Еволюція художньої творчості

Цілісне сприйняття світу, притаманне палеолітичним ча­сам, згодом відчутно порушується. Перші прояви нового світосприйняття демонструє мезолітична доба. Натомість печерного живопису з’являються наскельні зображення — намальовані та вибиті (петрогліфи).

Загалом мезолітичне мистецтво відбиває, з одного боку, інший спосіб життя — зміну колективного полювання інди­відуальним, з іншого — новий стиль художнього мислення, який відходить від натуралізму.

Для мезоліту засвідчено й простий різьблений орна­мент на утилітарних речах (прямі та навскісні лінії, три­кутники на кістяних виробах). Трапляється також галька з гравірованими або нанесеними червоною фарбою знач­ками. Це овальні плями, смужки, зигзаги, решітки, зірки та навіть стилізовані фігурки людей і тварин.

Перехід до відтворювального господарства був переворо­том не лише в матеріальній, а йу духовній культурі. Збіль­шується кількість мистецьких виробів та їх асортимент, з’являються нові художні прийоми, урізноманітнюється техніка виготовлення виробів, зростає їх локальне розма­їття. Все це було спричинено ускладненням діяльності, більшою її диференціацією, подальшою структуризацією суспільства, зокрема появою мистецької еліти — професі­оналів.

Новий спосіб життя відбивають і традиційне мистецт­во, і нові його різновиди. У наскельному живописі пану­ють нові сюжети. Це батальні, побутові та міфічні сцени з зображенням людей, свійської худоби та різноманітних аксесуарів (зброя, віз, плуг, човен тощо). Поряд із цим зберігаються й мисливські мотиви (малюнки у спорудах Чатал-Хююка, на посуді ранніх землеробів). Та всім зоб­раженням притаманні подальша схематизація, спроще­ність, передання цілого через його частину. З’являються абстрактні символи (зокрема на кераміці — свастика, хрест та ін.).

Особливо яскравим свідченням зрушень у свідомості землеробських народів порівняно з мисливськими є орна­мент. Саме орнаментальні мотиви виступають провідни­ми для ранньоземлеробських суспільств. Орнаментація, на думку фахівців, набуває значного поширення тоді, ко­ли людина переходить від використання природних мате­ріалів до штучних, передусім глини. Орнамент тісно пов’язаний з формою речей, а їх тепер виготовляли ін­шим способом: не відсіканням зайвого від шматків каме­ню або кістки, а шляхом формування виробів з пластич­ної маси. Для цього треба було чітко уявляти складові час­тини предмета, порядок їх поєднання та нарощування. Орнамент і відбиває усвідомлення певного порядку, ритму.

Орнамент — мистецтво загалом абстрактне. Його по­ширення свідчило про нові можливості мислення, яке не копіює природу, а передає її символами. Але стосовно дав­ніх часів орнаментику лише умовно можна назвати абст­рактною: виходячи з етнографічних матеріалів вона сприй­малася первісними людьми цілком конкретно. Скажімо, ламаною лінією могли зображувати гори, звивистою — дороги, смугою — річки тощо. Емоційний вплив орна­ментації посилювався кольоровою гамою та символікою кольорів.

Стилізовані чи схематичні зображення, орнаментальні мотиви слугували своєрідними шифрами, покликаними розмежовувати певні кола людей — «своїх» та «чужих». Це могли бути й різні етноси, й різні соціальні спільноти в межах одного етносу (статевовікові групи, привілейова­ні прошарки, жрецькі корпорації тощо).

Відтворювальне господарство змінило свідомість лю­дини. Головними об’єктами мислення стали земля, що дає культурні рослини, свійська худоба, що дає м’ясо та молоко, атмосфера, що дає вологу, сонце, що дає світло й тепло. На збереження життєдайної сили землі та неба бу­ло спрямовано все життя первісних людей. Тому провід­ним культом ранньоземлеробських суспільств є культ родю­чості. Здатність природи до щорічного оновлення мисли­

лася за аналогією з жінкою, що народжує дітей. Саме в середовищі ранніх землеробів лежать витоки універсаль­ного образу богині-матері — як прародительки, як симво­лу постійного відродження життя. Виникши ще за палео­літу, цей образ отримав додаткове навантаження, пов’язане з землеробством та скотарством.

Яскравою формою втілення образу богині-матері є ма­ла скульптура. За неоліту та енеоліту вона набуває знач­ного поширення — і в плані охоплення багатьох AK, і в плані чисельності цієї категорії речей. Її представлено го­ловним чином антропо- й зооморфною глиняною плас­тикою. Панівне місце тут займає жіночий образ, чолові­чих та зооморфних статуеток мало. В такій скульптурі під­креслено статеві ознаки, є зображення жінок вагітних і таких, що народжують. Порівняно з палеолітичними ста­туетками обличчя жінок детально змодельовані. Про зв’язок цих статуеток з культом родючості свідчать, зок­рема, зерна, які підмішували до глинц. Здатність жінки народжувати дітей, вигодовувати їх повинна була відби­тися на врожаї хліба та приплоді худоби. Саме з цією ме­тою й виготовляли жіночі статуетки. Тіло жінки ототож­нювали з землею, засіяною зерном, з землею, з якої все проростає. Тому жіночі статуетки та зображення жінок на посуді прикрашали орнаментом із мотивами проростання рослин.

Часто супутником жінки є бик. У Трипільській культу­рі, наприклад, для жіночих статуеток виготовляли мініа­тюрний трон зі спинкою у вигляді стилізованої голівки бичка; у Передній Азії — це зображення жінки з рогами бика, жінки, що народжує бика.

