Глава 5 АНТРОПОЛОГІЧНИЙ СКЛАД ДАВНЬОРУСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

Важливу роль у висвітленні етногенетичної проб­лематики відіграють дані антропології, які дозволяють визначити генетичні витоки середньовічного населення України, окреслити морфологічні компоненти, котрі ввійшли до її складу, з’ясувати специфіку окремих регіонів.

Згідно з даними краніології, давньоруське населення Украї­ни — нащадки літописних полян, сіверян, древлян, волинян, ти- верців та уличів — загалом характеризувались доліхомезокра- нією, тобто видовженою або середньою за довжиною черепною коробкою, здебільшого помірним за шириною лицем, добре профі­льованим у горизонтальній площині, середньо або різко виступаю­чим носом з високим переніссям, що, як відомо, властиво типовим представникам європеоїдної раси. Поряд з цим, залежно від варіа­цій двох провідних краніологічних ознак — співвідношення між шириною й довжиною черепа та діаметра вилиць, серед них можна виокремити кілька антропологічних типів, на що вперше вказав В. В. Бунак^[749].

Ця теза була розвинута Т. О. Трофимовою, яка вирізнила серед середньовічної слов’янської людності України три європеоїдні ти­пи, а саме: мезо-доліхокефальний широколиций, властивий древля­нам, доліхокефальний вульколиций, притаманний сіверянам і "пе­реяславським полянам та мезо-доліхокефальний вузьколиций, по­ширений серед жителів Чернігівського регіону. Кожному з них во­на знайшла аналогії на суміжних або більш віддалених територіях. Так, мезо-доліхокефальний тип, за Т. О. Трофимовою, трапляється також серед полоцьких кривичів, дреговичів, радимичів, деяких груп словен Приільмення, у чуді північно-західних земель Східної Європи, середньовічної іжори, деяких етнічних груп цього часу Прибалтики, Пруссії, Нідерландів та Скандинавії. Вузьколиций до­ліхокефальний тип, на думку дослідниці, представлений не лише на Лівобережжі України, а й серед в’ятичів' та кривичів, населення Болгарського царства і міських жителів Золотої Орди.

Наведена вище схема була переглянута й істотно доповнена Т. І. Алексєєвою — автором узагальнюючої монографії з антропо­логії східних слов’ян, де були використані всі наявні на початок 1970-х років матеріали, присвячені даній проблематиці^[751]. Спираю­чись на краніологічні дані, вона виокремила серед давньоруської людності України чотири антропологічні типи, основні характерне^ тики котрих наведені в таблиці 1. Праця Алексєєвої і досі залишає ться головним джерелом інформації стосовно морфологічних рис населення Київської Русі.

Таблиця 1.

Аналіз краніологічних даних свідчить про те, що в Середній Наддніпрянщині (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) пере­важали риси мезо-доліхокранного типу, який характеризується та­кож середньою шириною вилиць, вираженим горизонтальним про­філюванням обличчя та помірним виступанням носа.

Порівняльний аналіз краніологічних характеристик черепів з некрополів Києва, Вітачева, Переяслава, Чернігова та Любеча свід­чить про морфологічну близькість міського та сільського населення Середньої Наддніпрянщини. Певні відмінності між ними виявля­ються лише за двома ознаками: міські жителі здебільшого кругло­голові та широколиці^[753]. Крім того, вони мали трохи вищий зріст. Привертає увагу, що черепи з курганного некрополя XI—XII ст. на території Переяслава схожі с синхронними серіями Чернігова та Любеча, відрізнялися від них лише трохи вищим обличчям. Остан­нє свідчить про вплив морфологічних особливостей сільської люд­ності Переяславщини.

В середній течії Десни, басейні Сейму і верхів’ях Сули, де в дру­гій половині І тис. н. е. мешкали літописні сіверяни, в давньорусь­кий час був поширений доліхокранний середньолиций тип, який знаходить певні аналогії серед нащадків радимичів, дреговичів, смо­ленських та тверських кривичів.

