Глава 4 ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ ШВДЕННОРУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

3 проблемою давньоруської народності нерозрив­но пов’язане питання етнічного складу населення країни, у тому числі й південноруських земель. З літописів відомо немало фактів різноетнічного складу населення цілого ряду міст, князівського оточення, бояр, церковнослужителів.

Найбільш різноманітною за етнічним складом населення була столиця держави. Б. О. Рибаков, аналізуючи дані давньоруських літописів та інші письмові джерела, прийшов до висновку, що в IX—XIII ст. «Київ і його околиці були місцем збору різноплемінних дружин: сюди попадали і полонені ляхи, і поселені князями слове­ни, чудь і кривичі, і найняті варяги і торки («свої погані»), і датча­ни, і ірландські монахи, і арабські купці, і угорські вершники^[745]. Місто як один з найбільш важливих політичних і економічних цен­трів ранньосередньовічної Європи притягувало до себе вихідців з різних земель Русі та багатьох інших країн.

Слід відзначити, що археологічні матеріали та окремі об’єкти доповнюють інформацію про переселенців в автохтонне середовище й конкретизують значною мірою пункти і регіони розселення іно­родців. Але необхідно зробити застереження про використання окремих знахідок іноземного походження: вони могли попадати в іншу частину світу (у тому числі й на Русь) не тільки у зв’язку з пе­реселенням того чи іншого індивіда, але й шляхом торгових опера­цій. Це, зокрема, стосується зброї, яка в період раннього феодаліз­му поступово втрачає ознаки, за якими можна визначити, якому етносу вона належала, у зв’язку з тим, що поширення військово- технічних досягнень набуває майже повсюдний характер.

Висвітлюючи в одному з попередніх розділів питання про стано­влення феодальних відносин на південноруських землях у перші століття існування Київської Русі, ми вже вказували на різноетніч- ний склад великокнязівських дружин, зокрема в місцях дислокації гарнізонів на Чернігівщині. Археологами на ряді некрополів X ст. були виявлені, крім поховань місцевого населення за обрядом кре­мації, могили переселенців з Правобережжя Дніпра, похованих за обрядом інгумації в підкурганних ямах. Були серед них і неслов’ян­ські захоронения, про які мова піде далі.

Розглянемо важливу деталь проведення поховального ритуалу, яка дозволяє глибше зрозуміти взаємовідносини між окремими чле­нами цих воєнізованих колективів. Так, під час недавніх робіт на курганному могильнику в с. Табаївка на р. Білоус, який був кладо­вищем жителів літописного міста Оргоща (розкопки тут проводи­лись в дореволюційні та післяреволюційні часи), крім відомого для цієї пам’ятки обряду кремації, були виявлені поховання за обрядом інгумації. Більш детальне вивчення комплексів показало, що над рештками померлих у першому випадку насипались кургани знач­них розмірів, а в другому — невеликі. Тому можна робити висновок, що в проведенні автохтонного для Чернігівщини X ст. обряду тру- поспалення брала участь значно більша кількість людей, які мали давні родові відносини (вони ж і насипали великі кургани), а в дру­гому — в похоронах брало участь менше людей. Частина обов’язко­вих ритуальних дій (у тому числі й насипання курганів) була вже значною мірою суто символічною.

Ще одна деталь, що дозволяє відрізнити місцеве населення від вихідців з інших територій, виявлена на могильнику біля с. Клонів поблизу літописного Любеча. Тут кургани з рештками похованих за обрядом інгумації в ямах знаходились на деякій відстані від основ­ної частини некрополя (ближче до валів городища).

враження, що на цьому кладовищі «кияни» ціл­ком свідомо ізольовано ховали своїх померлих на певній відстані від аборигенів, роблячи спробу в усьому відділи­тись від місцевого насе­лення (або ж останні їх просто не сприймали ще за своїх). У зв’язку з ци­ми спостереженнями можна припустити, що процес стирання племін­них відмінностей відбу­вався не зовсім гладко.

