Глава 4 АРХІТЕКТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Розбудова міст у Київській Русі активно прохо­дить наприкінці першого тисячоліття. У цей час в містах і селах бу­дівництво провадилось в основному з дерева — матеріалу, який зав­жди був під рукою.

Окремим видом будівництва в Давній Русі було спорудження оборонних укріплень, якими, як правило, оточувалися давньорусь­кі міста.

У X ст. на кордонах провадилося велике будівництво фортець і укріплених пунктів. За часів князювання Володимира Святослави­ча споруджуються численні фортеці на кордонах Давньоруської держави і створюються навіть системи оборони від степовиків «...и нача ставити городы по Десне, и по Въстри, и по Трубешеви, и по Суле, и по Стугне». Міцні фортеці захищали Київ: з півночі — Виш- город, з півдня — Василів (Васильків), із заходу — Білгород. За сло­вами мандрівника Брунона (1008), Володимир для захисту Київ­ської Русі оточив кордони своєї держави довгою й міцною огорожею. Можливо, що тут йдеться про відомі в народі «Змійові вали», які довгими смугами тягнуться по берегах річок Красної, Стугни й Віти і, як гадають дослідники, були насипані в X—XI ст. й використані для оборони Русі.

Здебільшого міста розташовувалися на високих берегах річок. Укріплені центри міст займали найвищі у навколишній місцевості пагорби. Зручними для оборони були миси, які утворювалися в міс­цях злиття річок.

Ці укріплення не тільки відігравали захисну роль у житті дав­ньоруського поселення, але своїми формами — могутніми валами, проїзними вежами та стінами — визначали його ансамбль. При бу­дівництві зодчі вирішували не лише функціональні завдання, так як міські стіни та ворота першими зустрічали чужинців, але й не забували про естетику, оскільки ці укріплення були своєрідним об­личчям міста. Тому так прикрашалися головні ворота великих міст — Золоті ворота в Києві та Єпископські ворота в Переяславі.

Основним видом оборонних укріплень в Русі ще з давніх давен були земляні вали й дерев’яні стіни або частоколи.

Дослідження укріплень давньоруських міст показали, що буду­валися вони з місцевих матеріалів, а для військової справи тих часів дерево-земляні укріплення своєю обороноздатністю нічим не поступалися кам’яним. Більше того, вони навіть доцільніші за кам’яні: їх не можна було швидко зруйнувати або повалити, зате їх легко було полагодити. Зверху вони давали більше місця для ма­невру та переміщення оборонців, що дозволяло підсилювати обо­ронні дії.

Давньоруські міські укріплення X—XIII ст. мали досить склад­ну систему спорудження. Про будову укріплень давньоруського міс­та казали: «Град рубити». Це пов’язано з тим, що головною части­ною міських укріплень були рублені зруби — «городні», засипані землею. З двох боків зруби укріплювалися земляними скосами, які стримували розпирання землі в нижніх частинах городень. Таким чином утворювалися великі земляні вали зі стрімкими схилами. Ці схили, в свою чергу, всередині мали субструкції, щоб тримати кру­тість. Верхні частини городень виступали над валом і були, власне, стінами міста.

На стінах знаходилися «заборола» — бойові площадки з дере­в’яними брустверами, в яких прорізалися бійниці. Про такі забо­рола пише літопис 1097 р.: «Мстиславу же хотящю стрелити, вне- запу ударен бысть под пазуху стрілою на заборол*йх ckbo3⅛ деку скважнею».

Зверху заборола перекривалися дерев’яною покрівлею. Інколи дерев’яні частини стін та заборола обмащувалися глиною, щоб запо­бігти пожежі під час штурму.

Прикладом давньоруських оборонних укріплень, що добре збе­реглися до наших часів, можуть слугувати вали Білгорода — могут­ньої фортеці й значного міста поблизу Києва, будівництво якого датується до 991 р.

Особливість валів Білгорода та інших фортечних укріплень ча­сів Володимира (вали Переяслава 992 р., городища в с. Зарічному на Стугні) полягала в тому, що зовнішній скіс був утворений клад­кою з сирцевої цегли з дерев’яними конструкціями. У XI CT. зов­нішні скоси валів укріплювали дерев’яними зрубами, як було побу­довано укріплення Києва 1037 р. за Ярослава Мудрого.

Отже, давньоруські укріплення робилися, в основному, з дерева і землі. Ця традиція в майбутньому мала дуже велике значення для східних областей України та Подніпров’я, де бракувало каміння. Згодом на Україні, особливо піч час визвольної війни українського народу в XVII ст., за цією давньоруською традицією було побудова­но багато укріплень.

Мандрівник XVII ст. Павло Алеппський пише, що всі міста, міс­течка і навіть села за часів Богдана Хмельницького укріплювалися земляними валами і дерев’яними стінами від нападів польської шляхти.

Забудова давньоруських міст була досить кучною — це власти­вість усіх середньовічних міст, де кільце фортечних стін стискує розвиток території міста. Проте в Київській Русі кучність була зна­чно меншою ніж у містах Західної Європи.

Здебільшого великі міста мали три складові частини — «дити­нець» («Днешній град», або «Вишгород», «Гора»), «Окольний град» та заселені околиці — «посади», «кінці». «Дитинець» — найстарі­ша частина міста, міська цитадель, укріплена стінами, валами й ро­вами. Особливо укріплювався той бік дитинця, який не був захище­ний природними перепонами — річками, яругами. В дитинці зна­ходилися княжі та боярські двори, які часом займали значну тери­торію. Так, Великий княжий двір у Києві мав такі розміри, що, крім багатьох споруд, житлових та господарських комплексів, там було ще стільки місця, що можна було проводити кінні змагання.

У дитинці жили бояри та дружинники, численна князівська та боярська челядь і ремісники, які обслуговували безпосередньо кня­жий дім та боярські хороми. Тут же будувалися міський собор та єпископський двір, палацові церкви та монастирі. Розміри дитинця були різні: від 10 га в найбільших містах (Київ, Переяслав) до 0,5—1 га в менш значних центрах. У цьому випадку дитинець на­ближався за характером до феодального замку.

Під час облоги міста ворогом дитинець був останнім сховищем громади. Так, описуючи події 1078 р. в Чернігові, літопис повідом­ляє: «Володимер же приступи ко вратом восточным от Стрежени, и отя врата и взяша град окольний и пожгоша и, людем же вбігшим в дн^шний град».

В Київському дитинці відбивалися кияни від навал Батия 1240 р. після того, як було взяте «місто Ярослава».

