Глава 4 РУСЬ І КОЧОВИЙ СВІТ СТЕПІВ

Степові кочівники на землях Північного Причор­номор’я — невід’ємний елемент багатьох історичних епох на тери­торії сучасної України. Протягом кількох тисячоліть цей і суміж­ний регіони були колискою кочівництва.

Для кінця І — початку II тис. н. е. писемні й археологічні дже­рела дозволяють зафіксувати кілька таких кочівницьких хвиль з азіатських глибин, коли наступна змітала або розбивала попере­дню. Першим угрупованням в цей період були «старі мадьяри». Угри спочатку кочували в області Леведія (між Доном та Дніпром), а потім перейшли в Ателькузу (між Дніпром і Дунаєм)^[839].

Новий союз степняків у Надчорномор’ї створили вже згадані пе­ченіги, відомі на Заході й у Візантії як пацинаки, або ж пачінакіти, а на Арабському Сході — баджнак. У 915 р., як свідчить літопис, «придоша Печен^зи первое на Рускую землю и створивше миръ съ Игоремъ, идоша къ Дунаю». З цього часу вони постійно підтриму­вали з Киевом контакти. У 944 р. зі згаданим князем було укладено військовий союз проти Візантії. Імператору довелося відкупитись від об’єднаних сил слов’ян, скандинавів та кочівників. Але не зав­жди дії були такими злагодженими. Після невдалого болгарського походу, коли Святослав Ігорович повертався додому, візантійці і бо­лгари повідомили про це печенігів. Вони ж засіли на дніпровських порогах і змусили втомлену боями й переходами давньоруську дру­жину на чолі з князем зимувати в Білобережжі. Навесні ослаблені голодом і холодом воїни не змогли прорватись крізь печенізьке ото­чення, а сам Святослав загинув. Зверхник кочівників Куря Наказав зробити з черепа київського князя оковану золотом чашу.

З русько-печенізьким протистоянням пов’язані й одні з перших згадок про важливі центри Київщини — Переяслав та Білгород (нині м. Переяслав-Хмельницький та с. Білгородка). Згідно з літо­писним повідомленням 993 р. кочівники перейшли Сулу і стали на лівому березі р. Трубіж. Син Святослава Володимир поставив війсь­ка на іншому боці. Було вирішено, що до початку битви зійдуться до бою два воїни. Якщо переможе печеніжин — три роки його спів- племінники грабують Русь, а якщо слов’янин — кочівники навіть не підходять до її кордонів. Переміг руський дружинник, а відсту­паючу печенізьку рать було порубано і розсіяно. За переказом, на честь перемоги на місці, де його військова дружина «переяла сла­ву», князь поставив нове місто.

Через певний час, 996 р., боротьба відновилася знову. Пече­нізькі орди підходили до якогось давньоруського «града», брали його в кільце, що призводило до поступового голодування, захоп­лювали знесилених захисників і з полоненими та здобиччю відсту­пали назад у Степ. Ніяких особливих пристосувань для штурму укріплень у них не було. Така ситуація склалась і під стінами Біл- города. Але його жителі перехитрили степняків. Вони з останніх за­пасів зварили бочку киселю та бочку сити (розвареного меду) й поставили їх в колодязі. Після цього запросили до міста печенізь­ких послів та почастували «підземними дарами», говорячи, що ма­ють «кормлю в земле». Кочівники повірили в запаси їжі і на цей раз відступили, але в цілому протистояння ще тривалий час продов­жувалось.

Така активність печенігів пояснюється посиленням їх військо­вої могутності в середині X ст., коли численні орди кочували на просторах від Волги до Дунаю. Знаходячись весь час на конях чи колесах, вони були практично невловимі й приносили багато горя не тільки на Русь< Як повідомляє Константин Багрянородний, все суспільство розділилось на вісім фем (орд), очолюваних архонтами (ханами).

Нищівної поразки кочовикам завдав Ярослав Мудрий, який зій­шовся з печенігами під стінами столиці Русі 1036 р.: «Ярослав же выступи из града исполни дружину, и постави Варягы посреді на правки страні Кыяны, а на лівемь крьілі Новгородці и сташа предъ городомъ, а Печенізі приступати начата. И поступишася на місті, идіже есть ньіні святыя Софья Роуская, бе бо тогда поле вне града, и бе сеча зла. И едва одолівь к вечеру Ярославь, и побі- гоша Печенізі раздно»,— сповіщає Іпатіївський літопис.

