Глава І ФОРМУВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ЗВ’ЯЗ- L KIB НА РАННЬОФЕОДАЛЬНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ РУСІ

Давньоруська держава підтримувала широкі та Жрізнобічні зв’язки з більшістю країн тогочасного ЖЖ ^сві^тУ* Серед них Візантія та її численні Провінції, ⅛¾8 країни арабського світу та Середньої Азії, Грузії та Вірменії, Волзька Булгарія — на сході та пів- ⅛fΓдні, Німеччина, Франція, Англія, Данія — у За­хідній Європі, Швеція та Норвегія — на півночі.

З часу утворення та формування Київської держави одним з найбільш важливих спрямувань її культурно-історичних контактів була Візантій­ська імперія. Цей напрямок визначався тогочас­ною геополітичною ситуацією у Східній Європі, коли на південь йшли потужні міграційні потоки практично з усього обширного басейну Дніпра. Слов’яни, а також сусідні племена балтів напри-

кінці V—VI ст. здійснювали неодноразові напади на території Візантійської імперії, доходячи до самого Константинополя та Се­редземного моря.

Активний тиск слов’янського світу Візантія ледь витримувала. Під час війни 550—551 рр. слов’яни обложили столицю імперії. На­прикінці VI ст. знов зробили кілька спроб її захопити^[772]. Візантійсь­ка імперія намагалась послабити цей майже безперервний тиск шляхом різних поступок, щедрих дарів, данини (точніше відкупу). Для цього висилалися обопільні посольства, велися переговори. Так зароджувалася перша слов’янська дипломатична практика, відома нам за писемними джерелами.

До цього ж часу належать спроби Візантії розколоти слов’янські союзи, спрямувати слов’ян на боротьбу із ворогами імперії (авара­ми, болгарами тощо). Відбувалися перші дипломатичні контакти, укладалися договори. Слов’ян почали селити вздовж кордонів ві­зантійської імперії та набирати у військо. Добре відомий Хільбудій, якого імператор Юстиніан призначив «начальником Фракії, поста­вив його для охорони ріки Істру»^[773]. У 545 р. Юстиніан надав антам нижньо дунайську фортецю Турис з округою за умови, що вони бу­дуть підтримувати мир та охороняти північні кордони імперії.

Давньоруський літопис прямо вказує на контакти князя Кия (чи його історичного прототипу) з візантійським імператором. Він «ходилъ Царюграду... велику честь приялъ от царя», а також робив спробу оселитись на Дунаї («сруби градок малъ, и хотяше c⅛cτπ с родом своимъ»)^[774].

До VI—VII ст. відносять повідомлення про дипломатичні зноси­ни різних східнослов’янських угруповань між собою (анти та скла­вши), а також з іншими народами, які виступали то як союзники, то як вороги. Прокопій Кесарійський повідомляє про дії 548— 549 рр. готського вождя Тотили, союзниками якого у війні проти Візантії виступали слов’яни^[775]. Менандр Протиктор повідомляє про переговори антів під час війни з аварами, про викуп полонених. У 560 р. згадується перший відомий у джерелах слов’янський посол ант Мезамір, якій вів переговори з аварами, проте був ними вбитий, назважаючи на права посла^[776]. Вірогідно, анти були знайомі з права­ми дипломатів того часу й застосовували практику звичайну для навколишніх народів.

Маврикій Стратег згадує про договори слов’ян як про звичайну подію. «В цілому вони підступні й не тримають свого слова щодо до­говорів; їх легше підкорити страхом ніж подарунками». Феофілакт, Симокатта повідомляв про те, що анти у VI ст. стали союзниками імперії проти аварів. У союзі з візантійцями слов’яни не один раз виступали й проти готів, персів, а також із своїми колишніми воро­гами воювали землі свого союзника.

Відсутність будь-яких повідомлень про підписання угод чи на­явність писемних договорів дозволяє дослідникам стверджувати, що це були усні угоди з приводу конкретних проблем. На це ж вка­зує і їх характер: викуп полонених, підкуп, плата за мир, дозвіл на розселення, обіцянка допомоги у боротьбі з конкретним ворогом. Можливо, заувага Маврикія Стратега, що слов’яни «не тримають свого слова», вказує саме на усну домовленість.

Ці досить обмежені свідчення візантійських авторів про перші дипломатичні контакти східних слов’ян між собою та з Візантійсь­кою імперією, аварами та готами схиляють до думки, що слов’ян можна сприймати у загальному контексті розвитку тогочасної «вар­варської» Європи. Взаємовідносини слов’ян із сусідніми народами являли собою звичайні стосунки всередині «варварського світу» чи «варварів» з «візантійським світом». Засоби й методи, за допомо­гою яких встановлювалися і впроваджувалися дипломатичні відно­сини, були традиційними. Вони мали глибоке коріння у племінних традиціях стародавніх слов’ян, а також у великому досвіді антич­ного, візантійського та східного суспільств.

Слов’янське суспільство вже засвоїло та знало всі типові тогоча­сні політичні дії, що так чи інакше були пов’язані з війною або за­грозою війни. Слов’яни знали шлях на Візантію, знали, як і коли збирати могутні військові коаліції. Зростання Києва на ранньому етапі його історії багато в чому зобов’язане цим походам. Адже во­лодар Києва контролював весь басейн Верхнього Дніпра, звідки збиралися військові та колонізаційні хвилі.

Засвоювання земель та захоплення здобичі й полонених, вима­гання в імперії багатих дарів та данини в обмін на мир, війна у складі різних союзів та заміна союзників, участь в охороні кордонів імперії та наймана служба, викуп полонених й переговори з усіх цих питань — усе це була повсякденна дипломатична практика ранньослов’янського суспільства. Саме з цього часу почалося вироб­лення головних принципів та спрямувань зовнішньої політики Дав­ньої Русі. В її основі лежали глибинні соціально-економічні та полі­тичні процеси, що проходили у східнослов’янському суспільстві.

Рис. 35.

Хозарська зброя і збруя.

