Глава 3 МИСТЕЦТВО

В IX—XI ст. зростають давньоруські міста — Ки­їв, Новгород, Чернігів, Переяславль та інші, що були зведені як фортеці на кордонах і торгових шляхах, місцях збору державних податків.

Живопис київської школи іконопису, риси якого намагаються відтворити мистецтвознавці, в XI — першій половині XII ст. за сти­лем цілком відповідав розвитку візантійського живопису. Твори константинопольських художників стають реліквіями і зразками подібно іконі «Володимирської Богоматері», або «Умілєніє», виве­зеної з Вишгорода 1155 р. Існує думка про київське походження новгородської ікони XI ст. «Свв. Петро и Павел».

Археологічні дослідження свідчать про істотний розвиток стан­кового живопису вже в ХП ст. Досліджена 1938 р. на території Ми­хайлівського монастиря майстерня художника була спалена під час монголо-татарської навали 1240 р. В майстерні знаходився набір ма­леньких горщечків для фарб, розтиральник, шматки бурштину.

Знахідки бурштину в київських майстернях раніше пов’язували з ювелірною справою, проте відкриття у 1973—1977 рр. майстерні живописця у Новгороді, дозволяє прослідкувати всі етапи праці ху­дожника. Майстерня існувала з рубежу 80—90-х рр. XII ст. до 1209 р.

Історичні джерела зберегли відомості про одного з перших іко­нописців — Алімпія, що працював над мозаїками Успенського собо­ру Печерського монастиря, а потім над творами станкового живопи­су. Ікони Алімпія визначалися досконалістю, через що замовники платили за них суму в 3 рази більшу звичайної. Відомо, що він на­писав для дерев’яної церкви на Подолі 5 великих ікон деісусного чину і дві намісні (Печерський патерик). До цієї школи дослідники відносять ікону «Велика Панагія» («Ярославська Оранта») із зібран­ня Третьяковської галереї — величний образ Богоматері. Особливу увагу привертає мафорій, його драпірування з золотими пробілами, фігури ангелів у медальйонах по кутах фігури. Ця ікона походить з ярославського Спасо-Преображенського монастиря і датується по­чатком XII ст.

За пам’ятку київської школи живопису вважають «Дмитра Co- лунського» з Дмитрова, що передає монументальний образ заступ­ника воїнства. Ікона відзначається майстерністю композиції, вито­нченим живописом. Однією з найближчих до пам’яток живопису київської школи вважають новгородську ікону «Устюжське Благо- віщеня», до якої в свою чергу тяжіє ікона «Архангел». В останньо­му творі, що становив частину деісусної композиції, відчувається елліністична традиція пластичного письма. Усі ці твори відносять до XII ст. Про розробку іконографії давньоруського Бориса і Гліба свідчить новгородська копія київського зразка, написана наприкін­ці XIII ст.

В XI ст. на Русі, передусім у Києві, починає розвиватися новий вид мистецтва — книжкова мініатюра. Ярославом Мудрим при Со­фійському соборі у Києві була створена князівська книгописна май­стерня — скрипторій. Дослідники припускають, що саме тут виго­товлена кирилична частина Реймського Євангелія Анни Яросла­вівни. У Києві дяком Григорієм було написане для родича князя Ізяслава Ярославича «Остромирове Євангеліє», робота над яким тривала від 21 жовтня 1056 р. до 12 травня 1057 р. В мініатюрах ав­торів Євангелія (крім Матфія), заголовній заставці, в 17 малих та 207 розкішних ініціалах відтворено емалювальний стиль рукописів константинопольського походження. Перегородчасті емалі нагаду­ють і золоті лінії контурів, і червоно-вишневий, зелений і синій ко­лір тла.

Декор розкішних книг константинопольського походження пов­ністю відбився на визначному творі дяка Іоанна — Ізборнику вели­кого князя Святослава 1073 р. Сам текст книги походить з болгар­ського перекладу грецького оригіналу IX ст., написаного для царя Сімеона. Рукопис Ізборника прикрашений шістьма «вихідними» мі- ніатюрами-фронтисписами, система яких розроблена візантійськи­ми книжниками протягом кількох століть. На одній з мініатюр ве­ликий князь київський Святослав зображений разом з родиною (по­дібно візантійському імператору) перед Ісусом Христом, який в лівій руці держить Євангеліє, а права піднята в двоперстнім благословінні. На груповому портреті сам Святослав і члени його родини наділені індивідуальними рисами. Всі орнаменти в архітектурних рамках, в основі яких мотив з’єднаних кіл з пальметами, за своїм походжен­ням візантійський. Для мініатюр Ізборника характерне поєднання золота з суриком, зображення на нижніх полях знаків зодіака.

