Глава 2 ПОЛІЦЕНТРИЧНИЙ ХАРАКТЕР МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН РУСІ

Соціально-політичний розвиток Русі, зростання та зміцнення нових центрів зумовили політичну децентралізацію держави. Київ вже далеко не завжди міг диктувати іншим землям свою волю.

Проте зацікавленість країни в економічних зв’язках залиша­лась незмінною. Захист та забезпеченість сталих торгових шляхів зумовлювали відповідну спрямованість зовнішньої політики. Нова державна система викликала до життя великі князівські коаліції, які врівноважували одна одну. В цілому, глобальним завданням зовнішньої політики Русі був захист від наступу кочовиків, тиску західних феодалів та Візантії на Північне Причорномор’я. Зовніш­ньоторгові та культурні зв’язки значно інтенсифікуються. Про це свідчать писемні джерела та численні археологічні знахідки. Регіо­нальні центри збагачуються й швидко зростають.

На території України-Русі поруч з Києвом зросли центри, що проводили власну зовнішню політику. Це Чернігів, Галич, Володи­мир. Втім, ця політика могла змінюватися при зміні на князівських столах ворогуючих династій. Політичний поліцентризм повністю став панувати після смерті Мстислава Великого 1132 р. Династичні лінії Ольговичів, старших та молодших Мономаховичів уже пере­важно закріпилися на найважливіших землях.

Інтереси Волині схилялися до контактів з Польщею, звідки йшла як допомога, так і загроза агресії.

У часи правління Володимира Мономаха йшла боротьба з Візан­тією за Нижнє Подунав’я. Київський князь підтримав самозванця Льва Діогена, який був одружений на дочці Володимира — Мариці. 1116 р. Мономах послав Івана Войтишича на Дунай, де садив своїх посадників, проте Візантії вдалося вигнати Русь з цього важливого регіону. 1122 р. було поновлено мир з Візантією, який Мономах за­кріпив шлюбом своєї онуки Ірини-Добродеї з Андроніком Комні- ном. Мстислав заслав до Візантії непокірних полоцьких князів, ви­писав звідти дві ікони (Богоматір Пирогощу та Богоматір, що тепер набула назви Володимирської), посилав до Константинополя для оздоблення знаменитого Метиславого Євангелія.

Ізяслав Метиславич, який боровся за Київ з Ольговичами та з Юрієм Довгоруким, володів Волинню. Він був у союзі з угорцями, допомагав їм у війні з Візантією. Він же, борючись з Візантією, зро­бив другу спробу посадити на митрополію руського за походжен­ням. 1147 р. на єпископському соборі, незважаючи на розкол, мит­рополитом обрали Клима Смолятича, без традиційного призначення когось із греків константинопольських патріархом. Причини цього акту чітко вказані в промові Ізяслава: «И ныне изобрать в моей во­ли, но в Царьград к патриарху послать для учинившегося сметения и многих междоусобий в нем не можно. K тому же от онаго митро­политов посвясчения чинятся напрасно великие убытки, а паче все­го через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над на­ми властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользы».

Ізяслав, який спирався на Волинь, у боротьбі за Київ покладався на свої широкі міжнародні зв’язки. Він був пов’язаний родинними зв’язками з феодальними домами Угорщини, Польщі, Чехії. 1149 р. Ізяслав послав послів «въ Угры к зятю своєму королеве и в Ляхы къ свату своєму Болеславу и МещщЬ (зятю. — Г. І.) и Индрихові; и к Ческому князю свату своему Володиславу, прося у нихъ помочи, а быша вс'Ьли на кони сами полкы своими поити къ Киеву»^[790].

Особливо близьким союз Ізяслава був з угорським королем Гей- зою II (1141—1162), який був одружений з його сестрою Єфроси- нією. Гейза часто допомагав військами, блокував дії ворожих Ізяс- лаву Галицьких князів. Під 1151 р. літопис описує кінні ігрища, вірогідно, рицарський турнір у Києві на Ярославому дворі, які вла­штовували угри — союзники Ізяслава.

Візантія підтримувала галицько-суздальську коаліцію Юрія Довгорукого, оскільки була зацікавлена у галицькій допомозі на Балканах. Юрій підтримував провізантійськи налаштованих мит­рополита та єпископів. Зайнявши Київ (1153—1157), він здійснив переміщення вищих церковних ієрархів. Новий митрополит Кос­тянтин, що прибув з Константинополя, зібрав новий собор, на яко­му прокляв Ізяслава та зняв поставлених Климентом церковних ієрархів.

