Трипільська культура

У західному Лісостеповому регіоні України утвердження відтворювального господарства було пов’язано з подаль­шою активізацією міграційних процесів, чому деякою мі­рою сприяло встановлення кліматичного оптимуму за ат­лантичного періоду.

Це населення, певно, повністю асимілювало тут носіїв Культури лінійно-стрічкової кераміки. З кінця ΓV (V) тис. до н. е. тут з’являються носії Культури лійчастого посуду, основний ареал якої містився у Центральній та Північній Європі, а десь у середині III (IV) тис. до н. е. — носії Культури кулястих амфор, що прийшли звідти ж. Останні зайняли досить значну територію лісостепової смуги, що доходила в східному напрямку майже до Дніпра, а в пів­денному — до Дністра.

Закарпаття, де за неоліту проживали носії культури Криш, а потім мальованої кераміки, з початку ΓV тис. до н. е. заселяється носіями Полгарської (або Тисько-Пол- гарськоі) культури, які в другій чверті III тис.

Усі вказані культури сформувалися в Європі, й терито­рія західних областей України, головним чином лісосте­пової смуги, була їхнім східним рубежем. Лише Трипіль­ська культура, вийшовши зі світу балкансько-дунайських культур, розвинулася в межах України у своєрідне та яск­раве явище. З’явившись на початку IV (V) тис. до н. е. на території України, за першу його половину трипільці ос­воїли лісостепову смугу від східних: відрогів Карпат до Пів­денного Бугу, поглинувши носіїв Бузько-Дністровської культури та частково носіїв Культури лінійно-стрічкової кераміки. Просуваючись далі у східному напрямку, вони на початок III (IV) тис. до н. е. зайняли лісостепове ме­жиріччя Дністра й Дніпра, а в останній період свого існу­вання — в першій половині III (IV) тис. до н. е. — вони особливо активно освоїли Верхнє Побужжя та Середню Наддніпрянщину, переправившись частково й на лівий берег Дніпра, а також розселилися на південь та зайняли Північно-Західне Причорномор’я. Поширення цієї куль­тури пов’язано не лише з постійним приростом населен­ня (природний приріст та внаслідок міграцій), а й з екс­тенсивною формою землеробства, що призводила до вис­наження землі та необхідності переселення в нові місця.

Серед кола землеробських культур Трипільська залишила найяскравіший слід у давній історії України. Це й виступає для декого приводом убачати в ній корені українського народу. Але слід зазначити, що тут більше діють політичні емоції, аніж розсудливість. Існують досить вагомі підста­ви сумніватися у належності трипільців до індоєвропей­ської мовної спільності — тієї спільності, з розпадом якої приблизно у V тис. до н. е. пов’язують формування трьох гілок індоіранців — східної, південної та північної. З ос­танньої в І тис. до н. е. (а щонайбільше — з середини II тис. до н. е.) виділяються носії праслов’янської мови. Світ слов’янських народів — це вже явище кінця І тис. до н. е. та початку нашої ери. їхні розвиток і подальший поділ на * південних, західних та східних слов’ян належать до епо-

хи, яку відділяють від трипільців тисячоліття, протягом яких на нашій землі змінили один одного десятки наро­дів.

Матеріали Трипільської культури наочно демонстру­ють ті перспективи, які відкрилися з утвердженням відт- ворювального господарства: отримання достатньої кіль­кості харчів для постійного приросту населення, вивіль­нення часу для влаштування побуту, нова організація праці (зокрема виникнення ремісничого виробництва), нова об­рядовість. Головними матеріалами для виготовлення зна­рядь праці залишалися камінь, а також кістка та ріг, хоча трипільці користувалися й мідними речами, роль яких пос­тупово зростала. Провідним матеріалом у побуті стала гли­на. Трипільці до тонкощів освоїли її можливості для буді­вельної справи, виготовлення посуду, речей хатнього вжит­ку та знарядь праці, культових речей. Трипільському по­суду притаманні технологічна досконалість, розмаїття форм та призначення, яскраве оздоблення.

