Глава 5 МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА НА РУСЬ

В 20-х роках XIII ст. у причорноморських степах з’явилась нова хвиля кочовиків, яким судилося докорінно змінити історичний розвиток Київської Русі. Квітучі культурно та еконо­мічно розвинуті землі були розорені, міста та села спалені й зруйно­вані, населення значною мірою знищено або забрано у полон.

У 1220 р. Чингісхан направив 25-тисячний корпус на чолі з най­кращими своїми полководцями Джебе і Субедеєм через Кавказ у причорноморські степи. Перші зіткнення на Північному Кавказі з черкесами та іншими племенами, яким допомагали половці, не принесли монголам успіху. Проте їм дипломатичним шляхом вда­лося відірвати половців від північнокавказьких племен й знищити війська останніх. Після цього настала черга половців. У 1222 р. в битві на Дону половці зазнали нищівної поразки^[849]. Рештки війська відійшли до Дніпра, звідки хан Котян звернувся по допомогу до ру­ських князів, насамперед до свого зятя Мстислава Метиславича галицького.

1223 р. у Києві зібрався княжий з’їзд з питання про допомогу половцям у боротьбі проти монголів. Тут зібралися практично всі «старійшини в Pyской земли»: Мстислав Романович київський, Мстислав Святославич чернігівський та Мстислав Мстиславич га­лицький. Не було лише Юрія Всеволодовича суздальського, який, імовірно, не зміг швидко дістатися Києва. Було багато також й «ме­нших» князів, наприклад, Михайло Всеволодович, Данило Романо­вич, Всеволод Мстиславич тощо.

На з’їзді було вирішено допомогти половцям, які заявили, що «аще не поможете намъ, мы ныне исічени быхомъ, а вы наутріе исічени будете»^[850]. Князям вдалося зібрати величезне військо («не- виданньная рати») практично з усіх руських князівств, яке зосере­дилося біля Хортиці, куди підійшли й половці. Звідси об’єднане військо вирушило на схід, розбивши по дорозі монгольський аван­гард й захопивши великі стада худоби.

Битва на Калці стала важливою віхою в історичному розвитку

Давньоруської держави. Підготовка до битви та сам її хід наочно віддзеркалювали політичну ситуацію на Русі початку XIII ст., складну боротьбу відцентрових та доцентрових тенденцій в країні. Адже вдалося узгодити дії всіх князівств, зібрати величезне війсь­ко, а в рішучий момент битви князі знов розсварилися. Було нане­сено відчутного удару по військово-економічному потенціалу Русі, особливо південних князівств.

«И бысть плач и туга в Руси и по всей земли слышамшам сию беду»,— зазначає Лаврентіївський літопис. В усіх літописах Калк- ська битва відзначалася як загальнодержавна подія — так до неї ставилися й у пізніші часи. Саме від неї відраховують час іноземної навали, від якої і до Куликовської битви не могли оговтатись різні давньоруські землі. «От тоя бо борони Русская земля уныла», «от Батыя до Кальские рати и до Мамаева побоища лет 158»,— вказує «Сказание о Мамаевом побоище», «а от Калатьские рати до Мамае­ва побоища 170 лет» — «Задонщина»^[852]. Народний епос пов’язав з цією поразкою загибель руських богатирів. Літопис, до речі, пові­домляє про загибель тут відомого «храбра» Олекси Поповича (одно­го з прообразів героя билин).

У 1236 р. монголи розпочали новий похід на завоювання євро­пейських земель. Онук Чингісхана Батий (Бату) зібрав величезне військо, яке почало похід із завоювання Волзької Булгарії. Навесні 1237 р. найбільші міста її були захоплені й повністю зруйновані. Одночасно були завойовані землі буртасів, мокші та мордви, а по­ловці та алани витіснені далеко на захід.

Стосовно назви нових завойовників. Історично склалося так, що повсюди у завойованих країнах орди Чингісхана та його на­ступників називали татарами (китайські джерела XIII ст., руські літописи, європейські хроніки). Проте самі завойовники називали себе монголами. Назва «татари» походить з китайських джерел, оскільки татарські племена були розселені уздовж північних кор­донів Китаю. Проте, як часто буває, за іронією історії, їхня назва перейшла на завойовників, до яких вони самі ставились вороже. Татари ніколи не були союзниками монголів у загарбницьких по­ходах, а навпаки постійно ворогували з ними.

Монголо-татари — найбільш поширена у нашій історіографії назва завойовників Русі — це повністю штучне етнічне найменуван­ня, що з’явилося лише у 20-х роках XIX ст., коли почалося наукове вивчення та осмислення історії держав, заснованих Чингізідами.

В. М. Татищев та М. М. Карамзін цього терміна не застосову­ють. Вони використовують обидві назви, вважаючи, що назва «та­тари» застосовувалася тому, що більша частина монгольського вій­ська складалася з татар. У результаті цього історично невірного й неаргументованого обгрунтування й з’явилося словосполучення «монголо-татари», від якого сучасна історіографія поступово від­ходить.