Коли Київ 1159 р. зайняв Ростислав Мстиславич, його союзник (і племінник) Мстислав Ізяславич вимагав повернути на митропо­лію Климента та вигнати Костянтина. Ростислав, що не хотів від­критої суперечки з Візантією, пішов на компроміс, запросивши звідти нового митрополита. Костянтин «выбегл» з Києва до Черні­гова, де і помер того ж року. А 1161 р. повернулося посольство з Константинополя з новим митрополитом Федором.

Оскільки церковний верховний центр знаходився за межами держави, то церковні протиріччя, які, як правило, відбивали полі­тичні суперечки, перетворювалися на зовнішньополітичні проблеми.

Візантія шукала зближення з обома коаліціями на Русі і, як завжди, багато маневрувала, викоростовуючи церковно-політичні переговори, підтримуючи самостійні єпископи. Єпископ Леон зустрів у таборі імператора Мануїла послів різних руських князів: київського Ростислава Мстиславича, чернігівського Святослава Ольговича, переяславського Гліба Юрійовича та суздальського Анд­рія Боголюбського.

Візантія намагалася задобрити Ростислава. Київський посол Гюрата Семкович, якого було 1164 р. послано до Візантії домовля­тися про повернення Климента, по дорозі в Олешші зустрів імпера- ■горського посла з новим митрополитом Іоанном. У листі імператор Мануїл просив Ростислава прийняти Іоанна й це прохання підкрі­пив багатими подарунками («приела цесарь дары многы Ростисла­ву: оксамиты и паволокы и вся узорочь разно личная»). Імператору потрібна була допомога проти Угорщини та Галича.

Ростислав прийняв митрополита, залишився з Візантією у мирі, але проти Галича та Угорщини практично не виступав. Навпаки, разом з Галичем та Черніговом воював половців, щоб забезпечити охорону руської торгівлі по дніпровському шляху.

Зростання самостійності Галича зумовило зміни на русько-візан­тійському кордоні на Дунаї, що традиційно був підпорядкований Києву. Тепер Київ (разом з Черніговом) підтримував місцевого кня­зя Івана Берладника, який намагався вивести своє князівство з-під влади Галича. Проте уперта боротьба завершилася виходом Берлада зі складу підвладних Києву земель.

Наступний великий князь київський Мстислав Ізяславич про­довжував зберігати мир з Візантією, оберігав торгові шляхи. Церк­ва підтримувала його у боротьбі проти суздальців.

Становище Візантії в останній чверті XII ст. було хитке. Загрози турок-сельджуків та хрестоносців були реальні. Зростала економіч­на й політична могутність Венеції та Генуї, що витискували еконо­мічно Візантію із західних регіонів. На цьому тлі зрозумілим стає зростаюче значення для Візантії допомоги Русі проти половців, бол­гар чи угрів.

Падіння 1204 р. Візантійської імперії призвело до корінних змін у русько-грецьких відносинах. З утворенням Латинської імпе­рії функції Константинополя взяла на себе Нікея, куди переміс­тилися патріархія, уряд. Виникла Нікейська імперія. Оскільки київський митрополит також був греком з Нікеї, то під час латин­ського наступу на заході та турок на сході руські князівства підтри­мували дружні стосунки з Нікеєю.

Після смерті Мстислава Великого стосунки з Польщею, точніше з польськими князівствами (адже там також панувала феодальна роздробленість), здійснювалися через сусідню Волинь. Польські фе­одали мали свої інтереси на Волині й боялися зростання її сили. Со­юзницькі відносини з Волинню змінювались підтримкою її ворогів (Галича або Чернігова). Різні руські угруповання підтримували пев­ні польські феодальні коаліції. Причому, що характерно для феода­лізму, склад та кількість цих угруповань швидко змінювалися.

