НАЩАДКИ СКОТАРІВ ПІВНІЧНОГО НАДЧОРНОМОР’Я, НА БАЛКАНАХ, У ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЄВРОПІ ТА ІНДІЇ

Називаючн людність середньостогівської культури V—IV тис. ' [ 1 до н. е. найдавнішими індоєвропейцями, ми дещо спрощували справж-

-L ню історичну картину. Поряд із середньостогівцями на півдні Украї­ни 6 тис.

Археологічні матеріали підтверджують висновок лінгвістів, що в давнину була група споріднених індоєвропейських діалектів, а не єдина прамова.

З двома археологічними зонами праіндоєвропейців IV тис. до н. е. пере­гукуються дві групи індоєвропейських діалектів, виділених лінгвістами [32, с. 263, 895]. Палеолінгвістичний аналіз встановив основні етапи розпаду на окремі діалекти індоєвропейської прамови. Остання в IV тис. до н. е. складалася з двох згаданих вище діалектних масивів: північного анато- лійсько-тохаро-кельтсько-італійського та південного арійсько-греко-вірме- но-германо-балто-слов’янського. Археологи простежили шляхи розселення, найдавніших індоєвропейців з півдня України в епоху міді-бронзи. Останнім часом зроблено кілька спроб порівняти дані археології з реконструйова­ною мовознавцями схемою розпаду індоєвропейської мовної спільноти [67; 126].

Розселення найдавніших індоєвропейців з півдня України у V—III тис. до н. е. відбувалося трьома головними шляхами: південно-західним —

Перші міграції надчорноморських скотарів на Дунай та на північ Бал- канського півострова сталися в часи виокремлення скотарства у самостій­ну галузь первісної економіки в енеоліті. Найдавніші скотарські племена принесли сюди так званий степовий, або праіндоєвропейський, культурно- господарський комплекс, в основі якого — відгонний тип скотарства.

Духовна культура визначалася наявністю верховного бога — пастуха та воїна, культом війни, зброї, колісниці, коня, сонця-колеса (свастики), вог­ню. Археологи розрізняють ці народи за так званим степовим поховальним обрядом, описаним вище (див. мал. 41).

Найпершими індоєвропейськими скотарями, які наприкінці V тис. до н. е. просунулися у Нижнє Подунав’я зі сходу, були середньостогівська та новоданилівська людності з лісостепового Подніпров’я [187, с. 11 —16]. Болгарські вчені висловлюють припущення, що найдавніших скотарів при­ваблювала дорогоцінна балканська мідь, яку вони вимінювали на знаряддя праці з високоякісного донецького кременю. Балкани у цей час займали нащадки вихідців з Близького Сходу, які створили тут високорозвинену землеробську протоцивілізацію. Просування в їх середовище перших племен індоєвропейських скотарів найкраще фіксується поширенням у Нижньому Подунав’ї характерної для Північного Надчорномор’я грубої сірої кераміки з домішками товчених панцирів черепашок, а пізніше шнурового орнамен­ту на глиняному посуді. Вони ж принесли сюди курганний поховальний обряд, бойові булави, конеголові кам’яні навершя скіпетрів. Ця найдавні­ша у Подунав’ї індоєвропейська людність, на думку Ю. В. Павленка [126, с. 72], була пращуром анатолійців (палайців, лувійців, хеттів), яких пізні­ше витіснили з Балкан на схід до Малої Азії (Анатолії) наступні хвилі надчорноморських індоєвропейців.

Після 4000 р. до н. е. зі степового Надчорномор’я на Нижній Дунай рушили скотарі, які залишили на півдні України поселення нижньомихай- лівського типу. Вони принесли із собою своєрідну кераміку з темною, прнлощеною поверхнею, домішками товченої мушлі в глині та шнуровим орнаментом.

У другій половині IV тис. до н. е. з Північно-Західного Надчорномор’я до нижньодунайських степів просунулися племена усатівської культури. В цей час курганні поховання в Подунав’ї стають масовими, поширюються кам’яні стели надчорноморських типів (див. мал. 43). Розселення войовни­чих скотарів зумовило будівництво перших фортець, де під час нападів ховалися осілі землероби та ремісники (Єзеро в Болгарії, Троя на азійсь­кому узбережжі Дарданел).

