Глава 3 ОЛЬВІЯ У ДРУГІЙ половиш І ст. до н. е.— ТРЕТІЙ ЧВЕРТІ Ш ст.

В історії Ольвії римського часу вирізняються чо­тири основних етапи: перший (середина І ст. до н. е.— перша поло­вина І ст.) — поступове відновлення міста та його економіки (від розорення Ольвії гетами на чолі з Буребістою з наступним відро­дженням життя тут до відновлення монетного карбування); другий (друга половина І — перша половина П ст.) — стабілізація еконо­міки міста, поширення римського впливу (від відновлення монет­ного карбування міста до введення до нього римського гарнізону); третій (друга половина II — третя чверть III ст.) — розміщення в Ольвії римського гарнізону з наступним входженням її у склад про­вінції Римської імперії (від введення римського гарнізону до дру­гого розорення Ольвії «готами» і припинення на деякий час життя тут); четвертий (остання чверть III — середина — третя чверть IV ст.) — криза та поступове припинення життя на городищі (від другого «готського» розорення Ольвії з наступним остаточним при­пиненням тут життя).

Ольвія, так само, як і міста Західного Понту, зазнала навали військ гето-даків на чолі з Буребістою між 55 та 48 рр. до н. е., але не пізніше битви при Фарсалі 48 р. до н. е.^[990]. Найвірогіднішим здається 55 р. до н. е.^[991].

Ритор з Віфінії Діон Хризостом, який перебував у Ольвії напри­кінці І ст., писав, що місто борисфенітів не відповідає колишній славі внаслідок неодноразових розорень та війн; «останнє та най­більше розорення його відбулося не більш, як сто п'ятдесят років тому, гети взяли його та інші міста на лівому березі Понту аж до Аполлонії». Саме тому частину міст не було відновлено, а інші пере­бували в поганому стані. До того ж на них наринула маса варварів [Or., XXXVI]. Крім повідомлення Діона Хризостома непрямим свід­ченням наявності гетської навали є декрет кінця II ст. на честь Каллісфена, сина Каллісфена, який походив «від предків славет­них, відомих Августам, котрі побудували наше місто...» [IOSPE, І², 42].

Саме з гетською навалою слід пов'язувати розвал оборонного муру, виявлений на Центральній вишині міста^[993]. Кілька десятиріч на місці Ольвії життя не було. На це вказує брак культурного шару, а також епіграфічних та нумізматичних матеріалів другої половини

I ст. до н. е.

Не виключено, що частина мешканців залишила Ольвію ще до гетської навали, свідченням чого є утворення пустирів у місті ще в

II ст. до н. е.^[994]. Після розгрому міста гетами ольвіополіти, що зали­шились живими, були змупіені шукати притулку або в інших античних центрах, або у варварському середовищі. Під останнім маються на увазі нижньодніпровські городища, які не всі були зруйновані гетами. Поява цих городищ у III—II ст. до н. е. майже збігається із загибеллю поселень периферії Ольвії. Цілком вірогід­но, що мешканці цих поселень взяли участь у створенні городищ, що пояснює їх значну еллінізацію, особливо на межі ер. Саме в цей час на поселенні поблизу с. Золота Балка починають будувати не каркасні на кам'яному цоколі, а цілком кам'яні будинки^[995].

Життя в Ольвії відроджується не раніше кінця І ст. до н. е. Ймовірно, що в першій половині І ст. н. е. Ольвія вже займала південну третину як Верхнього, так і Нижнього міст, однак щільної міської забудови та оборонного муру покищо не виявлено. Саме в цей час починають формуватися виробничо-господарські комплекси майбутнього передмістя. Більш того, в Ольвії у цей час споруджу­ються такі будови громадського та культового призначення: стоя, яку Абаб присвятив імператорам Августу і Тіберію [IOSPE, І², 181]; екседра, споруджена Діомедом Оронту, сину Абаба [IOSPE, І², 182]; молитовня, відбудована архонтами [IOSPE, І², 176].

Виникає питання про причини відновлення життя на території Ольвії через кілька десятиріч після гетської навали (тобто майже через покоління людей, які залишили це місце).

