Глава З ТАВРИКА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Географічне положення Криму значною мірою визначало долю народів, що населяли його у різні часи. Із зростан­ням обсягів міжнародної торгівлі між Сходом і Заходом, що йшла через Чорне море, посилювалась і військово-стратегічна значимість сухопутних та водних комунікацій.

Історію середньовічної Таврики V—XV ст. умовно можна поді­лити на п’ять основних періодів, кожному з яких притаманна та чи інша політична тенденція, зумовлена розподілом сил у Причорно­морському регіоні. Для першого періоду (друга половина V — пер­ша половина VII ст.) характерним було прагнення Візантії закріпи­тися в гірській і прибережній частинах півострова. У другій полови­ні VII — першій половині X ст. (другий період), у зв’язку з вклю­ченням Таврики до складу Хозарського каганату, влада Візантії послаблюється, а з часом стає номінальною. Але вже в другій поло­вині X — першій половині XIII ст. (третій період) над прибережною частиною панує Візантія, а після 1204 р.— Трапезундська імперія. Понад століття (кінець X—XI ст.) східна частина півострова знахо­диться під протекторатом Київської Русі. У четвертому періоді

(друга половина XIII — перша половина XIV ст.) Таврика знаходи­лась під військово-політичним контролем Золотої Орди. У той же час у постійному протиборстві йде формування колоній двох торго­вих республік — Генуї і Венеції. У Криму, як і в усьому басейні Чор­ного моря, найсильніші позиції змогла завоювати Генуя. П’ятий пе­ріод — 60-і роки XIV ст. — 70-і роки XV ст. — характеризується по­слабленням і розвалом Золотої Орди та змінами військово-полі-тич- ного становища в регіоні.

Слід також відмітити, що весь період середньовічної історії Кри­му характеризується цілковитим пануванням у степовій частині

^λ IV та V періоди не розглядаються. півострова кочових народів: гунів, тюркютів, хозаро-болгар, печені­гів, половців, татаро-монголів. Родючі гірські долини та прибереж­ні території в той же час займало осіле населення, досить різне за своїм етнічним складом, що перебувало під сильним культурним впливом Риму, а потім Візантії, Генуї і Золотої Орди.

Незважаючи на те що середньовічні пам’ятки Криму приверта­ють увагу вчених більше двохсот років, в їхній історії ще багато білих плям. Письмові джерела слабо і нерівномірно висвітлюють історію Таврики. З огляду на це особливого значення набувають ар­хеологічні дослідження, насамперед роботи останніх років, що міс­тять принципово нові матеріали^[797].

Етнополітичні процеси, що відбувались у Північному Причор­номор’ї в III—V ст. н. е., значною мірою торкались і Криму. На цей час письмовими джерелами засвідчено проникнення в Північно- причорноморський регіон різних германських племен^[798]. У більшос­ті випадків джерела відмічають готів, що очолили союз племен, який досяг найбільшої могутності наприкінці IV ст. Крім готів у Північне Причорномор’я потрапили й інші варварській племена північного та західного походження. Ймовірно, на заключній фазі «скіфських» («готських») війн (наприкінці 60-х — на початку 70-х років III ст. н. е.) в Криму осідають племена готського союзу (гер­манців і сармато-алан). Цей процес знайшов своє відображення в матеріалах розкопок могильників і поселень Гірського та Передгір- ського Криму, а також в окремих знахідках скарбів. Поселень дру­гої половини III—IV ст. досі на території Криму виявлено дуже мало. Шари цього часу відкриті при розкопках Бакли^[799], на Мангу- пі, Гурзуфській фортеці та в деяких інших пунктах Гірського Кри­му.

Поява в Причорномор’ї гунів і розгром ними союзу германських племен у 70-і роки IV ст.^[802] призвели в подальшому до значних міг­рацій варварського населення (у тому числі й готів) у Подунав’я і Крим. Намагаючись взяти під контроль цей процес міграцій, Фео- досій І та його сини Аркадій і Гоннорій починають розселяти «вар­варів» як федератів на східних кордонах імперії. У руслі цієї полі­тики відбувалось розміщення «готів» і в Тавриці. На це вказує не тільки топографія пам’яток (поблизу Херсона, в долині р. Чорної, знаходиться переважна більшість некрополів з тру поспал еннями), але й окремі знахідки, наприкалад, Ай-Тодорський скарб монет IV — початку V ст. з наслідуваннями «променевого типу». Його по­ява пов’язана з хвилею міграції якоїсь групи варварського населен­ня Центральної Європи в Таврику, що відбувалась на початку V ст. або протягом перших двох його десятиріч^[803].

