ПОХОДЖЕННЯ словян

Проблема етногенезу слов’ян давня, складна й далека від оста­чі / точного розв’язання. Першим спробував відповісти на питання, с/ J- звідки пішли слов’яни, 900 років тому київський літописець Нес­тор, що бачив їх прабатьківщину в Подунав’ї.

Л. Нідерле вважав ядром праслов’янських територій Волинь. Слов’янську прабатьківщину він обмежував на сході Середнім Дніпром, а на заході Середньою Віслою та Карпатами [2321. Ця концепція слов’яногенезу діста­ла назву вісло-дніпровської.

За іншою гіпотезою прабатьківщина розміщувалась у межиріччі Вісли й Одеру, а походить слов’янство від лужицької археологічної культури те­риторії Польщі [228].

А. А. Шахматов виводив слов’ян з Прибалтики. Спочатку вони розсе­лилися на захід у Повіслення, а після розгрому гунів у V ст. н. е. рушили на південь у Подунав’я та на Балкани |203].

У радянській історіографії набула поширення автохтоністська модифіка­ція концепції Л. Нідерле. її фундатори Б. О. Рибаков, М. І. Артамонов, П. М. Трет'яков вважали праслов’янською тшинецьку археологічну куль­туру епохи бронзи, що поширилась у XV—XII ст. до н. е. у Поліссі та на Волині й з часом трансформувалася через кілька археологічних культур у найдавнішу власне слов’янську зарубинецьку культуру.

Значний прогрес у вивченні походження слов’янства стався у повоєн­ний час завдяки дослідженням українських археологів [14; 15; 16; 27; ЗО; 145; 113; 189; 90; 112; 12; 207; 18]. Більшість сучасних дослідників згодні з Л. Нідерле, що прабатькіщиною слов’янства були території, обмежені на заході Середньою Віслою та Карпатами, на сході — Середнім Дніпром, на півночі — Прип’яттю, а на півдні — середніми течіями Дністра та Півден­ного Бугу.

На рубежі III та II ст. до н. е. на території сучасної Польщі с племена пшеворської культури, які, поступово просуваючись н? няли басейни Західного Бугу, Стирі, Горині, Верхнього Дністог на схід від них у Поліссі та Середньому Подніпров’ї cφooMVP= нецька культура (мал. 70). Вона виникла в результаті πooc'∙ ну Середньої та Нижньої Вісли носіїв так званої πomod< культури у середовище місцевої пізньоскіфської та саома Пам’ятки пшеворської культури лишили східногерманськ- бинецької — праслов’яни [113].

У другій половині І ст. н. е. внаслідок сарматської експансії з півдня Середнє Подніпров’я зарубинецька людність мігрувала на Десну, Верхнії Дніпро, верхів’я Південного Бугу. В результаті її контактів із сарматамі. балтами та східними германцями (Пшевор) у Середньому Подніпров’ї е II—III ст. склалася ранньослов’янська київська культура. У цей самий ча. внаслідок просування зарубинецької людності з Полісся та Волині на піь день у середовище пшеворських племен Верхнього Подністров’я ВИНИКЛЕ зубрицька група пам’яток [14].

Формуванням на спільній зарубинецькій основі споріднених київсько' культури Подніпров’я та зубрицької групи Подністров’я закінчується най давніший, зарубинецький етап історії слов’янства. Ці ранньослов’янські племена були відомі Європі як венеди. Так їх називають хроністи І— II ст. н. е. Пліній Старший, Птолемей, Тацит. “Чи віднести певкінів, венедів і фенів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастарни, мовою, способом життя, домівками і осідлістю нагаду­ють германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті.

Як відомо, певкіни проживали на Нижньому Дунаї та у басейнах Пруту й Серету, а фени (фіни) — на північний схід від Даугави, Верхнього Дніпра та Десни. Отже, батьківщина венедів, за Тацитом, збігається з теренами зарубинецької культури й охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров’я.