У той же час могили переселенців за обрядом кремації відомі на Пра­вобережжі Дніпра, на­самперед в Києві. Зви­чайно, це були не тільки переселенці з Лівобе­режжя, а й вихідці з північних районів Русі, як про це писав ще П. М. Третьяков. Анало­гічні поховання пересе­ленців відомі і в інших центрах Київщини — Китаєвому, Білгородці (давній Білгород Київський). Крім обряду кремації на правобережних могильниках (Віта Поштова, Київ, За­рубинці та ін.) в ряді поховань виявлені трупопокладення на рівні давнього горизонту — також нехарактерний для цієї місцевості на рубежі двох тисячоліть поховальний обряд. Можна припустити, що в цих випадках маємо справу з могилами вихідців з інших східно­слов’янських територій, насамперед древлянської, для жителів якої саме такий обряд в цей час був типовим. Не можна відкидати і варіант примусового переселення груп древлянського населення, яких княгиня Ольга після розгрому їхньої столиці Іскоростеня 946 р. «работе предасть мужемь своимь». На жаль, відсутність ан­тропологічних характеристик (матеріали не збереглись) унеможливлює щось стверджувати напевно. Але знахідки в курга­нах біля с. Нежиловичі в міжріччі Тетерева і Здвижа семипромене- вих скроневих кілець конкретно вказують на переселення в західні райони Київщини людей з території літописних радимичів, що мешкали на землях сучасної Білорусі.

Західніше розглянутого Придніпровського регіону ситуація в плані певного змішування населення з однієї племінної території з сусідами також непогано прослідковується за даними поховального обряду.

Переселенці з різних місць східноєвропейської території були присутніми і в східних та північно-східних землях Південної Ру­сі. Так, на дитинці літописного Новгорода-Сіверського було вияв­лено житло, в одному з кутів якого знаходилась піч-кам’янка. Вона, мабуть, стояла на дерев’яному опічку. Сам факт наявності такої отеплювальної споруди, типової для північних районів Дав­ньоруської держави, вказує на проживання в столиці удільного князівства переселенців з півночі, які й принесли деякі специ­фічні риси житлобудування. Крім того, серед матеріалів могиль­ників поблизу Воронежа (околиці м. Шостки), а також Лепляви і Жовніна в Посуллі зафіксовано семипроменеві скроневі кільця, що свідчить про проживання в сусідніх населених пунктах груп радимичів. Ще в одному похованні того ж Жовнінського некропо­ля, як і в кургані поблизу с. Броварки (теж на Сулі), відзначені знахідки браслетоподібних скроневих кілець — характерних прикрас кривицьких жінок (північні і центральні райони Русі). Слід також відзначити, що набір інвентаря багатьох поховань лі­вобережних, порубіжних зі Степом могильників свідчить про значні контакти жителів цього району з населенням Поволжя. Особливо це прослідковується за прикрасами. Цей факт пов’я­зується з численними свідченнями літописів про зв’язки Черніго- во-Сіверської і Переяславської земель з феодальною верхівкою поволзьких князівств.

Різноманітним в етнічному плані був склад населення Поросся. Говорячи про його слов’янський компонент, слід відзначити, що, крім місцевого неселення Правобережжя Дніпра (для якого харак­терні поховання в могильних ямах), у західній частині цього райо­ну трапляються і трупопокладення на рівні давнього горизонту — як зазначалось вище, характерний звичай древлян, котрі прожива­ли поруч на території Східної Волині. Звичайно, ці випадки (Ягня­тин, Вчорайше) слід розглядати як проникнення мешканців сусід­ніх областей на землі один одного. До речі, на древлянській терито­рії (Викове, Буки) також є ранні тру попок ладення в підкурганних ямах — могили переселенців з Придніпров’я.

На могильнику ще одного с. Буки (але в Пороссі) були досліджені трупопокладення в підкурганних ямах, навколо яких (або ж навколо самих земляних насипів) були викладені кам’яні кола-кромлехи. Такий обряд спорудження кіл з каміння неодноразово фіксувався різними дослідниками, в тому числі й М. К. Реріхом у Новгород­ській землі. Можна вважати, що акції Володимира Святославича, пов’язані з переселенням в прикордонні південні райони «кращих мужів» з півночі Русі, були повторені його нащадками (кургани, про які йшла мова, були насипані через одне-два століття після смерті Володимира). Але в цьому місці мешкали й вихідці з Подніс­тров’я: на грунтовому могильнику досліджено поховання жінки з дитиною, де могильна яма (як і на Дністрі) була перекрита кам’яни­ми плитами. Конструкція городища в Буках незвична для даної місцевості: тут налічується шість концентричних земляних валів. Аналогії багаторядним конструкціям укріплень відомі в Карпат­ському регіоні: на землях Великої Моравії, Польщі. У Прикарпатті дев’ять рядів укріплень мало місто Пліснеськ (с. Підгірці Львів­ської обл.).