Головні зовнішньоекономічні та політичні інтереси Русі VIΠ—IX ст. охоплювали Південь та Південний Схід. Її приваблюва­ли багаті й сильні держави — Візантія та Болгарія, Хозарія, кавка­зькі країни (Албанія, Грузія, Вірменія), навіть віддалений Багдад і шляхи до Середньої Азії. З ними вона підтримувала активні тор­говельні та політичні зв’язки. Сюди були спрямовані найбільші військові та дипломатичні дії задля забезпечення власних еконо­мічних інтересів. З часом до сфери зовнішньоекономічної зацікав­леності Русі включалися інші країни Сходу та Заходу, Скандинавії.

Відносини з Візантією IX—X cm.

Пам’ятки візантійської агіографічної літератури кінця VIII — початку IX ст. (Житія Стефана Сурожського та Геор­гія Амастридського) подають певні реалії дипломатії Русі на на­ступному етапі її державного розвитку — доби Русі у «вузькому значенні».

В них відбиті повідомлення про напад руських дружин на візан­тійські володіння у Криму (Сурож) та Малій Азії (Амастрида) й на­ступні переговори візантійців з русами.

«Житіє св. Стефана Сурожського» розповідає про напад великої раті на чолі з новгородським князем Бравлином, що «с многою си­лою» повоював землі від Херсонесу до Керчі й обложив Сурож. Піс­ля десятиденної облоги Бравлин увірвався до міста, воїни почали його грабувати. Але, коли князь намагався захопити скарби храму св. Софії, біля гробниці св. Стефана він занедужав («обратися лице его назад»). Бравлин наказав повернути сурожанам награбоване й звільнити полонених, і його обличчя прийняло нормальний вигляд.

Більшість сучасних дослідників визнають, що у цьому Житії відбиті цілком достовірні історичні події, згадуються достовірні персонажі (архієпископ Філарет, християнський князь Юрій Тар­хан), але князь Бравлин не міг бути новгородцем, оскільки на той час Новгорода не існувало. В. Г. Васильєвський, М. В. Левченко, Г. Вернадський та інші дослідники довели реальність повідомлень цього джерела. О. М. Сахаров показав, що там описані характерні риси дипломатичної практики східних слов’ян, що беруть початок з VI—VII ст. й зовсім не характерні для дипломатії Русі X ст.^[778]. Г. Вернадський відніс цю подію до 790 р.

З якихось невідомих нам причин русам довелося укласти з ві­зантійцями мирну угоду, активну роль у цьому відігравав Філарет. За умовою цієї усної угоди руси повернули «все елико пограбихом священныя съсоуды и церковныя в Корсоуни и в Керчи и везде», вивели військо з міста й повернули полонених. Невідомо, чи було хрещення князя умовою угоди, чи діяв якийсь інший фактор. Це могло розглядатися як значний політичний привілей русам, а міг бути й примус з боку імперських сил. Проте подібні дії стали харак­терними для наступних переговорів Русі з Візантією (Аскольд, Оль­га, Володимир) й традиційно трактувалися як почесні для руських князів.

Ще одним свідченням дипломатичної практики Русі у першій половині IX ст. є «Житіє св. Георгія Амастридського», де мова йде про переговори під час нападу русів на Амастриду — головний

Рис. 36. Крим. Розкопки міських кварталів середньовічного Партеніта.

центр Пафлагонії, що на північному узбережжі Малої Азії. В. Г. Ва­си льєвський вважав, що «Житіє» було створено до 842 р. дияконом Ігнатієм. Цю думку поділяють такі дослідники, як Є. Є. Голубин- ський, В. О. Пархоменко, Н. Полонська, М. В. Левченко^[779] тощо. Г. Вернадський відносив похід до 840 р.

За «Житієм», відбувся військовий похід русів на Амастриду, який завершився мирними переговорами місцевої візантійської влади з нападниками. У договорі простежуються ті ж риси, що й у Сурожі: визволення полонених, шанобливе ставлення до християн­ських святинь. Амастридська угода, хоч вірогідно була усною і носила переважно локальний характер, була фактично першою від­значеною у джерелах угодою Русі на території імперії. Вона завер­шила й перший напад Русі на безпосередні землі Візантії.

Обидві події, відомості про які дійшли до нас, напевне були не винятком, а досить типовими для зовнішньої політики Руської держави.

Дослідники вважають, що це було проявом зрослої могутності молодої держави, її перших спроб з’явитись на широкій світовій арені. На їхню думку, загроза з боку Русі примусила Хозарію за до­помогою Візантії у середині 30-х років IX ст. побудувати потужну фортецю — Саркел — біля гирла Дону.

Помітним етапом у розвитку давньоруської зовнішньої політи­ки було посольство 838—839 рр. у Константинополь до імператора Феофіла (829—842) та в столицю франкської держави — Інгель- гейм — до Людовика Благочестивого (814—941). Розповідь про це посольство вміщують Бертинські анали єпископа Пруденція. У тра­вні 839 р. до Інгельгейма прибуло візантійське посольство на чолі з єпископом Феод осієм Халкидонським та спафарієм Феофаном. Ра­зом з ними прибули й руські посли, які поверталися додому з Конс­тантинополя обхідним шляхом через «варварів, дуже жорстоких та диких», що перебували на головній дорозі.

У своєму посланні Феофіл пояснював, що посли від кагана наро­ду Poc прийшли до нього «заради дружби» й просив допомогти їм повернутися на батьківщину та надати охорону. Проте оскільки се­ред послів були «свеї», Людовик запідозрив їх у шпигунстві на ко­ристь скандинавів. Участь «свеїв» у посольстві не повинна виклика­ти здивування, оскільки вихідці із Скандинавії завдяки розвитку державності на Русі брали активну участь у цьому процесі не тільки як наймані воїни або купці. Залучення їх на службу було виклика­не потребами внутрішнього розвитку країни, зростанням необхід­ності зовнішньополітичних функцій Давньоруської держави.

Руське посольство могло з’явитися у Візантії не пізніше 838 р., а отже, перебувало в столиці імперії досить довго. Це тривале пере­бування дає змогу говорити вже про певний статус руського посоль­ства, про те, що це типове явище для тогочасної дипломатичної практики.

