Глава 4 TIPA У І—Шст.

Активізація римської політики на Балканах і зміцнення на території Фракії союзного Риму Одрисського царства призвели до того, що Римська імперія стала єдиною реальною си­лою, яка була в змозі не тільки захистити грецькі міста Північно- Західного Причорномор’я, а й забезпечити політичну стабілізацію в регіоні, а від цього в свою чергу залежав стабільний економічний розвиток цих міст.

Тією силою, що була здатна надати реальну й швидку воєнну допомогу грецьким центрам Північно-Західного Причорномор'я у першій половині І ст. були союзні Риму одрисські царі, і саме на них був покладений обов'язок захищати прибережні грецькі міста, які перебували спочатку під юрисдикцією легата провінції Македо­нія, а згодом, після утворення провінції Мезія, увійшли до складу praefecturae orae maritimae^[1060].

Невідомо, чи увійшла Tipa, хоча б номінально, до складу цієї окремої префектури і її підпорядкування адміністрації провінції Мезія. Однак, з огляду на ситуацію, що склалася в регіоні, є підста­ви вважати, що Tipa, як і інші грецькі міста Західного Причорно­мор'я, не просто підтримувала дружні стосунки з одрисськими династами, а перебувала під їх безпосереднім протекторатом і за­хистом. На користь такого висновку свідчать не тільки знахідки в місті монет одрисських царів кінця І ст. до н. е.— першої половини І ст., ай уламок напису цього часу, який є фрагментом присвяти сина одного з фракійських царів^[1061].

Анексія Римом Одрисського царства і включення території схід­ної частини Мезії до складу однойменної провінції мали певним чином відбитися й на становищі Тіри. Якщо припущення про те, що до 46 р. захист грецьких міст Західного Понту і Тіри здійсню­вався одрисськими династами, вірне, то після включення території Одрисського царства до складу римських провінцій захист Тіри повинні були взяти на себе римляни, які бачили в грецьких містах свої потенційні опорні пункти і яким, як про це свідчать епіграфічні па­м’ятки, надавали певну допомогу^[1062].

Регулярне карбування тірських монет починається тільки за часів правління Веспасіана (69—79 рр.). Однак до відрізку часу між припи­ненням карбування за часів Мітри- дата VI Євпатора і відновленням карбування за Веспасіана належать монети одрисських царів, римська мідь зі штемпелями TYP, монети з надкарбуванням у вигляді безборо­дої чоловічої голови, повернутої вправо, і єдина монета тірського карбування із зображенням, на дум­ку дослідників, уособлення рим­ського сенату^[1063]. Якщо фракійські монети, поряд з монетами тірського карбування старих випусків, оберта­лися у місті в першій половині І ст., що, очевидно, можна пов’язувати з воєнним протекторатом одрисських царів, то появу в обігу старих тір­ських монет, ассів і сестерціїв імпе­раторів Клавдія, Августа, Агриппі- ни Старшої та Агриппи з прямокут­ним надкарбуванням TYP можна пов'язувати не тільки з фінансови­ми заходами місцевої влади^[1064], а й з певними змінами в житті міста після анексії Римом Одрисського царства.

Появу значної кількості рим­ських монет у Tipi, які було надкар- бовано штемпелем TYP, що є дуже рідкісним явищем в античній нуміз­матиці, можна пов’язувати з еконо­мічною допомогою місту з боку Ри­му. Причому Tipa одержала не тіль­ки сестерції і асси, які карбувалися на початку правління імпера­тора K лав дія, а й монети попередніх імператорів. Зношеність монет часу Клавдія з надкарбуванням TYP необов’язково свідчить про ве­ликий проміжок часу між їх карбуванням і надходженням до Тіри, бо зношеність монет передусім залежала від інтенсивності їх обі­гу^[1065].

Рис. 85. Статуя римського вій­ськового начальника. Tipa, II ст.

Якщо це припущення вірне, то цю допомогу слід відносити до часу після анексії Одрисського царства, що, мабуть, спричинило певні зміни в економічному й політичному стані міста. Фінансова допомога Tipi могла бути здійснена легатом провінції Мезія на про­хання praefecti orae maritimae, який, як представник римської ад­міністрації, перебував у грецьких містах Північно-Західного При­чорномор'я і на якого було покладено обов'язок слідкувати за життям цих міст^[1066]. Однак ми не можемо припустити, що місто було включене до складу Мезії, бо надкарбування державної монети клеймом Тіри було неможливе для міста, яке юридично входило до складу імперії. Наявність такого надкарбування на імператорських монетах не виключає, а скоріш передбачає дружні відносини між Тірою і Римом та інтерес римської адміністрації до міста, яке було розташоване у безпосередній близькості до кордонів Мезії, що на той час проходили по Дунаю. Можливо, що економічну допомогу, яку було надано Tipi за часів правління імператора Клавдія, можна розглядати як один із кроків римської адміністрації. Цю подію, вірогідно, слід розглядати у тісному зв'язку з політикою Клавдія, яка спрямовувалася на упорядкування провінційного управління [Suet. Claud., 22]. Таким чином, є всі підстави вважати, що вже з першої половини — середини І ст. Tipy було включено до орбіти римської політики і вона підтримувала тісні економічні зв'язки з імперією.

до Тіри. Беручи до ува­ги практику, що скла­лася у взаємовідноси­нах Риму із залежними грецькими містами, роз­ташованими за межами офіційних кордонів про­вінції, є всі підстави припустити, що ця по­станова Сенату була по­в'язана з юридичним статусом міста. Саме на основі цієї постанови в подальшому і регулюва­лися взаємовідносини Тіри з римською адмі­ністрацією.

Постанова Сенату або якийсь інший зако­нодавчий акт, який бу-

Хронологічно ці події збігаються з початковим етапом правлін­ня Нерона (54—68 pp.), який при сходженні на престол скасував усі накази Клавдія [Тас. Ann., XIII, 5] і до початку 60-х років І ст. провадив помірну політику в дусі порад Сенеки і Byppa^[1067]. Мож­ливо, що у зв'язку із скасуванням усіх розпоряджень імператора Клавдія перед тірською громадою постало питання щодо юридич­ного статусу міста та взаємовідносин з Римом за часів правління нового імператора. В Рим чи до легата провінції Мезія, мабуть, було відряджено посольство, основним завданням якого мало стати вре­гулювання стосунків з римською адміністрацією. Введення у Tipi нової ери, а також карбування серії монет із зображенням чоло­вічого бюсту, повернутого вправо, і написом IEPAC CYNKAHTOY (священного сенату) у вінку, очевидно, свідчить про успіх посоль­ства, яке спонукало римський сенат прийняти якусь постанову що­ло прийнято щодо громадянської общини Тіри, міг бути lex civi- tatis^[1068], де були визначені права і обов'язки тіритів стосовно імпе­рії. Цим актом місту, мабуть, було надано певну громадянську орга­нізацію, а також низку важливих для Тіри привілеїв, які й спо­нукали тіритів на честь цієї події запровадити нове літочислення і випустити в обіг спеціальну серію монет. Природно, нове літочис­лення не завжди обов'язково супроводжувалося наданням якихось привілеїв або свобод^[1069]. Але той факт, що підтвердження елевтерії за часів Августа в грецьких містах було подією, яка відзначалася введенням нових ер, робить цей висновок цілком слушним.

З огляду на близькість тірських монет із зображенням чоловічої голови і написом IEPAC CYNKAHTOY з монетними типами грецьких

міст східної частини імперії^[1070], яким, як правило, було надано права автономії, можна припустити, що й Tipa одержала аналогічні права: внутрішнє самоврядування під контролем адміністрації про­вінції Мезія. Цей висновок добре узгоджується з даними про філел­лінську спрямованість політики і проеллінізм Нерона, який не тіль­ки подарував Афінам виняткові права, а й щодо населення грець­ких міст в цілому провадив дуже м'яку політику^[1071].

Фактична залежність міста від імперії, зокрема від адміністра­ції провінції Мезія, допомога, яку було надано місту, і, вірогідно, прохання самих тіритів спричинилися до того, що близько 57 р. Tipi спеціальним законодавчим актом було надано права автономії. Цим правовий стан міста було зрівняно зі статусом однієї з кате­горій провінційно-римських міст.

Надання Tipi права автономії, очевидно, супроводжувалося да­руванням якихось суттєвих пільг чи привілеїв. З дещо пізніших епіграфічних джерел відомо, що на межі II—III ст. тірити звернули­ся до легата Нижньої Мезії з проханням підтвердити їхні привілеї щодо мита [IOSPE, І², 4]. З відповіді на це звернення випливає, що привілеї стосовно мита були надані місту раніше, приблизно в сере­дині І ст., коли римська адміністрація визначила для нього певну форму громадянської організації.

Враховуючи географічне положення Тіри і те, що у Нижньому Подністров'ї, де мешкало гето-дакійське й сарматське населення, було неспокійно, торговельні операції здійснювалися тіритами, най­імовірніше переважно морським шляхом. Tipa протягом перших століть н. е., як і в елліністичний час, була важливим центром транзитної торгівлі. Тому звільнення громадян міста від мита було дуже вигідним. Без перебільшення можна сказати, що така пільга мала сприяти стабілізації і піднесенню економіки Тіри^[1072].

Наприкінці І ст. громадянська війна 68—69 рр.

женням орла, на відміну від попередніх монет квазіавтономного типу, що узгоджується з політикою Веспасіана, спрямованою на об­меження сепаратизму провінцій і скасування привілеїв, що були надані грецьким містам Нероном [Suet. Vesp., 8; Dio Cass., LXIΠ, 14, 1-2].

З огляду на антидакійську спрямованість політики Доміціана (81—96 рр.) Tipa, враховуючи її вигідне стратегічне положення, вірогідно, займала певне місце в планах римської адміністрації. У просуванні на північ від Дунаю римських військових загонів і спро­бах закріпитися на нових територіях Tipa мала відігравати роль римського опорного пункту. Про це побічно може свідчити випуск значної серії монет, який, певно, був здійснений на честь поділу Мезії на Верхню і Нижню^[1073], бо саме в адміністративне підпоряд­кування останньої повинна була потрапити Tipa. Після Дакійських війн Траяна і утворення провінції Дакія у Tipi з'являється римська залога.

Протягом II—III ст. склад римської залоги був не дуже ста­більним. У першій половині II ст. тірська вексиляція складалася з солдатів V Македонського легіону і допоміжних військ (auxilia), під командуванням центуріона цього легіону. Близько 167/168 рр. солдати V Македонського легіону поступово виводяться з Нижньої Мезії в Дакію і їм на зміну у Tipy приходять військовослужбовці І Італійського легіону. Мабуть, на початку III ст. у Tipi дислокува­лися солдати XI Клавдієва легіону. Окрім римських сухопутних військ у Tipi, можливо, базувалися кораблі Мезійської ескадри, про що свідчить присвята на вівтарі III ст. від імені морського піхо­тинця^[1074].

У перших століттях н. е. органами законодавчої влади в Tipi, як і раніше, були Рада і Народні збори. Виконавча влада зосереджу­валася в руках колегії архонтів, яка складалася з чотирьох осіб. Таким чином, у Tipi в цей час зберігалися інститути, характерні для демократичного самоврядування. Однак не слід думати, що де­мократична форма правління зберігалася у Tipi в незмінному ви­гляді. Постанови Народних зборів мали силу закону лише після їх затвердження посадовими особами. Це свідчить про втрату Народ­ними зборами своєї демократичної ролі і про зростання значення органів виконавчої влади.

