Скіфсько-сарматська доба у первісній історії України

Близько 3000 р. тому первісні суспільства території України вступили у добу розкладу та майнового розшарування. Набули поширен- 'LZ ня залізні зброя та знаряддя праці, що дало підстави археологам називати цей період історії ранньозалізною добою.

Скіфсько-сарматський період охоплює все І тис. до н. е. і перші століт­тя нашої ери, коли культурно-історичний процес на півдні України визна­чали іраномовні племена кіммерійців, скіфів, сарматів. Усі вони прийшли в Надчорномор’я зі сходу і були далекими нащадками найдавніших індоєвро­пейських скотарів лісостепової та степової України, які у IV-III тис. до н. е. рушили степами Євразії на схід і досягли півдня Сибіру, Монголії, Індії, Ірану (див. попередній розділ). Протягом І тис. до н. е. археологічно простежено три хвилі іраномовної людності (кіммерійці, скіфи, сармати), які котилися в українські степи зі сходу і фактично були поверненням нащадків найдавніших індоєвропейців Лівобережжя Дніпра на батьківщину своїх пращурів.

У цей час степова Україна стала західним крилом своєрідного світу іраномовних скотарів-номадів, що охоплював євразійський степ від Дунаю на заході до Алтаю на сході. Культурно-історичну спільноту створювали три великі регіони: західний скіфський (степи України та Передкавказзя), східний сако-масаг.етський (Казахстан та Середня Азія) та центральний савромато-сарматський (степ між Нижнім Доном та Південним Уралом).

Рушійною силою соціально-економічних процесів, які зумовили посту­повий розклад первісних суспільств в Україні у І тис. до н. е., були поширення кочової форми скотарства (номадизму) та наростаючий куль­турний, економічний, соціальний вплив античної цивілізації на чорноморське узбережжя.

Визначальний внесок у вивчення скіфсько-сарматської доби в Україні зробила київська школа скіфологів. (О. І. Тереножкін, В. А. Ільїнська, Є. В. Черненко, Г. Т. Ковпаненко, Б. М. Мозолевський, В. Ю. Мурзін, О. В. Симоненко). На основі їхніх праць побудований цей розділ. Значний вклад у дослідження степовиків І тис. до н. е. в Україні зробили російські вчені Б. М. Граков, М. І. Артамонов, Б. О. Рибаков, К. Ф. Смирнов.

Скіфсько-сарматська, або ранньозалізна, доба розпочалася з появою в українських степах войовничих кіммерійців. Це перший народ стародавньої України, справжня назва якого відома науці, адже вона була зафіксована в стародавніх письмових джерелах, зокрема у безсмертній “Одісеї” Гомера:

“Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану, Там розташоване місто й країна людей кіммерійських Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне... Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває”.

У середині V ст. до н. е. Геродот сповіщав, що країна, яку в його час займали скіфи (тобто Північне Надчорномор’я), раніше належала кімме­рійцям (мал. 58). На підтвердження своєї думки він писав: “Ще і тепер є у Скіфії Кіммерійські стіни, є Кіммерійські переправи, є область, що зветься Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор” [36, с. 183].

Мал. 58. Зображення кіммерійців на етруській вазі

Що відомо науці про походження загадкового племені кіммерійців? У середині II тис. до н. е. у лісостепах та степах Поволжя виникла зрубна археологічна культура епохи бронзи. Вона належала до численних ско­тарсько-землеробських культур євразійського степу, що виникли внаслі­док міграції найдавніших індоєвропейських скотарів півдня України на схід. Значну роль у господарстві зрубників відігравало осіле та відгонне скотарст­во, хоча вони були добре знайомі із землеробством і проживали у постійних селищах уздовж степових річок.

Близько 900 р. до н. е. на півдні України зникають постійні поселення зрубної людності. У цей час в українських степах поширюються підкурган- ні поховання скотарів-номадів зі зброєю, знаряддями, кінською упряжжю кіммерійського типу. Останні, на думку фахівців, є кінцевим етапом розвит­ку матеріальної культури зрубних племен. Паралельно в степах Східної Європи поширюється залізо, яке робить зброю та знаряддя кіммерійців значно ефективнішими порівняно з бронзовими виробами попередників.

Усі ці археологічні факти дають підстави дослідникам вважати кіммерій­ців пізніми зрубниками, що на початку І тис. до н. е. перейшли до кочового скотарства [188, с. 186—215]. Останнє невпізнанно змінило суспільство кочовиків. Воно стає рухливішим, оскільки родові колективи були змуше­ні весь час пересуватися за стадами овець, корів, табунами коней, які, поїдаючи та витоптуючи траву, потребували постійної зміни пасовиськ. У степах кочовики мігрували у меридіальному напрямку: взимку худобу пасли на південних пасовиськах з тонким сніговим покривом, а літо прово­дили на півночі, де трава менше вигорала від сонця.

Рухливий спосіб життя стимулював розвиток транспортних засобів. Поширився колісний транспорт для перевезення майна, мобільних жител кочовиків (кибиток) та юрт. Обов’язковим елементом побуту номадів були конярство та вершництво. Недаремно в “Іліаді” мешканці далекого і таєм­ничого Надчорномор’я названі “дивними доїтелями кобилиць” та “млеко- їдами”.

Постійна зміна пасовиськ призводила до частих збройних сутичок із сусідами. Тому суспільства кочових скотарів, як правило, були войовничі.

Саме на цій стадії історичного розвитку, яка характеризувалася перехо­дом до кочового скотарства, майновим розшаруванням та войовничістю суспільства, знаходилися кіммерійці. Судячи з імен їхніх вождів (Теушпа, Тугдаме, Шандакшатра), відомих за ассирійськими та грецькими письмови­ми джерелами, кіммерійці були іраномовним народом. Вони проживали в українських степах приблизно між 900 і 650 р. до н. е. і відомі археологам за похованнями у насипи більш давніх степових курганів.

