Українська археологія в 20—30-ті роки XX ст.

Після Жовт­невої революції вся історична наука (і в тому числі археологія) колишньої Російської імперії зазнала великих змін. Були лікві­довані або переорієнтовані майже всі наукові товариства, так чи інакше пов'язані з поваленим ладом.

Певна річ, археологічні дослідження після революції не при­пинилися. В 1918 р. на Полтавщині виникло Українське наукове товариство дослідження й охорони пам'яток старовини та ми­стецтва, що видавало свої «Записки...». В 1919 р. була створена Комісія зі складання археологічної карти України — перша ар­хеологічна установа Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). У той же час у Києві продовжувало працювати Українське на­укове товариство із спеціальною секцією археології.

Археологічні розкопки тривали навіть в умовах громадян­ської війни. Вже в 1920 р. відновила роботу Ольвійська експеди­ція під керівництвом Б. В. Фармаковського.

В 1921 р. у складі ВУАН була організована Археологічна ко­місія — вища наукова установа республіки в галузі не тільки археології, а й мистецтвознавства, архітектури, музеєзнавства, етнографії, В 1923—1924 рр. її перетворили на Всеукраїнський Археологічний комітет (ВУАК), котрий одночасно був головним органом української науки у справі охорони та реставрації ста­родавніх пам'яток. Комітет мав широке представництво як в Україні, так і за кордоном. Серед видатних зарубіжних членів ВУАКу назвемо, наприклад, археологів А. М. Тальгрена (Фін­ляндія), Ю. Айліо (Швеція). В структуру ВУАКу входили спе­ціальні комісії (зокрема трипільська). В 1921 р. М. Ф. Болтенко почав розкопки пізньотрипільського поселення, а згодом і мо­гильників біля с.

Масштабні польові й дослідницькі роботи розгорнула Одесь­ка комісія краєзнавства (1923—1930), яка видавала свій «Віс­ник...». Комісію очолював директор Одеського археологічного музею С. С. Дложевський. У 20-х роках діяло Шепетівське на­укове товариство (в 1929 р. опублікувало свої «Записки...»). В 1925 р. ВУАК організував дослідження пам’яток різних епох, у тому числі неолітичної стоянки на р. Смячка (поблизу Новго- рода-Сіверського), території, прилеглої до Софійського собору в Києві, трипільських поселень біля сіл Борисівна, Халеп’я, Be- рем’я, Томашівка, Євминка, Сушківка, Колодисте, Трипілля, Ржищеве, Балики, Ільїнці, Райки, Кадіївці, Озаринці (М. О. Ма­каренко, С. С. Гамченко, М. Я. Рудинський, М. К. Якимович). Комітет спорядив 14 експедицій у ЗО округах України, видав у 1926 р. спеціальний збірник, присвячений трипільській культурі.

Тривали розкопки Ольвії, античного поселення на о. Березань,

¹ ранньослов’янських і давньоруських старожитностей — зольни­ків білогрудівських племен (під Уманню), Маслівського могиль­ника на Черкащині, Монастирищенського городища біля Ромен, поселення на горі Киселівка в Києві, Райковецького городища поблизу Бердичева та ін.

Новим організаційним моментом у розвитку археології в Україні в 20—30-ті роки було створення ВУАКом постійно дію­чих експедицій у зоні будівництва Дніпровської ГЕС (1927— 1932) під керівництвом Д. І. Яворницького, на Південному Бузі (1930—1932) під керівництвом Ф. А, Козубовського та в зоні будівництва «Азовсталі» біля Маріуполя (1930—1931) під ке­рівництвом М. О. Макаренка. Результати діяльності перших но- вобудовних експедицій висвітлювалися в спеціальних виданнях. На Керченському півострові в 1932—1934 рр. працювала ново- будовна Комиїи-Бурунська експедиція українських і російських археологів. Вони вивчали залишки античних міст Тірітаки (В. Ф. Гайдукевич, Л. М. Славін, В. Ю. Марті) й Мірмекія (В. Ф. Гайдукевич), некрополь Тірітаки (М. М. Кобиліна, В. Д. Блаватський).