Після згаданої битви печеніги стали відігравати другорядну роль,' а їх чільне місце в Степу зайняли торки, відомі у візантій­ських хроніках як узи, а на Сході як гузи. Вони прогнали печенігів з їхніх становищ і кочів’їв та заставили основний контингент пере­міститись західніше (як це трапилось і з уграми). Після 1060 р. про­тистояння Русі й торків скінчилось. Вони разом з частиною пече­нігів почали пізніше перекочовувати до кордонів Давньоруської держави, але про це йтиметься нижче. Вигідні простори зайняли половці, що вперше підійшли до південноруських кордонів 1055 р. Літописець іноді вважав за необхідне давати пояснення: «половцы, рекше команы» — так їх називали в Західній Європі. В арабських і перських рукописах вони були відомі як кипчаки, а в Китаї — «цинь-ча». Давньоруська назва «половці» означає «світло-жовті» (полова — солома).

На думку С. О. Плетньової можна стверджувати, що кумани розселялись західніше Дніпра, а половці східніше, хоч обидва угру­повання були досить близькими за усіма етнічними показниками. Поки що це тільки гіпотеза — більшість дослідників говорить про один народ. Вже 1060-р. половці-кумани спробували пограбувати південноруські землі. У той же час нова кочівницька спільнота яв­ляла загрозу не тільки для східних слов’ян.

Перейшовши в Причорноморський регіон, половці в першу чер­гу захопили найвигідніші в плані пасовиськ райони — донецькі, нижньо донські й приазовські степи. Розселення пізніше проходило й у західніших землях. На кінець XI ст. землі в основному були роз­ділені між окремими ордами. На території України найбільш відо­мими є такі угруповання, як придніпровські, лукоморські, крим­ські половці та деякі ін. Очолювали їх відомі на Русі могутні супротивники князів: Тугоркан, Шарукан, Боняк...

Доля половців склалася трагічно: після битви на р. Калці, коли вони першими покинули поле бою, та навали в 40-х рр. XIII ст. орд Батия на південноруські землі і причорноморські степи, на півдні сучасної України з’явився новий володар. То були монголо-татари, а їх попередники поступово зникли, розчинившись у складі тих ет­носів, які збереглись. Крім того, значна частина половців наприкін­ці XIII — у XIV ст. відкочувала в Поволжя.

Основою життя всіх вищезгаданих угруповань було кочівницт- BO, що пройшло у своєму розвитку три стадії — від безсистемного

Рис.

пересування до напівосідлого. Друга стадія відрізнялась якраз тим, що вже розділяються пасовиська на визначені ділянки для окремих орд, куренів й аілів. Це призводить до значно більшої стабільності в житті кочівників, окремі групи яких обмежені (і одночасно гаран­товані) в своєму русі певними кордонами. Курені являли собою об’єднання кількох, в основному патріархальних, сімей родичів, близьких великосімейним общинам землеробів. Давньоруські літо­писи називають такі курені ордами. В окрему орду могло входити багато куренів, а на чолі її стояли «князі». До імен деяких з них до­давався степовий еквівалент цього давньоруського титулу «кан» — хан: Тугоркан, Шарукан. Хан був як зверхником орди, так і голов­ним господарем одного з куренів.

У своєму розвитку вищезгадані кочівницькі спільноти сягнули етапу розпаду первіснообщинних відносин і зародження ранньокла- сових структур. Особливо в цьому плані вирізнялись половці, у яких, на думку багатьох дослідників, досить успішно розвивались феодальні відносини і структури. Крім знаті, воїнів, бідних, але вільних членів куренів, є відомості про наявність рабів. Ними були військовополонені — домашні раби, праця яких використовувалась кочівниками євразійських степів аж до XIX ст. включно^[841].

Кочівництво тривалий час велось цілорічно (табірне кочуван­ня). Стадо складалось з великої рогатої худоби, овець, коней та вер­блюдів. Звичайно, найбільш цінувались коні — основна військова та робоча сила в середньовічні часи не тільки у кочового населення, але й у землеробів. За даними С. О. Плетньової, орда налічувала від 20 до 40 тисяч чоловік, причому переважали 40-тисячні орди. В XII ст. на просторах східноєвропейських степів кочувало не менш як 12—15 орд, а загальна чисельність населення дорівнювала 500— 600 тисячам. Якщо врахувати, що в середньому сім’я з 5 чоловік повинна була мати стадо, яке відповідало за поголів’ям 25 коням (1 кінь — 5 голів великої рогатої худоби плюс 6 овець), то можна уяви­ти собі розміри кочових веж у Степу. А в багатіїв ці стада були ще більшими.