Поховальна яма під курганом нерідко обшивалася деревом і мала де­рев’яне перекриття. Вірогідно, це свідчить, що пращури кіммерійців прожи­вали у лісистому краї і мали досвід дерев’яного домобудівництва. У ранніх кіммерійських могилах поховані лежать в архаїчній, властивій зрубній куль­турі епохи бронзи скорченій позі. Пізніше небіжчика клали випростаним на спині головою на захід. Саме так ховали своїх померлих скіфи, які були наступниками кіммерійців на півдні України. Поряд з померлими кіммерійсь­кими воїнами-вершниками клали зброю: мечі та кинджали з грибовидними навершями та хрестовидними перехрестями бронзових руків’їв, стріли з брон­зовими втульчастими, дволопасними наконечниками, кам’яні булави та мо­лотки (мал. 59). У могилах воїнів знаходять своєрідну кінську упряж: брон­зові вудила з кінцями двокільчастої форми та плавно зігнуті трипетельчасті псалії, з допомогою яких вудила фіксувалися в пащі коня.

Прикладне мистецтво кіммерійців відоме насамперед за оздобленням кінсь­кої упряжі. Це складні геометричні орнаменти, в яких кола, спіралі та квадрати компонувалися в хрестоподібні композиції. Кіммерійські намо­гильні стели — це кам’яні стовпи заввишки близько 1,5 м, на яких зобра­жувався бойовий пояс із різноманітною зброєю на ньому (див. мал. 57). Як кам’яна скульптура, так і зброя кіммерійців має паралелі на сході у культурі скотарів південносибірського степу.

Основою кіммерійського війська були загони легкоозброєних вершни- ків-стрільців на чолі з родовими вождями. Войовничі степовики здійснюва­ли військові походи на землі сусідів. Кіммерійські могили з характерними речами з’явилися на території Молдови, у Нижньому Подунав’ї, Добруд- жі. Однак особливий інтерес для нас становлять контакти кіммерійців із своїми північними сусідами, які були далекими пращурами слов’ян, зокре­ма українців. Мається на увазі землеробська людність лісостепового По­дніпров’я та межиріччя Дністра та Дніпра IX—VII ст. до н. е., яка відома археологам під назвою чорноліської археологічної культури.

На відміну від войовничих кіммерійських кочовиків це осіле миролюбне населення займалося землеробством в його розвиненій, орній формі. На думку дослідників, характерний для глиняного чорноліського посуду орна­ментальний мотив у вигляді заштрихованих паралельними лініями геомет-

Мал. 59. Кіммерійські хрестовидні бляхи кінської упряжі (/, £), удила к а, псалії (4), наконечники стріл (5) та кіммерійський меч з бронзовим руків’яь та залізним лезом ( 6)

ричних фігур символізує зоране поле. Осіле скотарство мало допоміжний характер. Розводили корів, овець, свиней, коней. Напади кінних загони войовничих степовиків-кіммерійців змусили землеробів лісостепу захища­ти свої селища ровами та валами. З метою самооборони вони запозичилі від степових нападників їхнє прогресивне для свого часу озброєння, причом' вплив кіммерійців у лісостепу був настільки глибокий, що осілі землерооі засвоїли навіть такі елементи суто степового військового обладунку, я: кінська упряж, довгі мечі кіннотників тощо.

Значно більше відомо про походи кіммерійської кінноти через Кавказе кий хребет на південь у VIII — на початку VII ст. до н. е. Про це свідчатг не лише знахідки кіммерійських речей на згаданих територіях, а й ассирійсь кі письмові джерела: цар закавказької країни Урарту Руса І близько 722 р до н. е. зазнав тяжкої поразки від кіммерійців. У 705 р. у бою з нимі загинув асирійський правитель Саргон II, у 679 р. вони напали на Ассирію 675 р. знищили Фрігійське царство в Анатолії, а близько 660 р. підійшлі до кордонів Лідії. За Геродотом, кіммерійці осіли на південному березі Чорного моря. Тут їхня країна під назвою Гамира, за ассирійськими джере­лами, проіснувала до кінця VII ст. до н. е. [188, с. 215]. Грізні кочовики з півночі справили таке глибоке враження на кавказькі народи, що у давньо- грузинській мові їхнє ім’я “гмірі” означає “богатир” [120].

За легендою, кіммерійці опинилися у Малій Азії, тікаючи з Надчорно- мор’я під натиском скіфів. Однак письмові джерела та дані археології свідчать, що значна частина кіммерійців не пішла на Кавказ, а лишилася в українських степах, де була поглинена у VII ст. до н. е. новою хвилею іраномовних кочовиків зі сходу — скіфами. Геродот розповідає поетичну легенду про загибель кіммерійських царів. Скіфська навала розколола кім­мерійське суспільство. Заклик кіммерійських вождів воювати з напасника­ми до кінця не дістав підтримки у народу. Тоді вожді почали битися між собою. Всі вони загинули у цьому бою і були поховані у високій могилі на березі Дністра.

Скіфи

Скіфи — це грецька назва іраномовних кочовиків українських степів VII—III ст. до н. е. їхня самоназва — сколоти.

Першу згадку про скіфів маємо в ассирійському джерелі, що датується близько 674 р. до н. е. У цей час Ассирія потерпала від нападів войовни­чих кінних стрілків з луків, які вдерлися у Закавказзя з півночі, з країни Ішкуза на чолі з царем Партатуа. Пізніше скіфи стали союзниками Ассирії у боротьбі з повсталими мідійцями. Коли мідійці обложили ассирійську столицю Ніневію, “величезне скіфське військо на чолі з царем Мадієм, сином Прототія” (вірогідно, згаданого Партатуа), розбило мідян. Скіфські кіннотники могутньою хвилею прокотилися через весь Близький Схід і зупинилися на кордоні Єгипту.

Про ці драматичні події свідчать не лише численні близькосхідні письмо­ві джерела, а й масове поширення типових скіфських наконечників стріл VII ст. до н. е. на землях від Кавказу до східного кордону Єгипту. Наслід­ком такого грабіжницького походу було зруйнування урартської фортеці Тайшебаїні, рештки якої досліджені археологами на пагорбі Карміл Блур під Єреваном. При розкопках було знайдено численні ранньоскіфські на­конечники, які стирчали в стінах спаленого укріплення.

Легендарне царство Ішкуза, з якого скіфи чинили напади на Закавказзя та Передню Азію, знаходилося на Північному Кавказі та Кубані. Саме тут сконцентрована переважна більшість скіфських курганів VII—VI ст. до н. е. Цікаво, що серед знайдених у цих могилах типово скіфських речей багато виробів близькосхідного походження із срібла й золота. Вони потра­пили до скіфів під час грабіжницьких походів у Закавказзя.