У верхів’ях Здвижу, Тетерева, Ужу та Уборті, де на час утворен­ня Київської Русі локалізувались літописні древляни, Г. Ф. Дебець, Т. О. Трофимова та Т. І. Алексеева вирізняли мезокефальний, висо- коголовий і широколиций тип. Схожі антропологічні варіанти по­ширені і на захід від окресленої території — у верхів’ях Стиру та Горині, де вони пов’язані з підкурганними похованнями на гори­зонті. Що стосується похованих в ямах під курганними насипами, які частіше трапляються в межиріччі Стиру та Горині — ареалу во- линян, то їм властивий схожий з попереднім, але більш довгоголо­вий антропологічний тип, який, крім того, відзначається середньою висотою черепної коробки і трохи вужчим обличчям.

Східнослов’янське середньовічне населення Середнього Подніс­тров’я (сучасні Північна Буковина і Молдова) — території, пов’яза­ної з літописними тиверцями, — характеризувалось мезокранією, середніми розмірами лицьового відділу, дуже широкими і невисо­кими орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, високим переніссям, середнім виступанням носа. Найближчі анало­гії цьому поєднанню ознак серед інших груп давньоруської люднос­ті України можна знайти в ареалі древлян. Специфічні риси відзна­чені в Василівській серії, де виявлена тенденція до високолицьості*, високоорбітності та вузьколицьості.

Чим же пояснюються відмінності фізичного типу окремих груп давньоруської людності України?

Перше. Ще визначний чеський вчений Л. Нідерле, що доскона­ло володів методикою антропологічних досліджень, дійшов виснов­ку про те, що морфологічні риси «праслов’ян» склались на тій об- ширній території, де в добу неоліту-бронзи та раннього заліза були поширені широколиці європеоїдні варіанти. На півночі вона обме­жена верхньою та середньою течіями Західної Двіни, на півдні — лівими притоками Дунаю в його середній течії, на заході — верх­ньою та середньою течіями Західної Вісли, на сході — середньою та нижньою течіями Дніпра^[755]. Окреслений регіон знаходиться на сти­ку ареалів північноєвропеоїдної доліхокранної світлопігментованої та мезокранної темнопігментованої південноєвропеоїдної рас. Тут здавна мешкали носії різних морфологічних комплексів, жоден з яких не може вважатись «праслов’янським». Це дає підстави дума­ти, що східні слов’яни, а серед них і племена, що мешкали на терені України, ніколи не були однорідними в антропологічному плані, хоча і мали деякі специфічні риси, за якими відрізнялись від давніх германців, фракійців та ін.

Друге. Розселяючись на території Східної Європи, Слов’янські племена асимілювали місцеву дослов’янську людність, що призвело до певних змін їх фізичного типу. Саме цим, на думку Т. І. Алек­сеевой пояснюється зменшення діаметра вилиць у багатьох східно­слов’янських груп, які контактували з вузьколицими фіномовними і, вірогідно, іраномовними племенами. Певну роль у формуванні морфологічних особливостей давньоруської людності відігравали також її взаємини з більш пізніми тюркомовними кочівниками.

Розглянемо витоки означених вище антропологічних типів се­редньовічного неселення України.

Аналіз краніологічних даних показав, що відносна широколи- цість як визначальна риса слов’ян найвиразніше простежується се­ред західних груп давньоруської людності України — нащадків дре­влян, волинян, тиверців та уличів. За цією та багатьма іншими ознаками, зокрема великими розмірами черепа, колишні волиняни і меншою мірою древляни схожі із західними кривичами, а також балтськими племенами, зокрема латгалами^[756].

