Глава 2 ПИСЕМНІСТЬ. ОСВІТА. НАУКОВІ ЗНАННЯ. ЛІТЕРАТУРА. ТЕАТРАЛЬНІ ДІЙСТВА. МУЗИКА

Писемність

Про існування у східних слов’ян писемності ще до офіційного запровадження 988 р. на Русі християнства засвідчу-' ють повідомлення арабських письменників та вчених X ст.

Щоб уявити собі виникнення і розвиток писемності у східних слов’ян варто навести періодизацію слов’янської писемності, по­дану на початку X ст. болгарським письменником Чорноризцем Храбром: «прежде убо словене не имеху книг, но чъртами и реза- ми чьтеху и гадааху, погани суще, кръстивше же ся, римскими и греческими писмени нуждаахуся (писати) словенску речь без уст­роенна... и тако бешоу многи лета». Далі оповідається, що у сло­в’ян з’явився Костянтин Філософ, який винайшов слов’янську аз­буку^[894].

В історії розвитку слов’янської писемності Храбр, таким чином, вирізняє три періоди. Спочатку, коли слов’яни були язичниками, вони не мали книжок, а для ворожіння і лічби користувались чер­тами і різами. Пізніше, ставши християнами, намагалися записува­ти слов’янську мову за допомогою грецьких і латинських літер. Третій період розвитку слов’янської писемності Храбр пов’язує з винаходом Костянтина Філософа.

На думку вчених, черти і різи були в ужитку і східнослов’ян­ських племен на Pyci²4. Чертами і різами написана грамота русів, про яку згадує Ібн ель Недім, передаючи оповідь посла одного з кавг казьких князів до царя русів за рік до запровадження на Русі хрис­тиянства: «Один чоловік, словам якого я можу вірити, розповів ме­ні, що цар гори Кабк послав його до царя русів, і це була йому нагода запримітити, що ці останні мають письмо, яке вирізується на дереві. При цьому він витягнув кусок білого дерева і подав його мені. На ньому були вирізані письмена, які означали чи то слова, чи то окремі літери »25. За описом ця грамота — типова берестяна табличка, а відтворений арабським вченим напис — це давнє доки- рилівське письмо — черти і різи.

Підтверджується існування у русів писемності типу черт і різів й багатьма археологічними знахідками. Вартими уваги є черняхів- ські календарні знаки, досліджені Б. О. Рибаковим^{[895] [896] [897], та знаки на шиферних пряслицях, на амфорах, корчагах, що походять з Києва, Вишгорода та інших давньоруських міст, на ребрі барана з-під Чер­нігова, на глиняному горщику X—XI ст. із с. Алєканова під Рязан­ню та на уламках ліпних горщиків із житла VII—VIII ст. на схилах Старокиївської гори у Києві. На зазначених предметах накреслені написи у вигляді рисок, знаків тощо. Найбільше таких накреслень на шиферних пряслицях із Києва, Вишгорода, Чернігова, Жовніна і Воїня[898]. Іноді на одному пряслиці напис міг сполучати знаки і ки­риличні літери. Подібне засвідчено в сполученні кирилиці з графіті значкового типу на вишгородському пряслиці з написом «Юліана» (знахідка 1937 р.), на пряслиці з розкопок 1981 р. на Старокиїв- ській горі та на пряслиці з Аскольдової могили. Часто на прясли­цях графіті виступають або у вигляді окремих знаків, або в’язі чи кількох знаків, з’єднаних у певну сукупність (Воїнь і Жовніно). Безумовно, графіті значкового типу на пряслицях, на корчагах, ам­форах та інших посудинах, різних предметах побуту — це написи різами (у вигляді рисок, знаків), елементи системи слов’янського письма першого періоду розвитку слов’янської писемності, яка іс­нувала у східних слов’ян і є яскравою ілюстрацією до першого пе­ріоду розвитку писемності у слов’ян за Храбром.}

Та проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребували і держава і церква. Складні філософські догмати християнського вчення не могли бути передані за допомогою черт і різів, тому на першому етапі ознайом­лення східних слов’ян з візантійською культурою і внаслідок еко­номічних зв’язків виникла необхідність користуватись грецькими літерами. Всі слов’янські звуки приблизно передавалися сполучен­ням грецьких літер, що, звичайно, мало великі незручності.

Спочатку в слов’янській чи руській азбуці додаткових літер бу­ло не 19, як у пам’ятках книжної писемності XI ст., і навіть не 14, як в азбуці X ст., згадуваній Чорноризцем Храбром, а значно мен­ше. Доказом існування у східних слов’ян докирилівського письма є «руська» азбука, наведена перським істориком кінця XII ст. Фахр ед-діном Мерверудді (19 грецьких і 3 слов’янські літери, яких не знали греки: Б, ДЖ, Ш)^[899], та азбука, виявлена і досліджена С. О. Висоцьким в Софійському соборі, що складається з 27 літер (із них 23 літери грецького алфавіту, решта для передачі слов’янських звуків: Б, Ж, ПІ, Щ)^[900]. Софійська азбука була видряпана на штука­турці XI ст. і, очевидно, відображала письмо якихось відомих у той час писемних пам’яток, що зберігались в «митрополії руській». Стародавню азбуку міг написати або дяк-учитель або один з його уч­нів, що навчались в приміщенні Михайлівського вівтаря (недарма на стіні собору бачимо напис: «Піщан писав до дяка ходивши ви­учеником»). Повідомлення Мерверудді про алфавіт русів спираєть­ся на свідчення IX—X ст. Побудоване на грецькій основі письмо русів побутувало ще задовго до подорожі Костянтина Філософа в Хозарію. Між іншим, за так званим Паннонським «Житієм» сло­в’янського просвітителя, він 860 р. бачив у Корсуні (Херсонесі) книги — євангеліє і псалтир —написані «роусьскыми письмены». За два тижні перебування в Херсонесі Костянтин з допомогою лю­дини, яка володіла «руською бесідою», тобто мовою виявлених книг, на подив багатьох почав читати, перекладати й розмовляти цією мовою^[901]. Отже, йдеться про наявність книжної писемності у східних слов’ян до 860 р. Людина, яка розмовляла руською мовою, це, безумовно, якийсь східний слов’янин, русин. Щодо цього не іс­нувало сумнівів уже в Давній Русі. В одному з рукописів руських читаємо: «а грамота русская явилася, богом дана, в Корсуни руси­ну, от нея же научися философ Константин»^[902].

І «руська» азбука Мерверудді, і софійська, і грамота русина з Херсонеса є перехідними варіантами від грецького алфавіту до ки­рилиці (863 р.), варіантом письма «без впорядкування», про яке пи­сав Храбр.

Після запровадження 988 р. на Русі християнства вдосконалене Костянтином слов’янське письмо — так звана кирилиця — набуло тут особливого поширення. Поступово воно витіснило стару писем­ність. Однак саме існування докирилівського письма забезпечило швидке поширення кирилиці, чим і можна пояснити той бурхли­вий злет, який спостерігається наприкінці X — в середині XI ст.