Дуже близькі до мініатюр Ізборника за своїм стилем і окремими мотивами орнаменту мініатюри Псалтиря Гертруди. До тексту, на­писаного наприкінці X ст., додано 5 мініатюр трьох виконавців. Найбільший інтерес становлять портрети Ярополка Ізяславича й Ірини-Кунігунди в сцені «коронації».

Всі три пам’ятки київської мініатюри («Ізборник», «Остромиро- ве Євангеліє», «Псалтир Гертруди» створені у 1073—1075 рр.) уні­кальні і свідчать про стилістичну різноманітність.

Про знайомство книжників Київської Русі з каролінгськими і романськими моделями свідчить Юр’ївське Євангеліє, написане в Києві Федором Угринцем між 1119 і 1128 рр. Титульний аркуш на­гадує композиції Ізборника 1073 р., проте виражена графічність, тварини, птахи і плетіння виконаних кіновар’ю ініціалів, вказують на стилізацію і схематизацію візантійських прототипів під впливом знайомства з мистецтвом Заходу. Мотиви плетіння характерні для ініціалів Бучацького Євангелія, написаного в одному з монастирів Волині. З 210 ініціалів, 80 виконані в традиційній візантійській манері, а близько 130 містять мотиви плетіння. Ця пам’ятка другої половини XII — початку XIII ст. сполучає поліхромний стиль з чер- воноконтурним і вказує на місцеву творчу переробку. Своєрідне поєднання візантійського і романського стилів дослідники вба­чають в мініатюрах Добрилового Євангелія, написаного 1164 р. на Волині.

Ювелірне мистецтво було провідним у мистецтві Русі X— XIII ст. Твори художньої металообробки за своєю інформативністю значно перевершували всі інші види мистецтва, у тому числі архіте­ктуру, живопис, скульптуру. Семантика образів творів ювелірного ремесла була добре відома сучасникам, не менш, ніж образи фольк­лору або епосу. Б. О. Рибаков у класичному дослідженні «Ремесло Древней Руси» на перше місце серед технічних прийомів давньору­ських ювелірів поставив ливарство. Проте й інші прийоми обробки металу: чеканка, діфовка, зернь, скань, емалювальна справа, чернь були відомі у Східній Європі з античних часів. З розвитком місько­го ремесла, значно зросла техніка обробки, поширилися нові, більш економічні, види обробки дорогоцінних металів, нові типи ливар­них форм. Зі Сходу, Візантії, Північної Європи у східнослов’янські міста переселялися майстри, які впроваджували нові технологію, мотиви декору.

Дослідження останніх років значно збагатили наші уявлення про розвиток ювелірного ремесла язичницької Русі. Тиглі для ви­плавки кольорових металів походять з Григорівського поселення VIII—X ст. Тиглі і ллячки знайдено в ранньому Пліснеську, посе­леннях VI—IX ст. поблизу сіл Новотроїцьке, Зимне, Городок та ін. Прикраси VI—VΠI ст. знайдено у Вільховчицькому скарбі, на посе­ленні поблизу с. Великі Будки, Пастирському городищі, Хар’їв- ському скарбі тощо. В зооантропоморфних образах на фібулах VI—VIII ст. дослідники вбачають традиції скіфо-сарматського, лан­гобард ського, тюркського (степового) мистецтв.

Для поселень VIII—X ст. Середнього Подніпров’я характерні знахідки прикрас салтівської культури, тобто основного населення Хозарського каганату. Вплив художньої культури Хозарії на схід­нослов’янські племена особливо помітний на Дніпровському Ліво­бережжі, заселеному носіями волинцевської і роменської культур^[985]. Металеві деталі костюма: сережки, напівсферичні бляшки, бубонці, пряжки «аварських» типів, браслети з потовщеними кінцями демонструють деталі «варварського» убору племінної верхівки. Разом з керамікою алано-болгарської традиції, ці пам’ятки вказу­ють на значні східні впливи на мистецтво слов’ян додержавного пе­ріоду.