На наш погляд, слід керуватися тим, що основою економіки античного міста було сільське господарство, а не торгівля^[996], значен­ня якої абсолютизує Діон Хризостом. Для відродження життя на місці колишньої Ольвії були необхідні умови для відновлення господарської діяльності ольвіополітів, тобто передусім сільського господарства. А це стає можливим тільки за поліпшення воєнно- політичної ситуації у Північно-Західному Причорномор'ї, яке, на наш погляд, спостерігається тут близько останньої чверті І ст. до н. е. Політичне утворення Буребісти розпалося одразу після його смерті (44 р. до н. е.), а з 29 р. до н. е. почались планомірні дії рим­лян по підкоренню гетів, які більше не загрожували своїм східним сусідам. У цей час в районі Ольвії складаються сприятливіші умови для життя, ніж на нижньодніпровських городищах, бо невдовзі по­чалось просування на захід сарматських племен, з набігами яких римляни були змушені боротися ще коло 15 р. до. н. е. [Cass. Dio., LIV, 20, 3]. На межі ер частину нижньодніпровських городищ було зруйновано, а на інших — зводилися кам'яні оборонні мури^[997]. Є підстави вважати, що ці події були пов’язані з сарматськими на­бігами. Водночас сармати пройшли північніше Ольвії. їх більше приваблювали багаті провінції Подунав’я, ніж зруйнована Ольвія^[998]. Інакше місто навряд чи було б відроджене.

Таким чином, наприкінці І ст. до н. е. в районі Ольвії склада­ються сприятливіші життєві умови, ніж у місцях, куди раніше були змушені переселитися її мешканці. Не виключено також, що внаслідок експансії сарматів сюди прийшли частина мешканців нижньодніпровських городищ, основним заняттям яких також було сільське господарство.

У місті, відновленому після гетської навали, ймовірно, громада формується наново, з числа тих, хто брав у цьому відновленні участь, в тому числі еллінізованої частини варварського населення колишньої ольвійської округи. Це первісно іраномовне населення (скіфи), яке запозичило античну культуру та поступово нівелюва­лося етнічно внаслідок змішаних шлюбів протягом кількох століть і, ймовірно, дало значну кількість іранських імен у написах Ольвії. Серед них могли також бути мешканці тих місць (наприклад, ниж­ньодніпровських городищ), де укривалися від гетської навали оль- віополіти. При цьому слід підкреслити, що громадяни Ольвії як з грецькими, так і з іранськими, або змішаними іменами відчували себе греками: вони розмовляли по-грецьки, шанували грецьких бо­гів, займали вищі посади в державі.

Нечисленні епіграфічні пам'ятки першої половини І ст. свідчать про те, що вже в цей час Ольвія мала звичайну полісну структуру, тут функціонували основні органи полісної демократії^[1000].

Інтерес Риму до Ольвії, що відроджувалася, спочатку був неве­ликий і в основному виявлявся в культурно-торговельних зв'язках. Одначе невдовзі вона активніше привертає до себе увагу Риму, що планомірно розширював свої володіння та сферу впливу.

Про стабілізацію економіки Ольвії в середині І ст. свідчить ак­тивізація будівельної діяльності, розширення виробничо-господар­ського передмістя, поновлення міського монетного карбування. Близько середини І ст. з'являється досить чисельна група міських

Рис. 80. Вотивний рельєф з Ольвії з зображен­ням Мітри Тавроктона. II ст. Мармур.

монет із зображенням голови Зевса на аверсі та орла з назвою міста на реверсі. На частині серій є числові дифференти. Одночасні цим монетам золоті монети царя Фарзоя. На аверсі — зображення го­лови царя Фарзоя, на реверсі — орел, літери ОЛ, тамга або моно­грама, а також числові дифференти, аналогічні виявленим на міських мідних монетах.