Отже, першим періодом розвитку східнослов’янської писемнос­ті були написи різами на шиферних пряслицях та інших побутових предметах з Києва, Вишгорода й інших давньоруських міст. Пись­мо різами не зникло безслідно, воно продовжувало існувати у схід­них слов’ян і в XI—XII ст. поряд з розвинутою писемністю. На жаль, у східних слов’ян, які вживали азбуку «руську» чи софій­ську, побудовані на грецькому алфавіті, і які відносять до другого періоду першопочатків слов’янської писемності, текстів з такими письменами не збереглося, а точніше, вони ще не знайдені. А про те, що такі тексти існували, свідчать договори Русі з греками 911 і 944 р.^[904]. Згідно з візантійськими дипломатичними традиціями, до­говори писали у двох примірниках — грецькою мовою і мовою на­роду, з яким укладався мир. Згадані договори теж були написані на «двох хартіях», тобто в двох списках, які призначалися для кожної з договірних сторін. Зрозуміло, що ці списки були написані один грецькою, а один мовою, вживаною на Русі. Крім того, у договорі Олега з греками 911 р. згадується про звичай руських писати на ви­падок смерті духівниці, а в одному пункті договору 944 р. зазнача­лося, що посли та купці руські, які ходили до Царгорода в різних справах, мали спеціальні супровідні грамоти, підписані самим кня­зем. У договорі 911 р.

Отже, з утвердженням християнства на Русі разом із писцями та богослужбовними книгами із Болгарії прийшло досконале сло­в’янське письмо — кирилиця, якою написані видатні книжкові пам’ятки XI—XII ст. — Остромирове Євангеліє, Ізборники 1073 і 1076 рр., Мстиславове євангеліє (бл. 1115 р.) та ін.

Для вивчення писемності надзвичайно важливе значення мають археологічні матеріали, виявлені дослідженнями на території Київ­ської держави. Це написи на різних предметах та виробах — на пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та на багатьох інших предметах домашнього вжитку. Такі написи (на камені, металі, дереві, кістці тощо) вже за своїм змістом є бага­тим історичним матеріалом. Вони засвідчують належність того чи іншого предмета певному власникові, відзначають дарування, вкла­дення в монастир і містять дорогоцінні відомості про майстрів, що їх виготовляли. Такі написи свідчать, що писемність була прина­лежністю найширших верств міського населення.

Особливо цікаві написи, знаки і малюнки трапляються на пряс­лицях для веретен. Пряслиця — це в основному речі власниць, які робили мітки на своїх речах написами імен, ініціалів, іноді малюн­ками. Одним з перших було знайдено пряслице з написом у Києві 1885 р. поблизу Софійського собору. На пряслиці, яке датується XI— XII ст., чітко читається назва предмета та ім’я власниці у при­свійній формі: ПОТВОРИНЪ ПРЯСЛЬНЪ^[906]. Потвориня — жіноче ім’я з пестливим закінченням — чарівниця, знахарка. З Києва по­ходять і кілька інших пряслиць з написами XI—XIII ст. Це прясли­це, знайдене 1968 р. на Старокиївській горі — «ЯНЪКА ВЪДАЛА ПРЯСЛЄНЬ ЖИРЪЦ^»^[907], і пряслице з київського дитинця (вул. Володимирська, 7—9), знайдене 1985 р., з написом «ГОСПО­ДИ ПОМОЗИ. ГЕОРГИОС МАРИА» та написом на бічній поверхні, де добре вичитується ім’я дарувальника — «ГЕОРГИОС».

На вишгородських пряслицях відомі такі написи, як «HCBCC- ТОЧ(Ь)», «ИУЛИАНА», «ЛИДИА», з любечських — «ЖИЛИСЛА- ВА», «ОТ НЄЖИЛОВЦА», «СТИПАНИДА», «IBAHKb СЪЗДАЛЪ TCC Ю ОДИНА ДЩЕРЬ», з Теребовлі — «РОМАДИНЪ»^[909]. Чимало пряслиць з написами знайдено і в інших давньоруських містах. На­писи на пряслицях являють собою важливий матеріал, що свідчить про грамотність жінок у Київській Русі.

Чимало написів на давньоруських глиняних посудинах (корча­гах і амфорах). Добре відома корчага з Києва з написом «БЛАГО- ДАТНЕИІПА ПЛОНА КОРЧАГА СИЯ»^[910] з побажаннями майстра.

Рис. 41. Давньоруські написи на побутових речах.

Інша корчага з Києва, знайдена 1975 р. на Подолі, засвідчує ім’я її власника « MCTC JIB JI КРЧГЪ» (Мстиславова корчага). З Києва походять і корчаги з написами «ГАВЪРШЛО» (Поділ), «ДОБРО­ТА» (з Успенського собору Печорського монастиря), частина напису втрачена; можлива реконструкція напису: «добро Гаврила» чи з меншою вірогідністю «(корчага) доброго (вина)». На окремих улам­ках корчаг з Києва читаються такі написи: «ОЛЄКСИ» (Поділ), «Б±ЛО В(ИНО) ЗОКОВА...» — із Софійського собору, «УР» (імовір­но, «КУР») із дитинця (В. Житомирська, 2) та ін. Із Козаровичів Київської області на уламку корчаги зберігся напис: «БДИ КЪПА(НЬ)», що значить «Зберігай міру»^[911].

Трапляються написи також на ливарних формочках і на метале­вих виробах. Такими є написи на формочці із Києва — « MAKOCH- МОВ»^[912] та на руків’ї меча, знайденого у с. Хвощевате на Полтавщи­ні, на лезі якого написано «КОВАЛЬ ЛЮДО(Т)А»^[913].

Окремі написи трапляються на голосниках та плінфі. Це відо­мий напис «СТЕФАН ПИСАЛ» на голоснику Новгородської Софії та початок канонічної формули «ГОСПОДИ П0М03И» із Десятин­ної церкви. Під час розбирання руїн Успенського собору Печерсько- го монатиря була знайдена плінфа із трьохрядковим написом: «ЯЖЄ ЛОЗА BO(P) РЫТО CC БЫЛО Ч(ЬТО ВАЄПІИ 4OB⅛K(b)>>^[914]. Плінфа була вмурована в кладку будівлі під час її зведення в XI ст. Очевидно, напис на плінфі із руїн собору являє собою порівняння будівництва «великої церкви» монастиря із садінням лози, в алего­ричній формі пов’язане із засновником монастиря — Феодосієм^[915]. Ще один уламок плінфи з продряпаним написом було знайдено 1983 р. у Києві на території Федорівського монастиря (вул. Bo- лодимирська, 7—9): «0X0 HAMO П0П0М0» («ох, нам попам»)^[916].

Надзвичайно рідкісною пам’яткою епіграфіки XI ст. є запис на камені із Тмутаракані, зроблений 1068 р. Напис вирізано на марму­ровій плиті. Складається він із двох рядків довжиною 0,9 м і вико­наний уставом. Напис повідомляє, що року 6576 (1068) князь Гліб міряв море від Тмутараканя до Корчева (Керчі) і виміряна відстань між містами становила 14000 сажнів^[917].

Важливими пам’ятками писемності є знайдені у Новгороді та інших давньоруських містах берестяні грамоти, що являють собою в основному переписку городян про різні господарські справи. В 1988—1989 рр. берестяні грамоти знайдено на території Південної Русі — в давньоруському місті Звенигороді. Це три берестяні грамо-

Рис. 42. Звенигородські берестяні грамоти.

ти, датовані першою половиною XII ст., які засвідчують листування жителів Південно-Західної Русі. Давні звенигородці не лише одер­жували листи на бересті, але й самі на ній писали й малювали.