Посольство вело вже переговори не локальні з провінційною владою, а від імені правителя Русі з імператором Візантії. Не випад­ково згадано титул каган, який було перейнято від Хозарського ка­ганату. Про найвищий рівень прийому та успіх посольської місії свідчить і те, що імператор особисто інформував Людовика Благо­честивого про руське посольство та дав йому доброзичливі характе­ристики^[780].

Точно невідомо, чим було викликано це посольство. Напередодні Візантія зазнала ряд поразок у Малій Азії від арабів, у надчорно- морських степах з’явились угорські орди. Імперії потрібен був мир та дружба з молодою державою, могутність якої зростала. Можли­во, необхідно було врегулювати відносини після Амастридського та інших походів русів.

Надзвичайно важливою подією у міжнародному житті став по­хід 860 р. руських дружин на Константинополь. 18 червня 860 р. раптово руський флот підійшов до столиці імперії, висадив десант, який обложив місто. Імператор Михаїл ПІ, який з 40-тисячним вій­ськом виступив проти арабів, терміново повернувся назад. Руські війська захопили та пограбували передмістя Константинополя, про­те місто вціліло. Доля столиці Візантії була під великою загрозою. Патріарх Фотій у своїй проповіді казав, що «раптове нашестя вар­варів не дало часу чуткам повідомити про нього, аби можливо було придумати щось для безпеки... Місто ледь... не було взято на спис». Симеон Логофет, який жив у першій ПОЛОВИНІ X CT., повідомляв, що до міста підійшло двісті руських кораблів.

Імператор з патріархом проводили час у молитвах. Джерела вказують, що руси повернулися тільки після того, як патріарх Фо­тій умилостив Бога. За деякими відомостями, почалася буря, яка розкидала руський флот.

Проте в листі папи римського Миколи І до візантійського імпе­ратора Михаїла III від 28 вересня 865 р. подається інформація, що вороги, які підійшли до самих стін Константинополя пішли «не­від омщенними». Вірогідно, було укладено перемир’я.

Ці події викликали величезний резонанс у Європі. Вони відби­лися в сучасних візантійських джерелах, перш за все у двох пропо­відях Фотія та його «Окружному посланні» східним митрополитам 867 р. Візантійські хроністи згадували про це протягом п’яти сто­літь. Давньоруський літопис теж відзначив цей факт як надзвичай­но важливий, переломний в історії давньоруської держави. Саме від цього часу держава стала називатися Руською землею.

Через деякий час нове посольство русів прибуло до Візантії й уклало договір «миру та любові». Складовою частиною договору, ві­рогідно, було й питання про хрещення Русі. Фотій у своєму «Пос­ланні» каже, що руси поміняли поганську віру на християнську, «ставши до числа наших підданих та друзів, хоч незадовго перед цим грабували нас й виявляли нестримну зухвалість... вони при­йняли пастиря і з великим старанням виконують християнські об­ряди»^[781]. Хрестився князь Аскольд, який прийняв ім’я Миколая, та більша частина дружини.

Крім «політичної дружби» у договорі передбачалися й економіч­ні питання. Русам було дозволено торгувати у Константинополі й селитися біля монастиря св. Маманта.

Даний договір став практично політичним визнанням міжнаро­дного значення молодої Руської держави. '

Існує думка, що Аскольд здійснив не один похід на Візантію, а чотири і в цих угодах князя закладені положення наступних дого­ворів Русі та Візантії, а тексти договорів 907 та 911 рр. повторюють Аскольдові договори^[782].

Зміна 882 р. влади у Києві призвела до того, що Візантія, від­чувши послаблення Русі, перестала виконувати свої зобов’язання за договорами 60-х років. Зайнятий внутрішніми справами новий во­лодар Русі не міг швидко реагувати на це.

Проте після підкорення своїй владі більшості князівств-племен Русі, володіючи найважливішими стратегічними пунктами на шля­ху «з варяг до греків», князь Олег здійснив 907 р. успішний похід на Константинополь, в якому, за літописом, взяло участь 80-ти- сячне військо. Наслідком цього походу став дуже вигідний для Киє­ва мирний договір.

Візантія повинна була виплатити величезну контрибуцію: 12 гривень на кожного воїна та данину на користь князів-васалів Олега, що сиділи по найбільших містах. Руські купці отримали право безмитної торгівлі. Місцем проживання для них був величез­ний монастир св. Маманта. Обумовлювався вхід до міста: без зброї, через одну браму, у супроводі візантійського чиновника й у кількос­ті не більше 50 чоловік. Візантійці зобов’язувались утримувати руських купців протягом 6 місяців, а також надавати їм необхідне корабельне спорядження (якорі, вітрила, снасті) та харчування на зворотний шлях.

На основі цієї угоди було укладено новий, більш розгорнутий русько-візантійський договір 911 р., статті якого, крім того, регу­лювали взаємовідносини русів та греків, у них визначалася відпові­дальність за різні карні злочини — вбивства, крадіжки, бійки.

В історіографії нема одностайності у питанні стосовно реальнос­ті цього походу та наступних мирних угод, а також значення угод 907 та 911 рр.^[783]. Проте більшість сучасних дослідників визнає вели­ку їх значимість. Це були перші відомі за джерелами договори, складені письмово («миръ сътворихомъ Ивановомъ написаниемъ на двою харотью, царя вашего и своею рукою»), причому в двох при­мірниках. Літопис недарма підкреслює цей факт: «но точью просто- словесень (не тільки простослівно. — Г. І.), и писаниемъ».