Із сотнями ранньоскіфських поховань Північного Кавказу контрастує невелика їх кількість (усього близько 20) у степах півдня України. На відміну від степового Надчорномор’я лісостепова смуга України у VII— VI ст. до н. е. була ареною бурхливого економічного розвитку. Тут між верхів’ями Дністра та Ворсклою відома величезна кількість поселень, го­родищ, поховань осілих землеробів, нащадків вищезгаданих чорноліських племен X—VIII ст. до н. е., пращурів слов’ян [188; 75].

Після заснування грецьких торгово-ремісничих факторій наприкінці VII— у VI ст. до н. е. на північному узбережжі Чорного моря між лісостеповими землеробами та греками встановилися тісні торгові контакти. До материкової Греції колоністи вивозили зерно в обмін на ремісничі товари, вино, предмети розкоші. Однак торговельні шляхи з півночі до грецьких колоній чорноморсь­кого узбережжя перетинали степ. Військовий контроль над ними давав неабиякий зиск войовничим номадам Надчорномор’я. Саме вигоди тран­зитної торгівлі та контролю над торговельними шляхами із землеробсько­го лісостепового Подніпров’я до грецької колонії Ольвії у гирлі Південного Бугу зумовили переміщення центру Скіфії з Передкавказзя на Нижній Дніпро [120; 19]. Сталося це близько середини VI ст. до н. е. і, мабуть, супроводжувалося збройною боротьбою кочовиків-скіфів з осілими земле­робами лісостепу за політичний контроль у Північному Надчорномор’ї.

Згадкою про цю війну є наведена Геродотом легенда про повернення скіфів з кавказького походу в надчорноморські степи. Тут їх зустріла вороже налаштована молодь, що була народжена скіфськими жінками від рабів, доки їхні чоловіки воювали у Закавказзі. Скіфи не змогли зброєю подолати опір молодого покоління. Однак нащадки рабів швидко розбігли­ся, коли скіфи взяли в руки нагаї.

З кінця VI ст. до н. е. скіфи впевнено контролювали ситуацію в Північно­му Надчорномор’ї. Про це писав Геродот, який відвідав Ольвію в середині V ст. до н. е. Число скіфських пам’яток в українських степах різко зросло наприкінці VI ст. до н. е., досягаючи максимуму у IV ст. до н. е.

Скіфсько-пефська війна

Незадовго після встановлення скіфського контролю над Північним Над- чорномор’ям останнє зазнало нападу величезного перського війська на чолі з царем Дарієм І Гістаспом. Ця драматична подія сталася близько 514 р. до н. е. і була докладно описана Геродотом [36, с. 199—213].

Після падіння Ассирії на Близькому Сході запанувала Персія. Мріючи про світове панування, перські правителі почали готуватися до завоюван­ня Греції. Для цього треба було відрізати її від чорноморського хліба і забезпечити тили перському війську, підкоривши скіфів. На Близькому Сході ще добре пам’ятали навалу з півночі скіфської кінноти. Це стало формальним приводом для вторгнення персів до Скіфії. “Цар побажав тепер покарати скіфів за вторгнення в Мідію”,'— писав Геродот.

Дарій І зібрав величезне різноплемінне військо, яке, за Геродотом, налічувало 700 тис. воїнів. На думку фахівців, “батько історії” у декілька

знесилювати перську армію наскоками, готуючись до вирішального бон (мал. 61).

Геродот розповідає, що у цей час до перського табору приїхав после нець Іданфірса з дивними дарами: птахом, мишею, жабою і п’ятьма стрілами Перси вирішили, що скіфи віддають переможцям свою військову MOΓV~

Мал. 61. Скіфський воїн V ст. до н. е. та скіфський цар IV ст. до н. е. реконструкція М. В. Гореліка за матеріалами з кургану поблизу с. Новорозанівки на Миколаїв щнні та Товстої Могили, м. Орджонікідзе

ність, землю, воду і небо своєї батьківщини. Однак радник Дарія розчаруваї свого господаря, розтлумачивши подарунки інакше: “Якщо ви, перси, Ht полините в небо, обернувшись на птахів, ие сховаєтесь у землі, ставші мишами, чи не скочите в болото, обернувшись на жаб, — ви не повернетес, назад, уражені цими стрілами”.

Нарешті скіфи наважилися на вирішальну битву з армією Дарія, ость точно виснаженою довгим походом. Однак у ніч перед боєм Дарій з добії- ною частиною війська втік з табору, лишивши там знесилених воїнів ті. ревучих віслюків, які мали створити видимість армії і ввести в оману скі­фів. Таємно, під покривом ночі Дарій з гвардією переправився через Дунай наплавним мостом, яким він прибув до Скіфії. Так безславно скінчилася невдала спроба персів завоювати Скіфію.

велика Скіфія

Перемога над персами небувало піднесла авторитет та зміцнила владу скіфів у Північному Надчорномор’ї. Скіфія увійшла в смугу свого розквіту, який тривав протягом V—IV ст. до н. е.

Володарями країни були царські скіфи, які підкорили найближчих сусі­дів і мали певний політичний вплив на більш віддалені народи. Відомо багато спроб реконструювати карту Скіфії за Геродотом. Найбільш пере­конлива карта, яку запропонували В. А. Іллінська, О. І. Тереножкін та Б. О. Рибаков (див. мал. 60).

Надчорноморські та надазовські степи були зайняті власне іраномовними кочовими скіфами. Північніше у лісостепах між Верхнім Дністром і Ворск­лою відомі численні селища та величезні городища пращурів слов’ян — скі- фів-орачів та скіфів-землеробів. На захід від них проживали фракійці, а на схід на верхньому Дінці та Дону — угро-фінські племена будинів. У Поліссі жили балтські племена неврів, андрофагів, меланхленів. За Доном починалися кочів’я спорідненого скіфам іраномовного народу савроматів. Південними сусідами степових скіфів були грецькі колоністи чорноморського узбережжя.