Слід відзначити, що в І—II ст. мідні монети Ольвії зберігають ознаки монет автономного міста. Згідно з епіграфічними пам'ятка­ми, Ольвія залишалася самостійною державою із звичайною поліс­ною структурою. Проте карбування тут монет царів Фарзоя та Ініс­мея, як правило, розглядається як доказ її безумовної залежності від цих царів, яких тривалий час вважали скіфськими^[1006]. Дещо пе­реконливіша думка про те, що Фарзой та Інісмей були правителями групи сарматських племен, які жили на північний захід від кор­донів Ольвійської держави^[1007]. Можливо, саме поховання Інісмея виявлено біля сучасного с. Пороги Вінницької області^[1008]. З приводу підкорення Ольвії цим царям зауважимо, що одним із вагомих ар­гументів вважалась наявність так званої варваризації міста. Вив­чення матеріальної та духовної культури Ольвії цього часу не вка­зує на її варваризацію^[1009]. Наявність деяких елементів у культурі населення Ольвії, а тим більше речей, пов'язаних зі скіфо-сармат- ським оточенням, свідчить лише про контакти між ними. Самі мо­нети царя Фарзоя теж не є підставою для висновку про насильниць­ке захоплення ним Ольвії та панування над нею. Адже ці монети відзначалися іменами ольвійських архонтів-епонімів^[1010]. Діон Хри­зостом, який відвідав місто невдовзі після тривалого карбування тут монет Фарзоя та Інісмея, нічого не повідомляє про підкорення його скіфам чи сарматам. При цьому він особливу увагу приділяє відносинам Ольвії з оточуючими племенами і пише про їх постійні напади на місто. Згідно з епіграфічними даними, ольвіополіти неод­норазово відряджали посольства до скіфів та сарматів, очевидно, щоб запобігти нападам на місто за допомогою дарунків або данини^[1011].

Топографія сарматських пам'яток показує, що з середини І ст. сармати розміщуються довкола Ольвійської держави^[1012]. Очевидно, у зв'язку з цим останньою була створена система городищ по Дніп- ро-Бузькому лиману, що контролювала кордони^[1013]. Однак це могло відбутися тільки за умов стабілізації економіки міста та його пери­ферії, тобто не раніше середини І ст. Найбільш ранній оборонний мур цього часу в Ольвії датується саме другою половиною І ст. Цим муром Ольвія була в змозі захиститися тільки від нападів неве­ликих угруповань приватних осіб, які брали в облогу її на свій страх і ризик заради прибутку, що було звичайним явищем у ко­човиків^[1014].

Таким чином, наявний комплекс даних свідчить проти насиль­ницького захоплення Ольвії сарматами і прямого її підкорення сар­матським царям Фарзою та Інісмею^[1015]. Невідомо, якими були їх форми впливу на Ольвію. В цей час вона, ймовірно, здійснила кар­бування, право на яке було подароване Фарзою Римом за особливі заслуги^[1016]. Характер цих заслуг стає цілком зрозумілим, якщо бра­ти до уваги, що Фарзой та Інісмей були правителями сарматських племен аорсів, які взяли участь у римсько-боспорській війні 45— 49 рр. на боці Риму^[1017].

Відомості про участь Ольвії у цих подіях дуже обмежені. Існує думка, що впровадження 46 р. так званої ольвійської ери пов'язане з участю міста у римсько-боспорській війні на боці Риму, що забез­печило Ольвії певні пільги^[1018]. За іншою думкою, наявність в одно­му з ольвійських декретів титулу φιλoπατpις — «друг батьківщини», котрий носив з усіх боспорських царів тільки Мітридат III [IOSPE, І², 38], дає змогу припустити участь Ольвії у цій війні на боці Міт- ридата III, а початок ольвійської ери віднести до часів походу Т. Плавтія Сільвана^[1019]. Однак ретельний аналіз напису IOSPE, І², 38 дає підстави для висновку, що це звичайний для Ольвії почесний декрет. Прийняття його на честь боспорського царя виключено і тому він не може використовуватися для оцінки зв'язків Ольвії з Боспором і Римом^[1020].

