Локальні особливості первісної культури

Як бачимо, етапи розвитку первісності, виділені на підс­таві прогресу техніки та природокористування, збігають­ся з певними стадіями художнього осмислення світу. Це підтверджує, з одного боку, правильність запропонова­них археологами критеріїв періодизації давньої історії, а з іншого — ту істину, що духовна культура загалом і мис­тецтво зокрема — це і є власне образ життя.

ського світу. Про це ж свідчать і локальні особливості куль­тури, зокрема й східноєвропейського населення. Вони ста­ють помітними вже за палеолітичної доби та проявляють­ся не лише в особливостях кам’яної індустрії, а й у мис­тецтві.

Зіставлення пам’яток дає змогу виявити формальні особливості культури мешканців різних регіонів, оригі­нальні її прояви, за якими приховуються особливості сві­тосприйняття, і — головне — визначити конкретні спосо­би втілення останніх. Намагаючись розкрити культуру пев­них людських спільнот, ми наштовхуємося на проблему співвідношення загального та конкретного. Розуміння за­гальних закономірностей розвитку первісності, виявлен­ня універсалій, з одного боку, та мовчазність археологіч­них джерел, з іншого, створюють загрозу ототожнення кон­кретного з загальним. Це і є причиною того, що тема ло­кальних особливостей культури відтворена більшою мі­рою описово — на рівні констатації своєрідності факто­логічного матеріалу, а не власне реконструкції емоційно­го світу. І здолати цей бар’єр дуже важко. Тому сьогодні мова може йти лише про самобутність деяких елементів культури давнього населення України;

Відсутність карстових печер на рівнинах Східної Євро­пи спричинила розвиток інших форм палеолітичного мис­тецтва, інших традицій улаштування ритуалів та свят. Кіст­ки мамонта, розмальовані червоною фарбою, — ось щЬ широко використовувалося у цій царині. У розписі кісток переважає лінійний орнамент.

Своєрідності палеолітичному мистецтву нашої терито­рії надають і інші пам’ятки. Наприклад, деякі статуетки такою мірою стилізовано, що важко розпізнати образ, який вони передають: чи то жінки, чи то птаха або ще когось.

Своєрідним духовним центром степової смуги була так звана Кам’яна Могила неподалік Мелітополя. Вона має природне походження не зовсім зрозумілого характеру та являє собою нагромадження кам’яних брил, що нагаду­

ють якісь дивовижні створіння та утворюють гроти й на­віси. Це місце ще з доби палеоліту використовували для проведення різних обрядів. І за багато тисячоліть тут ство­рено справжню художню галерею. На камені вирізьблено зображення тварин, людей, багато значків — ліній, кіл, ромбів, решіток тощо. На деяких з них збереглися залиш­ки червоної фарби. Подекуди зображення утворюють певні композиції.

. Доба мезоліту на нашій території не знайшла прямого відбиття у мистецьких пам’ятках. Однак навряд чи це мож­на розглядати як свідчення деградації духовного життя. Зміна способу діяльності та активна рухливість могли зміс­тити його акцент у бік власне ритуалу — такого, що не має матеріального втілення, оскільки грунтується на мо­ві, співах, танцях тощо.

З виникненням відтворювального господарства фор­мується нове світосприйняття. Постають і нові можли­вості для його втілення — завдяки зростанню осілості та впровадженню нових матеріалів, зокрема глини. На тери­торії України з доби неоліту, а ще різкіше з доби енеоліту намічаються дві провідні культурні смуги — землеробська 'та скотарська, хоча деякий час існував і третій світ — рибалок. Вони різнилися не лише господарством, а й спо­собами кодування соціокультурної інформації. Це, зокре­ма, відбито в оздобленні кераміки. Землеробський світ, ⅛o вже помітно у Бузько-Дністровській культурі та особ­ливо яскраво виступає у Трипільській, був схильний до плавних ліній, які утворюють хвилі, кола, овали та пере­ходять в образи змії, дракона тощо.

Зовсім іншу ситуацію спостерігаємо серед скотарських народів. Певно, суворі та прості умови життя породили досить скупі форми мистецтва. Степовим AK доби енео­літу — бронзи не притаманне фігуративне мистецтво. Зоб­раження людей, тварин, якихось предметів трапляються дуже рідко (зокрема, вже згадані петрогліфи Кам’яної Мо­гили). Асортимент посуду у скотарів невеликий, орнамен­тація — скромніша. Тут немає мальованого посуду. Орна­мент або прокреслювали по вогкій глині загостреною па­личкою, або робили шляхом надавлювання пальцем, па­личкою чи штампом, інколи обмотаним тонким шнур­ком. Такі орнаменти складаються з ямок, відбитків, насі­чок, прокреслених ліній, які утворюють прості або склад­ні геометричні композиції. На горщиках Зрубної культу­ри трапляється поєднання орнаменту з якимись значка­ми — свого роду піктограми.