Перша грамота збереглась фрагментарно. Вона складається з трьох уривків і читається частково. Друга грамота збереглась пов­ністю і має характер ділового листа з вимогливим і погрозливим тоном (очевидно, адресат не виконав своїх зобов’язань). Вона адре­сована у Звенигород Нежичу, який заборгував якомусь Говенові 40 кун (пише Говенова, ймовірно, вдова останнього). Грамота дає цікаву інформацію про юридичні взаємини жителів Південно-За­хідної Русі, фіксує ознаки південноруського діалекту. Це є, власне, найдавніший документ розмовної мови з елементами південного діалекту, що лягли в основу формування української мови. Третя грамота є необробленим шматком берести з написанням літери «а» та мініатюрним рисунком погруддя людини^[918].

Берестяні грамоти із Звенигорода — це нове важливе історичне джерело про побут, взаємини і мову жителів Південної Русі з відо­мостями про елементи південного діалекту.

Завдяки успіхам археології українська історична наука попов­нилась значною кількістю нових пам’яток давньоруської писемнос­ті. Це давньоруські графіті XI—XIV ст., відкриті на стінах давніх будівель. Нині кількість відкритих графіті (головним чином у Co-

фійському соборі, Михайлівській церкві Видубицького монастиря, Кирилівській церкві, Успенському соборі Печерського монастиря, церкві Спаса на Берестовім та Золотих воріт) і особливо зміст де­яких написів дозволяє говорити про них як про важливе історичне джерело, без залучення якого неможливе вирішення багатьох пи­тань культури та історії Київської Русі. З 1957 по 1985 р. С. О. Ви- соцьким досліджувались графіті київських храмів. У 1966, 1976 і 1985 рр. опубліковано фундаментальні праці з вивчення давньо­руського епіграфічного матеріалу — графіті, уцілілих на стінах дав­ніх будівель Києва і в першу чергу Софійського собору^[919]. У період з 1957 по 1985 р. С. О. Висоцьким було зібрано й опрацьовано вели­чезний матеріал, що налічує 416 записів XI—XVII ст.

За своїм змістом більшість написів типові для середньовіччя, коли всі галузі культури розвивались під значним впливом христи­янства. Серед графіті: поминальні написи про смерть тієї чи іншої особи; пам’ятні записи про відвідини собору; написи до фресок; по­бутові написи та рисунки. В своїй сукупності графіті київських хра­мів дають уявлення про грамотність прихожан соборів. Частина на­писів віддзеркалює явний зв’язок з давньоруськими літописами, що простежується як по подіях, так і по історичних особах.

Серед київських графіті, зокрема, важливе значення мають на­писи в Софійському соборі. В першу чергу це стосується таких написів, як запис про смерть князя Ярослава Мудрого, що уточнює літописну дату події і свідчить, що вона сталася 20 лютого 1054 ро­ку^[920]; напис про чотирирічне князювання в Києві Святослава Ярос- лавича; про мир, укладений на Желяні Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем^[921]. Великий на­пис повідомляє про купівлю Боянової землі і внесення до Софії де­сятини від продажу її^[922]. Цей напис являє собою юридичний доку­мент, купчий акт, що підтверджує правильність укладеної угоди. Можливо, згадана в написі Боянова земля мала якийсь стосунок до славнозвісного поета Бояна, оспіваного в «Слові о полку Ігоревім».

Серед знахідок у Софії Київській привертає увагу виявлена в соборі невідома раніше азбука, складена із 27 букв, в тому числі чо­тирьох оригінальних слов’янських. На думку її відкривача, ця аз­бука відображає якийсь ранній етап розвитку слов’янської писем­ності^[923].

З інших графіті варто нагадати великий напис XI ст. на стіні Михайлівської церкви Видубицького монастиря про ігумена Києво- Печерського Стефана, вигнаного братією з Печерського монастиря, та напис, виявлений в ході археологічних робіт у Ближніх печерах, який датується 1150 роком. Не менш цікаві написи на Золотих во­ротах, в Успенському соборі Печерського монастиря, Кирилівській церкві і в церкві Спаса на Берестові.

Останнім часом давньоруські графіті виявлено і в інших містах Південної Русі. Так, великий напис знайдено в Чернігові у церкві Спаса. Напис зберігся частково, але зміст його такий: 23 квітня, на день святого Юрія, піп Ілля обідав у своєму домі^[924].

Про грамотність широких народних верств у Київській Русі свідчать і стилі (писала — залізні, бронзові і кістяні) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Таких писал чимало знайдено у Києві та інших давньоруських містах. Більшість із них залізні. Надзвичайно рідкісне кістяне писало X ст. було знайдено на Подолі: різьблена голова ведмедя вінчає собою круг­лий в перерізі стрижень. В давнину ці писала носились у спеціаль­них шкіряних капшучках, що прив’язувались на ремінцях до пояса.

Написи (на пряслицях і корчагах, графіті на стінах соборів), предмети і окремі елементи давньоруської книги вказують на те, що використання писемності ремісничо-торговими верствами насе­лення в X—XIII ст. було вже досить значним. Та це й не дивно. Адже знання грамоти твердо вимагали окремі ремісничі спеціаль­ності. Відповідно і писемність була не тільки привілеєм князів, духівництва, всієї панівної верхівки, але й надбанням широких верств міського населення.

Освіта

Писемність як основний компонент всякої куль­тури навіть за панівної ролі релігійного напряму була для Київської Русі могутнім загальнокультурним фактором, засобом загального культурного розвитку всієї країни, розвитку самосвідомості всього народу.

Князь Володимир Святославич створює в країні школи (посилає забирати дітей у знатних людей, щоб віддавати їх у книжне навчан­ня), книгописні майстерні, ввозить багато книг з Візантії і Болга­рії^[925]. Визначною подією загальноруського значення було заснуван­ня київським князем Ярославом Мудрим першої на Русі бібліотеки (чи книгосховища), про яку згадує літопис під 1037 р. При бібліоте­ці Ярослав заснував книгописну майстерню-скрипторій, де перепи­сувались та перекладались книги з грецької мови на слов’янську^[926]. У книгосховищі зберігались як церковні твори, так і література із світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні тра­ктати та різні державні документи: договори, князівські грамоти.

Київська Софія стала центром передової думки на Русі в XI ст. Тут складено літописний звід 1037р., написано і виголошено «Сло­во про закон і благодать» митрополита Іларіона, складались основи першого збірника законів Київської Русі — «Руська Правда», ство­рено Ізборник Святослава 1076 р. та написано в 1056—1057 рр. зна­мените Остромирове Євангеліє.

Ці та інші історико-літературні твори старої писемності та різні державні акти тих часів зберігались у Софійській бібліотеці, яка на­лічувала понад 950 томів і являла собою безцінні скарби давньо­руської культури.

Велика заслуга Софійської книгозбірні та переписувальної май­стерні при ній полягала в тому, що книги, які вийшли звідти, стали основою інших бібліотек, служили справі найширшого розповсю­дження писемності на Русі. Виникає величезна бібліотека Печор­ського монастиря, який з кінця XI ст. пертворюється на найбіль­ший в країні культурно-ідеологічний центр. Ця бібліотека збага­чувалась в основному за рахунок пожертвувань знатних осіб, таких як київський князь Святослав Ярославич, чернігівський князь Свя­тослав Давидович, що став одним з ченців, прибравши ім’я Миколи Святоші.