Досить цікавою з погляду розселення різноетнічних груп в цьо­му районі південноруського порубіжжя є ситуація в розташуванні археологічних пам’яток поблизу с. Миколаївка, де на обох берегах

р. Росі були досліджені середньовічні об’єкти: на лівому (давньору­ському) березі — городище, селище і курганний могильник, на пра­вому — селище і грунтовий могильник.

Складність етнічної ситуації в Пороссі можна проілюструвати також матеріалами курганного некрополя XI—XII ст. в с. Яблунів- ка поблизу м. Біла Церква. Цей могильник, як і грунтовий біля

с. Миколаївка, знаходився на правому («чужому» для Русі) березі річки. Під насипом, крім кенотафів (тобто символічних поховань, коли людина померла десь далеко від рідних місць), були виявлені трупопокладення на рівні горизонту — як вже відзначалось, нети­пового для правобережних районів Дніпра обряду. Деякі елементи ритуалу свідчать про контакти з кочівниками. У першу чергу, це наявність у могилах нетипових для слов’ян металевих дзеркал, та­бель, кінської упряжі, мотик, тесел, пружинних ножиць для стри­ження овець. Цікавою деталлю, яка має аналогії у похованнях Пів­нічного Кавказу, є встромлені в землю наконечники стріл і списів. Крім того, очеретяні підстилки у кількох могилах мають аналогії в одній з груп поховань салтівської культури (населення Хозарського каганату). Звичайно, неможливо категорично стверджувати наяв­ність прямих контактів і міграції північнокавказького населення в Поросся, хоч з літописів відомі випадки переселення аланських племен на Русь. Мабуть, слід говорити про деякі зв’язки пороських слов’ян з алано-яськими групами, що входили до складу жителів половецького Степу.

Про контакти між слов’янами і хозарами свідчать деякі архео­логічні матеріали самого Києва. Так, ще в дореволюційний час між сучасними вулицями Прорізною і Б. Хмельницького були виявлені «печерки», що нагадували конструкцію катакомбних поховань сал­тівської культури. Навіть місце для могильника вибрано так, як це практикувалось хозарським населенням — на схилі до Хрещатика. Але в «печерках» знаходились горщики, наповнені кальциновани­ми кісточками — типовий саме для слов’ян (на відміну від хозар) звичай поводження з тілом померлого протягом усього І тис. н. е. Тому поєднання цих двох елементів потрібно розглядати як синкре­тизм поховальних обрядів слов’янської і салтівської культур. Крім того, на території Наддніпрянського парку в одному з поховань грунтового некрополя знайдено лощений горщик салтівського ти­пу. Ці факти дають можливість допускати проникнення в Київ на­прикінці І тис. н. е. якоїсь частини лівобережного населення, пов’я­заного з салтівською культурою Хозарського каганату.