Протяжність Трипільської культури в часі (IV (V) — перша половина III (IV) тис. до н. е.) та просторі (в межах України — від Дністра до Дніпра) спричинила певну ва­ріативність господарської діяльності та Соціальної органі­зації.

За раннього Трипілля (перша половина IV (V) тис. до н. е.), коли йшло активне освоєння нових територій, но­сії цієї культури мешкали невеликими общинами, що скла­далися з 10—15 малих сімей (загалом до 50—70 осіб), та, крім землеробства й скотарства, досить активно займали­ся збиральництвом, мисливством та рибальством. Це бу­ло природно, зважаючи на труднощі освоєння нових зе­мель, повільні темпи приросту худоби, особливо великої рогатої, наявність дикої фауни й флори.

Матеріальні залишки свідчать про досить примітивні способи ведення господарства та простоту побуту й соці­ального життя трипільців. Виходячи зі складу культурних рослин (провідна роль належала плівчастій пшениці та голозерному ячменю), знарядь праці (кам’яні та рогові мо­тики, крем’яні серпи, обмаль металевих речей), незнач­них кількості худоби (співвідношення кісток диких і свій­ських тварин приблизно однакове) та розмірів общин зем­леробство було нескладним — із застосуванням переваж­

но ручної праці (наявність орного землеробства для цього періоду твердо не встановлена) та обробітком невеликих ділянок землі.

Разом із тим раннє Трипілля демонструє зміцнення сім’ї як господарського осередку общини. Якщо стосовно зем­леробства це довести важко, то децентралізація «промис­лового» виробництва, недиференційованість побутового та виробничого життя, коли кожне подвір’я забезпечува­ло себе знаряддями праці, продуктами харчування (об­робка туш, приготування їжі) та побутовими речами (об­робка шкур, ткацтво тощо), свідчать, що кожна сім’я вела самостійне господарство. Відтак можна гадати, що вона володіла й ділянкою землі та мала якусь кількість худоби. Звичайно, ця самостійність була досить відносною. Зем­леробство вимагало кооперації сімей, особливо у справах підняття цілини, розчищення ділянок від лісу. Цього ж потребували й інші види робіт, наприклад, будівництво жител. Функція кооперації належала саме общині, мен­шою мірою — об’єднанню малих сімей (велика сім’я чи домогосподарство), що й відбилося в наявності великих жител та гніздовому розташуванні осель. Але останні ри­си загалом не притаманні ранньому Трипіллю.

На цьому етапі з-поміж ремісничих занять лише кера­мічне виробництво, певно, починає виділятися у спеці­альну галузь. Цьому, окрім його технологічної складності, значною мірою сприяла і, так би мовити, ідеологічна зна­чущість посуду, поліфункціональність його призначення (поєднання профанної та сакральної сфер), яка досягала­ся витонченістю, форм та різноманітним оздобленням. До­сягнення гармонійності форми та оздоблення вимагало відповідних здібностей, урізноманітнення побуту — вдос­коналення та винаходу нових форм, а ускладнення риту­ального життя — пошуку засобів утілення нової світогляд­ної системи, нових культів. Якщо до цього додати виго­товлення суто ритуальних речей — спеціального посуду, статуеток, модельок вівтарів, стільців, столиків тощо, зро­зуміло, що відокремлення керамічного виробництва сти­мулювалося й новими духовними потребами суспільства.

Загалом для цього етапу можна говорити про три рівні соціальної організації. Нижчою ланкою виступала мала (моногамна) сім’я, котра вела окреме господарство. Група споріднених по чоловічій (за патрилокального шлюбу) чи жіночій (за матрилокального) лінії сімей утворювала об­щину, родовий характер якої й визначався цією спорідне­ністю. Певно, в умовах невеликих общин ще не було пот­реби в якихось постійних лідерах — цю функцію залежно від обставин виконував той чи інший дорослий член об­щини, що користувався авторитетом. А звичайні повсяк­денні справи вирішувалися колективно — радою дорос­лого населення.

