Глава 1 ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ ДАВНЬОРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Пряма спадкоємиця Візантійської імперії Київ­ська Русь завжди була центром своєрідної куль­тури. Проте багатозначність терміна зумовлювала різні визначення. Поняття «культура» вбирає в себе уявлення про цілеспрямовану діяльність — свідоме перетворення якогось матеріалу відповід­но до певного зразка.

У творчій спадщині М. М. Бахтіна міститься визначення куль­тури, що значною мірою знімає нескінченні дефініції: «Культура — це втілений у творах (і в їх цілісності) феномен самодетермінації або самовизначення людського буття і свідомості»^{[873] [874]. Основою образу «піраміди» культури є цілісний процес всієї знарядської (предмет­ної) діяльності людини як процес спрямований. Феноменологічна реконструкція минулого з притаманними археології конструкція­ми — артефактами, проходить через етап розуміння, через різні ін­формаційні тексти як соціокультурні явища2.}

Виходячи з цього, культуру Давньої Русі треба розглядати як єдиний процес розвитку духовної і матеріальної культури. При цьо­му типологічні особливості культури Русі можуть бути зрозумілими тільки при виявленні ролі традицій і новаторства в культурно-істо­ричному процесі східнослов’янського суспільства.

Відомо, що головною умовою поступального розвитку культури є поступовість в передачі культурної спадщини від одного поколін­ня до іншого. Вивчення традиційних явищ в культурі східних сло­в’ян водночас допомагає розумінню причин зародження нових рис у культурному житті.

Умови формування давньоруської культури характеризуються різкими змінами в суспільно-політичному житті східних слов’ян у

VIII— IX ст. У ході широкого розселення в VI—VII ст. слов’янські племена заселяють Балканський півострів і лісову смугу Східної Європи. У землеробстві і скотарстві на рубежі VII—VIII ст. впро­ваджують більш прогресивні засоби ведення господарства^{[875] [876]. Знач­ний крок, у тому числі перехід до двопільної системи, зафіксований у літопису X ст., призвів до піднесення ремесла і торгівлі. Виника­ють центри гончарства, де виробляється більш досконала кераміка (Ріпнів, Битиця). Склад деяких скарбів і окремі знахідки на посе­леннях (Зимне) свідчать про значне поширення у слов’ян пальчас­тих, антропо- та зооморфних фібул, «геральдичних» наремінних прикрас, що відповідали моді від Середньої Азії до Подунав’я. На}

IX— X ст. припадає формування основного типу слов’янського жит­ла, який з незначними змінами зберігається в традиційній культурі XI—ХПІ ст.

Зміни в культурі східних слов’ян пов’язані, з одного боку, з формуванням «градів», з другого — зі збиранням та реалізацією «полюддя» залежних від Києва слов’янських племен⁵. Зростає рівень міжнародних зв’язків, які відповідають традиційним напря­мкам зі Сходом, Західною Європою, Скандинавією і з Візантією. Дещо гірше вивчені зв’язки зі степовими сусідами слов’ян, але й вони були інтенсивними в період залежності частини племен (по­лян, сіверян, радимичів, в’ятичів) від Хозарського каганату у VIII-IX ст.

У процесі формування культури Київської Русі великого зна­чення набув зовнішній фактор, стимулюючий внутрішні творчі ім­пульси — скандинавський вплив на Східну Європу.

Дуже рідкісною пам’яткою, що свідчить про перебування варя­гів на Дніпровському шляху, є камінь з рунічним написом «Грані зробив холм цей по Карлу, товаришеві своєму» з острова Березань^[877]. Вивчення давньоруської зброї А. М. Кирпичниковим дозволило ви­різнити вироби, що є наслідуванням місцевого ремесла північній моді^[878]. В цих речах, так званих гібридах, в декорі змішані мотиви стилів різних культур. Це дуже важливий факт, що свідчить про особливо якісну ознаку нової культури язичницької Русі й спроби подолати еклектичність. Створення нового стилю пов’язане з подо­ланням старого знання про річ, що включало уявлення про божест­венне походження її форми. У цей час формується дружинна куль­тура — особливе явище в культурі Київської Русі, євразійський характер якої простежується в костюмі, озброєнні, поховальному обряді та ін. Виготовлення нових речей — «гібридів» характерне для міст і поселень, розташованих на торговельних шляхах.

