Скотарі степової смуги

За енеоліту відтворювальне господарство набуває сили і в інших регіонах України. Цьому, безперечно, сприяло ак­тивне розселення трипільських племен, які на фоні ото­чуючого населення уособлювали передові способи госпо­дарювання.

Таку форму діяльності можна означити як скотарсько- землеробську — тобто таку, де в комплексному господарс­тві провідна роль належала скотарству. Умови Степу, а саме важкі для обробітку чорноземи, різко обмежували можливості землеробства за тодішньої технологічної ос­нащеності, але надавали великих перспектив для розвит­ку скотарства завдяки наявності багатих пасовищ. Саме скотарі й розпочали широко освоювати степи. Разом із цим вони виступили тією ланкою, що поєднала віддалені території, як, наприклад, Кавказ та Балкани.

Скотарсько-землеробська діяльність породжує зовсім інший спосіб життя, ніж землеробсько-скотарська. Голов­ною його рисою є мобільність. Утримання значної кіль­кості худоби вимагало постійної зміни пасовищ, що й вик­ликало рухливість населення. Потреба ж у землеробських продуктах требувала осілості та занять землеробством. Тому в Степу й формується своєрідний рухливо-осілий спосіб життя, що характеризується строкатістю способів поєд­нання мобільності й осілості. Вони визначались співвід­ношенням питомої ваги скотарства та землеробства (чим більша вага скотарства, тим більша рухливість), а також організацією праці.

В разі незначної питомої ваги землеробства більша час­тина населення значну частину року перебувала разом із худобою, пересуваючись з одного пасовища на інше. Засі­явши невеликі ділянки землі, вся община відкочовувала з худобою, залишивши чи навіть не залишивши на посе­ленні сторожу. До визрівання врожаю люди могли навіду­ватися на поселення, а на час його збирання окремі чле­ни сімей тимчасово поверталися сюди і, зібравши врожай та сховавши його частину, знову приєднувалися до свого колективу та худоби.

Слід зазначити, що поняття «провідна» чи «другоряд­на» щодо галузей господарства науважують на питомій вазі якогось роду діяльності в отриманні продуктів харчуван­ня (чи якихось інших). У реальному ж житті значення кожної галузі дуже велике: наприклад, 20 кг зерна можуть мати принципове значення для існування сім’ї. Зрештою, саме малопродуктивне землеробство й існувало в Степу, оскільки забезпечувало той мінімум хліба, який ніде було взяти. Що ж до скотарства, то воно може бути досить продуктивним, проте на відміну від землеробства харак­теризується більшою нестабільністю. Худобу було легше накопичити, але й втратити її було легко.

Тому взимку від голоду та холоду гинуло багато тварин, особливо молодняка. Через це інколи восени доводилося різати значну частину худоби. Утримання худоби велики­ми гуртами призводило й до її загибелі від хвороб (епізоо­тії).

Характерно, що випас худоби скотарі раціонально по­єднували з використанням та заготівлею природних про­дуктів. Коли степ улітку вигоряв, худобу переганяли в до­лини річок, де активно займалися рибальством, збиран­ням плодів, яєць, черепашок. Вдавалися скотарі й до мис­ливства. І незначна кількість кісток диких тварин на по­селеннях ще не є достатнім свідченням такої ж ролі мис­ливства, оскільки його продукти могли й не доходити до стаціонарних поселень.

Діяльність скотарів накладала відбиток на всі сторони їхнього життя. Мобільність не сприяла урізноманітненню предметів матеріальної культури та їх накопиченню. Тут формувались інша система цінностей, в якій провідне, престижне місце належало худобі, інша система світогля­ду, котру відбивають кургани, кам’яна скульптура, орна­ментація посуду тощо, !!оскільки худоба як головне ба­гатство перебуває у власності окремих сімей, це досить рано створює умови для соціально-майнової диференціа­ції, але її розвиток залежить від багатьох чинників.

Формування мобільного скотарства на західних околи­цях Євразійського степу припадає десь на середину IV (V) тис. до н.е. та супроводжується йиникненням культурно- історичних спільностей, що займали величезні території. Надалі, за доби бронзи та й пізніше, вони стануть провід­ною ознакою цього світу. Появі цих спільностей сприяли подібні умови існування, приблизно однаковий рівень роз­витку та рухливий спосіб життя. За таких умов відбува­ються рівномірне й різнобічне взаємопроникнення рис культури, швидкий обмін культурно-технологічними над­баннями, що й веде до утворення макроспільностей.