Договір 911 р. був рівноправною двосторонньою угодою. Він охоплював широке коло питань, які регулювали проблеми взаємо­відносин двох країн (та їх підданих), які належали вже до повсяк­денних традиційних справ, пов’язаних з масштабною зовнішньо­економічною діяльністю Русі. Аналіз текстів договорів показує, що на Русі вже ввійшла у практику дипломатична «спеціалізація». До складу посольств включаються особи, які постійно (чи переважно) займаються переговорами. Договір фіксував, мир та рівноправні со­юзницькі відносини між Візантійською імперією та Руською дер­жавою. Він забезпечував економічні та політичні інтереси Русі на Півдні та на Балканах, давав можливість активно діяти у східному напрямку (Закавказзя). Ці договори (особливо 911 р.) відбивали розвиток руської дипломатичної практики від локальних договорів кінця VIII — початку IX ст. до міждержавних угод, де Русь висту­пає як визначна держава тогочасного світу.

Візантія, якій невигідно було зростання могутності Руської дер­жави, намагалася використовувати її військову силу і в той же час по можливості стримувати економічну та політичну експансію Русі. Перш за все це стосувалося південної торгівлі Русі. Протидія зов­нішній руській торгівлі, насамперед в районі Північного Надчорно- мор’я та Криму, й відмова від данини призвели у 30-х роках до різ­кого загострення відносин. 941 р. князь Ігор здійснив морський похід на Константинополь. Проте поблизу нього руський флот за­знав поразки від візантійського, який надзвичайно вдало застосу­вав «грецький вогонь».

Ігор 944 р. організував другий похід, «хотя мстити за себе». Ім­ператор Роман вислав назустріч руським військам посольство, яке уклало «вічний мир». За ним підтверджувалися головні торгові ін­тереси Русі, проте вони були менш вигідні порівняно з попередніми. Руські купці вже повинні були сплачувати мито. У військовд-полі- тичній сфері Русь зобов’язувалась захищати імперію від її ворогів, зокрема кримські володіння Візантії від болгар. Візантія теж мала присилати Ігорю військову допомогу за його проханням («елико ему будеть τpe6⅛⅛).

За часів правління Ольги зовнішньополітичні інтереси Київської Русі забезпечувались мирним шляхом. Важливою політичною по­дією був візит Ольги до Візантії, де вона була прийнята імператором Константином Багрянород ним. Крім пишної офіційної аудієнції, імператор двічі приймав княгиню у вузькому колі, кілька разів во­на була присутня на імператорському обіді. Зміст переговорів зали­шився невідомим. Проте з огляду на велику кількість купців (44) у посольстві сторони, ймовірно, крім політичних, обговорювали й тор­гові проблеми. Можливо, мова могла йти про налагодження більш тісних контактів між країнами і в контексті цього було порушене питання про хрещення Русі. Княгиня Ольга прийняла християн­ство, проте християнізація Русі на державному рівні не відбулася.

Більшість дослідників датують цей візит Ольги 957 р., хоч в іс­торіографії висловлювались думки, що могла бути ще одна поїздка Ольги до Візантії 946 р.^[784]. Існують різні думки щодо місця та да­ти її хрещення. Дуже можливо, що вона була хрещена ще у Києві, але приватно. Хрещення у Константинополі могло розглядатися як важливий політичний акт, спрямований на підвищення авторитету Русі.

Договір Ольги з Константином підтвердив умови договору 944 р., адже Роман І Лакапін, як і Ігор, що підписали його, вже зійшли з історичної арени.

Відносини Візантії і Русі залежали від загальнополітичної ситу­ації та внутрішнього становища держав. Як тільки імперія посилю­вала свої позиції або відчувала послаблення сили київського князя, починалися утиски інтересів Русі в тих чи інших регіонах.

Слід підкреслити, що Русь досить успішно оволодівала практи­кою політичної розвідки, володіла загальною військово-політичною ситуацією. Про те свідчать посольство 838 р., раптові для Візантії походи 860 та 941 рр., коли руси виступили, знаючи, що візантійсь­ка армія знаходиться далеко від столиці.

Наступний етап відносин з Візантією пов’язаний з політикою Святослава. Візантію турбувало посилення Болгарії й вона виріши­ла розбити її за допомогою Русі, яка теж виснажувалася внаслідок військових зіткнень. До Києва прибуло посольство Калокіра з Хер­сонесу з багатими подарунками (півтори тисячі фунтів золота), щоб схилити князя до походу на Болгарію. У 968 р. Святослав з вій­ськом з’явився у Болгарії й під Доростолом розбив болгар, зайняв міста у Подунав’ї. Болгарія практично вся ставала на бік перемож­ця. У Святослава змінились плани й разом з болгарами він вирішив повернути зброю проти Візантії. Облога Києва печенігами того ж року примусила його повернутися додому. Але він відразу ж почав готуватися до нового походу.

Святослав планував перевести свою резиденцію до Переяславця- на-Дунаї («хочю жити в Переяславци на Дунай, яко то єсть середа земли моей»). Його вабила жвава торгівля на Нижньому Дунаї, де сходились торгові шляхи з Візантії, Русі, Чехії, Угорщини тощо.

969 р. він виступив у другий похід на Балкани, на цей раз вже проти Візантії. Після кількох перемог він підійшов майже до столи­ці імперії («за маломь бо 6⅛ не λoπ^⅜ Царяграда»). Проте у битві з новим імператором Іоанном Цимісхієм зазнав поразки і відійшов до Болгарії. Велике візантійське військо 971 р. вдерлося до Болгарії, болгарська феодальна верхівка почала переходити на бік імперії. Були втрачені майже всі міста, залишки Святославового війська були обложені у Доростолі. Після тримісячної виснажливої облоги та жорстоких боїв обидва суперники розпочали переговори й укла­ли мир.

За його умовами Святослав відмовлявся від претензій на Балка­нах та у Криму, Іоанн Цимісхій зобов’язувався відпустити залишки руських військ додому й забезпечити їх харчуванням у дорозі та в подальшому ставитись до них «як до друзів».

Втім, як небезпідставно вважають дослідники, ця обіцянка не­дорого коштувала. Візантія організувала напад печенігів на послаб­лене військо*⁴. Посланець імператора Феофіл Євхаїтський, ймовір­но, вказав на поганий стан руського війська, чим практично зумо­вив печенізький напад. Руське військо, перезимувавши на Білобе- режжі, надто виснажилося від голоду. Одна частина поверталася верхи, а друга, із Святославом,— водою. Під порогами, на о. Хор­тиця, князь потрапив у засідку й загинув у битві з печенігами.