Не набули поширення в колі степових AK і глиняні статуетки. Виняток складають Середньостогівська та Ca- батинівська культури. Активізація скотарства в середови­щі носіїв Сабатинівської AK супроводжувалася появою мо­ментів, притаманних землеробським культурам. Це гли­няні фігурки, модельки хлібчиків, а також попелища, які слугували ритуальними об’єктами. За пізньої бронзи та раннього заліза попелища стають характерною рисою зем­леробських культур лісостепової смуги.

Рухливий спосіб життя та акцентування уваги на вели­ких обширах зумовили те, що скотарі стали приділяти ве­ликого значення поховальному обряду. Згадаймо, що ранні землероби, як правило, не залишили могильників; лише окремі поховання виявлено під долівкою жител або на поселеннях. У скотарському ж середовищі виник такий своєрідний спосіб поховань, як курганний.

Учені трактують курган як символічне втілення Всес­віту з трьома його складовими: нижній світ — могила — світ померлих; середній, тобто поверхня, на якій споруд­жено курган, — це наземний світ, світ живих; горішній світ — курганний насип — то небесна сфера.

Для скотаря курган був не лише могилою пращура, а й способом позначити свою територію, і своєрідним хра­мом. Тому деякі кургани мають складну конструкцію, що має як практичне, так і культове значення. їх споруджу­вали, укладаючи певним чином різні шари землі та глини і вальки з дерну, схили укріплювали обмазкою, камінням тощо. Деякі курганні групи утворюють своєрідні храмові ансамблі. Окремі кургани поєднані валами, кам’яними ого­рожами, вимостками. У Зрубній культурі трапляються кур­гани видовженої форми, фігурні насипи. На вершинах кур­ганів інколи влаштовували ритуальні майданчики, про що свідчать кістки тварин, уламки посуду та інші речі.

З курганами на нашій території пов’язані й мегалітичні споруди. Деякі з найдавніших курганів (так званої постма- ріупольської спільності) оточені масивними кам’яними брилами. Надалі поховання інколи здійснювали в кам’яних ящиках (Нижньомихайлівська, Кемі-Обинська AK, Куль­тура кулястих амфор тощо), складених з необроблених або трохи оброблених плит. Деякі з них розмальовано фарба­ми, деякі мають різьблені зображення.

Курганна обрядовість спричинилася й до появи мону­ментальної кам’яної скульптури. Найпримітивнішою її формою є менгір — вертикально встановлений видовже­ної форми камінь, котрий можна трактувати і як символ світового дерева, і як щось подібне до фігури людини. Найбільшого поширення кам’яна скульптура набула у на­селення Ямної культури. Тут є і примітивні статуї, в яких ледь намічено голову, і з більш детальною проробкою об­личчя, рук тощо. Кам’яні стели притаманні й Кемі-Обин- ській культурі. На деяких.із них викарбувало якісь значки та навіть сцени.

У наступних AK традиція виготовлення кам’яних стел згасає, і в Катакомбній та Зрубній культурах вони пооди­нокі. Новий спалах її пов’язаний з кіммерійцями. Але це вже піші стели — у вигляді стовпа, який надзвичайно умов­но передає людську постать. У верхній частині зображено намисто або викарбувано якісь значки, посередині — по­яс із підвішеною до нього зброєю.

Поховальний обряд скотарів яскраво втілює ідею зв’яз­ку між світом живих та світом померлих, переходу з од­ного стану в інший. У цьому переході великого значення надавалося тваринам, зокрема коню, що особливо влас­тиве індоіранцям. Кінь мав доставити небіжчика в царс­тво мертвих. Культ коня починає формуватися в середо­вищі степового населення з доби енеоліту. Залишки ко­ней (кістки кінцівок та черепи) виявлені у похованнях Ямної культури. Дослідники вважають, що саме із схід­ноєвропейських степів культ коня поширився на інші території. Досить рано тут сформувався і культ бика, кіс­тки якого знаходять на культових площадках, на перек­ритті могил та поруч з небіжчиком. Для Ямної культури зафіксовано поодинокі випадки влаштування кромлехів навколо могил, складених із поставлених по колу чере­пів бика. Для Зрубної культури встановлено звичай ви­готовляти опудало коня, яке клали в могилу або на пе­рекриття ями. Цей звичай має паралелі в індоіранській міфології, де герой повертається з того світу на кінсько­му опудалі.

Особливо великою була роль коня у поховальній прак­тиці та мистецтві скіфів. Безумовно, це відбиває значення коня в житті кочовиків. Не дивно, що коли цареві Атею запропонували послухати флейту, він відповів, що йому більш до вподоби іржання коня. Кінь та колесо були в індоіранців символами Сонця. Офірування коня вони вва­жали найбільш значущим і далеко не в усіх випадках при­носили його в жертву. Лише могили скіфської знаті суп­роводжувалися похованнями коней у дорогому обладунку.