Яскравим свідченням цього процесу є форма звернення Овінія Тертулла, легата Нижньої Мезії (198—201 рр.), до тіритів: (Архонтам, Раді, народу тіритів) [IOSPE, І², № 4]. Аналогічна форма звернення, що починалася сло­вом apχaιΦ (владі), відома ще в одному дуже фрагментованому на-

Рис. 87. Монети Тіри перших сторіч н. е.

писі другої половини II ст. Він інтерпретується як якась вказівка міській владі з боку римської адміністрації. Форма звернення, в якій на першому місці стоять архонти, а потім Рада, народ або місто, добре відома з епіграфічних пам’яток грецьких міст Захід­ного Причорномор'я^[1075]. Поряд з іншими даними вона свідчить про занепад значення Народних зборів і аристократизацію міського самоврядування.

Головним органом виконавчої влади в Tipi була колегія архонтів на чолі з першим архонтом-епонімом. Посада першого архонта (∏pωτoς αpχωv) була новим явищем у структурі міського управління у перших століттях н. е. і пов'язувалася з антидемократичними тенденціями, з аристократизацією міського самоврядування^[1076]. Окрім чотирьох архонтів, у декреті 181 р. згадано секретаря міста (γpaμμaτευς της πoλεως), ейсегета (εiσηγητης) і 15 осіб без зазначення посади [IOSPE, І², № 2]. Очевидно, ці особи входили до складу Ради Тіри і, як її члени, поряд зі спеціальною посадою секретаря міста, скріплювали підписами постанови Народних зборів.

Ейсегет, що поставив свій підпис під декретом 181 р., був осо­бою, яка вносила проекти постанов на розгляд до Народних зборів. Однак, можливе й трохи інше тлумачення цієї посади. Судячи з епіграфічних пам'яток Херсонеса, розміщення членів Ради в дек­ретах відповідало рангу його членів^[1077]. Цей факт дає підставу для висновку, що ейсегет, який у декреті 181 р. стояв на першому місці серед членів Ради, в Tipi міг виконувати ті ж обов'язки, що і про- едри у Херсонесі^[1078]. Можливо, що це була посада голови Ради. В такому разі обов’язком ейсегета було вносити пропозиції і голову­вати на Народних зборах, які приймали закони і постанови щодо громадянських справ.

Цікаво, що в Tipi, судячи з декрету 181 р., було чотири архонти і 16 членів Ради, тобто, кількість членів Ради і архонтів була крат­на чотирьом. Це дає змогу припустити, що в місті усе вільне насе­лення поділялося на чотири філи. Вірогідно, що такий поділ веде свій початок з грецької колонізації, коли усі колоністи поділялися рівномірно й згідно з встановленим порядком, незалежно від їх походження і родових зв'язків. Кожна така одиниця отримувала свого бога або героя-заступника й епоніма, тобто мала свій культ для поклоніння і постійного жертвоприношення^[1079]. Таким чином, вже за часів грецької колонізації філи перестають бути інститутами родового ладу, а стають, як і римські триби, територіальними окру­гами, по яких розподілялися усі члени громадянської общини і від­бувалося голосування під'час Народних зборів^[1080].

Привертає увагу й те, що в декреті 181 р. немає згадки про будь- яких магістратів, крім архонтів. Судячи з фрагментованого декрету IV — початку III ст. до н. е., в елліністичну добу серед тірських магістратів були агонофети^[1081]. У перші століття н. е. ця посада зни­кає, що, мабуть, треба пов'язувати з якимись реформами держав­ного устрою. Цілком можливо, що брак згадки про будь-яких магіс­тратів у декреті 181 р., на відміну від більш раннього часу, свідчить про концентрацію влади в руках колегії архонтів і падіння значен­ня інших магістратур у місцевому самоврядуванні.

Судячи з декрету 181 р., можна говорити, що до складу Ради Тіри входив секретар міста, обов'язком якого було складання про­токолів, а також засвідчення офіційних документів Ради і Народ­них зборів. Причому функції секретаря міста в Раді були близькі обов'язкам секретаря Ради, посада якого відома в інших грецьких містах Північного Причорномор'я^[1082]. Поява цієї посади, очевидно, якоюсь мірою може свідчити про збільшення ваги Ради і тенденції до зближення законодавчої і виконавчої влади в цей час.

У II—III ст. у складі Ради Тіри були два римські громадянина, які, з огляду на їхні посади, належали до провінційної знаті. Зараз важко сказати, які саме функції в Tipi виконували Т. Аврелій Фла­він і Клавдій Нікомах, чи Нікомед, але, базуючись на тому, що Т. Аврелій Флавін займав посаду військового, центуріона якогось легіону, можна припустити, що він очолював вексиляцію римських військ. Враховуючи, що на чолі гірської залоги у II ст. стояли саме центуріони — спочатку V Македонського, а згодом І Італійського легіонів, це припущення здається цілком імовірним.

Про те, що тірську вексиляцію очолювали римські громадяни, свідчить трискладова структура імені й інших військових посадо­вих осіб. Це Марк Еній Ілладіан і Тит Требій Фронтон, центуріони V Македонського легіону, які очолювали тірську вексиляцію у II ст.

Важко сказати, яким чином представника провінційної знаті або римського громадянина, командира вексиляції, було включено до складу міської Ради. Цілком можливо, що Т. Аврелію Флавіну спочатку надали місцеве громадянство, а потім юридично він міг бути обраним до складу Ради Тіри.

Наявність у складі Ради представника провінційної знаті, а, можливо, командира вексиляції римських військ, що дислокували­ся у місті, свідчить про певні зміни, що сталися в міському управ­лінні, та політичну залежність Тіри від римської адміністрації. Не виключено, що обрання до складу Ради представників провінційної знаті обумовлювалося бажанням продемонструвати цим актом ло­яльність Риму і вірність проримській політиці. Наявність у складі Ради представників провінційної знаті дає змогу говорити про тен­денцію зближення функцій міської Ради з декуріонами провінцій­них міст^[1083], яка врешті-решт мала спричинитися до квазімуніци- пального характеру міського самоврядування.

Показово, що, судячи з декрету 181 р. і копії листів 201 р., посади першого архонта, секретаря міста і членів Ради в Tipi зай­мали римські громадяни. Про це свідчить структура їх імен, бо добре відомо, що імператор Клавдій заборонив перегрівам прий­мати римські імена, загрожуючи смертною карою. Незаконне при­власнення трискладового імені у римській правовій практиці вва­жалося фальсифікацією [Suet., Claud., 25, 3; Dig., 48, 10, 13].

Повне римське ім'я Публій Елій Кальпурній носив перший ар­хонт Тіри, якого згадано в листі легата Нижньої Мезії Овінія Tep- тулла. Він, судячи із високої посади, яку обіймав 201 р., був тіри- том і належав до представників соціальної верхівки населення, а також був римським громадянином. Як правило, римляни, що се­лилися у провінційних містах, не мали громадянських прав місце­вих громад, а складали окрему групу населення, яка займала тут привілейоване становище і тому не вважала за необхідне користу­ватися громадянськими правами у місті, де жила, брати участь у роботі Ради, Народних зборів і міських магістратів^[1084]. Однак Пуб- лій Елій Кальпурній, імовірно, не був римлянином за походжен­ням, а отримав римське ім'я від свого батька. Його батько, в свою чергу, прийняв римське трискладове ім'я разом з правами римсько­го громадянства, про що свідчить praenomen і nomen імператора Адріана (117—138 рр.).

Порівняно з іншими містами Північного Причорномор'я у Tipi фіксується значний відсоток імен, в яких тою чи іншою мірою від­бився вплив римської ономастики. Вони становлять 52,5% загаль­ної кількості усіх імен, відомих з епіграфічних пам'яток Тіри. З цієї кількості 22,5% — це імена римських громадян, причому 17,5% з них належали солдатам і командирам римської залоги. Поширення римських імен у перших століттях н. е. передусім по­в'язано з наданням прав римського громадянства. В Tipi мав місце аналогічний процес. Майже всі перелічені особи належали до со­ціальної верхівки тірської громади, яка була опорою і провідником римської політики на місцях. Римське громадянство, яке отриму­вала місцева еллінська знать, сприяло швидкому просуванню пев­ного кола осіб в державних структурах міста.

Найширшого вжитку римські імена у Tipi набувають у II ст. Це, очевидно, пов’язано з наданням прав римського громадянства знач­ній кількості заможних тіритів, на яких у першу чергу спиралася в своїй діяльності римська провінційна адміністрація. Така ж картина для II ст. спостерігається і в просопографії Ольвії і Херсонеса^[1085].

Включення до складу міської Ради представників провінційної знаті вело до поступової втрати містом функції власного управління внутрішніми справами. Фактично тірська громадянська община у перших століттях н. е. перетворилася на аристократичну респуб­ліку, де головні посади у міському управлінні займали римські гро­мадяни, очевидно, з середовища місцевих жителів. Усі ці зміни і нові антидемократичні явища в державному устрої Тіри відбували­ся під безпосереднім контролем римської провінційної адміністра­ції і спрямовувалися на створення лояльного Риму державного апа­рату. Усі перелічені риси державного устрою були притаманні не лише винятково Tipi, а й переважній більшості грецьких міст, які увійшли до складу імперії або так чи інакше залежали від Риму.

Етнічний склад жителів Тіри протягом перших століть н. е. не був сталим. У І — середині III ст. н. е. серед мешканців міста пере­важали грецькі елементи, а також вихідці з територій римських провінцій, з якими Tipa підтримувала жваві економічні та куль­турні контакти. Разом з римськими військами, які дислокувалися у місті протягом II — першої половини III ст. н. е., в Tipi з'явилася якась частина романізованого громадянського населення, що меш­кало у своєрідній канабі. Фракійські за походженням імена і вотив- ні присвятні рельєфи, знайдені в Tipi, уможливлюють припущення, що певну частину солдатів римської залоги становили фракійці. Фракійцями могли бути насамперед військовослужбовці допоміж­них військ римської армії, що поряд з легіонерами згадуються у написах Тіри. У складі населення також були вихідці з інших райо­нів античного світу, про що, наприклад, свідчить надгробок з мало­азійською епітафією. Незважаючи на неоднорідний склад населен­ня, який фіксується різноманітними джерелами, немає жодних підстав говорити про значну варваризацію мешканців міста про­тягом І — першої половини III ст. Якась кількість варварів, безпе­речно, мешкала в Tipi, але вони здебільшого належали до соціально залежних верств населення і не могли помітно впливати на куль­туру та побут жителів міста переважно грецького походження. В просопографії Тіри протягом цього періоду добре простежуються провінційно-римські впливи, що пояснюється тісними зв'язками міста з нижньомезійськими провінціями.

Стабілізація зовнішньополітичної обстановки в регіоні про­тягом II—III ст., включення Тіри до сфери інтересів імперії і, як наслідок, воєнна допомога місту з боку римських військ, призвели до певних позитивних змін в економічному розвитку Тіри.

На основі джерел можна досить повно охарактеризувати лише деякі аспекти економіки Тіри перших століть: окремі галузі мате­ріального виробництва і торговельні зв'язки населення міста.

Однією з найважливіших галузей економіки Тіри було сільське господарство, яке включало вирощування сільськогосподарських культур, розведення тварин, а також первинну переробку продуктів рослинництва і тваринництва. Судячи із знахідок зерна, мешканці Тіри вирощували пшеницю, просо і ячмінь. Про значний розвиток зернового господарства у перших століттях н. е. свідчать спеціальні ями, які використовувалися для зберігання зерна. Однак брак знач­них за розмірами зерносховищ не дає змоги говорити про товарний характер його виробництва. Цілком вірогідно, що основна кількість зерна в місто завозилася з тірської периферії.