Характер допомоги Ольвії Риму в цій війні неясний. Навряд чи ольвіополіти взяли участь у прямих воєнних діях. Проте у зв’язку з тим, що і в Херсонесі, і пізніше в Tipi місцеве літочислення з'явля­ється як відображення можливих подій у їхній історії, пов'язаних з Римом, логічно припустити, що і в розташованій між ними Ольвії впровадження ольвійської ери пов’язане саме з ним. Можливо, одержані від Риму пільги відповідали внеску кожного у справу пе­ремоги над Мітридатом III. Херсонес і цар аорсів Фарзой одержали право карбування золотої монети, а Ольвія — мідної. Не виключено також, що аорси були переселені Римом ближче до дунайського кордону з метою його укріплення, чим і пояснюється їх поява на північному заході від Ольвії. На них також покладалася функція охорони та захисту Ольвії, котра за це здійснила карбування зо­лотих монет Фарзоя. Це припущення підтверджується фрагментом ольвійського декрету, знайденого під Мангупом, в якому згадується посольство до гегемонів Мезії, до якихось союзників та великих царів Аорсії^[1021]. Можливо, військовий союз був укладений ольвіопо- літами з Т. Плавтієм Сільваном^[1022], який займав пост легата провін­ції Мезія між 57 і 67 рр. По прибутті у провінцію він переселив сюди більше 100 тисяч задунайських мешканців, вжив низку захо­дів, які сприяли стабілізації ситуації на кордонах провінції, спинив просунення сарматів, підкорив бастарнів та роксоланів [CIL, XIV, № 3608].

Між 63 та 66 рр. Т. Плавтій Сільван здійснив похід у Крим і визволив Херсонес від облоги скіфів. Поки що не з’ясовано, як вплинув цей похід на відносини між Ольвією та Римом. Він міг бути здійснений морським шляхом^[1023], тоді Ольвія залишилася б в стороні від цієї експедиції. Однак слід відзначити появу на ольвій- ській периферії тимчасових військових таборів, які розміщувалися, ймовірно, вздовж сухопутного шляху із Мезії в Таврику^[1024]. Дату­вання цих пам'яток у межах другої половини І ст. та І—II ст.^[1025] дозволяє пов'язувати їх як з походом Т. Плавтія Сільвана, так і з діяльністю Траяна. Однак написи на невеликих базах колонок, які були поставлені центуріоном І Італійського легіону М. Емілієм Ce- верином, декрет на честь Агафокла евоката^[1026], а також знахідка військового «монетного» дзеркала^[1027] свідчать на користь появи римських військ в Ольвії ще у другій половині І ст. Ольвіополіти могли навіть укласти військовий союз з Т. Плавтієм Сільваном^[1028].

Слід підкреслити, що в 70—80-і роки Римська імперія веде без­перервні війни з сарматами та даками, що призводить до послаблен­ня римського впливу у Північному Причорномор'ї та виникнення антиримських настроїв. На це вказує повідомлення Діона Хризо­стома, в якому зазначається, що ставлення ольвіополітів до Рим­ської імперії було досить ворожим, осуду піддавались окремі гро­мадяни, які виявляли прихильність до римлян [Or., XXXVI, 17]. Такий стан можна пояснити тим, що Рим у дуже складний для Ольвії час, коли вона зазнавала постійних нападів кочових племен, не надавав їй допомоги.

Після перемоги Траяна (98—117 рр.) над даками та створення нової провінції Дакії вплив Риму в Північному Причорномор’ї знову посилюється. Саме в цей час починається регулярне надходження римських денаріїв у Ольвію^[1029]. Сюди між 106 та Ill рр. був посла­ний на якийсь час загін піхотинців, озброєних довгими щитами, для захисту міста та його округи [IOSPE, I², 687]^[1030]. Це сприяло, стабілізації становища Ольвії, що відбилося на появі значної кіль­кості епіграфічних пам'яток, наданні повних римських імен грома­дянам саме на честь Траяна та Адріана^[1031]. У зв’язку зі зміцненням західних провінцій Римської імперії посилюються їх економічні зв'язки з Ольвією. Саме з межі І і II ст. з'являються товари з цих провінцій і практично припиняється ввіз їх з італійських центрів.