Друга нижньомихайлівська і третя усатівська хвилі степовиків у Подунав’ї зародилися в середовищі південної, азово-чорноморської груп індоєвропейських скотарів півдня України. Внаслідок змішування прибульців з місцевими зем­леробами виникли синкретичні культури Чорнавода, Фолтешти, Єзеро тощо, людність яких, очевидно, була пращуром фракійців, греків та вірмен.

Наприкінці IV тис. до н. е. починається масова інвазія племен ямної культури з Північно-Західного Надчорномор’я на Нижній та Середній Ду­най 1187, с. 6—17]. Лише на річці Тисі в Угорщині нині налічують близько 3000 курганів з пізньоямним степовим поховальним обрядом. У них були поховані високі люди з масивними кістяками і досить широкими обличчя­ми (північний європеоїдний антропологічний тип). Місцеві мешканці були далекими нащадками вихідців з Близького Сходу, мали зріст на 10 см менший, ніж степовики зі сходу і тендітнішу будову тіла (південні європео­їди східносередземноморського антропологічного типу) [230, с. 240].

Ця масова навала скотарів пізньоямної культури з Північного Надчор- номор’я збіглася з аридизацією клімату і призвела до остаточного колапсу балканського неоліту. Носії традицій пізнього етапу ямної культури Над- чорномор’я поширюються далеко за межі Подунав’я. Кургани зі степовим поховальним обрядом з’являються не лише на Нижньому, а й на Середньому Дунаї, на території сучасних Болгарії, Югославії.

Під тиском нових степовиків зі сходу нащадки другої і третьої хвиль індоєвропейців (пращури фракійців, греків, вірмен) просуваються далі на південь Балканського півострова, зайнятого нащадками близькосхідного за походженням балканського неоліту. Людність першої хвилі скотарів з Над- чорномор’я (праанатолійці) була витіснена на південь до Греції (пеласги[†]) та на схід до Малої Азії. Так, на початку III тис. до н. е. в Анатолії з’явилися перші індоєвропейці — палайці, лувійці, хети (див. мал. 45). Невдовзі вони заснували легендарну Трою, яка контролювала торговельні та міграційні шляхи між Балканами і Малою Азією.

Періодичне спалення Трої новими хвилями войовничих індоєвропейців з Балкан дало підстави археологам вважати, що в епоху бронзи в III—II тис. до н. е. було як мінімум чотири таких навали на Малу Азію [119, с. 29, 30], які зумовили розселення тут лувійців, палайців, хетів, вірмен, іоній­ців, дорійців, фрігійців.

Уперше індоєвропейці з’являються у Трої близько 3000 р. до н. е. Перший та другий шари міста, за М. Я. Мерпертом, уже індоєвропейські. Про це свідчать темна кераміка з накольчастим або прокресленим орна­ментом, характерні шліфовані бойові молоти та булави з каменю, будівлі так званого мегаронного типу, імпорти олова з Чехії з метою виплавки бронзи [119, с. 29].

Спалення Трої II близько 2300 р. до н. е. свідчить про нову хвилю мігрантів з Подунав’я — лувійців. Приблизно у цей самий час перша індоєвропейська догрецька людність приходить з півночі Балкан до Греції (пеласги).

Прихід до Анатолії носіїв іонійського діалекту грецької мови стався близько 2000—1900 р. до н. е., що фіксується VI шаром Трої. Посуд тут дуже нагадує кераміку материкової Греції початку II тис. до н. е.

Троя Vila, мабуть, була тим містом, яке зруйнували пращури греків у Троянській війні близько 1200 р. до н. е. В єгипетських та близькосхідних письмових джерелах ця хвиля індоєвропейців з півночі зветься “навалою народів моря”.

Якщо у Подунав’ї перші індоєвропейські скотарі, за даними археології, з’являються наприкінці V—IV тне. до н. е., у Трої — на початку III тис. до н. е., то південніше, у материковій Греції — у першій половині III тис. до н. е. До цього часу на Балканах проживали далекі нащадки близькосхідної землеробської протоцивілізації. Як згадувалось вище, у VI—IV тис. до н. е. ця людність займала не лише весь Балканський півострів, а й лісостепову смугу України до Дніпра (Трипілля). Однак під тиском найдавніших ско­тарів — праіндоєвропей- ців з півдня України — нащадки близькосхідного землеробського неоліту поступово відступили на південь Балкан, у Пело- понес. Близько 2000 р. до н. е. вони започатковують блискучу мінойську циві­лізацію на о. Кріт (мал. 46). З приходом індоєв­ропейців на Балканах по­чинається епоха бронзи. Відбувся різкий перелом у культурі. З’явилася бронза, ліпна, чорна, ло­щена кераміка, яка дещо нагадує посуд нижніх ша­рів Трої. Перші індоєвро­пейці просунулися в Гре­цію внаслідок навали піз­ніх ямників на Дунай піс­ля 3000 р. до н. е.

