ПРАІНДОЄВРОПЕЙСЬКІ ЕЛЕМЕНТИ У КУЛЬТУРІ УКРАЇНСЬКОГО коэацтва

Наявність архаїчних елементів у традиційній українській куль- турі відзначали багато дослідників. Ми обмежимося розглядом формулою. Оскільки арії спалювали помер­лих, то червоний колір був також кольором жалоби.

В індоарійській культурній традиції відродження також символізується червоним кольором. Досі перед весіллям або народженням дитини в Індії люди фарбують у червоний колір стопи ніг, кисті рук, голову.

У багатьох похованнях так званої катакомбної культури півдня України кістки стопи, кистей рук, черепи похованих нерідко бувають густо посилані червоною вохрою. Взагалі на півдні України під курганами розкопано ти­сячі поховань IV—II тис. до н. е. Померлих клали в могилу в скорченій позі й густо посипали червоною вохрою — прообразом козацької китайки. Все це стає зрозумілим, якщо вважати цей регіон прабатьківщиною індоєв­ропейських народів, у тому числі індоарїїв. Численні підкурганні похован­ня степової та лісостепової України мідно-бронзової доби, що належать людності середньостогівської, ямної, катакомбної, зрубної культур, зали­шені найдавнішими індоєвропейцями та їхньою східною гілкою — індоіран- цями.

Отже, червоний колір в індоєвропейській традиції є символом війни, воїнів, військової аристократії, а також жалоби та відродження. Його куль­турно-історичні корені простежуються археологічно з IV тис. до н. е. в українських степах, які були індоєвропейською та індоіранською прабать­ківщиною. Тому немає підстав виводити малиновий (червоний) козацький прапор від кольору польського прапора, нібито дарованого запорожцям королем Стефаном Баторієм наприкінці XVI ст. Водночас нелогічно вважати малиновий (червоний) прапор національним стягом Української держави, адже червоне знамено було військовим символом усіх індоєвропейських народів.

Загадковим було те, що пращури індоаріїв IV—II тис. до н. е. на півдні України клали померлих у могилу в скорченій позі з підігнутими руками та ногами. Пояснення знаходимо у Рігведі. Арії вірили, що при похованні покійний повинен лежати, як дитина в лоні матері, й чекати свого нового народження. Щоб надати тілу померлого відповідної пози, його зв’язували. Тому бога підземного царства Яму арії звали “тим, хто зв’язує померлих”, і зображували з мотузкою в руці.

Головним божеством аріїв, за Рігведою, був Індра, озброєний палицею- ваджрою. Що це за зброя — невідомо. Однак у індоаріїв її запозичили північні сусіди — угро-фіни. Вони називали палицю Індри васара, або вечер, маючи на увазі молот чи сокиру. Індра був богом-громовиком, прообразом богів-громовиків багатьох індоєвропейських народів: Зевса — греків, Юпітера — римлян, Тора — германців, Перуна — слов’ян, Перку- на — балтів та ін. Усі ці боги були нібито озброєні кам’яними молотами- сокирами, які у балтів та слов’ян ще недавно називалися “перуновими стрілами”, або “перуновими молотками”. Саме так литовські та російські селяни XIX ст. називали кам’яні сокири-молоти доби бронзи, коли випад­ково знаходили їх на своїх полях. Ці молоти з просвердленим отвором є типовим елементом культури праіндоаріїв, що лишили на півдні України величезну кількість курганів III—II тис. до н. е.

За арійською міфологією, Індра вбив молотом-ваджрою змія Врітру, який не давав текти рікам. Через труп Врітри протекла ріка Дану. Врітра у перекладі з праіранської означає “запруда”, а Дніпро в давнину називали Данапром. Оскільки пращури індоаріїв походять з півдня України, чи не міг міф про Врітру виникнути як пояснення походження Дніпрових по­рогів?

Ще одним стійким елементом військової культури індоєвропейських на­родів був обряд побратимства. Відправляли його по-різному. Кров тварин наливали у посудину, куди побратими занурювали руки, змішували власну кров із землею, притулялися ранами один до одного, обмінюючись цінни­ми дарами, найчастіше зброєю.

Побратимство воїнів — архаїчна загальноіндоєвропейська традиція. При­наймні Геродот уже 2500 років тому так описує цей обряд у скіфів, прямих нащадків аріїв Ірану: “До великої посудини вливають вина і змі-

шують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п’ють з чаші” (мал. 54).