Крім скотарства велике значення в господарстві кочівників завджи мало облавне полювання, під час проведення якого молоде покоління ще й вчилось добре триматись у сідлі та володіти луком. Розвивались також залізоробне, кісткорізне, ювелірне ремесла, об­робка шкіри та виготовлення кінської збруї. Про це свідчать харак­терні для Степу досить викривлені шаблі, стремена арочної форми, деякі типи вудил та круглих бронзових дзеркал, біконічні й «рога­ті» срібні сережки і т. ін. Мешкали сім’ї кочівників в юртах двох типів: одні ставились на вози, а інші були стаціонарними й будува­лись прямо на землі. При переході з місця на місце будинки на ко­лесах ставились в коло і таким чином створювалась лінія оборони від можливого ворога.

Слід відзначити, що кочівники в цілому досить миролюбно ста­вились до торгових караванів, які проходили через їхні землі. За це вони брали мито — тобто контроль над територіями давав прибуток. Крім того, купці знаходились під заступництвом давньоруських князів і не завжди степняки хотіли вступати в конфлікти з ними. Проте випадки грабіжницьких нападів на каравани з метою нажи­ви теж не були рідкісним явищем. Перша згадка про це є в літописі під 1167 р., коли половці, дізнавшись про те, що на Русі смута, піш­ли до дніпровських порогів грабувати купців із Візантії. Довелося київському князю надавати військову допомогу для благополучного перевезення товарів у столицю.

Але більшість товарів кочівники отримували від сусідів внаслі­док обміну, торгівлі чи військового грабунку. На сході це були кон­такти з арабами і Кавказом, на заході — з Угорщиною, Болгарією та іншими європейськими державами. А особливо тісні зв’язки бу­ли з південними та північними сусідами. Прекрасним свідченням досить налагоджених взаємовідносин з кримськими містами є зна­менитий Половецький словник (Codex Cumanicus), що був створе­ний в одному з цих міст. Він складається з двох зошитів. У першо­му містяться два списки слів. Один з них складається з 1560 слів, розміщених в трьох стовпцях латинською, перською і половецькою мовами. А в іншому списку 1120 слів, що об’єднані в змістові групи (в кожній з них від 4 до 90 слів). В основному вони відображають потреби та інтереси купців і ремісників, котрі жили й працювали в міських приморських центрах. Можна відзначити такі слова, як ба­зар, торгівля, виплата, ціна, тканини, дорогоцінне каміння, раби; група слів відображає заняття ремеслами; інші — загальні поняття, що характеризують людину (гарний, знатний, щедрий), специфіку міста (рів, міст, вулиця, будинок), природу (гора, море, долина). Ще одна спеціальна група слів відображає ієрархію в половецькому суспільстві. Другий зошит починається половецько-німецьким сло­вником. Там же вміщені граматичні зауваження половецькою мо­вою, список половецьких загадок та християнські тексти половець­кою мовою або латино-половецькі білінгви.

Рукопис цього словника зберігається у Венеції і датується 1303 р. Але можна вважати, що процес створення першого зошита, в якому охоплено різні моменти життя і побуту кримських міст та полове­цького суспільства, проходив поетапно. А це, в свою чергу, означає, що не можна вважати словник «зрізом» вузького відтинку часу. Мабуть, ці дані можна переносити на XIII, а то й на XII ст.^[842].

Але набагато більше контактів у кочівників було з Руссю. Так, за деякими свідченнями, вже під час хрещення Володимира Святос­лавича був присутній печенізький князь Метеган. Давньоруські князі часто одружувались на дочках кочівницьких вельмож, хоч своїх дочок заміж у Степ не видавали. У літописах зафіксовано не менш як 8 шлюбів відомих князів з половецькими красунями. Сім’ї в той час були багатодітні, і якщо припустити, що в цих восьми князівських сім’ях в середньому виросло по п’ять синів і дочок, то серед них (тобто князівських сімей в цілому) було близько 40 князів і княгинь напівполовців, а далі — приблизно 200 половецьких ону­ків та онучок. Це споріднення скріплювалось повторними шлюбами княжичів і князівен змішаного походження. Зокрема Ігор Свято­славич — герой «Слова о полку Ігоревім» — по лінії свого батька був онуком половчанки — дочки Осолука, тобто доводився правну­ком половецькому хану Ocoлуку^[843].