Так, Владислав II був союзником Всеволода Ольговича. 1149 р. союз був скріплений шлюбом Звінислави Всеволодівни з сином Вла­дислава II Болеславом Високим. Краківський князь отримав вій­ськову підтримку з Русі проти своїх братів. У галицькому поході Всеволода (1144 р.) брали участь війська Владислава IL

1145 р. війська Ігоря та Святослава Ольговичів знов допомагали Владиславу II. Ці дії завершилися миром й зустріччю з суперника­ми Владислава — мазовецьким князем Болеславом IV Кудрявим та великопольським Мешком III Старим. Князі «поклонистася Игоре- ви с братьею его и целовавъше крест межи собою». Владислав дістав чотири міста, а Ігор — Визну, важливий пункт колонізації Прус­сії^[791]. Весь шлях до неї опинився у руках великого князя київського.

Перехід київського столу до волинського князя Ізяслава зумо­вив зміцнення його союзу з опонентами Владислава II. Він підтри­мав Болеслава IV у його боротьбі з Німеччиною й сам отримував йо­го допомогу. Династичні зв’язки були посилені шлюбом Мстислава Ізяславича з Агнешкою, сестрою Болеславичів, та Мешка III з Євдо- кією Ізяславною. Проте в похід проти Галича поляки допомоги не дали. Адже їхня боротьба з Владиславом II не була закінчена, та й посилення Волині за рахунок Галичини їх не дуже влаштовувало.

Волинсько-польські дружні відносини продовжувалися і після смерті Ізяслава. Коли Юрій Довгорукий з Ярославом Галицьким на­пали на Луцьк, то Мстислав звернувся за допомогою до Польщі. Га­лицький князь Ярослав Осмомисл з часом налагодив союзні стосун­ки з Волинню та Польщею, видав свою дочку за сина Мешка III познанського князя Одона. Поляки допомагали йому у боротьбі з Іваном Берладником.

Незважаючи на різні феодальні суперечки та конфлікти, в ціло­му відносини Галичини та Волині з Малопольщею залишалися дру­жніми. У Польщі знайшли притулок опозиційні Ярославу Ocmo- мислу бояри на чолі з його сином Володимиром. Саме з Польщі бояри змогли домогтися від Ярослава арешту його улюбленого сина Олега та прилюдного спалення Насті (незаконної дружини князя). У наступному конфлікті поляки вже допомогли Ярославу в його боротьбі з сином.

Краківський правитель Казимир II Справедливий (1177—1194) 1163 р. одружився з дочкою Ростислава Метиславича. А його дочка вийшла заміж за сина великого князя Святослава Всеволодовича — Всеволода Чермного, майбутнього великого князя київського. Ці династичні шлюби свідчать про зв’язки з Києвом та династією Оль­говичів.

Після смерті Осмомисла та загострення політичної боротьби у Галичині зростають роль волинського князя Романа Мстиславича та роль Польщі у місцевій політиці. Роман намагається об’єднати Волинь та Галич, чому активно протидіє Угорщина. Князь не здо­був Галича, але втратив місто Володимир і змушений був шукати допомоги у Польщі. Проте повернути Володимир допоміг йому Рю­рик Ростиславич, а не поляки.

Коли Мешко Старий захопив 1191 р. Краків, Казимир знайшов традиційну підтримку на Волині. Йому на допомогу виступили Ро­ман та Всеволод з Белза. Союз Волині та Малої Польщі проявився у спільній прибалтійській політиці, походах на ятвягів.

У 1195 р. виникає загроза Кракову з боку великопольського князя Мешка ПІ. Наступник на краківському столі син Казимира Лешко закликав на допомогу Романа. Оцінка битви на річці Мозга- ві у джерелах суперечлива. Руський літопис вважає, що «победи Межька Романа», а польський хроніст Вінцентій Кадлубек пише, що запекла битва не мала переможця. Проте політичні наслідки бу­ли позитивні для Казимировичів, які зміцнили свої позиції у Малій Польщі.

Після смерті 1199 р. Володимира Ярославича вакантний гали­цький стіл, незважаючи на опір місцевого боярства, зайняв Роман, об’єднавши два князівства. Сила та вплив Галицько-Волинського князівства значно зростають. Але смерть Романа під Завихвостом 1205 р. перервала успішну діяльність вдалого дипломата й полковод­ця. Причина конфлікту Романа зі своїми колишніми союзниками Лешком та Конрадом не зовсім зрозуміла. Явних протиріч між ними не виявлено. Вірогідно, Роман був незадоволений посиленням польських князів, що виходили з-під його впливу, й мало місце під­бурення проти нього з боку давнього суперника великопольського князя Владислава.