Культ родючості набув найяскравішого вираження в ритуалах, присвячених початку та завершенню землероб­ських робіт. Ці справді доленосні для людей події збігали­ся з важливими природними явищами — розквітом при­роди напровесні та її згасанням восени.

передають і поховання людей під підлогою жител, поши­рені в середовищі ранніх землеробів.

З культом родючості пов’язані й обряди викликання дощу. У світовій міфології вологу втілює образ змії (вона краде воду та стереже джерела). Цей образ широко пред­ставлений у землеробських культурах різного часу. Особ­ливо він притаманний Трипільській культурі. Тут ним прикрашали посуд найвищого гатунку, призначений для найважливіших культових церемоній. Такий посуд разом із тим має обриси жіночого тіла. Зображення змій є й на жіночих статуетках. Отже, символізуючи вологу, змія уо­соблює й культ родючості. З символами дощу пов’язують і зображення у вигляді паралельних ліній, які трапляють­ся чи самі по собі, чи поряд з зображенням жінки; а з символами води — хвилясті лінії, зображення водоплав­них птахів, риб. Подібна символіка, на чому вже науважу- валося, закладена і в самому посуді: це небо, з якого ллється дощ. Пізніше такі уявлення оформилися в універсальний міф про золоте цеберко, яке, падаючи з неба, проливає на землю благодатну вологу.

Обряди були колективними, але різні обряди вико­нувалися в межах колективів різного рівня. Безумовно, сезонні ритуали, пов’язані з початком та закінченням польових робіт, першим вигоном худоби на пасовища після зимівлі, проходили за участю всіх членів общини, а можливо, й кількох общин. Ритуали, пов’язані зі спо­живанням харчів, народженням дитини, одужанням хво­рого, виконували в сім’ї. Спеціальних святилищ давні хлібороби не мали. Навіть культові споруди Чатал-Хю- юка дослідники інтерпретують як такі, що були й осе­лями. В ареалі Трипільської культури виявлено будівлі з вівтарями, а також такі, де були значні скупчення куль­тових речей — статуеток, спеціального посуду.

Священним місцем в оселі було вогнище, яке давало тепло й світло, на ньому готували страви, навкруг нього збиралася родина. Одним із провідних культів ранніх зем­леробів був культ домашнього вогнища, а разом із цим — культ жінки—охоронниці домашнього вогнища, жінки-гос- подині. Певно, відображенням цього культу є, зокрема, модельки жител: вони трапляються у Трипільській та ін­ших ранньоземлеробських AK.

Відсутність спеціальних культових споруд на ранньо- землеробських поселеннях, зокрема території України, свідчить, що сакральна сфера ще не відокремилася від по­бутової, або, як кажуть, профанної. Не було й спеціаль­них жерців, які б займалися лише культовими справами. Ці функції виконували голови сімей та родових груп.

Ми вже зазначали, що поширення орнаментальних мо­тивів у ранніх землеробів пов’язують з усвідомленням сві­ту як певної впорядкованої системи. Цьому, безумовно, сприяла осілість. Мисливцям притаманне лінійне (марш­рутне) сприйняття простору, зумовлене мандрівним спо­собом життя, землеробам — радіальне. Уявлення останніх про світ зосереджувалися в основному на своєму посе­ленні та його околицях. Те, що було далі, здавалося воро­жим, чужим, населеним чудовиськами. Поступово фор­муються уявлення про будову світу: горизонтальну — центр та околиці, а також вертикальну — земний світ, надзем­ний та підземний. Реалізацію уявлень про тричленну вер­тикальну будову світу вбачають, зокрема, у тричленній фор­мі посуду та поділі його на три частини орнаментацією або чергуванням орнаментованих і вільних від орнаменту поверхонь. Три вертикальних світи певним чином спів­відносяться один з одним та з різними істотами. Кожен із цих світів, особливо нижній та верхній, може бути добро­зичливим або ворожим. Поява синкретичних образів, як, скажімо, дракона, засвідчує спроби поєднати обидва ці світи — горішній, представлений птахом, та долішній, що асоціювався зі змією. Можливо, цим хотіли викликати сприятливі атмосферні умови для землеробства.

Горизонтальну будову світу уявляли чотирибічною. По­яву такого сприйняття засвідчено, на думку дослідників, орнаментом, який організовано у квадрати, або зображен­ням хреста, який вказує на чотири сторони світу, а також переходом до чотирикутної форми осель (за палеоліту та мезоліту вони були округлими). Таким чином, оселю сприймали як мікросвіт, мікрокосм.

За доби ранніх землеробів та й дещо раніше зародили­ся космогонічні та космологічні міфи, тобто уявлення про походження та будову Всесвіту. Найпоширенішим є кос­могонічний міф про народження Всесвіту з яйця, який належить періодові всеохоплюючого ототожнення. Яйце, що дає життя, зрівнюється з природними явищами, котрі мають подібні форму та функцію: з Сонцем, Місяцем, Зем­лею, небесною сферою. До появи яйця був хаос, морок, одна вода. Яйце може бути знесене птахом, подароване кимось, виділене із хаосу, виловлене з води тощо. Най­частіше воно розбивається, і з різних його частин утворю­ються окремі складові Всесвіту. Організацію Всесвіту, ві­докремлення неба від води найяскравіше відбито у міфах про потоп, який приніс не лише загальне знищення, а й подальше відновлення світу в іншій якості.

Щодо структури Всесвіту, то ЇЇ центром вважали світо­ве дерево, три частини якого — коріння, стовбур та кро­на — збігалися з трьома вертикальними сферами. Кожній з них притаманний свій світ істот: підземній — змії та риби, наземній — звірі, горішній — птахи. Пізніше ці три сфери були ототожнені зі світом богів, світом людей та світом померлих.