На прикладі життя цього князя, і в першу чергу його взаємовід­носин з ханом Кончаком, можна продемонструвати всі протиріччя стосунків між Руссю і половцями. Перший раз обидва персонажі ге­ніального «Слова» зіткнулись 1174 р., коли енергійний половець­кий зверхник уперше прийшов на Русь разом з ханом Кобяком. Під Переяславом вони зійшлися з військом Ігоря, що йшов походом за Ворсклу, тобто на кочові вежі, і були розгромлені. Але пізніше, у зв’язку зі зміною ситуації, Кончак укладає мир зі Святославом Bce- володичем та недавнім своїм супротивником Ігорем і стає співучас­ником їхньої боротьби за київський стіл проти Рюрика Ростислави- ча. Похід 1180 р. русько-половецьких сил проти Мономаховичів (в якому знов брав участь і лукоморський хан Кобяк) закінчився крахом. Дружинники Рюрика на р. Чорторий повністю розгромили їх, а велике число знатних половців було порубано або взято в по­лон. Кончак разом з Ігорем «въскочиша в лодью, бежа на Город ей; к Чернигову».

Через три роки після вищезгаданої поразки Кончак збирає сили і йде на Русь. Але по дорозі, довідавшись про підготовлене для на­несення контрудару руське воїнство, повертає назад. Новгород- Сіверський володар Ігор Святославич відмовляється навіть вистави­ти свої війська проти цих половецьких орд, за що переяславський Володимир Глібович у гніві нищить кілька його прикордонних гра­дів. Новий похід Кончака 1184 р. на південноруські землі закінчує ться поразкою на р. Хорол. Його сили досить ослаблені.

Цим хоче скористатись Ігор, який 1185 р. швидко збирає воїн­ство і вирушає в похід, забувши про старі дружні стосунки. На пер­шому етапі цього відомого походу він навіть захоплює велику здо­бич. Та прораховується:, коаліція половецьких князів наносить ни­щівний удар по втомленому війську, а його самого пораненого, разом з сином Володимиром, Кончак бере в полон. Згодом Ігор вті­кає на Русь, а 1187 р. додому повертається і його син, але... разом з дочкою Кончака та дитиною. Грають весілля, а князь з ханом ста­ють родичами.

Наведені факти з життя двох історичних діячів відображають характер діалектичних взаємовідносин двох народів та демонстру­ють, наскільки тісно переплітались їх долі. «Л. М. Гумільов навіть ставив питання про те, що в XII—XIII ст. Русь і Половецька земля складали одну поліцентричну державу^[844]. Але, на нашу думку, це вже перебільшення. Прихильно до Русі ставились переважно тіль­ки «дикі половці» — два кочівницькі угруповання, що розміщува­лись недалеко від південноруських кордонів, але ніколи не сели­лись у Пороссі чи Посуллі на давньоруській державній території. Одна з цих груп локалізується на схід від Дніпра, в міжріччі Осколу і Дону, чи на самому Дону. Вона мала тісніші стосунки з чернігів­ськими князями і Юрієм Довгоруким. Інша — на захід від Київ­ської землі. Все ж основна маса кочових орд вбачала в давньорусь­ких містах і селах об’єкт збагачення, а в землеробах і ремісниках слов’янської держави — потенційних рабів, яких можна було вигід­но продати на ринках невільників, або ж використати у своєму гос­подарстві.

Тому й будувались на південноруських кордонах фортеці для оборони від степняків. їхні стіни та приміщення являли собою одне ціле, зводились одночасно, за заздалегідь наміченим планом. Систе­ма стін-жител широко використовувалась у всьому середньовічному світі. Фортеця з житловими стінами будувалась для відповідних військових і господарчих цілей. Зводилась вона тільки тією люди- ною, якій було заздалегідь відомо про кількість майбутніх мешкан­ців, з розрахунку на яких готувалось число приміщень. В першу чергу таке планування робилось при зведенні системи оборонних споруд проти постійного противника, яким на півдні Київської Русі були кочівники. Крім того, упродовж XII ст., коли контакти зі сте­пняками були найбільш активними, в прикордонних районах від­новлюється будівництво Змійових валів. Так званий Середній вал на р. Рось служив передовим захисним рубежем на підступах до укріплених пунктів Чорних клобуків з їх вежами. В зв’язку з постійними нападами половців у цей час створюються нові земляні укріплення в міжріччі Ромену і Сейму на Дніпровському Лівобе­режжі, що дозволило перекрити підступи до чернігівського Заде- сення^[845].