Після смерті Романа Лешко спробував захопити Волинь, але на­штовхнувся на протидію Угорщини й змушений був повернутись додому. Феодальні усобиці призвели до того, що княгиня Анна з ма­лолітніми Данилом та Васильком знайшла притулок у Кракові. Га­личина та Волинь потрапили під владу синів Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», які були запрошені місцевим бояр­ством.

Опіка над княгинею з дітьми давала право Лешку на втручання у галицько-волинські справи. Було навіть укладено договір з Угор­щиною про сфери впливу. У 1209 р. Лешко здійснив похід на Во­линь і посадив у Володимирі своїх ставлеників Олександра та Інгва- ря, які змінювали один одного. Вдові Анні разом з Васильком було дано Белзьке князівство, яке вже 1213 р. знову було віднято. Олек­сандр виконував повністю волю Лешка, погодився на захоплення поляками Берестя та інших побузьких міст.

Популярність Анни серед широких верств населення Волині продовжувала зростати. Угруповання княгині мало своїх прихиль­ників і серед польских феодалів, одним з яких був видатний полі­тичний діяч Малої Польщі воєвода Пакослав. Це змінило ставлення Лешка до княгині. Взимку 1214 р. він урочисто приймав у Кракові княгиню з княжичем Данилом. Ймовірно, тоді ж було домовлено про похід на Галич, який відбувся вже навесні. Через присутність угорських військ похід не був результативним.

Проте малопольський князь пішов на поступки і, вивівши Олек­сандра з Володимира, повернув Романовичам їхню столицю. Після цього поступово почалося нове піднесення Волинського князівства.

Якщо у відносинах з Польщею першу роль відігравала Волинь, то з середини XII ст. таку ж роль щодо Угорщини грала Галичина; Союз Угорщини з київським князем чи Черніговом з часом прак­тично розпався. В середині століття міцний союз київського князя Ізяслава та Гези II, як уже зазначалося, був спрямований проти Во­лодимира Галицького. Після смерті Ізяслава його політику продов­жували брат Ростислав та син Мстислав.

Наприкінці 50-х років почалося зближення Галича з Угорщи­ною. Вимоги Ярослава Осмомисла про видачу Івана Берладника Угорщина підтримала. У цей же час відбулося значне розходження позицій Галича і Візантії. Особливо стурбувало Візантію те, що 1164 р. до Галича «прибеже из Царьграда братан царев кир Андро­ник», який був давно пов’язаний з Угорщиною і, як вважають, був двоюрідним братом Ярослава^[792]. Візантія, яку лякав галицько-угор- сько-половецький союз, з великими труднощами налагодила мир з Галичем. Близько 1165 р. імператор Мануїл прислав за Андроником двох митрополитів. Ярослав разом з Андроником відрядив до Кон­стантинополя посольство на чолі з єпископом Кузьмою. Син Гей- зи II Іштван І (1162—1173) вів боротьбу з Візантією, зберігав союз з Волинню та продовжував зближення з Галичем. Волинські дружин­ники воювали в угорському війську проти Візантії. Виник план од­руження короля на дочці Осмомисла, яка 1164 р. їздила до Угорщи­ни. Проте візантійській дипломатії вдалося розладнати цей шлюб.

Але новий король Бела III був налаштований провізантійськи й 1186 р. ув’язнив у фортеці Бранчево свою матір Євфросинію Мстис­лавівну, а згодом вислав її до Візантії.

1188 р. частина галицьких бояр, вигнавши Олега Ярославича, запросила на стіл Володимира. Проте він швидко був вигнаний Ро­маном Мстиславичем й утік до Угорщини. Угорський король Бела III вирішив скористатися цим для втручання, з великим вій­ськом вдерся до Галичини і захопив столицю. Іноземна влада ви­кликала опір галичан. Бела III не почував себе тут спокійно, очіку­ючи нападу волинських військ. Він направив листа до одного з дуумвірів — Святослава Всеволодовича, щоб прислав йому свого си­на. Гліб Святославич відбув до короля. Про цей таємний договір діз­нався другий співправитель Рюрик Ростиславич (тесть Романа) й обурено вимагав пояснень у Святослава, який порушив договір («со­ступил еси ряду»). Почалася суперечка великих князів за Галич.

