Мінливість господарських систем степового населення

Розвиток комплексного господарства синполітійних сус­пільств степової та лісостепової смуг із сильно вираже­ним домінуванням скотарства відбувався в межах інших спільнот при спілкуванні їхньої людності між собою, а також із західним населенням.

Змушене вдаватися до землеробства, степове населення вело разом із тим досить рухливе життя. Це був єдиний спосіб інтенсифікувати провідну галузь господарства — скотарство, адже чим більше було худоби, тим більше пасовищ вона вимагала і тим більшим був радіус її пере­гону. Разом із тим процес нарощування кількості худоби мав свій поріг — він визначався наявністю кормових ре­сурсів, особливо взимку. Тому протягом доби бронзи тут робляться спроби активізувати й землеробство.

На відміну від населення Лісостепу, що практикувало сезонний випас худоби неподалік від основних поселень, степовики мали переганяти худобу на значні відстані. Від­новлення пасовищ у Степу не було таким швидким, як у Лісостепу. Крім того, скотарству тут надавали більшу ува­гу, а землеробству — меншу. Осілість тут обмежувалася, певно, найсуворішими зимовими місяцями. Ранньої весни худобу виганяли на пасовища. Можливо, на час земле­робських робіт її випасали неподалік, а після сівби вся община рухалася за стадами, інколи навідуючись на по­селення (або й без цього).

Пасовищами користувалися згідно з сезонністю. Ви­пас розпочинали навесні у відкритому степу, який тоді особливо багатий на трави. На початку літа степ виго­ряв, тому худобу переганяли в долини річок та заплави, рухаючись, певно, на північ, де раніше наступали холо­ди. Назад худоба могла повертатись і відкритими степа­ми, які після серпневих дощів знову вкривалися густою травою. За цей час відновлювалися пасовища і в долинах річок та поблизу поселень, якими за безсніжної та теп­лої зими можна було користуватись як сухим кормом.

Слід зазначити, що життя скотаря було пов’язане го­ловним чином зі своєю общиною, але не обмежувалось нею. В місцях, багатих на пасовища, рибні та мисливські ресурси, збиралося на якийсь час багато общин. Тут від­значали ритуальні свята з обміном худобою та іншими дарунками, влаштовували ініціації (посвяти у старші ві­кові групи), укладали шлюби, виробляли маршрути ко­чівель тощо. Такі місця розташовувалися, певно, побли­зу могил предків, які були символами власності на тери­торію та зв’язку поколінь. В умовах мобільності життя курган виступав не лише поховальною пам’яткою, а й святилищем. Про це, зокрема, свідчать конструктивні особливості деяких курганів, наприклад улаштування пло­щадок на вершині.

Розвиткові рухливого скотарства за доби енеоліту — ранньої бронзи (Ямна культура: середина III — початок II тис. до н. е.) сприяло декілька чинників, серед яких важливим убачається формування молочного напряму скотарства.

Росту мобільності сприяло й упровадження транспорт­них засобів. Археологічно їх засвідчено в похованнях зак­лючного етапу Ямної культури, що, однак, не виключає того, що вони з’явилися раніше. Великі вози на чоти­рьох колесах надавали змогу всій общині якийсь час брати участь у перегоні худоби. Ними перевозили певні запаси харчів (зерно, борошно), а також немовлят і немічних людей. Вози слугували й для транспортування продук­тів, заготовлених влітку, — молочних, в’яленої риби, су­шених плодів. За суворих умов існування в степу люди користувалися усіма можливостями, які надавала приро­да. Звичайно, й сам перегін худоби було сплановано з урахуванням рибальства, мисливства та збиральництва.