Восени 1237 р. війська Батия почали завоювання Північно-Схід­ної Русі. Вони вдерлися у Рязанське князівство. Великий князь ря­занський Юрій Ігорович просив допомоги у Юрія Всеволодовича у Володимирі та Михайла Всеволодовича чернігівського. Представни­ки різних, «протилежних» династій повелися однаково — залиши­ли цей заклик без відповіді. По одному були захоплені всі міста по р. Оці, шість днів трималася Рязань. 21 грудня 1237 р. місто було взяте й зруйноване, воїни та мешканці знищені. Після розгрому Ря­зань на старому місці вже не змогла відродитись.

Батий пішов далі вздовж Оки до Коломни, біля якої зосереди­лись рязанські дружини Романа Ігоровича, володимирські полки на чолі із сином великого князя Всеволодом, полки з інших князівств та міст. Під Коломною відбулася одна з найкровопролитніших битв, загинув князь Роман Ігорович, а з монгольського боку хан Кулькан (єдиний з роду Чингісхана, який загинув під час Батиєвої навали).

На захоплених землях продовжувалася партизанська боротьба.

Після Коломни Батий захопив та зруйнував Москву і 3 лютого 1238 р. підійшов до Володимира-на-Клязьмі — стольного міста всіх земель Північно-Східної Русі. У місті лишалися сини великого кня­зя Всеволод та Мстислав. Сам великий князь Юрій із своєю дружи­ною збирав війська біля Ярославля.

Батий стягнув під Володимир головні свої сили. Всеволод заги­нув під стінами міста під час вилазки. Пороками (стінобитними ма­шинами) були пробиті міські стіни, й 7 лютого монголи увірвались до міста. Населення було знищено або взято у полон.

Останні захисники із княгинею та дітьми зачинилися в Успен­ському соборі, де загинули після того, як його було підпалено мон­голами.

Одночасно інші загони монголів захоплювали та руйнували всі більш-менш помітні центри краю, монастирі та села округи, серед них Ростов, Ярославль, Переяславль, Галич, Твер, Кострому, Bo-, логду тощо.

Після розгрому Володимира монголи на чолі з полководцем Бу- рундаєм виступили проти війська Юрія Всеволодовича, до якого приєднався його брат Святослав. Битва відбулася 4 березня на р. Сіті. Руське військо було розбите, обидва князі загинули.

Одночасно інший загін загарбників після двотижневої облоги захопив (5 березня) Торжок, всі мешканці якого були вирізані. Нов­город нічим не допоміг захисникам міста. Загін монгольської кінно­ти виступив у напрямку Новгорода, але від Ігнач-хреста (за IOO верст від Новгорода) повернув назад. Імовірно, вперті бої та великі втрати не дозволили монголам розгорнути наступ на великий та мо­гутній центр. Крім того, починалося весняне бездоріжжя, яке зава­жало перегрупуванню військ, підтягуванню резервів та й самому наступу на шляху, де була величезна кількість водних перепон.

Батий повернув на південь і пройшов по східних кордонах Смо­ленської та Чернігівської земель. Від Смоленська його загін було відбито, міста Подесення були розорені.

Звідти Батий посилав війська на князівства Лівобережної Укра­їни. З березня 1239 р. штурмом було взято Переяславль («взятъ градъ Переяславль копьем»), місто було спалено, захисників «изби все», «церковь архангела Михаила скруши». Був навіть вбитий епископ Сімеон, який, імовірно, очолював оборону міста, бо про князя літопис нічого не згадує — можливо, він втік перед облогою.

Восени того ж року монголи спрямували свій удар проти Черні­гівського князівства. Вони «объступиша градъ в сил^к тяжц'Ь». Князь Мстислав Глібович намагався зняти облогу Чернігова, але невдало: «πoб⅛жeнъ бысть Мьстиславъ и множество отъ вой его из- біено бысть». Монголи увірвалися на стіни й «град пожегше и люди избиша, и монастыре пограбиша». Археологічні дослідження дають численні сліди сильної пожежі середини XIII ст., які пов’язуються з цими боями. Колись квітуче місто надовго припинило свій посту­пальний розвиток.

Від Чернігова загони Батия пішли вздовж Десни й далі по Сей­му, руйнуючи міста (Путивль, Глухів, Рильськ тощо) та села. Прак­тично всі найбільш економічно розвинуті та родючі райони Черні­гівської та Переяславської земель були цілком розорені.

У 1239 р. великий загін на чолі з двоюрідним братом Батия Менгуханом підійшов близько до Києва й став проти міста на ліво­му березі Дніпра біля града Пісочного (сучасна Вигурівщина). З цього місця повністю розкривалась панорама древнього міста, спо­стерігалися його численні величні собори та церкви від Печерського монастиря до Кирилівського. Велич столиці Русі вразила монголів, вони мали намір захопити місто незруйнованим. «Меньгуканови же пришедшу сглядать града Кыева, ставшу же ему на оной cτpaιrfe Днепра во градъка Пісочного, видавъ градъ удивися κpacoτ⅛ его и величеству его: «Приела поели свои к Михаилу и ко гражаномъ, хотя прельстити».