Праслов’янська зарубинецька людність займалася примітивним перело­говим та підсічним землеробством, яке доповнювалося тваринництвом, рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. У металургійних центрах з болотної руди виплавляли кричне залізо. З нього ковалі виготовляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси робили з бронзи та срібла. Виробництво грубої ліпної кераміки ще не виділилося в окреме ремесло. Про торгові зв’язки зарубинецьких племен Середнього Подніпров’я з Причорномор’ям свід­чать знахідки на праслов’янських поселеннях античних амфор, скла, брон­зових прикрас. Взагалі господарство зарубинецької людності, як і всіх слов’ян до виникнення держави, мало замкнений, натуральний характер.

Зарубинецькі пам’ятки розміщені гніздами — по 10—15 поселень. Се­лища на підвищених мисах річкових терас нерідко мали укріплення — земляний вал та рів. У невеликих квадратних напівземлянках площею 12—20 м² жили окремі парні сім’ї. На кожному поселенні проживала сусідська община з кількох великих патріархальних сімей, складовими частинами яких були малі, парні сім’ї.

Небіжчиків спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині (похо­вальній урні) або без неї на грунтових могильниках, що інколи налічують кілька сотень поховань.

Кінець венедському, чи зарубинецькому, етапу розвитку раннього сло­в’янства поклала експансія германських племен — готів. До Східної Поль­щі вони прийшли з пониззя Вісли. У Il ст. готи просунулися у східному напрямку на Волинь, винищуючи слов’янську людність. Археологи просте­жують припинення існування слов’янських поселень на Волині у другій половині II ст. Слов’янські шари на них були перекриті шарами вельбарсь- кої культури готів. Волинські слов’яни тікали на південь у Подністров’я, де брали участь у формуванні зубрицької групи пам’яток [17, с. 30—78].

Мал. 71. Слов’яни та готи в кінці II—III ст., за В. Д. Б-

1 — Вельбарська культура готів; 2 — київська культура; З — оуирицвп

Отже, готська навала перервала перший в історії процес культ> економічної та політичної консолідації слов’янства, що вів до становлє.. слов’янської державності [18, с. 43]. Розчленування ранньослов’янської масиву венедів долиною Південного Бугу на східну та західну групи вреш ті-решт призвело до постання антів Подніпров’я та склавинів Подністров г та Волині.

Про панування готів у Північному Надчорномор’ї III—IV ст. писав готсь кий історик Йордан у своїй праці “Гетика” середини VI ст. Спочатку він описує важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (на­певно, поліські), де загинуло багато людей. Витримавши важку війну з місцевою людністю, вони пройшли у надчорноморські степи і зайняли Крим. Остготи розселилися у Нижньому Подніпров’ї та Приазов’ї, везиготи зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. У середині III ст. готи нападали на римські провінції у Подунав’ї. Однак коли в 274 р. римляни залишили Дакію, готська воєнна експансія спрямувалася на захід у Трансильванію.

Контактуючи з римлянами, готи прийняли християнство. З’явився готсь­кий переклад Біблії, здійснений християнізованим готом Улфілою.

В епоху панування готів у Надчорномор’ї поширилася черняхівська кудьтура від Чорного моря до Полісся і від Сіверського Дінця до Карпат. Більшість сучасних учених вважають, що це яскраве культурне явище виникло внаслідок могутнього впливу Римської імперії на різноетнічну варварську периферію, тобто носіями черняхівських традицій були різні племена — слов’янські, фракійські, сарматські, готські. Схоже, останні консолідували різноетнічні племена у переддержавне утворення, відоме археологам під назвою черняхівської культури і назване Йорданом готсь­кою імперією Германаріха. Про готський етнічний компонент у черня- хівській культурі свідчать деякі східногерманські елементи її культурного комплексу: рунічні написи на посуді та пряслах, деякі форми посуду, прикрас, зброї, обряд спалення трупів тощо (мал. 72). Готи були вигнані з півдня України гунами в останній третині IV ст. Показово, що приблизно у цей час припинила своє існування й черняхівська культура.