Отож життя у степу було нелегким. Забезпечуючи іс­нування, такий спосіб господарювання навряд чи давав значний додатковий продукт. Про це, зокрема, свідчать переважання безінвентарних поховань в Ямній AK, скромність інвентаря, якщо він є (переважно — один гор­щик), нечисленні жертвоприношення худоби, незначна кількість металевих речей, які отримували, певно, з Кав­казу, одноманітність матеріальної культури загалом. Прив’язаність кочівель до річкових долин, мабуть, ство­рювала напружену ситуацію у боротьбі за ці багаті еко­логічні ніші.

Певно, більш стабільною була ситуація в Криму (Ke- мі-Обинська культура цього ж часу), де населення поєд­нувало землеробство з відгоном худоби на літо в степ та в багаті на пасовища гірські долини. Цей тип скотарства іменують яйловим (або альпійським). Він дуже продук­тивний та існує досьогодні у гірських районах. Окрім то­го, тепліший клімат давав змогу краще зберігати худобу взимку. Побічним свідченням стабільного господарюван­ня є монументальні кам’яні гробниці з різьбленням та розписами, доповнені кромлехами, менгірами, антропо­морфними стелами з багатою символікою, а також висо­коякісний посуд.

Імпульс подальшому розвиткові місцевого населення було надано просуванням у північнопричорноморські сте­пи, певно, з Північного Кавказу груп населення, що при­несли новий поховальний звичай, нову матеріальну куль­туру і, мабуть, дещо відмінні навички господарювання. Під впливом цього населення Ямна культура трансфор­мується та змінюється Катакомбною (XX — XVII ст. до н. е.). З цього часу розпочинається активне впроваджен­ня бронзи, що стимулювалося відкриттям руд Донбасу та формуванням місцевого осередку металургії. Про ак­тивізацію ремісничої діяльності свідчить, зокрема, поява поховань, що супроводжувалися специфічним інвента­рем — наборами інструментів з різних спеціальностей та інколи готовими виробами. Такі поховання найбільшою мірою притаманні саме Катакомбній культурі. Металеві речі надходили і з Кавказу.

Розвиток металургійної справи не міг не стимулювати підйом землеробства.

Останнє пов’язано з упровадженням орних знарядь приблизно на рубежі III — II тис. до н. е. Для Катакомб­ної культури маємо прямі матеріальні докази цього: зна­хідка рала у похованні, значна кількість волячих кісток на деяких поселеннях. Існують і деякі побічні дані, зок­рема мотив колоска в оздобленні сокир та посуду.

Що ж до скотарства, яке залишалося провідною га­луззю, то розвиток металургійної справи підвищив боєздатність общин в охороні чи захопленні худоби. Ка­такомбне населення принесло на нашу територію нові нюанси ведення скотарства. Ріст кількості поселень свід­чить про тенденцію зменшення рухливості населення. Можливо, цього досягали більш чіткою організацією пе­ресувань, на шляху яких улаштовували поселення, де зай­малися землеробством. На такі напівстаціонарні посе­лення люди могли повертатися з року в рік у певні сезо­ни. Були вони зручними й для зимівлі худоби. Але справ­жніх довготривалих поселень катакомбне населення ли­шило мало.

За цього часу інтенсифікація господарства привела до отримання додаткового продукту, що дало змогу актив­ніше займатися ремісничою та ритуальною діяльністю. Остання, як і в усіх скотарів, знаходить яскравий вияв у поховальному обряді. Він обставляється пишніше: зрос­тає кількість поховань з інвентарем, з офіруванням худо­би, з речами — символами високого соціального рангу (булави, сокири тощо). У суспільстві з’явилися люди, по­ховання яких супроводжувалися примітивною муміфіка­цією та створенням посмертних глиняних масок. Усе це свідчить про існування лідерів-вождів, які сформувалися в процесі завоювання Північного Причорномор’я. Пев­но, їхньою головною функцією була військова.

Та все ж можливості створення додаткового продукту в Степу за цього часу були обмеженими. Відсутність ста­ціонарних тривалих поселень свідчить про незначні мас­штаби землеробства, а відтак і про скромні прибутки в цій галузі: щонайбільше вони забезпечували власні пот­реби в хлібі. Та навіть і про це навряд чи можна говори­ти.