Ще раз наув^жимо, що вироблення оптимальних форм господарювання, котрі б забезпечували стабільний додат­ковий продукт як умову подальшого розвитку суспільст­ва, у степовій смузі проходило повільніше, а конкретні форми організації життя та виробництва взагалі не зовсім ще з’ясовані.

Реконструкція способу життя степового населення до­би енеоліту ускладнюється кількома обставинами. Ско­тарство, зрозуміло, не сприяло тривалій осілості, тому по­селенням скотарів притаманні слабкі накопичення, крім того, їх досліджено надзвичайно мало. Головним архео­логічним джерелом тут виступають поховання, але їх ін­формаційний потенціал за відсутності матеріалів поселень знижується. Розпорошеність поселень та поховань, нез­начна їх кількість є перепоною для об’єднання різних джерел в цілісний археологічний комплекс. Усе це ство­рює труднощі вже на рівні систематизації археологічних джерел. Схема археологічних культур степової та півден­ної лісостепової смуг, що панувала в науці більше 20 ро­ків, сьогодні переосмислюється і відтак не має сталого вигляду, що разом із бідною джерельною базою є переш­кодою і для осмислення соціально-економічних процесів.

Утвердження відтворювального господарства з провід­ною роллю скотарства в Степу фіксує яскрава та своєрід­на група поховань, відома за кількома назвами (новодани- лівський тип, суворівська група тощо). Останнім часом її запропоновано називати Скелянською культурою. Вона син­хронна середньому етапові Трипілля (друга половина V тис. до н.е. за каліброваним датуванням). Поява поодино­ких поховань, розкиданих на значній території (від Дону до Дунаю та й ширше), що змінили колективні могиль­ники доби неоліту, свідчить про суттєві зміни в господар­стві та соціально-економічних відносинах. Улаштування могил (кам’яні гробниці), багатство інвентаря (прикраси, знаряддя праці, зброя), наявність речей, що інтерпрету­ються як інсигнії влади (зооморфні скіпетри, булави),— все це відбиває появу осіб високого соціального рангу, що могло статися за умов розвитку престижної економіки на грунті утвердження відтворювального господарства та виділення сім’ї як економічного осередку.

Слід зазначити, що рушійною силою обміну є не лише потреба в отриманні життєво необхідних речей (харчів, сировини, технологій тощо), а й притаманне людині ба­жання спілкування, яке долало етнічні кордони та знахо­дило вияв в обміні — речами, традиціями, духовними над­баннями. Останні могли задовольняти відповідні потреби людей та не мати ніякого значення для прогресу у вироб­ництві. Особливо це стосується суспільств, які мешкали в різних природних умовах та мали сталі навички господа­рювання та певний менталітет. У межах одноманітного природного середовища та спричинених цим подібних сис­тем госііодарювання технологічні досягнення, навпаки, на­бували швидкого й широкого розповсюдження, що поряд з обміном призводило до нівелювання матеріальної та ду­ховної культури на значних обширах. Це є перепоною для виявлення окремих етнічних угруповань в їх межах. Ста­лість таких угруповань грунтувалася на усвідомленні своєї належності до певної спільноти та могла не знайти мате­ріального втілення, з яким мають справу археологи.

Насьогодні немає можливості впевнено говорити про співвідношення різних галузей господарства у новодани- лівському середовищі. Але суто логічно зрозуміло, що са­ме життя вимагало поєднання різних видів діяльності: і самі умови Степу з його річками та заплавами, і віковий досвід — усе це підштовхувало поєднувати скотарство з землеробством, а також із мисливством, рибальством, зби­ральництвом. Саме життя вимагало й створення зон осі­лості, де можна було займатися виготовленням знарядь та предметів побуту, зберігати реманент на час випасу худо­би у віддалених місцях. Цього ж вимагали й суворі зими — треба було заздалегідь піклуватися про запаси харчів, про захист людей і худоби від холоду.

Не менш складною є й проблема реконструкції госпо­дарської своєрідності носіїв Середньостогівської AK, пам’ят­ки якої обіймають порубіжжя Степу й Лісостепу, досить глибоко заходячц в Степ уздовж Дніпра та Дону. Ця куль­тура синхронна середньому та пізньому Трипіллю. Саме з

цим населенням пов’язувалося одомашнення коня на на­шій території. Тому середньостогівці зажили слави як зух­валі кінні вояки, які створювали напружену ситуацію для трипільського населення.

Тепер піддано сумніву і конярський характер цієї куль­тури, і саму репрезентативність її як етнокультурного яви­ща. Однак для цілковитого розв’язання цих проблем над­то мало джерел.