У середині II ст. Ольвія зазнала нападу «тавро-скіфів», котрі вперше згадуються Птолемеем як ті, що мешкають в околицях Ахіллова Дрома (Тендрівської коси)^[1032]. Сліди руйнувань цього часу простежуються на усіх приольвійських укріпленнях. Ольвіополіти були неспроможні відбити напад і звернулися за допомогою до рим­лян. Антонін Пій надіслав війська, котрі потіснили «тавро-скіфів» та змусили їх укласти вигідний для Ольвії мир, дати заложників [SHA, Ant. Pius, 9, 9]. Не виключено, що саме про цю перемогу є згадки у двох ольвійських написах, в одному з яких йдеться про зведення трофеєносної перемоги на натовпи супостатів, яку вітчиз­на святкує жертвоприношеннями [IOSPE, І², 175], а в другому згадується вдячне жертвоприношення за мир та спасіння міста [IOSPE, І², 162].

Все це призвело до введення в Ольвію римського загону. До його складу входили солдати трьох мезійських легіонів: І Італійського, V Македонського, XI Клавдієвого [IOSPE, І², 236, 237, 322]. У зв'яз­ку з цим слід зазначити, що всі вексиляції Північного Причорно­мор'я комплектувалися з числа нижньомезійських військ, до складу яких у II ст. входили саме І Італійський легіон із базовою стоянкою у Нове; XI Клавдіїв, який стояв у Дуросторумі, та V Македонський, який розміщувався у Троєзмісі^[1033].

Щоб мати у місті вексиляцію, треба було укласти договір з Ри­мом. Напевне, існував такий договір і в Ольвії. Можна припустити, що, крім оплати воїнів вексиляції, вона сплачувала податок Рим­ській імперії, була обмежена у якихось правах.

Ольвія та її сільськогосподарська округа у другій половині II — середині III ст. досягають найвищого для перших століть н. е. роз­квіту. Відроджуються городища, розорені тавро-скіфами. Найбіль­ша їх щільність характерна для обох берегів Бузького лиману. Го­родища розміщуються навколо Ольвії у певному порядку: вони замикають основні райони хори та створюють своєрідну стратегічну систему оборони території держави^[1034]. Однак у цілому в римський час кількість населених пунктів значно зменшується, хоча терито­рія сільської округи скорочується незначною мірою^[1035].

Слід зазначити, що найбільше число знахідок римських монет у Ольвії припадає на період правління Антоніна Пія (138—161 рр.) та Септимія Севера (193—211 рр.) із синами^[1036]. У першому випадку це було пов’язане із вводом у Ольвію римського гарнізону, а в дру­гому — із включенням її до складу провінцій Римської імперії. Останнє підтверджується також тим, що саме з часів Септимія Се­вера ольвійське карбування представлене монетами звичайного провінційного типу^[1037]. З'являються написи із згадкою намісників провінції, посольств до імператорів, а також статуї, культові та гро­мадські споруди, зведені на честь імператорів [IOSPE, І², 54, 174, 188, 199].

Включення Ольвії до складу провінції Нижньої Мезії відбулося, на наш погляд, не раніше кінця 197 — першої половини 198 р.^[1038]. На користь цього свідчить згадка в одному з ольвійських написів імені легата цієї провінції Косконія Гентіана, яке записане першим у переліку імен, навіть перед іменами батька міста — Каллісфена, сина Каллісфена та архонтів [IOSPE, І²,174]. Це могло статися тіль­ки за умови підпорядкування Ольвії римській провінційній адмі­ністрації. Згадка Каракалли з титулом Августа (197 p.), а також ім'я легата провінції дають змогу датувати цей напис до 20 липня 198 р., коли легатом Нижньої Мезії був уже Овіній Тертулл. До цього ж часу, мабуть, відноситься встановлення статуй Гети та Ка­ракалли у Ольвії [IOSPE, І², 199].

Ольвія підпорядковувалась наміснику провінції Нижня Мезія як провінційне місто, права якого гарантувалися не законами, а комісією, яка влаштовувала цю провінцію, або забезпечувалися едиктом правителя провінції. Згадка посольства до імператорів у зв'язку з відстрочкою платежів [IOSPE, І², 54] дає змогу віднести Ольвію до розряду civitates Stipendiariae, для яких була характерна сплата поземельного податку на користь римської скарбниці, по­винність приймати римські війська та підкорятися контролю пра­вителя провінції. При цьому зберігалася місцева автономія, право карбування розмінної монети. До цього розряду належала біль­шість міст імперії. У зв'язку з тим, що всі вони мали різний харак­тер, римська адміністрація не робила спроб суворо стандартизувати місцеве управління^[1039].