Близько 370 р. в українські степи зі сходу вдерлася перша тюркська орда гунів. Імператор розбитих готів Германаріх у 375 р. покінчив життя самогубством. Його заступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їх князя Божа і розіп’яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни виступили на боці слов’ян і вбили Вінітара. Вірогідно, війну слід розуміти як сутичку готів, що під тиском гунів відходили на захід, із слов’янськими племенами Нижнього Подністров’я та Буджанських степів [44, с. 165], які залишили пам’ятки етулійського типу. Більшість готів переселилися на Середній Дунай, але частина лишилася у Криму. За дея­кими даними, готська колонія у кримських горах проіснувала до пізнього середньовіччя, а мова — до XVI ст. Навіть у першій половині XX ст. частина татар гірського Криму зберігала нордійський антропологічний тип, вірогідно, успадкований від пращурів-готів.

Опис слов’ян середини І тис. подає Йордан: “...Починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багато­людне плем’я венедів. Хоча їх назва тепер міняється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами... Після поразки герулів Германаріх направив військо проти вене-

дів. Останні, хоч і заслуговують на презирство через слабку зброю, однак могутні завдяки своїй чисельності... Ці венеди походять від одного коре­ня і сьогодні відомі під трьома іменами: венедів, антів і склавинів" [78, с. 71, 72].

За Йорданом та Прокопієм Кесарійським, анти VI ст. проживали у лісостепах між Нижнім Дунаєм та Сіверським Дінцем. Це збігається з територією поширення пам’яток пеньківської культури V—VII ст. За Йорданом, склавини жили у VI ст. на обширах від загадкового Мурмансь­кого озера “до Данастру і на півночі до Вістули”, що відповідає території празької культури V—VII ст. Отже, анти та склавини у Йордана — це людність пеньківської та празької культур середини І тис. (мал. 73). В. Д. Ba-

id="Picutre 77" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup253/uch_uch7186/image/image077.jpg">

Синхроністична таблиця подій І тис. у лісовій та степовій зонах України

Вони не укріплювались і налічували від 5 до 15 окремих домогосподарств Головний тип житла — квадратна напівземлянка зі зрубними або стовпе- вими стінами. У кутку розміщувалася кам’яна або глиняна піч, основ; якої вирізалася у материковому грунті. В такому житлі з довжиною стінг З—4 м проживала мала сім’я.

Розкопано кілька металургійних центрів. Розвивалося ковальське ре месло. Гончарне виробництво мало сімейний, надомний характер і ще не стало окремою галуззю ремесла. Набула поширення торгівля із сусідамь Домінуючим поховальним обрядом було спалення трупів [207, с. 141 — 156].

Археологи розрізняють згадані чотири групи слов’янства V—XII ст. з; окремими специфічними деталями матеріальної культури, насамперед з; формою та орнаментом глиняного посуду. Так, пеньківській культурі антн властиві біконічні посудини, а празькій культурі склавинів — тюльпанош- дібні горщики (мал. 74). Водночас кожна з цих груп сформувалася на місцевому своєрідному підгрунті і є спадкоємницею культурної специфіки, що існувала уданому регіоні у попередній історичний період.

Празьку культуру (склавини) у першій половині V ст. формували нащадки зубрицької групи пам’яток Верхнього Подністров’я, Поділля та Волині. Певний вплив тут відчутний і київської культури Подніп-

Мал. 74. Глиняний посуд слов’ян І тис., за В. Д. Бараном. Культури:

1—2 — лука-райковецька; 3—4 — роменська; 5 — волинцівська; 6—7 — празька; 8—9 — пень- ківська; 10 — колочинська; 11 — 14 — зарубннецька; 15 — 17 — київська

ров’я. Однак визначальну роль вона відіграла у виникненні пеньківських пам’яток (анти), що поширилися у V—VII ст. у лісостепах України — від Верхнього Дінця до Дністра і Пруту. На Десні північна частина київсь­кої культури під впливом балтів Верхнього Подніпров’я трансформувалася в пам’ятки типу Колочин. Вони синхронні й споріднені пеньківській культурі антів лісостепового Подніпров’я. Дзедзицька група (див. мал. 73) слов’янських пам’яток Польщі (венеди) сформувалася дещо пізніше, в VI ст., за участю нащадків місцевої пшеворської культури [1S, с. 57, 64, 65].

У цей час драматичні події відбулися у степах Надчорномор’я. Гуни слідом за готами рушили на Середній Дунай, де утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Вони продовжували контролювати Нижнє Подунав’я, звідки постійно нападали на римські володіння на Балканах. Однак внаслі­док розгрому гунів римлянами та германцями на Каталоунських полях у 451 р. та смерті Аттіли у 453 р. гунське державне утворення розпалося.

Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для розселення слов’ян на південь та південний схід. Археологи простежили міграцію антів та склавинів на Нижній Дунай. У межиріччі Нижнього Дністра та Дунаю з’явилися слов’янські пам’ятки, що являють собою суміш празьких та пеньківських рис зі слідами впливів даків та ромеїв [18, с. 79].

Після 500 р., а саме у період правління імператорів Юстина (518— 527 рр.) та Юстиніана (527—565 рр.), анти і склавини перейшли на пів­денний берег Дунаю, у володіння Візантії. її імператори вперто боролися зі слов’янським нашестям, однак нічого не могли вдіяти й були змушені дати дозвіл слов’янам селитися на Балканах. Іоанн з Ефесу 585 р. писав про слов’ян, що вони “сидять спокійно, без страху та клопоту в римських провінціях”. У VI—VII ст. слов’янські поселення поширюються по всьому Балканському півострові й з’являються навіть у Малій Азії (мал. 75). “Зіслов’янилася вся наша земля і стала варварською”, — пише візантійсь­кий імператор Константин Порфирородний [44, с. 168].

Якщо анти колонізували Балкани, то склавини розселилися не лише на південь, а й вверх по Дунаю. В VI ст. пам’ятки празької культури з’явилися на Нижньому, Середньому і Верхньому Дунаї. Звідси слов’яни заселяють басейни Ельби та Заале (див. мал. 73). Тут вони змішалися зі слов’янами дзедзицької групи, що просунулася Помор’ям з Вісло-Одерського межиріччя на захід. Так у VI—VIII ст. виникла своєрідна культура ободритів та лужицьких сербів, селища і городища яких проіснували у межиріччі Одри та Ельби до XIII ст., коли були здебільшого знищені германською експан­сією [18, с. 73].

Учені давно звернули увагу на велику кількість відповідників слов’янсь­ким гідронімам і топонімам Північно-Західної України в басейнах Верхньо­го Дніпра, Вісли, Одри, Ельби, Дунаю, на Адріатиці 1180, с. 251—259]. Наприклад, иа півдні Київщини є річка Хорватка, а князь Володимир Свя­тий воював тисячу років тому з білими хорватами, які жили у Прикарпат­ті біля витоків Дністра та Пруту. Крім хорватів Адріатики, з історичних джерел відомі чеські хорвати та дуліби. За літописними даними, плем’я дулібів раніше жило на Волині та Верхньому Дністрі. Поляни, крім Київ­щини, згадуються в Моравії, Південній Польщі, Болгарії.

За Константином Порфирородним, серби ще у VII ст. жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить назва річки Сербень на Івано-Франків- щині. Звідси вони переселилися в VI—VII ст. на Адріатику та басейн Ельби (лужицькі серби, або сорби).

В Югославії відомі сотні відповідників географічним назвам України, особ­ливо Житомирщини та Київщини: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Pa-

Мал. 75. Переселення слов'ян у VI—VII ст.

дичі тощо. Тут є один Київ, два Київці, п’ять поселень з назвою Києво, Кияни тощо [180, с. 257]. Якщо не всі, то значна частина цих назв пов’язана з приходом на Балкани слов’янського населення з території України май­же півтори тисячі років тому.

Аналоги українським гідронімам зустрічаються у Верхньому Подніп- ров ї. Це праві притоки Березини: Сорбля (від серби), Рославка (порівняй­те р. Рославка та с. Рославичі в басейні Росі), Сана (від р. Сян), Бруч (від Збруч), Дулібка (від племені дулібів). Річка зі слов’янською назвою Сава є у басейні як Березини, так і Дунаю.

Подібні паралелі знаходимо також у Польщі, Моравії, межиріччі Лаби та Одри. Все це результат розселення слов’ян у V—VII ст. зі своєї пра­батьківщини, що в середині І тис. н. е. займала північно-західну частину сучасної України між Прип’яттю та Карпатами. Про прихід слов’янського населення з України на Адріатику, в Словаччину та Подунав’я свідчать дані антропології. Так званий центральноукраїнський антропологічний тип має найближчі паралелі в антропології словаків, хорватів, сербів, словен, через Що називається також адріатичним, або динарським, типом [132, с. 93. 94].