Ранній етап Середньостогівської культури у степовій смузі представлено невеликими сезонними поселеннями вздовж Дніпра, особливо в пороговій його частині та на островах, а також нечисленними грунтовими могильни­ками. Локалізація поселень у місцях, не придатних для землеробства (піски, скелі), які можна було зайняти тіль­ки після спаду повені, свідчить, що вони слугували для літнього мешкання. Випас худоби, який не вимагав вели­ких затрат, поєднували тут з активним споживанням при­родних ресурсів та заготівлею продуктів на зиму (в’ялен­ня та сушіння риби, ягід, коренів). В околицях могли влаш­товувати невеликі городи та вирощувати бодай небагато зерна. Наявність літніх поселень дозволяє припускати іс­нування й зимових. Цього вимагали не лише природні умови (замерзання річок, майбутній весняний паводок), а й потреби утримання худоби: навколишні пасовища за лі­то виснажувалися. Отож треба було перебиратися в інші місця, де збереглася трава, яка й узимку могла слугувати сухим кормом худобі. Певно, зимові поселення містилися південніше — там, де тепліше. їх могли влаштовувати в долинах невеликих річок, в ярах, тобто там, де були при­родні укриття для худоби, сіно та вода.

Така система господарювання була самодостатньою, але навряд чи сприяла швидкому зростанню добробуту об­щин. Обмежена рухливість стримувала накопичення ху­доби, адже кількість останньої в умовах екстенсивного ут­римання визначалася й площею пасовищ. До цього слід додати й зимівлю худоби, що була тяжким випробуван­ням для всіх скотарів помірної смуги.

Одначе цей спосіб існування довів свою життєздатність, і модель скотарсько-землеробського господарства утвер­дилася в Степу та південному Лісостепу. Уявляється, що цьому сприяли деякі зрушення в організації виробництва.

Певно, на пізньому етапі Середньостогівської культу­ри починає формуватися відгінне скотарство. Цей тип ско­тарства має більші можливості саме на порубіжжі різних природних смуг — в умовах горизонтальної (Степ — Лі­состеп) та вертикальної зональності (передгір’я — гори). Кожна із зон надає свої переваги для певних занять. Що­до нашої території, то лісостепова смута добре підходила для занять землеробством, а сусідньою степовою можна було користатися для випасу худоби. Це привело до чіткі­шої організації праці та винайдення відгону.

Щодо перегону худоби заради освоєння нових пасо­вищ, який раніше стримувався необхідністю пересування всієї общини чи групи сімей, то він тепер активізувався завдяки тому, що якась частина населення залишалася на стаціонарних поселеннях, зокрема люди похилого віку та діти, а з худобою йшли дужі робітники, яких община чи сім’ї опоряджували на літо.

Така організація скотарства сприяла росту поголів’я ху­доби та вивільняла якусь частину робочих рук для інших занять. Значна частина общини цілорічно мешкала на по­селеннях, займаючись землеробством, ремісництвом, за­готівлею кормів на зиму. Декілька общин могли поєдну­вати свої зусилля у випасі та охороні худоби. І цей спосіб господарювання міг бути досить ефективним, оскільки грунтувався на чіткому розподілі праці.

У середовищі носіїв пізнього (дереївського) етапу Се­редньостогівської культури землеробські традиції були до­сить відчутними: стаціонарні поселення та грунтові мо­гильники, антропоморфна та зооморфна пластика, знач­на кількість землеробських знарядь. Та проступають і ри­си скотарських культур: житла у вигляді напівземлянок та якихось легких будівель, простий гостродонний посуд зі штампованим геометричним орнаментом, знаряддя з кіст­ки та рогу.

Але з середини IV тис. до н.е. яскраво фіксується прі­оритет рухливого скотарства за появою перших підкур- ганних поховань. Надалі курганна традиція надовго стає панівною у степовій смузі та й ширше. Це так звані вип­ростані поховання постмаріупольського типу, поширені головним чином, на порубіжжі Степу та Лісостепу. їх не­багато, інвентар скромний, але деяким притаманна мону­ментальність, зокрема влаштування крепід із масивних пос­тавлених на ребро кам’яних плит або колод, що може свід­чити про авторитет похованих таким чином осіб.

На півдні степової смуги цей період також позначений виникненням стаціонарних поселень (Нижньомихайлівсь- ка культура). їх поява, певно, відбиває намагання інтен­сифікувати обидві галузі господарства — і землеробство, і скотарство. Як вважають дослідники, Нижньомихайлів- ська AK сформувалася, зокрема, під впливом культури Гу- мельниця, носії якої мали значний досвід ведення земле­робства у Степу, але за цього часу почали переорієнтову­ватися на скотарство. Адже землеробство тут було трудо­містким та малопродуктивним. Про формування скотар­ського напряму діяльності з незначною питойою вагою землеробства свідчить і чимала кількість підкурганних по­ховань, а головне — поява курганів-святилищ — складних культових споруд. Проте поховальний інвентар досить скромний, що, мабуть, випливає із відповідних можли­востей життя.