Законодавча влада в Ольвії, як і раніше, належала народним !зборам, які відали всіма галузями державного управління — від обрання посадових осіб та дипломатичних відносин до турбот про громадські роботи, заготівлю хліба. Виконавча влада була представ­лена радою та магістратурами. Про склад ради/ її чисельність та способи обрання у Ольвії нічого не відомо. Можна тільки конста­тувати зростання ролі ради, котра, судячи з неодмінної формули «рада та народ», санкціонує всі постанови. В кількох написах є згадка про синедрів [IOSPE, І², 43, 44, 47; НО, 47], що в перекладі означає «учасники наради». Рада та народ по їх доповіді приймали рішення, можливо, це члени тимчасової комісії, яка створювалася з частини членів ради для розробки конкретного питання;

Дії більшості магістратур мали колегіальний характер. Поса­дові особи змінювалися щороку. Існувало право багаторазового обрання на одну і ту саму посаду. Головною була колегія архонтів, яка складалася з п’яти осіб. Перший архонт отримував функції епо­німа. Важливу роль відігравала колегія стратегів, яка складалася з шести осіб. Вона організовувала оборону міста, здійснювала коман­дування військом. Відомі також в цей час агораноми, які відпо­відали за ринок, збирали сплату, скарбники, а також «цар». Остан­ня посада, вірогідно, була довічною, мала релігійний характер. З'являється також почесне звання «отець міста», яке надавалося громадянам за особливі заслуги перед вітчизною. Воно відоме і в інших містах імперії^[1040]. Притани у Ольвії в перші століття н. е. невідомі. Можливо, їхні функції виконували колегії архонтів та стратегів. Чисельність ряду колегій у Ольвії (архонтів — 5, стра­тегів — 6, агораномів — 5 осіб) була більшою, ніж, наприклад, у містах Малої Азії, де стратегів звичайно було 3—5 осіб, а агора­номів — 1—3 особи^[1041].

В Ольвії у другій половині II — першій половині ІП ст. спостері-

Рис. 81. Крепіда Зевсова Кургана в Ольвії. II ст.

гається аристократизація влади, що виявилася передусім у поси­ленні ролі ради та зосередженні виконавчої влади в руках кількох родів. Значно поширився звичай відправлення тієї ж самої посади кілька разів, а також поетапне займання посад однією й тією ж особою. Аналогічні явища відомі практично повсюдно, наприклад, у Греції^[1042], а також у Херсонесі^[1043] та Tipi^[1044].

Розвитку аристократизації влади сприяло запровадження з II ст. у містах, передусім західних провінцій, тарифа на посаду. Заплатити за посаду можна було як грошима, так і будь-якими громадськими роботами. Частина посад ставала фактично спадко­вою для багатих сімей^[1045]. Про таке явище в Ольвії свідчить не тіль­ки зайняття високих посад певним колом багатих осіб, а й відзна­чення в декретах піклування про роботи і будови [IOSPE, І², 40], будівництво на власний кошт, послуги місту за скрутних обставин [IOSPE, І², 42, 183—185], а також, імовірно, сплата посольств та прийом, наприклад, сарматських царів [IOSPE, І², 54; НО, 42].

Розміщення в Ольвії римського гарнізону і включення її до складу провінції Римської імперії значною мірою забезпечувало їй стабільність, захист від нападу варварів і, таким чином, сприяло розвитку міста, піднесенню його економіки.

У другій половині II ст. будівництво розгорнулося практично по всій території міста. Терасуються та забудовуються схили, у півден­ній частині Верхнього міста зводиться цитадель, частина будинків якої була двоповерховою^[1046]. В цілому для житлового будівництва характерно збереження традицій елліністичного часу. Елементи римської будівельної техніки виявилися найбільше в декоративних роботах. Виробничо-господарське передмістя переноситься ближче до стін міста, забудовується компактніше, вирізняються певні спе­ціалізовані виробничо-господарські райони.