Основою могутності й процвітання степовиків-скіфів був, як зазначало­ся, контроль за торгівлею зерном, вирощеним осілими землеробами лісо­степу. Через чорноморські колонії греки вивозили зерно до материкової Греції. Зокрема, Афіни з V ст. до н. е. забезпечувалися хлібом зі Скіфії. За хліб греки розплачувалися ремісничими виробами, коштовною зброєю, ви­шуканим посудом, ювелірними виробами із срібла та золота, вином. Кош­товності та предмети розкоші, знайдені у скіфських курганах українських степів, були виготовлені в ремісничо-торгових центрах греків північного узбережжя Чорного моря — Tipi, Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї та ін. (мал. 62). Скіфська знать накопичувала ці престижні, коштовні речі, які згодом опинялися у курганах скіфської аристократії. Наприкінці V — у IV ст. до н. е. були споруджені найбільші скіфські кургани. Саме цим часом датуєть­ся також переважна більшість рядових скіфських поховань у степу.

Контроль над потоком зерна з лісостепової України через колонії Чор­номор’я до Греції зумовлював два головні напрями скіфської політики: північний та південний. Скіфські правителі робили постійні зусилля щодо втримання військово-політичного контролю не лише над виробниками зер­на — землеробами лісостепу, а й над транзитними торгівцями цим зер­ном — греками Надчорномор’я. Скіфи брали активну участь у політичних і військових баталіях, що точилися у грецьких містах-колоніях чорно­морського узбережжя. Частина скіфської аристократії досить довго жила в цих містах і поступово еллінізувалася під впливом блискучої античної

Мал. 62. Золота бляха зі скіфського щита (умбон). Келермеський курган Vi с-, до н. е.

культури. Про це свідчать як грецькі письмові джерела, так і скіфськс- еллінський набір речей у скіфських могилах на стародавніх цвинтаря; Ольвії, Херсонесу, Пантікапею [120, с. 121 —126].

Третім напрямом політичної активності скіфів був захід. По Нижньом' Дунаю і навіть по Нижньому Дністру рання Скіфія межувала з фракійщ- ми. Вони заважали прямій торгівлі з Грецією. Найбільший успіх скіфсько' експансії на захід пов’язаний з іменем царя Атея. В середині IV ст. до н. - цей правитель підкорив Добруджу та Правобережжя Нижнього Дунаю, навіть карбував в античному місті Калатеї власну монету (мал. 63). Знай

Мал. 63. Монета скіфського царя Атея

436 дено напис, де він погрожував мешканцям міста Візантій на березі Босфору: “Цар скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибут­кам, щоб мої кобилиці не пили вашої води”.

Однак у цей час на півночі Греції міцніла держава Македонія на чолі з Філіпом II. У битві з македонянами 339 р. до н. е. на Нижньому Дунаї скіфи були розбиті, загинув їхній цар Атей, якому було майже 100 років.

331 р. до н. е. Зопіріон, намісник сина Філіпа II — Олександра Маке­донського, здійснив похід на чолі ЗО тис. воїнів з Нижнього Дунаю на Ольвію. Македонянам не вдалося взяти місто, а на зворотному шляху всі вони разом з полководцем були знищені скіфами.

Скіфська культура

Культура скіфів українських степів була місцевим своєрідним виявом культури величезного кочового іраномовного світу, який розвивався в євразійських степах від Алтаю до Нижнього Дунаю протягом І тис. до н. е. Вона творчо вбирала в себе впливи сусідів і відповідно пережила кілька етапів історичного розвитку.

Формування скіфської культури відбувалося у VII ст. до н. е. під зна­ком поглинення і засвоєння елементів культури попереднього населення Надчорномор’я — кіммерійців. Під час походів за Кавказький хребет скі­фи сприйняли багато передньоазійських здобутків. З V ст. до н. е. Скіфія розвивалася під сильним культурним впливом античної Греції, переважно з міст-колоній чорноморського узбережжя [120, с. 128].

Скіфи були кочовими скотарями і весь час рухалися слідом за табунами коней та гуртами овець. Чоловіки їхали верхи, а жінки та діти у кибит­ках — чотири- чи навіть шестиколісних возах, які були вкриті повстю від негоди. Взимку скіфи пасли худобу на малосніжних низинах Нижнього Подніпров’я, Надчорномор’я, Надазов’я, Північного Криму. Літо проводи­ли на півночі — у лісостепах, де було більше води, а трава на пасовиськах менше вигорала під сонцем. Геродот сповіщав, що, відступаючи перед пер­сами вглиб степів, скіфи відправили свої сім’ї з худобою на північ, тобто на традиційні літні пасовиська кочовиків.

Скотарській економіці скіфів відповідав їхній раціон: м’ясо, молоко, сир. Геродот докладно описує виготовлення екзотичного для греків продук­ту — іпаки, сиру з кобилячого молока. Значну частку раціону становили каші (пшенична, ячмінна).

Уявлення про зовнішність, одяг, озброєння скіфів дають численні зоб­раження на срібному та золотому посуді та інших ювелірних виробах, знайдених у скіфських могилах (мал. 64). Скіфські чоловіки носили боро­ди, вдягалися в короткі кафтани, вузькі штани, шкіряні черевики. Голову прикривали повстяним башликом конічної форми. Одяг прикрашався хут­ром та орнаментом, для аристократії — золотими орнаментованими пла­тівками, число яких іноді сягало кількох тисяч. На довгому вбранні знат-

Мал. 64. Срібна скіфська чаша з Гайманової Могили IV ст. до н. е., Надпорожжя

них скіфянок та високому головному уборі було чимало золотих бляшок- нашивок.

Основа скіфського війська — легка кіииота, озброєна короткими мечами- акінаками, сокирами, списами. Проте головною зброєю були лук та стріли. Невеликий потужний скіфський лук стріляв на відстань до 500 м. Своєрідніс­тю тактики бою була влучна стрілянина по ворогу на повному скаку.

Досконалий лук та лучники були добре відомі за межами Скіфії. Не лише безпосередні сусіди, а й далека Греція запозичили наконечники стріл скіфських типів. Письмові джерела свідчать, що поліцейську службу в Афінах несли найманці — скіфи-лучники.

Ударною силою скіфського війська була важкоозброєиа кіннота. Вона складалася зі скіфської знаті, яка могла придбати коштовний захисний обладунок. Останній, крім щита, включав шкіряні куртку, штани та шо­лом, обшиті, як лускою, залізними чи бронзовими пластинами. Найдо­рожчим був обладунок грецької роботи — виготовлені із суцільного брон­зового чи сталевого листа шоломи, поножі античної роботи.

Визначальний внесок у вивчення матеріальної культури та побуту скі­фів зробили археологи України в ході розкопок скіфських курганів Північ­ного Надчорномор’я.