Михайло Всеволодович, який зайняв київський стіл 1238 p., та кияни вже достатньо знали про звичайні наслідки обіцянок завойо­вників «и не послушаша» Менгухана. Вони відмовились здати міс­то і вбили монгольських послів. Менгухан не відважився на пере­праву й штурм великого міста й повернув у Степ^[854].

Князь Михайло Всеволодович не очолив підготовку оборони міс­та й княжого домена, а втік до Угорщини («Михаилъ б’Ьжа по сыну своемь передъ Татары во Угры»). Деякі дослідники вважали, що він пішов за допомогою. Проте з наступної поведінки князя цього не випливає. Коли він домовився про мир з Данилом Галицьким, остан­ній вирішив повернути йому Київ, але Михайло Всеволодович не зро­бив ніяких практичних дій для здійснення цього. «Михаилъ же, за страхъ Татарскый, не cm⅛ ити Кыеву»,— пояснював літописець.

Київ після втечі Михайла Всеволодовича на короткий час за­йняв князь Ростислав Мстиславич, проте його вигнав Данило Рома­нович Галицький, який посадив у місто свого досвідченого воєводу Дмитра («и вдасть Кыевъ в рущЬ Дмитрови обьдержати противу иноплеменьныхъ языкъ, безбожьных Татаровъ»)^[855].

Київ після битви на Калці був значно ослаблений як з боку вій­ськового, так й економічного. З берегів Калки повернувся лише ко­жен десятий з київського війська. На київському столі після майже десятирічного князювання загиблого Мстислава поновилася князів­ська чехарда. Київ весь час переходить з рук в руки, проте легше його було зайняти, ніж втримати. Князі приводили з собою кочови- ків-союзників (торків чи половців), які грабували Київ. Так, коли Ізяслав з половцями здобув місто, то останні «багато злого наробили киянам», а князі ще велику контрибуцію взяли з колонії західноєв­ропейських купців («і на шЬмцихъ имаша искупъ князи»). Крім нього на київському столі встигли посидіти Володимир Рюрикович, Ярослав Всеволодович Суздальський.

Взагалі в цей небезпечний час землі південноруських князівств стали ареною міжкнязівських усобиць, які розгорнулися з новою великою силою. Про будь-яку підготовку до оборони держави взага­лі чи своїх земель від грізного супротивника не було й мови. Феода­ли турбувались про себе, відцентрові тенденції повністю перемогли. Київ чекала доля всієї Давньоруської держави.

Восени 1240 р. хан Батий підійшов до Києва «въ сил'к тяжьщЬ, многомь множьствомъ силы своей». Почалася облога міста. Про неї розповідає літописна повість, яка написана сучасником, вірогідно автором Київського літопису 1246 р., звідки вона попала до Галиць­ко-Волинського літопису. «И окружи градъ и остолпи сила татарсь­кая, и бысть градъ во обьдержаньи велиц’Ь. И 6⅛ Батый у города и отроци его обьс^дяху градъ, и не 6⅛ слышати отъ гласа скрипання тел'кгь его, множества ревения вельблудъ его, и рьжания отъ гласа стадъ конь его. И 6⅛ исполнена земля руская ратныхъ»^[856].

Про точну дату та час облоги й взяття Киева літописи повідом­ляють по-різному. Іноземні джерела також не вказують точної да­ти. Рашид ад-дін повідомляє, що монголи заволоділи великим русь­ким містом Макерфааном (дослідники вважають, що так вони називали Київ), Плано Карпіні свідчить, що «після тривалої облоги взяли його». Галицько-Волинський літопис (що входить до Іпатіїв- ського ізводу), який найповніше розповідає про цю облогу, не зберіг хронології подій. Більшість літописів прямо чи опосередковано по­в’язують загибель Києва з 6 грудня 1240 р.

Лаврентіївський літопис повідомляє, що Київ було захоплено Батиєм «до Рождества Господня на Николин день», Володимир- ський літописець — «месяца декабря в 6 день», Тверський та Суз­дальський дають розгорнуту дату «декабря 6, на память иже в свя­тых отца нашего Николы», та «декабря 6, на память святого отца Николы»^[857]. Можливо, це розширене формулювання стало результа­том сполучення двох джерел.

Іншу дату повідомляють Псковський І літопис, Авраамки та Cy- прасльський, які йдуть з Псковського зводу середини XV ст. Вони повідомляють не тільки іншу дату падіння Києва, але й час облоги міста: «приидоша татарове к Киеву, сентября 5, и стояша 10 недель и 4 дни, и едва взяша его ноября 19, в понедельник»^[858]. Таке ши- роке формулювання з подробицями, а також те, що 19 листопада 1240 р. дійсно припадало на понеділок, переконує, що це не вільна фантазія пізнішого літописця чи переписувача, а інформація, взята з якогось писемного джерела.