Зв’язки Русі і Скандинавії набули характеру діалогічного об­міну досягненнями.

Зв’язки з Візантією набули регулярного характеру після укла­дення ряду договорів, а також унаслідок стабілізації внутрішнього життя в імперії в післяіконоборський період з другої половини IX ст., з організацією Херсонської феми в 30-і рр. IX ст. Ці події, а також торгівля херсонеситів з населенням Степу, зокрема з пече­нігами, що набула характеру збуту ремісничої продукції, предметів розкоші (шовкових і парчевих тканин, ювелірних і скляних виро­бів), красномовно описані Константаном Багрянородним в книзі «Про управління імперією»^[881].

Після прийняття християнства в Києві та інших великих містах Русі з’являються візантійські майстри, що сприяло будівництву хра­мів з каменю та цегли, створенню пам’яток монументального і стан­кового живопису, скульптури. На Русі почалося виробництво при­крас з перегородчастою емаллю, полив’яного і скляного посуду, різних скляних прикрас (намистин, каблучок, браслетів). З будів­ництвом церкви Богородиці (Десятинної) в Київ з Корсуня вивозить­ся значна кількість пам’яток грецького мистецтва, навіть дві мідні «капищі» і четверо мідних коней (квадрига), що були встановлені на площі перед церквою. Наприкінці X ст. в Київ було вивезено кілька мармурових саркофагів, використаних для князівських поховань. До нашого часу неушкодженим зберігся саркофаг Ярослава Мудрого.

При будівництві перших храмів — Богородиці, св. Софії і, мож­ливо, інших — були використані мармурові деталі X—XI ст. У

XI ст. з пірофілітового сланцю налагоджено виробництво парапетів хор Софії Київської, рельєфів, подібних парним зображенням свя­тих воїнів з території Дмитрїївського монастиря, або рельєфів з міфологічними сценами, знайдених на території Печерського мо­настиря.

Існує думка, що головним постачальником виробів візантійсь­кого ремесла був Константинополь. Тут був монетний двір, майсте­рні зброярів, ювелірів, імператорські гінекеї, в яких виготовляли найвищого гатунку шовкові тканини і парчу. В XI—XII ст. зростає імпорт на Русь тканини і начиння, а зменшення імпорту полив’я­ного посуду пов’язане з конкуренцією товарів місцевого виробниц­тва.

З Візантії походять визначні пам’ятки середньовічного худож­нього ремесла: Вільгортська чаша, потири, дискоси, емалеві плас­тини Мстиславого Євангелія, іконки і деталі шкатулок з кістки. У

XII ст. зв’язки поширюються на візантійську провінцію, і з Солуні потрапляють амфори, аз Коринфа — скляний посуд, знайдений у Новогрудку, Новгороді, Турові, Старій Рязані. З цим же напрямком торгівлі пов’язані знахідки стеатитових іконок, скарбів монет. У XII ст. зростає роль посередників — Херсона, половецького Судака, а частина візантійського імпорту надходить до Галича.

Становлення давньоруської культури проходило під постійним впливом країн Західної Європи. Найбільш раннім свідченням таких зв’язків є франкські мечі з клеймами середньорейнських майсте­рень Ulbercht та Ingelred, що датуються X ст. З 20-х рр. із Заходу надходять денарії германського чекана, окремі монети з Англії, Че­хії, Угорщини. Частина бурштину, що знайдена в містах Русі, похо­дить з Прибалтики.