У цей час син Берладника Ростислав зробив спробу відбити Га­лич у королевича Андрія. Проте галицькі війська залишились на боці короля. Сам Ростислав поранений потрапив у полон, де був за­битий уграми. У Галичі вибухнуло антиугорське повстання. Цим скористався Володимир Ярославич. Йому 1190 р. пощастило втекти з вежі, де його тримали угорці, й прибути до двору Фрідріха І Бар- бароси. За підтримки імператора у Польщі він вигнав Андрія й за­йняв батьківський стіл. Так закінчилась перша спроба угорських феодалів завоювати галицькі землі.

З того часу вони стали постійним об’єктом зазіхань Угорщини. Так, вона скористалася ослабленням Галицько-Волинського князів­ства після смерті Романа Мстиславича. Підтримуючи Звенигород­ського князя Романа, що недовго сидів у Галичі, Угорщина ввела туди свої війська. 1210 р. Галич зайняв палатин Бенедикт Бор, за­хопивши князя «бани мыющася». Палатин Бор «бе томитель боя­рам и гражаном» й православному духівництву. Ці утиски викли­кали широкий опір, який очолили Ігоровичі. 1211 р. їм вдалося вигнати угорські війська й зайняти князівські столи на Галичині. Багато бояр, прихильників угорців, було покарано на смерть (500 за літописом), а багатьох вигнали.

Бояри Судислав та Володислав отримали у короля Андрія П сильне військо, а для юридичного прикриття їм надали законного «отчича» Галицького князівства — десятилітнього Данила. Угорсь­кі та боярські війська захопили Перемишль, Звенигород та Галич й оголосили князем Данила, хоч його номінальна роль цілком зрозу­міла. На цьому акті інтронізації була присутня княгиня Анна та представники Волині. Бояри викупили за велику суму двох Ігоро­вичів з угорського полону й повісили їх «мьсти ради». Цей винятко­вий для давньоруської історії акт страти князів свідчить як про си­лу галицького боярства, так і про жорстокість боротьби, що розгор­нулася в Галичині.

Бояри збирались правити у Галичі самі, але реальної влади до­магалася й княгиня Анна. Верховним суддею виступив угорський король. Андрій II привів війська під Галич й схопив бояр та конфіс­кував їхнє майно. Проте княгиня не змогла втриматись при владі і знову втекла до Угорщини. З угорським військом повернувся боя­рин Володислав, який 1213 р. захопив Галич й став князювати («се- де на столе»). Це також надзвичайний факт давньоруської історії.

Мала Польща, яка сама не могла захопити Галичину, запропо­нувала Угорщині підкорити її спільно. Лешко звернувся до Анд­рія II з пропозицією: «Не єсть л'Ьпо боярину княжити въ Галичи, но прими дщерь мою за сына своего Koломана и посади и в Галичи»^[793]. У 1214 р. такий договір був укладений у м. Сепеші. Трирічну дочку Лешка повинні були заручити з п’ятирічним Коломаном (Кальма­ном). Кальман був посаджений у Галичі під охороною військ Бене­дикта Бора. Західна Галичина з Перемишлем відійшла до Польщі.

Польща з Угорщиною відкрито приступили до захоплення Га­лицької землі. Активно підтримувала цю політику папська курія, вимагаючи підкорення церкви Риму або прийняття унії.

У 1215 р. Кальмана було короновано на Галич. Літопис відзна­чав: «Король угорский посади сына своего в Галиче, а єпископа и попы изгна из церкви, а свои попы приведе латинские на служ­бу»^[794]. Проте цього ж року почалося загальне повстання проти за­гарбників. Лешко не став допомагати угорцям, які перед тим віді­брали у нього Перемишль. Більше того, він запросив на галицький стіл свого дядю з Новгорода — Мстислава Мстиславича Удатного.

Війна в Галичині продовжувалася кілька років. Мстислав пов­ністю розгромив угорські війська й до 1219 р. остаточно оволодів Галицьким князівством. Воєвода Бенедикт Бор разом з королеви­чем Коломаном, боярином Судиславом втекли до Угорщини.

Молодий Данило Романович активними діями повернув Берестя разом з іншими забузькими волостями. У Бересті став княжити Василько.

Лешко поновив союз з Угорщиною, відмовившись від Західної Галичини. Новий наступ угро-польських військ виявив слабкість становища Мстислава. Незважаючи на допомогу інших руських за­гонів, він втратив Галич та Перемишль.

