Тенденції розвитку населення Лісостепу
За доби бронзи на значній території лісостепової та лісової смуг Європи (від Рейну до Волги) складається велика спільність, відома під назвою Культур шнурової кераміки, або бойових сокир.
Першу назву вона дістала за оздобленням кераміки (орнаментальні мотиви утворювали відбитки по вогкій глині або мотузочки, або гребінцевого штампу, що імітував мотузочку), другу назву — через поширення кам’яних шліфованих сокир з отвором для руків’я. Ці сокири не використовували у господарстві, певно, не були вони й бойовими, слугуючи хіба що символами високого соціального рангу. Формування цієї спільності проходило за умов пересування населення в різних напрямках в пошуках виходу з кризи та нових форм адаптації. Криза торкнулася не лише землеробських суспільств, а й скотарських. Тому спостерігається рух зі Східної Європи в Західну і навпаки. Тоді було зайнято певні екологічні ніші та вироблено деякі специфічні риси культури, що й знайшло відбиття в окремих AK.На нашій території початок виникнення кола культур цієї спільності припадає на середину III тис. до н.е. та фіксується у двох.регіонах. На грунті пізньотрипільсько- го, дніпровсько-донецького, середньостогівського насе-
лення та, певно, й прийшлих із заходу груп у Середній Наддніпрянщині формується Середньодніпровська культура. Поступово в цей процес було втягнено й інше населення, токрема Ямної культури, і на II тис. до н.е. її носії заселили значну територію Середньої Наддніпрянщини, завдяки чому відтворювальне господарство поширилось і на лісову смугу. В Північно-Східному Прикарпатті складається так звана Підкарпатська культура, носії якої з часом зайняли й Поділля. А в останній чверті III тис. до н..е. на Західній Волині формується Городоцько-Здовбиць- ка культура.
На час формування двох останніх культур у правобережному Лісостепу мешкало населення Культури кулястих амфор.
Ця культура виникла у Центральній Європі ще за енеоліту, але на територію України її носії просунулися в середині III тис. до н.е., потіснивши (чи асимілювавши) носіїв Культури лійчастого посуду й трипільське населення. Хоч цю культуру у нас вивчено ще мало, її поява фіксує новий господарсько-культурний тип, в якому великого значення надавалося скотарству. За матеріальними залишками, особливо поховальними пам’ятками, проглядають риси, притаманні саме таким культурам: поодинокі могили у вигляді масивних мегалітичних гробниць, значна роль тварин у поховальному обряді (звичай класти кусень м’яса поряд з небіжчиком), поховання тварин в окремих могилах неподаїлік від гробниць, загалом акцентування уваги не на поселенні, а на поховальному обряді та худобі. Добробут носіїв цієї культури спирався, зокрема, на активне розведення свиней. Плодючість та швидкий ріст цих тварин мали добре забезпечувати людей м’ясом та жирами, а невибагливість до харчів полегшувала їх утримання. Протягом теплого сезону (весна — осінь) можна було відгодувати весь приплід. Вдале поєднання свинарства з землеробством та розведенням іншої худоби створювало тут умови для соціальної диференціації та появи осіб високого рангу. Зокрема, так можна трактувати деякі центральні поховання у позі сидячи в оточенні почту — чоловіків, жінок і дітей, покладених у зібганому положенні.Але все ж таки ця людність існувала в чужому середовищі. Можливо, через те вона не створила великих бла
гоустроєних поселень. А поряд зростали суспільства, яким був потрібний простір для життя. На кінець III тис. до н.е. Культура кулястих амфор зникає — її територію займають носії Культур шнурової кераміки.
Що ж до цих культур (Середньодніпровської, Підкарпатської, Городоцько-Здовбицької), то складається враження про досить скромний добробут їх носіїв: невеликі поселення й могильники, мало металевих виробів, загалом вужчий, ніж, скажімо, у Трипільській культурі, асортимент речей. Общини складалися всього з декількох сімей та займали невелику площу — 0,1 — 0,3 га.
Це можна пояснити низькою продуктивністю землеробства, а відтак потребою у значних територіях для утримання худоби.На час землеробських робіт худобу відганяли з поселення і'все літо утримували на пасовищах, окрім свиней та молодняка. Багаті пасовища, швидке поновлення паші, невеликі гурти худоби (виходячи з розмірів поселень) — усе це дає змогу припускати, що радіус відгону худоби був незначним, що забезпечувало зв’язок пастухів з поселенням та доставку молочних продуктів сюди. Стосовно Середньодніпровської культури це підтверджується існуванням стаціонарних поселень та стійбищ неподалік від них. Отож навколишні угіддя берегли та використовували для заготівлі фуражу на зиму (сіно, молоді пагони дерев та кущів). Населення передгірських районів Карпат, певно, користувалося гірськими пасовищами.