Розквіт культурних зв’язків з країнами Заходу припадає на другу половину ХП ст., що пов’язано з порівняно масовим виробниц­твом в цей час ремісничих виробів як в містах Німеччини і Франції, так і Русі. Один з шляхів проходив через Регенсбург, Прагу, Кра­ків, Володимир-Волинський на Київ, інші — через Дорогичин, Гот­ланд.

Початок зв’язків зі Сходом у слов’ян відносять до VI—VII ст. — часів контактів з болгарами й аварами, з Хозарським каганатом — до VIΠ—IX ст. Скарби арабських монет — дирхемів, у VIII—IX ст. охоплюють слов’янські племена Лівобережжя, де роменська архео­логічна культура співвідноситься з племенем сіверян. У IX — пер­шій половині X ст., в період, який збігається з початком правління Абасидів, ісламські купці проникають на європейський ринок, з вигодою для себе збувають лишки монетного срібла в обмін на сиро­вину і рабів.

«Повість минулих літ» замовчує слов’яно-хозарські відносини з 885 по 965 р., проте інші джерела свідчать про те, що Хозарський каганат, а точніше колонія купців рахдонітів, мала переважний вплив на розвиток культури Східної Європи до середини X ст.¹¹. Тільки після укладення 945 р. договору з Візантією і реформи пода­ткової системи княгинею Ольгою, Давня Русь почала створювати власну культуру нового типу, більш орієнтовану на Візантію.

Вплив культури країн Ісламу помітний в першу чергу у побуті слов’янської знаті. Це зовнішня розкіш, звичаї дарувати дружин­никам багаті шовкові тканини, поясні прикраси, дорогоцінний по­суд, монетне срібло. Монетні скарби пов’язані з судоплавними річ­ками та найдавнішими містами (Київ, Любеч). Ісламські ремісники виготовляли в містах Русі прикраси за східними зразками. Прикла­дом є знахідка на Подолі у Києві пірофілітової формочки для виго­товлення поясних бляшок з арабським написом «Благословіння...».

Розквіт Волзького торгового шляху пов’язаний з прийняттям Ісламу Волзькою Булгарією. В XI ст. торгівля охоплює скляні виро­би — золотоскляне і срібноскляне намисто. Твори ювелірів Волзь­кої Булгарії знаходять і західніше Києва: плетені гривни типу Балькульського скарбу під Казанню знайдені у скарбах другої поло­вини X — початку XI ст. поблизу Копієвки, Боршевки, В. Хайчі. З Києва походить серія сфероконічних посудин XII—XIII ст. для ртутних препаратів, ліків, знайдених серед залишків князівських палаців і ремісничих майстерень на Старокиївській горі. Ртуть ви­возилася з Волзької Булгарії для виробництва фарб і амальгування благородних металів. Через Булгар на Русь потрапляли шовкові се- редньоазійські тканини.

У XI—XIII ст. простежуються сталі зв’язки із Закавказзям і Східним Середземномор’ям, що здійснювалися через вірменські колонії. Окремо треба відзначити імпорт з Сирії і Палестини. Це речі, рознесені з святих місць паломниками, — велика колекція хрестів-енколпіонів, церковного начиння. Проте вплив Ісламсько­го Сходу на культуру Русі після 988 р. був обмежений з релігійних причин.

Вирішальну роль у формуванні культури Русі відігравали релі­гійні, філософські, естетичні уявлення, запозичені після 988 р. з Візантії. Провідним тут є релігійний аспект. Зміни орієнтації з «язичницької» культури на християнську пов’язані з реформами Володимира Святославича. З метою об’єднання слов’янських і не­слов’янських племен в одну державу Володимир розпочав державні реформи, будівництво укріплень, нових міст і фортець, переніс ке­рівництво державою до Києва. ^[882]

Офіційному хрещенню Русі 988 р. передувало хрещення Русі за часів Аскольда за патріарха Фотія між 860 і 867 рр., проте у спи­ску єпархій кафедра Русі посідає чи не останнє місце. Сучасні до­слідники підкреслюють, що запровадження християнства на Русі в середині IX ст. було закономірною подією, пов’язаною із загальною історичною обстановкою і з початком його утвердження в слов’ян­ських країнах: Болгарії, Моравії, Чехії, Словаччині, Південній Польщі^[883].