Мал. 46. Глиняний посуд мінойської (/) та трипільсь­кої (2) культур

Більш упевнено можна говорити про прихід з пів­ночі носіїв найдавнішого

грецького діалекту — іонійського, що стався близько 2000 р. до н. е. Найяскравішим елементом матеріальної культури найдавніших індоєвропей­ців у Греції були будівлі мегаронного типу, поховання у кам’яних ящиках з кам’яними стелами над ними. З'явилася так звана кераміка мінійського типу — сірий гончарний посуд, що нагадує кераміку з VI шару Трої.

Наступний період в історії Греції називається мікенським. Почався він близько 1500 р. до н. е. завоюванням греками-ахейцями останнього оплоту неіндоєвро- пейського населення Балкан — мінойського царства на о. Кріт. Серед дослід­ників поширена думка, що мінойська цивілізація була зруйнована в результаті вибуху вулкана на о.

Грецький етнос формувався у другій половині II тис. до н. е. у мікенські часи в процесі змішування індоєвропейської людності, що прийшла з пів­ночі, з місцевими нащадками найдавніших близькосхідних землеробів. Архео­логи виявили у шахтних гробницях Мікен XVI ст. до н. е. рештки високих, масивних північних європеоїдів, які зовнішньо відрізнялися від місцевої людності грацильного східносередземноморського антропологічного типу 119, с. 243, 244]. Культурні та мовні традиції останніх значною мірою були успадковані пращурами греків у ахейський час.

Розквіт стародавньої Греції, яка була фундаментом усієї європейської цивілізації, пояснюється тим, що ще у мікенські часи грецька культура ввібрала від мінойського Кріту досягнення передової цивілізації Східного Середземномор’я. Високий розвиток останньої пояснюється її глибокими історичними коренями. Зародилася вона близько 10 тис. років тому на Близькому Сході внаслідок винайдення відтворюючих форм економіки — землеробства і тваринництва.

Кінець ахейському пануванню в Греції поклала навала дорійців з півночі близько 1200 р. до н. е. Відтоді тут почалася ранньозалізна доба. Відповідно до хвиль індоєвропейців з півночі бронзова доба Греції поділяється на три головні періоди: ранньоелладський, або догрецький, — 2600—2000 рр. до н. е.; середньоелладський, або іонійський, — 2000—1500 рр. до н. е.; пізньоелладський, або ахейський, — 1500—1100 рр. до н. е.

Дослідники не мають єдиної думки щодо причин завоювання дорійцями мікенської Греції, однак визнають участь у цих процесах індоєвропейських племен з Подунав’я. А. Бартонек [19, с. 261] пояснює прихід дорійців на південь Балкан колапсом мікенської цивілізації. Основою її економіки була морська торгівля, яка нерідко межувала з піратством. У XIV—XIII ст. морські походи ахейців за здобиччю набули масового характеру. Резуль­татом саме такого грабіжницького походу було зруйнування Трої близько 1200 р. до н. е., описане Гомером у VIII ст. до н. е.

У цей час численні воєнні конфлікти сталися і всередині мікенського світу між окремими ахейськими центрами, тому ахейські міста XIV—XIII ст. оточені потужними фортечними мурами. Усі ці потрясіння зумовили ко­лапс високорозвиненої мікенської цивілізації. Як наслідок племена дорій­ців, що проживали на північно-західній периферії мікенського світу, близь­ко 1200 р. до н. е. заселили Центральну та Південну Грецію. На південь дорійців посунула нова хвиля індоєвропейців з Подунав’я.

Археологам вдалося відшукати докази міграції первісної людності Цент­ральної Європи на південний схід, яка і підштовхнула племена дорійців рушити на південь. Останнім часом археологічно простежені також шляхи міграції індоєвропейських племен Нижнього Подунав’я та Північно-Західно­го Надчорномор’я на південь. Частина дослідників вважає вищезгадану “на­валу народів моря” масовою міграцією войовничих індоєвропейських пле­мен на південь у Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря. Дорійці, що зайняли майже всю Грецію, були лише одним з багатьох учасників широкого міграційного потоку індоєвропейців у Середземномор’я.