Про технологію переробки зерна свідчать знаряддя млинарсько­го виробництва, представлені кам'яними ступами і жорнами, знай­деними майже в усіх тірських будинках перших століть. У Tipi відомі жорна двох головних типів: прямокутні, виготовлені з вул­канічних порід, і круглі з місцевого вапняку.

Певне місце у хліборобському господарстві Тіри римського часу займали виноградарство і виноробство. На поселеннях, розташова­них в околицях міста, були знайдені тарапани. В самому ж місті поки що такі знахідки невідомі. Мабуть, це вказує на те, що вино­градарством і виноробством займалися, головним чином, на терито­рії хори міста.

Другою важливою галуззю сільського господарства було тварин­ництво. Основним джерелом для його характеристики є остеологіч­ний матеріал. Судячи за залишками кісток тварин, провідне місце займало розведення дрібної рогатої худоби (овець та кіз), а потім — великої рогатої худоби (волів) та свиней^[1086]. Віковий склад стада вказує на наявність певної кормової бази поблизу міста^[1087]. 'Цей висновок підтверджується і свідченнями стародавніх авторів про те, що узбережжя Tipaca було багате пасовищами [Ps.-Scymn., 798— 803; Pβ.-Arr., 88 (62)].

У перші століття н. е., як і в попередній період, певне значення в господарському житті тіритів відігравали промисли: рибальство і мис­ливство. В письмових джерелах є свідчення, що ріка Tipac дає багато риби, яка йде на продаж [Ps.-Scymn., 798—803; Ps.-Arr., 88 (62)].

Важливою галуззю господарства Тіри було ремесло, яке харак­теризувалось порівняно простою технікою і знаряддями праці, пев- ною кваліфікацією робітників і невеликим обсягом виробництва. Матеріали, одержані в процесі археологічних досліджень, дають підстави говорити про існування в місті таких видів ремісничого виробництва, як залізоробне, обробка міді, різьблення кістки, кера­мічне, будівельне. Але провідною галуззю ремесла все ж таки було керамічне, яке в свою чергу поділялося на виробництво будівельної кераміки, тари, посуду, в тому числі світильників і теракот.

Житлові, громадські та оборонні споруди Тіри свідчать про ви­сокий рівень будівництва, яке потребувало високої кваліфікації та володіння античною будівельною технікою. Будівельники повинні були добре знати техніку обробки каміння, теслярську і столярну справи. Оскільки зовсім немає джерел, про організацію будівельної справи в Tipi говорити щось певне не можна. Однак досить високий рівень даного ремесла є підставою для припущення, що в цій галузі виробництва мали місце поділ праці і спеціалізація.

Не менш важливою галуззю економіки була торгівля, яка зай­мала помітне місце у найбільш економічно розвинутих грецьких містах. У невеликих містах, де переважало натуральне господар­ство, торгівля не мала значної питомої ваги в економіці. Тому сту­пінь розвитку торгівлі може бути показником економічного рівня розвитку суспільства в цілому.

Інтенсивність і напрямки торговельних зв'язків Тіри на різних хронологічних етапах не були однаковими. Найвищого розвитку торгівля Тіри досягла у П — першій половині III ст. У торговельних зв'язках міста у перших століттях н. е. простежується три основні напрямки: 1) торгівля з античними центрами Північного Причорно­мор'я і Малою Азією; 2) торгівля із західними і дунайськими про­вінціями Римської імперії; 3) обмін і торгівля з варварським ото­ченням міста. Включення Тіри до орбіти римської політики зумо­вило розширення торговельних зв'язків міста. Активізація торго­вельної діяльності тіритів пояснюється й протекціоністською по­літикою римської адміністрації, яка надала місту право безмитного ввезення товарів [IOSPE, І², № 4].

Глава 5 КУЛЬТУРА, ПОБУТ І РЕЛ ІГІЯ У І—ІІ ст.

Основні напрями розвитку культури населення у перші сторіччя нової ери зумовлювалися кількома чинниками. В основі культури перших сторіч переважали традиції північнопри- чорноморських еллінів елліністичної доби, що були грецькими. Але вже у новій ері набувають значного поширення культурні впливи варварського оточення. З приходом у Північне Причорномор'я рим­лян спостерігається й певна провінційна романізація культури. Тобто, головним чинником в розвитку культури можна вважати її синкретизацію. На тлі значних культурних досягнень — таких, на­приклад, як розписи склепів Bocnopy — у перші сторіччя поси­люються процеси деградації.

Усі перелічені особливості культурного розвитку зумовлювали­ся обставинами життя населення античних держав, основу якого становили північнопричорноморські греки. Водночас у перші сто­річчя суттєво зростає кількість вихідців з оточуючих племен в ан­тичних містах, у сільських зонах, але вже не тільки Bocnopy, а й Херсонеса, Ольвії та Тіри. Тут з'являються поселення місцевих пле­мен, зокрема скіфів та черняхівців. З проникненням Риму у Північ­не Причорномор'я поступово осідають контингенти вихідців з По- дунав'я, які складали основу військових підрозділів, що розташо­вувалися тут. Культурно-економічні зв'язки з Малою Азією призве­ли до поширення у Північному Причорномор'ї східних культів та мистецьких виробів.

Архітектура

Містобудівна діяльність у перші сторіччя здійс­нювалася у двох головних напрямах: 1) перебудова та відбудова у старих містах без зміни схем їх загального планування; 2) будів­ництво на Боспорі нового типу невеликих міст-фортець. Одна з таких фортець — Ілурат — площею близько 2,5 га мала майже прямокутне, хоч і нерегулярне планування. Тут не було культових та суспільних комплексів. Житлові будинки мали розвинуту госпо­дарську функцію. Місто оточувалося потужними мурами (товщи­ною понад 6 м) та прямокутними баштами. У старих містах — Оль­вії, Tipi, Херсонесі — будуються потужні укріплені цитаделі. Новим типом споруд стають терми, залишки яких відкрито в Хер­сонесі, римські фортеці у Хараксі та Пантикапеї.

Велось також будівництво різних споруд громадського та куль­тового призначення, чимала кількість яких згадується у пам'ятках епіграфіки. Проте від цих споруд до нас дійшли головним чином архітектурні деталі. Найцікавіші реконструкції зроблено для хра­мів, присвячених царю Acnypry у Пантикапеї та Афродіті у Херсо­несі. Відомі зображення храмів і на боспорських монетах. Ці спору­ди були невеликі, здебільшого антового або простильного типу дорійського чи іонійського ордеру. У перші сторіччя на Bocnopi, як видно, був поширений п'ятиколонний тип храму.

Житлові будинки в своїй основі наслідували типи, що існували тут у попередні часи. Змінився лише, як можна бачити з фресок будинків Козирського поселення, характер розписів. В їхньому пла­нуванні та якості конструкцій простежується певна деградація, посилюється господарська функція.

Найкраще до наших часів збереглися монументальні поховальні пам'ятки-склепи Зевсового кургану та Єврісівія й Арети в Ольвії, приставні (до оборонних мурів) та вирубані у скелі склепи в Херсо­несі і, нарешті, численні розписні склепи Bocnopy. Курганні насипи обносилися крепидами, ретельно викладеними за орфостатною сис­темою (Ольвія) або просто обкладалися камінням. Поховальні каме­ри перекривалися розпірними, здебільшого циліндричними скле­піннями. Найбільший інтерес у цих спорудах викликають декора­тивні розписи склепів Bocnopy, вирішені у так званому квітковому або інкрустаційному стилях. Це, зокрема, склепи Деметри, Сорака, склеп, відкритий 1900 р. у Керчі, та ін. Серед боспорських склепів, вирубаних у скелі, відзначимо склеп у Німфеї, де у стінах висічені зображення Афіни, Пана та Сілена. Як розписи, так і скульптура боспорських склепів являють собою зразки місцевої школи.

Загалом слід відзначити, що північнопричорноморські міста у перші сторіччя нової ери мали провінційний вигляд. Зокрема, в нас немає відомостей про існування тут помпезних форумів або терм, подібних термам Адріана або Каракалли. Немає також багатоповер­хових житлових споруд або міських вілл. Не мав значного поши­рення і корінфський ордер. Значно знизилися якість будівельних конструкцій та способів будівельної техніки, рівень благоустрою. З будівельної практики зникли, зокрема, складні системи мурів із щільним притесуванням каміння, припинилося застосовування ша­рових підвалин тощо. За своїм загальним виглядом північнопри­чорноморські міста були значно ближчі до елліністичних традицій раніших часів.

У зв'язку з цим виникає питання про ступінь вияву провін­ційно-римських або варварських традицій в архітектурі. В галузі містобудівництва римські традиції відбилися головним чином на зміні структури міст — з'явилися цитаделі (Tipa, Ольвія, Херсо­нес). Максимально вони виявилися у новому типі споруд — термах, у фортифікації, будівельних конструкціях та декорі. У зв'язку з цим відзначимо появу на городищах сільської округи Ольвії дере­в'яно-земляних укріплень — ровів та валів з палісадами, нового типу фортечних мурів із землею, утрамбованою поміж зовнішніми кам'яними панцирами, системи ровів та кам'яних стін, подвійних воріт з коридором тощо. Як видно, прояв римських провінційних традицій можна вбачати й у поширенні в районі Ольвії курганів з монументальними крепидами та склепами з циліндричним скле­пінням. Підкреслимо, що подібні за конструкцією склепи Bocnopy продовжували, навпаки, власну місцеву боспорську традицію еллі­ністичного часу. Є також підстави вважати, що принаймні у Tipi та Херсонесі поширився, хоч і не значно, ордер, близький за своїми формами тосканському. З римською традицією слід пов'язувати появу у Північному Причорномор’ї віконного скла, випаленої цег­ли, застосування іноді у муруванні стін вапняних та цем'янкових розчинів, будівництво гіпокаустів. В декорі це стильові особливості фрескових розписів, типових для Паннонії, застосування мармуро­вих облицювальних плиток, ордерного декору малих форм у ін­тер'єрах приміщень, зокрема різнофасадних капітелей.

Отже, на сучасному рівні наших знань можна констатувати, що провінційно-римські традиції знайшли максимальне відображення лише у фортифікації та появі терм. У всьому іншому ці впливи практично майже не торкнулися суті тих чи тих основ архітек­турно-будівельної діяльності. Суто римська традиція у повному об­сязі не простежується в жодному з північнопричорноморських міст. Можна говорити лише про окремі елементи, які наклалися на до­сить сильну місцеву основу попередніх часів.

Слід відзначити, що ці місцеві в своїй основі еллінські архітек­турно-будівельні традиції північнопричорноморських греків віді­грали значну роль у розвитку будівництва оточуючих племен — зокрема скіфів, сарматів та черняхівців. Внаслідок взаємодії двох світів виробився досить оригінальний греко-варварський стиль, по­чаток якого сягає кінця IV ст. до н. е., коли з'явився Неаполь Скіф­ський, і пізніше — Чайкинське поселення, максимальний вияв якого припадає на перші сторіччя нової ери. Античний вплив у цьому стильовому напрямі виявився у впровадженні елементів міс­тобудівної прямокутної системи планування з виділенням кварта­лів (сарматське Золотобалківське поселення або черняхівські посе­лення в районі Ольвії), запозиченні принципів планування житла, іноді регулярних систем мурування, застосуванні черепиці. Антич­ні впливи мали відбитися, безумовно, й у декорі — залишки роз­писного тинку іноді знаходять при розкопках. Проте відомостей, що були б достатні для конкретних висновків, поки ще замало. За­галом в архітектурі античних міст досить виразних рис варвари- зації не простежується і в перші сторіччя нової ери.

Побут

Побут мешканців античних держав Північного Причорномор'я в перші століття нової ери в цілому залишається грецьким. При цьому слід відзначити посилення впливу культури Римської імперії, який здійснювався як через східні, так і через західні провінції. Посилюється також вплив варварського оточен­ня, яке стає активнішим, зростає число негрецького елементу серед населення античних міст, а ще більше — поселень периферії.