У козацькій міфології добре відомий образ воїна-вовка [68, 61J. Це козак-чарівник, який обертається вовком- сіромахою, якого не беруть ні кулі, ні хо­лодна зброя.

Слова “сіромаха”, "сірома”, “Сірко” ма­ють виразну “вовчу” етимологію. Те саме можна сказати й про імена Вовк, Вовчик, які пізніше стали побутовою формою давньо­руського імені Володимир. Поширення цих імен в українців, як і в інших індоєвропейсь­ких народів, свідчить, що воїн-вовк був звич­ним, не ворожим персонажем стародавньо­го суспільства. Так, вовчу етимологію мають іранські імена Ishpakaja₁ Warkhag; німецькі Volf, Beovolf, Vervolf; сербсько-хорватські Vuko brat,Vukiomil, Vukomir₁ Vukovoi (воїн- вовк), Bjelovuk₁ Dobrovuk₁ Milovuk та ба­гато інших.

У міфології стародавніх римлян вовк фігурує як священна тварина бога війни Марса [8, с. 95j.

Мал. 54. Обряд побратимства у скіфів. Зображення на золотій бляшці з кургану Куль-Оба, Крим, IV ст. до н. е.

О. Н. Трубачов [193, с. 41—45] відзна­чав культ воїна-вовка у кельтів Західної та Центральної Європи античної доби. Так, у кельтській сазі, яка, на думку фахівців, відображає події двохтисячолітньої давності, до ірландсь­кого героя звертаються зі рловами: “О, пес, вправний у ратній боротьбі!" або “О, пес, бойовий!”.

У середині І тис. до н. е. відбулася експансія кельтів з Галії через Центральну Європу в Карпатський басейн. Уздовж південного кордону розселення германських племен на схід рухалися войовничі кельтські пле­мена боїв та вольків-тектосагів (вовків-мандрівників) [193, с. 41]. Чи не були ці войовничі мандрівні вовки загонами кельтських молодих воїнів- вовків, які здійснювали походи, аналогічні бальцям, пращурам осетин?

За О. Н. Трубачовим, кельти-вовки у Трансільванії змішалися з місце­вою людністю і передали їй свій вовчий етнонім. Так з’явилися відомі всім волохи. Кельтами вважав останніх і П. І. Шафарник.

Археологічні, історичні та фольклорні джерела свідчать про поширення образу воїна-вовка у міфології багатьох індоєвропейських народів. З кур­ганів початку II тис. до н. е. поблизу міста Тріалеті на Кавказі походять срібні чаші з численними зображеннями вовків. На одній з них вирізьбле­на процесія чоловіків у вовчих масках з кубками в руках. У центрі компо­зиції на троні під деревом сидить божество у вовчій масці з кубком. Поруч з богом лежать два вовки (мал. 55).

Мал. 55. Зображення воїнів-вовків на срібній посудині II тис. до н. е., знайденій біля м. Тріалетті, Північний Кавказ

Ці зображення на чаші віком майже 4000 р. є детальною ілюстрацією до міфу про бога воїнів-вовків Одина, якому поклонялися вікінги Північної Єв­ропи 1000 р. тому. За давньогерманським епосом, Один бенкетує у потой­бічному світі з воїнами-героями, які загинули в бою. Він сидить у вовчій масці на троні під світовим деревом, пригощає вовкоподібних воїв вином, годує двох священних вовків, що лежать біля трону [178, с. 35—40; 8].

Про воїнів-вовків стародавніх германців писав римський історик І ст. н. е. Тацит [85, с. 384]. У скандинавських сагах вони фігурують як “берсеркри” (ті, хто перевтілюється у ведмідів).

У міфології кожного народу індоєвропейської мовної сім’ї можна знайти згадки про воїнів- вовків. Так, у билинах київського циклу читає­мо: “Заревів Ілля Муромець по-звіриному...”, “Обернувся Вольга лютим звіром...”

Мал. 56. Зображення воїна- вовка на бронзовій платів­ці з шолома VI ст., Швеція

Особливо багато згадок про воїнів-вовків у “Слові о полку Ігоревім”: “Скочив од них лю­тим 'звіром опівночі з Білгорода, окутався у синю імлу”; “Всеслав-князь людям суд чинив, Князям городи городив, а сам вночі вовком бігав”.