Як зазначалось вище, слов’яни Середнього Подніпров’я ще до створення єдиної держави мали зв’язки з Хозарією. Після розгрому каганату в 60-і роки XII ст. вихідці з південно-східних районів Східної Європи почали переходити на службу до київських князів. На початку XII ст. у війську князя Святополка був навіть воєвода на ймення Козарин. Крім того, в топографії давнього Києва відоме урочище Козари, яке, ймовірно, треба локалізувати в районі Подо­лу^[747]. Тож наявність згаданих елементів поховального обряду салтів­ської культури в цьому місці є закономірною. Контакти зі степови­ками, жителями південно-руських земель, продовжувались протя­гом усього періоду існування давньоруської держави. Спершу це бу­ли печеніги і торки, а потім половці. Вже наприкінці IX ст. (889 р.) кочівники з’являються в південноруських степах і швидко входять у контакти з суспільною верхівкою східних слов’ян. 944 р. вони брали участь у поході князя Ігоря на Візантію, а через певний час, у перші століття II тис. н. е., повністю змінюють скандинавські вій­ськові формування і використовуються як воїни-професіонали на південноруському порубіжжі. Якась частина кочівників відразу ж осіла серед слов’янського населення, передусім — у великих містах Середнього Подніпров’я. На підтвердження цього можна навести описаний в літописах епізод 968 р., коли печеніги вперше напали на Київ, а великий князь Святослав перебував у своєму дунайсько­му поході. Ольга разом з онуками зачинилась у граді, а на лівому березі Дніпра зібрались дружинники з чернігівської округи на чолі з воєводою Претичем. Та не можна було їх докликатись через пече­нізьку облогу. Тоді один отрок вирішив переплисти Дніпро й пові­домити про тяжкий стан киян: «Он же изиде изъ града с уздою и ристаша ckbo3⅛ Печеніги гля: не вид*Ь ли коня никтоже, 6⅛ бо сум^я Печен'Ьжьски, и мняхуть и своего». Тобто, уже в X ст. русь­ко-печенізькі контакти здійснювались завдяки знанню мови та вільному володінню нею. Продовження цих зв’язків та проживання представників кочівницького світу серед киян зафіксував у середи­ні XII ст. Абу Хамід ал-Гарнаті, який, перебираючись з Поволжя в Угорщину, у своїх записах відмітив наявність у місті «Куяв» (тобто Києві) тисяч «магрибінців» — печенігів.

Якщо проаналізувати старожитності кочівників на південно-ру­ській території, то ситуація по обох берегах Дніпра суттєво відріз­няється в археологічному плані. Бо, за писемними джерелами, у Чернігівській землі відомі «ковуї», у Переяславській — «торки пе­реяславські», а на Правобережжі — «Чорні Клобуки». Тобто, мож­на думати, що «свої погані» (так називали дружніх слов’янам сте­повиків на Русі) були розселені рівномірно на значних територіях. Але археологічні матеріали вказують на протилежну тенденцію: співвідношення кочівників Правобережжя і Лівобережжя Дніпра становить у цифровому вираженні 18 : 1. Ще один важливий факт: співвідношення впускних і основних поховань (тобто підзахоронен- ня померлих у чужі, більш ранні, кургани чи поховання на своїх родових кладовищах) було також неоднакове. Якщо в першому ви­падку (на території Київської землі) основних поховань майже в два рази більше впускних, то в другому — основні захоронения станов­лять лише п’яту частину всіх досліджених комплексів.

Як уже зазначалось, у літописах неодноразово згадувалось про присутність степовиків на південноруських землях. Контингенти кочівників не лише здійснювали грабіжницькі навали і полонення слов’ян заради наживи, а й перебували на службі в руських князів. Вищерозглянута ситуація з археологічними джерелами на Дніпров­ському Лівобережжі дозволяє припускати, що в Чернігівській і Пе­реяславській землях кочівники в основному знаходились на тимча­совій службі. У своїй масі вони тут проживали не постійно. Але звістка літопису під 1159 р. про те, що в чернігівській окрузі в «пус­тих» містах сидять лише «псареве же и Половци», уможливлює при­пущення про постійне проживання окремих вихідців із кочового світу серед слов’ян, які вже ховали степовиків за своїми звичаями.

З писемних і археологічних джерел також відомо, що, крім сло- в’ян (автохтонів і переселенців) та кочівників, на півдні Русі пере­бували угруповання й окремі представники населення Скандинавії, балтів і фінно-угрів.

Особливий інтерес стосовно скандинавів викликаний у зв’язку з норманською теорією походження першої східнослов’янської дер­жави, про що вже йшлося вище. Можна сказати, що переважна більшість норманських старожитностей зафіксована в дніпро-дес- нянському межиріччі, у районі Києва і Чернігова. Але їх не так вже й багато, датуються вони в основному X ст. Це не значить, що пізні­ше скандинавів на Русі не було. Можна згадати хоча б варяга Ши­мона, який 1068 р. разом з Володимиром Мономахом прибув до Рос­това, залишився там тисяцьким і за свою службу отримав значні земельні наділи.