Питання про те, яке з цих джерел дає достовірні дані, зали­шається відкритим. Проте вони відбивають реальні події стосовно того, що облога була тривалою, а місто було захоплено вже напри­кінці осені чи на самому початку зими.

Батий зосередив під Києвом все своє військо. Сюди були підтяг­нуті вірогідно всі 32 «пороки», яких монголи мали під час походу 1240—1241 рр. на Південну Русь. Захоплений під час боїв у полон Товрул повідомив про наявність багатьох монгольських полковод­ців, у тому числі Чингізідів. Проте до цього повідомлення літопису треба ставитися обережно, оскільки частина з Чингізідів (Гуюк, Бу­рі, Менгу) ще до осені 1240 р. повернулася до Монголії за наказом великого хана Угедея^{[859] [860].}

Головний удар монголи нанесли біля Лядських воріт, що знахо­дились в низині поблизу Хрещатицької долини: «Постави же Баты порокы городу, подьл'Ь Bpaτ⅛ Лядьскых, ту бо 6^rfcaxy пришли дебри; ПОрОКОМЪ ЖЄ беСПреСТаНИ бьЮЩИМЪ день И НОЧЬ, Выбиша CT⅛HbI>>⁹°. Ймовірно, в цьому місці зручніше було розгорнути штурмуючі вій­ська й вали тут були не такими могутніми, як на горі. Саме тут зна­ходились Козяче болото й ручай, які вже замерзли й перестали бути захисним фактором. Монголам вдалося захопити частину валу, де дерев’яні заборола були зруйновані «порокамы». Почався запеклий бій на цій ділянці — кияни прикрили собою пролом («и взиидоша горожаны на избытые стены и ту 6⅛aιπe видити ломь коптины и щетъ cκ^τfcπaHHe, стрелы омрачиша св^тъ поб'кженымъ»). Батий змушений був дати своїм військам відпочинок, можливо, замінити штурмуючі частини : «и с^доша того дне и нощи». Наступного дня бої розгорнулися з новою силою. Кияни були витіснені в глиб міста й закріпилися по периметру старих валів «города Володимира». Проте сили захисників уже були виснажені, монголи значно пере­важали чисельно. Ця лінія оборони була перервана, ймовірно, у ра­йоні Софійських воріт, які пізніше набули назву ще й Батиєвих. Останні захисники Києва зачинилися у Десятинній церкві, стіни та хори якої завалилися від великої кількості людей та знесеного сюди майна: «Людемъ же узб^чшимъ на церковъ и на комары церков­ные, и с товары отъ тягости повалишася с ними ct⅛hbi церковные». Проте, як слушно вважають дослідники, церква впала не стільки від «тягости» людей, скільки під ударами монгольських пороків. Воєвода Дмитро, який очолював оборону Києва, поранений потра­пив у полон.

Під час боїв місто було зруйновано, більша частина його згоріла. Переважна більшість населення або загинула, або потрапила у полон. Палаци та собори, двори феодалів й заможних киян були пограбовані: «и святую Софью разграбиша, и монастыри bc⅛ и ико­ны, и вся узорочье церковные взяша, а люди от мала до велика вся убиша мечем».

Археологічні дослідження стародавнього Киева, особливо тери­торії «города Володимира», підтверджують повідомлення літопису про розгром міста й загибель тисяч людей. Братські могили, спале­ні житла із загиблими, що намагалися врятуватися, тайник і під­земний хід біля Десятинної церкви, сліди пожеж — усе це красно­мовні свідчення результатів взяття міста військами хана Батия.

Плано де Карпіні, який 1246 р. їхав через Київ у столицю мон­гольської імперії Каракорум, зазначав, що «це місто було досить ве­лике й дуже багатолюдне, а тепер воно зведено майже ні на що, ледь існує там 200 будинків, а людей там вони (монголи.— Г. І.) трима­ють у самому тяжкому рабстві»^[861]!.