Щоправда, деякі дані, можливо, й можна інтерпрету­вати як початкову стадію виділення вождів (наприклад, оселя № 3 на поселенні Сабатинівка-ІІ, землянка № 2 в Луці-Врублевецькій, де було особливо багато антро­поморфних статуеток). Але сама культова сфера ще не відокремилася, оскільки спеціальних культових споруд по­ки що не виявлено. Одначе існує факт спорудження на одному з найраніших трипільських поселень в Україні — Бернашівці — центральної споруди у вигляді стаціонар­ного глиняного будинку, в той час як початок існування поселення пов’язаний з легкими куренеподібними жит­лами. Ця споруда має значні розміри, і в ній знайдено велику кількість статуеток. І саме навколо неї згодом пос­тали інші стаціонарні оселі. Але цей факт знову ж таки складно розцінювати однозначно. Виходячи з етнографіч­них даних центральне місце на ранньоземлеробських по­селеннях, як правило, займали чоловічі будинки, оскіль­ки протиставлення чоловічого та жіночого тут сягало най­вищого рівня. Можливо, остання інтерпретація є вірогід­нішою; у такому випадку провідне місце в культовій сфе­рі належало чоловічій половині, що можна розглядати і як свідчення патріархальності роду та патрилокальності шлюбу.

Звичайно, життя потребувало управління більш висо­кого рівня, ніж община. Головними функціями управлін­ня тих часів були збереження цілісності етносоціальних угруповань, організація їхньої території.

Протяжність раннього Трипілля (близько 500 років), площа освоєної території (від Дністра до Південного Бу­гу), кількість поселень (майже 50), їхні розміри (невели­кі — в середньому до 1 га) та рухливість людності (посе­лення існували десь 70—100 років, а деякі — значно мен­ше) — все це свідчить про екстенсивний характер госпо­дарства та слабку заселеність земель. Такий висновок не зміниться, якщо ми навіть подвоїмо число поселень. З цього огляду не зовсім зрозумілим є подальше розширен­ня території. За таких умов важко уявити собі тиск над­лишкового населення. Певно, адаптація до нових умов існування проходила нелегко. Значна роль привласнюваль- них форм господарства потребувала освоєння нових те­риторій: можливо, тому деякі поселення існували недовго — десь 10 років, про що свідчать незначні культурні нако­пичення. Щоправда, такі поселення важко трактувати од­нозначно. Можливо, це були своєрідні висілки біля горо­дів. Подальше освоєння території було, певно, пов’язано з нестабільністю господарства, намаганням знайти багат­ші землі.

В усякому разі за середнього періоду (друга половина IV (V) тис. до н. е.) трипільці значно просунулися в пів­нічному напрямку (вгору по Дністру) та північно-східно­му, досягнувши середньої течії Дніпра. Особливо густо за цього часу були заселені Верхня Наддністрянщина, ме­жиріччя Південного Бугу та Синюхи/ якоюсь мірою ме­жиріччя Дніпра та Росі. Значний прйріст населення від­бувався не лише за рахунок природного чинника, а, пев­но, й завдяки просуванню нових груп трипільців зі своєї прабатьківщини. За цього часу спостерігається розростання общин (найменші за площею поселення становили 3—4 га, є поселення площею 10—40 га), яке супроводжувалося їх сегментацією, що відбито в кущовому розташуванні посе­лень: одне-два поселення значних розмірів оточені кіль­кома невеликими. Паралельно з сегментацією йшов про­цес і консолідації общин. Наприкінці цього періоду у Вер­хньому Побужжі постають такі поселення-гіганти, як Bo- лодимирівка (понад 100 га), Веселий Кут (150 га), Миро- пілля (200 га) тощо. Загалом зросла і тривалість прожи­вання на одному місці.

За цього часу піднісся добробут населення, що просте­жується за житлово-господарськими комплексами. Збіль­шується об’єм зерносховищ (зерно трипільці зберігали у спеціальних великих посудинах на зразок грецьких піфо- сів). Усе це свідчить про те, що господарство трипільців набуло певної стабільності, що було досягнуто не лише вдосконаленням кам’яних і крем’яних та поширенням мід­них знарядь, а й, мабуть, якимись засобами інтенсифіка­ції землеробства. Підвищенню стабільності господарства сприяв, зокрема, приріст населення, адже людська праця була провідною продуктивною силою за первісності. Спос­терігається також укрупнення сімейних колективів, що від­бито в розмірах осель, планіграфії окремих поселень з гніз­довим розташуванням будівель.