С. М. Трубачов навів карту (мал. 76) поширення топонімів Київ, Києво, Київець, Києвичі тощо [193, с. 135]. Фахівці одностайно виводять їх від назви українського Києва в Подніпров’ї. Показовий територіальний збіг цієї топонімії з регіонами, заселеними слов’янами в VI—VIII ст., тобто в часи, що передували постанню найдавніших слов’янських держав — Бол­гарського царства, Великої Моравії, Празького князівства, Польського королівства, Київської Русі. А от на Верхній Волзі ці назви з’явилися дещо пізніше, в процесі слов’янської колонізації цих територій X—XII ст.

Оскільки ця топонімія принесена з Північно-Західної України на Балка­ни, у басейни Дунаю, Вісли, Одри, Лаби, Верхнього Дніпра та Волхова у VI—VIII ст., маємо підстави вважати, що Київ на Дніпрі був центром слов’ян задовго до постання Русі як держави.

Приблизно на тих самих територіях поширені численні слов’янські гід­роніми — похідні від назв річок та місцевостей Київщиг, Волині, Прикар­паття, Поділля [180, с. 257]. Усе це підтверджує вись жи істориків про розселення слов’ян з їхньої прабатьківщини між Верх,ою Віслою та Ки­ївським Подніпров’ям.

Отже, у VI—VII ст. склавини й анти з лісостепової зони Україні мігру­вали на Балкани, у Подунав’я, басейн Ельби та Одри і започа- ували південну та західну гілки слов’янства. В цей же час слов’яни Cep.нього Подніпров’я просунулися на північ, по Дніпру та Десні, і на ід, на Верхній Дінець і Дон (див. мал. 73). З цими подіями середин І тис. переважна більшість сучасних дослідників пов’язують розпад слов’янської спільності й початок формування окремих слов’янських народів. У цей час зароджується і праукраїнський етнос.

Різні дослідники неодноразово підкреслювали великий ступінь спорідне­ності сербської та лужицької мов з українською. До української лексики у

сербській мові належать такі слова, як: вабити, важити, вилиця, ґазда, ватра, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, ко­рисна, крок, лагодити, лаяти, людство, люлька, муляти, напад, паша, гуня, плахта, послуга, праля, сукня, торба, шкодити та багато інших [180, с. 258]. Вражає велика подібність лужицької мови до української, незважаю­чи на відсутність контактів між ними в останні півтори тисячі років.

Усе це можна пояснити, лише припустивши, що слов’янська спільність на землях між Прип’яттю та Карпатами на момент розпаду в V—VII ст. розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Інакше кажучи, українська мова зберегла багато архаїчних, загальнослов’янських елемен­тів, частина яких навіть стала визначальною для неї. Важливо, що терито­рія слов’янської прабатьківщини значною мірою збігається з найдавнішим ядром українських етнічних земель (Правобережжя Прип’яті, Волинь, Поділля, Київщина, Прикарпаття). Відтак постає питання, чи не можна уявити слов’яногеиез як відгалуження окремих слов’янських праетносів від праукраїнського етнічного дерева, яке з першої половини І тис. н. е. розвивалося між Прип’яттю та Карпатами? Безперервність етногенетичного розвитку на згаданих українських територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.

Кінець гунського панування в українських степах ознаменувався приходом з-за Дону нової тюркської орди — болгар. Наприкінці V ст. вони перейшли Дон і оселилися у Приазов’ї. Звідси разом зі слов’янами болгари нападали на балканські володіння Візантії. Однак під тиском аварів (обрів у давньо­руських літописах) та хозар у VI—VII ст. частина болгар переселилася з Приазов’я на Середню Волгу, започаткувавши Волзьку Булгарію. Інша частина переселилася до Добруджі та межиріччя Нижнього Дністра й Дунаю (Буджак). У Приазов’ї залишилися так звані чорні болгари.