У Печорському монастирі знаходились також художня і книго- писна майстерні. Про останню з них згадує Нестор у «Житії Феодо­сія», оповідаючи про великого Никона, що «писав книги», про вельми вмілого книжкового майстра Іларіона, які переписували книги і вдень і вночі^[927]. В стінах монастиря Нестором була створена видатна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та інші визначні пам’ятки нашої минувшини.

З часом з’явились бібліотеки і в інших давньоруських містах — у Новгороді при Софійському соборі, Чернігові, Переяславі, Курсь­ку, Смоленську, Ростові, Галичі. Бібліотеки були не лише при мо­настирях і княжих дворах, але й у приватних осіб. Великою бібліо­текою володів Клим Смолятич — книжник і філософ, який згодом став другим в історії київським митрополитом, руським за похо­дженням. Власна бібліотека була також у ченця Григорія з Печер- ського монастиря та в боярина Яна Вишатича, київського тисяць­кого з 1089 по 1093 рік.

Книгозбірні Київської Русі були не бідніші (а Софійська і Печор­ська значно більші), ніж бібліотеки Західної Європи тих часів.

Книга на Русі завжди була у великій шані. Її культурно-історич­ну роль важко переоцінити. Саме книга несла ті прогресивні, гума­ністичні ідеали, які так чітко відображені у творах давньоруських авторів.

Прямих даних про школи на Русі до запровадження християн­ства ми не знаємо, хоча індивідуальне навчання могло бути при Іллінській церкві на київському Подолі.

Найранішою згадкою про школи в Києві і на Русі є повідомлен­ня літопису під 988 р. про наказ Володимира Святославича брати дітей у «нарочитой чади» на навчання в учбових закладах^[928]. Ці школи «книжного вчення» були призначені переважно для дітей заможних верств населення. Існували вони при новозбудованих це­рквах і монастирях. Очевидно, і перша київська школа діяла при церкві св. Василія. Слід зауважити, що організація шкіл на Русі бу­ла викликана необхідністю підготовки місцевих кадрів і грамотних людей, в яких мав потребу державний апарат.

Продовжувачем справи Володимира став його син, князь Ярос­лав Мудрий, який особливу увагу приділив розвитку будівництва і культури, зокрема розвитку писемності. У літописній похвалі цьо­му князю, між іншим, зазначається його просвітительська та будів- нича діяльність, який «нас^я книжными словеса сердца верных людий»^[929]. Ще будучи новгородським князем, Ярослав наказав заснувати школи і навчати в них грамоті трьохсот дітей. Треба думати, що просвітницька діяльність у Києві набула ще більшої широти.

Ярослав при київській митрополії — Софійському соборі — за­сновує школу перекладачів (скрипторій), де зібрав багатьох перепи­сувачів. Нагромадження книжок уже в 30-і роки XI ст. спричи­нилося до створення при Софійському соборі бібліотеки. Та й сам Ярослав, за літописом, «любимъ 6⅛ книгамъ, и многы написавъ по­ложи в CBτ⅛ft Софьи церкви» ^[930].

Освіченими людьми була і вся родина київського князя. Так, відомий напис його дочки Анни, королеви Франції, на грамоті Cyac- сонському абатству під Парижем. Син Ярослава Всеволод знав п’ять іноземних мов, а внук Володимир Мономах був відомим пись­менником. За часів Ярослава у Києві написаний відомий літератур­ний твір «Слово про закон і благодать».

Крім Києва та Новгорода, школи для навчання дітей були засно­вані і в інших містах Київської Русі.

У спеціальних початкових школах готували, головним чином, кадри нижчого духовенства. Але існувало й приватне навчання. Так, Феод осій Печерський навчався в одного з учителів у місті Курську.

Про поширення навчання грамоті свідчать деякі написи-графіті на стінах Софійського собору в Києві. Тут було знайдено давню сло­в’янську абетку^[931] та напис одного з учнів, що вчився у софійських дяків: «Піщан писав до дяка ходивши виучеником»^[932].

Писемні джерела зберегли відомості про те, що початкові школи в Києві функціонували при деяких монастирях. Дочка київського князя Всеволода Янка (Ганна) в 90-х роках XI ст. заснувала при Ан­дріївському жіночому монастирі школу для дівчат, де навчали пи­санню, ремеслам, співу і шиттю^[933]. У Західній Європі подібні жіночі школи з’явились значно пізніше.

Крім звичайної грамотності, літописні джерела розповідають про «книжне навчання», під яким мається на увазі проходження спеціального курсу середньовічних наук: богослов’я, філософії, а також граматики, риторики, співів та деяких відомостей з історії. Учні одержували знання не лише від учителів, а й з перекладної літератури, що рано з’явилася на Русі.

Безумовно, створення шкіл і розповсюдження писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства. Освічені люди були необхідні не тільки для впрова­дження нового культу, але й для функціонування органів держав­ного управління та економічного життя, торгівлі.

Наукові знання

В галузі розповсюдження наукових знань Київсь­ка Русь стояла на одному рівні з передовими країнами Європи. Як і вони, відзначалася характерним для середньовіччя богословсько- схоластичним сприйняттям світу. Як і вони, мала в XI—XIII століт­тях «зародки справжньої науки, себто елементи об’єктивно істинно­го знання про матеріальну дійсність»^[934]. Ці знання, почерпнуті з різ­них перекладних джерел («Фізіолога», «Шестоднева», трактатів Козьми Індикоплова) розвивались паралельно із знаннями, що з’я­вились в результаті виробничої діяльності людей. Реальні знання — практична наука ремісників і землеробів — як необхідні і корисні для суспільства набули якнайширшого розповсюдження в усіх га­лузях господарської діяльності Київської Русі.

Знання з математики необхідні були під час будівництва монументальних споруд. Так звані вавілони були своєрідними крес­лениками, що складались із квадратів і прямокутників, в яких закодовувалися дані про будівельну механіку та опір матеріа­лів^[935]. Арифметичними знаннями здавна користувались на Русі під час торгівлі. Провадились також складні обчислення, записувались міри довжини, обсягу. Робились складні розрахунки, викликані по­требами церкви у складанні календарів і пасхалій. У грошовій сис­темі використовувались наочно-обчислювальні засоби — абака^[936]. Схема обчислення давньоруської абаки відтворена, наприклад, на мініатюрі Радзивіллівського літопису.

Літописи засвідчують, що русичі уважно спостерігали за не­бесними явищами (сонячні і місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити й атмосферні явища). Хоч іх трактува­ли як божественні знамення, опис явищ майже завжди був реа­лістичним, а терміни брались із розмовної мови^[937]. Та знання ру­сичів з астрономії не обмежувались тільки фіксацією явищ і уявлень, з якими вони знайомились переважно з різних трактатів вітчизняної та перекладної літератури. В цьому плані надзвичай­но цікавою є діяльність одного з перших руських математиків і астрономів, співавтора першого Новгородського літопису початку XII ст. диякона і доместика Кирика. Його спостереження неба — сонячних затемнень і місяцевих фаз — та записи про це вража­ють своєю точністю. Кирик та інші передові люди Київської Русі серйозно займались астрономічною наукою, що виявлялось у спо­стереженнях небесних явищ та роздумах про будову Всесвіту.