“Повість временних літ” під 1097 р. сповіщає: “Яко бисть полунощі і встав Боняк, від’їхав’ від вої і почав вити вовчськи і вовк одвися йому і почаша вовки виті мнозі”, або: “Дружина спить та Волхв не спить. Він обернеться сірим вовком”.

“Вовк” і давньоруський “волхв” — одне слово. Власне, це германське “wolf” у давньоруській транскрипції, адже латинська f кирилицею передається двома літерами — “хв” (наприклад, Хведір).

Маємо багато даних, що у давніх індоєвропейців молодь проходила ініціа­цію, насамперед військовий вишкіл, у таємних чоловічих громадах, які за своєю організацією нагадували вовчу зграю і, як правило, так і називали­ся. Наприклад, у стародавніх осетинів військова дружина та зграя вовків мали одну назву.

Величезною подією у житті кожного чоловіка було посвячення у справжні воїни. Це відбувалося на початку зими під час Вовчих свят, коли вовчі

зграї особливо активні й небезпечні для людей.

“їде Тугарин-та Змієвич,

Попереду біжать-та два сірі вовки”.

Уперше зображення двох священних вовків з’являється на кам’яних стелах північночорноморських степів 5000 р. тому (Сватово, Керносівка). Це є ще одним свідченням того, що індоєвропейська міфологічна традиція значною мірою сформувалася в українських степах.

Осередком культу вовка було Полісся. Саме тут, за Б. О. Рибаковим, найбільше поширені казки та легенди про богатиря, народженого соба­кою, — сукина сина, Сучича, Сученка. Ще 2500 р. тому Геродот писав, що неври Полісся взимку на кілька днів перетворювалися на вовків. Вовчі свята відбувалися під час зимового сонцестояння, коли колядували у вов­чих шкурах ]150, с. 583—584].

Саме у цей час юнака обв’язували бойовим поясом зі зброєю і він ставав справжнім дорослим воїном-вовком. Ще донедавна селяни Данії вірили, що людина, яка надягала металевий пояс або ошийник, стає вов­ком і85, с. 116].

Індоіранці 3000 р. тому посвячували юнака у воїни саме в такий спосіб [99, с. 85]. Перехід хлопчика до стану дорослих чоловіків-воїнів розцінювався як його друге народження. За Тацитом, так само після навчання у вовчих чолові­чих громадах посвячували у воїни свою молодь і стародавні германці І ст. н. е. У Європі обряд обв’язування юнака поясом з мечем був основою ритуалу висвячення у лицарі аж до пізнього середньовіччя ]85, с. 336].

В Україні бойовий пояс був відомий вже 5000 р. тому. Разом із різнома­нітною зброєю він обов’язково присутній на кам’яних зображеннях індо­європейських воїнів, що мешкали в українських степах 5000—3000 р. тому (мал. 57). Наприклад, більшість кам’яних статуй кімерійських воїнів, що жили у Надчорномор’ї близько 3000 р. тому, являють собою кам’яний стовп з вибитим на ньому поясом з різноманітною зброєю. На стелах неіндоєвропейських народів Надчорномор’я, зокрема половців, бойовий пояс або повністю відсутній, або ж зображений дуже невиразно, як друго­рядний елемент.

У княжі часи воїн, чарівник-волхв чи просто чоловік обертався вовком, обв’язуючи себе священним поясом — наузом. Вовкулака повертав людську подобу, коли знімав цей обрядовий пояс. У повчанні проти поганства Кирила Туровського XII ст. читаємо: “Согреших, наузи в’язах на себе і к волхвам, к чародеям ходих.На срібному браслеті XII ст. з Городища на Галичині зображено такого вовка-перевертня, обв’язаного орнаментова­ним поясом-наузом 1150, с. 725—735].

Мал. S7. Кам’яні антропоморфні стели з Північного Надчорномор’я, III—І тне. до н. е.

Такий обрядовий пояс згадується в українському фольклорі. За переказа­ми, чоловіка перетворюють на вовка, обв’язавши заговореним перевеслом, ликом чи ременем. Якщо цю пов’язку зняти, вовк знову стане людиною. Під вовчою шкірою вбитого вовкулаки нібито знаходили шкіряний пояс.

Бойовий пояс праіндоєвропейців зберігся до наших часів у традиційному одязі корінних мешканців Карпат — гуцулів. Це черес — широкий шкіряний чоловічий пояс, багато оздоблений металом, тисненням, пристосований для носіння топірця, ножа, кресала, люльки, грошей тощо. Як відомо, гуцульський юнак ставав справжнім легенем, коли батько дарував йому черес.