В історії мистецтва Русі IX—X ст. простежується феномен «дру­жинної культури», тісно пов’язаний з етнічною неоднорідністю ото­чення перших Рюриковичів: Олега, Ігоря, Святослава. У цей час зростає кількість художнього імпорту, особливо посуду, нових ти­пів прикрас^[986]. З впровадженням християнства зростає і кількість пам’яток релігійного мистецтва: хрестів, медальйонів, іконок, речей церковного вжитку. Дослідники приходять до висновку про синкре­тизм одягу дружинника, особливо спорядження вершника і коня^[987].

Відмова від традиційних прикрас родоплемінної верхівки пов’я­зана з тим, що старі художні цінності не виконували ролі засобу фіксації належності їхніх власників до нової соціальної групи. Фор­мування нового замовника в IX—X ст.

Місцеве виробництво прикрас «нових» типів підтверджується знахідками ливарних формочок у кургані Табаївського могильника і в Києві на вул. Верхній Вал. В одній з київських форм відливали- ся речі «степової» традиції: наремінні бляшки, наконечник. З цього ж набору походить формочка для виготовлення прикрас кінської збруї. На це вказує їх великий розмір, а також тип бляшок круглої форми з мотивом зірки, поширений на території від Волині до Бал­кан. Датуються київські формочки третьою чвертю X ст.

Стилістичні особливості типів прикрас, що виготовлялися у Києві в X ст., вказують на східні прототипи. Про це ж свідчить і арабський напис на одній із формочок. Аналогічні прикраси знайдено (крім Середнього Подніпров’я) в Угорщині, Скандинавії, на території Волзької Булгарії. Показовими є ювелірні вироби з ки­ївського могильника X ст. Так, кільцеподібна фібула з головками тварин з поховання 116 має скандинавське походження, руків’я кресала із зображенням Одина (поховання 124) — з Прикам’я, рукі­в’я меча (поховання 108) походить з Угорщини. Витончені скроневі кільця з поховань 112 і 124 виконані в традиціях зернених прикрас Волині, а підвіски з поховання 112 виготовлені у великоморавській традиції. На Старокиївській горі знайдено ливарні форми для від­ливання великоморавських прикрас типу Стара Коуржим IX ст., але в місцевій інтерпретації.

Прикраси з дружинних поховань виготовлялися майстрами, які розвивали здобутки двох шкіл^[988]. їх стилістичні особливості офор­милися ще у другій чверті X ст. У прикрасах відчуваються впливи ісламської торевтики, помічені в цей час у мистецтвах Угорщини, Південного Уралу. До виробництва середньодніпровських майстрів можна віднести й відомі срібні окуття ритонів з Чорної Могили в Чернігові. Окуття меншого ритону прикрашає рослинний орна­мент. Більший ритон можна віднести до шедеврів мистецтва — сріб­не окуття передає складний сюжет з фантастичними звірами, пта­хами, людьми. В центрі композиції — дві грифоноподібні істоти, з протилежного боку — людські постаті, озброєні луком і стрілами. Семантика образів складна, пов’язана з поширеним сюжетом чарів­ного полювання, і за Б. О. Рибаковим, думку якого поділяє біль­шість дослідників, на окутті міститься сюжет з чернігівської били­ни про Івана Годиновича. Окремі рослинні мотиви окуття явно східного походження, звірині нагадують образи скандинавського мистецтва.

Стилістичні особливості ювелірних виробів дружинного мистец­тва формувалися в місцях обслуговування князівського оточення під час збору державних податків — данини. Знахідки зразків дру­жинного мистецтва тяжіють до маршруту «полюддя».

Перші зразки релігійного мистецтва, представлені хрестами і нам ятками металопластики, походять, зокрема з дружинних похо­вань Києва, Гньоздова, Гочева, Чернігова. Це передусім різні типи хрестоподібних підвісок з листового срібла, а також з так званим грубим зображенням розіп’ятого Христа. Перші знахідки відносять до X ст. Походять вони з території Великої Моравії. До найбільш ранніх зразків металопластики належить печатка з погрудним зображенням Христа з Шестовицького могильника, що датується серединою X ст. Хрести розглянутого типу, знайдені в Угорщині і Скандинавії, мають давньоруське походження.