У другій половині V ст. частина готів-трапезитів залишає Тав­рику. Після укладення союзу з гунами-утігурами вони переселяю­ться на Таманський півострів^[804].

У VI ст. за імператора Юстиніана І готи виступають як федерати імперії. У цей час на Боспорі знаходились військові загони під керів­ництвом готів Годилли і Вадурія^[805]. У Південно-Західному Криму за розпорядженням Юстиніана І для захисту готів-федератів, кот­рих налічувалось близько 3000, споруджуються «довгі стіни»^[806].

Археологічні матеріали з могильників Криму вказують, що у VI—VII ст. готи, що заселяли Таврику, зберігали етнокультурні зв’язки з іншими германцями, які жили в Центральній Європі^[807], звідки на Боспор потрапляли гепідські та остготські пряжки. До кін­ця VII ст. процес асиміляції готів сармато-аланами, ймовірно, закін­чується, тому що з цього часу серед знахідок з некрополів не можна вирізнити який-небудь етнокультурний «готський» компонент у похованнях Гірського Криму, Південнобережжя та Боспору^[808].

Ще в II—ІП ст. н. е. римляни вважали прибережні й гірські території Криму своїми і намагались захистити їх від вторгнень кочівників шляхом створення мережі опорних пунктів, розташову­ючи загони легіонерів у Херсонесі, Хараксі, Алма-Кермені, Tpane- зусі, Боспорі. Спадкоємниця Риму Візантія продовжувала укріп­лювати свої володінння у Тавриці. Натиск варварських племен у V—VI ст. на кордони імперії призвів до втрати візантійською ар­мією стратегічної ініціативи. Це змусило уряд направити значні зу­силля на будівництво оборонних споруд. У першу чергу візантійці намагались укріплювати старі міські центри. Такими в Тавриці бу­ли Херсонес та Боспор. Разом з тим вимагали захисту й обширні те­риторії Передгірського і Гірського Криму, зайняті землеробським населенням (підданими імперії або її союзниками федератами). Уже за часів правління імператора Юстиніана І (527—565) в Південно- Західному Криму система «довгих стін» закривала проходи (клісу- ри) в гірські долини, заселені гото-аланами. Реальні залишки цих стін ще наприкінці XVIII ст.

«Довгі стіни», споруджені в середині VI ст. для захисту осілого населення гірських долин, створювали для тих, хто захищався, та­ктичну перевагу, позбавляючи кочовиків можливості раптового на­паду. Для закріплення стратегічного панування наприкінці VI — на початку VII ст. поряд з «довгими стінами» споруджуються фортеці, які могли прийняти під захист мирне населення долин та військові підрозділи в разі відходу від стін чи прориву ворога на одній ділян­ці оборони. Будівництво цих опорних пунктів позбавляло ворога можливості розвинути успіх навіть у разі захвату клісур. Крім того, на узбережжі зводиться ще один укріплений форт — Сугдея. Таким чином, візантійською адміністрацією Таврики в VII ст. у два етапи створюється складна система охорони кордонів, орієнтована в най­більш небезпечному напрямі — з боку Степу. Вона складалася з «довгих стін», що перекривали гірські проходи, та мережі опорних пунктів — фортець, що розташовувалися в безпосередній близькос­ті від клісур (Каламіта, Ескі-Кермен, Мангуп, Сюйрен, Tene-Kep- мен, Чуфут-Кале, Бакла).

Окрім фортечного будівництва візантійська адміністрація здійс­нює заходи щодо насадження християнства у середовищі місцевого «варварського» населення. Формування християнської ідеології у мешканців Таврики відбувалося під сильним впливом та через культурні зв’язки з Херсоном — місцем шанування багатьох хрис­тиянських святинь.