У цей самий час до Малої Азії з Балкан просунулися правірмени, які, на думку І. М. Д’яконова, зруйнували гомерівську Трою та Хетське царство [81, ч. 2, с. 194, 195]. Інші племена прокотилися східним узбережжям Середземного моря, захопивши Кіпр та Палестину (біблійні філістимля­ни). З великими труднощами фараону Рамзесу III вдалося зупинити нава­лу на кордоні Єгипту. Рештка “народів моря з півночі” розселилася по середземноморських островах до Сицилії та Корсики включно.

Результатом цієї навали були загибель Мікенської та Хетської цивіліза­цій і певний регрес суспільства. На зміну розвиненим, так званим палацо­вим цивілізаціям, що увібрали надбання стародавньої культури Близького Сходу, до Греції та Малої Азії повернулися елементи первісного, патріар­хально-общинного ладу з досить примітивною, варварською культурою. Почалися “темні віки” грецької історії, які завершилися у VIII ст. до н. е. новим сплеском цивілізації у Греції.

Переконливі археологічні докази участі населення Північно-Західного Надчорномор’я у “навалі народів моря” на Грецію, Кріт, Малу Азію, Сирію зібрав В. І. Клочко [88, с. 10—17]. Мається на увазі населення сабати- нівської культури, яке в XIV—XII ст. до н. е. проживало у степах між Нижнім Дніпром та Дунаєм. Властиві пам’яткам Надчорномор’я наконечники списів дрімайлівського типу, кинджали красномаяцького типу, дволопасні наконечники стріл, рештки круглих дерев’яних щитів, наконечники списів характерної форми знайдено в археологічних шарах, пов’язаних з індоєв­ропейською навалою у Малій Азії (Троя), Сирії (Угарит), на Кріті, Родосі, Кіпрі, в материковій Греції (мал. 47). З аналогічними круглими щитами, списами і короткими мечами зображені воїни “народів моря” на рельєфах з Луксору (Єгипет) (мал. 48). Ця зброя не має аналогій серед зброї Близького Сходу, але дуже типова для Північного Надчорномор’я кінця II тис. до н. е. Тут знайдено не лише готові вироби, а й значна кількість ливарних форм для їх виготовлення. Короткі дволезові мечі красномаяць­кого типу мають дуже давню історію у Північному Надчорномор’ї. їх про­тотипи знайдено в похованнях надчорноморських скотарів першої полови­ни II тис. до н. е.

У результаті грандіозної міграції “народів моря” зброя північно-надчорно- морських типів опинилася на острові Сардинія. Тут знайдено бронзові стату­етки воїнів з круглими щитами та короткими дволезовими мечами, аналогічні відкритим у похованні біля с. Борисівки на Одещині [88, с. 16] (мал. 49).

Мал. 47. Бронзова зброя “народів моря" та форми для їх виготовлення з ∏ι< нічного Надчорномор’я (/, 2, 6, 7,10—13) та Середземномор'я (3—5, 8, 9,14 за В. І. Клочко

Мал. 48. Давньоєгипетські рельєфи із зображенням воїнів “народів моря", озброє­них мечами красномаяцького типу, списами та круглими щитами з Луксеру (/) та з Міднет Хабу (2)

Отже, маємо всі підстави твердити, що у дорійській навалі на Грецію, Малу Азію та інші регіони Середземномор’я взяли участь племена сабати- нівської культури Північного Надчорномор’я.

Міграція індоєвропейських номадів з українських степів та лісостепів на захід тривала і в ранньозалізну добу. Це засвідчують археологічні дані щодо просування у Подунав’я та Центральну Європу в І тис. до н. е. кімерійців, скіфів, а у перших століттях нашої ери — сарматів та готів.

Західний шлях розселення індоєвропейців проходив з Північного Над­чорномор’я долиною Дунаю на захід до Центральної Європи. Саме так у IV-III тис. до н. е. в Європу зі сходу потрапили далекі пращури кельтів, італіків (пралатинян), германців, балтів, слов’ян. Однак цей шлях порівня­но з вищеописаними південно-західними археологічними методами просте­жується гірше. На його верхньодунайському відтинку поки що невідомі достовірні пам’ятки індоєвропейських степовиків зі сходу. І це незважаю­чи на те, що на Середньому Дунаї у басейні Тиси відомо близько 3000 могил зі степовим поховальним обрядом, аналогічним пізньоямному Пів­нічного Надчорномор’я.