Зачепивши питання матеріальної культури, слід коротко охарак­теризувати її окремі категорії в причорноморських степах. У зв’яз­ку з постійним перекочуванням і відсутністю довгострокових стаці­онарних поселень, основних категорій кочівницьких старожитнос- тей всього дві. Це поховальні пам’ятки і «кам’яні баби».

Кочівники, як і інші стародавні народи, були язичниками і вірили, що в потойбічному світі буття продовжуватиметься знач­ною мірою так само, як і на землі. Тому разом з померлим в могилу клали речі, що, на думку родичів і близьких, будуть йому потрібні в місцях потойбічного існування (зброя, реманент, побутові речі, при­краси тощо). Характерною рисою обрядності була наявність вірного супутника кочівника — коня або ж хоча б його опудала чи символа (при розкопках фіксуються кістки його черепа і ніг). Г. Ф. Федоров- Давидов, який проаналізував майже 1000 поховальних комплексів, вирізнив серед них 7 типів курганних насипів, 66 типів захоронень в могилах, 4 типи домовин.

Без сумніву, одним з найбільш яскравих кочівницьких курга­нів, що дає можливість реконструювати ідеологічні уявлення, є до­сліджений 1981 р. курган поблизу с. Заможне Запорізької обл.^[846]. Тут основою для половецької споруди став курган епохи бронзи, на поверхні якого зібрані чисельні фрагменти середньовічних амфор. Отже, земляним роботам на кургані далекої епохи передувала три­зна по померлому. Потім навколо вершини давнього насипу спору­дили вал з брикетів дерну. Вал складався з розділених переходами чотирьох дуг. Саму могильну яму почали копати вже після спору­дження цього валу. Після завершення всіх дій по захоронению не­біжчика поховальну яму перекрили дерев’яним настилом, а навко­ло нього поклали п’ять забитих загнузданих та осідланих коней.

Рис. 39. Схема комплексу половецького поховання у Чингульському кургані (художник П. Л. Корнієнко).

При остаточному зведенні нового насипу в середньовічні часи на ньому було побудовано ще дві кам’яні споруди. Слід вважати, що культ каміння взагалі був досить поширеним у тюркомовних наро­дів. Підніжжя насипу було оточене широким та глибоким кільце­вим ровом, що мав цілий ряд перемичок та проходів, в якому також виявлено чисельні фрагменти амфор (сліди поминальної трапези).

Біля східного проходу крізь вже згаданий вал зафіксовано ске­лет людини в скорченому стані, що дозволяє говорити про ритуаль­ні жертви не тільки тварин, але й людей в кочівницькому суспільс­тві початку II тисячоліття н. е. Сама могильна яма, як і в багатьох інших аналогічних комплексах, мала земляні заплічка (східці) і двічі була перекрита дерев’яними накатами. Вздовж східної стіни, на дошках нижнього перекриття, були розкладені задні частини ба­ранячих туш, а на дно поставлені дві амфори грушоподібної форми. Поміж ними лежали хребці та ребро великої тварини, стояв поли­в’яний глечик. Ще одна посудина, альбарела, лежала на боці поряд. Труна з відкидною кришкою, що замикалась чотирма залізними замками, займала майже всю площу ями. Біля неї знаходилась зв’язка з чотирьох ключів (якими закривались замки), а зверху на віко було покладено спис. Тут же зафіксовано шматки шовкової тканини.