Незважаючи на вороже ставлення Олега, а потім Ігоря до хрис­тиян, вплив візантійської культури поступово зростав. Важливим фактором цього, крім торгових зв’язків, була військова служба в якості найманців, а потім докорінна зміна зовнішьополітичного курсу Києва після 945 р. Війна Святослава з Іоанном Цімісхієм знову поставила існування християн Русі під загрозу. Реставрація язичницького пантеону у 80-і рр., коливання Володимира в процесі вибору віри вже не зупинили утвердження християнства. Значною мірою цьому сприяла християнська (православна) теорія образу Іоан- на Дамаскіна, загальні естетичні уявлення і художня концепція візантійського мистецтва. При цьому княжими колами Русі розгля­дався онтологічний статус усього створеного людиною предметного світу. Саме «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, перекладена на сло­в’янську мову вже на початку X ст., була філософським введенням до праці, що містила основні логічні й онтологічні поняття, запози­чені у Арістотеля, Порфирія й Аммонія^[884].

Діяльність Кирила Філософа, передусім винайдення чи упоряд­кування ним слов’янської абетки, сприяла появі значної кількості перекладів, зроблених в Болгарії за царя Сімеона. Продукція першо­го скрипторію, заснованого в св. Софії Ярославом Мудрим, зробила можливим знайомство давньоруського читача з богословською, історичною, природознавчою літературою: хроніками Григорія Амартола і Іоанна Малали, «Християнською топографією» Козьми Індикоплова, Словом Григорія Назіанзіна, фізіологами, мінеями, прологами, апокріфами тощо. Це знайомство дуже скоро породило місцеву літературу і авторів: Луку Жидяту, Іларіона, провід енціа- лістські схеми літописання (Нестор), «Слово» або «Моління» Даниї- ла Заточника тощо.

Язичницька релігія не загинула без сліду — ознаки двовіри збе­рігаються століттями. Запозичена візантійська культура і релігія поширювалися серед незначних груп населення. У глибинах народ­ної свідомості розвивається своєрідна синкретична культура, де язичницькі пережитки зростаються з мотивами давньої міфології і християнськими образами^[885]. Особливо міцне коріння язичництва спостерігається в культурі давньоруського села.

Хрещення поєднало Русь не тільки з традиціями візантійського православ’я, але й з політичною думкою, зокрема з уявленнями про божественне походження влади.

До 988 р. перші взаємовідносини між князівською владою і ре­лігійним культом формувалися на основі язичництва. Протягом І тис. н. е. поступово відбувався процес відокремлення світських по­літичних і релігійних функцій, які до того виконувала одна особа. Для часу формування держави, влада і культ були розділені терито­ріально і персонально. Епічна традиція зберегла ці реліктові уяв­лення в образі Олега Віщого і Всеслава Полоцького^[886]. Б. О. Рибаков припускає, що культові функції могли зберігати і місцеві східнос­лов’янські князі, такі як Мал, Ходота^[887].

Важливий матеріал для розуміння генезису влади на Русі дає язичницька реформа Володимира Святославича 980 р. Князь взяв участь у створенні державного язичницького пантеону в Києві, а в Новгороді новий культ було впроваджено за допомогою його дядька посадника Добрині. Офіційне запровадження християнства також вказує на зв’язок державної влади з культом. «Правила апостоль­ські» з Кормчої книги (Номоканона) були відомі на Русі з XI ст., в яких відбилися різні концепції взаємозв’язку «священства» і «цар­ства». Уявлення про погляди на владу дає Похвала Іларіона князю Володимиру, де заслуга князя вбачається в християнізації держа­ви, встановленні християнського Закону.