Значні знання руські люди мали в галузі хімії. Саме знання хімічних властивостей матеріалів допомагали у виготовленні скляних виробів (різноманітних і різнокольорових скляних на­мистин і браслетів, посуду, віконного скла), різнокольорових емалей (перегородчасті емалі), поливи для кераміки і поліхром­них плиток, черні (спеціальна суміш для прикрашення срібних виробів), мозаїк. Обширна галузь хімічного виробництва — фар­бування. Відомо чимало різних фарб і барвників, які застосовува­лись для фарбування тканини і предметів, вживаних писцями й іконописцями (у тому числі для фрескових розписів). Чимало ре­місників володіли знаннями про хімічні властивості розчинів і речовин (для обробки шкіри, хутра, виготовлення різних напоїв тощо)^[938].

Географічні знання Київської Русі були досить обширними. Здо­бувались вони як в результаті безпосередніх відкриттів, здійснених русичами, так і через знайомство з географічними трактатами того часу. Особливо вражають знання з географії, відбиті у «Повісті минулих літ», Іпатіївському та Новгородському першому літопи­сах. Вони охоплюють величезну територію від Гібралтарської зато­ки й Британії до півночі Східної Європи, Уралу і півночі Західного Сибіру, від Баренцевого та Білого морів до Індійського океану і Південно-Китайського моря^[939]. На Русі добре відомі були все Се­редземномор’я, Північна Африка, Мала Азія, Персія, Середня Азія, Індія.

Особливо добре знали руські люди географію своєї країни. Так, вже в Початковому літопису перелічено всі слов’янські племена Східної Європи, місце проживання яких пов’язується з річками, озерами, горами. Ці ріки — Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна та ін., озера — Ільмень, Нево, Біле^[940]. Детально описується шлях «із Варяг у Греки», який пролягав по Дніпру, Ловаті, через Ільменське озеро, р. Волхов і далі через море Варязьке, звідки, за словами літописця, можна було діс­татись Рима, а від Рима йти морем до Царгорода, а від нього прийти в Понтійське (Чорне) море, куди впадає Дніпро. Відомий літописам і шлях по Волзі.

Важливу роль у розвитку географічних знань у Київській Русі відігравали перекладені з іноземних мов: «Хроніка» Георгія Амар- тола, хронограф Іоанна Малали, Паннонське житіє Костянтина (Кирила), «Космографія» Козьми Індикоплова, «Александрія», Біб­лія, Палея. Вільно оперує знаннями з географії своєї країни й автор «Слова о полку Ігоревім», повідомляючи про степи (край поля По­ловецького), про річки Дон, Сулу, Волгу, Калку, Рось, Двіну, До­нець, про міста Корсунь, Тмутаракань, про різні народи: німців, ве­неціанців, греків, моравів, литву, ятвягів, угрів. Цікаві відомості подано в описах руських паломників в «святі місця». Один із них ігумен Даниїл побував у 1106—1108 рр. в Палестині і написав свою оповідь в 1109—1113 рр. Інший паломник, новгородський архієпис­коп Антоній, побував у 1200—1204 рр. в Константинополі (опис подорожі складено 1212 р.). Його «Книга Паломник» — це опис Єрусалима. В першій чверті XIII ст. на Афон їздив архімандрит Пе- черського монастиря Досіфей. Продовжувались подорожі руських людей і в XIII—XIV століттях.

Слід зауважити, що руська громадська думка бачила Русь складовою частиною всесвітньо-історичного процесу відомого то­ді світу^[941].

Київська Русь одержала у спадок все багатство медичних знань язичництва. Волхви, знахарі, віщуни тривалий час після запро­вадження християнства були фактично професійними народними лікарями («лечцами»), популярними в народі. Лікарські рослини, «мовниці», лазні, масаж, кровопускання — все це було на озброєнні народних цілителів. Проповідники, церковні устави, нагадуючи про те, що хвороби людей послані богом за їхні гріхи, неодноразово забороняли «ведовство» і «зелейничество», а ліки оголошувались отрутою. Про порівняно високий рівень медичних знань на Русі свідчать повідомлення «Руської Правди» про «лечца», а також свід­чення «Ізборника» Святослава 1076 р. та інших писемних джерел. В «Ізборнику» подано спеціальні медичні статті про різні людські захворювання і рекомендації щодо лікування їх (до хірургічних операцій включно). Про одну із спроб хірургічного лікування розповідає літопис. 1076 р. князю Святославу оперували пухлину («резанье желве»), від чого він і помер^[942].

Вивченням медицини й лікуванням хворих іноді займались і представники київської знаті. Так, внучка Володимира Мономаха Євпраксія склала лікарський порадник «Мазі» («Алліма»), де роз­повідалось про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лаз­ні, гігієну матері і дитини, їжу, різні хвороби і лікування ран^[943]. Відомий також один з лікарів-професіоналів XII ст. — чернець Пе­чорського монастиря Агапіт, який успішно лікував хворих.

Література

Кращі твори київської писемності тісно пов’язані з тогочасною руською дійсністю, з важливими подіями епохи. В них знайшли яскраве втілення ідеї боротьби за зміцнення та роз­квіт Руської землі, її рівність з передовими країнами того часу. Дав­ні письменники закликали руських князів до єднання і злагоди, проводили думку про згубність чвар для народу і держави у зв’язку з постійною небезпекою вторгнень на Руську землю численних во­рогів. Цей історизм літератури доби Київської Русі корінням своїм сягає глибокої давнини, і початок літератури нашої слід шукати, на думку І. Я. Франка, ще в X ст., коли вона виступає вже «на досить високім ступені розвою»^[944].

В міру розвитку культури Київської Русі зростав у народі ін­терес до минулого, до подій та діячів давноминулих часів. Склада­лись історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин і казок. Билини — епічні пісні, що відобра­жають історію Київської Русі. Вони є джерелом уявлень про погля­ди народу на рідну історію, розповідають про подвиги богатирів- захисників Руської землі.' Зародились билини наприкінці першого тисячоліття, і місцем складання їх були міста Київ, Новгород, а також Чернігівська, Галицько-Волинська та інші землі. Відомі би­лини так званого Київського та Новгородського циклів, найдавні­шими серед яких вважаються билини про богатиря Святогора та орача Минулу Селяниновича. Билини Київського чи Володимиро- вого циклу безпосередньо пов’язані зі «славним градом Києвом» та князем Володимиром Святославичем. Улюбленими героями таких творів є богатирі — Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша По­пович, Ставр Годинович та ін.

Билинні герої та образи переважно мають реальну історичну ос­нову, а деякі з героїв згадуються в давньому письменстві як імена історичних осіб^[945].

З виникненням писемності -почалось записування історичних фактів за хронологічним порядком. З’явилось літописання — най­важливіший вид історичної літератури, що пов’язано з розвитком суспільної свідомості, інтересом до рідної землі. Першим історич- ном твором на Русі вважається «Літопис Ockoлда» (Аскольда), події якого датуються другою половиною IX ст.^[946]. Першим літописним зводом, датованим 996—997 рр., був історичний твір, в якому пода­не діяння Володимира Святославича і його попередників^[947]. Писався він на основі заміток, вихідним моментом яких служить хрещення та побудова церкви св. Богородиці, повідомленням про яку він і за­вершується. Немає сумніву, що цей літописний звід було створено при Десятинній церкві^[948]. Однак зазначені літописні зводи до нас не дійшли, відгомони про них збереглись у пізніших літописах (як, наприклад, літопис Аскольда у пізнішому Никонівському зводі).