У другій половині — наприкінці VII ст. візантійські гарнізони і федерати залишають ряд фортець Таврики. Археологічні дослі­дження фіксують припинення життя на Алустоні, Гурзуфі, Мангу­пі, Баклі, Каламіті. Причини цього, мабуть, треба шукати в зміні військовополітичної обстановки в Північному Причорномор’ї та Се­редземномор’ї, у важкому економічному й політичному становищі самої Візантії в цей період. Епідемія чуми, довгострокові війни з Іраном та арабами призвели до виснаження людських ресурсів ім­перії. Практично всі сили та засоби були спрямовані на організацію оборони східних кордонів та столиці. Чисельність армії зменши­лась, значною мірою вона стала децентралізованою^[811].

Після розпаду близько середини VII ст. оногурської конфедера­ції під владу Хозарського каганату потрапляє частина Східного Криму, у тому числі й Боспор. Поява на північно-східних кордонах імперії нової сильної держави примушує Візантію докласти знач­них дипломатичних зусиль, щоб призупинити просунення хозар у глибину півострова^[812]. На перших порах (до 30-х років VIII ст.) хоза- ро-візантійські стосунки в Тавриді мали відносно мирний характер, якщо не враховувати ексцес 711—712 рр. за часів правління Юсти- ніана II, коли хозари виступили проти імператора на захист насе­лення Херсонесу^[813].

У другій половині VII ст. в Таврику переселяються з Приазов’я і Північного Кавказу носії салтово-маяцької культури (болгари та алани). В середині VHI ст. ними були заселені Керченський півост­рів, північно-західне і південно-східне узбережжя Таврики, а також частина Гірського Криму. У другій половині VHI ст. ці поселення були зруйновані, ймовірно, хозарами. З другої половини VIII по X ст. відбувається інтенсивна інфільтрація болгар і алан в глибинні райони Гірського Криму. Пам’ятки з характерним для салтово-мая­цької культури матеріалом відкриті при розкопках у Бельбекській долині, Ласпі, Партеніті, Алушті, Фуні, Мангупі, Судаці, Баклі та інших місцях. Частина болгар, що осіли в районах Гірського Криму та на узбережжі, приймає християнство^[814]. Це відбилось у викорис­танні салтівцями у похованнях склепів візантійського типу й будів­ництві християнських храмів, які відкрито при розкопках на Kop- дон-Обі, у Героївському, Пташкіно, Тепсені, у с. Поворотне^[815] та в Алушті.

У першій половині VIII ст. у зв’язку з масовою міграцією мало­азійських греків із Візантії в період іконоборчеських гонінь, на узбережжі Таврики з’являються декілька десятків нових поселень, на котрих зводяться храми та монастирі. У цей же час широкого розвитку в районах Гірського Криму набуває виробництво будівель­ної і тарної кераміки. Зараз розкопками і розвідками відкрито по­над 25 таких виробничо-гончарних центрів, деякі з них функціону­вали протягом VIII—X ст.

Упродовж VIII—IX ст. у Тавриці відзначається значне зростан­ня населення. У цей час на Південнобережжі і в Гірському Криму з’являються печерні монастирі, а на крупних поселеннях розгор­тається храмове будівництво. Приблизно на рубежі IX—X ст. у Схід­ному Криму з’являється нова єпархія, центром якої є місто Фулли.

У VHI—IX ст. із зміцненням влади хозар в Криму та стабіліза­цією військово-політичної обстановки в регіоні візантійська систе­ма оборони перестає функціонувати, тому що візантійці вивели свої гарнізони з фортець, а гірські проходи, напевне, вже не охороня­лись хозарами. Захват клісур 787 р. повсталими прихильниками Io- анна Готського й володаря Дороса був короткочасним і невдовзі хозари відновили свій контроль над Гірським Кримом^[816]. Імовірно, наприкінці VIII ст. (після придушення повстання Іоанна Готського) хозари починають вводити свої гарнізони в напівзруйновані візан­тійські фортеці, відновлюють їхні стіни або споруджують заново. Сліди хозарської будівничої діяльності виявлено на Мангупі, Киз- Кермені, в Судаку^[817], Алушті й на інших пам’ятках Криму.