Тюркська орда аварів, чи обрів, пройшла українськими степами зі сходу на захід у 558—568 рр. Візантія запросила їх оселитися в Панонії на Середньому Дунаї. Войовничі авари мусили вигнати звідти вороже до ро- меїв германське плем’я гепідів, яке заселило Панонію після падіння гунсь- кої держави. Розгромивши 567 р. гепідів, обри започаткували в Панонії свою державу Аварський каганат. Ці зміни у Подунав’ї відкрили шлях склавинам на Верхній Дунай та до північно-західної частини Балканського півострова. Дуже скоро авари самі почали нападати на візантійські во­лодіння. Проте у 626 р. вони зазнали нищівної поразки від ромеїв під Константинополем і втратили контроль над північнонадчорноморськи- ми степами.

Звільнившись від аварської зверхності, болгари Північного Надчорно- мор’я та Надазов’я 635 р. створили державу Велику Болгарію на чолі з каганом Кубратом. Однак після смерті останнього болгарське об’єднання розпалося на дві орди: західну під проводом Acnapyxa та східну, яку очолював Ватбай. У 660—670 рр. болгари зазнали поразки і були підко­рені східними сусідами — хозарами.

Західні болгари під проводом хана Acnapyxa близько 670 р. переселяються на західне узбережжя Чорного моря. Підкоривши, за свідченням хроніки, "сім слов’янських племен”, Acnapyx започаткував тюркську за назвою, але слов’янську за культурою та мовою країну Болгарію [44, с. 160]. “Коли ж слов’янський народ жив на Дунаї, то прийшли од землі скіфів... так звані болгари і сіли вони по Дунаєві і були насильниками слов’ян”, — пише київський літописець Нестор. Археологічні дослідження свідчать, що тюркські елементи культури та монголоїдні антропологічні риси болгарсь­кої людності простежувались лише в перші десятиріччя існування держави Acnapyxa. Дуже скоро тюрки асимілювалися слов’яио-ромейським насе­ленням Балкан.

Писемні та археологічні джерела свідчать, що протягом VI ст. з терито­рії України на Балкани здійснювали експансію не тільки склавини Волині та Прикарпаття, а й анти лісостепів (мал. 77). Однак з 602 р. аити вже не згадуються в писемних джерелах, тоді як про склавинів чи слов’ян пишуть

Мал. 77. Срібні пластини з антського скарбу VI—VII ст., знайденого біля с. Map- тинівка в Пороссі

усі європейські та східні автори, які оповідають про події VII—IX ст. на території України. На думку В. Д. Барана, у цей час на прабатьківщині слов’янства дедалі більшу роль починають відігравати нащадки склавинів. Сильні впливи склавинської культури Прага-Корчак простежуються навіть на Лівобережжі Дніпра. Не випадково етноніми “слов’яни" та “склавини” співзвучні.

Слід відзначити розбіжність цієї думки з поглядами М. С. Грушевського [40, с. 11], який вважав пращурами українців саме антів. Відоме припущен­ня, що етнонім “анти” є своєрідним етимологічним попередником етноніма українці. Іранське слово анти перекладається як кінець, край. Звідси народ анти — пограничні жителі, ті що живуть у (на) краю, українці [196, с. 263].

Слід зазначити, що частина сучасних дослідників (М. Б. Брайчевський, О. М. Приходнюк) продовжують вважати пращурами українців саме антів. Однак під цією назвою вони мають на увазі всіх слов’ян иа схід від Дністра, не поділяючи їх на власне антів лісостепу (пеньківська культура) та скла­винів Прикарпаття та Волині (празька культура за В. Д. Бараном).

Зникнення антів з історичної арени на самому початку VII ст. поясню­ється розгромом антського племінного союзу аварами. Останні воювали з антами з моменту приходу до надчорноморських степів в середині VI ст., адже анти були форпостом слов’янської землеробської колонізації на межі із степом. Войовничі кочовики не раз нищили землеробів на північному кордоні надчорноморських степів: як до антів, так і після них.