Другу частину міста становив «Окольний град», або «Острог», іноді його звуть «посад». Це — місто у повному розумінні слова. Во­но здебільшого розташовується з напільного боку дитинця й оточу­ється також укріпленнями іноді більш могутніми, ніж укріплення дитинця. В Окольному граді знаходилися квартали ремісників, тор­говельна площа, подвір’я купців, численні церкви та монастирі.

Часто до міста приєднувалися нові території, які в свою чергу обносилися стінами й укріпленнями («Третяк» у Чернігові та ін.).

«Окольний град» сягав у великих містах 50—100 га. Поза місь­кими укріпленнями знаходилися передмістя — «сторона», іноді їх звали «кінцями». Це — ремісничі, іноді торгові поселення, що за­ймали часом велику територію і зрідка мали власні укріплення. Та­кі передмістя заселялися здебільшого ремісниками певного фаху: кожем’яки селилися біля води, гончари — біля виходу глини тощо. Іноді в передмісті жили певні етнічні групи — німці в Смоленську, євреї — в Києві.

У забудові давньоруського міста поряд з величними князівськи­ми палацами та багатими дворами бояр і купців розташовувались невеликі садиби простого люду.

Будівлі в місті були майже всі дерев’яними і, головним чином, одноповерховими, хоча наявність двоповерхових й триповерхових споруд не викликає сумніву.

Житлові будинки та господарчі споруди розташовувалися в гли­бині садиби, яка від вулиці та сусідніх садиб відгороджувалась пар­каном. Давньоруська вулиця з двох боків була захищена парканами з ворітьми, але на торгових місцях знаходилися ряди крамниць та майстерень, що виходили на під’їзні шляхи та торгові площі. Ос­новні вулиці сходилися до міських воріт, інші — до торгової площі або церковних майданів.

Головними магістралями давньоруських міст були дороги від воріт дитинця до воріт Окольного града за містом.

Вулиці та площі давньоруських міст в низьких зволожених міс­цях замощувалися помостами з дерев’яних колод або плетених га­тей. Із зростанням шару землі над старими помостами намощували­ся нові.

Система планування міста, в основному, була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж доріг, струмків або річок. Така, наприклад, бу­ла первісна забудова стародавнього Подолу у Києві. З часом числен­ність споруд збільшується і забудова стає лінійно-порядковою, тобто поміж вулицями виникають провулки. Таку забудову можна помітити в плануванні «міста Ярослава» у Києві.

Археологічні дослідження дають достатньо даних про те, якими були дерев’яні житлові, господарські та оборонні споруди в містах Київської Русі, а також щодо характеру та композиційних особли­востей міської забудови.

Особливо багато відомостей про це дали дослідження на київсь­кому Подолі, а також розкопки давньоруського міста Звенигорода під Львовом.

З граничною повнотою вдалося простежити всі особливості дере­в’яного будівництва, а також архітектуру споруд ремісників, купе­цьких і боярських подвір’їв та хоромів. Давньоруські теслярі широ­ко застосовували дерево як будівельний матеріал, використовуючи його не тільки для будівництва храмів і житла, але й для фортифі­каційних і містобудівельних потреб. Як показали дослідження, де­рев’яні споруди мали два конструктивні типи. Перший тип — стой- ково-балкова система, чи фахверковий каркас, де колоди розташо­вані вертикально. У цьому випадку довжина стіни практично могла бути необмеженою, а її висота обмежувалась висотою колод.

Техніка зведення зрубу була доведена до високого ступеня до­вершеності ще в IX—X ст. Про це свідчать прекрасні комплекси де­рев’яних споруд, відкриті археологами в Києві та інших містах.

За планувальною стуктурою житла Київської Русі розподіля­лись на три основні групи: однокамерний зруб (чи кліть) — основне житлове приміщення; двокамерний зруб, який складається з біль­шого, наближеного до квадрату, приміщення з піччю, і меншого — сіней; трикамерний зруб, що складається з хати, сіней і кліті, який згодом в Україні називався «дві хати через сіни».

Однією з умов, яка визначає методи будівництва, є пропорцій­ні прийоми й засоби розбивки споруд і систем, заснованих на ан­тропологічній основі, у котрій використовувались п’яді, лікті, са- жені й т. ін.

У дерев’яному будівництві, як і в кам’яному, план є основою для спорудження будівлі. Спершу на землі з колод викладались контури — обриси плану, що в давньоруському будівництві назива­лось робити «оклад». Цікаво ілюструє цю частину роботи мініатюра А. Свірського, де чітко зображена розбивка окладу будівлі. Таким чином «обкладання» дерев’яних будівель являло собою розбивку плану за розмірами. У цьому важливу роль відігравали традиції, встановлені зразки тощо. В «окладі» уточнюються всі розміри, пра­вильність геометричної побудови, відповідність окремих примі­щень. Побудова висотних частин споруди — наступний етап будів­ництва після «уточнення окладу».

Як показують розкопки давньоруських міст, будівельники вихо­дили з умов рівномірної передачі навантажень на основу — грунт.

У тих місцях, де грунт був особливо вологим, а щільність нерівномір­ною, будівництво фундаментів було вимушеним заходом. І навпаки, в місцях з щільною і сухою основою, будови не мали фундаментів. Складність конструкції фундамента залежала від величини споруди (поверховість, розміри), від якості основи. Фундаменти дерев’яних споруд являють собою всілякі дерев’яні підкладки.

Основним елементом дерев’яної рубленої споруди була колода. Довжина колоди визначала розміри споруди і площу її внутрішньо­го простору, а кількість вінець у ній — її висоту. Колода слугувала модулем, котрий знаходився у відповідному співвідношенні з роз­мірами клітини. Висота клітини пропорційна довжині колоди. Ця залежність розмірів споруд від розмірів колод була однією з най­більш характерних особливостей дерев’яних споруд в народній архітектурі.

Аналіз прийомів і методів зведення рядового житла на основі дерев’яних споруд київського Подолу дозволив глибше вивчити да­вню народну «метрологію» й одночасно ознайомитися з практич­ним застосуванням народних прийомів у дерев’яному будівництві.

З першої половини X ст. на світову арену виходить молода дер­жава — Київська Русь. Влада великого київського князя поширює ться на всі східнослов’янські племена і народи. Зростаюча міць князівсько-боярської верхівки потребувала в столичному граді Киє­ві будівництва державних монументальних споруд, що відповідало рівню розвитку країни. Нова держава мала потребу в нових типах споруд, здебільшого палацах та храмах. Отже, кам’яне будівництво було явищем історично зумовленим.