Основою економіки Ольвії залишалося сільське господарство, насамперед виробництво зерна, а також виноградарство, винороб­ство. Подальшого розвитку дістає тваринництво. Ремесло та торгів­ля відігравали менш значну роль, це було характерним для біль­шості міст Римської імперії^[1047].

Майже всі написи, що характеризують торговельні зв’язки Оль­вії у перші сторіччя н. е., належать до II—ПІ ст. Найповніший пере­лік торговельних контрагентів міста містить декрет на честь Феок- ла, сина Сатира [IOSPE, І², 40], який після смерті був увінчаний золотими вінками 18 міст: Нікомедії, Нікеї, Гераклеї, Візантію, Амастрії, Тії, Пруси, Одесса, Том, Істрії, Кізика, Каллатіса, Мілета, Апамеї, Херсонеса, Боспору, Тіри, Синопи. Крім того, фіксуються зв’язки з Аттикою, Малою Азією, Середземномор'ям, західними провінціями Римської імперії.

Із Малої Азії та південнопонтійських центрів у Ольвію надхо­дили олія з олив, вино, іноді нафта, червонолаковий посуд, світиль­ники, вироби зі скла. Інтенсивні торговельні зв'язки простежу­ються з Боспором, звідки могла надходити якась кількість вина, солоної морської риби, соусів, а також амфорної тари. Із західних провінцій Римської імперії сюди надходили світильники, червоно- лаковий посуд, бронзові статуетки, фібули, вироби зі скла.

Перебування римського гарнізону в Ольвії безумовно сприяло інтенсивнішому, ніж раніше, проникненню сюди елементів провін­ційно-римської культури. Це відбилося на використанні окремих прийомів будівельної та фортифікаційної техніки, специфічних формах керамічних та скляних посудин, прикрас (передусім фібул). З другої половини П ст. армія Мезії набиралася в основному з міс­цевих мешканців^[1048]. Це дає підстави припускати фракійське похо-

Рис. 82. Інтер’єр поховального склепу Євресивія та Арети. Ольвія, II ст.

дження частини оль- війських легіонерів, що зумовило проник­нення в Ольвію де­яких елементів фра­кійської культури^[1049].

Однак, незважаю­чи на деякий провін­ційно-римський вплив, матеріальна культура Ольвії в цілому збері­гає грецькі традиції. Аналогічна картина спостерігається і в ду­ховній культурі, де при збереженні кра­щих традицій минуло­го з'являються і нові риси, притаманні ін­шим провінційним містам^[1050].

В Ольвії відома не­велика кількість рим­ських та змішаних імен. Вони з'являють­ся не раніше II ст., до якого відноситься їх більшість. Однак, кла­сичне римське ім’я з трьох частин трапля­ється в Ольвії тільки раз, більше імен із двох частин. Деякі імена включають рим­

ські при збереженні структури грецького імені¹⁴². Наявність серед цих імен praenomen та nomen імператорів свідчить про присутність у Ольвії римських громадян, бо самовільне присвоювання імені імператора каралось

Загальний вигляд оборонних споруд Херсонеса Таврійського у Портовому районі.

Ворота Херсонеса Таврійського. IV ст.до н. е.

римською вла­дою^[1051]. Однак їх від­соток серед населен­ня міста дуже не­значний. Мала кіль­кість тут і латинських написів.

Рис. 83. Світильники перших століть н. е. з Ольвії.

Розквіт Ольвії поступово починає згасати з другої чвер­ті ш ст. Це значною мірою обумовлюва­лося погіршенням військово-політичної

ситуації. Так, з дру­гого десятиріччя III ст. становище

Римської імперії від­значається крайньої нестабільністю: загостренням соціальної сфери, масовими вторгненнями варварських племен. Частина міст Мезії 214 р. зазнала навали карпів, серед них була й Tipa^[1052]. Однак Ольвія тоді ще не постраждала.

Становище різко змінюється з появою на північ від Дунаю ново­го противника Риму — готів [lord., Get., 67], а також низки союз­них з ними племен, узагальнююча назва яких «скіфи» або «сарма- ти» в античних авторів позбавляє можливості з'ясувати їх індивіду­альні назви. Внаслідок вторгнень цих племен у різний час було захоплено та спалено чимало північнопричорноморських міст та по­селень. Частина з них була відбудована та продовжила своє існу­вання, частина — загинула.

