Становлення археології як науки.
Розвиток археології в Україні в XIX ст. зумовив становлення її як самостійної науки. На початку XX ст. визначилися всі напрями археологічної культурно-хронологічної періодизації, склалися основи польової та лабораторної методики вивчення старожитностей.
Археологія стала однією з провідних навчальних дисциплін в університетах Києва, Одеси, Харкова, Львова, де її викладали професори В. Б. Антонович, П. Я. Армашевський, Д. І. Багалій, М. Д. Iea- нишев, Е. Р. Штерн та ін. Наприкінці XIX — на початку XX ст. археологічні дослідження в Україні набули нових якостей. Видатними досягненнями у вивченні епохи палеоліту стали розкопки Кирилівської стоянки в Києві (В. В. Хвойка, 1893), Мізин- ської — біля Новгорода-Сіверського (Ф. К. Вовк, Л. Є. Чика- ленко, П. П. Єфименко, 1908—1916), Городоцької — біля Рівного (Л. Савицький, 1909—1911), Глинянської — піді Львовом (Т. Вісньовський, 1913). У 1915 р. О. А. Спицин зробив звід пам’яток східноєвропейського палеоліту, більш як половина котрих розташовувалася в Україні.З-поміж пам’яток епохи енеоліту — бронзи головна увага приділялася трипільській культурі, відкритій В. В. Хвойкою в 1893 р. На Одинадцятому археологічному з’їзді в Києві Хвойка виступив із доповіддю «Кам’яний вік Середнього Подніпров’я», в якій визначив трипільські пам’ятки як особливу неолітичну культуру. Й хоча трипільські матеріали до цього були відомі на території сучасних Івано-Франківської й Тернопільської областей ще із 70-х років XIX ст. (з розкопок польських учених А. Кіркора та І. Кропив- ницького, В. Пшибиславського), а поодинокі знахідки в Подніпров’ї — з 1854 р. та розкопок В. Б. Антоновича, Ч. Зборовського (1891) біля с. Кринички Подільської губернії, заслуги В. В. Хвойка в науковому обгрунтуванні (і відкритті) трипільських пам’яток незаперечні й назавжди увійшли в історію української археології.
В 90-х роках XIX — на гґочатку XX ст.
масштабні дослідження трипільських старожитностей у Верхньому Подністров’ї здійснили Г. Оссовський, К. Гадачек, О. Кандиба. В 1901 —1902 рр. Е. Р. Штерн відкрив притаманні цій культурі глиняні «майданчики» (біля с. Петрени в Молдавії). Його доповідь «Догрецька культура на Півдні Росії» на Тринадцятому археологічному з’їзді в Катеринославі (1905) викликала сенсацію в усій європейській археології, бо висунуті в ній ідеї про походження мікенської цивілізації з Півдня Росії були для того часу несподіваними.Трипільську культуру активно досліджували також В. О. Городцов, О. А. Спицин, М. Ф. Біляшівський, Ф. К. Вовк, С. С. Гамченко. Жвава дискусія розгорнулася з приводу призначення згадуваних «майданчиків», які інтерпретувалися то як житла, то як «домівки для мертвих». За вказівкою Археологічної комісії С. С. Гамченко в 1909 р. провадив розкопки на He- мирівському городищі, в 1913 р.— біля с. Саврань (нинішня Одеська область), на Поділлі. В. В. Хвойка в 1909 р. досліджував поселення на Поділлі під с. Крутобояринці, К. Гадачек у 1914 р.— поселення біля с. Ko- шилівці (на Дністрі). В 1911—1916 рр. тривали розкопки трипільських поселень поблизу сіл Попудня, П’янишкове, Сушківка в Побужжі. М. Ф. Шкадищенко та А. В. Добровольський під час розкопок у 1912— 1913 рр. кургану Слобідка-Романівка в Одесі відкрили пізньотрипільську усатівську культуру.
Розвиток у Німеччині так званого антропогеографічного напряму й теорії «культурних кіл» спонукав до вивчення географічних особливостей археологічних пам'яток. Після виділення окремої степової зони скотарських племен у Північному Причорномор'ї розпочалися широкомасштабні розкопки тамтешніх курганів. На основі численних матеріалів О. А. Спицин у 1899 р. визначив окремий культурно-хронологічний шар курганних поховань із «пофарбованими кістяками». Досліджуючи в 1901— 1902 рр. на Сіверському Донці кургани, В. О. Городцов класифікував поховальні споруди, типи яких мали послідовну стратиграфію, й виділив три періоди (культури) доби міді-бронзи — ямний, катакомбний і зрубний, а в 1914 р.— й окрему середньо- дніпровську культуру.
Знайдений на Одещині Бородинський скарб (епоха бронзи) дав змогу Е. Р. Штерну провести широкі культурно-хронологічні паралелі від Егейського світу й Центральної Європи до Кавказу та Уралу.Вивчалися й пам’ятки раннього залізного віку України, наприклад, скіфські городища: Більське (В. О. Городцов, 1906), Нсмирівське (О. А. Спицин). В. В. Хвойка обстежив ряд таких же городищ на Дніпровському Правобережжі, В. І. Гошкевич — у Нижньому Подніпров’ї, Побужжі, межиріччі Південного Бугу й Дністра, Д. Я. Самоквасов (ще в 1878—1897 рр.) —городища канівської культури на берегах Десни. В 1907 р. М. І. Репников почав досліджувати в Криму поховання в кам’яних скринях таврської культури. Значною подією в археології стали розкопки М. І. Веселовським у 1912—1913 рр. скіфського «царського» кургану Солоха з багатющим поховальним інвентарем. У 1888— 1901 рр. В. В. Хвойка відкрив і класифікував поховання зару- бинецької та черняхівської культур.