Результати зовнішньої політики Святослава не можна сприйма­ти однозначно. З одного боку, він остаточно ліквідував Хозарську державу, а з другого — зняв останню перешкоду перед печенізьки­ми ордами. Отримавши низку блискучих перемог на Балканах, не оцінив свої сили та загальну політичну ситуацію й не зміг ними скористатись. Руська держава знесилилась під час балканської кам­панії й пережила першу міжусобну війну.

Підступна поведінка візантійців та нехтування укладеною уго­дою, а головне, панування імперії на Балканах і Чорному морі, при­звели до погіршення русько-візантійських відносин.

Намагання Візантії зменшити вплив Русі не мали успіху. У Русі залишились міцні позиції в Надазов’ї. Тмутараканське князівство розширило свої кордони й у межах Керченського півострова, центр якого набув назви Корчева. Зіткнення інтересів обох держав при­зводило до напруження у відносинах.

Проте, коли 987 р. спалахнуло повстання Барди Фоки, імпера­тор Василій II звернувся до Володимира по військову допомогу. По­чалися відомі події, пов’язані з прийняттям християнства на Русі. На вимоги руської дипломатії щодо династичного шлюбу князя Во­лодимира з принцесою Анною Візантія дала згоду, але виконала її тільки після військового походу на Херсонес.

Цей династичний шлюб важив надзвичайно багато як політич­ний акт, що свідчив — Русь зайняла видне місце серед держав того­часного світу. Традиційна візантійська політика, щобі підкреслити найвищий статус імператорського дому, уникала будь-яких динас­тичних споріднень. Візантійський імператор був недосяжним ідеа­лом величі, могутності, влади, престижу для будь-якого європейсь­кого монарха. Престиж влади київського князя тепер було піднято на найвищий щабель. В той же час посилились позиції Русі у Пів­нічному Надчорномор’ї та у Криму.

Посилення політичних та економічних контактів сприяло зміц­ненню і поширенню культурних контактів. Русь швидко засвоюва­ла найкращі досягнення Візантії в різних галузях культури.

З часів правління Ярослав Мудрого відносини Київської Русі та Візантії мали мінливий характер. Джерела нічого не розповідають про їх погіршення на початку князювання Ярослава. Але ймовірно, що під час послаблення Русі у ході боротьби за великокнязівський

¹⁴ Грушевський М. С. Історія України-Руси.— Т. 1.— С. 476, 477. стіл Візантія традиційно почала притісняти руську торгівлю на Пів­дні. Невдоволення імператора викликала політика Ярослава,. його орієнтація на самостійність руської митрополії.

Все це призвело до збройного конфлікту 1043 р., коли відбувся новий похід на Візантію на чолі з Володимиром Ярославичем та Ви- шатою. Проте він завершився повного невдачею. Пізніше мирні сто­сунки нормалізувалися й угода була закріплена династичним шлю­бом. Улюблений син Ярослава Всеволод одружився на візантійській царівні з дому Мономахів. Старший син Всеволода — Володимир — отримав через це прізвисько Мономаха. Оскільки «родися синъ Bo- лодимиръ отъ царищЬ Γp⅛4ecκoe>> 1053 p., то нормалізація відносин відбулась не пізніше 1052 р.

Відносини Русі із східними сусідами (Хозарія, Волзька Булгарія, Кавказ та Середня Азія)

У VIII—X ст. Хозарія та Візантія були головними об’єктами зовнішньої політики Русі.

Хозарський каганат панував на волзькому торговому шляху, торговими магістралями на Каспій, Кавказ, Середню Азію. Він по­ширив свою владу на територію Північного Надчорномор’я, частину Криму. Хозарам певний час виплачували данину деякі слов’янські племена — поляни, сіверяни, радимичі, в’ятичі. Східні слов’яни ве­ли з ними постійну боротьбу, про що свідчить і легенда про данину хозарам мечами. Східна торгівля Русі на ранньому етапі здійснюва­лася через Хозарію та часто за допомогою хозарських купців. У Києві існував топонім Козаре, що лишився, вірогідно, від місцезна­ходження торгової колонії хозарських купців.

З середини VIII — початку X ст. Київська Русь входила до «хо­зарського» (південного) кола обігу арабських монет. На відміну від північних монетних знахідок тут зосереджуються монети з абасид- ських монетарень східної та центральної частин арабського світу. Це зона стійких економічних контактів, пов’язаних перш за все з Дніпровською системою торгових сполучень, вона була основою по­літичних зацікавленостей Русі у східному напрямку.

Перший відомий похід на Схід — експедиція Аскольда на Абес- гун (південне узбережжя Каспію)^[785], можливо, пов’язаний з угодою з Візантією 860 р., коли Русь обіцяла підтримати імперію у боротьбі з Халіфатом.

Аскольд підтримував з Хозарією переважно мирні стосунки. Ка­ганат не проявляв активної ворожості проти Русі й у той же час був достатньо міцним заслоном проти кочовиків Сходу. Інтереси забез­печення міцного тилу під час походів на Візантію примушували Ас­кольда утримуватись від конфліктів з каганатом. Натомість остан­ній пропустив руські дружини на Каспій. Халіфат був грізним воро­гом і Хозарії. Про мирні контакти Русі з Хозарією свідчить й надхо­дження звідти арабської монети VIII—IX ст.

Дружні відносини мала Русь з угорським союзом племен. Русь та угри були зацікавлені у мирних стосунках. Угрів витісняли пече­ніги. Вони проходили повз Київ, де «сташа вежами». Після зброй­ного конфлікту було укладено мир. Свідчення пізнього (XII— XIII ст.) хроніста про підкорення уграми Русі та величезну щорічну данину не відповідають дійсності. Існує думка, що угорський князь Альмош був спільником Аскольда.

