Активізація скотарства: причини й наслідки
Відтепер первісні суспільства існували в іншій історичній обстановці. Для означення цієї відмінності й уведені поняття первісних апополітійних та синполітійних суспільств. Перші розвивалися за умов, так би мовити, «чистої» первісності, до виникнення перших держав, другі — під більшим або меншим впливом цивілізацій.
Міра цього впливу залежала від багатьох чинників, серед яких не останню роль відігравала територіальна наближеність первісних суспільств до цивілізованих. Із цього огляду первісну периферію ділять на ближню (суспільства, що безпосередньо межували та контактували з цивілізаціями); віддалену (суспільства, які межували з ближньою периферією, котра виступала провідником впливу на них цивілізацій); дальню ж периферію утворювали суспільства, що оточували віддалену. До цих суспільств вплив цивілі-зацій міг і не доходити або доходити у сильно трансформованому вигляді.
Звичайно, міра впливу визначалася й розмірами цивілізованого світу. Інтенсивний вплив перших цивілізацій на ближню периферію досить швидко привів до розширення кордонів давніх держав. Надалі цей процес набув безперервності, завдяки чому обшири цивілізованого світу постійно зростали, а первісного — скорочувалися.
Хоча територія помірної смуги Європи у III тис. до н.е. становила дальню периферію, імпульси цивілізацій- них центрів доходили й сюди — через Балкани й Кавказ. Зокрема це стосується поширення металевих речей та технології їх виробництва. Разом із тим східноєвропейське населення розвивалося насамперед за рахунок внутрішніх потенцій, і стимулюючий вплив цивілізацій тут був досить відносним. Лише з появою цивілізацій в Європі (Крито-Мінойська) він стає відчутнішим.
У п’ятому розділі цієї книжки ми залишили територію України в той момент, коли давні землеробські суспільства доби енеоліту (зокрема носії Трипільської культури) зазнали кризи.
Справа в тому, що, набувши певних темпів розвитку, будь-яке суспільство має постійно нарощувати господарський потенціал. Інакше виникає диспропорція між ростом населення та продуктивністю праці, а зрештою й кількістю харчів. У цьому процесі екстенсивні способи розвитку виробництва (розширення посівних площ, подовження робочого дня) рано чи пізно вичерпуються та мають доповнюватися інтенсивними. Серед останніх важливу роль відіграють вдосконалення знарядь праці й винайдення нових. У нашому випадку це головним чином спрямовувалося на полегшення обробітку землі та на збільшення посівних площ. Можливо, цим можна пояснити тимчасову інтенсифікацію землеробства у трипільців, позначену появою по- селень-гігантів. Але цей досвід, що поєднувався з концентрацією значних трудових ресурсів, був невдалим і надалі не повторився. Причина цього криється в тому, що суто технологічні винаходи швидко втрачають свій сенс за відсутності навичок відтворення родючості землі. Саме цей чинник виступає провідним у землеробстві і дає змогу якщо не нарощувати, то в усякому разі підтримувати продуктивність території та остаточно закріпити осілість. Недарма грецький філософ Платон писав, що громадяни мають піклуватися про рідну землю більше, ніж діти про свою матір: адже вона богиня — володарка смертних творінь.
У Передній Азії та Єгипті родючість грунту щороку поновлювалася після розливу річок. У помірній смузі цього можна було досягти вдобрюванням землі перегноєм та попелом, упровадженням сівозмін та перелогової системи. Сьогодні важко сказати, які засоби інтенсифікації землеробства винайшли трипільці, але зрозуміло, що роль цих засобів була незначною. Вдобрювати поля трипільці чи то не додумалися, чи то робили це обмежено. Що ж до впровадження сівозмін, то за одноманітного складу культур — переважно зернових (пшениця, ячмінь) — ця справа була теж неперспективною. А без застосування добрив та сівозмін малоефективним був і переліг. Наразі нагадаємо, що високопродуктивне землеробство майя (Мезоамерика) грунтувалося, зокрема, на змішаних полях, котрі якоюсь мірою нагадують наші сучасні присадибні ділянки.
При цьому майя вирощували кілька десятків різноманітних культурних рослин — кукурудзу, бобові, бульбові, овочеві, баштанні тощо.Низький рівень агротехніки у трипільців, певно, стримував і селективну роботу. В усякому разі встановлено, що зрошувальне землеробство покращувало якості культурних рослин; зокрема розмір зернин у цьому випадку був у декілька разів більший. Що ж до землеробства трипільців, то палеоботаніками не зафіксовано якихось суттєвих зрушень у його розвитку: воно мало доволі примітивний характер.
Виснаження землі знижувало врожайність, спонукало до освоєння чимдалі нових цілинних земель, до переселення на нові місця. Все це требувало великих затрат і було дієвим недовго. Зрештою виснаження землі й спричинило активізацію скотарства. Таким чином, наприкінці енеоліту та за доби бронзи у більшості населення Європи значної ваги набуває скотарство. Це мало свої наслідки.