Яскрава Катакомбна культура з її оригінальним похо­вальним звичаєм та керамікою на XVII ст. до н. е. зни­кає, а можливо, під впливом дестабілізуючих чинників (спад виробництва, міграції) починає переоформлювати­ся. Про це, зокрема, свідчить деяка схожість між матері­альною культурою носіїв Катакомбної культури та нас­тупної — Культури багатопружкової кераміки. Загалом же кількість поселень, у тому числі великих та більш три­валих, за цього часу зростає, що було наслідком інтенси­фікації господарства саме за рахунок землеробства та нової організації праці. За цього часу постають оселі з каменю та на кам’яних підвалинах. Ці дані разом із фактом роз­ведення свиней говорять про те, що деякі общини прак­тикували відгінне скотарство, за якого значна частина населення мешкала осіло. На користь цього свідчить і територіальне розмежування поселень та могильників: перші розташовані головним чином на півдні лісостепо­вої смуги, другі — у степовій, а також поширення похо­вань за межі основної території.

Чи дало це вагомий результат? Мабуть, ні. Увесь виг­ляд матеріальних залишків (щоправда, поселень дослід­жено дуже мало) вельми скромний. Поховання — одно­манітні, без інвентаря або з дуже скромним інвентарем. Разом із тим за цього часу мешканці Північно-Західного Причорномор’я налагодили тісні контакти з носіями куль­тури Монтеору, які мешкали на захід від Пруту, та насе­ленням Кавказу (зв’язки з Кавказом стимулювалися пот­ребою в металі). Певно, це сприяло накопиченню доро­гих і престижних речей у руках вождів, що й відбито в численних скарбах, зокрема у знаменитому Бородинсь- кому скарбі, а також в окремих похованнях.

Тяжіння поселень до Лісостепового регіону, що надало можливість активніше займатися землеробством, вилило­ся згодом у те, що саме тут концентруються осередки осі­лості. Це насамперед стосується лісостепового Лівобереж­жя, репрезентованого Зрубною культурою (XVI — XII ст. до н. e.). На нашій території вона формується під дією просування населення зі сходу — з Поволжя. Добре обіз­нане з металургійною справою зрубне населення оцінило можливості Донбасу та налагодило тут гірничо-металур­гійне виробництво. Це дало новий поштовх розвиткові землеробства та скотарства.Чітке розмежування стаціонар­них поселень, розташованих у лісостеповій смузі, та по­ховальних пам’яток, сконцентрованих переважно у сте­повій, свідчить, що степ використовували для випасу ху­доби, який за цього часу спочатку набув характеру трива­лого відгону — з ранньої весни до пізньої осені. У такому відгоні, виходячи зі складу похованих у степових курга­нах, брала участь значна частина населення. Решта зали­шалася на поселеннях: доглядала поля, готувала зимівлю худобі та займалася ремісництвом.

Вже не раз зазначалося, що повернення худоби на по­селення взимку створювало проблему її утримання та за­хисту від холоду. Можливо, її розв’язували й шляхом улаштування зимівок у степу. Широке освоєння відкри­тих степів саме зрубним населенням, існування тут ри­туальних центрів (видовженої форми кургани, валопо­дібні насипи) підтверджують те, що степ слугував не ли­ше для випасу худоби, а й для проживання чималих ко­лективів. Вони мешкали тут не лише влітку, а частково залишались і на зиму. Певно, спочатку така організація виробництва з урахуванням можливостей двох смуг — лісостепової та степової — була досить ефективною. Ак­тивне використання худоби в ритуальній діяльності свід­чить про значне її накопичення, наслідком чого було по­силення організаційних функцій — суспільних, жрець­ких, військових. Остання була конче необхідною, оскільки на степові території претендували й інші народи — носії Сабатинівської культури, що мешкали головним чином на захід від Дніпра. Відкритий степ був ареною спілку­вання цих двох спільнот, що породило схожість деяких рис їхньої матеріальної культури. Але й цю систему гос­подарювання було вичерпано. Колективи, котрі значну частину часу проводили в степу, починають осідати тут і займатися землеробством. За пізнього етапу Зрубної куль­тури у степах Донбасу та Північно-Східного Приазов’я виникає густа мережа поселень, які утворюють цілі ку­щі. Стає відчутною й ієрархія поселень.