У першій половині X ст. Русь організувала нові походи на Кас­пій. Як правило, вони відбувалися після русько-візантійських угод і за згодою Хозарії, яка забезпечувала вільний прохід військ. Інтереси Русі спрямовувалися передусім на південне узбережжя Ка­спію, на Абесгун — найбагатшу торгову гавань. Це був давній тор­говий шлях, який вів далі до Хорезму та інших центрів Середньої Азії.

У 909—910 рр. відбувся повторний напад на Абесгун й на місто Сарі, а у 912—913 рр. ще більший (ал-Масуді повідомляє про 500 кораблів) напад на Абесгун, Гилян, Апшерон. Хозарський каган пропустив руські дружини за умови 50% здобичі. Проте на зворот­ному шляху на русів напала мусульманська гвардія хозар, яка віді­брала здобич й знищила переважну більшість війська.

Наступний похід відбувся 945 р. на Албанію (Азербайджан). З Чорного моря пройшли до Кури й піднялись до столиці — багатого Бердаа. На цей раз мета походу, схоже, була дещо іншою. Руси хо­тіли влади над територією і спочатку не грабували й не притісняли місцеве населення. Проте пізніше почалися конфлікти, місто було розгромлене. Через кілька місяців під тиском мусульманських військ руські дружини відступили до кораблів й повернулися додому.

Масштаби руських походів на Каспій та Кавказ весь час зроста­ли, разом із захопленням багатої здобичі, відбувалось засвоєння та закріплення на торгових шляхах, вирішувались політичні завдан­ня, виконувались союзничеські зобов’язання. Політика на Сході була тісно пов’язана з іншими зовнішньополітичними інтересами на Балканах і Чорному морі^[786].

Проте результати цих експедицій були обмежені: лише грабіж­ницька здобич, яка 913 р. до того ж дісталася хозарам. Хозарія пе­ретинала всі шляхи на Схід. Недарма похід 945 р. здійснювався вже не через її територію. Відносини стали ще напруженішими.

Поглиблювалися і візантійсько-хозарські протиріччя. Після угоди 944 р. Русь виступала союзником Візантії й заступила місце Хозарії як спільника імперії на Чорному морі. Зіткнення з Хоза- рією стало неминучим. З часів Олега йшов процес поступового звільнення східнослов’янських союзів племен від хозарського па­нування.

У 964 р. Святослав звільнив від хозарської данини й повернув під київську владу в’ятичів.

У 965 р. Святослав завдав потужного удару по каганату. Після походу по Оці та Волзі й розгрому земель булгар та буртасів (морд­ви), сателітів Хозарського кагана, він на території каганату розбив головні його сили й захопив Саркел (Білу Вежу), завоював Північ­ний Кавказ, потім Семендер та столицю Хозарії — Ітіль.

Головною метою походу Святослава був не грабіж, не розорення корінних земель каганату, а закріплення на Дону, Надазов’ї, Пів­нічному Кавказі, політичне приєднання нових територій, можливо, підкорення ослаблої Хозарії на правах васалітету. Якщо врахувати міцні позиції Русі на кіммерійському Bocnopi, то вплив Києва в ра­йоні Північного Надчорномор’я ставав домінуючим. У результаті походів Святослава Хозарія як держава занепала і невдовзі зникла з політичної карти назавжди.

Відносини Русі з Волзькою Булгарією після походу Святослава переважно були мирними. Та й той похід був більше пов’язаний з Хозарією, ніж з політикою самої Булгарії. Спробу її підкорити піз­ніше зробив Володимир Святославич, коли він «победи,болгари». Але з цього приводу виказав сумнів ще Добриня: «Сим дани не дая- ти». 985 р. було укладено мирний договір до того часу, як «камень начнеть плавати, а хмель грязнути». Відносини залишались мир­ними тривалий час, не рахуючи деяких дрібних конфліктів у XI ст. через Муромську волость.

На Закавказзі руси з’являлись під час вже згаданих походів. Во­ни брали участь у подіях 987 р. у Дагестані та Ширвані, а також 1032 р. разом з аланами у Ширвані. Проте це були не стільки само­стійні дії центральної київської влади, скільки допомога невелики­ми загонами чи служба найманцями.

Східні джерела доби прийняття Володимиром християнства дозволяють висловлювати думку про зв’язки Русі з Хорезмом. Є дані про посольство руського князя до Хорезму з метою вивчити можливість прийняття ісламу. Крім релігійно-політичних контак­тів, мали існувати і якісь торговельні зв’язки, про що свідчать окре­мі археологічні знахідки на території Русі.

Зв’язки з Дунайською Болгарією для Русі були традиційними і в економічно-політичній і, особливо, в культурній сфері. Адже це — слов’янська країна, яка раніше прийняла християнство, де раніше виникла писемність. На Русі діяло чимало болгар, перш за все у церковній та культурній сфері. Шляхи до Візантії і на Балка­ни йшли через Болгарію. Постійна боротьба за свою незалежність проти імперії робила Болгарію природним союзником Русі. Але Ві­зантії часто вдавалося використовувати Русь проти Болгарії або нав­паки — налаштовувати правителів останньої проти Києва. Таке бу­ло під час походів Ігоря та Святослава. Спроба Володимира підтри­мувати вціліле Західноболгарське царство Самуїла (980—1014) бу­ла безуспішною. Перше Болгарське царство остаточно впало 1018 р. під ударами війск імператора Василія II Болгаробойця.

Скандинавські країни

З другої половини IX ст. все більшої ваги набува­ли міжнародні зв’язки із скандинавськими країнами. Північна Русь вдалася до активних військових та торгових контактів з ними раніше.

Проте на ранніх етапах це не були міждержавні відносини Русі зі Швецією, Норвегією чи Данією. Окремі наймані загони, купці, воїни, вигнані феодали брали участь у певній діяльності на теренах Давньоруської держави. Вихідці із Скандинавії були на службі у Олега та Ігоря, Святослава, Володимира та Ярослава.

Олег виплачував варягам данину, причому лише від Новгорода 300 гривень «мир деля». Скоріше, це була плата варязькому найма­ному загону. Нагадаємо, що при Володимирі Новгород виплачував Києву 2000 гривень, а ще тисяча йшла на платню князівському гар­нізону. Князі мали особисту дружину, яка значною мірою склада­лася з варягів. Цей найманий корпус постійно поновлювався, особ­ливо під час військових дій та міжусобиць.