В останній чверті IX ст. у Причорноморських степах з’являють­ся орди печенігів, котрі під тиском гунів рухаються на захід і за­ймають землі Хозарського каганату. Одна гілка печенізьких орд вклинилась між Таврикою і основною територією Хозарії, перерва­вши зв’язок останньої з візантійськими містами Криму. Це завдало економіці каганату сильного удару^[818]. Незважаючи на всі зусилля, що здійснювали хозари для усунення печенігів із захоплених ними територій, останні не тільки змогли зберегти завойовані позиції, але й перейшли далі на захід. За словами Константина Багрянород­ного, в середині X ст. «Пачинакія (Печеніжія.— В. М.) займає всю землю до Росії, Боспору, Херсонесу, Сарата, Бурата й тридцяти кра­їв»^[819]. Поступово в хозаро-печенізький конфлікт (переслідуючи свої військово-політичні й економічні цілі) втягуються Візантія і Київ­ська Русь.

Одним з основних напрямів політики Візантії щодо Північного Причорномор’я протягом IX—XI ст. було прагнення перешкоджати закріпленню на берегах Понту Київської Русі, яка намагалась ово­лодіти тут ключовими позиціями економічного та стратегічного ха­рактеру^[820]. Руські князі вели наступ в трьох основних напрямках: південно-західному (Подунав’я і Балкани); південному (Таврика); південно-східному (Подоння та Таманський півострів). Тому всі зу­силля візантійської дипломатії були спрямовані на те, щоб жити з печенігами в мирі і зіштовхувати їх з Руссю, Хозарією і Болгарією. Руські князі дотримувались такої ж тактики, використовуючи пе­ченігів у боротьбі з Хозарією.

Скориставшись походом русів на чолі з князем Хельгу на Та­мань 932 p., Візантія спробувала відновити свою владу в Тавриці. Роман І (920—944) направив у Крим війська, які оволоділи Кліма­тами^[821]. Але в 933—934 рр. візантійці потерпіли поразку біля форте­ці Вілендер від тюрок, що мешкали на захід від Аланії. Наступного (935) року союзники хозар чорні булгари на чолі з Пейсахом прове­ли спустошливий похід у Таврику^[822]. Відповідно до Кембриджського документа, вже близько 940 р. руси (не без впливу Візантії) здійс­нили напад на хозар у районі Bocnopy і захопили фортецю Сам- керц^[823]. Похід Святослава на Саркел 965 р. вкінець зломив могут­ність Хозарського каганату. Тільки після цього Таврика, можливо, повністю позбавляється хозарської небезпеки.

Особливо відчутними для Візантії стали удари, нанесені Руссю її пануванню в Північному Причорномор’ї наприкінці X ст. Скорис­тавшись тимчасовим послабленням Візантії, сили якої були висна­жені безперервними війнами з арабами, болгарами й ще більше міжусобною боротьбою, Володимир Святославич здійснив 988 р. по­хід у Таврику і після тривалої облоги захопив Херсон. Такі рішучі дії руського князя примусили візантійського імператора Василія II (976—1125) виконати дані раніше обіцянки. Прийнявши хрещення в Херсонесі, Володимир одружується з сестрою імператора Анною. Залишивши місто, князь посадив у Тмутаракані свого сина Мсти­слава. Завдяки цьому форпосту економічне і політичне становище Русі в Північному Причорномор’ї залишається досить міцним до кінця XI ст.