Як бачимо, незначна продуктивність кожної з галузей діяльності у Степу, нестабільність господарської системи загалом призводили до коливання питомої ваги землеробс­тва та скотарства в різні періоди. Хоча скотарство зали­шалося провідним, час від часу робилися спроби пожва­вити й землеробство. Це було викликано і потребами в продуктах землеробства, і нестабільністю скотарства. Ли­ше добре влаштовані стаціонарні поселення давали змо­гу зберегти худобу взимку. Але розгорнути масштабне землеробство в Степу було важко.

Цей момент на якийсь час удалося подолати за доби пізньої бронзи. Сабатинівська культура (XIV-XII ст. до н. е.) демонструє небувалий злет землеробства в Степу. Але він був і останнім для первісності. Господарство са- батинівців гармонійно поєднувало обидві галузі вироб­ництва Харчів, що було поштовхом для розвитку різно­манітних ремесел та влаштування побуту. Цьому сприя­ло широке впровадження бронзових знарядь. Саме вони стали провідним чинником нового етапу освоєння сте­пів, зокрема розвитку землеробства, а разом з цим — іс­нування комплексного господарства зі стабільною еко­номікою, в якій землеробство та скотарство відігравали приблизно однакову роль. Суттєві зрушення в землероб­стві відбиті в наявності величезної кількості поселень, зокрема й значних розмірів, з кам’яними будівлями, ком­плексами для зберігання та сушіння зерна (спеціальні зернові ями, великі посудини), в чималій кількості зем­леробських знарядь праці (мотики, серпи, кельти, зер­нотерки, ступки), у землеробських культах (попелища, модельки хлібчиків). Неабияке значення мало й удоско­налення організації праці шляхом розмежування земле­робства та скотарства.

Активізація землеробства сприяла кращій зимівлі ху­доби, що привело до росту поголів’я. У свою чергу скуп­чення великої кількості худоби взимку в одному місці створювало труднощі в догляді за нею. Вихід було знай­дено у влаштуванні частини худоби на спеціальних ви­сілках — неподалік від основних поселень. Це не лише полегшувало зимівлю худоби, а й усувало загрозу пошес­ті. Так можна пояснити наявність великої кількості по­селень з незначним культурним шаром, але з наявністю

жител. Коли влітку худобу випасали на віддалених пасо­вищах, на таких висілках мешкали одна—дві сім’ї, що мали невеликі городи та активно займалися заготівлею фуражу на зиму. Цю можливість надавали бронзові сер­пи, яких було в достатній кількості (вони займають пер­ше місце серед знахідок металевих речей). Сюди могли доставляти і якусь частину соломи та полови зі стаціо­нарних поселень. Про те, що за Сабатинівської культури сталися значні зрушення не лише в землеробстві, а й у скотарстві, свідчать величезні скупчення кісток тварин у культурних нашаруваннях, широке розповсюдження зна­рядь праці й виробів з кістки та-рогу, велика кількість знарядь для обробки шкур.