Похований був чоловіком зрілого віку (40—50 років), міцної статури, зростом 180 см (для середньовіччя — досить високий). По­кладений витягнуто на спині, ступні ніг зв’язані золотим ланцюж­ком. На чолі збереглись залишки шовкової стрічки, прикрашеної срібними бляшками, а за головою лежали дрібні пташині кісточки та хребет риби. Померлого вбрали в шовковий каптан, на грудях знаходився ланцюг з електрового дроту. Виявлено також три шов­кових пояси, на безіменних пальцях рук золоті персні, а в долоні правої руки був затиснутий кінчик витого золотого стрижня — сим­вола влади. Зліва від померлого була розкладена зброя та воїнське спорядження: довга шабля, великий гарно прикрашений сагайдак зі стрілами, налуччя, ножик для правки стріл, дерев’яний щит, за­лізні шолом і кольчуга. Справа біля пояса лежали ще два ножі. Крім того, біля небіжчика було поставлено металевий посуд — сріб­ну чашу з кільцевою ручкою і срібну з позолотою курильницю (біля обох плечей). Обидва вироби досить оригінальні за своїм виконан­ням. Чаша мала напівсферичну форму, дутий піддон та ручку-кіль- це. Її тулуб поділений на 6 клинів, обведений арочним фризом з хвилястих стеблин. Клини із зображенням людини на повний зріст чергуються зі стилізованими деревами життя. Зображення людей різні, всі вони у довгому вбранні, в головних уборах, з однією опу­щеною рукою чи зігнутою угору другою, в руках знаходяться якісь предмети. На дні чаші, іззовні, надряпані дві паралельні лінії — ро­дова тамга кипчаків. Курильниця в формі півсферичної чаші на ви­сокому конічному піддоні. Вона закрита півсферичною притертою покришкою, що прикрашена кулястим навершям, увінчаним в свою чергу чотирипелюстковою квіткою з бутоном. Вся поверхня вкрита ззовні горизонтальними фризами зі складним орнаментом у формі рослинних пагінців, що переплітаються на викарбуваному пуансоном тлі. Всередині чаші-курильниці знаходиться стрижень, на який спирається лев з інкрустованими камінням очима, а її вну­трішня поверхня прикрашена чотирма медальйонами з зображен­нями вовка, грифона, бика і орла зі змією у дзьобі. В могилі знайде­ні також кресало в шовковому мішечку та кістяна прикраса в срібній оправі. Комплект тканин не обмежується згаданим капта­ном. Численні фрагменти інших каптанів і сорочок виявлено в схід­ній частині труни. Ближче до ніг ще зафіксовано шовкові стрічки та краватка у вигляді смужки срібних нашивних бляшок. З усього вищенаведеного видно, що цього знатного половця родичі і близькі досить солідно підготували для майбутнього життя в потойбічному світі. Але, якоюсь мірою, фіксація всіх елементів обрядності дозво­ляє реконструювати реальну обстановку повсякденного проживан­ня кочівницької верхівки.

Другою значною групою кочівницьких старожитностей є так звані кам’яні баби — статуї, що тривалий час вважались надгробни­ми обелісками. Вже доведено, що нема прямого зв’язку в усіх ви­падках між людьми, похованими в конкретних курганах, і постав­леними на них, часто пізніше, кам’яними спорудами. Останні по- в’язані з поминальним ритуалом та культом предків. Це не узагаль­нююче зображення людини, а образ напівбога, міфічного героя і володаря, родоначальника. Кам’яна половецька «баба» для старо­давніх людей ставала не реальною істотою, а лише зображенням, передачею ставлення людини до світу, одним із виявів цього став­лення. Зображення було ілюзорним. Це означало, що до нього пере­ставали ставитися як до живої людини — це вже не був представ­ник реального людського колективу, навіть такий, що стоїть вище їх на сходинку, навіть віддалений від них в інший світ на один крок. У статуї вже була інша роль.

Нізамі в XII ст. писав: «Всі племена кипчаків, коли попадають туди, згинаються вдвоє перед цією єдиною в своєму роді статуєю. Чи пішки зайдуть вони туди з дороги, чи верхом, поклоняться їй, як творцю. Вершник, котрий підгонить до неї коня, кладе стрілу з сагайдака в честь її. Пастух, який заведе туди своє стадо, опускає перед нею овець». Кам’яні зображення людей, з особливою пророб- кою рис обличчя, є тією невеликою частиною пам’яток антропомор­фної скульптури, що збереглась. Є деякі свідчення того, що, крім кам’яних зображень, було багато і дерев’яних. Безмежні степи, на фоні яких сприймались ці статуї, заставляли майстрів робити їх такими важкими й нерухомими, щоб вони могли протистояти без­межності відкритого простору. Це консервувало архаїчний примі­тивізм, що ставав засобом збереження монументальності^[847]. Взагалі фігури людей досить пророблені не тільки у верхній частині тіла (щоправда, нижня завжди трохи укорочена). Вирізняється багато деталей в одязі, зачісці. Нерідкісним є зображення чаші в руках, кисті яких знаходяться біля пояса. Це відзначав ще Вільгельм Руб- рук в середині XIII ст., це видно і при нинішньому огляді колекцій скульптур.