Ріст поголів’я худоби стримувався природними умовами. Зими в цих краях суворі й тривалі, отже для худоби треба було запасати корми. Це було нелегко зробити: по-перше, через слабку розвиненість хліборобства, яке давало обмаль соломи та полови, по-друге, через примітивність знарядь для заготівлі сіна (пожнивні ножі з кременю). Це визначало й розміри общин, і кількість худоби в сім’ї: не більше, ніж декілька голів.
Розвиток цих суспільств стримувався й відсутністю власної сировини для виготовлення бронзових знарядь та речей. Ix отримували з Кавказу та Балкансько-Дунайського регіону. Віддаленість тодішніх металургійних осередків, особливо Кавказького, навряд чи надавала
можливість безпосереднього обміну. Металеві речі надходили у лісостепову смугу через багатоступінчасті канали обміну, що діяли в межах престижної економіки.
З-поміж одноманітних досить скромних поховань виділяються поодинокі з багатшим набором інвентаря, зокрема металевими речами. Однак процес диференціації не набув ще незворотності, і общинна солідарність та взаємодопомога були провідними принципами життя. Лише за таких умов могли існувати невеликі колективи.
Тисячолітній досить монотонний в соціально-економічному плані розвиток лісостепового населення починає набирати темпів десь із середини II тис.
до н.е. (Тшинець- ко-Комарівська спільність XV — XII cm. до н.е.): зростають розміри поселень та могильників, поховальні пам’ятки вказують на подрібнення соціальної стратифікації, в могилах з’являються золоті речі. Ці зміни могли статися за умови зрушень у виробництві. Інтенсифікація скотарства (а воно було провідною у східнотшинецького населення та вагомою у комарівського галуззю господарства) могла відбуватися насамперед шляхом кращого забезпечення зимівлі худоби та піклування про молодняк. Адже саме зимовий період найвразливіший для скотарства, і це можна було здолати, по-перше, заготівлею достатньої кількості фуражу доброї якості, по-друге, надійним захистом худоби від холоду, по-третє, вмінням виростити молодняк, який найчастіше з’являється взимку.Певно, інтенсифікації скотарства сприяли також ріст чисельності общин (його відбито в зростанні площі поселень та кількості жител) і ріст кількісного складу сімей (за цього часу зростають розміри осель). Це спричинило появу більш результативних форм кооперації праці. Слід зазначити, що кооперація праці в різних галузях діяльності спрямована на об’єднання робочої сили для виконання трудомістких робіт (наприклад, підняття цілини, розчищення ділянок від лісу в землеробстві, спорудження загат у рибальстві, будівництво жител тощо). У скотарстві кооперація має зовсім інший характер. Об’єднання худоби окремих сімей в єдине общинне стадо для літнього випасу приводить до вивільнення робочих рук. Досить велике стадо могли обслуговувати
кілька пастухів з собаками. Правила участі сімей у літньому випасі встановлювала община. Для цього обирали спеціальних пастухів, яких община забезпечувала землеробськими продуктами. На літо могли формувати й бригади пастухів із представників окремих сімей, які протягом сезону змінювали одна одну за певного чергою. Одна бригада могла й усе літо доглядати худобу, а на наступне створювали іншу. Відсутність худоби на поселенні (її тут залишали в незначній кількості — для виконання робіт та задля молока) давала можливість сконцентрувати зусилля на заготівлі кормів та землеробстві.
Активізація останнього сприяла заготівлі сухого фуражу.За цього часу надають більшого значення і захисту худоби від холоду, зводячи якісь курені та повітки. Mo- лодняк’попервах, мабуть, утримували в оселях, які будували вже з урахуванням цього — тому вони й просторіші.
Зрушення у виробництві мали наслідками активізацію обміну та диференціацію суспільства. Але остання виливалася головним чином ще в соціальну стратифікацію та накопичення престижно значущих речей (бронзові, дрібні золоті), якими відзначені поховання знатних осіб. Скромні та одноманітні побутові комплекси можуть свідчити про слабку майнову диференціацію.