Важливою передумовою, яка визначила швидке зростання і твор­чий розвиток давньоруського зодчества, був високий рівень уже існу­ючого ремісничого виробництва. До моменту виникнення кам’яного будівництва на Русі, крім високої майстерності обробки дерева, було розвинуто гончарне виробництво. Воно дало можливість налагодити виготовлення цегли та керамічних будівельних деталей, таких як майолікові плитки підлог тощо. Високого рівня розвитку досягли ви­робництво скла, добування й обробка каменю та інші ремесла.

На цьому грунті Русь творчо сприйняла традиції кам’яної муро­ваної будівельної справи та монументальної архітектури від най­більш розвинутої на той час країни Візантії, яка мала багатовіко­вий досвід у цій справі, а також тісні зв’язки з Руссю, особливо після прийняття нею християнства в 988 р.

Думка про те, що кам’яне будівництво на Русі виникло лише з прийняттям християнства, у наш час заперечується не тільки відо­мим повідомленням Початкового літопису 945 року, що «над горою двор теремный бе бо ту терем камен», але й останніми дослідження­ми споруди, розкопаної в центрі київського дитинця.

Будівельні матеріали цієї споруди, як і методи будівництва, свідчать, що час її спорудження більш давній, ніж першого христи­янського кам’яного храму Київської Русі — Десятинної церкви.

Рис. 45. План Десятинної церкви у Києві.

Про будівництво Десятинної церкви 989 р. літописець пише: «Посемь же Воло димер... Помысли создати церковь пресвятыя Бо­городица, и пославь приведе мастеры от Грекь». А вже 996 р. «Во- лодимер вид^вь церковь свершену... и помолившюся ему, рекь си- це: «Даю церкви сей святой Богородици от именья моего и от градъ моихь десятую часть».

В основу плану церкви було покладено канонічний для серед- ньовізантійської архітектури хрестовокупольний тип тринефного трьохапсидного храму, оточеного з трьох боків галереями. У захід­ній частині, вірогідно, були вежі зі сходами. Церква завершувала­ся, як можна гадати, сіма банями — п’ять над центральним ядром і дві над вежами. У центральному підкупольному просторі бічні сто­рони були відгороджені від бічних нефів триарочними аркадами, що спиралися на мармурові колони з капітелями візантійського характеру.

Хрестовокупольний тип храму, реалізований у Десятинній цер­кві, після його творчої переробки зодчими Київської Русі являв со­бою чітко визначену архітектурно-конструктивну систему споруди. На чотири стовпи спираються підпружні арки. За допомогою так званих «парусів» (особливих склепінь, що мають форму сферичного трикутника) чотирикутний у плані підкупольний простір з’єднуєть­ся з циліндричним барабаном, що завершується напівсферичним куполом. Вікна барабана служать основним джерелом світла у під­купольному просторі. До ігідпружних арок з чотирьох боків приля­гають напівциркульні склепіння, що перекривають відгалуження просторового архітектурного хреста. Внутрішній простір ділиться на дев’ять окремих приміщень. Три східні займають вівтар у цент­ральній апсиді та «жертовник» і «дияконник» — в бічних апсидах. Ці приміщення пов’язані з відправленням літургії. Таким чином, утворюється найпростіший, так званий чотиристовпний тринефний варіант, хрестовокупольного храму. Якщо споруда подовжувалася на захід ще на три просторові одиниці, то з’являлася ще одна пара стовпів і утворювався так званий шестистовпний варіант хрестово- купольного храму. У цьому випадку в західній частині розташову­вався «нартекс», в якому звичайно ховали феодалів. Над нартек­сом, а іноді й над бічними навами, робилися сходи.

З виникненням кам’яної архітектури будівельна справа набула форм окремого ремесла, з’явилися навіть ремісничі спеціалізовані артілі. Визначалися професії ремісників, які працювали для потреб будівництва: «кузнеци железу», «гвоздочники», «льятели» (олова для покриття даху), «дереводели», «городники» (будівельники міських стін), «мостники», «теслери», «каменосечци», «плинфоде- латели» (виробництво цегли), «плиточники» (виробництво полив’я­них плиток) тощо. >

Основними будівельними матеріалами кам’яного зодчества Ки­ївської Русі були цегла та нетесане каміння, що видобувалося в міс­цевих каменоломнях або привозилося по річках здалеку, коли на місці каменю не було (Київ, Чернігів, Переяслав та ін.).

З каменю зводились фундаменти, причому рови під фундаменти укріплювалися дерев’яними кілками, або під фундаменти заклада­ли цілу систему дерев’яних колод, «лежнів», заливаючи їх зверху розчином. Стіни споруджували технікою змішаної кладки: ряди цегли чергувалися з рядами каміння. Така кладка відома була ще в античному зодчестві й широко застосовувалася у візантійському. Відома вона була здавна і на Причорномор’ї, де її добре знали сло­в’яни. На фасадах за такої кладки утворювалися смуги цегли й каменю. Давньоруські зодчі вміло використовували їх в декорації фасадів, випускаючи ряди цегли, а ряди каменю тинькували, дбай­ливо підрізуючи шви. Широкі смуги іноді членувалися на квадри, окремі ж площі фасадів прикрашалися орнаментами з поставлених на ребро цеглин (меандри, хрести тощо).

Особливо цікавим прийомом давньоруських зодчих, який, як гадають, згодом запозичили вже візантійські майстри, була кладка з так званими утопленими рядами. У тонких простінках, арках, склепіннях, куполах та інших конструкціях, для кладки яких не вживалося каміння, давньоруські зодчі трохи заглиблювали ряди цегли через кожний ряд кладки, після чого поверхня між виступа­ючими рядами старанно тинькувалась. При такому прийомі, збері­галася декоративна система змішаної кладки, добре перев’язували­ся шви в товщі кладки.

Цегла (так звана плінфа) в Давній Русі мала свої характерні вла­стивості. За технічними властивостями (міцність, старанність виго­товлення тощо) вона нерідко перевищувала цеглу візантійських зодчих. Форма її залежала від характеру кладки, в основному на­ближалася до квадрату (22?28?3 см).

Виготовляли цеглу в спеціальних майстернях у досить складних за системою виробничих печах з місцевих або девізних вогнетривких чи каолінових глин. Для кладки, як і в зодчестві Візантії ще за ан­тичною традицією, руські зодчі застосовували вапняний розчин з до­мішкою товченої цегли — так звану цем’янку, яка мала винятково високі технічні та декоративні властивості. Її рожевий тон займав виразне місце в кольоровій гамі фасадів давньоруських будівель.

