Своєрідність первісного мислення

Характерною рисою первісності є недиференційованість сфер життя, зрощення виробничої, соціальної та духовної діяльності. Це явище визначають як синкретизм культури, що грунтується на синкретизмі первісного мислення.

Синкретичному мисленню притаманне сприйняття сві­ту як цілісного живого тіла. Сприйняття це здійснюється більшою мірою почуттями, ніж розумом, тому воно емо­ційно забарвлене та знаходить вираження у міфічних об­разах, в ототожненні людського й природного. Тому пер­вісне мислення називають ще міфологічним. Міф — це не оповідь про світ, що існує, а творення іншого світу — таємничого, що поєднує і досвід, і прагнення, і вигадки. Наявне буття лише дає людині поштовх для творчості.

Образне сприйняття світу не вирізняло людину з ньо­го; усе сутнє мислилося як аналогічне людині, як сукуп­ність живих істот, котрі діють як люди. Людське тіло слу­гувало основою первісної класифікації явищ природи. Так, земля вважалася тулубом людини, вода — кров’ю, росли­ни — волоссям, сонце — очима, небо — головою тощо.

Визначення рівня мислення первісних людей як об­разного, міфологічного не означає, що вони не володіли раціональними знаннями. Давні мисливці й збирачі до тонкощів знали навколишню місцевість, звички тварин та властивості рослин. Подальше виникнення відтворю- вального господарства потребувало ще глибших та грун­товніших знань.

Відтак і дивовижна єдність усього світу. Палеолітичне мистецтво найбільшою мірою відбиває таке сприйняття. Характерною рисою цього мистецтва є реалістичність, по­дібність життю. Тому орнаментальних мотивів у ньому ма­ло. Знаменитий печерний живопис — це головним чином зображення звірів: окремі фігури або їх скупчення. Його стилістична одноманітність засвідчує певний поріг роз­витку тодішнього художнього мислення. Це ж стосується й скульптури. Жіночим статуеткам — так званим «палео­літичним венерам» — притаманні немодельовані облич­чя, гіпертрофовані груди й стегна, схематично зображені кінцівки або взагалі їх відсутність. Фігурки тварин, певно, були задіяні в мисливських ритуалах. Жіночі ж статуетки пов’язують із культом родючості. їх виготовляли для об­рядів, спрямованих на розмноження тварин та рослин, а також роду людського.

Про цілісне сприйняття світу, до речі, свідчить і перша форма усвідомлення колективом себе як певної спільноти через ототожнення з якоюсь рослиною або твариною, нас­лідком чого й було виникнення тотемного роду.

Сприймаючи світ за своєю подобою, первісні люди на­давали відповідних рис та властивостей і створеним ними речам. Речі «жили», тому що жило все. І з ними поводи­лися як з живими, їм приписували магічний зміст. Остан­нє виражалося у варіюванні форм та оздоблення речей.

Образне мислення спонукало людину до нових мис­тецьких пошуків. Яскравим доказом цього є поширення антропо- та зооморфного посуду. Схожість з людиною чи твариною досягалася не лише формою, а й виліпленими, прокресленими або намальованими деталями. Посудину сприймали як оболонку, наповнену по аналогії з тілом живих істот, особливо з тілом жінки, яка виношує дити­ну. Разом із тим посуд, наповнений рідиною, асоціювався з небом, що проливає дощ на землю. Оскільки посуд слу­гував ємністю для харчів, він пов’язувався з добробутом. Посудина з їжею — обов’язковий компонент усіх земле­робських свят, а переповнена до країв — символ процві­тання. Звідси походить образ рогу достатку.

Недиференційованість міфологічної свідомості зумов­лювала ототожнення всього з усім: приміром, горщик — це небо, жінках— родюча земля, оселя — черево звіра. Палеолітичні житла вінчали роги оленя, оскільки їхній верх сприймали як голову тварини, а все житло — як її тіло. Рудиментом такого сприйняття оселі є й сучасне прикрашання даху селянської хати зображенням півника. Разом із цим речі отримують багатозначне образне наван­таження: зображення жінки — це і образ праматері, й сим­вол родючості, а також домашнього вогнища; горщик, як ми вже бачили, — це і символ неба, з якого проливається життєдайна волога, це і символ жінки, що народжує та вигодовує дитину, це і символ достатку. Виходячи з такої поліфонії значень речей, поділ їх на утилітарні, мистецькі та культові є досить відносним, оскільки, зрештою, всім речам надавалося сакрального змісту.