На думку дослідників, наступним етапом у давньоруському літописанні був найдавніший Київський звід 1037 р., складений при Софії Київській, який завершується похвалою будівельної та просвітницької діяльності Ярослава^[949]. Близько 1073 р. ігумен Пе- черського монастиря Никон складає літописний звід, який, власне, є продовженням зводу 1037 р., чи «Сказання про розповсюдження християнства на Русі»^[950]. Никон є творцем хронологічної структу­ри літописання, він вводить до літопису розповіді про хрещення Во­лодимира в Корсуні (Херсонесі), походи руських князів на греків, новгородський переказ про прикликання варягів^[951]. Звід Никона був використаний у 1093—1095 рр. укладачем так званого Початкового літопису, написання якого пов’язують з іменем ігумена Печорсько­го монастиря Іоанна^[952].

На початку XII ст. (близько 1113р.) ченцем Печорського монас­тиря Нестором створюється звід, відомий під назвою «Повість ми­нулих літ», що набув значення найвидатнішої хроніки європейсь­кого середньовіччя. «Повість минулих літ» збереглась у багатьох списках. Найдавніші з них — Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіїв- ський (початок XV ст.). Відомі і три її редакції. Перша до нас не дій­шла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя — у складі Іпатіївського. За Лаврентіївським списком «Повість мину­лих літ» має назву: «Се повести времянных л'Ьт, откуду есть пошла Руская земля, кто в Khθb⅛ нача πepB⅛e княжити, и откуду Руская земля стала єсть».

«Повість минулих літ» — історико-художній твір, що викладав події на Русі у зв’язку зі світовою історією, розповідав про виник­нення східнослов’янської держави і її столиці Києва, про ратні по­двиги русичів, про народні заворушення, княжі міжусобиці. Через увесь літопис проходить настійна проповідь єднання князів у боро­тьбі проти зовнішніх ворогів, засуджуються князівські чвари.

Джерела «Повісті» різноманітні. До літопису внесено важливі документальні матеріали — чотири договори руських князів з гре­ками, оповідання сучасників про певні події. Чимало тут оповідей попередників Нестора, які він значно розширив і надав їм літерату­рної форми. Кілька нових оповідок Нестор вмістив до Володимиро- вого циклу. Йому ж належать оригінальні твори про перенесення мощів Феодосія (1091 р.), про напад половців на Печерський монас­тир (1096 р.) та про похід князя Святополка разом з іншими князя­ми на половців (1107 р.). У «Повісті минулих літ» вміщено такі літературні твори, як «Повчання» Володимира Мономаха, опові­дання про осліплення Василька Теребовльського, та використано багато іноземних джерел (біблійні книги старого і нового заповітів, візантійські хроніки — Георгія Амартола і його продовжувача, інші хроніки світової історії). У літопису використовуються твори іно­земних письменників тільки як іноземне джерело.

«Повість минулих літ» доведена до 1110 р. і була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її місцевим матеріалом. У 1116 р. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр переробив за­ключні статті «Повісті», позитивно оцінюючи діяльність Володими- pa Мономаха, показавши його мудрим і діяльним князем, захисни­ком Руської землі. Так виникає друга редакція «Повісті». Третя ре­дакція зроблена 1118 р. для сина Мономаха Мстислава у Печор­ському монастирі^[953].

1199 р. у Видубицькому монастирі ігуменом Мойсеєм було укла­дено Київський великокняжий літописний звід, до якого ввійшов Київський літопис. В Іпатіївському списку він розміщений вслід за «Повістю минулих літ» і розповідає про події 1118—1198 рр., що відбулися, головним чином, у Київській землі. До Київського літо­пису ввійшли матеріали, які залишила група князівських та монас­тирсько-єпископських літописців. Найяскравіші сторінки літопису (з 1146 по 1168 р.) належать, як твердять дослідники, київському боярину Петру Бориславичу, літописцю великого князя київського Ізяслава Метиславича^[954].

У Київський літопис увійшли також матеріали 1139 (1140) — 1171 рр., які ввів, ймовірно, ігумен Печерського монастиря Полі- карп, а також окремі твори — повість про вбивство Андрія Бого- любського, повість невідомого автора про похід Ігоря Святославича на половців 1185 р. Події останніх двох років (1197—1198) писав, очевидно, сам ігумен Мойсей^[955]. До київського зводу ввійшли мате­ріали переяславського (літописець переяславський Володимира Глібовича) та чернігівського (чернігівський літописець князя Ігоря Святославича) літописання.

Літописання у Переяславі велося вже за князів Всеволода Ярос- лавича та Володимира Мономаха. Першим вірогідним укладачем Переяславського літопису (в основу якого було покладено Сильвест- рівську редакцію «Повісті минулих літ») був Сильвестр^[956]. До скла­ду літопису, крім систематичних записів офіційних подій, що від­бувались на Переяславщині, ввійшли народні перекази, легенди, прислів’я.

У подальшому літопис Переяслава поповнювався записами подій (з 1119 по 1187 р.), що відбувались у князівстві, його столиці й підвладних землях. Дослідники літописання О. О. Шахматов та М. Д. Присьолков вважають, що в Переяславі існувало два літо­писи, про що свідчать суздальські зводи. Один з них був єпископ­ським, а другий — княжим^[957]. А. М. Насонов, який приділяв значну увагу вивченню переяславського літописання, припускає, що в Пе­реяславі існував лише один княжий літопис, який вівся при єпис­копській церкві св. Михаїла, причому побудований він здебільшого на київських матеріалах^[958]. Матеріали Переяславського літопису,бу­ли широко використані при складанні літописного зводу у Володи­мирі в 50—70-х роках XII ст.

У Чернігові літописання велося вже з XI ст. Є досить виразні свідчення літописної роботи, можливо, при церкві св. Спаса, за­снованій ще до побудови Софійського собору в Києві^[959]. Добре відомий чернігівський літопис князя Ігоря Святославича, який закінчувався повідомленням про смерть чернігівського князя Ярослава Всеволодовича і вступ на чернігівський стіл Ігоря Свя­тославича. Чернігівський літопис був започаткований ще за Святослава Ольговича — батькові Ігоря^[960], продовжений за Олега, а потім за його брата Ігоря Святославича, тобто це сімейний літо­пис Святоелавичів. Однак літопис Ігоря Святославича, на думку дослідників, переростає рамки сімейного літопису: після 1120 р. (під 1128, 1140, 1142 р. та ін.) з’являються повідомлення про чернігівських князів і єпископів, що виходить за межі сімейної хроніки^[961].

У XIII ст. було складено унікальну пам’ятку— Галицько-Волин­ський літопис, що охоплює події на Галицькій і Волинській землях від 1202 до 1292 р. Зберігся він теж в Іпатіївському літопису і роз­міщений після Київського літопису. Галицько-Волинський літо­пис — важливе джерело для вивчення Галицького і Волинського князівств, а також міжнародних зв’язків того часу. До складу літо­пису ввійшли різні документи (акти, грамоти, військові повісті, фрагменти з інших літописів (наприклад,, «Повість про битву на Калці»), місцеве літописання, витяги з різних історичних творів, як вітчизняних, так і перекладних.

