Семіотична властивість речей
Хоча пам’ятки мистецтва найбільшою мірою відбивають духовний світ давніх колективів, науважимо, по- перше, на умовності самого поняття «мистецтво» для первісності, по-друге, на тому, що не лише в таких пам’ятках, а й загалом у матеріальних залишках закладено велику соціокультурну інформацію.
Адже за кожною річчю стоять люди — з певним настроєм, світосприйняттям, усвідомленням свого буття. Можна навіть сказати, що соціокультурної інформації в речах зосереджено більше, оскільки їхня прагматична функція є досить обмеженою: ніж — щоб різати, лук — щоб стріляти, горщик — щоб варити їжу. В усіх суспільствах функція цих речей однакова, соціокультурний же зміст може різнитися.Кожна епоха, кожне суспільство створюють свої речі, і тому через багато століть чи тисячоліть вони можуть розповісти про того, хто їх породив. Речі — це своєрідна мова, якою час говорить про себе. Ця мова поліфонічна, бо дає змогу відтворити не лише матеріально-технічну базу давніх суспільств, заняття людей, їхній соціальний чи майновий стан, торговельні та культурні зв’язки, а й етнічну своєрідність, емоційно-психологічний настрій первісних колективів, естетичні уподобання.
Завдяки ж чому речі надають можливість отримувати таку різнобічну інформацію? Справа в тому, що кожній речі, окрім прямого призначення, тобто функції, притаманний певний знаковий зміст. Наявність його в речі називають її семіотичною властивістю. Поняття про семіотику як науку, що вивчає «життя знаків у рамках життя суспільства», де мова є лише частиною більш широкого кола семіотичних систем, введене швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром.
Таким чином, речі можуть виступати і джерелом пізнання внутрішнього світу та емоційно-психічного стану людей. Але відтворення цих аспектів життя первісної людності є надзвичайно складною справою. До того ж активна розробка цих проблем почалася лише недавно.
Наукова думка XIX ст. була спрямована головним чином на вивчення економіки, соціальної структури тощо. За такого підходу людина неначе розчинялася у відповідних категоріях. Характерною рисою науки другої половини XX ст. є те, що пізнання історії дедалі більшою мірою зосереджується на пізнанні культури. Відтепер наука звернулася до реального життя людини, до її повсякдення, які теж відчутно впливають на історичний процес. Так виникла наука культурологія. Цьому сприяла, зокрема, французька історична школа, що виникла з групи фахівців, об’єднаних навколо журналу «Аннали: економіка, суспільство, цивілізація».Іншими словами, якщо раніше під культурою розуміли лише «високі» її прояви — мистецтво, науку, освіту, то тепер у ній вбачають практично усі аспекти людського буття. Головним об’єктом пізнання став індивід з його прагненнями, переживаннями тощо. Але як достеменно зрозуміти світосприйняття первісних людей?
Слід пам’ятати, що речі можуть заговорити за умови, коли вони постають перед істориками у складі певного контексту. Річ як одиничний артефакт не дає змістової інформації про духовний світ людей, які її виготовили або придбали й користувалися нею. Зміст речі розкривається не через її розміри, матеріал чи форму, а через знання контексту, в якому річ функціонувала та створювала певний настрій. Це ж стосується образів, так би мовити, чистого мистецтва. Анімалістичний живопис існує й сьогодні. Та зрозуміло, що зображення звірів викликають у нас зовсім інші емоції, ніж у первісного мисливця.
Отож розкодування змісту речей потребує розуміння со- ціокультурного середовища, в якому їх було створено. Річ передає образ часу. Тому зір культури відрізняється від суто фізичного зору. Зір культури бачить лише ті форми, за якими стоїть духовний, суспільний, історичний зміст, тобто форми-знаки. Зір культури семіотичний. Відтак розвиток культури — це фактично зміна її знакового змісту.
Соціокультурний зміст предметів, семантику різних форм речей чи знаків, сцен чи орнаменту неможливо було б розкодувати, якби культура не мала такої риси, як традиційність.
