Організація музеїв і наукових товариств у XIX ст.
Якісно новий крок у розвитку археології було зроблено в XIX ст., коли Росія почала освоювати Північне Причорномор'я. Хвиля Ренесансу з його надзвичайним інтересом до історії, філософії, мистецтва античного світу охопила імперію ще у XVIII ст.
Мріючи про розширення своїх володінь на Півдні аж до Константинополя, Катерина II прагнула «відродити колишню славу Еллади». Десятки нових міст у Північному Причорномор’ї одержали назви в «античному дусі» (Одеса, Херсон, Тирасполь, Севастополь, Мелітополь та ін.). Протягом майже всього XIX ст. російська археологія зосереджувалася в основному на дослідженні античних пам'яток, розташованих переважно на території України. Розкопуючи їх, учені відпрацьовували методику всієї археологічної науки. Військові топографи зняли плани руїн античних городищ (Ольвія, Херсонес), курганних могильників, валів (Зміїв вал на березі Дністра). Стародавні речі, виявлені в північнопричорноморських курганах, знайдені під час вивчення залишків давньогрецьких міст, будівництва населених пунктів, фортець, портів тощо, становили базу найстаріших (крім Ермітажа) в Російській імперії музеїв: у Миколаєві (створений у 1806 р.), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). Ці музеї майже на півстоліття випередили організацію подібних закладів в інших великих містах не тільки Росії, а й усієї Європи.Для ознайомлення з античністю в Північне Причорномор’я їхали всі, хто цікавився старовиною. Так, дослідник сибірських старожитностей Г. І. Спаський приїздив до Одеси вивчати археологію регіону. Відомий поет В. В. Капніст у 1819 р. побував у Криму, щоб побачити на власні очі давньогрецькі пам’ятки. Він одним із перших твердив: подорожі героїв Троянської війни відбувалися не в Середземному, а в Чорному та Азовському морях. Міфічних гіперборейців він уважав предками росіян. У 1821 р. Капніст звернув увагу міністра народної освіти Росії А.
Н. Голіцина на руйнування археологічних пам’яток. У відповідь на це до Криму були відряджені академік Е. Е. Келер та архітектор Е. Паскаль. Після поїздки вони домоглися від уряду асигнувань для реставраційних робіт у Керчі та Херсонесі.Першими археологами тоді виступали не науковці, а військові, й серед них — дослідник керченських курганів начальник флотилії Н. Ю. Патініоті (1812), катеринославський генерал-губернатор В. В. Каховський, котрий описав старовинні руїни між Південним Бугом і Дністром. Розкопками займалися здебільшого іноземці, що перебували на російській службі й були обізнані з досягненнями археології в Європі. Це, наприклад, грек Ніковул, голландець І. П. Бларамберг (Одеса), француз П. А. Дюбрюкс (Керч). Останній у 1811 р. почав дослідження пантікапейського некрополя.
Важливим етапом у розвитку археології в Україні було створення гурту активних археологів в Одесі, до якого входили друг О. С. Пушкіна І. О. Стемпковський, І. П. Бларамберг, А. І. Левшин та ін. Бларамберг одним із перших визначив міс- церозташування Неаполя Скіфського (під Симферополем) і надрукував у Парижі в 1822 р. працю, що знайомила європейську науку із старожитностями Тавріди. Стемпковський у складі експедиційного корпусу російської армії перебував у Західній Європі й ознайомився з тамтешніми колекціями старовинних речей і досягненнями археології. Оселившись в Одесі, він склав на ім’я генерал-губернатора Новоросійської губернії М. С. Воронцова — одного з найосвіченіших людей того часу — спеціальну доповідну записку про необхідність вивчення й охорони вітчизняних археологічних пам’яток, фундування музеїв для збереження та популяризації історичних раритетів. Записка була підтримана й набула певної державної чинності. В 1839 р. М. М. Кіріаков, М. М. Мурзакевич, Д. І. Княжевич, М. I. Ha- деждін, А. І. Левшин та інші створили Одеське товариство історії та старожитностей — одне з перших наукових історичних товариств в Європі. Воно видавало «Записки Одесского общества истории и древностей» (із 1844 по 1919 р.