Все це сприяло створенню в перші століття нової ери своєрід­ного варіанту античної культури Північного Причорномор'я, який ніде не має абсолютних аналогів. При цьому кожне з чотирьох ан­тичних міст-держав: Боспор, Херсонес, Ольвія та Tipa, мало свої характерні ознаки. Боспор лишався найскладнішою та найбільш варваризованою структурою. Херсонес майже не мав варварського впливу, однак, став опорним пунктом римлян у Північному При­чорномор'ї і був певною мірою романізований. Значного впливу за­хідних провінцій Римської імперії зазнала Tipa. Ольвія майже не була романізована, незначним тут був і варварський вплив, хоча до складу громади ввійшла певна частина негрецького за походжен­ням, але повністю еллінізованого населення.

Саме на останньому етапі існування античної цивілізації в Пів­нічному Причорномор'ї найяскравіше виявилися наслідки багато­вікового впливу вищої за рівнем розвитку еллінської культури на місцеві племена. Частина з них була еллінізована практично пов­ністю, частина — певною мірою, що відбилося на їх подальшому розвитку.

Житла в основному являли собою безордерні, рідше — ордерні будинки, типові для Північного Причорномор'я ще з елліністично­го часу. Як і раніше, домінуючим у плануванні залишався рівно­значно-паралельний принцип. В безордерних будинках в основному типової та нетипової античної схеми криті приміщення розташо­вувалися Г- та П-подібно відносно двору або по його периметру. Окремі будинки — перистильного або пастадного типів. Площа бу­динків становила від 80 м² до 600 м². Поширюються господарсько- житлові будинки та однокамерні житла без внутрішнього двору. Внаслідок високої щільності забудови кількість двоповерхових будинків зростає, житлових та господарчих підвалів зменшується. Подальшого розвитку набувають греко-варварські традиції в домо­будівництві, що виявилося у ширшому використанні послідовно- ієрархічного принципу планування та в спорудженні будинків типу мегаронів, деякому огрубінню прийомів будівельної техніки, спро­щенні конструкцій. Типові для римської будівельної школи атрі- умні або атріумно-перистильні будинки не мали поширення в Пів­нічному Причорномор'ї. Вплив римської будівельної традиції яскравіше простежується при спорудженні оборонних мурів, терм та у використанні окремих елементів будівельної техніки та деко­ру^[1088], а саме: частковому використанні цегли у кладках, облицю­вальних мармурових плиток та невеликих колонок, а також роз­писної штукатурки в інтер'єрі.

Стіни будинків найчастіше складені з погано обробленого чи просто бутового каменю на глині, а також обмазані зсередини та ззовні глиною або глиною, змішаною із соломою. Потім вони могли білитися чи штукатуритися. Все рідше використовується добре об­роблений камінь, в основному для оформлення дверних прорізів, порогів, зовнішніх кутів будинку. Це явище звичайно пов'язують з деградацією будівельної техніки. Але не виключено, що ми маємо справу з певним етапом її розвитку, коли стає нераціональним ре­тельно обробляти каміння, яке все одно буде зверху покрите гли­ною. Іноді у кладці використовувалися сирці або цегла. Колір шту­катурки був однотонним (рожевим, червоним, білим, синім, жов­тим) або поліхромним. Іноді стіни облицьовували прямокутними мармуровими плитками, в інтер'єрі використовували привізні не­величкі колонки з кольорового мармуру. Дахи звичайно вкривали черепицею, типи якої значно спрощуються в перші століття н. е. Двері, віконні рами та віконниці, внутрішні перекриття робилися з місцевих порід дерева, частіше сосни. При цьому широко викорис­товувалися залізні цвяхи та дужки, значну кількість яких знахо­дять при розкопках шарів перших століть н. е. В цей час поши­рюється використання віконного скла. Його могли частково приво­зити з римських провінцій, частково виробляти на місці. Зсередини двері могли замикатися на гачки та засуви, ззовні — на навісні залізні або бронзові замки. В перші століття н. е. поширюється звичай опечатувати двері за допомогою перстнів-печаток. Залишки металевих деталей щитових дверей римського часу відомі на горо­дищі Батарейка-П та на поселенні поблизу с. Семенівка. В еллініс­тичний та римський час з’являються двері філенчатої конструкції. Найкращою сировиною для виготовлення дверей був в'яз^[1089].

Підлога перших поверхів та підвалів частіше була глинобитною, вкрита обмазкою з вапна, циновкою з комишу або камкою. В госпо­дарських приміщеннях трапляються кам'яні вимостки. Глинобит­на підлога інколи вкрита шаром попелу, можливо, для санітарії. Підлога верхніх поверхів, мабуть, була дерев'яною. Вона могла та­кож бути глинобитною, зробленою з очерету, розкладеного по пере­криттях, як це зафіксовано для Середземномор'я^[1090].

Освітлення приміщень удень здійснювалося через двері та вік­на, ввечері — за допомогою світильників. їх ставили на плоску поверхню — на виступ стіни або у спеціальну нішу в ній. Трапля­ються канделябри, підвісні світильники. В перші століття н. е. основним типом є світильник, виготовлений у формі із закритим щитком. Формується специфічний, так званий північнопричорно- морський, тип світильника. З'являються фігурні закриті світиль- ники, наприклад, у вигляді ноги, взутої в сандалію. Ліпні закриті світильники трапляються рідко, відкриті — значно частіше, в ос­новному вони мають човноподібну форму. Із західних провінцій Римської імперії надходили у невеликій кількості бронзові світиль­ники та канделябри з елементами бронзової скульптури. Гасом слу* жила оливкова олія, рідше — сало^[1091].

Для опалювання приміщень в холодний час використовувалися одно- або двокамерні печі, вогнища, переносні відкриті або закриті жарівні. Печі та вогнища також служили для приготування їжі, випічки хліба, підігрівання води. Паливом були дрова, деревне ву­гілля, кізяк. Дим виходив через вікна, двері або спеціальні отвори у покрівлі^[1092].

Меблі в перші століття н. е. в цілому залишалися ті ж самі, що й раніше. Вони виготовлялися в основному з дерева, рідше викорис­товувався метал або камінь. Більша частина меблів виготовлялася на місці, а деяка частина привозилася з країн Середземномор'я та західних провінцій Римської імперії.

Крім звичайних прямокутних лож з металевою або дерев'яною рамою на чотирьох ніжках використовують ложа з одним вигнутим узголів'ям або з двома високими боковинами та спинкою. Вони прикрашалися накладними бронзовими пластинами, рідше кіс­ткою. В Ольвії та Херсонесі такі ложа з'являються раніше, ніж на Bocnopi. їх зображення є на світильниках, надгробках, склепах, у теракоті^[1093].

Табурети — найдавніший та найпоширеніший вид меблів. У цілому зберігають ту ж форму, що й раніше. Крісла та стільці в перші століття н. е. в основному прямокутної форми, з прямими спинками та ніжками. Широко використовуються точені деталі. Підлокітники крісел робилися як прямими, так і точеними, у ви­гляді аркади, іноді прикрашалися на кінцях виточеними з дерева голівками тварин або фігурками сфінксів. Відомі також крісла з напівокруглою спинкою^[1094]. На сидіння крісел та стільців клали подушки, для зручності сидіння на них використовувалися неве­личкі під ножні лавочки.

Обідні столи були низенькі, для іншої мети — вищі. Столи мали чотирикутну або рідше круглу основу, три, чотири або дві суцільні ніжки. Іноді використовувалися столи з однією ніжкою. Виготов­лялися вони частіше з дерева, рідше з бронзи або мармуру. Бронзові та мармурові столики мали парадний вигляд, могли прикрашатися оздобленням. З некрополю Ольвії походить значна частина столиків з вапняку^[1095].

Як і раніше, широко використовуються дерев'яні рундуки та скрині для зберігання одягу, цінностей та різних побутових пред­метів. Крім того, їх використовували для сидіння. Для рундуків І—IV ст. н. е. характерна прямокутна форма та плеската кришка на шарнірах. Рундуки часто мали бронзове оздоблення та бронзові замки^[1096]. Невеличкі скриньки, також оздоблені бронзовими при­красами та замками, служили для зберігання дрібних предметів та прикрас. Були також вішалки для одягу, шафи або полиці для збе­рігання посуду, різноманітні підставки, тумбочки^[1097].

Слід також відзначити, що в перші століття н. е. в античних містах, а ще більше — в поселеннях використовуються столики (частіше кутові), ліжка, скрині та загородки, складені з бутового або погано обробленого каменю. Вони характерні насамперед для приміщень господарського призначення.

В оздобленні жител значну роль відігравали килими, завіси, ковдри, подушки. На стінах розвішували картини і портрети у де­рев'яних рамах, як це зображено на стінці саркофага з Керчі, а також, можливо, шкури тварин, зброю, кераміку^[1098]. В інтер'єрі використовували мармурову, теракотову та бронзову дрібну скульп­туру» фігурні глиняні посудини, глиняний, бронзовий, скляний па­радний посуд.

Побутове начиння складалося з різних предметів, виготовлених з глини, заліза, бронзи, каменю, кістки чи скла.

Для зберігання припасів використовувалися глиняні піфоси, корчаги (кружальні й ліпні) та великі амфори, які вкопували в землю. Зверху вони накривалися глиняними або кам'яними по­кришками і були недоступні для гризунів. Зерно зберігали також у спеціальних ямах грушоподібної, рідше — конусоподібної або ци­ліндричної форми. Були ями-льохи, в яких припаси зберігали в посудинах.

їжу готували в каструлях, горщиках, сковородах. Горщики та миски були як кружальні, так і ліпні. Воду в перші століття н. е. гріли у великих глеках або невеличких, так званих кухонних, ой- нохойях. Рідше для цього вживали циліндричні бронзові баки з підігрівом, прикрашені бронзовою скульптурою. Вони мали спеці­альний краник. Для виготовлення сиру використовувалися посу­дини з отворами, іноді на трьох ніжках^[1099]. У перші століття нової ери в Херсонесі, Ольвії, Tipi у невеликій кількості з'являються мор- тарії, які використовували для виготовлення тіста, сиру, розти­рання овочів. Вони звичайно використовувалися в побуті римських легіонерів.

Воду носили в керамічних або бронзових гідріях, ситулах, гле­ках. Для переливання рідини використовували лійки. На кухні ко­ристувалися також великими металевими виделками, рожнами, а також залізними ножами з дерев'яними або кістяними ручками. Для розтирання зерна для каш або на борошно використовували ка­м'яні жорна та розтиральники, ступи. З каменю виготовляли також невеликі ночви. Існували спеціальні кам'яні бруски-точила.

Столовий посуд у перші століття н. е. кардинально відрізняєть­ся від посуду попереднього періоду. Чорнолакова кераміка повністю змінюється червоно лаковою, для якої характерні дещо інші форми та види посудин. З'являються нові риси в сіроглиняній, червоно- глиняній та світлоглйняній кераміці. Вперше лощений орнамент з'являється на сіроглиняних посудинах. Червоно лакова кераміка представлена передусім різноманітними тарілками, чашками, таре­лями, рідше — глечиками, вазами. Це частково були місцеві ви­роби, але більша частина з них надходила з Малої Азії (Пергам, Самос) та західних провінцій Римської імперії. Набувають поширен­ня в І—II ст. н. е. фігурні посудини малоазійського виробництва.