Щодо відзначених вище специфічних рис черепів з могильника поблизу с. Василів у Середній Наддністрянщині, то вони, ймовірно, мають інше походження. Аналізуючи величини верхньо лицьового, орбітного та носового покажчиків у цій серії, М. С. Великанова за­уважує, що вони «ухиляються в західнослов’янському напрямку і лежать по суті поза східнослов’янськими межами коливань цих оз­нак»^[757]. З цим можна погодитись, але з одним суттєвим застережен­ням: отримані дані не слід розглядати як доказ прийшлого характе­ру василівської популяції, хоча самі по собі міграції різноетнічних груп у межах Київської Русі не були чимось надзвичайним. Мова йде про напрямки давніх антропологічних зв’язків населення Кар­патського регіону та суміжних з ним територій, яке і в наші дні за своїми морфологічними особливостями знаходить широкі аналогії серед західних слов’ян (словаків, південних поляків, окремих груп чехів та ін.)^[758].

На іншій основі склався антропологічний тип давньоруського населення Середньої Наддніпрянщини, де напередодні утворення Київської Русі існував полянський племінний союз. Як і всім ін­шим східнослов’янським групам, йому були властиві специфічні пропорції лицьового скелета (відносно низьке лице з низькими ор­бітами і досить широким носом), за якими воно відрізнялось від своїх попередників — більш високолицих, високоорбітних і вузько- носих носіїв черняхівської культури. Поряд з цим згадані відмін­ності в Середній Наддніпрянщині виражені менш чітко, ніж у біль­шості інших регіонів України. Більше того: за рядом важливих краніологічних ознак, а надто діаметром вилиць, між черняхів- ським та давньоруським населенням історичного центру України іс­нує певна подібність, що, на думку М. С. Великанової, «дозволяє припустити певну роль черняхівського елементу у формуванні ан­тропологічного типу полян»^[759]. Ще категоричніше з цього приводу висловилась Т. І. Алексеева: «Поляни по суті є безпосередніми на­щадками черняхівців»^{[760] [761] [762]. Однак це, безумовно, є перебільшенням: фізичні риси русичів Середньої Наддніпрянщини склались у проце­сі взаємодії двох основних морфологічних компонентів: грацильно- го черняхівського та масивнішого, носіями якого були інші групи. Ймовірно, ними були племена празької культури, антропологічний тип котрих унаслідок поширення обряду кремації залишається не­відомим.}

В антропологічній літературі останніх десятиліть неодноразово ставилося питання про роль кочівницького компоненту у форму­ванні морфологічних рис русинського населення Київщини, Черні-* гівщини та Переяславщини. Інтерес до цієї проблематики поясню­ється численними літописними свідченнями про слов’янсько-тюрк­ські взаємини в цих регіонах і знахідками кочівницьких поховань на давньоруських некрополях. Ще наприкінці минулого століття Д. Я. Самоквасов отримав на території колишнього Канівського повіту невелику краніологічну серію, в будові котрої виразно про­стежуються монголоїдні риси, а саме: брахікранія, низька висота склепіння, великі розміри обличчя, слабко профільованого в гори­зонтальній площині, низький кут виступання носа і т. ін. За цими ознаками вона близька до черепів зі Зливкінського могильника VIII—X ст., залишеного тюркомовними болгарами, які разом з ала­нами були носіями салтівської культури. Черепи з монголоїдними рисами виявлені і в інших місцевостях Середньої Наддніпрянщини, зокрема в Пороссі. Так, сліди монголоїдної домішки (сплощеність обличчя в горизонтальній площині, слабке виступання носових кіс­ток і т. ін.) виявлені на чотирьох з восьми жіночих черепів з Мико­лаївського грунтового могильника⁴³. Ще в більш виразній формі во­ни фіксуються на чотирьох чоловічих і трьох жіночих черепах з могильника поблизу с. Хутір Половецький, звідки походить всього 26 черепів. Так, чоловічим черепам 9 (22), 3 (12), 9 (8), 9 (15) влас­тиве нешироке, низьке, дещо сплощене обличчя, слабке виступання носа, невисоке перенісся і т. ін., що вплинуло на загальну характе­ристику серії⁴⁴.