У другій половині X — на початку XI ст. візантійським імпера­торам, що спиралися на фемні війська, вдалося домогтись успіхів на Сході та Північному Заході, значно розширити свої володіння^[824]. Система фем певного розвитку набула в X ст.^[825]. Формування фемної системи в Тавриці було, можливо, ускладнено військово-політич­ною нестабільністю, зумовленою наприкінці IX—X ст. хозаро-ві- зантійськими війнами та проникненням на півострів печенігів. Фе- ма Херсона, зафіксована вперше у «Тактиконі Філотея» (899 р.), була частиною військово-адміністративного апарату імперії^[826]. У другій половині X ст. в адміністративному устрої Візантії відбулися зміни. Старі феми були розділені на декілька десятків дрібних cτpa*∙ тегій, особливо в прикордонних областях, територіальний обсяг яких не перебільшував одного міста чи маленького району. Цей же процес торкнувся і Таврики, що була східним форпостом імперії. У 70-і роки X ст. Візантія докладає нових зусиль до встановлення контролю над водними та сухопутними комунікаціями Північного Причорномор’я. Згідно з «Тактиконом Іконамізесу» (971—975) до­датково до існуючої у Тавриці феми Херсона створюються ще дві нові феми — фема Bocnopy і фема Понту Евксінського на чолі з стратегами^[827]. Клімати Готії в цей час, напевне, входили до складу феми Херсона. У створенні трьох фем на відносно невеликій терито­рії Кримського півострова відбились дві тенденції в політиці Візан­тії: 1) зміцнення позицій на берегах Понту; 2) дроблення старих фем на ще дрібніші, які,-в свою чергу, підрозділялися на турми, друнги і банди. Імператор Цімісхій, створюючи нові дві феми на північному узбережжі Понту, явно намагався запобігти посиленню Русі на Тамані й у Східній Тавриці (цьому повинна була перешкоди­ти фема Bocnopy), а також сковувати можливі військові дії русів на морі, взяти під свій контроль чорноморську торгівлю.

У 60-х роках X ст. військово-політичне панування в Тавриці під ударами печенігів, Візантії і Київської Русі втрачає Хозарський ка­ганат. Протягом X—XII ст. в Криму йде протистояння між кочови­ми ордами печенігів і половців, Візантією та Руссю. У цей час Ві­зантія зберегла своє панування переважно в Південному Криму, а Русь закріпилась у Східній Тавриці, створивши тут Тмутаракан- ське князівство. Свій контроль над районами Гірського Криму Ві­зантії вдалося зберегти завдяки створеній мережі укріплених пунк­тів, що з часом перетворились на міста.

Тривала нестабільність військово-політичної обстановки і відсу­тність час від часу реальної верховної влади на більшій частині Тав­рики, роз’єднання сільських общин, що були змушені самостійно вести безперервну боротьбу з кочівниками (печенігами, половцями, татарами) протягом цілого ряду сторіч (особливо в X—XIII ст.), призвели до посилення озброєного прошарку місцевого населення, зростання влади військових вождів і поступової заміни родоплемін­них відносин феодальними. В умовах Гірського Криму цей процес проходив дуже повільно.

Сільські поселення Таврики, що знаходились у лісистих горах, були економічно незалежними від Херсона, тому що кожна община забезпечувала себе всім необхідним. Економічний зв’язок з Xepco- несом виражався у стягуванні його адміністрацією податків. Подіб­не становище було характерним не тільки для Криму, але й для ін­ших віддалених від Константинополя (особливо гірських) районів імперії. Господарська незалежність неминуче призводить до полі­тичної самостійності апарату самоврядування, до розвитку центро- біжних тенденцій, що й спричинило створення в XIV ст. (після по­слаблення Херсона) феодального князівства в Гірському Криму. Всі економічні та політичні передумови цього склалися в попередній період — у XII—XIII ст.

Слід відзначити, що економічна самостійність населення міст, фортець та відкритих поселень Таврики, яке вело напівнатуральне господарство, протягом XI—XIII ст. посилювалась. Це призвело до того, що коли Херсонес в XII ст. починає втрачати головну роль у посередницькій торгівлі (її займає Сугдея), він досить швидко пере­творюється на аграрне місто. Його населення веде напівнатуральне господарство, про що красномовно свідчать знахідки з шарів

XII— XIII ст. Така ж доля спіткала торгового супротивника Херсо­на — Сугдею, яка в XIV ст. після серії татарських погромів і захоп­лення генуезцями, перетворюється на центр сільськогосподарської округи.

Торгово-економічна орієнтація на Херсон у XIII—XV ст. зміню­ється орієнтацією на міста Східного Криму (Сугдею, Солхат і Кафе- ру). У XIV— XV ст. економіка прибережних міст та поселень Таври­ки потрапляє в сферу впливу генуезької колонії, що створила на узбережжі мережу торгових станцій та факторій. Цей процес знайшов відображення не тільки в побутових предметах матеріаль­ної культури (кераміці, прикрасах), а й у грошовому обігу. Якщо в шарах VI—XIII ст. знайдено майже виключно херсоно-візантійські монети і монети держав Малої Азії, то в XIV—XV ст. це знахідки переважно монет золотоординських міст та Кафи.