Розвивалася далі антична археологія. Особливо відзначимо дослідження В. В. Латишевим усіх повідомлень античних авторів про Північне Причорномор’я, видання цим ученим зводу епіграфічних написів з античних північнопричорноморських міст; розвідки М. І. Ростовцева про особливості античної культури в Північному Причорномор’ї та її взаємодію з місцевою культурою; систематизацію П. О. Бурачковим й А. В. Орешниковим античних монет. У 1900 р. Б. В. Фармаковський започаткував систематичні розкопки Ольвії (що тривають і досі). K. K. Koc- цюшко-Валюжинич із 1888 р. розкопував (із перервами) руїни Херсонеса; одночасно — із 90-х років XIX ст. по 1907 р.— там же працював К. Є. Думберг. У 1908—1914 рр. P. X. Лепер вивчав культурний шар Пантікапея. В 1900—1909, 1913 рр. Е. Р. Штерн продовжив розкопки давньогрецького поселення на о. Березань, розпочаті наприкінці XIX ст. Р. А. Пренделем і Г. А. Скадов- ським, а також досліджував античну Tipy (на території Білго- рода-Дністровського).
З числа середньовічних пам'яток, розкритих в Україні на початку XX ст., згадаємо Салтівський могильник (В.
А. Бабенко, 1900—1910), печенізькі та половецькі старожитності (М. Е. Бранденбург, 1898—1902), могильник Суук-Су, середньовічний Херсонес і «печерні міста» в Криму (М. І. Репников, 1903—1907). Значні археологічні роботи проводилися в Києві: в 1907—1908 рр. В. В. Хвойка виявив на Старокиївській горі давньослов’янське капище й залишки кам’яних палаців, у 1908—1914 рр. Д. В. Мілєєв досліджував те, що лишилося від знаменитої Десятинної церкви. Тоді ж мали місце спроби запровадити загальну археологічну періодизацію. Так, Д. Я. Самоквасов, В. І. Гошкевич розподіляли всі відомі на той час пам’ятки України за назвами стародавніх народів, відносячи їх до кіммерійського, скіфського, сарматського, слов’янського періодів.Наукові результати археологічних досліджень на території України в дореволюційний час регулярно висвітлювалися в періодичних виданнях, головними з яких були «Отчеты Археологической комиссии» (1862—1918), «Известия Археологической комиссии» (1901—1918), «Материалы по археологии России» (1866—1918), «Древности: Труды Московского археологического общества» (1865—1916), «Труды археологических съездов», «Записки Русского археологического общества» (1886—1901), «Записки Одесского общества истории и древностей» (1844—1919), «Известия Таврической ученой архивной комиссии» (1889—1920), «Записки наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові», «Киевская старина» (1897—1905), «Археологическая летопись южной России», «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца», ≪Z otchlani wiekow», «Збор ведомосци до антропології Крайової», «Журнал центральної комісії» (Відень), «Журнал східно-археологічного інституту» (Відень) та ін. Вийшли друком праці узагальнюючого характеру: «Древности Среднего Подиепровья» Б. І. та В. М. Ханенків (1899—1907), «Археологическая карта Киевской губернии» (1895) та «Археологическая карта Волынской губернии» В. Б. Антоновича (1900), «Археологическая карта Подольской губернии» Ю. Сіцінського (1901), «Археологическая карта Харьковской губернии» Д.
І. Багалія (1905), «Древности Галиции Восточной» Б. Януша (1918), «Погляд на старожитності доісторичної епохи Галичини» М. Рошки (1919), «Список доісторичних старожитностей Східної Галичини» В. Пшибиславського (1906).Були закладені організаційні й матеріальні основи подальшого розвитку археологічної науки, якнайтісніше пов'язаної з музейною справою. Тим самим досягалася мета не тільки зберігання й систематизації пам'яток, а й широкого пропагування їх серед населення. Зусиллями відомих колекціонерів та археологів В. В. Хвойки, М. Ф. Біляшівського, Б. І. Ханенка, М. A. Te- рещенка, О. О. Бобринського, Д. М. Щербаківського в 1899 р. в Києві, нагадаємо, був створений міський музей. На базі особистої збірки історичних раритетів В. В. Тарновського в 1896 р. виник музей у Чернігові, Як уже згадувалося, наприкінці XIX — на початку XX ст. з’явилися музеї в найбільших містах України, а також, додамо, в Острі, Вовчанську, в селах Городок на Волині, Круглик під Лубнами. В 1904 р. у Львові відкрилися Археологічний музей «Народного дому» та музей старожитностей при Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка, в 1912 р.— Тернопільський краєзнавчий музей, у 1891 р.— музей Полтавського губернського земства, в 1902 р.— музей Товариства дослідників Волині (в Житомирі). Діяли музеї Таврійської архівної комісії (Симферополь) та Подільського історико-археоло- гічного товариства (Кам’янець-Подільський), Старосховище Волинського археологічного товариства (Луцьк), Археологічний музей при Вищих жіночих курсах у Києві, міський музей у Чернівцях (із 1863 р.). Музейні археологічні колекції стали значним фондом історичних матеріальних джерел. Швидкий розвиток розкопної науки на початку XX ст. відбувався в умовах пошуків нових пам'яток, їх систематизації, вирішення численних питань культурно-хронологічного характеру, розробки нової методики досліджень, постановки проблем загальної історії тих або інших стародавніх народів.