Дамо короткий опис типового поховання рядового скіфського воїна IV ст. до н. е. Кургани кочових скіфів розташовувались в українських степах групами на найвищих, вододільних ділянках рельєфу. Під курган­ним насипом заввишки до 2 м знаходилась прямокутна яма площею приб­лизно 2 ? 3 м, завглибшки 2—4 м. У нижній частині північної стіни ями робився підбій. У цій поховальній камері у випростаній позі головою на захід клали небіжчика. Поряд, як правило, зліва знаходять горит (футляр

f

для лука та стріл) з кількома десятками бронзових наконечників стріл, а також 1—2 залізні наконечники списів, наконечник дротика, рештки за­лізного меча-акінака. В головам лежать рештки загробної їжі: частина скелета вівці чи коня та залізний господарчий ніж з кістяним руків’ям, іноді грецька амфора з-під вина. У чоловічих могилах знаходять кам’яні фігури воїнів-родоначальників. Як правило, вусатого воїна зображували з гривною на шиї, рогом у руці, бойовим поясом з різноманітною зброєю.

Незрівнянно багатшими були грандіозні поховальні споруди скіфських царів, перекриті курганними насипами заввишки шестиповерхового будин­ку (до 21 м). Найбагатші з них — кургани Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, Огуз, Мелітопольський, Бердянський, Товста Могила та ін. Образний і докладний опис поховання скіфського царя подає Геродот:

“Могили їхніх царів розташовані в місцевості Гери, в тому місці, до якого Борисфен судоплавний, пливучи від моря. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують в землі велику чотирикутну яму, а як вона вже готова, беруть трупа. Тіло мерця покривають воском (перед тим очищають від нутрощів його живіт), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селе­ри, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізають кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладно­го їм племені. І коли так вони об’їздять із покійником всі племена, вони прибувають у країну Гери, яка є областю останнього підвладного їм племені і місцем поховання царів. Потім помістивши покійного на підстилку в могиль­ному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають їх очеретяними матами. В просторому і приміщенні-склепі ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, ' його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, візника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовували). Коли вони все це зроблять, то насипають вели­кий земляний курган, намагаючись зробити його якомога вищим.

Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Вибирають п’ят­десят найкращих слуг і задушують їх, і до того ще п’ятдесят коней із найкращих... Виготовивши з 50 задушених юнаків та такої ж кількості коней чучела, скіфи розставляли на увіткнутих в землю жердинах навкруги царського кургану 50 мертвих вершників-охоронців” [36, с. 196].

Старожитності скіфів археологи розрізняють за так званою скіфською тріадою — своєрідною зброєю, кінською упряжжю та звіриним стилем у прикладному мистецтві. В розвитку останніх простежується два головні періоди — ранній (VII—V) та пізній (V—III ст. до н. е.).

Ранньоскіфські мечі мають брусковидне навершя та серцеподібне пере­хрестя (мал. 65, 13). Пізніше навершя набуває антеновидної, перехрестя — трикутної, а лезо — гостролистої форми (мал. 65, 3). Вузьку, гостролис­ту форму мають і пізньоскіфські наконечники списів (мал. 65, /), на

Мал. 6δ. Скіфська зброя з курганів півдня України:

1,2 — наконечник списів та метального дротика; 3 — меч з лезом гостролистої форми; 4—9 — наконечники з короткою або.схованою втулкою; IO — прості залізні вудила; // —дводірчастнй псалін; 12 — маснвннй, лавролистий наконечннк VII-V ст. до н. е.; ІЗ — брусковидне навер- шя та серцеподібне перехрестя на мечі; 14—19 — бронзові втульчасті, трнлопасні наконечники з довгою втулкою; 20 — бронзові вудила із стрем’ячкоподібннмн кільцями; 21 — тридірчастнй, злегка зігнутий псалій відміну від масивних, лавролистих наконечників VII—V ст. до н. е. (мал. 65, 12). У пізній період великого поширення набувають залізні наконечники метальних дротиків з довгою тонкою втулкою (мал. 65, 2).

Масовою знахідкою в могилах скіфських воїнів є бронзові втульчасті трилопасні наконечники стріл. Ранні вістря масивніші, більші за розміром, з довгою втулкою (мал. 65, 15—19), дволопасні, іноді з пером ромбічної форми та шипом на довгій втулці (мал. 65, 18, 19). Пізньоскіфські нако­нечники дрібніші, з короткою або схованою втулкою (мал, 65, 4—9, 14), іноді трикутної в перетині форми (мал. 65, 4, 5).

Висока боєздатність скіфської кінноти (мал. 66) значною мірою була зумовлена досконалою кінською упряжжю, яка давала змогу вершнику

Мал. 66. Військове спорядження скіфських воїнів V ст. до н. е. Реконструкція

М. В. Гореліка за матеріалами скіфських курганів України чітко керувати конем. Найважливішими її елементами є вудила, що фіксу­валися у роті коня за допомогою псаліїв. Ранні.оскіфські бронзові вудила, як правило, закінчувалися стрем’ячкоподібними кільцями (мал. 65, 20) і фіксувалися тридірчастими, злегка зігнутими псаліями (мал. 65, 21). У IV—ПІ ст. до н. е. масового поширення набули прості, залізні вудила (мал. 65, 10) та дводірчасті псалії (мал. 65, 11).

Звіриний стиль полягає у широкому запровадженні в прикладному мис­тецтві зооморфних мотивів. Реалістичні чи схематичні зображення диких тварин у динамічних позах прикрашали зброю, кінську упряж, одяг, пред­мети побуту. Ранньоскіфський звіриний стиль відзначався реалізмом (див. мал. 62), виразними впливами Близького Сходу, зображенням суто азійсь­ких тварин: гірських баранів, хижаків родини котячих, грифо-баранів та ін. У V—III ст. до н. е. внаслідок потужного культурного впливу з грецьких колоній Надчориомор’я (мал. 67) на півдні України поширюється пізній різновид звіриного стилю, який називається греко-скіфським. Він характе­ризується схематизацією та поширенням суто античних міфологічних і орнаментальних мотивів поряд зі скіфськими. Такий стнль був західним

Мал. 67. Вулична сцена в грецькій колонії Ольвія, що в гирлі Південного Byn Реконструкція М. В. Гореліка виявом прикладного мистецтва євразійського степу, де в І тис. до и. е. панували зооморфні мотиви [12, т. 2, с. 166—170; 179, с. 100—104].