Основними конструкціями в давньоруському кам’яному будів­ництві були півциркульні арки, коробові та купольні склепіння, якими перекривалися всі приміщення. Особливий інтерес станов­лять конструкції підпірних арок — аркбутанів, що застосовувалися в Софійському соборі в Києві й, можливо, в інших будівлях. Такі конструкції невідомі Візантії, а в західноєвропейському зодчестві з’являються значно пізніше. Це дає право вважати їх одним із дося­гнень давньоруських майстрів.

Як конструктивний та декоративний матеріал широко викорис­товувався рожевий шифер (пірофілітовий сланець), що добувався в Овруцьких кар’єрах і розвозився по всій Русі. З рожевого шиферу виготовлялися карнизи для перекриттів підлог, саркофагів, парапе­тів, перед вівтарних перегородок тощо. Для внутрішнього оздоблен­ня застосовували девізний, ймовірно, з берегів Мармурового моря, мармур (колони, одвірки тощо). У великій кількості застосовували олов’яні листи для покрівель, а також скло, з якого в місцевих май­стернях виготовляли круглі скельця для вікон та смальту (кубики різнокольорового скла) для мозаїчних робіт.

Про один з видів монументального кам’яного зодчества часів Володимира та Ярослава Мудрого, а саме — будівництво кам’яних князівських палаців, є небагато відомостей. Жодна з цих будівель до нашого часу не збереглася.

За літописом кам’яні князівські палати існували ще на початку X ст. Описуючи події 945 року, літопис зазначає: «Над горою двор теремний, бе бо там терем камен».

Біля Десятинної церкви археологічними дослідженнями вияв­лено залишки кількох споруд, які вважають за князівські палати. На північний захід від церкви була споруда, що за технікою будів­ництва (відсутність цем’янки в розчині та цегли-плінфи в підмур­ках) була побудована раніше Десятинної церкви. План її цілком ви­явити не вдалося, хоча дослідники вважають, що за типом це була ротонда, і визначають її як складову частину теремного палацу кня­гині Ольги.

Безперечно, окремими палацами були дві споруди з південної та західної сторін Десятинної церкви.

Південний палац мав у плані витягнутий вздовж прямокутник розмірами 45?12,5 м, розділений на три приміщення. Центральне велике могло бути «гридницею» часів Володимира Святославича. Фундаменти будівлі складені з бутового каміння (червоний квар­цит) на вапняному розчині з домішкою товченої цегли-цем’янки. Стіни були виведені з цегли і каміння характерною для Київської Русі змішаною кладкою. Будівля мала два поверхи і була перекрита склепінням з цегли. Проліт склепіння — 9 м — перевищує всі відо­мі прольоти склепінь у церковному зодчестві Давньої Русі.

Другий палац знаходився в кінці сучасного Десятинного про­вулку і був значно більший за розмірами. Він стояв навпроти захід­ного фасаду Десятинної церкви, по осі її входу. Палац мав п’ятичас- ну структуру, лише центральна частина його була квадратна, а бокові дещо витягнуті. Перед центральною частиною, оберненою до головного фасаду Десятинної церкви, знаходилася галерея. Стіни були членовані плоскими пілястрами, в середині палац прикрашав фресковий розпис. Під час розкопок було знайдено рештки різьбле­них мармурових та шиферних капітелей та деталей. Як можна гадати, палац був резиденцією Володимира Святославича, тобто головним у місті.

На схід від Десятинної церкви були досліджені рештки кам’яної споруди, східна частина якої частково завалилася на Боричів (сучас­ний Андріївський) узвіз. Фундаменти палацової споруди XI ст., по­дібні за планом до описаного вище палацу біля Десятинної церкви, були знайдені поблизу Ірининської вулиці. Цей палац становив час­тину ансамблю церковних і палацових будов міста Ярослава Мудро­го. Можливо, це був двір кліру Десятинної церкви, або «двір демес- тиків», як про це пише літопис.

Залишки кам’яних палацових споруд були виявлені в Чернігів­ському кремлі поблизу Спасо-Преображенського собору. Давня іс­ландська сага про Еймунда згадує кам’яний палац на княжому дво­рі Ярослава Мудрого в Новгороді. Всередині цього палацу стіни були оббиті дорогими тканинами.

У палацовому кам’яному будівництві Київської Русі, як пока­зують матеріали, існували два типи споруд: великі прямокутні в плані (X—XI ст.) та невеликі, квадратні високі тереми, які, мож­ливо, входили в ансамбль дерев’яних палацових комплексів (в ос­новному XII ст.). Перший тип належить до ранньосередньовічних палацових споруд Візантії і Західної Європи, близький до палацо­вих споруд Ближнього Сходу. Це багатокамерні (південний та за­хідний) палаци поблизу Десятинної церкви, палац біля Іринин- ської церкви в Києві та двокамерний палац кінця XI ст. в Переяславі-Хмельницькому. Ці палаци аналогічні середньовічно­му палацовому будівництву і зображені на мініатюрах Радзивіл- лівського літопису у вигляді довгих, очевидно, двоповерхових спо­руд з вежами в центрі (західний палац) чи по боках (південний палац), можливо, з аркадами в першому ярусі і лоджіями в друго­му. Дослідники давньоруської архітектури ототожнюють ці пала­ци з гридницями, де в часи Володимира Святославича проходили бенкети княжої дружини.

Про просторі приміщення в княжих палацах Києва розповіда­ють скандинавські саги. Археологічними дослідженнями були знайдені фрагменти багатого вбрання цих палаців, стіни котрих прикрашались фресковим розписом, мозаїкою та інкрустацією з різнокольорових сортів мармуру, порфіру, вапняку тощо та марму­ровими колонами з різьбленими капітелями (Переяслав). Пере­криття приміщень палаців, найімовірніше, було дерев’яним, хоча не виключена можливість мурованих склепінчастих перекриттів над нижнім поверхом.

Будівельну діяльність Володимира Святославича продовжував його син, тмутараканський і згодом чернігівський князь — Мсти­слав.

У 1020 р. Мстислав будує в Тмутаракані (сучасна Тамань на Ку­бані) Богородичну церкву. Як показали дослідження її підмурків, це був невеликий хрестовокупольний чотиристовпний храм з ву­зеньким нартексом. В середині підпружні стовпи спиралися на мар­мурові колони, як, мабуть, і в Десятинній церкві.