Деяке ослаблення європеоїдних ознак, яке виявилось у тенден­ції до пониження кута виступання носа, можна простежити і в ін­ших серіях Середньої Наддніпрянщини, що, вірогідно, є наслідком регулярних контактів між давньоруською людністю та сусідніми кочівницькими групами. Зауважимо, що вплив тюркського (кочів­ницького) компоненту (збільшення діаметру вилиць, тенденція до сплощення обличчя та поперечної спинки носа і т. ін.) помітний і серед сучасного населення Південної Київщини, Черкащини та Полтавщини, де давньоруські літописи фіксують поселення торків, чорних клобуків, половців та ін. Все ж його роль у формуванні ан­тропологічного складу середньовічної та сучасної людності України не варто перебільшувати: як слушно зауважив В. Д. Дяченко, зга­дані морфологічні риси можна «вловити» лише при зіставленні з тими групами, які за будовою обличчя вважаються еталоном євро­пеоїдної раси⁴⁵.

Черняхівський антропологічний компонент істотно вплинув і на формування антропологічних особливостей давньоруської людності Лівобережжя — нащадків літописних сіверян і південних полян

Зиневич Г. П. Очерки палеоантропологии Украины.— K., Там же.

1967.— С.

142.

(лубенська, ліплявська та інші групи). Показовою в цьому плані є краніологічна серія з некрополя XI—XII ст. поблизу с. Камінне на правому березі середньої течії р. Псел: за більшістю ознак вона ви­являє велику схожість з черепами черняхівських могильників Се­редньої Наддніпрянщини^[763]. Водночас, як і давньоруські серії Пра­вобережжя, вона масивніша, ніж черняхівські, що вказує на наявність властивого всім слов’янам відносно масивного компонен­ту. Що ж до назомалярного та зигомаксилярного кутів, які відобра­жають ступінь сплощення обличчя, то за цими ознаками черепи з камінського некрополя виразно тяжіють до краніологічної серії з Верхнього Салтова, де, як відомо, переважав аланський морфоло­гічний компонент. З цього випливає, що морфологічний тип дав­ньоруського населення Лівобережжя сформувався в результаті складних генетичних процесів за участю принаймні трьох морфо­логічних компонентів: «власне слов’янського», черняхівського та салтівського, тобто іранських. Зауважимо, що в багатьох регіо­нах Лівобережної України і в наші дні відчувається вплив дав­нього іранського (південноєвропеоїдного) компоненту, що вияв­ляється в потемнінні кольору очей та волосся, більш інтенсивному розвитку третинного волосяного покриву, тобто ро­сту волосся на бороді та грудях у чоловіків. На думку Т. І. Алексєєвої, антропологічні дані дозволяють провести чітку лінію генетичної спадковості між давньою та сучасною людністю Середньої Наддніпрянщини, а саме: населення доби бронзи лісо­степової смуги — племена скіфського часу — носії черняхівської культури — давньоруська людність — сучасні українці^[764]. До та­ких висновків спонукають і підсумки антрополого-одонтологічних досліджень на правобережній частині згаданого регіону України, де протягом останніх тисячоліть переважав один і той же тип — серед­ньоєвропейський^[765].

У попередньому розділі вже йшлося про те, що на території Середньої Наддніпрянщини виявлено поховання варягів, які знахо­дились на службі у київських князів. Отже, виникає питання, чи впливав норманський (германський) компонент на формування антропологічних рис давньоруського населення цього регіону?

Аналіз краніологічних даних показав, що в будові черепа та ли­цьового скелета середньовічних германців та східних слов’ян є пев­ні відмінності, які стосуються їх пропорцій, а саме: співвідношення висоти черепної коробки до півсуми поздовжнього та поперечного

діаметрів, висоти обличчя до висоти черепа, висоти орбіт до висоти черепа, а також ширини носа до ширини обличчя^[766]. Наявність цих відмінностей є необхідною передумовою для пошуків відповіді на поставлене питання.