Але в степовій смузі сучасної України в давньоруський час про­живали не тільки тюркомовні кочівники. Були тут поселення сло­в’ян землеробів та ремісників, які вигідно обмінювались зі степня­ками результатами своєї праці. Також знаходились групи слов’ян­ського населення, що не мешкали в постійних стаціонарних пунк­тах. Це були бродники і берладники — предтеча майбутніх козаків. Частіше згадується перша з цих двох назв, яка, на думку деяких дослідників, походить від слова «бродити», близького за значенням тюркському кореню «каз» (кочувати), від якого пішло слово «ко­зак». Можливо, таким знатним бродником був за життя воїн, похо­ваний під курганним насипом біля Таганчі в Пороссі (розкопки І. Хойновського). Чоловік був орієнтований головою на захід, біля нього поклали екіпірованого коня. Виявлені в могилі різноманітна зброя і спорядження (шабля, спис, щит, кольчуга, шолом, нетипова

Рис. 40. Кам’яні половецькі «баби» (за С. О. Плетньовою).

для кочівників булава), срібні накладки і чаша. Цікавою знахідкою став медальйон із зображенням Христа.

Але це одиничний археологічно досліджений комплекс з похо­ванням слов’янина-кочівника. У Пороссі, як уже згадувалось, по­стійно перебував значний кочівницький контингент тюркомовного населення, який в XII ст. сформувався у союз Чорних клобуків^[848]. Створили його вихідці із степової смуги Надчорномор’я, котрі внас­лідок різноманітних причин втратили у військових сутичках зай­мані землі і, не бажаючи підкорятись сильнішому супротивнику, переходили під протекторат давньоруських князів. Серед них в літописних записах неодноразово згадуються торки, печеніги, бе­рендеї, коуї, турпеї, каєпичі, з яких у новому утворенні троє пер­ших відігравали головну роль. Спочатку кочівники, що прийшли на постійне поселення, домагались федеративності (це давало їм повну самостійність і рівноправ’я) з давньоруськими князівствами. Але київська князівська влада, підтримана боярською верхівкою, займала тверді позиції і визнавала тільки васальні взаємовідноси­ни. Степнякам довелося скоритись. Вперше назва «Чорні клобуки» з’являється в літопису під 1146 р., Саме цього року вони приходять до київського князя Ізяслава і клянуться йому у вірності.

За отримані для проживання території кочівники, що поступово почали осідати на землі, повинні були вірою і правдою служити ки­ївським зверхникам. У цій лісостеповій смузі розпочався перехід від кочівництва до осілого пастушества. Почав складатись побут, пізніше характерний для побуту козаків. Чоловіки завжди були го­тові до воєнних походів, а на жінках фактично трималась вся сімей­на економіка. Зв’язки із слов’янським населенням здійснювались насамперед через обмін продуктів землеробства на продукти тва­ринництва. Значної ваги набула і реміснича продукція слов’ян-зем- леробів.

Князі у першу чергу використовували воєнізовані формування переселенців для боротьби з кочовими, налаштованими агресивно проти Русі, ордами. Але нерідко представники різних гілок роду Рюриковичів втягували їх у військові протистояння в боротьбі за київський стіл. Чорні клобуки, треба відзначити, присягали не абс­трактно князівській владі, а конкретним особам. Прийнявши при­сягу на вірність київському сеньйору, вони чітко виконували свої обов’язки, на відміну від багатьох молодших князів та їх оточення, які після клятви могли швидко перейти на сторону іншого зверхни- ка, а то й закликати для вирішення своїх справ кочові орди із гли­бин Степу. Пов’язані васальними відносинами з феодальною держа­вою, вони самі швидко йшли шляхом феодалізації своїх структур. Основу їхнього суспільства^ становила велика сім’я (аіл), котра в давньоруських літописах відома під назвою чадь. До неї входили як близькі родичі, так і слуги з інших збіднілих сімей, а також раби. Прослідковується і стратифікація всього суспільства в економічно­му та соціальному плані: верхівка чорноклобуцької аристократії, воїни важкоозброєної кінноти, воїни-лучники, пастухи.

Але племінні особливості якоюсь мірою зберігались, що знайшло відображення в місцях розселення окремих груп: печеніги жили на р. Росаві, а торки та берендеї володіли кочів’ями, що зна­ходились західніше і південно-східніше від їхніх становищ. Крім градів-схованок на їхній території формувались справжні міські центри, перредусім, столиця — Торчеськ, локалізована в районі су­часного с. Шарки на р. Горохуватці. Пам’ятка складається з двох великих укріплених частин, розташованих на деякій відстані одна від одної. Останні дослідження цієї столиці Поросся дають підстави вважати, що то був значний центр, територія якого в давньорусь­кий час складала понад 90 га — значні розміри для населеного пункту епохи Середньовіччя.