Важливою господарською ланкою за цього часу стала, певно, велика сім’я, що становила домогосподарство. До її складу входили батьки та дорослі жонаті (чи заміжні) діти зі своїми дітьми, які займали або окремі невеликі оселі близько одна до одної, або окремі кімнати у вели­ких багатокамерних будинках. За умов укрупнення родо­вих колективів рід, певно, втратив деякі господарські фун­кції, які й перебрала велика сім’я. Цьому сприяли як сег­ментація роду, розселення його гілок (лініджів) у різних місцях, що унеможливлювало єдине керівництво госпо­дарськими роботами, так і консолідація декількох общин у межах одного поселення. За родом залишаються вищі функції — збереження території, регуляція землекористу­вання, ідеологічні. Конкретні господарські функції тепер виконує велика сім’я. Можливо, саме цей чинник — укруп­нення сім’ї — зіграв важливу роль в інтенсифікації сільсько­господарського виробництва. Завдяки цьому, а, певно, й застосуванню тяглової сили волів городнє земпдройство змінюється польовим, про що, можливо, свідчить нова Топої^фія^влаплування поселень — на високих берегах та мисах. Окрім того, важко уявити існування великих общин, що залишили гігантські поселення, без масштаб­ного польового землеробства.

Зростання густоти населення, збільшення загальної те­риторії, а значить і протяжності кордонів, кількості сусі­дів, певно, створювали за цього часу дещо напружену си­туацію. В усякому разі більшість поселень, як уже зазна­чалося, було розташовано на високих мисах та плато, що надавало певної переваги при їх обороні. Деякі поселення додатково укріплено ровами. Захисту людності була під­порядкована й планувальна структура поселень, а саме розташування осель по колу, що стає притаманною ри­сою саме цього часу.

Загалом для середнього періоду спостерігається уріз­номанітнення і разом з цим ускладнення суспільного ви­робництва, що було наслідком успіхів сільськогосподар­ських галузей і в свою чергу стимулювало останні. Саме тоді виникає металургія міді (плавлення сировини та лит­тя речей, які перед тим виготовляли способом кування), а значить, з’являються майстри-металурги. У цей період ос­таточно утвердився ремісничий характер гончарного ви­робництва, що сприяло вдосконаленню гончарного горна та підвищенню якості посуду. До нас дійшло чимало за­лишків посуду з розписами, що відбивають багаті космо­логічні уявлення трипільців, їхні культи, яскраві ритуаль­ні обряди, пов’язані передусім із землеробством та ско­тарством.

Подальше заселення нових земель за середнього пері­оду супроводжувалося посиленням інтеграції. Але й вона мала свій поріг. Освоєння величезних територій виклика­ло й зворотний процес — диференціацію. Єдність трипіль­ського світу порушується. Східний масив населення (ме­жиріччя Південного Бугу та Дніпра), далеко відірвавшись від своєї прабатьківщини та розвиваючись в оточенні ри­бальських общин, значною мірою зберігає риси ранньотри- пільської культури (тут різко переважає заглиблений ор­намент). Це було спричинене, мабуть, намаганням збе­регти свою єдність та своєрідність у чужому середовищі. Західний масив населення (Наддністрянщина) розвивав­ся в умовах тісних контактів з прабатьківщиною та прип­ливу сюди нових груп населення з південного заходу, що й визначило більшу схожість тутешньої матеріальної куль­тури з землеробськими культурами Балкан і Трансильва- нії. Саме для цього регіону характерний розмальований посуд. Чіткої межі між східною та західною людністю не було й не могло бути, оскільки це населення відчувало свою спорідненість та вело загалом подібний спосіб життя.