Галич знову потрапив під угорську владу, княжити посадили Кальмана. Гарнізоном керував зять Судислава палатин Філій. Він направив своє військо на Волинь, куди з Польщі привів полки й Лешко. Данило організував коаліцію, в яку, крім Волйні, входили Литва, прусси та половці хана Хотяна.

Лешко хотів захопити Данила під час переговорів. Але того по­передив про пастку Конрад Мазовецький, який надто потерпав від литовських нападів й шукав зближення з Волинню. Він же висту­пив посередником у переговорах Кракова з Данилом.

У цей час половці, союзники Мстислава, увірвались до Галичи­ни й розгромили угрів. Кальман та Філій були захоплені у полон. Повстали мешканці міст та селяни, літописець відзначив, що зали­шки угрів були перебиті смердами. Мстислав знову сів у Галичі.

Після тривалих переговорів 1221 р. з Угорщиною було підписа­но мирний договір. За ним Галич дістався Мстиславу, Кальмана від­пустили з полону. Договір скріплювався зарученням дочки Мсти­слава з королевичем Андрієм, а після смерті Мстислава Андрій успадкував Галич.

1222 р. князь Данило уклав мирний договір з Лешком. Останній визнавав повернення побузьких земель й відмовлявся від підтрим­ки свого спільника Олександра белзького.

Проте ці успішні дипломатичні дії були зірвані поразкою на Кал- ці, яка значно підірвала військовий потенціал руських князівств. Почалися й нові усобиці. Мстислав виступив проти Волині, а Данило покликав на допомогу поляків. У 1225 р. між ними встановився мир.

Мстислав виконав умови договору 1221 р. й заручив доньку Ма­рію з Андрієм, надавши останньому у васальне володіння Пере- мишль «по cob⅛t⅜ льстивыхъ бояръ Галичьскихъ». Та наступного, 1226, року Андрій втік до Угорщини і повернувся з великим війсь­ком, до якого приєдналися деякі галицькі бояри. Військо пройшло Перемишль, захопило Звенигород, але взяти Галич не змогло. До­помога, що надійшла від Лешка, дала змогу захопити Теребовль та Тихомль. Кременець взяти союзники не змогли й відступили під Звенигород, де були вщент розбиті військами Мстислава.

Поганий політик Мстислав не зміг скористатися своїми перемо­гами. Боярство вимагало, щоб він віддавав Галич Андрію («дай ему Галичь, не можешь бо держать самъ, а бояре не хотять тебе») ^[795]. Він змушений був кинути дочку та Галич й перейти у Торчеськ.

Зовнішньополітичне становище князя Данила на Волині зміц­нювалося. На його бік перейшов Луцьк. Зберігався союз з Литвою. 1227 р. був вбитий його головний суперник — малопольський князь Лешко — під час зустрічі з поморським князем Святополком. Союз Данила з Святополком наступного року був скріплений, як вважа­ють, шлюбом поморського князя із Соломією Данилівною. Мазове- цький князь Конрад намагався зав’язати дружбу з волинськими князями. А під час боротьби за вакантний краківський стіл він вза­галі «приях» їх «в великую любовь». Вдова Лешка Гремислава Інг- варівна теж була у союзних стосунках з князем Данилом, навіть до­помагала йому під час війни з київським князем.

Коли у міжусобній боротьбі у Польщі Краків зайняв велико- польський князь Владислав Ласконогий, Конрад мазовецький звер­нувся по допомогу до Данила. Данило Романович здійснив вдалий похід на Польщу, захопив Калиш з великим полоном і дійшов до Вроцлава у Сілезії. Похід завершився новим русько-польським до­говором 1230 р., який зміцнив волинсько-польські відносини. Літо­писець відзначав, що жоден князь, крім «Володимира Великаго, не входилъ 6⅛ землю Лядьску толь глубоко».

За розвитком подій у Східній Європі продовжувала уважно спо­стерігати римська курія. Вона виступала проти будь-яких проявів русько-польського або русько-угорського зближення. Папа підштов­хував феодалів цих країн до тісного співробітництва з Тевтонським орденом, активного поширення католицизму на руських та литов­ських землях, прямої агресії на Сході. Заборонялися шлюби поляків з руськими, запрошення руських феодалів на допомогу, слідкували за переїздами на територію Русі, а також за тим, щоб не відходили від католицизму «латиняни», які там мешкали.