За змістом Галицько-Волинський літопис охоплює події, які стосуються Галича, Холма, Володимира, Пінська, тобто є обробкою його редакторами літописних записів, що складалися при князів­ських дворах чи монастирях саме цих місцевостей. Відомо п’ять ре­дакцій літопису (1234, 1266,1286, 1289, 1292 рр.), місцем написан­ня яких були Холм, Перемишль, Любомль і, можливо, Пінськ. Дві перші редакції було складено в Холмі, тому вони і названі першим і другим холмськими зводами. Ймовірними їх авторами, які вийш­ли з найближчого оточення Данила Романовича, були холмський єпископ Іван та Діонісій Павлович, визначний державний діяч, працівник княжої канцелярії. Вони виражають думки Данила, оспівують його подвиги. Холмські редакції являють, власне, вій­ськову повість з Данилом в центрі. Тут широко використано того­часну епічну поезію^[962].

В XI—XII ст. Руська земля стає відомим в усіх кінцях світу ви­значним центром культури. Саме в цю бурхливу і знаменну добу бу­ли створені оригінальні літературні пам’ятки нашої минувшини, такі самобутні і високохудожні твори, як «Слово про закон і благо­дать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик».

В XI ст. значного розвитку набула урочиста ораторська проза, найвидатнішим представником якої є митрополит Іларіон, перший митрополит з руських. Десь між 1037—1054 рр. ним створено «Сло­во про закон і благодать», пам’ятка великої історичної значимості і сильного емоційного звучання. У «Слові», що складається із трьох частин, проголошується повна культурна і церковна самостійність Русі, «яже відома и слышима есть bc⅛mh четырми конци земли». В останній частині твір Іларіона перетворюється на справжній панегі­рик хрестителю Русі, а також його сину — Ярославу, вірному про­довжувачу справи батька. Але Іларіон прославляє Володимира не тільки за благочестя, а й за військову доблесть і державні заслуги. З особливим патріотичним почуттям прославляється і «славный град Кыев... величьством сіающь»^[963].

Авторами ораторсько-«учительної» літератури XI—XII ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші проповідники й оратори Київської Русі. Кли­мент Смолятич, книжник і філософ, другий після Іларіона митро­полит з руських, є автором кількох «Слів», у тому числі «Посланія пресвітеру Фомі», в якому він спростовує нападки свого опонента, демонструє неперевершену майстерність тонкого тлумачення боже­ственних писань. У своїх творах Климент спирається не тільки на отців церкви, а й на Гомера, Арістотеля, Платона, що засвідчує йо­го освіченість і обізнаність з античністю.

Великої популярності у другій половині XII ст. набув своїми повчаннями, урочистими «Словами» і молитвами відомий церков­ний діяч, єпископ Кирило Туровський. Із багатьох творів, що при­писувались Туровському, йому безсумнівно належать «Притча о че­ловеческой душе и теле», «Повесть о белоризце и о мнишестве», «Сказание о черноризцем чине», вісім «Слів» з нагоди різних цер­ковних свят, близько ЗО молитов і два канони. Видатний майстер красномовства Кирило Туровський володів високою письменниць­кою майстерністю. Його «Притча о человеческой душе и теле»,, на­писана між 1160—1169 рр., є гострим викривальним памфлетом проти ростовського єпископа Федора (Федорця), а можливо, і проти князя Андрія Боголюбського^[964].

В Київській Русі XI—XIII ст. важливого значення набула агіо­графічна література, або «Житія», що теж були тісно пов’язані з політичними завданнями, які стояли перед державою. Наприкінці XII ст. Нестором було написане «Чтеніе о житіи и о погубленій бла­женную страстотерпцю Бориса и Γ⅛⅛6a>. В основу твору покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба. «Чтеніе» осуджує війну між братами і дає яскраву картину їх мученицької смерті. Про жит­тя і діяння одного із засновників Печерського монастиря оповіда­ється і в іншому творі Нестора — в «Житии преподобного отца на­шего Феодосия, игумена Печерьскаго». «Житіє» Феодосія вирізня­ється жвавістю зображення монастирського побуту, яскравими ха­рактеристиками ченців і мирян. Велику популярність на Русі мало «Сказаніе и страсть и похвала святую мученику Бориса и Γπ⅛6a>, написане не раніше 1115 р., яке відтворює події і факти з життя святих мучеників.

В єдиному списку у складі Лаврентіївського літопису під 1096 р. збереглось знамените «Поученье» дітям Володимира Моно­маха. Воно адресоване дітям-спадкоємям державної влади. Володи­мир Мономах намагається подати для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім’янина. Основні ідеї «Повчання» ті ж, що й в усій діяльності Володимира Мономаха: зберегти Руську землю, об’єднавши князів через взаємні договірні зобов’язання для спільних походів на Степ.

Для давньоруської літератури характерний і такий новий жанр, як паломництво, тобто подорожі до різних релігійних центрів — Константинополя, афонських монастирів, Палестини. Один із та­ких паломників, ігумен Данило, уродженець з Чернігівщини, десь між 1106—1108 рр. відвідав Палестину і про подорожі написав твір «Житье и хожденье Данила, Русьскыя земли игумена», де відтворе­но топографію середньовічної Палестини, подано багато легендар­них і апокрифічних оповідань.

Найвидатнішою літературною пам’яткою давньоруської літера­тури, її шедевром, є «Слово о полку Ігоревім», написане в 1185— 1187 рр. В ньому знайшли яскраве відображення патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі. Християнські уявлення епохи тісно переплітались з опоетизованими пережитками язичництва. «Слово» — талановитий і пристрасний художній твір, який закли­кав до об’єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом. Поема була тісно пов’язана із життям народу, відображала його думки, почуття і сподівання. На прикладі поразки князя Ігоря Свя­тославича 1185 р. у боротьбі з половцями автор показав, до чого призводять князівські чвари та усобиці. «Слово о полку Ігоревім» написане на півдні Русі. Але хто автор пам’ятки і де знаходилось місце її творення — невідомо. Існує чимало гіпотез про автора «Сло­ва», гіпотез досить спірних і гіпотетичних^[965].

На початку XIII ст. було складено «Києво-Печерський пате­рик» — збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. «Патерик» — це цільний твір і система легендарних новел, в основі яких лежать перекази XI—XII ст. Цю систему склали послання києво-печерського ченця Симона, який з 1214 р. став єпископом у Суздалі і Володимирі, та розповіді києво-печерського ченця Полі- карпа, записані у 1223—1233 рр. До складу «Патерика», крім тво­рів Симона («Слово про створення церкви Печорської», послання до Полікарпа, оповідань про печерських ченців) та Полікарпа (послан­ня до ігумена Печерського монастиря Акіндіна та оповідь про пе­черських ченців), входило літописне «Слово про перших чорнориз­ців печерських». Всі легенди об’єднані прагненням довести особливу святість Печерського монастиря. Крім того, укладачі «Па­терика» включали до своїх оповідань картини з буденного київсько­го життя XI—XII ст.^[966].

Театральні дійства. Музика

Початком театральних вистав на Русі вважають­ся народні ігрища та обряди, що супроводжувались співами, грою на музичних інструментах і танцями. Вже про цей зародковий етап театрального мистецтва згадує «Повість минулих літ», розповідаю­чи про звичаї радимичів, в’ятичів і сіверян: «схожахуся на игрища, на плясанье и на вся 6⅛coBbcκaa ігЬсни»^[967]. Носіями театральної на­родної творчості, першими професіональними виконавцями (голов­ним чином комічного жанру) виступають скоморохи, які зробили лицедійство своєю спеціальністю. Мандруючи по країні, вони зав­жди під час місцевих торжеств, свят, торгів були бажаними учасни­ками різних видовищ (старовинне «позорище»), збираючи чималі гурти людей. Скоморохи майстерно володіли різноманітними му­зично-виконавчими жанрами: були акторами, співаками, танцю­ристами, фокусниками, водили ведмедів, грали на гуслях, бубнах, гудках, трубах, флейтах, зурнах. Недарма відомий учений і книж­ник початку XVI ст. Максим Грек називав такі дії скоморохів, які й за його життя були надзвичайно популярними в народі, бісівськи­ми, що відвертали вірних від істинного учення^[968].