Звичайно, значним перебільшенням є поширена думка, що саме тоді було зруйновано більшість давньоруських кам’яних монумен­тальних споруд. Фізично вони здебільшого вціліли й були лише по­грабовані. Та причиною їхнього майбутнього руйнування пере­важно була саме монгольська навала. Адже кожна споруда (палац чи собор) вимагає певних коштів на своє утримання. А місто потріб­них коштів уже не мало. Головна економічна база Києва — Середнє Подніпров’я — була розорена, налагоджені економічні зв’язки пе­рервані, самого населення майже не залишилося. Може тому й не дивно, що вижили ті церкви, що підтримувалися владою чи вели­кими феодалами або й самі були феодалами (Софійський собор, Ус­пенський собор Печерського монастиря, Видубицький монастир, Кирилівський тощо), а загинули парафіяльні храми. Звичайно, у Києві лишилися якісь мешканці, повернувся дехто з втікачів. Це й не дивно, адже для того часу Київ був велетенським середньовічним містом й повністю знищити його було важко. Та, порівняно із дав­ньоруським часом, місто жило вже зовсім по іншому. Загинули блискучі київські ремісники, будівельники, художники, торговці, письменні люди, які століттями накопичували знання та вміння, величезний досвід поколінь. Одним з найбільш страшних наслідків Батиєвої навали стала «інформаційна» катастрофа, перерва у пере­дачі досвіду. В результаті руйнування всієї давньоруської держав­ної та економічної системи, спустошення краю було перерубано те коріння, яке годувало та постачало Київ не тільки як місто, а як столицю великої держави.

Після захоплення Києва головні сили Батий спрямував на за­хід, на Володимир та Галич. Інші загони розійшлися по Київській землі, захоплюючи та спалюючи численні невеликі міста та села цього густозаселеного та багатого регіону. Археологічні дослі­дження Вишгорода, Білгорода, багатьох городищ відтворюють картину загибелі цих міст, потужні шари від пожеж, сотні кістя­ків зі слідами пошкоджень, які знаходять у житлах, клітях обо­ронних валів, просто на вулицях. Загибель чекала всі міста, що ставали на шляху загарбників, й не було різниці — захоплювалися вони силою, штурмом чи, повіривши монголам, здавались без бою. Яскравим свідченням цього є доля Колодяжина, мешканці якого «послушавшие злого совета его, передашася и сами избиты бы- ша». Археологічні дослідження цього городища показали, що всі його будівлі загинули в пожежі, мешканці міста та найближчої округи, які шукали тут порятунку, були вирізані. На багатьох че­репах сліди від ударів шаблею чи іншою холодною зброєю, у кістя­ках залишились стріли. Серед кістяків чимало виявлено й дитя­чих.

Такою ж яскравою пам’яткою, загиблою в цей час, є невелике місто на Житомирщині — Райки. Майже повністю розкопане Т. Мовчанівським воно дало можливість наочно побачити картину загибелі захисників та мешканців міста. Чоловіки були вбиті під час штурму, жінки та діти вирізані у своїх оселях, імовірно, мало хто залишився живим після відчайдушного опору загарбникам. Людські кістяки лежали скрізь — у будинках та біля них, на вули­цях та вздовж валів. У пожежі загинуло багато худоби (корови, сви­ні, коні, вівці), знайдено численний господарський реманент, реміс­ничі вироби та інструмент, різноманітне майно. Життя на цьому городищі вже ніколи не відновлювалося.

Таку ж картину дали розкопки Городка на Волині, багатьох ін­ших городищ.

Зруйнувавши міста вздовж Тетерева, Случі та Горині, які утво­рювали фактично оборонні= лінії, війська Батия увійшли в глиб зе­мель Галицько-Волинського князівства.

Впертий опір монголам вчинили добре укріплені князем Дани­лом Романовичем Галицьким міста Данилів, Кременець та Холм. Військам Батия так і не вдалося їх захопити. Від Данилова Батий повернув війська безпосередньо на галичанські землі. У цей час починається перерва у житті багатьох місцевих міст та селищ (Пліснеськ, Олеське, Зеленче, Звенигород, Василів, Ясенів тощо). Галич було взято після триденної облоги та штурму. Після того місто занепало, столицю князівства Данило Галицький переніс до Холма.

Стольний град Волині — Володимир, велике місто з потужними укріпленнями, також був захоплений після тривалої облоги та штур­му. Літопис повідомляє про розгром та загибель людей, що «не бе бо на Володимере не осталъ живый, церкви... исполнена трупья, иныа церкви наполнены быши троубья и телес мертвых»^[862]. Підтверджу­ють це і розкопки: майже повсюди сліди потужного горілого шару цього часу, людські кістяки із слідами ударів мечей та шабель, де­які черепи пробиті великими гвіздками. Як і в багатьох інших міс­тах, останнім оплотом захисту для людей став кафедральний со­бор — Успенська церква.

Доля практично всіх південноруських міст була однаковою. Про це свідчать як писемні, так і археологічні джерела. Хіба що менш, постраждали землі на півночі України, які знаходилися в глибині поліських лісів й куди не завжди проникали монгольські загони. Землі одного з найбільш розвинутих регіонів Русі переважно були розорені під час походів Батия 1239—1241 рр., а також наступних військових дій та каральних походів загарбників.