В 1035 р. Мстислав, що став князем у Чернігові, будує там Cna- ський собор.

Спаський собор, споруджений у новому княжому центрі Черні­гова в оточенні палацових будов, височів над широкими луками долини ріки Десни. Будівля собору тринефна, витягнута із заходу на схід.

Особливістю собору є також і восьмистовпний тип плану, і пере­міщений в зв’язку з цим на геометричний центр будови головний купол. Західна частина собору — нартекс — чітко вирізнена від центральної частини. З північного боку до нартексу прилягає могут­ній циліндричний об’єм башти, в якій містяться сходи, що ведуть на хори, з південної сторони, як встановлено розкопками, побудова­на згодом хрещальня у вигляді маленького трьохапсидного храму.

Фасади будівлі завершуються півциркульною закомарою в цент­рі, горизонтальними карнизами по боках. Просторовий хрест під­кріплюють значно підвищені склепіння над його відгалуженням. П’ять глав підносяться над основним об’ємом собору. Архітектурні форми собору стримані й урочисті. Його фасади розчленовані піляс­трами плоскими на першому і профільованими на другому ярусі.

Після смерті Мстислава в 1036 р. Ярослав Мудрий знову стає во­лодарем всієї Русі. Це викликало потребу розбудови державності: складаються закони, пишеться «Руська Правда», будуються церкви і розпочинають свою діяльність монастирі.

Під 1037 р. літопис пише: «ВтгЬто 6545 (1037) заложи Ярославь городь великый, у него же грода суть Златая врата; заложи же и церковь святыя Софья, митрополью, и посемь церковь на Золотыхь Bopoτ⅛xb святыя Богородицы благовещенье, посемь святаго Геор­гия монастырь и святыя Ирины. И при семь... манастыреве почина- ху быти».

Новий район Киева — «місто Ярослава» мав розміри близько 80 га і майже в 10 разів перевищував розміри «міста Володимира», тобто київського дитинця. Його межами були схили та яруги, що оточували місто.

Забудова міста Ярослава мала радіально-порядковий характер: вулиці сходились до західних та східних воріт, а від південних Зо­лотих воріт йшла повз Софійський собор головна магістраль до ка­м’яних воріт міста Володимира. Поміж вулицями були провулки.

Археологічно простежена і друга головна вулиця міста Яросла­ва, що йшла від східних Лядських воріт (від сучасного Хрещатика) вздовж сучасних Софійської та Стрітенської вулиць до західних (Жидівських) воріт на сучасній Львівській площі. Ці два напрями нагадували містобудівельне правило, запозичене ще від архітекту­ри стародавнього Риму («Кадро» і «Декуманус»), що застосовувало­ся візантійськими містобудівниками.

До наших днів збереглися руїни київських Золотих воріт, що бу­ли побудовані 1037 р. Це дві паралельні стіни з цегли і каміння, які утворювали проїзд у земляному валу. Ширина проїзду дорівнювала 7,5 м, а його верх було перекрито системою коробових склепінь.

Залишки внутрішніх стін воріт розчленовані пілястрами і ма­ють характерний для архітектури Київської Русі декор плоскими півциркульними нішами. Вище воріт була побудована невеличка церква Благовіщення. Проїзна арка закривалася стулками воріт, які, можливо, були оббиті золоченою міддю.

Найвидатнішою будовою Київської Русі, в якій яскраво прояви­лася архітектурна майстерність давньоруських зодчих, є слав­нозвісний Софійський собор у Києві, побудований за часів Ярослава Мудрого.

На відміну від Десятинної церкви, котра була головним князів­ським палацовим храмом, Софійський собор мав бути «митропо­лією руською», головним собором держави, композиційним цент-

Рис. 46. Богоматір. Мозаїка Софійсько­го собору у Києві.

ром її столиці. У його архітек­турі була запрограмована ідея новаторства, як то було за Юс- тиніана при будівництві Софій­ського собору в Константинопо­лі. Недарма Київський собор мав ту ж назву. До того ж він мав бути сумісним з околиш­ньою забудовою міста і відпові­дати традиційним для тих часів поглядам киян на красу.

Собор займав визначне міс­це у плануванні всього «Ярос- лавового міста», будучи компо­зиційним центром цілого архі­тектурного ансамблю. Півко­лом із заходу його оточували мо­настирі Георгія, Ірини та церк­ва невідомої назви, рештки якої виявлено розкопками у північ­но-західному кутку Софійсько­го подвір’я. Навколо собору ще в XI ст. були побудовані міцні кам’яні стіни, що створювали своєрідний «дитинець» митро­полії в Ярославовому місті.

Верхи веж та бань Софійсь­кого собору здіймались над міс­том і виднілися з усіх під’їздів до Києва. До нього сходилися вулиці від чотирьох головних воріт міста.

В основному ядрі Софійського собору лежить тип п’ятинефного хрестовокупольного храму. З трьох боків він був оточений двома рядами галерей — двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою з відкритим балконом — «гульбищем». Згодом у ХП ст.. над цими галереями був надбудований другий поверх.

З заходу до собору були прибудовані дві масивні асиметрично поставлені вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх — «по­даті». Такі вежі не були характерні для візантійської архітектури, і в цьому ми можемо вбачати певний зв’язок з традиціями романсь­кої архітектури Європи.

Композиція собору має чітко виявлений об’ємний характер й однаково парадно сприймається з усіх боків. Дванадцять бань, піра­мідально групуючись біля центральної, завершують живописно- об’ємну композицію собору, підкреслюють наростання маси до цен­тру. Це наростання підкреслюється також потрійним спадом пів­циркульних склепінь над розгалуженнями архітектурного хреста. Цей прийом в подальшому стає дуже важливою особливістю ряду напрямів у давньоруському зодчестві.

Важливу роль в оформленні внутрішнього простору собору було приділено мозаїкам та фресковому розпису, що багатокольоровою гамою вкривали склепіння, стіни, стовпи.

За майстерністю виконання, масштабами та силою художньої виразності мозаїки та фрески Софійського собору в Києві є визнач­ним явищем у світовому мистецтві.

Церкви княжих монастирів Георгія та Ірини, а також церква

XI ст. невідомої назви в садибі будинку на Стрілецькій вулиці відо­мі ще за археологічними дослідженнями. У планах вони схожі між собою: це були хрестовокупольні тринефні споруди, оточені з трьох боків галереями. У церкві, що на Ірининському провулку, дослід­жено в північно-західній частині вежу, де містилися сходи на хори. Композиція всіх трьох споруд наближалася до центричної, як і в Софійському соборі. Завершувалися вони, як можна гадати, п’ять­ма банями. Усі особливості будівельної техніки свідчать про те, що їх будували майстри школи будівничих Софійського собору.