У XI—XII ст. децентралізація Візантії, що намітилась, призво­дить до створення на її східних кордонах незалежних або напівзале­жних феодальних держав. Посилення сепаратистських тенденцій, що базувалися на повній економічній незалежності від центральної влади, призвело вже наприкінці XI — у першій половині XII ст. на території колишньої візантійської феми Халдія до створення напів­залежного феодального князівства, очолюваного династією Тавро- Таронітів^[828]. Успішна боротьба із зовнішньою небезпекою сприяла великій популярності цього греко-вірменського роду, що користу­вався підтримкою соціальних прошарків. Відповідно до історіогра­фічної традиції константинопольський імператор, використавши результати визвольної боротьби в Малій Азії, що вели гаври проти сельджуків, не захотіли миритися з їх незалежною політикою. В ИЗО р. Константин Гаврас був висланий із Трапезунда в Херсон в якості топарха^[829]. Але ця здогадка, висловлена Ф. О. Брауном ще' наприкінці XIX ст., не підтверджена джерелами^[830]. Ймовірно, з XII ст. встановлюється тісний політичний зв’язок між Таврикою і Трапезундом, хоч економічні та інші зв’язки Південного Понту й Криму не переривались з античних часів. Після створення 1204 р. Трапезундської імперії Херсон та Готські Клімати увійшли до скла­ду держави Великих Комнінів^[831]. Таке становище збереглося до за­воювання Криму монголами.

Залежність Таврики від Трапезунду виявлялась, напевне, у що­річній сплаті податків та виставленні необхідних допоміжних заго­нів^[832]. У подальшому (особливо у XV ст.) відносини між Трапезунд- ською імперією та князівством Феодоро, що сформувалося на основі колишніх візантійських володінь у Тавриці в XIV ст., були союзни­цькими. Уже перші трапезундські імператори Олексій І (1204— 1222) та його брат полководець Давид прийняли титул Великих Комнінів і підписувались «Вірний у Христі Бог, цар та імператор усього Сходу, іверів (грузинів.— В. М.) та Замор’я» (тобто крим­ських володінь)^[833].

Важливість зв’язків Трапезунду з Таврикою ще в домонголь- ський період підкреслює ряд писемних джерел. Так, арабський гео­граф XIV ст. ал-Умарі, що використовував більш ранні відомості з генуезьких джерел, повідомляє, що через Трапезунд проходили тор­говельні шляхи «провінції Крим, кипчакського степу до інших сто­рін півночі»^[834]. До XII CT. основним торговельним портом був Херсон, але вже до XIII ст. він поступився пріоритетом у торгівлі Сугдеї, яка протягом XII—XIII ст. перетворилася на найбільший торгово-аграрний та ремісничий центр півострова. На узбережжі Таврики розташувалось декілька невеликих міст (Алушта, Парте- ніт, Алупка та ін.), що вели торгівлю з іншими центрами Причор­номор’я.

Перша чверть XIII ст. характеризується появою у Східноєвро­пейських степах монголів. Саме монгольські завоювання XIII ст. визначили історію народів Євразії на три століття. На Крим монго­ли здійснюють набіги з моменту своєї першої появи в Причорномор­ських степах. Спочатку їх удари спрямовувалися на райони Східної Таврики, передусім на Судак у 1238, 1242, 1249 рр.^[835].

На початку 1243 р. монголи на чолі з Бату, повертаючись з по­ходу в Західну Європу, розміщуються в Причорноморських та При­каспійських степах^[836]. До володіння монголів уже в той час входив і степовий Крим. Населення Таврики з укріпленими містами, замками, монастирями та сільськими поселеннями зберігало авто­номію, сплачуючи монголам данину. Про це повідомляє В. Рубрук (1253 р,)^[837]. Таким чином, населення Гірського Криму потрапляє в залежність від монголо-татар у період між 1243 та 1253 р.