1241 р. Батий заглибився на територію Центральної Європи, во­ював землі Польщі, Угорщини, Чехії, Словакії та Хорватії. Бої були успішними для монголів, проте навесні 1242 р. вони повертаються назад й залишаються у пониззі Волги. Приводом для повернення стала смерть великого хана Угедея 11 грудня 1241 р. Але справжні причини були значно глибшими. Починаючи з боїв за Київ, монго­ли не мали відпочинку, безперервно несли великі людські втрати, адже більшість руських міст відчайдушно захищалася. Вести війсь­кові'дії їм довелося практично без поповнень новими силами, їхня головна база залишилася надзвичайно далеко. У тилу Батия знахо­дились розбиті, але нескорені, народи, які безперервно повставали в тому чи іншому місці. Русь, інші народи Східної та Центральної Єв­ропи стали тим щитом, в якому згубилася пробивна сила монголів, хоч цей щит вони й розтрощили. Це врятувало народи Західної Європи, врятувало європейську культуру для подальшого прогре­сивного розвитку.

∏Pθ руйнування Русі монголами на зворотному шляху літопи­си нічого не повідомляють. Вірогідно, великих подій не відбувало­ся, Батий поспішав назад до своїх баз. Лише відомо, що Батий ви­слав загони на чолі з Мономаном та Балаєм на пошуки Данила Галицького й вони дійшли до Володави на Бузі, північніше Угров- ська^[863].

Землі Русі лежали розорені, величезна кількість населення за­гинула, була виведена у полон, втекла на захід чи в далекі лісові місцевості. «Села від того нечестивого Батиєва полонення спус­тіли»,— писав літописець. Сучасник подій києво-печерський архі­мандрит, а пізніше єпископ Володимира-на-Клязьмі Серапіон зма­лював надзвичайно виразно становище, в якому була тоді Русь: «Кровь и отець и братия нашея, аки вода многа, землю напои... мьножайша же братья и чада наша в плен ведени быша; села наша лядиною поростоша... богатьство наше oh⅛mb в користь бысть; трудъ нашъ поганий настгкдоваша; землю нашу иноплеменникомъ в достояние бысть»^[864].

Загальне спустошення доповнювалося феодальними чварами, особливо на землях Галицько-Волинського князівства. Місцеві боя­ри та деякі князі (особливо Ростислав Михайлович) турбувалися лише про власні інтереси і весь час розпочинали військові дії проти Данила Галицького, запрошували іноземні війська. З великими труднощами Данилу Романовичу вдалося опанувати ситуацію.

В історіографії ще з XIX ст. питання про роль монгольської на­вали на Русь та її наступну долю дискутувалося неодноразово. Про­те не завжди воно розглядалося об’єктивно: не вистачало історич­них джерел або при цьому переважали політичні аспекти більш пізнього часу.

З середини XIX ст. деякі представники великоросійської істори­чної школи висунули й обстоювали твердження про те, що населен­ня Київської Русі ніякого стосунку до населення України не має. Під час навали Батия воно повністю було винищено, рештки втекли на Північно-Східні землі Русі. А українське населення прийшло йо­му на зміну у XV ст. з району Карпат (М. П. Погодін, О. І. Соболев- ський, В. И. Ключевський, П. М. Мілюков). Київ, на їхню думку, з руїн не піднімався аж до XVII ст. Таку ж концепцію про повну змі­ну населення та перетворення Південної Русі на пустку незалежно від російської історіографії висунули польські історики (П. Грабов- ський, К. ІПайноха, О. Яблоновський). Вони висловлювали думку, що польська шляхта цивілізувала українські землі («польський плуг їх обробляв, а шляхетська шабля захищала»). Її поділяли й деякі українські історики (П. А. Куліш, М. І. Костомаров). В принципі, це було обгрунтування концепції Великої Польщі, що простяглася «від моря і до моря».

Цю думку спростували українські вчені, такі як М. О. Максимо­вич, О. О. Котляревський, П. І. Житецький, М. Ф. Владимирський- Буданов та ін. Критикували концепцію М. П. Погодіна й такі росій­ські історики, як С. М. Соловйов та К. М. Бестужев-Рюмін. Остан­ній писав, що наука не може прийняти гіпотези про виселення всіх мешканців Південної Русі на північ й переселення в південноруські пустелі нових поселенців з Галичини^[865].

Особливо грунтовно це питання вивчав В. Б. Антонович, який довів безпідставність теорії про повне спустошення краю й цілкови­ту зміну населення на території Середнього Подніпров’я. Вченим уперше було зібрано великий документальний матеріал з історії Києва та Київської землі XIV—XV ст., який показував, що життя тут продовжувалось, відбувалися складні історичні процеси. Остан­ні до цього часу істориками майже не розглядалися — яка ж могла бути історія у пустелі. Проте, абсолютно вірно спростовуючи М. П. Погодіна, В. Б. Антонович у полеміці висловлював протилеж­ну думку — монголи не вчинили на південноруських землях більш- менш серйозних руйнувань і Київ теж практично не постраждав. Вчений не вбачав істотної різниці між розгромами Києва 1169, 1202 та 1240 р. Його відоме твердження про те, що «думка про запустін­ня її (Південної Русі.— Г. І.) в цей час є не більш ніж історичний міраж», треба сприймати в контексті боротьби проти теорії «пуст­ки», яка на той час була панівною. Інакше це твердження саме пе­ретворюється на фікцію, яку спростовують численні джерела. Втім, головна заслуга В. Б. Антоновича в тому, що він започаткував нау­кове дослідження історії України післямонгольського часу.