Вірування скіфів належать до політеїстичних релігій передкласових сус­пільств. Серед багатьох богів виділялися головні, один з яких був верхов­ним божеством. Племінні вірування первісних скотарів перебували на ста­дії трансформації у національну релігію ранньокласової скіфської держави [12, т. 2, с. 157—1631.

Скіфська релігія має численні паралелі у віруваннях інших індоєвро­пейських народів, насамперед індо-іранців. Першим це відзначив Геродот, який назвав сім головних скіфських божеств та їхні аналоги у грецькому пантеоні.

Головними скіфськими божествами були богиня священного вогню до­машнього вогнища Табіті (Гестія стародавніх греків), уособлення неба Папай (Зевс) та його дружина, богиня землі й води Ani (Гея). Важливе місце в пантеоні займали бог сонця Гойтасир (Аполлон), богиня родючості та життя Аргімпаса (Афродіта), бог-герой Геракл та божество війни Арей (Apec). Ге­родот яскраво змалював поклоніння скіфів мечу, який був символом Арея, та принесення в жертву йому військовополонених [36, с. 193, 194]. Царські скіфи поклонялися ще й родоначальнику та покровителю коней Тагимасаду.

Скіфські вірування являють собою яскравий приклад індоіранських релі­гій. Про це свідчать такі традиційні для індоіранських культів елементи, як семибожжя, поклоніння сонцю, вогню, небу, обожнення коня та меча тощо.

Вражаюча різниця між грандіозними поховальними спорудами царів та бідними могилами рядових скіфів демонструє ступінь майнового та соці­ального розшарування скіфського суспільства. За майновим та правовим статусом у ньому простежуються верстви рядових общинників, родової аристократії, верховних правителів-царів, підкорена місцева людність, раби з числа військовополонених та ін. Є всі підстави говорити про початок формування скіфської держави. Як і всі державні утворення кочових ско­тарів (гунська імперія Аттіли, Аварський каганат, імперія Чингізидів тощо), скіфська держава була досить нестійким, ефемерним об’єднанням, яке скоро розпалося через різні об’єктивні й суб'єктивні причини. Крім того, на скіфів зі сходу тиснула нова хвиля іраномовних кочовиків — сарматів.

Сармати були східними сусідами скіфів і з IV ст. до н. е. почали поступово заселяти правий, західний берег Нижнього Дону. Крах Скіфії був зумовлений не стільки експансією сарматів, скільки низкою несприятливих для ско­тарського господарства природно-кліматичних змін. Інтенсивне випасання великих гуртів худоби протягом кількох століть зумовило деградацію скіфсь­ких степових пасовиськ, яку посилювала прогресуюча аридизація клімату [138]. Надмірна експлуатація землі протягом тривалого часу призвела до підриву економічних ресурсів лісостепових виробників зерна. Скіфський хліб став неконкурентоспроможним на грецькому ринку, адже саме в цей час дешеве збіжжя почало надходити до Середземномор’я з Єгипту.

На рубежі IV—III ст. до н. е. у Північному Надчорномор’ї зникають кургани степових скіфів. Скіфське населення концентрується в регіонах, придатних для землеробства та осілого скотарства: на Нижньому Дніпрі, у Нижньому Подунав’ї, Північному та Передгірному Криму. Давньогрець­кий географ Страбон назвав Нижній Дніпро та Крим цього часу Малою Скіфією.

Спустілий скіфський степ між Доном та Дніпром у III—II ст. до н. е. заселило сарматське племінне об’єднання роксоланів. Численні пізньос- кіфські укріплення, що суцільним ланцюгом тягнуться уздовж правого берега Нижнього Дніпра від Запорожжя до Херсона, майже до кінця І ст. до н. е. стримували просування сарматів українським степом на захід.

Дослідження останніх років свідчать про певну залежність економіки Надчорномор’я від циклічних змін клімату в степовій зоні. Так, розквіт Скіфії та грецьких торгово-ремісничих центрів у V—IV ст. до н. е. збігся з періодом максимального зволоження клімату надчорноморських степів, їхня аридизація в III—II ст. до н. е. зумовила колапс кочового скотарства і перехід пізніх скіфів до землеробства у річкових долинах. Вірогідно, сармати у II—І ст. до н. е. зайняли вже спустілий скіфський степ. На початку нашої ери кількість опадів у степах півдня Східної Європи зросла. Не випадково розквіт Сарматії відбувся саме в цей сприятливий для ско­тарства природно-кліматичний період [138, с. 104, 105].

Мала Скіфія у Криму зі столицею Неаполь Скіфський (нині околиця Сімферополя) проіснувала до IV ст. н. е. Вона поступово втрачала свої характерні риси, оскільки розвивалася під сильним військово-політичним і культурним впливом сарматів з півночі та грецьких колоністів кримського узбережжя. У III ст. н. е. Кримська Скіфія зазнала нападу готських дру­жин з півночі, а наприкінці IV ст. під ударами гунів загинула переважна більшість пізньоскіфських поселень Криму.

Cafoianiu

Ми не знаємо, як називали себе кочовики, що у III ст. до н. е. прийшли з-за Дону в українські степи на зміну скіфам. Греки та римляни називали їх сірматами, або сарматами, що з давньоіранської перекладається як “опе­резаний мечем” (мал. 68). За Геродотом, їхні пращури савромати прожи­вали на схід від скіфів за річкою Танаїс (Дон). Батько історії переповідає легенду, за якою вони є нащадками дітей скіфських юнаків та войовничих жінок — амазонок. їм не вдалося добре опанувати мову чоловіків, “тому савромати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою”, — пи­сав Геродот.

Ці нибито фантастичні свідчення давньогрецького історика про по­ходження та етнічну спорідненість сарматів з іраномовними скіфами, висо­кий громадський статус та войовничість сарматських жінок підтверджені під час археологічних розкопок сарматських могил.

Сармати — це центральна частина іраномовної культурно-історичної спільноти ранніх скотарів-номадів, яка розвивалася в І тис. до н. е. в

євразійських степах від Алтаю на сході до гирла Дунаю на заході. Сар­матською батьківщиною вважаються степи басейнів Нижньої Волги та Уралу. Археологи розрізняють три послідовні періоди історичного розвитку сар- матів: савроматський (VII—IV ст. до н. е.), ранньосарматський, або прохо-

Мал. 68. Сарматський кінний воїи. Реконструкція М. В. Гореліка за матеріа­лами сарматських поховань України

рівський (III ст. до н. е. — II ст. н. е.), та пізньосарматський, або гдансь­кий (II—IV ст. н. е.). Починаючи з IV ст. до н. е. простежується постійна експансія сарматських племен на захід, до степів Надазов’я [179, с. 148— 213].