Володимир, а потім Ярослав під час боротьби за владу шукали допомоги «за морем». Проте державні угоди Русі з правителями Скандинавії про військову допомогу невідомі. Скоріше це була зви­чайна вербовка. Але присутність на Русі, часто тимчасова, сканди­навів зробила культурно-історичні зв’язки з цими країнами стали­ми. Знахідки руських речей на території Скандинавії та навпаки підтверджують жвавість цих контактів. Для скандинавів були най- привабливішими два великих торгових шляхи: по Дніпру «от Грек до Варягів» та волзький.

З X ст. Русь стає постійним притулком для високопоставлених вигнанців з цих країн, а з часів Ярослава Володимировича встанов­люються династичні зв’язки з королівськими домами Скандинавії. Великі князі київські займали самостійну позицію у підтримці тих чи інших претендентів на королівський стіл. При князівському дво­рі знайшов підтримку норвезький король Олаф Трюгвасон (995— 1000). Звідси він пішов воювати Данію. З Русі на престол норвежці запросили його сина Магнуса Доброго (1036—1046), який після смерті Канута Великого завоював і Данію. Ярослав Мудрий був одружений на дочці шведського короля Олафа Скотконунга, а його дочка Єлизавета вийшла заміж за Гаральда Грізного, який чимало років провів на Русі й у 1047—1066 рр. був королем Норвегії. Після загибелі Гаральда в Англії у битві під Станфордбриджем вона стала дружиною датського короля Свена (1047—1075). Датський король Ерік І Добрий (близько 1095—1103) перед вступом на престол пе­ребував при дворі Святополка Ізяславича. Русько-скандинавські державні зв’язки зберігалися у доброму стані і за часів Володимира Мономаха.

Довгострокове перебування найманого скандинавського корпу­су, численних купців із факторіями у різних містах відбилося як у скандинавських сагах, так і в руських джерелах. Києво-Печерсь­кий патерик докладно розповідає про варяга Шимона та його сина тисяцького Георгія, які робили великі внески до монастиря. А з «поясом Шимона» пов’язане закладання та розбивка Успенського собору. З цих джерел зрозуміло, що служити на Русь в XI ст. йшли переважно молодші сини феодальних родів, яким не було місця на батьківщині.

Зростання авторитету та могутності Русі з часів Володимира від­бивалося у достатньо широких династичних зв’язках руських кня­зів. Крім згаданих шлюбів відомо, що Святополк Володимирович був одружений на дочці польського короля Болеслава Хороброго. Анна Ярославна стала дружиною короля Франції Генріха І. Її сест­ра Анастасія — угорського короля Андрія, який сам перебував пев­ний час у Києві.

Сестра Ярослава Доброніга-Марія вийшла заміж за польського короля Казиміра Пяста, а Ізяслав Ярославич оженився на сестрі польського короля Гертруді.

Київська правляча династія підтримувала родинні відносини з більшістю феодальних родин Європи. Звичайно, кожей династич­ний шлюб знаменував собою політичну угоду, мирні та союзницькі відносини з конкретною країною.

Вже з X ст. Русь активно включилася у систему європейських міжнародних відносин. Вона відстоювала власні політичні та еконо­мічні інтереси, забезпечувала їх мирним чи військовим шляхом, вступала у різні коаліції, підтримувала потрібних претендентів у вій­нах за королівську владу в різних країнах. До Києва прибували чис­ленні посольства з метою залучити могутню країну до своїх союзів.

Дипломатичні контакти з Німеччиною можна відслідковувати від посольства 839 р., що прибуло до Людовика Благочестивого. Ні­мецькі хроністи добре знають про посольство княгині Ольги до ім­ператора Оттона І (936—967). Ними велися переговори про прийнят­тя Руссю християнства й направлення єпископа. Ольга враховувала найбільш вигідний для Русі шлях, а також, можливо, використову­вала зв’язки із західною церквою як засіб тиску на Візантію. У від­повідь до Русі було послано місію на чолі з Адальбертом. Проте місія своєї мети не досягла й 962 р. повернулася назад.

Відомо ще одне посольство Русі, яке прибуло з багатими дарами до Оттона II (967—983). Сприяв зближенню двох країн і шлюб Володимира з Анною, адже вона була родичкою Феофано — дру­жини Оттона II. У 1006 або 1008 р. в Києві протягом місяця перебу­вав єпископ Бруно Кверфуртський, який очолив місію до печенігів.

Звідси написав імператору Генріху II листа, де описував Володими­ра як «повелителя Русів».

У 90-і роки X ст. спостерігаються інтенсивні відносини Києва з Римом. Римський папа намагався перетягнути на свій бік молоду християнську державу. 991 р. з Рима прибуло до Володимира по­сольство, що було прийнято «с любовию и честию». 994 р. з Рима повернулися посли Володимира. У 1000—1001 рр. відбувся ще один обмін посольствами. Ця дипломатична практика Русі мала звичай­но не релігійну, а суто політичну основу. Русь не йшла у фарватері політики Візантії, а вела системну політику, намагаючись у різних регіонах мати противагу своїм потенційним супротивникам. Німець­ка імперія та Рим виступали такою противагою Візантії та Польщі.

Результатом зближення з Німеччиною став шлюб (після смерті Анни) Володимира з онукою Оттона І, дочкою графа Куно^[787]. 1013 р. між Києвом і Священною Римською імперією була укладена мирна угода.

За Ярослава добрі відносини закріпилися шлюбом Святослава з Одою, дочкою Леопольда Штаденського. Її брат Бурхард очолював посольство імператора Генріха IV до Святослава, коли той взявся виступити посередником у справі Ізяслава Ярославича.