вийшло 33 томи), реставрувало археологічно-архітектурні пам’ятки тощо.В умовах, коли інтереси дослідників концентрувалися в основному навколо античної проблематики, іншим напрямам археології приділялося надто мало уваги. До XIX ст. навіть історія Києва була, по суті, забутою, й київські урядовці нічого не змогли відповісти на запитання Сенату в 1760 р. про залишки старовини в місті. Відомий діяч російської культури кінця XVIII — початку XIX ст., фундатор музею, що послужив за основу нинішньої Російської державної бібліотеки, граф М. П. Румянцев писав: «У Києві серце здригалося, бачачи, яка там панує зневага старожитностей наших». Потяг до вивчення історії слов'ян, Давньоруської держави почав зростати після переможної війни 1812 ρ., яка викликала спалах національних гордощів. 1818 року в Кременці Зореан Доленга-Ходаковський (псевдонім Адама Чарноцького) видав книжку «Про слов’янство до християнства», а переїхавши до Петербурга, опублікував ряд книжок про російську історію та проект програми наукового вивчення слов’янських пам’яток. З ініціативи колишнього члена петербурзького Новиковського гуртка, згодом київського митрополита Є. О. Болховітінова, в Києві в 1824 р. почалися розкопки Десятинної церкви. В 1838 р. були розкриті руїни славнозвісних Золотих воріт. У 1834 р. в Києві відкрився університет, а через рік у ньому вже діяв Тимчасовий комітет пошуків ста- рожитностей. Зібрані ним знахідки надходили до Київського університету, де 17 березня 1837 р. був організований археологічний музей. У 1847 р. вийшов друком «Опис Києва по відношенню до старожитностей», а в 1848 р. київський губернатор І. І. Фундуклей видав «Опис могил,' валів і городищ Київської губернії».
Назріло питання про створення спеціальної[*] установи для контролю та керівництва розкопками. З цією метою в 1859 р. була заснована Археологічна комісія (діяла до 1917 р.). Поряд із розкопками провадилося й вивчення історії Києва. Так, вихованець Київської духовної академії М. Ф. Берлинський у 1820 р.
надрукував книжку «Короткий опис міста Києва», а згодом— «Історичний опис Малоросії та Києва». Активну діяльність із фіксації археологічних пам’яток України розгорнула створена в 1843 р. в Києві Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів, що діяла в співдружності зі вченими університету.В 1845—1846 рр. співробітником цієї комісії був, нагадаємо, Т. Г. Шевченко. Це йому належать слова: «Люблю археологію — таємничу матір історії». Тарас зафіксував чимало стародавніх курганів, пам’яток козацької старовини, в тому числі й руїн столиці Богдана Хмельницького — Чигирина. Шевченко був знайомий і подорожував по Україні з О. В. Капністом, який зі своїм батьком — В. В. Капністом — створював програму збереження античних пам’яток Криму. В числі знайомих поета були також відомі археологи та історики І. Є. Забєлін, М. Д. Іванишев, О. X. Вельтман. Свою поему «Єретик» Т. Г. Шевченко присвятив відомому чеському дослідникові слов’янських старожитностей Павлові Шафарику.
Таким чином, розвиваючись у загальноросійському руслі, археологія як наука оформилася в Україні в першій половині XIX ст. В тогі час вона ще не відокремилася від загальної історії та допоміжних історичних дисциплін, як-от нумізматика, сфрагістика та ін. Величезний внесок у її розвиток поруч із українськими зробили російські, польські * та закордонні любителі старовини. Ще на початку XIX ст. визначилися два центри розвитку археології України: на Півдні — Одеський (із головним напрямом досліджень античних пам'яток), а на Півночі — Київський (де від самого початку переважала слов'янська тематика). В другій половині XIX ст. виникла первісна археологія. Поступово змінювалося ставлення до знахідок, частішали спроби пояснити їхнє походження та призначення. Так, М. М. Мурзакевич відносив знайдений у 1848 р. скарб бронзових серпів біля с. Козорізове на Південному Бузі до спеціальних ножів для зняття скальпів (таку інтерпретацію йому навіяла розповідь Геродота про існування у скіфів цього жорстокого звичаю).