У перші століття н. е. поширення набуває посуд з кольорового, перистого та розмальованого скла, який дуже прикрашав не тільки інтер'єр приміщення, а й парадний стіл. Цей посуд також частково виготовлявся на місці, частково привозився із східних та західних провінцій Римської імперії. Основними типами посудин були різно­манітні чаші, кубки, канфари, склянки та кухлі; відомі тарелі, миски, глечики, бутелі, вази, ритони. Широко використовувалися скляні посудини в медицині: в будинках мешканців античних міст та поселень знаходять спеціальні бутелі, глечики, банки, капель­ники. В І—IV ст. н. е. превалювали вироби східносередземномор- ських майстерень, особливо сирійських. Скло привозили з Олек­сандрії та Єгипту, Пергаму, о. Кіпр та інших місць. Посуд надходив також з італійських, галльських, рейнських та інших центрів. Існувало місцеве склоробство^[1100].

У невеликій кількості відомі бронзові посудини, які також дуже прикрашали стіл та інтер'єр помешкання. Це в основному глечики, ойнохойї, часто прикрашені бронзовою скульптурою, іноді миски або тарелі.

Значну роль в житті античного населення Пінічного Причор­номор'я відігравали різноманітні предмети туалету. Для вмивання використовували великі керамічні, іноді бронзові або мармурові миски — лутерії. їх для зручності ставили на спеціальні невисокі підставки, які іноді робили з мармуру у вигляді колони.

Волосся зачісували одно- або частіше двосторонніми гребінцями з кістки, дерева, рідше — металу. До І—II ст. н. е. належить низка дерев'яних гребінців з написами: «Дар сестрі», «Дар хазяйці». Кіс­тяний гребінець із Ольвії був гравірований погрудним зображенням хлопчика з пальцем, піднесеним до рота^{[1101] [1102]. д_Ля гребінців III— IV ст. н. е. характерна орнаментація концентричними колами, іно­ді — бронзовими заклепками. Зберігали гребінці в футлярах з ви­сувними кришкамиі98.}

Для підстригання волосся використовували ножиці.

Жінки прикрашали волосся кістяними, дерев'яними та бронзо­вими шпильками, іноді з фігурними або вкритими золотом голів­ками. Використовувалися також сітки, різноманітні стленгіди та діадеми^[1103].

Дзеркала були бронзовими, як правило, круглими, в перші сто­ліття н. е. без ручок, зберігалися у спеціальних дерев'яних або бронзових футлярах.

Для побуту жінок характерне використання туалетних скляних паличок, а також значної кількості спеціальних туалетних посудин для зберігання білил, рум'ян, притирань, ароматичних масел, фарб для вій і брів. Ці посудини були керамічними, скляними, кістя­ними, дерев'яними, іноді — золотими або срібними.

Чоловіки, які займалися спортом, користувалися кістяними, бронзовими, рідше скляними стригілями та ароматичними маслами, які зберігали у спеціальних керамічних або скляних посудинах.

У вільний час мешканці античних міст та поселень Північного Причорномор'я розважалися грою в кості, шашки. При розкопках найчастіше знаходять бабки — астрагали.

Для дітей робили іграшки з глини, дерева та кістки. Це тера­котові мініатюрні посудинки, ляльки, в перші століття н. е. часто з підвісними руками та ногами, фігурки тварин з глини, дерева або кістки. У Ольвії знайдено іграшковий глиняний столик, в Херсо­несі — теракотовий коник на коліщатах, на Bocnopi — теракотовий возик, запряжений биками. В І—II ст. н. е. робили брязкальця у вигляді двостворчастої мушлі, колиски з лежачою дитиною^[1104].

У перші століття н. е. їжа в цілому залишалася такою ж самою, як і в попередній період. Можливо, трохи більше стали вживати різноманітні рибні соуси та м’ясо диких тварин.

Одяг чоловіків, крім традиційної одежі — хітона та гіматія — включав ще штани та чорні плащі, про що писав у І ст. н. е. Діон Хризостом [Or., XXXVI]. Воїни одягалися в короткі хітон і плащ та облягаючі штани. Мешканці античних міст та поселень Північного

Глиняний штамп із зображенням богині Афіни. Tipa. Перші століття н. е.

Загальний вигляд розкопок на акрополі Пантикапею.

Рис. 88. Теракота із зображенням римського воїна з Ольвії. II—III ст.

Причорномор'я запозичили таку одежу як штани і каптан у оточу­ючих варварів, тому що вона більше відповідала клімату Північ­ного Причорномор'я. Однак вони зробили їх більш вузькими. Од­нак, як би не зображували вони себе у походах, при зображенні сцени загробного бенкету померлий завжди одягнений у типову грецьку одежу^[1105].

Найпоширеніша жіноча одежа — грецька. Це хітони з рука­вами і без, гіматії, пеплоси. Одяг дітей, мабуть, мало відрізнявся від одягу дорослих. Для одягу використовували як імпортні, так і виго­товлені на місці різноманітні, дуже розмаїті тканини. Страбон писав про ввіз до Танаїсу килимів та інших текстильних виробів [Strabo., XI, 2, 3]. Про ввіз тканин до Ольвії повідомляв Діон Хри­зостом [Or., XXXVI]. Знахідки залишків міс­цевого виробництва тка­нин відомі в усіх антич­них містах і поселеннях Північного Причорно­мор'я. В одязі викорис­товувалися хутра.

Взуття, як і раніше, складали сандалії, чере­вики, чоботи. Чоловіки носили капелюхи, зроб­лені найчастіше з пов­сті: круглі плоскі з ре­мінцем або конусовидні, з відгином чи без нього. В перші століття стають поширенішими головні убори типу башликів. Можливо, взимку носи­ли хутряні шапки. Жін­ки частіше вкривали го­лови гіматієм, іноді но­сили калафи, капелюш­ки з полями та конусо- видним верхом, головні убори типу башликів^[1106].

Дуже поширені були різноманітні прикраси. Чоловіки носили персні, шийні гривни, користувалися фібулами, які у перші сто­ліття н. е. набувають особливого поширення. Жінки широко корис­тувалися намистами із різнокольорової скляної пасти, скла, кістки, дорогоцінного каміння (яшми, сердоліку, гагату, гірського криш­талю та ін.). Вони також носили персні, браслети, сережки, різно­манітні підвіски. В перші століття н. е. стають модними золоті при­краси, виготовлені з використанням різнокольорового каміння. Смаки античних мешканців Північного Причорномор'я в цей час дещо «варваризуються».

Мова, освіта, наукові знання

У кожній з античних держав відбувався подаль­ший розвиток культури, зокрема мови, освіти, наукових знань, художньої творчості. Навіть у зруйнованій гетами і відродженій після цього Ольвії на початку нової ери не простежується ніяких значних змін порівняно з елліністичним часом. Однак сильні впли­ви панівної на території Європи римської культури тією чи іншою мірою накладали свій відбиток на всі сфери життя і в цих від­далених від центрів регіонах. У деяких випадках створювався своєрідний синтез периферійно-грецької і провінційно-римської культур. Залежно від політичних і економічних взаємовідносин греків і римлян, рівня розвитку власне північнопонтійської куль­тури і стійкості її традицій відбувалося проникнення і сприймання нових поглядів. Духовна культура населення міст і в останні сто­ліття їх існування перебувала в постійному зв'язку з культурою всього античного світу.

Численні лапідарні написи вказують, що еллінська мова зали­шалась офіційною, незважаючи ні на римські гарнізони у деяких містах, ні на входження окремих з них до складу Римської імперії. Написи латиною у Херсонесі, Ольвії та Tipi належали не корінним жителям, а римським легіонерам [IOSPE, І², 234—238]^[1107]. В офіцій­них документах з північнопонтійських міст не спостерігається і будь-яких яскраво виявлених ознак варварського впливу [КБН, 797]^[1108] Проте в багатьох містах на Боспорі, в Ольвії і Tipi з'явилося чимало вихідців з варварського середовища, які мали іранські та інші негрецькі імена. Вони нерідко передавалися з покоління у по­коління і надто відрізнялися від власне еллінських імен: Зотум, Саргон, Забарг, Ардарак, Авлізелм, Фарнакіон (Боспор), Аргуанаг, Дандаксарт, Дзуродзіс, Уардзабал (Ольвія), Підан, Абринія, Мада- гава (Tipa). Отже, на побутовому рівні тут звучала і мова варварів, латинська чи змішана латино-грецька й латино-греко-фракійська мова римських солдатів. У перші століття нової ери мова збага­тилася. З поширенням нових типів споруд, будівельних матеріалів, різноманітних печей, які мали свої латинські назви, з'явилися й

Рис. 89. Надгробок Філократа, сина Фарнакіона. Херсонес, І ст.

нові терміни. Особливу специфі­ку в антропонімію еллінів внес­ли римські імена людей і бо­жеств. Однак всі ці зміни хоч і надавали еллінській мові своє­рідних рис, які раніше тут не простежувались, але так і не змі­нили її суті, бо переважної біль­шості населення не торкнулися нові віяння. Навпаки, відомі ви­падки, коли громадянський колектив засуджував тих, хто дотримувався римських звичаїв [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI; IOSPE, І², 39].

Греки традиційно надавали великого значення освіті. Май­же в кожному місті існували не лише школи, а й гімнасії, в яких виховувались юнаки з сі­мейств вільних громадян. Ке­рівництво гімнасіями здійсню­вали гімнасіархи. Вони слідку­вали за інтелектуальною і фі­зичною підготовкою юнаків, а також займались організацій­ними справами. Херсонеський гімнасіарх Демотел, син Teo- філа (II ст. н. е.), за свій рахунок замовив стелу з гімном на честь покровителя Гермеса з нагоди перемоги у спортивних змаганнях його вихованців [IOSPE, І², 436]. Феокл, син Сатира, на власні кошти збудував гімнасій в Ольвії, де на щиті встановили його погрудне зображення [IOSPE, І², 40]. Велика кількість написів на кам'яних плитах, діпінті та графіті на кераміці вказують на грамотність й рядових жителів.

Про фізичну культуру в містах Північного Причорномор'я свід­чать написи, спортивні споруди, знахідки стригілів. Влаштовува­лися спортивні змагання. Серед популярних видів спорту були пен­татлон (біг на коротку дистанцію, стрибки в довжину, кидання диска, списа й боротьба), стрільба з лука, біг на довгі дистанції, кулачні бої та інше. В панеллінських змаганнях на честь Axiлла на Понті брали участь і ольвійські магістрати, які любили відзначати свої перемоги в вотивних написах: Пуртей — в киданні диска і спи­са, Євресібій — в бігу й стрибках, Адой — в боротьбі й стрибках, Леонід — в метанні списа і т. ін. [IOSPE, І², 130, 155—158]. Крім атлетичних змагань, яків старі часи, проводилися змагання поетів і музикантів, глашатаїв, трубачів і риторів.

90. Гемма із зображенням Се-

Рис. рапіса з Ольвії, II—III ст.

На відміну від минулих століть імена вчених з Північного Причор­номор'я не згадуються античними авторами. Однак є деякі свідчення, що у відродженій після гетської навали Ольвії багато громадян ці­кавилися філософією, вивчали її, дискутували про вчення Платона [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI]205. Виступ Гієросонта перед відомим філософом Діоном Хризостомом відтворює знання основ софістики та риторики ольвійським громадя­нином. Окрім нього послухати за­їжджого на береги Гіпанісу ритора зібралося чимало чоловіків. Це був не просто натовп, а освічені і ра­ціонально мислячі громадяни, які розуміли суть його промови і роз­бирались в тонкощах наукового вчення Платона.

У декреті на честь ольвійського державного діяча й евергета Кал- лісфена, сина Каллісфена (друга половина II ст.), відзначалося, що він самостійно опанував філософ­ське вчення [IOSPE, І², 42]. Над­гробна епітафія Стратоніка, сина Зенона, кінця І — першої половини II ст. з Пантикапею вказує на те, що він писав філософські твори і ще за життя був зарахований до кола видатних людей [КБН, 145].