Окрім того, і всередині названих територій намічають­ся локальні особливості матеріальної та духовної культу­ри окремих регіонів, що може виступати свідченням фор­мування окремих племінних угруповань у межах двох ве­ликих спільнот. Певно, саме за цього часу плем’я набуває певних потестарних функцій — функцій управління, що суп­роводжувалося виникненням постійних керівних органів. У старих місцях проживання лідерство могло належати пред­ставникам старшої лінії роду, на нових землях — першим поселенцям. Появі постійних органів управління різних рівнів (в общині, племені чи співплемінносгі) сприяли ріст кількості й густоти населення, ускладнення життя, осво­єння величезних територій, спілкування з сусідами.

Таким чином, за середнього періоду соціальна організація трипільського суспільства ускладнюється: нижчими її лан­ками виступають великі й малі сім 7; середніми — лініджі (родові підрозділи) та родові общини; вищими — племена та співплемінності. Перепоною для повнішого розкриття цієї ситуації є відсутність могильників, котрі, як правило, добре діагностують соціальні зміни в суспільстві. Але навіть су­то логічно зрозуміло, що за цього часу формується соці­альна диференціація, зокрема мають виділятися вожді різ­ного рангу та глави сімей. Показником цього може слугу­вати наявність поселень із захисними спорудами, зведен­ня яких вимагало організації значної кількості населення. Чіткого керівництва вимагало й скупчення великих мас людей на поселеннях-гігантах. Якщо соціальна диферен­ціація визначалася ускладненням життя та потребами в організаторах, то майнова диференціація могла зумовлю­ватися, приміром, різними розмірами сімей: чим більши­ми вони були, тим більше мали робочих рук і тим біль­шою ставала їхня виробнича потужність. Певно, це яко­юсь мірою відбито у площі осель.

Подальший розвиток трипільського суспільства потре­бував нових засобів інтенсифікації виробництва. Шлях роз­витку за рахунок приєднання нових територій та нарощу­вання людського потенціалу як головної продуктивної сили на цьому етапі був вичерпаний. Трипільці освоїли землі лісостепової смуги між Степом та Поліссям, тобто кращі для землеробської форми діяльності. Значної кількості сяг­нуло й трипільське населення. Тому подальший прогрес мав визначатися ростом продуктивності праці. Але схоже, що саме це завдання виявилося для того часу непосиль­ним.

З початку III (IV) тис. до н.е. у трипільському суспільстві спостерігаються явища, що відбивають, з одного боку, за­кономірні та прогресивні зрушення в його розвитку, а з іншого — появу й наростання ознак кризи. Скажімо, таке явище, як подальша спеціалізація общин, що мала нас­лідком активізацію обміну. Зокрема, наддністрянські об­щини постачали наддніпрянським високоякісну сирови­ну та знаряддя з кременю. Наявність великих та висо­копродуктивних майстерень свідчить про спеціалізацію де­яких общин і в керамічному виробництві (Кошиловці, Cy- хостав, Жванець-Щовб). Разом із тим у господарській ді­яльності деяких общин намічається ухил до активізації ско­тарства, що могло статися за рахунок-зменшення питомої ваги землеробства (Бузько-Дніпровське межиріччя), а та­кож мисливства (Київська Наддніпрянщина).

Таким чином, вибір було зроблено не на користь інтенси­фікації існуючої системи господарства, а на користь зміни форми діяльності — активізації скотарства. Це відбиває й подальше розширення території: трипільці переселяють­ся в райони, мало придатні для ведення землеробського господарства. Десь на початок III (IV) тис. до н.е. насе­лення Середньої Наддніпрянщини просувається на пів­ніч, а згодом і на схід — на лівий берег Дніпра; населення Середнього Побужжя починає розселятися в Степу, дохо­

дячи до Інгулу, а ще пізніше (приблизно в середині III (IV) тис. до н.е.) населення Середньої Наддністрянщини переміщується в Північно-Західне Причорномор’я, де зав­дяки зміні форми господарства та взаємодії зі степовим населенням виникає своєрідний господарсько-культурний комплекс, відомий під назвою Усатівської культури, або усатівського локального варіанту Трипільської культури.