Результатом цих зрушень був ріст населення, а разом з цим і нова організація життя. Центрами цього життя були великі поселення, які виступали не лише землероб­ськими та ремісничими, а й організаційними осередка­ми — щодо землекористування, випасу та зимівлі худо­би, забезпечення виробництва знаряддями праці та си­ровиною. Розмежування землеробства та скотарства, ви­ведення останнього за межі стаціонарних поселень дали змогу раціонально використовувати трудові ресурси та надати значної уваги землеробству та ремеслам. Будівель­на, металургійна, кожум’яцька, керамічна справа, різьб­лення кістки та рогу тут набули високого рівня завдяки появі спеціальних майстерень. Поселення стали комфорт­нішими (просторі кам’яні оселі), а життя — стабільні­шим (запаси харчів). Значну частину худоби утримували й на основних поселеннях, адже землеробство, обмін, різні господарські справи вимагали тяглової сили (оран­ка, сівба, перевезення вантажів, зв’язок з околицею). Ви­користовували худобу й на потреби харчування (молоко, м’ясо). Звичайно, чим більшим було поселення, тим біль­ше худоби воно потребувало.

Чіткий розподіл праці на землеробську й скотарську став можливим за панування великої сім’ї та розподілу праці в ній. Молодь у таких сім’ях займалася випасом худоби, молоді шлюбні пари могли тимчасово мешкати й на висілках. Про ріст складу сім’ї свідчать великі бага­токамерні будівлі, планування жител кущами навколо спільного двору або попарно. З появою нових шлюбних пар сім’ї вже не ділилися: є докази розширення осель за рахунок прибудови нових приміщень до існуючих жи­тел. Через це деякі поселення набули великої щільності забудови.

Не викликає сумніву, що сабатинівське суспільство було складно організованим — із багатогалузевим господарст­вом та активними зовнішніми зв ’язками. Разом із тим ви­ділення організаційного прошарку тут простежується сла­бо — немає пишних поховань, монументальних культо­вих споруд, які б уособлювали сакралізацію влади. Мож­ливо, активізація землеробства концентрувала увагу на землеробських культах, а не на поховальних; меншою була й участь худоби в ритуальній діяльності. Єдиним свідченням існування інституту вождів є численні скар­би, що фіксують зосередження функції обміну та конт­ролю за металургійною справою в руках окремих осіб. Це може бути підтвердженням і концентрації в їхніх ру­ках додаткового суспільного продукту та можливостей його трансформації. Та виходячи зі складу скарбів мова може йти не про трансформацію у престижні речі (доро­гі та оригінальні прикраси або інші вироби з соціальною символікою), а про необхідні для суспільного виробниц­тва (знаряддя праці, зброя тощо).

Цей сплеск господарської діяльності у Степу скінчив­ся спадом. Причину цього вбачають в активізації земле­робства, що призвела до підриву грунту скотарства: ско­рочення пасовищ, винищення рослинності, зокрема лі­сів та гаїв на потреби будівництва, металургійної та ке­рамічної справи, опалення. Не кращою стала й екологіч­на ситуація (обміління річок, вигоряння степів). До цьо­го слід додати, певно, і руйнацію пасовищ через їх над­мірне використання: пасовища стравлювали щонаймен­ше двічі на рік — ранньої весни, коли худобу вперше виганяли після зимівлі, та восени, коли її сюди приганя­ли для зимівлі.

Унаслідок цього в Степу знову переважила скотарсь­ка тенденція, що й демонструє Білозерська культура — остання культура бронзової доби. Вона склалася за ак­тивної взаємодії зрубного та сабатинівського населення. Через значну виснаженість Північно-Західного Причор­номор’я смуга осілості перемішується до Наддніпрянщини

та Криму. Кількість поселень за цього часу загалом різко падає, зменшуються їхні щільність, розміри, насиченість культурними залишками. Спостерігається деградація бу­дівельної справи, а також металургії — через ослаблення зв’язків з Балкансько-Дунайським регіоном та припи­нення діяльності донецького гірничо-металургійного цен­тру.