Близькою до цих храмів була архітектура останнього храму сти­льового напряму часів Ярослава Мудрого — собору Дмитрівського монастиря, побудованого наприкінці 50-х років XI ст. князем Ізяс- лавом Ярославичем.

У будівельній техніці, яка до початку XII ст. по всій Русі в осно­вному зберігала методи й прийоми доби розквіту Київської держа­ви, поступово зростало використання місцевих будівельних матері­алів. В області Середнього Придніпров’я, де, наприклад, поблизу великих міст не було каміння, цегла все більше починає заміняти його у кладці стін.

Змішаний спосіб поволі замінюється способом кладки утоплени­ми рядами. У церкві Спаса на Берестовім (кінець XI — початок

XII ст.) цей спосіб остаточно витіснив змішаний.

В архітектурі великих центрів Русі все більше починають про­ступати місцеві риси, що згодом розвинуться в школах зодчества окремих областей Русі.

Першими спорудами другої половини XI ст., в котрих ще про­ступали риси архітектури попередніх часів, були Михайлівський собор Видубицького монастиря у Києві та храм-мавзолей Бориса і Гліба у Вишгороді.

Михайлівський собор Видубицького монастиря було закладено 1070 р. князем Всеволодом Ярославичем у мальовничій місцевості на південній околиці Києва — Видубичах, де сходилися важливі до­роги на південь та південний схід. Поруч знаходився заміський князівський «Красний двір», що часто служив резиденцією князів династії Мономаховичів. Княжий, придворний, характер монасти­ря наклав відбиток на архітектуру собору. Собор будувався довго, до 1088 р. У плані мав восьмистовпну схему, причому головний купол розташовувався в геометричному центрі будови. Незвичайно широкий нартекс вміщує в собі з лівого боку круглу в плані вежу, й якій влаштовані сходи на хори. Вежа на відміну від попередніх бу­дов стоїть не окремо, а наче втиснута в товщу північної стіни нарте­кса й утворює на північному фасаді криволінійний виступ.

Видатним храмом Київської Русі був Борисоглібський храм-ма- взолей у Вишгороді під Києвом. Його будівництво триває ще з 70-х років XI ст. і було завершене лише 1115 р. Це був великого розміру храм за планом близький до Видубицького собору і, як свідчать пи­семні джерела, увінчений однією главою.

Як і Видубицький собор, його стіни було складено системою змі­шаного мурування, що мало чим відрізнялась від мурування Софій­ського собору.

Печерський монастир, заснований 1051 р. у Києві, 1073 р. розпо­чав муроване будівицтв_о._На подарованій князем Святославом землі біля княжого села Берестового споруджується Успенський собор.

Собор являв собою шестистовпний хрестовокупольний храм. Його архітектурний образ простіший і суворіший порівняно з Со­фійським собором. Композиція його зовнішніх об’ємів утворює па­ралелепіпед, що завершується одним куполом. Склепіння архітек­турного хреста Успенського собору вирізняються над об’ємом будівлі, чим деякою мірою пожвавлюється статична композиція бу­дівлі. Зі сходу собор завершується трьома гранчастими _zy плані ап­сидами. У конструкції собору шість хрещатих у плані стовпів не­суть на собі систему перекриття коробовими склепіннями.

У внутрішньому просторі собору чітко вирізняється просторо­вий хрест. У західній частині й над нартексом були розташовані хо­ри, на які вели сходи з північної сторони фасаду. Хори арками від­кривалися всередину храму. Пізніше до північної сторони нартексу була прибудована невеличка Івано-Предтеченська хрещальня, що мала вигляд маленького чотиристовпного храму з трьома апсидка- ми. Фасади собору були розчленовані пілястрами, які точно відпові­дали членуванню плану. Прості і лаконічні площини фасадів завер­шувалися півколами закомар та були оздоблені широкою смугою меандрового фризу.

Майстри будували Успенський собор за «божественною мі­рою» — 10 мір в ширину, ЗО — в довжину і 50 — у висоту. У даль­шому ця міра 2:3 стає характерною для багатьох споруд цього типу.

Популярність Успенського собору була така велика, що вплив його архітектури поширювався на давньоруське будівництво далеко за межами Придніпров’я.

У будівництві собору оформилася печерська будівельна школа, силами якої в наступні часи зведено кілька кам’яних споруд у монас­тирі. На початку ХП ст. печерські майстри будують Трапезну палату, рештки якої нещодавно досліджено на південний захід від собору, невелику каплицю княгині Євпраксії біля західного фасаду собору тощо.

На початку XII ст. була зведена і Троїцька надбрамна церква, яка являє собою тип чотиристовпного хрестовокупольного храму, побудованого в два поверхи. На нижньому споруджені головні воро­та в монастир і приміщення для варти, на другому поверсі розташо­вана церква, що є прикладом досить поширеного в давньоруському будівництві типу надбрамних церков.

У плані квадратна церква зовні не має апсид. Її східний фасад з нішами в стіні виходить над проїздом воріт.

Майстри Печерської будівельної школи працювали не тільки в Печерському монастирі. В 1108 р. на^-замовлення князя Святополка розпочинається будівництво Михайлівського Золотоверхого монас­тиря. 1113 р. собор було збудовано.

Як і Успенський, це був шестистовпний хрестовокупольний храм, увінчаний однією главою, з пропорцією храму 2:3, тризако- марними завершеннями фасадів. У нартексі з північної сторони була влаштована вежа зі сходами на хори, а з південної сторони прибудована невелика хрещальня.

Наприкінці XI ст. — на початку XII ст. печорський ігумен Сте­фан, за якого зводився Успенський собор, збудував на околиці Киє­ва біля р. Клов монастир Влахернської Богоматері.

У центральній частині це був невеликий хрестовокупольний храм, оточений галереями з кількома приміщеннями із західної сторони і, можливо, двома вежами та невеликим атріумом. Певно, зразком для нього, як можна гадати, була Десятинна церква, також присвячена Влахернській Богоматері.