Традиція акумулює суспільний досвід, завдяки їй він передається від покоління до покоління по- загенетичним способом — шляхом навчання. Традицію можна визначити як стереотип людської діяльності, як груповий досвід, котрий, передаючись, відтворюється. Традиція — це форма соціального наслідування через інформаційні канали та матеріальні предмети.Однією з особливостей первісної культури і є традиційність: панування звичних, усталених поглядів, оцінок, правил, тобто пріоритет колективних уявлень над індивідуальними, особистими. Сила звичаїв та традицій у первісному суспільстві була дуже великою. Вони стосувалися всіх сторін життя — виробництва, розподілу продуктів харчування, шлюбних стосунків, взаємин людей різного віку й статі, ступеня спорідненості, общинної належності тощо. Все життя індивіда підпорядковувалося певним нормам та правилам. Ними керувалися і окремі індивіди, і великі колективи.
Пануванню традиційності сприяли в основному два чинники. З одного боку, це була община — колектив, який контролював поведінку кожного. Цей контроль полегшувався тим, що правила поведінки, різноманітні табу сприймалися як установлені вищими, надприродними істотами в далекі часи. Ці істоти, мовляв, стежили за дотриманням звичаїв та суворо карали не лише порушників, а й увесь колектив. Обгрунтування правил моралі як наданих згори, а отже священних, відповідальність колективу за їх виконання посилювали і відповідальність кожного, оскільки порушення їх завдавало шкоди всім. У цьому — типовий прояв первісного колективізму. Другим чинником була тісна залежність людей від природи: у мисливстві, скажімо, — від наявності звірини, в землеробстві — від опадів, у скотарстві — від приплоду. Ця залежність породила цілу низку обрядів, грунтованих на відчутті цілісності всієї світобудови та спрямованих на її збереження. Якщо не випадав дощ або гинула худоба, це сприймалося як кара за порушення такої цілісності, а значить її треба було відновити.
Цей комплекс обрядів досить довго зберігається у селянській общині пізніших часів, яка протистоїть місту, оскільки продовжує більшою або меншою мірою залежати від природної стихії.
Тому в селянських обрядах пізнього часу є багато спільного з первісними суспільствами. Це є одним із вихідних моментів реконструкції останніх.Але цього замало. Щоб проникнути в соціокультур- ний зміст давніх речей, необхідно уявляти спосіб мислення первісних людей, рівень його розвитку. Таке уявлення можна скласти, вивчаючи сучасні первісні народи, які затрималися у своєму розвитку, а також давні писемні джерела, що походять із регіонів, де інтенсивний розвиток відтворювального господарства досить швидко/ привів до виникнення ранньокласових суспільств, а разом з цим і писемності. Поява писемності викликала бажання занотувати події не лише у своїй країні, а й у навколишньому світі. В поле зору, наприклад, грецьких та римських істориків потрапили й сусідні первісні народи (у тому числі ті, що населяли територію України), їхні звичаї, обряди, вірування. Ще одним джерелом реконструкції системи світогляду давніх суспільств є усна народна творчість — міфи, казки, перекази.
Аналіз усіх цих джерел дає змогу ретроспективно спуститися вглиб віків та окреслити систему світогляду давніх суспільств, а разом з цим — і семіотичне навантаження різних предметів та образів. Науважимо, що пізнання у цьому випадку йде, так би мовити, згори — від розуміння загальних закономірностей розвитку мислення та світогляду давніх людей до інтерпретації окремих речей та явищ, а не навпаки. Без знання загального ці речі залишаються німими, оскільки в них прямо не втілена інша значущість, окрім утилітарної. Що таке орнамент: це фантазія первісного майстра чи спосіб передан- ня якоїсь інформації для колективу, для наступних поколінь? Навіщо ліпили антропоморфні статуетки? Що це: дитячі іграшки, мініатюрні портрети людей чи зображення богів?
Отож історикові, котрий намагається реконструювати соціокультурні явища минулого, треба вміти оживити мовчазний світ речей силою своєї уяви, яка спирається на ретельне вивчення всієї сукупності вказаних джерел. Тоді первісне суспільство постане як своєрідне явище, якому притаманйі специфічні риси.