Погляди В. Б. Антоновича продовжував розвивати М. С. Гру- шевський. Він писав, що не може визнати за Батиєвою навалою «фатального значення», й вважав, що київські землі практично не постраждали. Крім того, вчений висунув думку, що загарбники, повністю знищивши феодальну верхівку, допомогли утворенню в Україні нового, безкласового, демократичного («общинного») ладу. За ним, «населення нівелювалося внаслідок збіднення та еміграції багатого класу. Таке нівелювання сприяло більшій демократизації суспільних відносин і, навпаки, знаходило собі опору в ладі демок­ратичних общин»^[866]. Ця думка молодого тоді вченого не має належ­ного обгрунтування. Адже монголи не в змозі були змінити суспіль­ний лад та й не могли нав’язати безкласове суспільство, оскільки саме монгольське суспільство вже було класовим.

В більш пізніх працях М. С. Грушевський писав про значне ро­зорення Подніпров’я й переміщення центру українського життя в той час на захід, до Дністра^[867].

Нині поява нових археологічних джерел, початок досліджень не тільки руйнувань часів походу Батия, але й матеріальної культури наступного періоду спричинилися до більш об’єктивного підходу до цієї проблеми.

Похід Батия — це лише одна з ланок безперервних нападів мон­голів на Русь. Монгольська навала — це не поодинокий акт, а безпе­рервний процес, що тягнувся впродовж ХШ ст. й виснажив землі Русі. Південноруські землі (як втім і північні) були ослаблені як економічно, так і політично. Тиск Золотої Орди тривав. Вона нама­галася посварити різні сили, підтримувала усобиці, не давала поси­литися будь-яким політичним силам.

Сучасні дослідження Б. Д. Грекова, В. Т. Пашуто, Л. В. Череп- ніна, В. Й. Довженка, П. П. Толочна^[868] та ін. показали, що навала принесла страшні руйнування, перервала інтенсивний процес роз­витку країни, і в той же час Південна Русь не була перетворена на пустелю, зміна населення не відбулася, народ зберіг свої прадавні традиції та коріння. Наприклад, розкопки Києва показали, що життя продовжувалося в усіх історичних районах міста (навіть тих, що найбільше постраждали від штурму 1240 р.) але, звичайно, в значно менших масштабах.

Після повернення Батия на Волгу, боротьбу проти монгольсько­го панування очолив князь Данило Галицький, який після приду­шення виступів власних бояр, разом з братом практично оволодів Галицько-Волинськими землями й- намагався звільнити Середнє Подніпров’я.

Після повернення Батия князь Данило Романович звелів спалити міста Болохівської землі й розкопати їхні оборонні вали (Деревич, Чубин, Кобуд, Кодингородець, Божський, Дядьків). Болохівські князі визнали владу Батия ще до початку його походу й зобов’яза­лися виконувати певні повинності («да им орють пшеницю и про­со»). Практично Болохівська земля мала стати харчовою базою військ Батия. Сама земля, як і Галицьке Пониззя, безпосередньо підкорялася монгольській владі.

Після каральної акції Данила монголи поновили владу над Бо- лохівською землю. А Данило Галицький був змушений 1245 р. піти до ставки хана Батия для затвердження своїх князівських прав й переговорів з ханом, який вимагав дати йому Галич. Данило пере­бував у Батия 25 днів. Дипломатичний хист, а ще більше непевна ситуація серед членів правлячої династії в Монголії (напередодні курултаю, де повинні були обрати нового великого хана — наступ­ника Угеде) призвели до того, що Батий затвердив Данила Романо­вича галицьким князем («Доручили ему землю його»). Хоч Данило Галицький став «мирником» Батия, він готував сили для боротьби із загарбниками.

В середині XIII ст. у районі Дніпра діяли дві орди монгольських полководців — Мауці (Могучего) та Коренди (Куремси). Данило Га­лицький успішно боровся з військами Мауці. Тому 1252 р. хан по­слав Куремсу на Галич, щоб привести князя до покори. 1254 р. Ky- ремса вдерся на Пониззя, в центрі якого — Бакоті — посадив свого баскака Милея, який двічі зраджував Данилові. Далі він пішов на Південну Волинь, намагаючись захопити Кременець. Проте невда­ло. Куремса організував похід на Галич князя Ізяслава Мстислави- ча смоленського, але той був розгромлений військом на чолі з Рома­ном, сином Данила Галицького, а сам князь потрапив у полон.