Невеликі шестистовпні в плані церкви типу Успенського собору Печерського монастиря були досліджені в Києві на Копиревому кін­ці, в садибі Київського художнього інституту (можливо, собор Си- монового монастиря) та біля с. Зарубинці (літописний Заруб) над Дніпром. Стіни церкви в садибі Художнього інституту були прикра­шені характерними для другої половини XI ст. меандровими орна­ментами. >

Останньою спорудою стильового напряму другої половини XI — початку XII ст., як можна вважати, була церква Спаса на Бересто­вім. Церкву було збудовано Володимиром Мономахом за часів його княжіння 1113—1125 рр. Церква правила за палацовий храм ан­самблю князівської резиденції Берестове. В ній ховали князів ди­настії Мономаховичів, зокрема 1138 р. сина Володимира Мономаха, засновника Москви князя Юрія Довгорукого.

Тип храму походить від типу Успенського собору, з тією різни­цею, що в широкому нартексі по боках розташовані вежі зі сходами на хори і хрещальня. їхні об’єми ризалітами виходять на півфасади.

До входів з трьох боків церкви були прибудовані притвори, пе­рекриті трилопасним склепінням. Це перший приклад конструкції, що в дальшому відіграватиме велику роль у композиціях давньо­руських церков.

Техніка мурування стін значно відрізняється від мурування в XI ст. Каміння в стінах порівняно мало. Це вже не стільки змішане мурування, а мурування із затопленими рядами, тобто один ряд цегли затоплений між верхнім і нижнім, а зовні затинькований, що імітує зміщене мурування.

Усі без винятку споруди часів Володимира Мономаха (1113— 1125) в Києві, Смоленську, Борисполі, Ростові та інших містах були муровані технікою «opus mixtum», або імітували її (церква Спаса на Берестовім). Першою, відомою нам за часом спорудою, збудованою технікою порядкового цегляного мурування («opus isodus») була цер­ква Федорівського монастиря в київському дитинці, будівництво якої розпочалося 1129 р. за правління Мстислава Володимирови­ча. Мурування велося, як і в попередні часи, з великоформатної плінфи, товщина якої стає більшою. Розміри цегли в спорудах ЗО—40-х рр. придніпровських земель найчастіше: 18—27? 26—35? 4—4,5 см.

Після закінчення будівництва Федорівського монастиря, майст­ри князя Мстислава на його замовлення будують в 1132—1136 рр. у Києві на Подолі церкву Богородиці Пирогощі, в котрій риси нового стильового напряму оформилися повністю.

За типом — це був порівняно невеликого розміру (14 х 19 м) ше- стистовпний хрестовокупольний храм з однією главою. Фасади цер­кви розчленовані пілястрами з півколонами, що було характерною відзнакою стильового напряму. Площини фасадів були майже по­збавлені декору. Як можна гадати, їх прикрашав лише аркатурний фриз під закомарами та над карнизом бані. Розпланування церкви було зроблено неточно, а цегла з якої вона була побудована — дещо гіршої якості, ніж в княжих спорудах попередніх часів.

В 1144 р. майстри князя Всеволода Ольговича, можливо ті, що будували церкву Богородиці Пирогощої, будують церкву Георгія в Каневі, пізніше переіменовану в Успенський собор. Це шестистов- пний хрестовокупольний храм, увінчаний однією главою. Фасади розчленовані пілястрами з напівколонами. їх площини прикраше­но декоративними півциркульними нішами. Фасади і підбанник оздоблені тонкими лізенами та акуратним орнаментом. На трьох- уступчастих порталах збереглися залишки фрескових оздоблень. Хори розташовані над нартексом, на них ведуть сходи в товщі за­хідної стіни.

Найвідомішою пам’яткою архітектури XII ст. є Кирилівська це­рква у Києві, що була побудована в середині XII ст. Мономаховою онукою Марією Мстиславівною на спомин про свого чоловіка — ки­ївського князя Всеволода Ольговича (помер 1146 р.). Церква була собором феодального («вотчинного») монастиря, що належав черні­гівській династії князів Ольговичів.

За типом це шестистовпний хрестовокупольний храм, досить ве­ликого розміру (15?20,5 м). У пропорціях цього храму вжито ту ж саму систему («20 мір в ширину і ЗО мір в довжину»), що і в Успен­ському соборі Печерського монастиря. Будували церкву київські майстри (про це свідчить відсутність знаків на ребрах цегли, що характерно також і для церкви Богородиці Пирогощі), певно, не ду­же високої кваліфікації.

До третьої чверті XII ст. можна віднести невеликий чотири- стовпний храм у Зарубському монастирі на Дніпрі, де знаходився важливий стратегічний пункт Київської землі. Храм мав півколони на фасадах і, судячи з археологічних знахідок, деталі з лекальної цегли.

Чотиристовпною була й Василівська церква в Києві — остання споруда доби, яку ми розглядаємо. Церкву побудував на Старому дво­рі в київському дитинці 1183 р. князь Святослав Всеволодович. Спо­руджена вона вже з маломірної плінфи, що є характерним для піз­нішого стилістичного напряму. При традиційній схемі фасадів напів- колонами і витягнутою по осі композицією основного об’єму, архітек­тура церкви має істотні відміни, що ріднять її з архітектурою пізні ших часів. Пропорції її значно стрункіші, фасади оздоблені візерунка­ми з поставленої на ребро плінфи, віконні відкоси не прямі, а скошені. Півколони стрункіші і тонші за попередні у таких спорудах.

Першою будівлею нового стильового напряму кінця XII — пер­шої половини XIII ст. в Київській землі і, як можна гадати, однією з перших на Русі, була церква Василя в Овручі, збудована близько 1190 р. князем Рюриком Ростиславичем. За типом, це чотиристовп- ний, трьохапсидний, одноглавий храм з широко розставленими хрещатими в плані стовпами. Внутрішній простір храму (без апсид) точно вписується в квадрат. Характер розташування стовпів свід­чить про намір будівничого створити центричну композицію, а не­значні виступи лопаток (12—14 см) — про прагнення розкрити внут­рішній простір. Незвичайним для типів споруд попереднього сти­льового напряму є дві круглі в плані вежі, що фланкують західний фасад. Вежи Овруцького храму, як можна вважати, навіяні образа­ми споруд Ярославових часів, зокрема Київської Софії. Проте від останніх вони відрізняються і формами, і строго симетричним харак­тером постановки. Можливо, що вежи мали певні оборонні функції. Цей прийом буде в подальшому характерним для ряду кам’яних спо­руд України, Білорусі та Литви, де позначилися оборонні риси.

Церква Василя в Овручі має діякі ознаки, які свідчать про те, що в цій споруді ще не повністю виявилися риси нового стилістичного напряму. Фасади собору завершуються не трилопасною, а тризако- марною формою, хоча вже близькою за характером до тричасної. По- друге, стовпи овруцького храму мають хрещату форму.