Після перших аварських нападів анти намагалися помиритися через посольство Мизамира. Однак ця спроба закінчилася невдачею і вбивством посла. Ворожість з боку обрів посилювалася тим, що анти були союзни­ками ромеїв. Саме тоді Візантія дозволила слов’янам селитися на півночі Балкан. Останній раз про антів згадує під 602 р. Фіофілакт Сімокатта: “...каган, одержавши звістку про набіги римлян, направив сюди Ancixa з військом з наказом знищити плем’я антів, які були союзниками римлян” [44, с. 182]. Після розгрому решта антів перейшла Дунай і осіла у Візантії 1144]. Безсумнівно, північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь в україногенезі.

Трохи пізніше, за часів імператора Іраклія (610—641 рр.), Візантія використала аварів для боротьби зі склавинами, що саме в цей час здійсни­ли експансію на землю ромеїв і Подунав’я та на Балкани. “...Сі ж обри воеваху на словенах і примучивши дулібів, сущих словен, і насилля творя- ху жонам дулебським”, — сповіщає “Повість временних літ” [107, с. 7]. Дуліби проживали на Волині й, безперечно, були склавинами. Вони сформу­валися одними з перших серед слов’янських племен і мали над останніми певну владу. Арабський автор Аль Масуді у X ст. пише про панування над слов’янами племені Валіняна з князем Маджаком на чолі. Проте пізніше слов’янські племена звільнилися від цієї зверхності й мали своїх незалеж­них князів [44, с. 377]. В. О. Ключевський висловив думку, що Валіня­на — це волиняни, або дуліби, що заклали основи першої східнослов’янської держави, але були розгромлені аварами у VII ст.

Світло на ці події проливають розкопки найдавнішого східнослов’янського городища Зимно на Волині. Цей племінний центр дулібів мав розвинене ремісницьке виробництво і, судячи з імпорту, вів жваву торгівлю із сусіда­ми. Значна кількість різноманітної зброї доводить, що Зимно було дру­жинним центром. Знахідки аварських наконечників стріл та сліди руйну­вання, на думку В. Д. Барана, свідчать: перші зародки східнослов’янської державності були знищені разом з її центром аварами у VII ст.

На початку VIII ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райко- вецька VIII—IX ст., яка стала підгрунтям Київської Русі. її пам’ятки поши­рені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття (мал. 78). Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VII—X ст. проживали нащадки антів. Маються на увазі волин- цівська (VII—VIII ст.) та роменська (VIII—IX ст.) культури басейнів Дес­ни, Сейма, Сули, Псла, Ворскли. Фактично це два послідовних етапи одного культурного явища, що склалися переважно на пеньківській та

Ці ранні переддержавні утворення слов’ян у візантійських джерелах називаються Славоніями. Своєрідний суспільний устрій цього часу — військо­ва демократія. Розклад родових стосунків зумовив становлення сусідської територіальної общини, майнове розшарування суспільства, виділення родової знаті. Військові вожді племінних об’єднань разом з дружиною проживали в укріплених племінних центрах, які були досліджені археологами у Києві, Чернігові, Ладозі, Полоцьку, Ізборську, Хотомелі, Зимному. Суспільство стало більш войовничим, про що свідчить масове поширення з VIII ст. на східнослов’янських землях укріплень-городищ. Славонії ворогують не лише з далекими сусідами, а й між собою. Покласти край цій ворожнечі й консолідувати східних слов’ян остаточно вдалося лише в наступний період слов’янської історії — піднесення племені полян з центром у Києві.

Полянська земля з VI ст. була геополітичним центром східного слов’янст­ва. В районі Києва у V—VII ст. сходилися племінні території склавинів та антів (празька, пеньківська та колочинська культури). У VIII—IX ст. тут межували сіверяни (волинцівська та роменська культури) з деревлянами, волинянами, уличами (лука-райковецька культура) [18, с. 88].

Отже, лісостепова та лісова зони Правобережної України у І тис. були центром формування слов’янства. Епоху слов’яногенезу можна умовно розділити на два головні періоди: венедський, або зарубинецький, та антсь- ко-склавинський, або пеньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів (гунська навала) та падіння Західноримської імперії у V ст., що радикально змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кінець антсько-склавинського етапу генези слов’ян знаменував вступ східного слов’янства у переддержавний період VIII—IX ст. У цей час відбулася культурна та політична консолідація слов’янства, що завершилася у X ст. постанням держави — Київської Русі.