А. О. Скальковський у 1850 р. виділив в історії Північного Причорномор’я окремий кіммерійський період. У 1871 р. Ф. І. Камінський біля с. Гінці на Полтавщині відкрив палеолітичну стоянку, де з 1873 р. почалися тривалі розкопки. Видатний вклад у розвиток первісної археології України вніс К. С. Мережковський, який у 1879—1880 рр. розкопав у Криму першу стоянку доби мустьє (Вовчий Грот), а також перші мезолітичні стоянки Східної Європи (Сюрень II, Черкез-Кермень). Мережковський уточнив класифікацію європейських старожит- ностей, розроблену французьким ученим П. Мортильє. В 1881 р. В. Б. Антонович відкрив Студенецьку палеолітичну стоянку на Дністрі (поблизу Кам’янця-Подільського). М. Ф. Біляшівський у 1887—1889 рр. обстежив сліди перебування первісної людини на берегах Дніпра біля Києва та описав перші стоянки доби неоліту в Україні. М. І. Веселовський у 1890 р. почав досліджувати визначну пам’ятку первісного суспільства — Кам’яну Могилу (під Мелітополем).Поряд із розвитком первісної археології в другій половині XIX ст. продовжується дослідження античних пам'яток, курганів— скіфських та епохи енеоліту — бронзи. П. С. Савельев у 1856 р. розкопував кургани в Нижньому Подніпров’ї поблизу с. Олександрополь, І. Є. Забєлін — у с. Мар’ївка, Д. Я. Само- квасов — у с. Ново-Григор’євка, Г. А. Скадовський — біля с. Білозерна (1886—1889), Ф. А. Браун у 1889 р.— під с. Нижні Ci- рогози. Великомасштабні розкопки наприкінці XIX ст. розгорнулися в лісостеповій зоні. О. О. Бобринський активно досліджував кургани поблизу м. Сміла на Черкащині. В 1888— 1889 рр. Д. Я. Самоквасов розкрив Старшу могилу в с. Оксю- тинці (біля м. Ромни). Він же ще в 1872—1873 рр. почав розкопки славнозвісного кургану Чорна могила (біля Чернігова). В. Б. Антонович у 1887 р. вивчав пам’ятки літописних древлян, К. М. Мельник (1897—1898) —лучан на Волині, М. Ф. Біляшівський (1891—1892) та І. А. Хойновський розкопали Княжу Гору біля Канева й двір великого князя в Києві. В 90-х роках О. Чо- ловський почав досліджувати літописний Галич.
Біля с. Ми- халків на Тернопільщині в 1878 та 1897 рр. був знайдений унікальний скарб ювелірних виробів раннього залізного віку. В 60—70-х роках Г. Оссовський, 3. Радзинський, А. Бреза, 3. Глогер, В. Рупневський, Я. В. Яроцький, К. М. Мельник розкопали на території Волині ряд курганів, згодом віднесених до культур шнурової кераміки. Значний внесок у дослідження пам’яток Волині зробив Ф. Р. Штенгель, який 1898 року організував музей у с. Городок під м. Рівне. В 1900 р. було засновано Товариство дослідників Волині, головою археологічної секції якого обрали Я. В. Яроцького. В 1880—1890 рр. Т. Земенецький та В. Деметрикевич почали вивчення курганів у Передкарпатті, Г. Оссовський, Ф. Пулавський — на Поділлі. При складанні геологічної карти Волині Оссовський у 1867 р. наніс на неї й усі рельєфні пам’ятки археології (кургани, городища). В 1874 р. Я. Я. Волошинський зробив аналіз стародавніх кам’яних знарядь, виявлених на Волині.Отже, археологічні дослідження другої половини XIX ст. охопили майже всю територію України та всі археологічні епохи. Крім згадуваного Одеського товариства історії та старожитностей І Археографічної комісії у Києві, виникли Історичне товариство ім. Нестора Літописця (Київ, 1876), Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (Львів, 1893). На території України працювали й члени Російського (виникло в 1846 р.) та Московського (1864) археологічних товариств. З’явилися нові музеї: в Катеринославі (1849), Херсоні (1890), Києві (1899), Археологічний музей при Київській духовній академії (1872), Херсонеський музей у Севастополі (1892). Це дало змогу не тільки досліджувати пам'ятки археології, а й створити численні колекції, науково систематизувати їх, скласти їхні культурно-хронологічні та етнокультурні періодизації, розробити систематику й методику археологічної науки.
В другій половині XIX ст. в Україні відбулися три Всеросійських археологічних з’їзди: Третій (1874) та Одинадцятий (1899) у Києві, Шостий (1884) в Одесі.