Пережила дві навали варварських племен і Ольвія: під час пер­ших «скіфських», або «готських» походів у 232—238 рр.^[1053] та під час походу 269—270 рр. Про це свідчать передусім залишки двох потужних шарів згарищ, простежених при розкопках міста^[1054].

Рис. 84. Вівтар з присвятою Меркурію. Ольвія, середина III ст.

Два шари глобальних розорень Ольвії у ПІ ст. слід пов’язувати з двома так зва­ними «готськими», або «скіф­ськими», навалами, оскіль­ки саме пересування цих варварських племен визна­чали в цей час ситуацію у регіоні. Однак характер ро­зорень дещо відрізнявся. Ймовірно, нижній потуж­ний шар згарища в Ольвії слід пов'язувати з першою варварською навалою за ча­сів першого походу північно- причорноморських племен проти Римської Імперії147_? або ж при просуванні остго­тів та грейтунгів до Меоти- ДИІ48. Насиченість цього шару речовим матеріалом та відносно швидка відбудо­ва уможливлюють висновок про короткочасність ката­строфи. При цьому слід під­креслити, що навряд чи міс­то було б так швидко повер­нено ольвіополітам без до­помоги римського гарнізо­ну. На користь перебування в цей час в Ольвії римського

гарнізону свідчить, зокрема, наявність в одній із кладок жертов­ника з присвятою Меркурію від римського легіонера за здоров'я імператорів 248 р. [IOSPE, І², 167], а також знахідки римських монет до 269— 270 рр. без будь-якої перервні⁴². Припинення ж монетного карбування Ольвії при Олександрі Севері (222—235 рр.) пов'язане із загальною кризою грошового обігу на території Рим­ської імперії⁴⁵⁰.

Підтвердженням руйнування та відбудови міста в ЗО-ті роки III ст. є також будівельні написи в Ольвії часу правління Олексан­дра Севера [IOSPE, І²,.184, 185; НО, 52]. Один із них [НО, 52] вміщує відомості про відбудову оборонного муру архонтами. Слід відзначити, що у двох близьких по часу присвятних написах стратеги просять про спасіння міста та своє особисте [IOSPE, І², 107, 97; НО, 83]^[1055]. Причому у першому випадку зазначається, що рада та народ вшанували стратегів золотим вінком. Відомо всього три присвятні написи колегії стратегів, котрих рада та народ вшанували золотим вінком, що повинне пов'язуватися з їх особливими заслугами. Один з них [НО, 80] датується приблизно серединою II ст. і, можливо, належить до часу визволення Ольвії від «тавро-скіфів». Ще дві [IOSPE, І², 94, 107], вірогідно, пов'язані з відбиттям нападу варварів у 30-і роки III ст.

Другий шар розорення Ольвії слід пов'язувати з наймасовішим походом готів та союзних з ними племен 269—270 рр., коли вони вирішили оселитися на римській території та виступили у похід разом із сім'ями [SHA, Claud., 6, 2]. Саме тоді була розгромлена більшість античних міст та поселень Північного Причорномор'я. Вони перестали цікавити готів, які використовували у морських походах 256—269 рр. гавані та кораблі античних центрів^[1056]. Ольвія повністю була зруйнована і тимчасово залишена мешканцями. Крім наявності шару руйнування та запустіння про це свідчить брак зна­хідок монет римських імператорів 70-х — першої половини 80-х років III ст. Аналогічна картина спостерігається в Істрії після роз­грому 248 р.^[1057]. Одночасно гинуть й останні поселення ольвійської периферії^[1058], а також нижньодніпровські городища^[1059].

Поки що не з'ясована доля мешканців Ольвії та поселень її округи. Можливо, частина з них залишила місто до розгрому, відступивши з римським гарнізоном у провінцію Нижня Мезія. Туди ж або в інші античні міста Північного Причорномор'я, не знищені готами, могли пізніше переселитися ольвіополіти, що пережили готську навалу.