Крім мандрівних, відомі скоморохи, які жили при князівсько­му дворі чи при дворах знатних бояр і вельмож. Останні були водно­час і професіональними музикантами. На фресці XI ст. «Скоморо­хи» в Софійському соборі у Києві зафіксовано старовинний оркестр і акробатів з жердиною. Музиканти розташовані групами відповід­но до наявних інструментів. На софійських фресках відтворено й ін­ші сцени. Це і поєдинок людини з рядженим звіром, свято Коляди, двобій борців^{[969] [970].}

У прикладному мистецтві Київської Русі добре відомі зобра­ження гуслярів і танцюристів на пластинчастих браслетах з Киє­ва, Чернігова та інших міст, на срібній чаші XII ст. з Чернігова та мініатюрах Радзивіллівського літопису. Вони є ніби реальним ко­ментарем до численних згадок про них у пам’ятках давньої істо­рії і літератури. Так, «Повість минулих літ» розповідає про ско­морохів уже 1068 р.", хоч, певна річ, вони мали бути набагато раніше. Згадаймо знамениті бенкети Володимира Святославича, де, за билинами, обов’язково присутні й скоморохи. У «Житії» Феодосія, написаному Нестором у 80-і роки XI ст., є згадка про один із таких бенкетів великого князя Святослава Ярославича, онука Володимира Святого. Літописець детально розповідає про музикантів, що бренькали на гуслях, гриміли в органи і свистіли в зурни, про те, що всі присутні тут грали і веселились, як це за­ведено було у князів^[971]. Яскраву картину із життя скоморохів описано у «Слові Данила Заточника», автор якого був прекрасно обізнаний із побутом сучасних йому акторів. Це і сміливі вправи на конях, не менш яскраві вправи на канаті (однією рукою актор тримається за його край, а в іншій тримає оголений меч), бороть­ба з лютим звіром^[972].

Читаючи рядки про мистецтво скоморохів у пам’ятках давнини, переконуємося у величезній популярності перших акторів і музи­кантів серед простого люду і навіть вищих верств населення, незва­жаючи на гоніння з боку церкви, на заборону народного мистецтва як поганського. «Видим бе игрища утолочена, и людий много мно-

Рис. 43. Зображення музикантів і танцюристів. Музичні інструменти епохи Київської Русі.

жьство на них, яко упихати начнут друг друга, позоры д'йюще от 6⅛ca замышленаго fl⅛πa а церкви стоять»^[973].

Отже, спочатку були видовища з нехитрим сюжетом, які влаш­товували скоморохи. Поступово вони розвивались, унаслідок чого складались народні драми. Саме мистецтво мандрівних акторів-ско- морохів створило на Русі грунт для справжнього народного театру.

Важливе значення у житті давньоруського народу мала музика. З нею пов’язані усі найважливіші події у житті громади. У супрово­ді музики виконувались обрядові пісні, танці та видовища на гро­мадських та родинних святах. Під звуки музики розпочинали бої. Чимало професійних виконавців героїко-епічних пісень було тоді на Русі, які під акомпанемент гуслів оспівували («славили») подви­ги та діяння своїх знаменитих сучасників і попередників. Яскравим представником таких виконавців вважається знаменитий співець Боян, що жив в XI ст., якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Ще одного «славутного»- співця — Митусу — згадано в Галицько- Волинському літописі під 1241 р.

На Русі професіональними музиками були скоморохи, які майс­терно володіли різними музично-виконавчими жанрами. У фресці Софійського собору зафіксовано придворний оркестр із семи музи­кантів. Грають вони на флейті і трубах, лютні, лірі, на тарілках та органі. Крім органіста, ліворуч від нього, зображено двох помічни­ків, які ногами натискують на міхи органа^[974]. За дослідженням І. Ф. Тоцької, музикантів-виконавців дев’ять. Замість танцюристів, вона називає музиканта, що грає на парних маленьких барабан­чиках і музиканта зі дзвонами^[975]. За кількістю і різноманітністю представлених на фресці інструментів — це один із найбільших ан­самблів середньовіччя. Причому софійський ансамбль відрізняєть­ся наявністю досконалих на той час інструментів (орган з ножним міхом, величезна ліра)^[976]. У північній башті собору є зображення музиканта зі смичковим інструментом, очевидно, гудком.

Неабияку роль відігравала на Русі військова музика. У військо­вих оркестрах відомі, за літописом, такі інструменти, як труби, зурни, бубни (барабани), аргани, накри. Під час облоги Болгара 1220 р. музиканти в готових до штурму руських військах «удариша в накры, и в арганы, и в трубы, и в сурны, и в посвистели»^[977].

З археологічних знахідок останніх років відомі інструменти ду­хові — сопілки, знайдені у Звенигород!^[978], смичкові — гудки і щип­кові — гуслі, виявлені у давньому Новгороді^[979].

За писемними даними до складу музичних інструментів Київсь­кої Русі входили духові інструменти — ріг, труба, сурна (зурна), сопілка (сопель), флейта, свірель; струнні — гуслі, гудок (смик), лютня, ліра, арфа; ударні — бубен, накри, арган, тарілки^[980]. Най­складніші з них — пневматичний орган, арфа, лютня, якими, оче­видно, користувались придворні музиканти. Гуслі, гудки і сопілки були в широкому вжитку у скоморохів. Гуслі і сопілки, за «Сказан­ням про побудову града Ярославля», використовувались при язич­ницькому богослужінні (при капищі Велеса)^[981].

Як відомо, на Русі, крім скоморохів, які були талановитими виконавцями, музикантами-професіоналами, існували і співці-роз- повідачі героїко-епічних сказань дружинного епосу. Музикальна основа давньоруських епічних сказань характеризується як речита­тивно-наспівна декламація. Епічні сказання супроводжувались акомпанементом гуслів^[982]. За «Словом о полку Ігоревім» таким спів­цем був знаменитий Боян. Слід зауважити, що безписемна музична творчість стала грунтом для розвитку писемної музики, якою на Русі було мистецтво церковного співу.

У руській церковній музиці важливе місце посідає «знаменний розспів», оригінальний стиль хорового співу високої кваліфікації. Керівники хорів — майстри цього співу спочатку мали грецьку назву «деместиків». Вони були в Десятинній церкві у Києві, Печор­ському монастирі та в церквах інших великих міст. Знаменні роз­співи записувались особливою системою нотних знаків, що мала на­зву крюкової нотації (у зв’язку із зовнішнім виглядом знаків). Крім крюкової, у Київській Русі існувала ще нотна система, якою корис­тувались у XII—XIII ст.,— кондакарна нотація (названа від записа­них нею мелодій кондаків — коротких хвалебних співів на честь окремих святих). Обидві нотації є оригінальним руським нотним письмом, яке відрізнялось від грецького і свідчить про високий рівень давньоруського культового вокального мистецтва. На основі знаменного розспіву в церковному співі на Русі виникло і розвину­лось пізніше багатоголосся чи «строчний спів».