Починаючи з другої половини XII ст. пороський наділ отриму­вали у володіння молоді та енергійні давньоруські князі (перший — син Юрія Довгорукого Василько), яких легко було підняти на за­хист південноруських рубежів чи відіслати в похід у глибину Степу. З середовища самих кочовиків удільних князів ніколи не признача­ли. Хоч крупні аристократи — володарі (беки, баї) землі — у них були. Так, хан Котувдей отримав від князя Рюрика місто Дверен 1192 р., а 1159 р. берендеї Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Kapac Кокай відмовлялись підтримати князя Мстислава доти, доки він не пообіцяв їм надати у володіння кілька «лепших» міст.

Із змісту Іпатіївського літопису очевидно, що в походах на по­ловців у Степ жодного разу в якості допоміжних сил давньоруських військ не брали участі печеніги: туди йшли берендеї, торки, каєпи- чі або ж Чорні клобуки загалом. Звичайно, печеніги могли входити як складова частина цього названого останнім контингенту союзни­ків Русі, але сам факт відсутності згадок про них окремо свідчить про якісь особливі стосунки між представниками двох кочових на­родів. В цілому кочівники Поросся вірою і правдою служили Русі. Тому вони мали всі підстави говорити Юрію Довгорукому в часи пе­ребування його на київському столі: «Ми умираемъ за Русскую зем­лю с твоимъ сыном, и головы своя складаемъ за твою честь».

Проживаючи поряд, слов’яни і кочівники впливали один на од­ного в різних сферах життя, що призводило до симбіозу двох куль­тур, причому культура землеробів, осілого населення (як скрізь у світі) мала більший вплив. У багатьох чорноклобуцьких похован­нях знаходять вироби давньоруських ремісників (зброя, прикраси, посуд). В ряді пунктів (Зеленки, Пішки, Ромашки та інші) могиль­ники двох етнічних груп регіону знаходились один біля одного, або вони навіть ховали своїх померлих разом на одному кладовищі. Це якраз свідчить про спільне проживання, чи, в крайньому разі, про їх мирне сусідство. Висловлюється думка, що звичай ховати помер­лого без захоронения коня чи його частин у кочівників з’явився під впливом слов’ян. Інколи навіть важко віднести деякі комплекси до поховань представників того чи іншого етносу — маються на увазі поховання з шаблями, з слов’янськими горщиками і пряслицями (Степанці, Ємчиха). У будь-якому випадку можна говорити про по­чаток «ослов’янення» кочівників — процесу, що так і не завершив­ся через зовнішні причини.

У числовому вираженні Чорні клобуки становили п’яту частину населення цього регіону. Таку цифру можна вважати як достовір­ний факт, оскільки їхні поховання становлять 21% усіх дослідже­них могил в Пороссі, що належать до перших століть II тисячоліття н. е. Після монголо-татарської навали частина з них, як і половці, переселилась в Поволжя, що входило до складу Золотої Орди. Піз­ніше під назвою караборкли («чорні шапки») вони влились в Ногай­ську орду. Інша частина Чорних клобуків перемістилась на терито­рію Подністров’я. Можливо, їх нащадками є гагаузи. На користь цього говорить наявність у мові гагаузів слів «кінь» і «корова», тер­мінів, що означають степ, кочів’я, каравани. Вірогідно, що предки гагаузів були скотарями-кочівникам. Як і степняки Надчорномо- р’я, так і Чорні клобуки не зберегли своєї етнічної спільності протя­гом наступних століть. Про їхнє життя в середньовічні часи свід­чать не лише археологічні знахідки, а й топоніми і гідроніми, зібра­ні Д. О. Расовським: села Печеніжин, Торчиновичі, Печенея — на території Галицького князівства; села Торки, Торчин, м. Торчів — Волинського; села Торчиці, Торчин, Торків; річки Торч (притока Росі), Торчанка, Торча (притока Тікича); урочища Торч, Торчев- ський степок, Торчеське узгір’я — Київського; села Малад Велика Каратуль (чорна шапка) — Переяславського; с. Печеніги, місце­вість Торкин — Новгород-Сіверського князівства.