Однак за 400 км на захід від Тиси в Південній Німеччині, у так званій баальберзькій культурі, яка брала участь у формуванні індоєвропейської куль­тури шнурової кераміки, знову з’являються певні степові риси [230, с. 249], тобто ймовірно, що нащадки північнонадчорноморських номадів, просуваю­чись на захід долиною Дунаю, досягли його верхів'їв і вплинули на формуван­ня культур з керамікою зі шнуровим орнаментом (шнуровиків), далекими нащадками яких були кельти, італіки, германці, балти, слов’яни, тим більше, що скручений мотузок чи шнур як необхідний атрибут скотарства та посуд з його відбитками з’явилися у середньостогівських племен півдня України на 500 років раніше, ніж у шнуровиків та їхніх попередників Німеччини.

Переважна більшість сучасних учених вважають найдавнішими індо­європейськими культурами Центральної та Західної Європи не шнурови­ків (3000—1800 р. до н. е.), а їхніх генетичних попередників: культуру лійчастого посуду (4000—2800 р. до н. е.) та кулястих амфор (3500— 2500 р. до н. е.). Ці генетично споріднені спільноти розвивалися між 4000 та 1800 р. до н. е., послідовно змінюючи одна одну на теренах між Рейном і Середнім Дніпром.

Маємо деякі археологічні дані про вплив південноукраїнських номадів на ранні індоєвропейські культури Центральної Європи задовго до початку формування шнурових культур наприкінці IIl тис. до н. е. Можливо, цей вплив почався ще наприкінці V тис. до н. е., коли в Подунав’я зі сходу просунулася людність середньостогівської культури (перша хвиля індоєв- ропеїзації Балкан), а у Центральній Європі формувалася культура лійчас­того посуду. Давно помічені виразні паралелі між нижньомихайлівськими

Мал. 49. Бронзові статуетки з о. Сардинія. Воїни “народів моря" зі щитами та мечами, аналогічними знайденим поблизу с. Борисівни на Одещині племенами Надчорномор’я та культурою кулястих амфор Середньої Європи. Маються на увазі плоскодонний, округлотілий посуд з домішкою товченої мушлі в глині й темною прилощеною поверхнею, поховання у кам’яних скринях, сліди культури вогню тощо.

Оскільки нижньомихайлівські пам’ятки на кілька століть старші від най­давніших решток культури кулястих амфор, тому вона формувалася в умовах впливу азово-чорноморської зони індоєвропейських степовиків, а не навпаки. Цей вплив, вірогідно, здійснювався шляхом міграції нижньоми- хайлівців, кеміобинців, усатівців з Північного Надчорномор’я долиною Дунаю далеко на захід, тобто згадані вище друга і третя хвилі індоєвропейців у Нижньому Подунав’ї між 4000 та 3500 р. до н. е. докотилися до Цент­ральної Європи і вплинули на формування культури кулястих амфор. Ця культура була головним генетичним підгрунтям індоєвропейської культу­ри шнурової кераміки, яка зароджувалася наприкінці IV тис. до н. е. у Центральній Європі. Не виключено, що иа формування шнуровиків також впливала нова навала індоєвропейських номадів з Надчорномор’я на Верх­ній Дунай. Мається на увазі вищезгадана міграція у Подунав’я пізніх ямни- ків близько 3000 р. до н. е. (четверта хвиля індоєвропейців на Дунаї). Виразні елементи степового культурного комплексу (кінь, віз, шнуровий орнамент, степовий поховальний обряд тощо) дали підстави віднести шну­ровиків до найдавніших індоєвропейців Західної Європи.

Незважаючи на складність проблеми, маємо достатньо даних припускати, що шнуровики Центральної Європи початку II тис. до н. е. були далекими пращурами кельтів, італіків, іллірійців, германців, балтів, слов’ян. Німець­кий лінгвіст Г. Крає, вивчаючи лексику цих народів та європейську гідроні­мію, дійшов висновку, що у II тис. до н. е. у Центральній Європі існувала етнолінгвістична спільнота, яка була спільним пращуром вищезгаданих індоєвропейських етносів.

В. В. Седов [157, с. 18—36] ототожнює її з областю археологічних культур полів поховальних урн, яка в XIII—VIII ст. до н. е. існувала між Тисою та Рейном (див. мал. 45). Ця спільнота постала на більш давній культурі курганних поховань, поширеній на тих самих територіях у XV— XII ст. до н. е. Остання через так звану унетицьку культуру (XVIII—XV ст. до н. е.) була генетично пов’язана зі шнуровиками Центральної Європи.