Запустіння скіфських степів у III ст. до н. е. через аридизацію клімату та деградацію скотарського господарства скіфів [138] створило передумови для заселення Надазов’я та Північного Надчорномор’я сарматами. До того ж зі сходу на них тиснули інші скотарські народи, що прийшли в рух через завойовницькі війни Олександра Македонського в Середній Азії.

Як свідчать античні автори, зокрема Діодор Сицилійський, експансія сарматів на скіфські землі була далеко не мирною. Вони, “зробившись сильнішими, спустошили значну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни на пустелю” [104, т. II, § 43.7].

Страбон відзначав, що народ сарматів складався з кількох племінних об’єднань. Першими через українські степи в Подунав’я пройшли язиги. За ними із-за Дону в Надазов’я просунулися роксолани, експансію яких на захід довго стримували пізньоскіфські городища Нижнього Подніпров’я. Сіраки проживали на Кубані, аорси та алани — на Нижньому Дону.

Наприкінці І ст. до н. е. роксолани форсували Дніпро й просунулися степами на захід. Разом з язигами вони чинили військові напади на римсь­ку провінцію Мезію в Подунав’ї. Слідом за ними з-за Дону до багатих римських провінцій Нижнього Подунав’я посунули племінні об’єднання аорсів. У цей час потерпають від нападів сарматів багаті греко-римські центри чорноморського узбережжя — Боспорське царство та Херсонес у Криму, Ольвія, Tipa та ін.

Римський поет Овідій писав про пограбування сарматами Нижнього Подунав’я: “Ворог, сила якого кінь та швидка стріла, спустошує жалюгід­ні багатства навколишніх сіл”. У II ст. н. е. прокотилася українськими степами від Дону до Дунаю хвиля аланів, остаточно зруйнувавши пізньо- скіфські укріплення Нижнього Подніпров’я. З цього часу на Дунаї розпоча­лася так звана Сарматська війна Риму з аланами та іншими варварськими племенами [164, с. 137—156].

Сарматська агресія була спрямована не лише у багаті римські провінції Подунав’я чи античні міста-колонії чорноморського узбережжя, а й на північ, на землі осілих землеробів-праслов’ян лісостепової смуги України. На рубежі нашої ери сармати здійснювали збройні напади на городища зарубинецької культури Середнього Подніпров’я і навіть Подесення. їхні наконечники стріл знаходять при розкопках валів зарубинецьких городищ цього часу. Сармати істотно вплинули на культурний розвиток праслов’ян Середнього Подніпров’я [113], ставши складовим компонентом антської етнічної спільноти, що проживала у лісостепах України у V—VII ст.

Кочове скотарство сарматів багато в чому нагадувало скіфське, відріз­няючись від нього дещо більшою рухливістю. Це пояснюється господарю­ванням у посушливіших регіонах. Ось як описує скотарський побут рок- соланів Страбон: “Кибитки номадів зроблені із повсті і поставлені на вози, на яких вони живуть. Навколо кібіток пасеться худоба, м’ясом, сиром, молоком якої вони кормляться. Вони пересуваються за своїми стадами, вибираючи місцевості з гарними пасовиськами: взимку в болотах біля Меотиди (Азовське море), а влітку на рівнинах” [104, т. II, § 3.77].

Отже, так само, як і скіфи, сармати здійснювали сезонні міграції за гуртами овець і табунами коней у меридіальному напрямку. Влітку худоба паслася на північних, лісостепових пасовиськах, де трава менше вигорала від сонця. Зимували на низинах біля Азовського моря, на Нижньому Дону, Прикубанні, на степових пасовиськах з тонким сніговим покривом. Саме тут археологи дослідили зимівники сарматських скотарів. Кочовим скотарством займалися заможні родини, які мали численні гурти овець та кінські табуни. Бідні общинники проживали осіло у Надазов’ї, вирощуючи пшеницю, просо та займаючись осілим скотарством.

Продукти землеробства (зерно, вино), ремісничі товари (зброю, ювелірні вироби, предмети розкоші тощо) сарматські номади отримували обмінюю­чи, а нерідко й грабуючи осілих сусідів — землеробів лісостепової Украї­ни, Передкавказзя та античних торгово-ремісничих центрів Надчорномор’я. Особливо велику роль у житті суспільства відігравав Танаїс — антична колонія у гирлі Дону (див. мал. 60). Нижній Дон був економічним, куль­турним, політичним центром Сарматії з II ст. до н. е.

Сарматський одяг багато в чому нагадував скіфський. Однак на відміну від скіфів сарматські чоловіки носили грецькі плащі із застібкою-фібулою на правому плечі. Довгий жіночий одяг обшивався по подолу та коміру бісером та намистом. У цей час поширилася мода на різноманітне намисто з напівкоштовного каміння та скла, амулети.

В історії військової справи сарматів виділяються два головних періоди. На ранньому військо складалося з народного ополчення на чолі з родови­ми вождями. Його основою була легка кіннота, озброєна луками та меча­ми. Піхота комплектувалася з найбідніших общинників.

Після невдалих зіткнень з римськими легіонами в Подунав’ї у І ст. до н. е. сарматське військо реорганізувалося. Його ударним кулаком стала важкоозброєна кіннота — катафрактарії, що з метою прориву бойових порядків піших римських легіонерів атакувала тісним строєм з довгими (до 4,5 м) списами (див. мал. 68; 69, 3). Такий кіннотник (нерідко разом з конем) був захищений важким обладунком — катафрактою: довгим каф­таном з грубої шкіри, лускоподібно обшитим залізними пластинами. В цей час набувають поширення великі, потужні луки і масивні залізні наконеч­ники стріл для боротьби з важкоозброєною кіннотою (мал. 69, 4—6), довгі залізні мечі для кінного бою (мал. 69, 1—2) [12, т. 2, с. 218].