На початку XII ст. київський митрополит Никифор проголошує тезу про обов’язок князя Володимира Мономаха захищати віру. До середини XII ст. в процесі еволюції взаємовідносин між владою і це­рквою (десятина, земельна власність) виникають протиріччя. У цей час давньоруською політичною думкою була повністю засвоєна кон­цепція «влади від бога», що зафіксовано не тільки в Слові Іларіона, але й у «Сказанні про Бориса і Гліба» та в літописах.

Візантійська естетика мала глибокий вплив на музичну культу­ру Київської Русі. Краса грецького богослужіння була для слов’ян згідно з літописом одним з головних критеріїв релігійної істини. Ідея божественного походження мистецтва Візайтії, у тому числі музики, була основою теорії архетипів. Освоєння музичних жанрів Візантії на Русі було практичним і йшло разом з освоєнням нотної грамоти. Служіння небесним силам найбільш виразно виступає в Херувимській пісні. Важливу роль виконав музично-поетичний ка­нон, цілком сприйнятий разом з хрещенням Русі. Для церковної культури співу велике значення мав старий знаменний розспів^[888]'

Знайомство з античною культурою було опосередковано також візантійською культурою. Такі фундаментальні поняття, як «сут­ність», «єство», «кількість», «якість», «відносини» та інші, відомі давньоруському читачеві через переказ логічних трактатів Арістот теля в Ізборнику 1073 р.^[889]. Сам Ізборник є свідченням контактів Ру­сі з Болгарією, оскільки був написаний за царя Сімеона (893—927) і перекладений на слов’янську мову з грецького оригіналу. Мініатю­ри Ізборника 1073 р. відтворюють архітектурні мотиви арок (фрон- тисписи). Використання тріумфальних арок в якості обрамлення мініатюр наслідує античну традицію^[890]. Вплив мистецтва Болгарії простежується на прикрасах дружинного костюма, зокрема в мате­ріалах поблизу Чернігова^[891]. Проникненню елементів культури Бол­гарії сприяла діяльність слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія, створення писемності.

З прийняттям християнства пов’язана значна подія в культур­ному житті Русі — розвиток мурованої архітектури. Початок його пов’язаний з будівництвом церкви Богородиці і перших князівсь­ких палаців на її садибі. Ці три палаци наслідують в деяких формах візантійський імператорський палац X ст. Десятинна церква, яка на думку А. Поппе, була палацовою церквою Володимира Святосла­вича, нагадує Фароську церкву Великого палацу імператора X ст., а Спасо-Преображенський собор у Чернігові — Десятинну церкву^[892]. Інтер’єр Софії Київської уподібнений християнському космосу з на­очним втіленням його вищих істин і сотнями ликів святих. Тріум­фальний характер візантійського (за принципами архітектури і декору) храму повністю відповідає ідеї митрополичого храму, скла­дової частини князівської культури.

Язичницька поліетнічна знать Русі (слов’яни, варяги, хозари, північні племена тощо), яка залишила великі дохристиянські мо­гильники у Києві, Чернігові, Гньоздові та інших центрах ремесла і торгівлі, була в X ст. головним споживачем візантійських культур­них цінностей. Відома подорож Ольги в Константинополь свідчить про одночасне перебування в «пошані» 1500 осіб. За умови повер­нення на Русь цих людей можна розглядати носіями нових духов­них цінностей і матеріальної культури в містах Русі. Князівська культура виступає носієм візантійських традицій і повноправним учасником візантійсько-слов’янського культурного діалогу. Сфера правової ідеології є ще одним результатом візантійсько-слов’янсько­го діалогу. Давньоруська церква відзначалася організацією язични­цькою, а устроєм — подібно візантійській церкві.

Розглянувши складний процес формування давньоруської куль­тури, треба відзначити, що, незважаючи на перевагу візантійської спадщини, культурний зв’язок з сусідніми країнами не обмежував­ся релігією.