Як можна вважати, риси нового стилю повною мірою відбилися в споруді, що була програмною для тих часів — соборі Апостолів у Білгороді. Його побудував князь Рюрик Ростиславич в 1195— 1197 рр. у своїй колишній великокнязівській резиденції — Білгоро­ді під Києвом.

Це був великий (20x26 м) шестистовпний, єдиний серед усіх ін­ших споруд нового стилю, трьохапсидний храм з вузьким нартек­сом. Він відокремлювався від центральної частини споруди восьми­гранними в плані стовпами. Хрещаті в плані східна пара стовпів широко розставлені, що свідчить про центричну композицію, і бу­ває при системі перекриття з підвищеними підпружними арками і вузенькими боковими нефами, які найчастіше перекриваються не півциркульними, а чвертьциркульними склепіннями, а фасади ма­ють трилопасну форму завершення. Собор не мав жодної прибудови чи притвору.

Лопатки, що виходили на фасад, були прикрашені профілями, а західні кути, там, де в Овручі стоять вежі — цілим снопом верти­кальних тяг.

Поряд із собором Апостолів були виявлені залишки кам’яної споруди, яка названа «малим храмом». Це був квадратний у плані, з великою апсидою !чотирма стовпами храм, збудований у техніці кінця XII — першої половини XIII ст.

Кінець XII — перша половина XIII ст. були періодом інтенсив­ного мурованого будівництва в Києві: печерський ігумен Василій будував кам’яні стіни навколо монастиря; 1197 р. Рюрик Ростисла- вич спорудив церкву Василя на Новому дворі; у 1199—1200 рр. Петро Милоніг будує стіну під Видубицьким монастирем; 1215 р. князь Мстислав Мстиславич збудував Хрестовоздвиженську церкву там, де зараз стоїть Андріївська, 1228 р. домініканські монахи бу­дують монастир з собором і конвентом.

Розкопками і спостереженнями різних часів було виявлено в Києві кілька споруд, що за особливостями їх будівельної техніки належать до періоду, який ми розглядаємо. Особливо нас цікавлять залишки двох цегляних будівель на Подолі, які дослідники намага­лися атрибутувати як Турову та Новгородську божниці (обидві пер­шої половини XII ст.), тоді як характер мурування, і особливо мало­форматна плінфа, дають підстави вважати їх спорудами пізніших часів.

За садибою Художнього інституту знаходилась невелика церк­ва, що за типом, технікою мурування і формами, безперечно, нале­жала до кінця XII — початку XIII ст. Як відомо, Новий княжий двір знаходився на Копиревому кінці, тобто там, де тепер стоїть бу­динок Академії образотворчого мистецтва та архітектури, тому є підстави для атрибуції розкопаної споруди як Василівської церкви на Новому дворі, що збудував князь Рюрик Ростиславич 1197 р. Во­на являла собою чотиристовпний, з однією апсидою, майже квадра­тний в плані храм. Бокові апсиди були вписані в товщу східної стіни. Його фасади прикрашено профільованими пілястрами такого типу, як у соборі Апостолів у Білгороді і церкві Василя в Овручі. Збудова­ний він був з маломірної плінфи технікою, типовою для кінця ХП ст.

На тому ж Копиревому кінці, в Нестеровському провулку, було

Рис. 47. Михайлівський собор у Переяславі, 1097 р. (реконструкція Ю. С. Асе­ева, В. О. Харламова).

розкопано і досліджено невеличку споруду XIII ст., що, певно, яв­ляла собою капелу боярського чи княжого двору. Вона була безстов- повою, однонефною, можливо, перекритою за допомогою системи ступінчастих арок. Особливий інтерес становила техніка побудови споруди. Фундаменти її було зроблено з шарів трамбованого бутобе­тону та грунту, а в муруванні стін, поряд із звичайною для тих часів малоформатною цеглою (20?27?4—6 см), окремими шарами клалася брусчата цегла розмірами 12?24,5?9 см з характерними жолобками на верхній поверхні. Це перший випадок, коли жолобчаста брусчата цегла використовується в мурованій споруді домонгольських часів.

Дуже близькою за планом та формами до Василівської була цер­ква Гнилецького монастиря в урочищі Церковщина за 15 км на пів­день від Києва. Церква майже квадратна в плані, чотиристовпна (східні стовпи хрещаті в плані, західні — круглі), одноапсидна, з вузькими боковими нефами, що може свідчити про трилопасне завершення фасадів. Фасади розчленовано профільованими піляст­рами, а техніка споруди типова для кінця XII — початку XIII ст.: малоформатна плінфа (23?18?4 см), відсутність стрічкових фунда­ментів. У товщі західної стіни були сходи на хори.

Надзвичайно цікавою спорудою кінця XII — початку XIII ст. бу­ла ротонда, рештки якої досліджено в самому центрі київського ди­тинця, напроти Десятинної церкви (поблизу садиби Трубецьких на вул. Володимирській, 3). Діаметр ротонди дорівнював 20 м. Її стіни членували 16 пілястр, а в центрі був круглий стовп діаметром 3,2 м.

Ротонда споруджена типовим для тих часів муруванням з буто­бетону в фундаментах і малоформатної цегли-плінфи (28?20?5 см) в стінах та пілястрах. В муруванні стін та стовпах разом з плінфою використовувалася брусчата цегла (25?12?8 см). Пілястри мали розміри 153 см в ширину і 70—80 см в товщину, їхні фундаменти були закладені на 20—ЗО см глибше фундаментів стін, що говорить про важливе конструктивне значення пілястрів. Певно, на них спи­рались або нервюри перекриття, якщо тут було вжито нервюрну систему, або балки дерев’яного перекриття.

Розглядаючи майже трьохсотрічний період розвитку архітекту­ри Київської Русі ми відзначаємо кілька (п’ять) стильових етапів. З кожним етапом розвитку давньоруського зодчества зростають мас­штаби кам’яного будівництва. Так, до 30-х років XI ст. на Русі було зведено менше 5 кам’яних споруд (в Києві); з 30-х по 60-і рр. XI ст. — 10; з 60-х років XI ст. по 90-і рр. XII ст. — 31. Значних масштабів кам’яне будівництво на Русі досягає в XII ст. З 30-х ро­ків XII ст. до нашестя кочовиків за археологічними даними відомо близько 150 кам’яних споруд у 20 містах Давньої Русі, утверджу­ються місцеві архітектурні школи Києва, Чернігова, Переяслава.