Окремі елементи вчення гностиків, як свідчать численні персні- печатки II—III ст. із зображенням Зевса-Серапіса, солярних і аст­ральних символів, написів АБРACAKC — імені гностичного бога, що уособлював узагальнено синкретичне поняття про універсаль­ного єдиного Бога як всесвітню Душу, що безпосередньо творить світ [Plot., 4, 6—11], поширювалися й у далеких провінційних міс­тах^{[1109] [1110]. Разом з тим відроджувалися й окремі орфіко-піфагорейські вчення про життя і смерть.}

Північнопонтійські греки, як і греко-римляни, великого зна­чення надавали вивченню риторики. Особливо велика увага приді­лялася риторичному мистецтву в державах з демократичною систе­мою правління. За свідченням писемних джерел, в Ольвії багато державних діячів (Гієросонт, Феокл, син Сатира, Карзоас, син Ат- тала, Каллісфен, син Дада, Каллісфен, син Каллісфена) знали основи риторики і могли виступати на народних зборах з обгрун­тованими промовами [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI; IOSPE, І², 39, 40—43, 51]. Це стосується і херсонесита Демократа, сина Аристо- гена [IOSPE, І², 425].

Літературна і музично-театральна творчість

Вивчення поетичних творів сприяло розвитку са­мостійної літературної творчості. Значних успіхів було досягнуто у створенні віршованих епітафій. За кількістю та різноманітністю всіх у Північному Причорномор'ї перевершили боспорські поети, які добре володіли технікою складання коротких елегічних дисти­хів і ямбічних триметрів, знали епічні твори, особливо Гомера, з яких запозичували окремі вислови і методику словотворення.

Найкращим прикладом подібного вірша може бути епітафія І ст. з Пантикапею: «Теофіла, дочка Гекатея, прощавай. До мене, Теофіли, дочки Гекатея, недовговічної діви, сватались юнаки. Але їх випередив, викравши мене, Аїд, побачивши в мені Персефону == прекраснішу за Персефону. І оплакує висічений на могильному ка­мені напис дівчину Теофілу, синопеяику, весільні факели якої бать­ко її Гекатей приготував не для шлюбу, а для Аїда. Не шлюбні узи володіють тобою, діво Теофіло, а те місце, звідкіля не буває повер­нення: ти вже не наречена Менофіла, а спільниця Кори по ложу. А в твого батька Гекатея залишилось одне лиш ім'я загиблої, образ твій він бачить в камені, нездійсненні ж його надії поховала нечес­тива Мойра. Тебе, Теофілу, на долю якої випала завидна серед людей краса, тебе, десяту музу, Хариту, яка дозріла для шлюбу, зразок соромливості, не руками темними обняв Аїд, а Плутон лам­падою своєю запалив для тебе шлюбні світочі, прийнявши тебе в свій шлюбний чертог коханою дружиною. Припиніть, батьки, плач, зупиніть свої стогони: Теофілі випало на долю ложе безсмертного» [КБН, 130]. Мова епітафії відрізняється чистотою, правильністю віршованих розмірів, вмілим їх чергуванням. Вона дає надзвичайно цікаві дані про уявлення потойбічного світу, де дівчину чекає при­ваблива доля стати дружиною всемогутнього Плутона. Автор зма­лював конкретний образ померлої, горе її батьків.

Інші віршовані епітафії, звернені до прохожих, стисло інфор­мують про історичні, географічні та автобіографічні реалії. Вони небагатослівні, але емоційно насичені. Цікаво, що боспорські поети не боялися наділяти богів смерті злими епітетами («ненависний, тужний Аїд», «заздрісний Аїд», «важкий Аїд», «смертоносна Мой­ра», «нечестива Мойра») [КВН, 126—141].

Емоційно-чудові, хоч і дещо пишномовні, епітафії писали й хер-

Рис. 91. Надгробок Марка Мецилія з Херсонеса. Кінець II—III ст.

сонеські віршувальники. Вони теж володіли творчою манерою їх складання, вміло використо­вували епітети та міфологічні образи [IOSPE, І², 482, 519]. Мо­лодого поета Ксанфа, «мудрого в музах», «зірку краси», «розум­ного у ставленні до батька», «без­доганного для всіх співгрома­дян», якого «вбив заздрісний Арей в бою за вітчизну», оспі­вував його друг в короткій епі­тафії І ст. [IOSPE, I², 482]²θ⁷.

В Ольвії та Tipi у римський час віршовані епітафії не корис­тувались такою популярністю, як на Bocnopi. Не називаючи імен поетів, Діон Хризостом свідчить, що ольвійські поети дуже любили Гомера, постійно згадували його в своїх віршах, які декламували перед боями з ворогами [Orat., XXXVI]. У Оль­вії, можливо, завдяки проведен­ню музичних змагань на святах Ахілла більша увага приділя­лась створенню хвалебних гім­нів і вотивних епіграм. У най­кращому з гімнів, недавно знайденому на Березані, оспіву­ється герой і острів, що став його святинею^{[1111] [1112]. Його автор, хоч і запозичив експресивно-емоцій­ний лексичний стиль у інших поетів, зумів надати своєму вір­шу образотворчого реалізму в описанні острова й міфологічних персонажів, поєднати своє твор­че «я» з олюднено-живим Ахіл- лом.}

В ольвійській епіграфіці збе­реглося кілька цікавих пам'яток документальної (ділової) прози [IOSPE, І², 39—42; НО, 42], серед яких почесні декрети вирізняються своїм літературним оформлен­ням як від більш ранніх, так і від звичайних постанов. Для них характерна пишномовність, використання численних різноманіт­них епітетів, метафоричних зворотів, порівнянь і т. ін. Так, Феокл, син Сатира, прославився як «завзятий в мужності, неповільний в добродійності, рятівник співгромадян і гуманний до іноземців» [IOSPE, І², 40]; його сучасник Карзоаз, син Аттала, «наслідуючи життю кращих державних діячів, був прикладом юнацтву...», «на посадах служив вірно і працьовито, швидко виконуючи доручення в посольствах до сусідніх царів...» [IOSPE, І², 39]; Каллісфен, син Каллісфена, «вихований божественним провидінням», набув «само- рідну незрівняну мудрість...», «досточтимо і справедливо чотири рази вико- нував посаду першого архонта-епоніма, за гарні поради і корисну діяльність отримав звання батька міста...» [IOSPE, І², 42].

Із змінами в духовно-релігійному світосприйманні, певно, дещо змінилося ставлення греків до театру й музичної культури. Порів­няно з попереднім періодом зовсім не лишилося згадок про театри в античних містах, хоча навряд чи населення міст обходилося без якихось вистав хоча б під час релігійних свят. Тим паче, що маємо знахідки, хоч і нечисленні, теракотових трагічних і комедійних масок.

Можна також вважати, що музична культура перебувала на до­сить високому рівні, про що свідчать матеріали, знайдені у Панти- капеї. Саме тут найпопулярнішими залишалися ліри з бронзи і пан­цира черепахи, кіфари з прямокутним резонатором з дерев'яних, металевих та кістяних дощечок, трикутної форми- арфи (триго- ни)^[1113]. Інструменти звучали з допомогою ударів паличкою. Уні­кальний розпис на саркофазі II ст. н. е. з Пантикапею розкриває сцену з зображенням оркестру: з боків двоє юнаків грають на дов­гих подвійних флейтах, посередині між ними юнак перебирає рука­ми на інструменті, який за формою нагадує невеликий орган. Крім флейти серед духових інструментів були відомі пастуша сопілка і металева, розширена на кінці труба.

Фрагмент каталогу музичних змагань з Херсонесу свідчить, що тут продовжувалась традиція влаштовувати під час календарних свят, певно, парфеній, змагання з гри на різних інструментах^[1114]. Музика, звичайно, і в перші століття нової ери залишалася не­від'ємною частиною всього культурного життя греків, супроводжу­вала релігійні, похоронні і шлюбні ритуали, рецитації віршів і т. д. Можливо, що на створення інструментальних оркестрів на Боспорі впливав Рим, який віддавав перевагу саме такій музиці на відміну від грецьких вокальних жанрів і форм, де найчастіше гра лише супроводжувала людський голос.

Мистецтво

Найважливішим джерелом для розуміння куль­турних цінностей в античних містах Північного Причорномор'я є пам'ятки образотворчого й прикладного мистецтва. Мистецтво цьо­го регіону було своєрідним і оригінальним, бо в ньому синкретизу- валися різноманітні елементи традиційно-еллінської, провінційно- римської і варварської культур. Це унікальне поєднання знайшло особливо чітке відображення на Bocnopi. Нарівні з живописом у цей час значно зросла роль місцевих майстерень скульпторів у Панти- капеї, меншою мірою — в Херсонесі та Ольвії, які займались нерід­ко серійним виготовленням надгробної та вотивної пластики^[1115].

Традиційний не­високий рельєф при властивій для нього консервативності на­буває ряду змін: озна­ки римського портре­та в неповторній своє­рідності зливаються з еллінськими елемен­тами образотворчого мистецтва. Зростає роль реалістичного відтворення образів і етнічних типів. Але нарівні з цим серійне виготовлення не мог­ло забезпечити висо­кий художній рівень більшості пам'яток. Серед численних ре­льєфів, скопійованих з античних малоазій-

Рис. 92. Фрагмент стінки мармурового саркофагу із зображенням подвигів Геракла. Херсонес, III ст.

ських чи нижньоду- найських зразків, рід­

ко трапляються ек- земпляри, виконані справжніми митцями. Серед них вирізняються стели Калісфенії, дружини Баста, кораблебудівника Сіси, Діонісія і його сина Аристіда, Кратіппа, сина Аполлонія, з яскравою і живою характеристикою образів. Для більшості ж скульптур властиві риси примітивного схематизму, умовності, статичності і навіть абс­трактності. Особливістю німфейського некрополя було розміщення рельєфних зображень божеств всередині кам'яних склепів.

У створенні надгробних і вотивних рельєфів з Херсонеса та Оль­вії діяли як нові, співзвучні з римським реалізмом, спрямування, так і консервативні тенденції ідеалізації і типізації образів людей і міфологічних персонажів^[1116]. Вони зберігали основні риси компози­ційного рішення грецької скульптури, набуваючи при цьому нових ознак. Хоч для більшості пам'ятників характерна сухість і недба­лість в проробці деталей одягу і рис обличчя, серед них трапля­ються рельєфні композиції, які привертають увагу своєю худож­ньою цільністю і сюжетним реалізмом (стели Феагена і Макарії, Аврелія Віктора з Херсонеса, жінки в покривалі з Ольвії). Худож­ню цінність являють собою рельєфи на мармурових херсонеських стелах. Серед них особливо цікава плита з зображенням трьох по­двигів Геракла. Взагалі образ цього героя, яків елліністичний час, залишається улюбленим для митців Херсонеса.

Римський скульптурний портрет поширюється майже в усіх містах. Боспорські царі і знать замовляли свої портрети і статуї у відомих на той час провінційних римських скульпторів (бронзовий бюст цариці Динамії, мармуровий портрет, можливо, Савромата І, мармурові монументальні статуї невідомих царів і представників аристократичних кіл Bocnopy), які наділяли їх образи властивими для них рисами, не забуваючи, проте, про традиційну ідеаліза­цію^[1117]. В Ольвії та Tipi стояли монументальні статуї римських імпе­раторів [IOSPE, I², 199]^[1118]. Як і в усьому греко-римському світі, великого значення надавалося прикрашенню площ, доріг, входів декоративною скульптурою, монументальними зображеннями різ­них тварин.