Наслідком такого сприйняття світу було й те, що кож­на дія являла собою не просто виконання якогось трудо­вого чи соціального акту, а справжній ритуал. Так, ос­кільки кожна річ мала символічне навантаження, її виго­товлення обставляли ритуалами, завдяки яким можна бу­ло досягнути бажаного. Особливого значення надавали ри­туалам при виконанні життєво важливих робіт, як то: під­готовка та проведення полювання, зведення житла, оран­ка й сівба, доїння худоби тощо.

Саме через ритуал здійснювався зв’язок із зовнішнім світом, робилися спроби якось вплинути на нього. Люди жадали найпростіших речей: успішного полювання, доб­рого врожаю, здорового потомства. Щоб забезпечити це, вони й виконували різноманітні обряди та церемонії. Ра­зом із тим навіть найпростіші роботи були священними. Наприклад, висіваючи зерно чи готуючи їжу, людина пам’ятала про пращурів, котрі робили це вперше, знала правила, якими ті керувалися, знала й страшні кари для порушників цих правил. Так кожна дія людини ставала магічним актом, який за умов загального зв’язку всього з усім мав якось відбитися на всіх рівнях світобудови.

Таким чином, суть архаїчного світосприйняття поля­гає в тому, що всі життєво важливі дії — народження, шлюб чи смерть, заснування поселення, зведення житла чи оранка землі тощо — є цінними не самі по собі, а як повторення якогось ідеального зразка, якоїсь міфічної пра- дії. Засобом такого повторення і виступає ритуал. Унаслі­док цього між основними моментами повсякденного трудо­вого життя та образами життя космічно-світового вста­новлюється відношення паралелізму, внутрішнього зв’яз­ку, взаємозумовленості.

Міфологічний стиль мислення, цей нащадок первіс­ності, був притаманний значною мірою і добі ранніх ци­вілізацій, та й середньовіччю. Афіняни, немов діти, віри­ли в те, що, звівши статую богині перемоги Ніки, вони забезпечать собі переможні війни. І єгиптяни, і греки, і римляни сприймали статую як самого бога. Її мили, вдя­гали, годували. В Індії це роблять і донині. На час Діоні- сійських свят греки інколи прив’язували статую Діоніса, аби цей веселий бог не втік.

Учені вважають, що спадок міфологічного (образного) мислення зберігається в нашій психіці та проявляється в архетипах. Згідно з швейцарським психологом та культу­рологом К. Г. Юнгом, архетипи — це певні давні образи, які живуть у глибинах нашої підсвідомості та складають суттєвий елемент людської психіки. Цей фонд уявлень, що спирається на генетичну пам’ять, впливає на нашу поведінку та робить її не залежною (звичайно, не в усіх випадках) від свідомості. Ми багато чого робимо за тра­дицією (“так треба”), хоча такі дії часто-густо не прино­сять ні радості, ні користі.

Виходячи з семіотичного навантаження речей, їх мож­на розглядати як один із засобів комунікації. Форма речі, її оздоблення, призначення викликали у людей певні асо­ціації, створювали той чи інший настрій, спонукали до спілкування тощо. А засіб комунікації лише тоді може бу­ти дієвим, якщо він зрозумілий усім членам спільноти. Тому діяльність первісного майстра цілком визначалася загальноприйнятою традицією. Відтак речі відбивають не смаки та уподобання автора, а соціальну сутність певного колективу. Знак може сприйматися лише обмеженою со- ціокультурною групою. Це, до речі, створює труднощі у декодуванні знакових систем носіїв різних AK чи їхніх локальних варіантів.

Майстер спирався на традицію несвідомо — подібно до того, як люди користуються мовою, не знаючи до пев­них пір, що речення складається з іменника, дієслова, прикметника тощо. Таким же чином, як і в мові, де, крім слів, важливу роль відіграють інтонація, натяк або мов­чання, цей же закон діяв і при виготовленні речей. Май­стер знав контекст, в якому сприймалася річ, тому повне зображення він міг замінити його частиною чи знаком. Так, власне, й виникає символіка.