Серед київських хрестів-енколпіонів, найбільш ранньою модел­лю є тип хреста зі злегка розширеними кінцями. Лицьова стулка містить зображення Розп’яття з бюстами Богоматері й Іоанна Бого­слова, а на зворотній — Христос Пантократор і погрудні зображен­ня святих. Ця модель з’явилася в першій половині XI ст. Стилісти­чна група ранніх виробів розширюється за рахунок двобічної ікони з Христом Пантократором, ікони з Богоматір’ю Одигитрією, хрес- том-енколпіоном з фігурами перших святих Русі — Бориса і Гліба й золотого змійовика — «Чернігівської гривни» Володимира Монома­ха. На інших хрестах (з прямими кінцями) вже в XI ст. з’являють­ся іконографічні мотиви символів євангелістів^[989].

У ХП—XIII ст. лиття енколпіонів втілило всі досягнення плас­тичного мистецтва Києва, що пов’язане і з більш складною техні­кою використання двобічних кам’яних формочок. Один з напрям­ків діяльності київських майстрів був пов’язаний з реставрацією старих моделей. Зразком витонченого твору металопластики є енко- лпіон початку XIII ст. з Княжої Гори із зображенням Розп’яття та Іоанна Богослова. Засобом художнього лиття в XII—XIII ст. вигото­влялися хороси, цілі екземпляри яких походять з Києва і Сахнівки. У нижній частині хорос має півсферичну чашу з ажурних пластин, зверху вкриту ажурною решіткою з свічниками. Підвішувався хо­рос на ланцюжках, уламки від яких досить часто трапляються при розкопках міст Русі. Один з досконалих шедеврів художнього лит­тя — відомі арки з Вщижа зі складним плетінням, фігурами птахів. На арках (XII ст.) збереглося ім’я майстра Константина.

Збереглися і досить рідкісні зразки торевтики Київської Русі, прикладом чого є медальйон із зображенням Богоматері Оранти. Іс­нує думка і про місцеве виготовлення карбуванням із срібла роз­кішної чаші зі скарбу 1957 р. в Чернігові з численними зображен­нями, з позолотою і черню. За останніми даними, Великий сіон з Новгорода був виготовлений у Києві для Володимира Мономаха між 1113 і 1125 рр., про що свідчить патрональне зображення Васи­ля Великого на маківці виробу^[990].

Дослідженнями Г. Ф. Корзухіної і Т. І. Макарової встановлено, що у Середньому Подніпров’ї в XI ст. формується своєрідна школа емалювального ремесла, а пізніше розквітає срібний «фольклор»: срібний з черню убор князівсько-боярської верхівки. Можна вважа­ти доведеним, що у Києві на базі грецького досвіду в XI ст. виника­ють перші майстерні емалювальної справи, можливо, при монасти­рях. До XII ст. створюється новий, стилістично єдиний убор близький за типом до золотих з емаллю прикрас, але срібний. Грив­ни і браслети X—XI ст. переходять в убор XII—XIII ст., але медаль­йони і колти явно наслідують золоті вироби з емаллю. Останнім ча­сом ювелірні прикраси зібрано у зводи, численний матеріал класи­фіковано, виділено окремі його групи й локалізовано майстерні, визначено датування. Важче прослідкувати генезис пластинчастих браслетів, князівських вінців (діадем) типу Сахнівської. Особливе місце займає насичена зображеннями людей, тварин, птахів, «дерев життя», кринів орнаментика браслетів, що, на думку Б. О. Риба- кова, пов’язана з русаліямиі20.

Маловивченою залишається спадщина традиційного слов’янсь­кого убору в процесі формування прикрас XII—XIII ст. Про волин­ську традицію зернених прикрас свого часу згадувала Г. Ф. Kop- зухіна, пов’язуючи його походження із західними слов’янами. Можливо, створення нового зерненого убору також пов’язано з роз­витком «волинських» традицій середньо дніпровськими майстрами або з переселенням волинських майстрів в міста Середнього Подніп­ров’я.

Окремо слід згадати фундаментальне дослідження A. ^xM. Кир­пичникова, присвячене давньоруській зброї, де розкрито механізм включення давньоруських південних майстерень у загальноєвро­пейський процес стилетворення. Достатньо згадати мечі з Києва і Карабчієва, в декорі яких загальнослов’янське плетіння сполучене зі східною пальметкою, рослинними мотивами і технікою черні.