Отже, у багатьох індоєвропейських народів простежується міфологіч­ний комплекс вовкулаки. Це воїн-дружинник, що часом обертається вов­ком, чаклун, звичайна зброя його не бере, а лише срібна чи осиковий кілок. Вовкулака носить бойовий пояс, п’є перед боєм наркотичну рідину. Певні аналогії цьому комплексу бачимо у фольклорному образі козака- характерника.

Між українським козацтвом та воїнами-кшатріями Рігведи простежуєть­ся багато паралелей. Зокрема, згідно з легендою після поховання І. Сірка руку отамана сім років возили із Запорозьким військом, що робило його непереможним [153, с. 113—119]. Зв’язок руки з військовим культом простежується і в інших індоєвропейських народів. Геродот свідчить, що скіфи, офіруючи богу війни Apecy полонених, відтинали їм праві руки. “У заколотих жертв відрубують праві плечі з руками і кидають їх у повіт­ря..." Зроблену з дерева правицю несли поперед римського легіону як військовий штандарт. Епос осетин, нащадків сарматів, розповідає про ге­роя Бартраза, що як доказ перемоги приніс матері відрубану праву руку ворога [56, с. 190]. Ще у XIX ст. осетини приносили з війни відрубані правиці переможених ворогів. Усі ці звичаї стають зрозумілими, якщо згадати, що, за Рігведою, сама каста воїнів-кшатріїв виникла з відтятих рук першолюдини Пуруші, що була принесена богами у жертву.

З Рігведою перегукуються деякі аспекти традиційної української культу­ри. Пращури арїїв, що мешкали в українських степах 5000—4000 р. тому, займалися, як зазначалося, відгонним скотарством. Відкриття весняного випасу мало велике значення для річного господарського циклу й супро­воджувалося різними ритуальними діями. За Рігведою, худобу гнали на весняну пашу гілкою священного дерева паласа. Воно виросло з пір’їни птаха, який ніс з гір на землю священну рослину соому. Арії вірили в очисну силу вогню, і ці обряди включали елементи поклоніння священно­му полум’ю. В українських селах у давнину худобу після зими виганяли на пашу між двома багаттями гілками свяченої верби. Гуцульські пастухи обходили стадо з тліючою головешкою, взятою із священного вогнища. При цьому читали спеціальні молитви та заклинання. Селяни так само, як і стародавні арії, вважали, що вогонь очищає тварин, захищає від диких звірів та нечисті [31, с. 77—80], що гілка священного дерева збільшує молочність корів, плодючість худоби, забезпечує повернення стада без втрат з літніх пасовиськ. На Святого Юра українські, білоруські, литовсь­кі, латиські пастухи влаштовували у степу чи лісі ритуальну трапезу, на місці якої залишали їжу богам. Ці обряди, що нагадують священні ритуали Рігведи, добре збереглися у карпатських гуцулів.

Отже, багато архаїчних елементів козацької культури, як і української традиційної культури взагалі, мають дуже глибокі історичні корені, що сягають праіндоєвропейських часів. Багато з них простежуються у куль­турній традиції арійської Рігведи, що почала формуватися 6000—5000 р. тому в українських степах. Сліди деяких з цих архаїчних рис є у культурі інших народів індоєвропейської мовної сім’ї.

Між традиційними культурами народів індоєвропейської та алтайської мовних сімей також простежуються паралелі. Так, у тюрків та монголів у давнину були поширені культ воїна-вовка, бойового коня, військова сим­воліка червоного кольору, співці бойової слави акини, чоловіча зачіска “оселедець”. Це пояснюється давніми і тісними контактами двох мовних сімей. За даними М. Д. Андреева [7], у мезоліті І0 000—7000 р. тому ці народи входили до єдиної бореальної культурно-лінгвістичної спільноти. У III—II тис. до н. е. вплив індоєвропейців на пращурів тюрків та монголів різко посилився у зв’язку з експансією східної індоіранської гілки індо­європейців зі степів Східної Європи на схід до Алтаю та Монголії. Саме від цих прибульців мисливські суспільства Алтаю запозичили навички скотарства та пов’язані з ним елементи рухливого побуту степовиків-номадів, напри­клад портативне житло — юрту та одяг вершника (шаровари, кафтан) [99], а також згадані вище елементи культурної традиції.