Носії культури полів поховальних урн (давньоєвропейці, за Г. Крає) здійс­нили експансію у різних напрямках — на північ Піренейського півострова, на атлантичне узбережжя, в пониззя Лаби, Подунав’я, на Апенніни. Вислов­лено припущення, що це населення взяло участь у так званій навалі “народів моря” наприкінці II тис. до н. е. на Егеїду та Близький Схід [119, с. 65].

Культура полів поховальних урн поступово трансформувалася у Гальш- тат (VIII—V ст. до н. е.). Західний Гальштат, що займав території від Верхнього Дунаю до півночі Піренейського півострова включно, переваж­на більшість учених вважає пракельтами. Безпосередньо на його основі постає Латен (V—І ст. до н. е.), який був культурою історичних кельтів. Володіння залізною зброєю стимулювало експансію войовничих кельтсь- ких племен в усіх напрямках. У V—III ст. до н. е. вони інтенсивно просу­ваються на Піренейський півострів, заселений вихідцями з Північної Афри­ки іберами, рухаються через Альпи на північ Апеннінського півострова, на Британські острови, в Ірландію, Ютландію, на схід до Дунаю, Балкани і навіть до Малої Азії [119, с. 243].

Східний Гальштат, що у VIH—V ст. до н. е. був поширений на Середньому Дунаї та на заході Балканського півострова, є культурою, залишеною ін­шим індоєвропейським народом — іллірійцями [119, с. 202]. У III—І ст. до н. е. вони були.романізовані римлянами. Нащадками іллірійців є сучасні албанці. На схід від іллірійців у Трансільванії, на Нижньому Дунаї жила інша індоєвропейська людність — фракійці. По Дністру вони межували зі скіфами.

Найдавнішою германською культурою вчені вважають ястрофську, яка у VI—IV ст. до н. е. існувала в Данії та Північній Німеччині. Постала вона в процесі інфільтрації на північ вищезгаданих давньоєвропейців культури полів поховальних урн та гальштатських впливів. У результаті впливу давньоєвропейців на місцевих пращурів шнурової культури наприкінці І тис. до н. е. сформувався балтський етнос [119, с. 337, 366]. На думку В. В. Се­дова ∣157, с. 31], слов’яни теж генетично пов’язані з давньоєвропейцями через підкльошову культуру території Польщі. Її залишили нащадки лу­жицької культури Польщі, яка була північно-східним варіантом археоло­гічної спільноти полів поховальних урн Центральної Європи.

Досить популярна серед дослідників ще одна версія генетичного зв’язку слов’ян з давньоєвропейцями, що залишили культуру полів поховальних урн. Вона вказує на генетичний зв’язок від останньої через тшинецько- комарівську, білогрудівську, чорноліську, підгірцівську культури Північно- Західної України до праслов’янської зарубинецької культури Подніпров’я.

Безкраї степи та лісостепи, що простяглися від Північного Надчорно- мор’я на схід до Тихого океану, створили сприятливі умови для міграції індоєвропейських скотарів у східному напрямку. Ще у IV тис. до н. е. середньостогівські племена ліс'остепового Лівобережжя Дніпра просунули­ся на Дон та Волгу. Ямна культура, яка постала на їхньому грунті у III тис. до н. е., поширилася в Заволжі, Північному Казахстані й досягла Алтаю. В алтайських степах та в Мінусинській котловині сформувалася так звана афанасіївська культура. За антропологічним складом населення, матеріаль­ною культурою це були індоєвропейські скотарі-ямники, але з деякою міс­цевою господарською та культурною специфікою. На думку українського археолога В. М. Даниленка [47, с. 234], тохари Східного Туркестану були нащадками афанасіївських племен III тис. до н. е. (див. мал. 45).

У II тис. до н. е. у лісостепах та степах Євразії від Дніпра до Алтаю постала зрубно-андронівська індоєвропейська спільнота. На думку переважної біль­шості дослідників, ці напівкочові скотарські племена були пращурами східної, іранської гілки індоєвропейців [12, т. 1, с. 473]. Поширюючи скотарський тип господарства, андронівська людність просунулася з Північного Казахстану на південь і заселила Середню Азію. Саме це населення було тими легендарними аріями, які в середині II тис. до н. е. зайняли Іран, перейшли хребти Гіндуку­шу та гори Афганістану і вдерлися до долини Інду [99].