Римський історик початку нашої ери Тацит писав про сарматів: “Коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій не може їм проти­стояти” [185]. Саме поразки від сарматських катафрактаріїв змусили римлян реформувати своє піше військо, посиливши його важкоозброєною кінно­тою. Сарматські найманці-кіннотиики брали участь у війнах на північних кордонах римських володінь у Подунав’ї та в інших збройних конфліктах перших століть нашої ери.

Савроматська зброя та кінська упряж VII—II ст. до н. е. мало чим відрізнялися від скіфських. Однак у зв’язку з вищезгаданими змінами у військовій тактиці сарматів з І ст. до н. е. їхнє озброєння набуває яскравої своєрідності. Поширилися довгі залізні мечі спочатку із серповидним (мал. 69, 2), а потім кільцевим (мал. 69, 1) навершям. На зміну невеликому скіфсь­кому луку зі стрілами з дрібними бронзовими наконечниками прийшов потужний “гунський” лук з масивними залізними трилопасними вістрями з черешком (мал. 69, 4—6). Римлянин Овідій називає їх “стрілами, вологими від зміїної отрути”, “літаючим залізом, просякнутим отрутою”, “синювати-

ми від зміїної отрути”. Захисний панцир та кінську упряж пізні сарматр прикрашали великими, круглими, багато орнаментованими соібними чр мідними бляхами — фаларами (див. мал. 68).

Мал. 69. Сарматська зброя:

1,2 — довгі залізні мечі із серповидним і кільцевим иавершям; З — наконечник довгого списе 4—6 залізні наконечники стріл

Прикладне мистецтво сарматів було своєрідною модифікацією скіфсько- сибірського звіриного стилю. У савроматські часи особливого поширення набувають зображення вовків та ведмедів. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. На початку нашої ери сар­матські племена аорсів та аланів, які вели караванну торгівлю зі спорідне-

√6сарматські поховання знаходяться під не­високими курганними насипами. Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої дере­вом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних наконеч­ників стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — сіроглиняні глечики, прикраси (намиста з напівдорогоцінних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо). У багатих сарматських могилах чимало ювелірних виробів та посуду із дорогоцінних металів. Вони є склад­ними поховальними спорудами (Соколова могила на Миколаївщині, Поро­ги на Вінниччині, Ногайчинський курган у Криму та ін.).

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлен­ня скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоірансь­ким народам, сарматам властиве семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням вогню та сонцю. Архео­логічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев’яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо.

Родоплемінний лад сарматів знаходився на стадії розкладу. Приватна власність на худобу сприяла майновому розшаруванню суспільства. Про це свідчать також сарматські кургани, що дуже відрізняються один від одного за багатством поховального інвентарю. Крім аристократії та рядових общинників, сарматське суспільство включало верству рабів-військовопо- лонених. Торгові, культурні, військово-політичні відносини з античними державами-містами Надчориомор’я сприяли соціальному розшаруванню скотарського суспільства степовиків і вивели його на межу державотво­рення. На думку дослідників, на початку нашої ери сарматські племена консолідувалися навколо міста Танаїс на Нижньому Дону в переддержавне утворення, якому так і не судилося стати справжньою міцною державою.

На початку нашої ери відбулася сарматизація міст-колоній чорноморсь­кого узбережжя. Сталося це насамперед внаслідок розкладу античного рабовласницького суспільства, деградації його культури та військово-по­літичної кризи античних держав Середземномор’я. Потужного сарматсь­кого впливу зазнало Боспорське царство Східного Криму. Сарматські іме­на дедалі частіше фігурували у боспорських написах, що свідчить про зростання степового, варварського компонента серед населення царства. В моду входили сарматське мистецтво, одяг, зброя, тактика кінного бою, релігійні культи. Протягом тривалого часу Боспором правила сарматська династія, царі якої мали ім’я Савромат.

У III ст. н. е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів, які прийшли у Надчорномор’я з Балтії. Саме в цей час було спалене головне торжище сарматів Танаїс на Нижньому Дону. Готи ство­рили на півдні України ранньофеодальну державу, відому під назвою імпе­рії Германаріха. До неї входили праслов’яни, фракійці, сармати, пізні скі­фи Надчорномор’я. Численні пам’ятки черняхівської культури степової та лісостепової України, схоже, були залишені різноетнічною людністю готської імперії Германаріха. Край готському пануванню в Надчорномор’ї поклала гунська навала наприкінці IV ст.

“Карою господньою” називали гунів середньовічні хроністи. Ось як описує їхній напад на Сарматію Аміан Марцелін: “Цей рухливий і нестримний на­род..., просуваючись серед грабунків та різанини сусідніх народів, дійшов до аланів... Пройшовши через землі аланів, які межували з гревтунгами і зви­чайно звалися танаїтами, зробили в них страшне спустошення і винищення, а з уцілілими уклали угоду і приєднали їх до себе” [104, т. II, § 2.14].

Уцілілі після гунського погрому сарматські племена півдня України ра­зом з гунами рушили на захід, у Подунав’я і далі до Західної Європи, де взяли участь у розгромі Риму. Рештка аланів Нижнього Дону, Кубані, Передкавказзя пізніше увійшли до Хазарського каганату, слідами якого є пам’ятки салтово-маяцької археологічної культури VII—X ст. басейнів Дінця, Дону, Нижньої Волги, Кубані. У Передкавказзі до XII ст. проіснувала держава Аланія. Нащадками пізиьосарматського народу аланів є сучасні осетини Північного Кавказу.

Анти лісостепової України (пеньківська археологічна культура V—VII ст.) включали сарматський компонент. Сармати та скіфи вплинули на форму­вання мови, культури, антропологічного типу українців. Особливо відчут­ні іранські впливи простежуються в Східній Україні. Крім численних іранських назв річок Лівобережжя, тут відомі групи населення, що є носіями ірансь­кого (східносарматського) антропологічного компонента. Він характери­зується високим зростом, стрункою статурою, темною пігментацією очей та волосся, довгим обличчям та вузьким, прямим чи горбатим носом [155, с. 190]. Мабуть, більшість цієї людності Східної України є далекими нащад­ками аланів, що понад 1000 р. тому входили до Хозарського каганату і лишили пам’ятки салтово-маяцької культури Слобожанщини. Нащадки сарматів були важливою складовою середньовічних сіверян, які відомі ар­хеологам як за літописними даними, так і за пам’ятками роменської куль­тури IX—X ст. Північно-Східної України.