У папській булі домініканському провінціалу у Польщі викла­дено було проект організації католицького єпископства на Русі. В Опатові у Сілезії створили єпископство для Русі на чолі з Герардом, який вважався «єпископом руським для місцевих (тобто мешка­ючих на Русі) католиків». Сілезький князь Генріх Бородатий не­вдовзі приєднав цю кафедру до любушської. Проте практичної дія­льності цієї кафедри не було помітно. Як визнавали її представни­ки, єпископських прав на Русі вони не реалізували «з причин об- ширності сієї землі, віроломності її князів й злостивості її меш­канців»^[796].

На цей же час припадає активізація домініканців на Русі й се­ред половців, яка викликала різку протидію. Київський великий князь Володимир Рюрикович вигнав близько 1233 р. з Києва като­лицьких ченців, що гуртувалися навколо собору св. Марії. Відомо, що папа Григорій IX доручив опікатися справами київських като­ликів сандомирському капітулу та видав охоронну грамоту олдер­мену західних купців у Києві — Ульріху.

Данило Романович, домовившись про підтримку Києва, почав боротьбу за Галич. Населення його підтримувало й повідомляло про стан речей. У 1230 р. він отримав відомості від мешканців Галича про те, що Судислав, який практично правив землею, пішов на По­низзя, «а королевичъ в Галичи осталъ, а поиди борзе». Князь Дани­ло дійсно «борзо» зібрав військо й за допомогою своїх прибічників оволодів Галичем, захопивши Андрія та Судислава. Розпочалася нова війна з угорцями.

Угорське військо сина Андрія II Бели разом з боярами пішло на Галич. Але за допомогою хана Котяна та малопольського угрупо­вання угорці були розбиті.

Проте 1232 р. король організував новий похід і завдяки серії боярських зрад знов оволодів фортецею Ярослав, а потім й Галичем, примусив віддати йому Белз та Червен. Наступного року королевич Андрій вдерся й до Східної Волині, користуючись новою усобицею між Києвом та Черніговом.

Незважаючи на несприятливі обставини, Данило знову ж за до­помогою міщан оволодів містом, а після семитижневої облоги й ди­тинцем, де засіли Андрій, угорський воєвода Діонісій та боярин Судислав.

Данило вів активні дипломатичні переговори з Угорщиною та Австрією, домагаючись невтручання у галицькі справи. Вірогідно, він досяг певних успіхів, про що свідчить його участь в урочистій церемонії коронації Бели IV у Секешфехерварі 1235 р.

У цей час погіршились відносини з Мазовією (можливо, через дружні стосунки з Краковом), яка пішла на зближення з рицарсь­кими орденами. Конрад закликав меченосців на чолі з Бруно, які утворили у Добжині так званий Добжинський орден. Конрад пода­рував їм Дорогочин, хоч це було волинське володіння, а сам намага­вся захопити 1236 р. Червен. Але звідти він був вибитий Данилом. У березні 1238 р. Данило розгромив у битві рицарів, захопивши у полон і магістра Бруно. Пізніше він організував похід литовських та руських дружин на Мазовію й примусив Конрада відновити со­юзні відносини.

Отже, зовнішні відносини західних земель Русі напередодні монгольської навали передусім повинні були забезпечувати їх неза­лежність та оборону від активного тиску Угорщини й Польщі. Це завдання вирішувалося як шляхом дипломатичної активності та гнучкості, так і збройними засобами.

Таким чином, з другої третини XII ст. настав новий етап у між­народних відносинах Русі. Централізована зовнішня політика все більше поступається зовнішньополітичним зв’язкам окремих зе­мель з різними країнами та їхніми частинами. Політичні контакти здійснюються через взаємовідносини сусідніх князівств — Мало- польщі, Мазовії, Галичини, Волині тощо. Нестабільність політич­ної ситуації в усіх країнах Східної Європи та Візантії призводила до частих змін у проведенні зовнішньої політики. З рубежу XIII ст. вагоме місце у дипломатії Русі, перш за все Галицько-Волинського князівства, посідають боротьба проти іноземної агресії, захист влас­ної землі від територіальних зазіхань з боку безпосередніх сусідів (Угорщини, Польщі), а також католицької експансії.