Куремса не мав сили йому допомогти, і Данило разом з Василь­ком перейшов у наступ («воздвиже рать противу татаром») на Боло- хівську землю, що була під владою монголів, перемігши війська,Ky- ремси. У цей же час полки Лева Даниловича вдерлися на Побужжя, де «повоювали там татарських людей». Наступного, 1255, року дру­гий син Данила ІПварно пройшов з військом на Случ і Тетерев, де «здобув міста, що піддалися татарам». Літопис називає 14 міст, се­ред яких Волохів, Жедечев, Городець, Межибоже, Звягіль та ін.". Землі на захід від Тетерева були відвойовані Данилом Галицьким, він планував почати від Звягіля похід на Київ.

Проте здійснити свої наміри у Данила Галицького не вистачило сил. Куремса розпочав новий похід на Волинь, напавши на Володи­мир та Луцьк, та не зміг захопити ці міста, хоч і застосував «поро­ки». Він змушений був відвести війська назад у «поле». Літописець писав про війну з Куремсою, що «Данило держаше рать с Коуремь- сою, и николи же не бояся Коуремьсе, не бе бо могл зла емоу створи­ти»^{[869] [870]. Про силу Куремси свідчив Плано де Карпіні: «Цей вождь є господарем всіх, хто поставлений на заставі проти народів Заходу, щоб ті випадково не накинулись на них несподівано й зненацька; як ми чули, цей вождь має під своєю владою шістдесят тисяч озб­роєних людей»[871].}

Становище змінилося, коли замість Куремси 1259 р. хан поста­вив найдосвідченішого свого полководця, який завойовував ще Пів­нічно-Східну Русь, Бурундая із великим військом («прийшов без­божний і злий Бурундай з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місці Куремси»), Він висунув вимогу Данилові та Васильку Романовичам, щоб вони на знак покори вийшли йому на­зустріч. Василько з Левом Даниловичем та холмським єпископом Іваном з дарами відправились зустрічати Бурундая. Данило через Польщу перейшов до Угорщини. Василько змушений був брати участь у поході Бурундая на Литву.

Бурундай зажадав, щоб Василько та Лев наказали «разметать» укріплення своїх міст (Львова, Данилова, Стожеска, Кременця, Лу­цька тощо). Не маючи достатньо сил для оборони князі підкорили­ся. Стіни Володимира спочатку були спалені, а потім «розметани». Лише Холм відмовився виконати вимогу монголів.

Навала Бурундая змінила відносини Галицько-Волинського князівства з Ордою. Бурундай підкорив його своїй владі. На насе­лення князівства ця навала справила враження не менше, ніж Ба- тиєва, та й матеріальної шкоди завдала немало. Головне, що була розтрощена та військово-матеріальна і політична база, яку стільки років готував Данило Галицький для боротьби із загарбниками. Ди­пломатичні зусилля в Польщі та Угорщині створити антиординську коаліцію успіху не мали.

Наприкінці XIII ст. Золота Орда провадила якісь репресивні дії щодо Києва та Середнього Подніпров’я. Про це розповідає відома стаття 1300 р. про переїзд митрополита Максима з Києва до Воло­димира: «Не терпя насилия от татар в Киеве поиде из Киева и весь Киев разыдеся: а митрополит иде из Киева к Брянску, а от Брянска иде в Суздальскую землю и тако пришед с крылосом и со всем жи­тием своим и сяде в Володимери».

Це повідомлення тлумачать занадто прямолінійно, немов мит­рополит утік від ординців до Володимира. Але ж останній залежав від Орди не менше Києва й також дуже постраждав від Батиєвої на­вали. Митрополита спеціально було виведено ханом із своєї тради­ційної резиденції. Адже Київ залишався символом єдності та величі Русі, одним з потенційних центрів антиординської боротьби. Мит­рополича кафедра була важливим політико-ідеологічним центром загальноруського значення. Видаляючи з Києва митрополита, Са­рай залишав місто без впливових політичних діячів, розвинутого церковного апарату. Не випадково перед цим Орда не допускала до Києва будь-яких впливових князів.

Безпосереднім приводом для переведення митрополита, вірогід­но, були якісь антиординські виступи, за якими послідували ка­ральні акції, через що й «весь Киев разыдеся». Можливо, це пов’я­зано з боротьбою між темником Ногаєм (якого підтримала київська влада) та ханом Токтою, що відбувалася десь на Середньому По­дніпров’ї й завершилась перемогою хана.

Загальне положення на Русі можна охарактеризувати словами Серапіона: «Се уже к 40 летом приближаеть томление и мука, и да­ни тяжькие на мы не престануть, глади, морове живот наших и всласть хлеба своего изъести не можем; и воздыхание наше и пе­чаль сушать кости наши».

Проте, незважаючи на тяжке ординське іго, життя на українсь­ких землях починало відроджуватись. Налагоджувались нові еко­номічні та культурні зв’язки. Країна готувалася жити в нових істо­ричних умовах, зберігши традиції та основи матеріальної і духовної культури народу.