Прикраси зі скла у VIII—IX ст. були девізними, імпортованими з Сирії і Єгипту, деякі з Візантії, і представлені в основному намис­том. Наприкінці X ст. в Києві склалися умови, за яких виникло місцеве виробництво скла. Технологія, типи прикрас, особливості декору давньоруськими майстрами були безпосередньо запозичені у грецьких майстрів. Перший етап розвитку художнього скла був тіс­но пов’язаний з храмовим будівництвом, а пізніше майстерні вини­кають і в порівняно невеликих містах. Найдавніші майстерні XI ст. вивчені на території Києво-Печерської лаври, де знайдено виробни­чий брак, готові вироби — посуд, скло для вікон, браслети, мозаїчні кубики, сировина — свинцеві болванки вагою 50 і 100 кг, на тери-

¹²⁰ Корзухина Г. Ф. Русские клады IX—ХШ_Л., 1954;∣Maκapoβa Т. И. Перегородчатые эмали Древней Руси.— 136 c.; Макарова Т. И. Чёрневое дело Дре­вней Руси.— M., 1986.— 156 с.; [Рыбаков Б. А. Русское прикладное искусство X-XIII веков.— Л., 1971.— С. ЮбЛ

Рис. 44. Різні білокам’яні капітелі Борисоглібського собору в Чернігові XII ст. торії Софійського заповідника, біля Михайлівської церкви в Пере­яславі. Майстерні XII—XIII ст. відомі в Галичі, Любечі, Райках, Ko- лодяжині, а до кінця ХП ст. скло виробляють у Новгороді і Старій Рязані.

Найбільш масовий матеріал при розкопках — скляні браслети, кольорова гама яких складалася з шести основних відтінків. Най- раніший тип посуду — кубки з гострим денцем, декоровані кольо­ровими нитками, у XII ст. змінюється на кубки з піддоном. У коле­кції є типи посуду, що наслідують сирійські зразки. Масове виго­товлення прикрас і посуду зі скла припинилося після 1240 р.

Художнє різьблення по каменю тісно пов’язане з виготовленням ливарних формочок, найбільш відомими з яких є так звані іміта­ційні з тайника в Десятинній церкві. З пірофіліту та інших порід каменю виготовлялися хрести та іконки — вироби дрібної пласти­ки. Значення творів дрібної пластики полягає в тому, що її сюжети часто відтворюють втрачені живописні зразки. Кам’яні іконки час­то мали зображення святих — покровителів і захисників, найбільш популярним з яких був св. Миколай. Втілення елементів візантій­ської іконографії і ретельна проробка деталей характеризує шедевр пластики — іконку «Борис і Гліб» з Солотчинського монастиря (початок XIII ст.). Такі ж риси притаманні іконці із зображенням Дмитра Солунського з Кам’янець-Подільського музею та ін.

Монументальна пластика з різних порід каменю використовува­лася вже при спорудженні перших храмів — Десятинної церкви та Софійського собору. Широковідомі шиферні (пірофілітові) рельєфи з Софії Київської зі складними орнаментальними композиціями, зразком для яких були ілюміновані рукописи балканського похо­дження. З Києва походять і рельєфи з міфологічними сюжетами, з Дмитрівського монастиря — рельєфи з парними зображеннями святих вершників XI—XII ст. Традиції київської школи сягають Константинополя і Балкан і навпаки — чернігівська скульптура втілює в іншому матеріалі — вапняку — каролінгське плетиво і мо­тиви романського мистецтва.

Найбільш масова продукція давньоруського ремесла і водночас ужиткового мистецтва — керамічний посуд. Протягом X— XIII ст. декор посуду змінювався від плетива до хвилястої лінії або у сполу­ченні з паралельними. У XII ст. широко використовувався полив’я­ний посуд. Особливо полюбляли прикрашати поливою салатового кольору корчажки київського типу. Давньоруські майстри виготов­ляли керамічні плитки для підлоги, писанки, прикрашені склад­ним орнаментом з мотивами геометричного та рослинного похо­дження. Своєрідною є колекція керамічних плиток для стін і підлоги з Галича, де рельєфні зображення птахів і фантастичних звірів відтворюють мотиви романського мистецтва.