На той час Індію населяли негроїдні племена дравідів, які створили в сточищі Інду розвинену Харапську цивілізацію з великими містами, фор­тецями, зрошувальними каналами. Напівдикі кочові скотарі, що нази­вали себе аріями (благородними), мали військову перевагу над миролюбними осілими рільниками. Бойові колісниці та філософія війни робили їх непере­можними. Харапську цивілізацію було зруйновано, а її носіїв перетворено на найпригнобленішу частину суспільства — касту шудр (недоторканих). Ціка­во, що за ведійською традицією бог аріїв Індра виступає як руйнівник фор­тець (пурамдара) місцевого чорношкірого племені дасью.

Згодом священні гімни аріїв — веди — були записані їхньою мовою — санскритом у кількох книжках. Найдавніша з них Рігведа датується дру­гою половиною II тис. до н. е. Ці релігійні тексти лягли в основу індійсько­го письменства, філософії, релігії індуїзму [148]. На початку І тис. до н. е. записана Авеста — збірник гімнів арійців Ірану.

За Рігведою, арії заселили басейн Інду. Вони були досить рухливими скотарями і все життя проводили на колесах. Проживали у легких, роз­бірних, портативних житлах. Основою благополуччя аріїв була велика рогата худоба. Особлива увага приділялася конярству. Серед домашніх тварин були відомі вівці, коні, осли, собаки. У великі сімейні вози запрягали биків. Поклонялися коню та корові.

Головною ударною силою війська аріїв була двоколісна бойова колісни­ця, яку тягли двоє коней (мал. 50). Знали вершництво, але кіннота в бою не використовувалася. Піхота була допоміжним родом військ в горах. Головна зброя аріїв — лук та стріли [148, с. 44].

Харчувалися здебільшого молоком та ячмінною кашею. Пшениці, рису не знали. М’ясо їли рідко, головним чином під час релігійних свят. З вовни та рослинних волокон ткали одяг. Знали металургію міді, золота, срібла. Посуд ліпили з глини. Горщики, зроблені на гончарному колі, вважали породженням демонів. Священні чаші були дерев’яними. Такі чаші відомі також у праарійських похованнях культур степової бронзи III— II тис. до н. е. від Дніпра до Північного Казахстану (мал. 51). Неодноразо­во їх знаходили в курганах скіфів, які були безпосередніми нащадками аріїв і проживали на півдні України у І тис. до н. е.

Вірогідно, саме з таких чаш пили загадковий священий напій соому, або хаому. Ця галюценогенна рідина містила сік якоїсь гірської рослини, змі­шаний з молоком чи медом. Останнім часом висловлена здогадка, що соому готували з гриба-мухомора [148, с. 445].

Головні боги аріїв — Індра, Сурья, Агні, Яма. Індра — це божество бурі, грому, блискавки, війни; Сурья — сонця, Агні — вогню, Яма — підземного царства мертвих.

Арії були вогнепоклонниками і спалювали померлих. У Рігведі описано складний поховальний ритуал, в якому відбилися їх релігійні уявлення і поєднувалися елементи поклоніння вогню, сонцю, священній бойовій ко­лісниці, коню, зброї, священній корові тощо. Цей обряд був детально 43 У

Мал. 50. Арійська бойова колісниця XVII—XVI ст. до н. е., за В. Ф. Генінгом. Синташта, Південний Урал

досліджений археологами не в Індії, а на Південному Уралі. Тут розкопано могильник та поселення аріїв Синташта, які датуються XVII—XVI ст. до н. е., тобто часом, що безпосередньо передував їх вторгненню до Індії [34]. Поховальний обряд могильника Синташта є живою ілюстрацією до арійсь­ких ритуалів, докладно змальованих у Рігведі та Авесті (мал. 52). Синташ­та — ще один неспростовний доказ приходу аріїв до Індії та Ірану саме з євразійських степів, а не з Близького Сходу, як вважають деякі дослідники.

На час завоювання Північно-Західної Індії в середині II тис. до н. е. арії являли собою групу невеликих племен, які гуртувалися у нестійкі союзні об’єднання. Основою їх суспільства була патріархальна сім’я на чолі із старшим чоловіком. Кілька споріднених сімей утворювали граму, що із санскриту перекладається як “селище”, "община”. Саме від цього кореня походить українська “громада”.