Таким чином, за енеоліту в східних та південних районах України місцевим населенням і не без впливу сусідів було ви­роблено модель господарювання, зорієнтовану значною мі­рою на екстенсивне скотарство з використанням обширних просторів як пасовищ, що мало наслідком мобільний спосіб життя. Але рухливість за цього часу була ще досить об­меженою, що визначалося як відсутністю певних техно­логічних засобів, так і необхідністю займатися землероб­ством. Степове населення трималося заплав річок, особ­ливо Дніпра, які були багатими на пасовища, давали змо­гу користуватися й іншими природними ресурсами, а та­кож були більш придатними для землеробства.

Поява курганів засвідчує закріплення пріоритету рух­ливого скотарства, акцентування уваги на просторі, тобто пасовищах, які були запорукою самого людського існу­вання за цього способу життя. Кургани не лише фіксува­ли певну територію, вони несли ритуальну навантаженість — і як поховальні споруди, і як своєрідні храми скотарів. З їх появою сакральне життя виходить за межі поселень і його головним елементом стає худоба.

Утвердження відтворювального господарства у степо­вій смузі демонструє винайдення досить гнучких способів

пристосування до природних умов. Одначе користатися потенційними можливостями цієї смуги було нелегко. Дво­їстість запровадженої системи господарювання, за якої ско­тарство вимагало рухливості, а землеробство — осілості, стримувала розвиток обох галузей. До цього слід додати й примітивну технологічну оснащеність цих галузей, враз­ливість скотарства взагалі (зимівля, хвороби, захоплення худоби сусідами). Тому, будучи самодостатнім, таке гос­подарство навряд чи давало стабільний додатковий про­дукт. Археологічні матеріали свідчать про скромний доб­робут степового населення. Разом із тим наявність окре­мих монументальних гробниць фіксує появу соціальної диференціації, спричиненої новим типом господарюван­ня. Але не можна бути впевненим у тому, чи закріпилася вона в майновому розшаруванні. Хоча худоба та інші за­соби виробництва належали окремим сім’ям, незначна про­дуктивність господарства, його нестабільність потребува­ли згуртованості общин, взаємодопомоги.

Криза, що розпочалася в колі землеробських культур, торкнулася і степових скотарів. Погіршання клімату, нез­начна продуктивність землеробства,зумовили ще більший ухил у скотарство. Це відбиває, зокрема, формування нап­рикінці III тис. до н.е. нової спільності — Ямної культури, що згодом обійняла всю степову та значну частину лісос­тепової смуги від Уралу до Дунаю. За своєю суттю вона продовжувала лінію комплексного господарства з провід­ною роллю скотарства, орієнтованого на тривалий випас худоби. З кризою Трипільської культури екстенсивне ско­тарство почало впроваджувати й населення лісостепової смуги. Тому наступна епоха — епоха бронзи — виступає як вік скотарства.

Література Археология Украинской ССР. Киев, 1985. Т. 1.

Бибиков С. Н. Раннетрипольское поселение JIy- ка-Врублевецюя на Днестре. Москва; Ленинград, 1953.

Давня історія України: У 2 кн. Київ, 1994. Кн. 1.

Даниленко В. В. Неолит Украины. Киев, 1969.

Даниленко В. В. Энеолит Украины. Киев, 1974.

Збенович В. Г. Ранний этап трипольской культу­ры на Украине. Киев, 1989.

Колесников А. Г. Трипольское общество Среднего Поднепровья: Опыт социальных реконструкций в археологии. Киев, 1993.

Круц В. А. Позднетрипольские памятники Сред­него Поднепровья. Киев, 1977.

Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світо­вому контексті. Київ, 1994.

Пассек Т. С. Трипольская культура. Киев, 1941.

∏acceκ T С. Раннеземледельческие (трипольс­кие) племена Поднестровья. Москва, 1961.

ТелегінД. Я. Дніпро-донецька культура. Київ, 1968.

Телегін Д. Я. Середньостогівська культура епохи міді. Київ, 1973.

Телегін Д. Я. Основні періоди історичного роз­витку населення території України у V — першій половині IV тис. до н.е. // Археологія. 1992. №4; 1993. №1.

Энеолит СССР. Москва, 1982.