Дочка Всеволода Євпраксія-Адельгейда була видана спочатку за маркграфа Штаденського, після його смерті одружилася з імперато­ром Генріхом IV й була коронована у Кельні 1089 р. Проте цей шлюб був нещасливий. Євпраксію використовували у внутрішній боротьбі, що розгорнулася між імператором і папою. Політичні зв’язки Русі з Німеччиною були підкріплені жвавими економічни­ми контактами. Про це розповідають численні знахідки німецького походження на Русі, в тому числі монети Оттонів, Оттона І і Адель- гейди, навіть мідної руди у Києві, а руських — на території Ні­меччини.

Найактивніші відносини Русь мала з Польщею. Кордон з Поль­щею найдавніший з відомих. Ібрагім ібн Якуб у 966 р. писав про цей кордон за короля Мешка І. За цей кордон протягом століть ве­лися війни. Перш за все це стосується Червенських градів. Війною 981 р. Володимир повернув до складу Руської держави Червень, Пе­ремишль та інші міста. Наприкінці X ст. між Володмиром і Боле­славом І встановилися мирні відносини, втім як і з іншими країна­ми: Володимир з Чехією повідомляють давньоруські та іноземні джерела. Політичні відносини також мають давню історію. Союз Володимира з Андріхом (1012—1034) сприймається вже як традиційний. Однією з дружин Володимира була чешка. Цей шлюб мав скріплювати певні угоди, яким, звичайно, передували обмін по­сольствами та переговори.

Традиційний торговий шлях на Київ з Регенсбурга вів через Прагу та Краків. Він відігравав велику роль у спільних контактах.

У боротьбі з Польщею Чехія часто виступала разом з київським князем. Так, під час подій 1029—1031 рр. Бржетислав, син Андрі- ха, виступив проти Польщі. На час його правління (1034—1055) припадає розквіт Сазавського монастиря св. Прокопа (заснований 1032 р.), який був відомим центром чесько-руської культурної взає­модії. Не випадково чеські агіографічні твори (Житіє св. Людмили, легенда про св. Вацлава) збереглися саме на Русі. А один з вівтарів собору цього монастиря був присвячений Борису та Глібу.

За Святополка проти чехів на допомогу Польщі виступали Воло­димир Мономах та Олег Святославич. Мирні відносини часів єдино­владдя київського князя у XII ст. стали диференціюватися залежно від угруповань руських князів. Чернігівці ставились більш вороже, Волинь, навпаки, зміцнювала дружні стосунки.

Мирні відносини Києва з Угорщиною були традиційними з часів переходу угрів на нове місце наприкінці IX ст. Вони були союзни­ками Русі в її візантійській, німецькій чи польській політиці. Угри схвалювали балканську політику Святослава і брали участь у його походах. Володимир жив у мирі з Іштваном І Святим (997—1038). Двоюрідний брат короля герцог Ласло Cap був одружений на русь­кій, вірогідно Премиславі Володимирівні. При київському дворі служили угри (дружинник князя Бориса Георгій і його брат Моісей).

За Ярослава відносини спочатку були напруженими — угри під­тримували Болеслава І та Святополка. Під час подій 1029—1031 рр. були у протилежній коаліції. Проте з воцарінням сина герцога Лас­ло Андрія І (1046—1061) стосунки налагодились, адже новий ко­роль жив у Києві й одружився з Анастасією.

Політика наступників Ярослава Мудрого щодо Угорщини тя­жіла до союзницької, проте вона значно ускладнювалася усобицями у кожній з країн. Політика галицьких Ростиславичів починала в цьому плані відрізнятися від позицій Києва.

Син Святополка Ярослав одружився з дочкою короля Ласло І, наступник останнього Кальман (1095—1114) продовжував союз­ницьку щодо Києва політику. Ярослав у 1099 р. привів угорське військо під Перемишль, де заховався Володар Ростиславич. Але угорські війська потерпіли жорстоку поразку від половців.

У 1104 р. Святополк видав свою дочку Предславу «в Угры за ко­ролевич» (вірогідно за герцога Альмоша), зміцнивши свій союз з королем. З іменем Кальмана пов’язують появу руського корпусу особистої охорони — «руські королевської величності», які мешка­ли у «руському місті» Оросварі. Вони охороняли ворота та інші вхо­ди до королівської резиденції.

Союз з Угорщиною сприяв успішній боротьбі Русі з Візантією та Німецькою імперією.

З країнами Західної Європи, незважаючи на їхню віддаленість, Русь підтримувала політичні та економічні контакти. Шлюб Анни Ярославни з королем Франції, ймовірно, мав скріпити спільні анти- візантійські та антинімецькі плани і наміри. Цьому повинні були передувати численні дипломатичні зносини Києва та Парижа. Оста­точно урочисте посольство на чолі з єпископом Mo Савейром та Ро­же Шалонським прибуло до Києва 1048 р. й повернулося з Анною наступного року. 19 травня 1051 р. у Реймсі відбулася урочиста шлюбна церемонія. Збереглися підписи Анни на різних доку­ментах.

Про зв’язки з Англією свідчать монети кінця X — початку XI ст., виявлені у Києві. Саги повідомляють, що деякі варяги бува­ли в обох країнах. Олаф Трюгвасон прибув до Англії після перебу­вання на Русі, Олаф Святий потрапив до двору Ярослава з Англії. Сини Едмунда Залізний бік (вбитий 1016 р.) — Едвін та Едуард — також знайшли притулок при цьому ж дворі. Дочка Гарольда П Год- вісона після еміграції стала дружиною Володимира Мономаха. Пев­но, її супроводжували й інші англосакси, які стали служити у Києві.

Про ірландських монахів відомо, що вони бували в Києві. Один з них, Маврикій «прибув до руського князя і від цього государя й інших знатних осіб багатого міста Києва отримав у подарунок доро­гоцінні хутра і сто фунтів срібла... він щасливо повернувся разом з купцями до Регенсбурга», де за гроші було завершено будівництво монастиря св. Якова та Гертруди (між 1090 та 1122 рр.). Про зв’яз­ки з Англією на державному рівні відомостей не збереглося.

Наприкінці XI ст. з’явилися нові тенденції у зовнішній політиці Русі. Вони полягали у формуванні самостійної політики нових центрів Русі, що повністю проявилася вже у XII—XIII ст.