Общини аріїв рухалися зі своїм скотом та багажем на возах у пошуках пасовиськ та угідь для вирощування ячменю. На одному місці затримувались не більш як на півроку, щоб зібрати врожай. Грами нерідко ворогували між собою за пасовиська та джерела води. Тому словом “грама” позначав-

Мал. 51. Поховання праарійця у кам’яній скрині з глиняним горщиком та де­рев’яною ритуальною чашею з Надпорожжя

ся також військовий загін. Війна була звичайною, повсякденною справою аріїв. Позначалася вона буденним словом, що перекладалося із санскриту як “боротьба за корів".

Кілька сусідніх общин утворювали плем’я (віс), яке очолював цар (рад­жа). До його функцій входили організація племені, захист та розширення меж племінної території, магічні офірування. Найближчою до раджі осо­бою був його домашній жрець (пурохіта). Влада царя обмежувалася народ­ними зборами (саміті), що буквально означає “сходка”. Поганого царя могли скинути на таких зборах і обрати іншого [148].

Мал. 52. Реконструкція арійського поховального обряду, за В. Ф. Генінг* Сипташта, Південний Урал

За Рігведою, крім шудр (завойованого населення), в Індії було ще три варни, або касти, на які поділялися завойовники-арії: брахмани, кшатрії та вайші. Брахмани — це жерці; кшатрії — воїни, правителі; вайші — общин­ники, пастухи, хлібороби, ремісники. Символом брахмана була дерев’яна чаша для офірувань; кшатрія — колісниця та зброя (лук, стріли, панцир, сокира), вайшів — ярмо та плуг.

Скіфи, що прийшли в українські степи з Ірану близько 2700 р. тому, були безпосередніми нащадками аріїв. За легендою, вони походили від трьох царів (Ліпоксая, Арпоксая та Колоксая), що поділили між собою золоті плуг, ярмо, сокиру та чашу, які нібито впали з неба. Можливо, частка “ксай” в іменах легендарних скіфських царів походить від слова “кшатра”, що у пере­кладі із санскриту означає “влада”. Звідси пізніші “кесар”, “кайзер”, “цар". Ця легенда, як і розкопки скіфських курганів, свідчить, що суспільство скіфів, як і аріїв Стародавньої Індії, поділялося на три класи-варни.

Цей кастовий поділ зародився у далеких предків аріїв та скіфів у степах України ще 5000—4000 р. тому. У курганах III—II тис. до н. е. серед бідних поховань рядових общинників трапляються багаті — складної конст­рукції, засипані червоною вохрою, де знаходять зброю (бойові сокири- молоти, булави, наконечники стріл) та колеса возів. Відомі могили жерців, в яких знайдено культові речі, в тому числі дерев’яні чаші для офірувань.

С. Наливайко бачить сліди кастового поділу суспільства стародавніх індоаріїв у фольклорі українців. Згадка про жерців-брахманів збереглася у виразах “рахманна земля”, “рахманний кінь”, “постимося як рахмани”, “рахманський Великдень”. Назва вайші походить від санскритського “віс” (слов’янське “весь”) — сільська громада з її землею. Вже згадувалося, що у санскриті є і прямий аналог слову громада — “грама”, тобто сільська община. На думку С. Наливайка, українські прізвища Цар, Царук, Царенко_г Сай, Сайко, Саєнко однокореневі з “кшатрій”, а Шудря — з “шудра”.

Рігведа та Авеста, як найдавніші великі писемні джерела індоєвропейсь­кої культури, дають змогу реконструювати культурний комплекс, який властивий усім народам індоєвропейської мовної спільноти, а не лише їх східній індоіранській гілці. Крім згаданого вище тричленного поділу сус­пільства, до нього належать своєрідна організація професійних воїнів, культ воїна-вовка, бойовий пояс, червоний колір як символ війни, військової верстви та жалю, міфологія, пантеон богів тощо. Докладніше деякі з цих елементів розглядатимуться у наступних розділах.

Через фрагментарність археологічних даних описана вище історія про­сування індоєвропейців на Балкани, в Анатолію, Індію та Іран поки що у багатьох аспектах дискусійна. Остаточне їх висвітлення — справа май­бутнього. Розселення індоєвропейських скотарських племен не слід розу­міти як серію переможних завойовницьких походів чи короткочасних ма­сових міграцій. Не виключаючи цих акцій, більшість дослідників вважають, що індоєвропейська експансія відбулася насамперед у формі поступової інфільтрації скотарів у середовище сусідніх племен.