Пам'ятки портретної, культово-надгробної і декоративної плас­тики в основному привозилися з малоазійських і західнопонтій- ських міст, але існувало їх місцеве виробництво. Його розвиток йшов у двох напрямках: один був близький до провінційної антич­ної скульптури північнопонтійських міст з їх малим професіоналіз­мом, запозиченням сюжетів, незначним прагненням до створення самостійних творів; інший вирізнявся схематизмом, прямолінійніс­тю форм, браком деталізації в зображенні людей, тобто ознак, не­характерних для власне грецького мистецтва. Це пояснювалося як втратою професіоналізму, зростанням ремісничого підходу до виго­товлення пластики, так і проникненням у склад населення міст варварів.

унікальна статуетка Афро- діти в овечій шкурі, в обра­зі якої злилася грецька по­кровителька плодючості й місцеве божество овечих стад.

У галузі прикладного мистецтва поширювалися привізні предмети (персні, намиста, амулети, печат­ки), прикрашені зображен­нями єгипетських і мало­азійських міфологічних образів (Серапіс, Ісіда, Гор, Анубіс, Кібела, Аттіс, He- мезіда, синкретичних без­іменних персонажів з різ­номанітними астральними символами)²¹⁶.

Водночас у місцевих майстернях для широких верств населення виготов­лялось чимало художніх речей з металу, зокрема із

Рис. 93. Голова мармурової скульптури хлопчика. Ольвія. II ст.

Значні зміни сталися також у розвитку короп ластики^[1119]. Зникла велика кількість різноманітних елліністичних образів. У римський час з'явилося багато творів надзвичайно низької якості, втрачає значення ієратичний символ в зображенні міфологічних персонажів. У боспорській коропластиці на перший план висува­ється їх синкретизм, особливо в зображеннях Гермеса, Аттіса, Epo- та, Мітри. В Херсонесі збільшується виробництво глиняних фігурок тварин і пташок. В Ольвії зменшився обсяг виготовлення теракот божеств, в цей час більше відомі теракоти воїнів. З Тіри походить застосуванням штампуван­ня, псевдо-філіграні, псев- до-зерні, кольорового скла і каміння^[1120]. На Bocnopi по-

ширюється боспорсько-сарматський стиль. Оригінальні прикраси знайдено в похованнях як місцевих знатних осіб, так і сарматів у степах від Поволжя до Карпат. Ювелірні майстерні в Херсонесі, Ольвії, Tipi виготовляли різноманітні дешеві малохудожні прикраси із золота й срібла. До унікальних виробів слід віднести поховальні золоті маски з поховань Рескупорида III в Пантикапеї та знатного сармата в Ольвії з портретно-індивідуальними рисами. Великої художньої майстерності для зображення образів божеств і героїв, римських, боспорських і сарматських царів, архітектурних споруд та різноманітних символічних знаків потребувало, як і раніше, карбування монет. Північнопричорноморські карбу­вальники самостійно створювали художні рисунки для від­творення їх на мо­нетах.

Значне спрощен­ня відбулося у вироб­ництві художньої ке­раміки. На зміну роз­писному посуду при­йшов червонолако- вий, де художні ви­роби прикрашалися рельєфними зобра­женнями міфологіч­них персонажів (най­частіше Діоніса і його супутників), тварин, пташок, рослин^[1121]. Переважна більшість ваз у Пантикапей та Ольвію імпортувалася з Пергама і Самосу. В Північне Причорномор'я зрідка потрапляв навіть посуд з головного центру на території Італії — Арецію, а також Олександрії Єгипетської. Значно меншого поширення набула глазурована кераміка зеленуватого, жовтого чи бурого кольорів. Серед неї особливо цікава ваза з Пантикапею, на якій у рельєфі зображено сцену повернення Іфігенії з Тавриди, що вказує на знання цього міфу майстром. У перші століття нерідко глиняний посуд замінювався скляним, який привозили в Північне Причорно­мор'я з різних центрів Римської імперії^[1122].

До винятково цікавих пам'яток боспорського художнього ремес­ла належать ажурні рельєфи саркофагів, вирізані з дерева, від яких збереглися окремі фрагменти^[1123] з зображенням різних міфологіч­них сюжетів. У їх виконанні майстри не сліпо наслідували грецькі традиції, перетворивши скульптурні мотиви на орнаментальну схе­му з плоскими, декоративно розташованими фігурами. Звертають увагу перебільшено-патетичні гіпсові маски пантикапейських сар­кофагів, які відігравали роль апотропеїв у потойбічному світі. Яскраво розмальовані, як і різноманітні фігурки божків, вони свідчать про своєрідну, характерну тільки для митців Боспору, декоративну майстерність, й дають змогу простежити особливості умовно-декоративного стилю.

В античних містах Північного Причорномор'я розвивалося й мистецтво різьби по кістці. Майже в кожному з міст знайдено різно­манітні тесери й шашки, найчастіше із зображеннями чоловічих і жіночих голів, фігурки Афродіти, які були ручками дзеркал та ін­ших предметів, накладні пластинки з рельєфними зображеннями як прикраси шкатулок і меблів, підвіски-амулети у вигляді умовно- схематичних чоловічих фігурок^[1124]. У цілому в прикладному мистец­тві поступово вироблявся свій стиль і свої композиційно-художні рішення, в яких втрачалася гуманістична суть мистецтва.

Релігія і культи

В системі ідеологічних уявлень населення північ- нопонтійського античного світу у перші століття нової ери відбу­лися значні зміни, хоча тут найбільшою мірою зберігалися давні еллінські традиції. Релігія як складова частина суспільно-культур­ного життя й основа моралі залишалася найважливішим елементом ідеології. Політична переорієнтація держав Північного Понту на Римську імперію, її воєнна сила і безпосередня присутність різних за етнічним походженням римських солдатів, які принесли з собою відмінні від грецьких культи божеств, а також тісніші взаємовідно­сини з Малою Азією, відбились на розвитку релігії. Проте в кожній з держав, відповідно до характеру політичного устрою, інтенсив­ності зв'язків з римськими провінціями вона мала своєрідні риси. В деяких аспектах у перші століття нової ери ще виразніше просте­жується різниця в шануванні тих чи тих божеств у монархічному Боспорі й у демократичній Ольвії.

Хоч римська політика щодо північнопонтійських греків у сфері релігії і не виявлялася в примусовому відправленні чи нав'язуванні того чи іншого культу, проте різноманітні філософські вчення, своє­рідні релігійні вірування східної орієнтації з їхнім містицизмом і складною знаковою символікою, численні культи божеств мало­азійського, іранського, єгипетського, фракійського, провінційно- римського походження так чи інакше проникали в Північне При­чорномор'я. Поширився також культ римських імператорів, який ніде у Північному Причорномор'ї не відігравав такого ідеологічного значення як на Боспорі.

Боспорські царі, починаючи з Котіса І, в офіційних документах долучали до свого імені за римським звичаєм імена Тіберія і Юлія [КБН, 41, 42, 44, 53, 982, 983, 1047, 1118, 1122]^[1125]. А з часу Коті­са І вони вже виступали як пожиттєві верховні жерці (архієреї) в культі римських імператорів. У боспорських містах встановлюва­лися монументальні статуї обожнених правителів, їх величали тут «установниками», «спасителями і благодійниками», «володарями всього Боспору» і т. п. У найбільших містах споруджувалися храми і вівтарі, влаштовувалися гладіаторські бої. Водночас тут обожню­вали власних царів: такі дані відомі про Acnypra і Савромата !..Але оскільки імператорський культ мав підкреслювати лояльність бос­порських царів до Риму, то він не набув масового поширення серед основної маси населення, як і в інших містах.

Ще за правління-Тіберія Августа один з відомих ольвійських діячів — Абаб, син Каллісфена, встановив в Ольвії портик на честь цього імператора та Демоса [IOSPE, І², 181]. Після входження міста до складу Римської імперії тут були встановлені статуї Гети і Kapa- калли [IOSPE, І², 199], збудовані лазня та храм греко-єгипетських божеств з присвятою їх відповідно Септимію і Олександру Северам [IOSPE, І², 174, 184]. Так само із зовнішньополітичною діяльністю й інтересами представників соціальної верхівки цей культ пов’язу­вався в Херсонесі. В Tipi відправляли культ римського Геркулеса, образу якого на монетах надавали портретні риси Антоніна Пія, Коммода, Септимія Севера та його синів, Олександра Севера^[1126].

Дві специфічні риси — подальший розвиток політеїзму з не­значним сприйняттям нових культів і ритуалів, синхронна руйна­ція традиційних функцій багатьох божеств шляхом синкретизації і універсалізації,— були характерними для розвитку офіційного ре­лігійного життя. Провінційно-римський вплив на релігію виявився насамперед у появі порівняно значної кількості нових культів (єги­петська тріада — Ocipic, Ісіда, Гор; Мітра, Мен, Діоніс-Сабазій, кін­ний Xepoc-Pec, Геркулес, Юпітер Кращий Найвеличніший, Юпі­тер Доліхен, Юпітер Ольвіополітанський, Зевс Діберанський, Неме- сіда, Артеміда-Бендіда, боги Мани і ін.)^[1127]. Більшість з названих культів відзначені поодинокими пам'ятками, найімовірніше, вони відправлялися римськими легіонерами на місцях їх перебування.

Дуже популярними в античних містах, головним чином в рим­ський період, були дві богині східного походження: фригійська Ki- бела (ще з часів колонізації), та меншою мірою — Ісіда. Обидві мали

супутників: відповідно Аттіса (Аттіса — Мітру і Аттіса — Мена на Боспо- рі) та Ocipica, Гора, Ану- біса. Вже за часів Дина- мії розміщення на бос- порських монетах зобра­ження голови Cepanica, а трохи пізніше, певно, Ici- ди свідчить про офіцій­ний характер культу єги­петської діади, який був поширений і в римських провінціях. Ця діада ста­ла відома в Tipi ще у II—І ст. до н. е. [IOSPE, І², 5], але офіційним її культ, певно, став знач­но пізніше. Поширення серед жителів міст різно­манітних єгипетських амулетів, в тому числі і з зображенням Ocipica та Гора вказують на попу­лярність вірувань східного походження. На честь цих богів влаш­товувались містеріальні свята, пов'язані з духовним очищенням, ритуальними танцями, співами і процесіями, а також прилученням до таїнства божества. Через такий характер культів Кібели та Ісіди їх суть та подробиці ритуалу відкривалися лише адептам відповід­них релігій.

Спорудження в Ольвії за правління Олександра Севера одного храму з трьома целлами для трьох пар різних божеств (Ісіда й Cepa- піс, Асклепій і Гігієя, Посейдон і Амфітрита) показує, що ольвіо- політи добре знали сакральні принципи їх поєднання, що полягали в сотеричних функціях. За всіма своїми ознаками вони виступали як всеосяжні космологічні божества.

У П — першій половині ІП ст. в Північно-Західному Причор­номор'ї стає відомим культ іранського сонячного бога Мітри^[1128]. Він уособлював справедливість, добро і правду, протистояв силам зла, дарував безсмертя душі. Ця багатофункціональність культу, роз­роблений в ньому спеціальний моральний кодекс сприяли його надзвичайній популярності серед римських солдатів^[1129], в тому чис-

лі в Херсонесі, Ольвії й Tipi. В останній особливо заслуговує, на увагу вівтар-обітниця, встановлений на честь «непереможного» Мітри римським військовим моряком Ульпієм Валентом на ознаме­нування перемоги над карпами 214 р.^[1130]. У Херсонесі, Хараксі, Ольвії, Козирці й Tipi знайдено невеликі мармурові та вапнякові рельєфи із зображенням фракійського Xepoca (Peca), культ якого включав уявлення про універсальність бога-мисливця з численни­ми функціями як аграрно-хтонічного, так і воєнного характеру^[1131].