Безумовно, активізація скотарства була виходом із кризової ситуації та надала первісним суспільствам можливість вижити. Але в плані перспектив розвитку вона
призвела до деградації цих суспільств, їх застійності, архаїзації. Особливо це стосується населення лісостепової смуги, оскільки провідна роль скотарства у Степу зумовлювалася самою природою: на той час це був найкращий спосіб адаптації.
По-перше, відхід від землеробства означав вибір екстенсивного шляху розвитку, а останній аж ніяк не збагачує досвід людей. Екстенсивна діяльність може бути самодостатньою, тобто забезпечувати необхідний мінімум, але такі суспільства можуть тисячоліттями, так би мовити, тупцювати на місці.
По-друге, активізація скотарства змінює ритм життя. Землеробській праці притаманна сезонність: періоди напруженої роботи (сівба, збирання врожаю) тут чергуються з відносно вільними (визрівання врожаю, зима). Саме це дає змогу активно займатися ремісничою та побутовою діяльністю. Худоба ж потребує щоденного піклування. Відтак періоди більш напруженої роботи (зимівля, отримання молодняка та догляд за ним) змінюються хіба що менш напруженими (щоденна годівля, доїння).
До цього слід додати, що ріст поголів’я худоби спричиняє рухливість населення. Настає момент, коли В околиці не вистачає пасовищ, тому худобу відганяють все далі й далі, а разом з нею пересувається і певна частина общини. Це відволікає частину робочих рук від землеробських поселень. Значні сили витрачаються і на заготівлю фуражу на зиму. Таким чином, активізація скотарства не сприяє розвиткові землеробства та ремесла, що також є причиною сповільненого розвитку таких суспільств. Інтенсивний шлях розвитку скотарства та й загалом урізноманітнення видів діяльності можливі лише на базі продуктивного землеробства.Відрив значної частини людності від поселень спрощує побут та не сприяє накопиченню матеріальних багатств. Уся увага тут зміщується на худобу — вона відіграє престижну соціальну роль. Такий стан не сприяє й консолідації людей у великі общини. За збереження значної ролі кооперації праці провідна роль у виробництві належить сім’ї, що веде самостійне господарство.
Застійність розглядуваних суспільств була зумовлена і їхньою віддаленістю від цивілізаційних центрів та одно-
AiTIIiJiiii CIiTipeTii: ι∣ιuιι A ntιiι∣ι
манітністю оточення — майже все європейське населення помірної смуги являло собою єдиний господарсько- культурний тип (щоправда, з деякими варіаціями). За цих умов не було стимулів для активного обміну, що в свою чергу не стимулювало й виробництво. Все це, зрештою, знижувало можливості організаційної функції, яка виступала важливим чинником державотворення. Лише за доби середньої та особливо пізньої бронзи, з виходом гірничої та металургійної справи у Центральній Європі та на Кавказі на рівень спеціалізованого високопродуктивного виробництва відчутно активізується обмін з метою отримання металу. Але якщо певне суспільство було досить віддаленим від металургійних центрів, сфера його обміну не могла бути значною.
Додамо, що активізація скотарства спричинила пас- торалізацію побуту та культури: широке розповсюдження підкурганних поховань, мегалітичних споруд, офіру- вання худоби тощо.
Звичайно, ні абсолютного регресу, ні абсолютної застійності взагалі не буває. І доба бронзи наочно демонструє це. Адже суспільство рідко задовольняється лише необхідним продуктом. Відсутність бодай якихось запасів харчів може обернутися лихом. Лише наявність певного надлишкового продукту надає перспективу розвиткові суспільства. У цьому плані добу бронзи на нашій території можна визначити як час подолання кризи шляхом поступового пожвавлення землеробства. Це стосується обох смут — і лісостепової, і степової. Адже з кризою землеробства в лісостеповій смузі зникли джерела поповнення хліба й для степового населення. Та хоч як це дивно, наслідки цього процесу були протилежними: в лісостеповій смузі зрештою знову ствердилася землеробська форма діяльності, у степовій — скотарська, причому у най- відвертішій її формі — кочового скотарства. Це сталося на рубежі доби бронзи та раннього заліза, тобто на перетині II-I тис. до н.е.
Як же конкретно проходив розвиток населення території України за доби бронзи? Слід зазначити, що, по- перше, господарство тоді загалом мало комплексний характер, тобто поєднувало землеробство та скотарство; подруге, зберігалися регіональні відмінності, спричинені
природними умовами, а можливо, й традиціями. Це відбилося у співвідношенні питомої ваги землеробства й скотарства у лісостеповій та степовій смугах. У лісостеповій ці галузі були більш-менш урівноваженими, у степовій провідна роль належала скотарству, хоча протягом бронзового віку тут робилися спроби пожвавити землеробство. Тоді ж відтворювальне господарство поширилося на лісову смугу та Крим.
У цей час в Європі та євразійських степах формуються нові спільності культур, детерміновані подібними типами господарювання та способом життя.