Збільшення кількості поселень за цього часу значною мірою було викликано не лише приростом людності, а й подальшою сегментацією колективів. Населення тепер, як і за раннього етапу, мешкає головним чином невеликими общинами, що налічують 10—12 сімей. Стає помітною пев­на деградація будівельної справи, а також керамічного ви­робництва. Відчувається тенденція до подрібнення вели­косімейних колективів, що відбито у переважанні невели­ких однокамерних жител. Безумовно, ця ситуація пов’язана зі зміною господарської діяльності, зокрема з посилен­ням ролі скотарства, яке вимагало значних площ, з одно­го боку, та було менш трудомістким — з іншого.

Поряд із цим продовжують існувати та виникають нові поселення-гіганти: наприклад, Майданецьке площею 300 га десь із 1500 осель; Таллянки площею 360 га з 3000 осель. За площею вони значно перевищували майбутні давні міс­та, проте щільність їх забудови та чисельність населення були нижчі. Окрім того, тут не виявлено тих структурних частин, які відрізняють найменші міста від найбільших первісних поселень: кварталів ремісників, монументаль­них культових та адміністративних споруд, громадських сховищ тощо. Слід зазначити, що й за цього часу культо­ва сфера ще не відокремилася від інших видів діяльності, про що свідчить наявність вівтарів у багатьох житлах та поміж ними. А це є важливим показником того, що це суспільство за своєю суттю було ще типово первісним, а процеси соціально-майнової диференціації та виділення апарату управління ще не набули тут незворотного харак­теру.

' Щю ж ситуацію спостерігаємо й за матеріалами могиль­ників, які в межах України виявлено для північних груп пізньотрипільського населення (Київщина) та південних (Усатівська культура). Щодо могильників Київщини, то і поховальний звичай, і супроводжуючий інвентар тут зага-

лом небагаті. Тут ще не відчувається того відриву вождів від населення, який підкреслюється пишністю та оригі­нальністю поховальних споруд, вишуканістю та багатст­вом речей. Увесь вигляд матеріальних залишків цього ре­гіону свідчить про скромний добробут населення та про егалітарність (звичайно, відносну) даного суспільства.

Інша справа — усатівські пам’ятки. Наявність склад­них культових і поховальних споруд в Усатівському ком­плексі помітно вирізняє це суспільство серед пізньотри- пільських груп населення та свідчить про виділення куль­тово-управлінських функцій. Певно, цьому сприяла швидка та вдала адаптація до нових умов існування. Ві­кові навички землеробства надали змогу і тут займатися ним досить активно, степові простори — утримувати ве­ликі стада худоби, які цілорічно або значну частину року утримувалися на пасовищах, а ухил у вівчарство — швидко нарощувати кількість худоби. Ця ситуація сприяла під­вищенню авторитету правлячої верхівки. Незважаючи на помітну роль землеробства, Усатівській культурі значною мірою притаманні риси скотарських культур: підкурган- ний звичай поховань, мегалітичні споруди, кам’яні стели.

Внутрішня кризова ситуація у трипільському суспільс­тві ускладнювалась подіями на сусідніх територіях. Десь із середини III (IV) тис. до н.е. ца Волинь та Поділля просуваються носії Культури кулястих амфор, які згодом, потісняючи трипільців, доходять майже до Дніпра. У Сте­повому регіоні населення мігрує на схід та північ. Це був додатковий деструктивний момент. Приблизно у середи­ні — третій чверті III (IV) тис. до н.е. трипільські посе­лення припиняють своє існування. Переорієнтація діяль­ності, зокрема активізація скотарства, призвела до повної перебудови життя та переоформлення матеріальної куль­тури таким чином, що у наступних культурах риси Три­пільської майже не простежуються.

На цей час криза охопила не лише трипільське сус­пільство, а й широке коло ранньоземлеробських культур Середньої Азії, Кавказу, Балкансько-Дунайського регіо­ну, Центральної Європи. Наступний бронзовий вік висту­пає як вік скотарства. Причину цього вбачають, зокрема, і в зміні клімату — зниженні температури та вологості в III (IV) тис. до н.е.