Особливої уваги у зв’язку з порушеною проблематикою заслуго­вують матеріали з ІПестовицького могильника. З нього походить невелика краніологічна серія, що характеризується мезодоліхокра- нією, дуже вузьким, середньої висоти обличчям, середнім висту­панням носа. На думку дослідниці шестовицьких черепів Г. П. Зі- невич, вони, безумовно, репрезентують слов’янську групу і, найімо­вірніше, локальну популяцію сіверян^[767]. З цим можна було б пого­дитись, якщо не враховувати відносну низькоголовість та високоор- бітність шестовицької серії — ознак, що вказують на наявність германського морфологічного компоненту. Торкаючись цього пи­тання, Т. І. Алексеева зауважує: «Тут явно спостерігається змішу­вання норманських та слов’янських рис»^[768], хоча і не висловлює своєї думки з приводу їх «питомої ваги» в цій серії. Враховуючи, що за більшістю ознак, включаючи специфічні пропорції обличчя, вона дуже близька з сіверянськими, доходим висновку про вирі­шальну роль місцевого компоненту у формуванні Шестовицької групи.

Т. І. Алексеева зробила спробу визначити норманський компо­нент ще в двох серіях з території Середньої Наддніпрянщини — з чернігівського та київського некрополів, і в обох випадках отрима­ла негативні результати. Особливо цікавими і дещо несподіваними виявились підсумки вивчення сумарної серії з давньоруських нек­рополів Києва: жодна зі слов’янських груп не відрізнялась такою мірою від германських, як міське населення Києва. За словами до­слідниці, «...ніяких слідів (норманів.— С. С.) в антропологічному вигляді міста не виявлено»^[769].

Що ж стосується відмінностей фізичного типу міського та сіль­ського неселення Середньої Наддніпрянщини, про котрі йшлося ви­ще, то вони, на думку дослідників, не можуть пояснюватись мігра­ціями та змішуванням різних етнічних компонентів в міських центрах Київської Русі, хоча ці процеси, бузумовно, мали місце. Цьому суперечить однакова направленість згаданих відмінностей: мешканці міста, як правило, відзначаються масивнішою будовою кістяка, округлішою формою черепа, що є наслідком процесу брахі- кефалізації, та більшою шириною вилиць. На думку Т. І. Алек- сєєвої, брахікефалізація міського населення була викликана зміна­ми умов соціального середовища у зв’язку з урбанізацією, а роз­ширення обличчя — «частковим вираженням загального процесу укрупнення кістяка в умовах міста, знову ж таки, у зв’язку зі змі­нами рівня соціального життя»^[770].

Ще у другій половині XIX ст. в антропологічній літературі було порушене питання про витоки фізичних рис східнослов’янських на­родів. У зв’язку з цим деякі російські вчені висловили думку про відсутність спадкоємності між середньовічним та сучасним населен­ням України. «Малорос,— писав з цього приводу Є. М. Чепурков- ський,— найновіший насельник, що змінив після татарського ярма дотатарську людність»^[771]. Ці та подібні твердження значно розхо­дяться з фактичними даними.

Вище вже йшлося про те, що давньоруське населення України, за даними краніології, загалом належало до двох великих угрупо­вань: одне з них включало носіїв відносно масивних типів (нащадки древлян, волинян, тиверців та уличів), друге — грацильніших ва­ріантів (нащадки населення полянського племінного союзу та сіве­рян). За будовою лицьового скелета українці схожі з представника­ми обох з них: з першим їх зближають розміри обличчя, з другим — конфігурація носової області. Щодо властивої сучасному населенню округлої форми голови, то вона є наслідком процесу брахікефаліза- ції, що мав місце на території Західної, Центральної та Східної Єв­ропи, починаючи з другої чверті II тис. н. е. Загалом, за своїми фізичними рисами українці є прямими спадкоємцями давньорусь­кої людності південних та південно-східних регіонів Київської Русі, хоча є більш гомогенними, ніж середньовічні нащадки літописних слов’янських племен. Останнє є наслідком інтенсивних процесів змішування населення різних регіонів України, які відбувались за доби пізнього середньовіччя, зокрема під час бурхливих подій на­ціонально-визвольної війни XVII ст.