Значення землеробства помітно зростає на кінець доби бронзи. Цьому сприяли, по-перше, вміння відновлювати родючість землі; по-друге, широке впровадження бронзових знарядь праці (кельти, долота, серпи). Загалом за цього часу бронза широко входить у господарство та побут. Не маючи родовищ кольорових металів на своїй території, місцеве населення зуміло організувати їх отримання з Центральної Європи, де у другій половині II тис. до н.е. гірнича та металургійна справа досягла високого рівня. А згодом постають і власні осередки брон- золиварного виробництва. Перший перелом фіксується на Середній Наддністрянщині в XIII — XII ст. до н.е. (культура Hoa), а в XI — IX ст. до н.е., можливо, внаслідок появи носіїв культур фракійського гольштату (культура Гава—Голігради), що володіли високою майстерністю обробки металу, металургія бронзи набуває ваги і в Середній Наддніпрянщині (Білогрудівська культура), а ра
зом з цим і землеробство. Меншою мірою це торкнулося Поліської Наддніпрянщини та північно-східного кутка України. Треба думати, що діяльність щодо обміну та отримання металу і металевих речей стимулювала розвиток організаційної функції. Через дорожнечу металу його більшою мірою використовували для виготовлення зброї, володіння якою надавало суспільству більшої впевненості. А за вичерпаності можливостей екстенсивного розвитку міцність та згуртованість добре озброєних колективів була гарантом їхнього існування.
За цього часу культове життя набуває рис, притаманних народам осілим, землеробським. Одним із проявів цього є влаштування на поселеннях попелищ (культури Hoa, Білогрудівська). Вони відбивають дії, пов’язані з культами домашнього вогнища та родючості. Скупчення попелу містять залишки різноманітних речей, серед яких і культові — модельки хлібчиків, посуду, зернин, сокир, глиняні скульптурки тварин, птахів тощо. Деякі народи покидають практику підкурганних поховань та переходять до спорудження грунтових могильників (культури Hoa, Гава—Голігради, значною мірою Бондарихинська). Загалом за цього часу комплекс матеріальної культури урізноманітнюється не лише за рахунок асортименту речей із бронзи, а й за рахунок кераміки. Посуд набуває більшого розмаїття форм та стає кращого гатунку. Поширюється й лощений посуд.
Таким чином, за доби бронзи, тобто десь за півтори тисячі років, лісостепове населення України, можна сказати, подолало наслідки кризи, якої зазнали ранньоземлероб- ські суспільства кінця енеоліту. Тривалий шлях розвитку привів до відтворення (хоча, мабуть, не повного мірою) господарсько-культурного типу, в якому провідна роль належала землеробству. Цьому сприяли поступове відновлення родючості землі, впровадження орного землеробства, розвиток скотарства. Попервах інтенсифікація виробництва стримувалася відсутністю місцевих покладів мідних та цинових руд, віддаленістю металургійних осередків. Надалі ж потреба в металі відіграла роль стимулятора виробництва: щоб отримати метал, треба було мати продукти для обміну. За цих умов активізується організаційна функція, спрямована на отримання додатко-
вого продукту та його обмін на бронзу як життєво необхідний матеріал, зокрема для ефективного землеробства. Крім того, з упровадженням металургії бронзи виникає спеціальна зброя — для війни, що разом з новим оснащенням коня породило й нові класи воїнів — вершників та колісничих. Володіння бронзовою зброєю надавало значних переваг. Зосередивши в своїх руках додатковий продукт, вожді через канали обміну отримували й інші речі — прикраси, в тому числі й золоті, бурштинові, з єгипетського скла. Вони символізували причетність їхніх власників до високого соціального стану — правлячої верхівки.
Та все ж можливість отримання додаткового продукту на той час була незначною. Саме це й зумовлювало збереження первісних відносин. Звичайно, господарська самостійність сімей якоюсь мірою підривала родові підвалини, надавала можливість виділитись окремим сім’ям, добитися високого соціального статусу. Розвиток землеробства, що спричинив формування територіальних зв’язків, та господарська самостійність сімей требували регулювання земельних та майнових відносин, вироблення правил землекористування і в общині, і поміж общинами. Якусь частину цих функцій і було зосереджено в руках общинної верхівки. Але нема підстав говорити про відрив цих лідерів від основної маси виробників та набуття ними якихось великих привілеїв. Вони цілком спиралися у своїй діяльності на общину, залежали від її волі.
Основне життя людей було зосереджено в общині. Кожна з них через спільну мову, звичаї, ритуали була пов’язана з оточуючими. Ріст населення протягом доби бронзи сприяв сегментації сімей та общин, виникненню дочірніх ліній. Такі колективи, пов’язані спорідненістю, у критичних ситуаціях виявляли солідарність, а за нормальних умов були автономними утворами. Внутрішній розвиток общин навряд чи вимагав тоді якихось постійних надобщинних органів управління. їх виникнення могло спричинюватися лише зовнішніми чинниками — військовою загрозою, необхідністю розселення. Зі зникненням таких причин відпадала й необхідність у надобщинних органах.