У згаданих культах негрецького походження особливої сили на­брав процес «інтернаціоналізації» та універсалізації їх різноманіт­них елементів, у чому, звичайно, виявлялась тяга населення до мо­нотеїзму. Певно, у зв'язку з різними течіями релігійних уявлень східного напрямку, із загальною культурно-ідеологічною атмосфе­рою римського періоду, взаємовпливами різних вірувань і традицій у північнопонтійських містах з'являлось все більше вотивних пред­метів, амулетів, прикрас, спрямованих на пропагування солярного культу, астрологічних уявлень про життя і смерть^[1132].

Разом з цим римські солдати й прихильники нових течій в релі­гійному світосприйманні завозили сюди безліч культових речей, які тією чи іншою мірою стосувалися шанованих греками божеств (Гекати, Гери, Tixe, Діоніса, Афродіти, Діоскурів, Асклепія і Гігєї, німф), але зображених дещо в іншому аспекті. Це були вже склад­ніші, синкретизовані культи, які в процесі свого розвитку збагати­лися новими функціями. Так, зазнав трансформації культ Діоніса. Це був грецький культ, але в ньому значнішу роль почали відігра­вати хтонічні елементи, зв'язок з потойбічним світом, відродження архаїзованих елементів міфологічного спорідення з Семелою і Api- адною. Значна кількість його зображень з чашами, з яких вили­вається вино, вказує на введення ритуалу екстатичного очищення в його культі. Особлива роль відводилася тваринам — пантері і коз­лу, зменшилось значення його фіасу — силенів, сатирів і менад.

На Bocnopi набув поширення фрако-фрігійський Сабазій, який часто ототожнювався з Діонісом. В перші століття нової ери він виступав у ролі синкретично-універсального бога, який уособлював багато аспектів не тільки з культу аграрно-хтонічного і орфіко-пі- фагорейського культу Діоніса, але й Зевса, Геліоса, Аттіса, Аскле­пія, наділявся безліччю атрибутів^[1133]. Прихильники цього культу,

як і мітраїсти, організовувались в окремі релігійні групи, які мали своїх жерців і високих покровителів. Ритуал цього культу, мож­ливо, знайшов відображення в розписах боспорських склепів 1873, 1901, 1905 рр., у яких були поховані сабазіасти, та в комплексі домашнього святилища в Tipi^[1134].

Водночас з цими відвертими проявами провінційно-римських культів державні діячі, певно, під значним впливом громадянських колективів, намагалися зберегти традиційні релігійні вірування. Так, у перші століття в центрах всіх держав на Північному Понті велика увага приділялася будівництву нових культових споруд і відновленню старих. Савромат І дав кошти для зведення колонади птерону храму Афродіти Апатури в Фанагорії [КБН, 1045], а його намісник Фарнакіон в Горгіппії збудував храм Афродіти Навархіди [КБН, 1115]. Савромат II відновив храм Apeca в Пантикапеї, а та­кож взяв участь у спорудженні горгіппійського храму Посейдона [КБН, 63, 1134]. 234 р. патрида Кітею побудувала храм Зевсу — Богу Гримучому [КБН, 942]. Чотириколонний храм Посейдону чи Зевсу Спасителю було поставлено в Пантикапеї. З промови Діона Хризостома та епіграфічнйх джерел відомо, що ольвіополіти збуду­вали в своєму місті нові храми Аполлона, Зевса, Ахілла, Кібели, культовий комплекс Cepanica і Ісіди, Асклепія і Гігієї, Посейдойа [IOSPE, І², 98, 175, 184, 192]. У Херсонесі Аврелій Гермократ по­жертвував на храм Афродіти три тисячі денаріїв [IOSPE, І², 440].

Херсонеська патронеса Партенос стає більш універсалізованим божеством і виступає в ролі не тільки захисниці і покровительки всієї держави, а й мореплавства, рибної ловлі, набуває рис, власти­вих аграрним богиням з їх хтонічними функціями^[1135]. Одночасно у взаємозв'язку з Партенос посилилася роль локального культу Xep- сонас [IOSPE, І², 352], що диктувалося бажанням херсонеситів під­креслити свою свободу від впливу Римської імперії. До кінця випус­ку монет (60-ті роки III ст.) образ Партенос був основним типом зображень. Її храм мав жерців, які займалися богослужінням, орга­нізацією свят і обрядів. У кризові роки ця богиня найчастіше прого­лошувалася найвищим епонімним магістратом держави — царем, і всі витрати на виконання відповідних функцій оплачувалися жер­цями із скарбниці її храму.

На Боспорі шанувальники давнього тут культу Афродіти Ура- нії — Апатури значною мірою збільшили її авторитет в пантеоні шляхом наділення її функціями Деметри, Афродіти і Tixe. На бос­порських монетах II—III ст. вона представлена на троні зі скіпетром і кулею, інколи з патерою, одна або ж зі своїм сином Еротом^[1136]. Водночас тут запроваджується культ Афродіти Навархіди — покро­вительки мореплавців, яка шанувалася нарівні з Посейдоном [КБН, ЗО, 1125]. На акрополі в Пантикапеї стояли величні статуї Деметри й Кібели.

Надзвичайну відданість своїм старим божествам виявляли тіри- ти, зокрема Афіні, Деметрі, Діонісу, Артеміді^[1137].

Корінні зміни у звеличенні старих полісних покровителів відбу­лися в Ольвії^[1138]. У II ст. вперше в історії цього міста деякі культи беруться під захист державних колегій. Цей акт, очевидно, перед­усім спричинявся становищем, яке тут склалось, і намірами зберег­ти головні культи, виокремити їх з-поміж багатьох інших і звели­чити. Чотири ольвійські божества (Ахілл, Аполлон, Зевс і Гермес), які шанувалися в Ольвії з початку заснування полісу, виступають у ролі верховних покровителів, займають домінуюче становище в пантеоні. Всім їм присвоюються нові й оригінальні культові імена.

Ахілл Понтарх (Владика Понту) став верховним божеством дер­жави, покровителем головної колегії архонтів. Про шанування його культу і проникнення у віддалені місцевості Ольвійської держави свідчать численні присвятні написи Ахіллу Понтарху з метою за­безпечення її непорушності і міцності, миру, добробуту, достатку плодів і питної води від колегій архонтів, стратегів, агораномів та жерців. В уявленні ольвіополітів Ахілл був могутнім богом heros- theos, який традиційно може впливати на всі ситуації в житті лю­дей і міста, захищати їх і сприяти всілякому благополуччю. Безсум­нівно, що цей культ і в перші століття нової ери служив для всепон- тійської єдності еллінів. На честь нього проводилися панеллінські ритуально-спортивні свята на Тендрі. Можливо, що деякими шану­вальниками він ототожнювався з близьким за звучанням культо­вому імені «Понтарх» — Пантархом.

Аполлону, найшанованішому в Ольвії з часу заснування міста під іменами Спаситель і Дельфіній, присвоюється епіклеза Про­стат (Захисник). Про його шанування та належний вигляд святи­лища піклувалася колегія стратегів. Після закінчення строку служби вони дарували цьому богу дорогі дарунки: золоті та срібні статуетки Піке, срібні чаші, прикрашені дорогоцінним камінням золоті пояси і т. п.

Зевс у цей час отримав дві нові епіклези — Ольвій і Поліарх (Владика міста). В цих іменах були закодовані й головні функції бога як покровителя і захисника міста. За широтою культових якостей і значенням епіклеза Поліарх могла суперничати з сакраль­ним іменем Ахілла — Понтарх, а сам бог у першій половині III ст. став верховним патроном Ольвії.

Колегія агораномів, які наглядали за додержанням правил тор­гівлі і грошовим обігом у державі, піклувалася і про культ Гермеса Агорея. На одній з присвятних плит Гермеса зображено з гаманцем у руках. Певно, подібна його статуя як покровителя торгівлі стояла на ольвійській ринковій площі.

Свята, які влаштовувалися на честь цих богів, були загально­державними, в них брали участь усі громадяни. Жерці та служи­телі культів, а також члени відповідних колегій стежили за дотри­манням ритуалів, зміцненням полісних традицій і звичаїв. На від­міну від помітно фемінізованого раніше характеру вірувань ольвіо- політів, у перші століття нової ери перевага віддавалася чоловічим божествам.

Найбільшої уваги заслуговують сакральні організації, пов’язані з культом ΘEOΣ YΨIΣTOΣ, епіграфічні дані про якого знайдено в Пантикапеї, Горгіппії, Танаїсі^[1139]. Характер, походження і суть культу Бога «Всевишнього», «всемогутнього», «справедливого» за­лишається дискусійним. В ньому вбачають синкретичного бога з функціями то грецького Зевса чи іудейського Яхве, то фрако-маке- донського Зевса-Сабазія, що зазнав впливу іудаїзму, то грецького Зевса, фракійського Сабазія і солярного іранського божества у ви­гляді вершника і т. д. З боспорських манумісій ясно, що цей культ перебував у сфері впливу іудаїзму, тим паче, що в зверненнях до нього згадується єврейська молільня [ΠPOΣEYXH].

З усіх культів, поширених на цей час у північнопонтійських містах, лише в ньому виявляються найпомітніші монотеїстичні тен­денції в області релігії. Боспорські фіаси мали свою внутрішню ор­ганізаційну структуру. На чолі союзу стояли жрець і синагог, тут була ціла низка інших посад аж до секретаря і скарбника. Оскільки до таких об'єднань входили державні чиновники, царедворці й представники соціальної верхівки, то вони відігравали значну роль у політичному й культурному житті міст. Члени фіасів називали один одного братами, вони надавали великого значення вихованню дітей в дусі своєї релігії. Згідно з лапідарними списками членів союзів, набагато збільшилася їх чисельність.

Поширення культу Бога Всевишнього і зростаюча роль фіасів у релігійному житті Bocnopy з їх явним тяжінням до монотеїзму свід­чать про поступовий занепад античних релігійних традицій. Остан­ні послаблювались ще й тому, що в суспільно-політичному житті міст полісні традиції не закріпилися, набули більшого поширення іудаїзм і вірування місцевого населення, особливо в III ст.

У кожній з держав на Північному Понті залежно від внутріщ- ньо- і зовнішньополітичного становища, характеру етносоціального розвитку, сили полісної ідеології релігійний світогляд і менталітет мали своєрідні риси і особливості не лише у відправленні, здавалось би, однакових за походженням і іменами культів, а й у приватних віруваннях, способах збереження одвічних традицій і ритуалів, в тому числі тих, які стосувалися поховання людини. В цей час по­всюдно спостерігається, особливо серед соціальної верхівки, збіль­шення шанування героїв і, відповідно, героїзація померлих^[1140]. Вод­ночас нерідко в поєднанні з поховальним культом, зростає магічний елемент вірувань, який тісно переплітався з використанням різно­манітних амулетів-апотропеїв.

Процеси взаємодії грецьких і, відповідно у кожній з держав, локальних варварських ^сарматських, пізньоскіфських, таврських, гето-дакійських, фракійських) релігійних уявлень дуже малопоміт­ні. Лише деякі елементи вірувань місцевого населення запозичува­лись греками, але ніколи не набували помітного значення в релігій­ному житті, швидко розчиняючись в різнобарвному політеїзмі. В цілому духовно-мистецький і релігійний мікрокосм північнопонтій- ських греків завдяки своєму консерватизму зумів зберегти в собі чимало з того, що назавжди було втрачено греками Егеїди через їх невпинне бажання пошуків нового й сильнішої ідеології Риму.