Звичайно, порівняно з північноруськими землями слідів перебу­вання вікінгів на півдні країни (могили і окремі речові знахідки) набагато менше. За підрахунками П. П. Толочка, на київському не­крополі X ст. відсоток їхніх могил становить лише 3—3,5 загальної кількості, а на знаменитому шестовицькому некрополі під Черніго­вом — 9 (на інших могильниках зафіксовано тільки окремі компле­кси). Така ж картина прослідковується і в писемних джерелах, де зафіксовано набагато тісніші зв’язки Північної Русі і Скандинавії. Привертає увагу той факт, що про Київ — столицю східнослов’янсь­кої держави, немає ніяких згадок у рунічних написах X—XI ст., а також у королівських сагах (за винятком «Пісні про Еймунда, сина Хрінга»), на відміну від Новгорода Великого, де в згаданих сканди­навських джерелах фіксуються деталі його історичної топографії (кілька разів згадується торгова площа міста). Ще одним свідчен­ням недостатності інформації в північних країнах про історичні події в південних районах Русі є опис засватання дочки Ярослава Мудрого Єлизавети норвезьким конунгом Харальдом 1043 р. після його повернення з Константинополя. У декількох сагах — «Гнила кожа», «Гарна кожа», «Хеймскрінгла» — зазначаться, що Ярослав приймає гостя в Хольмгарді (тобто Новгороді), хоч, починаючи з 1019 р., він займає великокнязівський стіл у Києві і всі офіційні прийоми повинен був проводити там. Більше того, північні саги, котрі досить уважні до генеалогії своїх героїв, зовсім не знають ро­доводу князя Володимира Святославича, в дружинах якого служи­ло чимало вихідців із Скандинавії^[748].

На перший погляд, виникає парадоксальна ситуація: під Киє­вом і Черніговом, за свідченнями давньоруських писемних і архео­логічних джерел, нормани були. Вони тут не тільки жили, але й вмирали і були поховані. Проте це не підтверджується, начебто, скандинавськими джерелами. Нам здається, що суть проблеми по­лягає у характері контактів варягів і слов’ян на півночі і півдні Ки­ївської Русі. У першому випадку число скандинавів було значно більшим, вони на якомусь етапі активно втручались у політичні події, вели постійні торгові операції, селились серед слов’янського населення Новгородської землі. Але за необхідності, враховуючи відносну географічну близькість, могли часто повертатись до себе на батьківщину і залишатись там уже назавжди.

У Середньому Подніпров’ї справи складались по-іншому. Тут, у зв’язку з подальшим розвитком слов’янської державності, варяги в основному виконували волю великих князів київських. їм набагато рідше вдавалось приймати самостійні рішення, а при невигідній си­туації розривати договори і повертатись на свою батьківщину. Яко­юсь мірою легше було навіть потрапити до Константинополя на но­ву, фінансово забезпечену, вигідну службу в військах імператора. У той же час і на півдні Русі, завдяки кращим умовам проживання і вищим розвитком феодальних відносин, становище найманців було стабільним, а високопрофесійна служба гарантувала (чого часто не було на батьківщині) безбідне життя не тільки окремим воїнам, а і їх нащадкам. Як приклад можна згадати про відомого з літописів воєводу Свенельда і його родину, що була на перших ролях у київ­ському князівському оточенні.

Найімовірніше, що вихідці із Скандинавії на півдні Русі в ос­новному залишались назавжди і поступово (починаючи з другого покоління) були асимільовані автохтонним населенням. Звичайно ж, між Києвом і скандинавськими країнами існували й активно підтримувались різноманітні економічні і політичні контакти, про що свідчать численні історичні джерела. Але тут не було, як на пів­ночі Русі, значного числа людей, які повертались додому і своїми розповідями формували основу майбутніх середньовічних епічних творів і пам’яток писемності.

Набагато слабше прослідковуються старожитності переселенців з балтської ойкумени (Прип’ятське Полісся) та фінно-угорського се­редовища (в Києві). Але, як видно з усього вищенаведеного матеріа­лу, на південноруській території протягом існування першої східно­слов’янської держави серед автохтонного населення перебували і численні вихідці з різних земель, які (крім правобережних кочівни­ків) були асимільовані протягом кількох поколінь. Етнічні процеси IX—XIII ст. стали тим фундаментом, на якому формувалась май­бутня українська народність.