З занепадом землеробства та металургії знижуються й можливості інтенсифікації скотарства, зокрема заготівлі фуражу. Єдиним способом підтримки скотарства зали­шається посилення рухливості (тобто екстенсифікація), подовження періоду утримання худоби на підніжному кормі. Цього можна було досягти шляхом освоєння ме­ридіонального напрямку перегону худоби: весною — на північ, а пізнього літа — на південь. Підвищення пито­мої ваги конярства, певно, привело до поділу стада та до цілорічного утримання табунів коней на випасі. Це по­легшувало зимівлю великої рогатої худоби і разом з тим формувало прийоми ведення кочового скотарства. До ньо­го лишався один крок.

Отож якщо в лісостеповій смузі хай повільно, але все ж таки поступово наростала тенденція домінування зем­леробства, то у Степу доба бронзи пройшла в пошуках господарської адаптації. Ця адаптація здійснювалася го­ловним чином через худобу, накопичення якої стиму­лювало винайдення та поєднання різних способів її ут­римання. Тому степові суспільства розвивалися дина­мічніше, чому сприяли рухливість та міграції. Акценту­вання уваги на худобі та сімейна власність на неї були грунтом для розвитку диференціації, що разом з необ­хідністю організації захисту стад створювало умови для формування вождів. Спільні пересування, спільний дог­ляд за худобою надавали вождям можливості користу­ватися працею общинників і концентрувати свої зусил­ля на військовій та ритуальній справі. Це підривало пер­вісні відносини, створюючи підгрунтя для експлуатації. Але на той час воно було обмежене нестабільністю гос­подарства, а відтак і нестабільністю додаткового про­дукту, що згуртовувало людей, породжувало різні фор­ми взаємодопомоги. Збереженню родових стосунків сприяли й спільне користування пасовищами, які були

поділені між общинами, та й загалом неспокійне життя в степу.

Останні чинники сприяли консолідації споріднених общин, а разом з цим і виникненню надобщинних форм управління — племінних. Плем’я очолював старший рід, який міг користуватися й деякими привілеями. Форму­вання надобщинних структур надавало можливість роз­поряджатися додатковим продуктом та організовувати ко­лективи на виконання спільних робіт, як, скажімо, зве­дення захисних споруд на деяких поселеннях ямного ча­су, великих курганів ускладненої конструкції — з крепі- дами, кромлехами, майданчиками, котрі, як зазначало­ся, виконували й роль ритуальних центрів. Це сприяло сакралізації управління. Але обмежені можливості нако­пичення й трансформації додаткового продукту стриму­вали цей процес.

Домінування скотарства у Степу зрештою вилилось у виникнення кочівництва — специфічного способу господа­рювання та життя, а разом із цим виникла нова опозиція — землеробський та кочовий світи. Але про це — в нас­тупному розділі.

Література

Артеменко И. И. Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы//Материалы и ис­следования по археологии СССР. 1967. № 148.

Археология Украинской ССР. Киев, 1985. Т. 1.

Березанская С. С. Северная Украина в эпоху брон­зы. Киев, 1982.

Березанская С. С. Средний период бронзового ве­ка в Северной Украине. Киев, 1972.

Березанская С. C., Отрощенко В. В., Чередниченко H. H., Шарафутдинова И. Н. Культуры эпохи брон­зы на территории Украины. Киев, 1986.

Древнейшие скотоводы степей юга Украины. Ки­ев, 1987.

Духовная культура древних обществ на Украине. Киев, 1991.

Кларк Г. Доисторическая Европа. Москва, 1938.

JliTI∣IT∣∣l

Пустовалов С. Ж. Этническая структура катакомб­ного населения Северного Причерноморья. Ки­ев, 1992.

Стародавне населення Прикарпаття і Волині. Ки­їв, 1974.

Черных Е. Н. История древнейшей металлургии Восточной Европы//Материалы и исследования по археологии СССР. 1966. № 132.

Шарафутдинова И. Н. Степное Поднепровье в эпо­ху поздней бронзы. Киев, 1982.

Чайлд Г. У истоков европейской цивилизации. Москва, 1953.