Крім ВУАКу, в структурі AH УСРР діяв Кабінет антрополо­гії ім. Ф. К. Вовка, заснований у 1921 р. на базі музею колекцій цього видатного вченого. З-поміж співробітників Кабінету від­значимо О. Г. Алешо, А. 3. Носова, М. Я. Рудинського. Останній копав палеолітичну Мізинську стоянку, відкрив багато нових стоянок, кам’яної доби. Кабінет видав чотири збірники «Антро­пології» (1928—1931).

Перша спроба перебудови радянської археології на виключно марксист­ських методологічних засадах була зроблена в 1929 р. молодими москов­ськими науковцями так званого «нового археологічного напряму» А. В. Арци- ховським, О. Я. Брюсовим, С. В. Кисельовим. Вони виступили на засіданні істориків-марксистів із доповіддю «Нові методи в археології», в якій вису­нули завдання створити «марксистську археологію» (протиставлену «історії матеріальної культури»). На початку 30-х років ВУАК і Кабінет антропо­логії ім. Ф. К. Вовка були ліквідовані, й на їхній основі засновані Спілка інституцій матеріальної культури (1933), а в 1934 р.— Інститут історії ма­теріальної культури (IIMK) на зразок такого ж інституту — Державної академії історії матеріальної культури (з 1937 р.— Інститут історії мате­ріальної культури) — в Ленінграді. Український IIMK під дією назвою про­існував до 1938 р. Його очолював Ф. А. Козубовський.

Інститут продовжував дослідження пам’яток різних епох: палеолітичних стоянок Чулатівка, Пушкарі (М. В. Воєводський, П. Й. Борисковський, І. Г. Підоплічко, В. І. Громов), Гінці (І. Ф. Левицький, О. Я. Брюсов, І. Г. Підоплічко), трипільських поселень Халеп’я (C. C. Marypa, Т. С. Пас- сек, Є. Ю. Кричевський), Городськ (В. П. Петров, Є. Ю. Кричевський), курганів під Нікополем із похованнями від доби енеоліту-бронзи до раннього залізного віку (Б. М. Граков, Л. Д. Дмитров). Ольвійська експедиція роз­копувала античні міста (Л. М. Славін, М. С. Сицин, П. М. Шульц). Ви­вчалися давньоруські пам’ятки — Вишгород (Т. М. Мовчанівський, В. Й. Дов- женок, Б. О. Рибаков), Райковецьке городище (Т.

Попри всі ці досягнення 30-ті роки, на превеликий жаль, були для археології, як і для інших суспільних наук, періодом занепаду, розгрому кадрового корпусу. Більшість українських археологів зазнали сталінських репресій. У теоретичних дослідженнях запанували соціологічний схематизм, теорія стадіальності М. Я. Mappa. Знизився рівень наукової методики аналізу археологічних джерел. Уже в повоєнні роки вчені змушені були втягнутися в безплідну дискусію проти теорії Mappa та праці Сталіна про мову.

Тим часом розвивалася археологія на західних землях України, що входили до складу Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії. Особливою активністю відзначалися львівські дослідники. Так, Я. Брик у 1927—1937 рр. розкопав на території Передкарпаття та Поділля близько 90 курганів, І. Савицька вивчала поселення й кургани біля с. Городок на Волині, Я. Фіцке — могильник у Торчині, курган у Великому Братині. За доручен­ням Варшавського археологічного музею в цих районах працювали М. Островський, А. Цинкаловський. У 1925, 1928—1929, 1936, 1938 рр. ви­ходили друком праці В. Антоневича, присвячені загальній характеристиці культур доби енеоліту та бронзи Західної України. Археологічні пам’ятки Закарпаття почали досліджуватися ще в другій половині XIX ст. (Т. Ле­гонький, А. Йоші, І. Михалик, Ф. Л. Ромер). У 20—40-х роках XX ст. в цьому регіоні були відомі такі європейські археологи, як Ф. Томпа, М. Poiu- ка, І. Нестор, Д. Попеску, П. Патая, А. Можолич, Ф. Будинськи-Кричка та ін. В 30-ті роки П. Никореску та Г. Авакян продовжували на території Бессарабії розкопки Тіри.

В 1938 р. український IIMK було реорганізовано в Інститут археології AH УРСР (нині — Інститут археології AH України). До складу Інституту входили також два заповідники: Ольвій- ський та Вишгородський. У 1939 р., після возз’єднання Західної України з УРСР, у структуру Інституту була включена Львів­ська археологічна група, яка розкопувала городище в Крилосі (Й. Пеленський, О. Чоловський).