Переправою на той світ не обмежувалася функція ху­доби у поховальному обряді. В дорогу небіжчикові обов’яз­ково давали кусень м’яса. Залишки кісток тварин поруч з похованим трапляються в могилах. Приносячи в жертву тварин, люди намагалися задобрити сили природи, що було спрямовано і на відтворення худоби, і загалом на добро­бут людей. Певно, тварини виконували й роль спокуту- вальної жертви.

Взагалі худоба була неодмінним учасником та об’єк­том усіх скотарських обрядів та церемоній.

З ідеєю переправи на той світ пов’язаний і колісний транспорт. Найдавніші знахідки возів і коліс зафіксовані у похованнях Ямної культури, і надалі ця традиція збері­гається. Ще одним засобом переправи на той світ був во­гонь. Спалювання небіжчиків символізувало приєднання їх до універсальної стихії вогню. Разом із тим вогонь в усіх народів світу вважався очисним засобом відродження до нового життя. Тому, крім спалення небіжчиків (а цей обряд не набув значного поширення на нашій території), провадили різні ритуали з вогнем. Вони засвідчені сліда­ми вогнищ на підкурганній поверхні, наявністю вуглинок у могилах, курильниць тощо.

Таким чином, у поховальних звичаях скотарів яскраво відбито й ідею відродження до життя, що демонструють і поза похованих — у зібганому стані, який імітує положен­ня дитини в утробі матері, — і звичай посипати небіжчи­ка червоною вохрою, що символізувала кров, життя.

Загалом систему світогляду, генеалогічні легенди чи ге­роїчні сказання можна передати різними кодами: словес­но — у вигляді оповіді, яку можна занотувати за наявності писемності, а також орнаментом, антропо- та зооморф­ними зображеннями і різною структурою їх організації: верх — низ, верх — середина — низ, центр — боки тощо. За доби бронзи та у кіммерійців переважали орнаментальні коди.

Принципово нові способи фіксації інформації маємо для культури скіфів. Це передусім зоо- та антропоморфні коди. Характерною рисою скіфської культури, особливо архаїчного часу (VII-VI ст. до н. е.) є вже відомий нам звіриний стиль, який разом зі своєрідною зброєю та кін­ською вуздечкою утворює так звану скіфську тріаду — найяскравіший комплекс культури цього народу. Висту­паючи складовою частиною скіфсько-сибірського звіри­ного стилю, притаманного раннім кочовикам євразійсь­ких степів, скіфський має певні особливості. Цей стиль з’явився в наших краях зненацька, що й породило проб­лему його походження, а разом з цим і самих скіфів та їхньої культури.

Загалом виникнення скіфського звіриного стилю від­биває формування нової ідеології, нової системи ціннос­тей, нової системи мислення, пов’язаних насамперед з вій­ськовою звитягою. Образи хижих звірів і травоїдних тва­рин, хижих птахів, синкретичних та фантастичних істот на диво збігаються з формою виробу та його функцією, неначе підсилюючи її. У більшості випадків не образ на­носили на готову річ, а робили її з самого початку у формі фігурки тварини чи її частини. Це, наприклад, бляшки для вуздечки у вигляді згорнутого в кільце хижака, твари­ни з підібганими ногами, голови тварини чи птаха, крила, лапи, дзьобу. Часто деталі основного образу в свою чергу теж оформлені у звіриному стилі. Скажімо, закручені ро­ги оленя викінчуються орлиними голівками тощо. Тут ми спостерігаємо чудернацьке плетиво образів, гармонійно вписаних один в один. Не викликає сумніву, що такі речі виконували й магічну функцію, яка начебто подвоювала основну.

Особливо виразними є образи архаїчного часу, спов­нені величезної напруги. Цього досягали рельєфністю фі­гур, підкресленням окремих частин — ока у хижого птаха, м’язів хижака чи травоїда. Цей динамізм лише частково зберігається за класичного часу в так званих сценах мор­дування, які з’являються з V ст. до н. е. Вони передають несамовиту бійку звірів — реальних та фантастичних: пан­тера роздирає оленя, страшний крилатий грифон наки­нувся на коня, орел дзьобає козеня тощо. Інколи хижаки з обох боків нападають на травоїдну чи свійську тварину. Та загалом із цього часу образи втрачають напруженість через стилізацію зображення.

Декодувати звіриний стиль якоюсь мірою легше, ніж орнаментальні мотиви. У цьому стилі є певна наочність, яку можна трактувати за асоціацією. Певні тварини спів­відносяться зі сферами буття: птахи — верхня сфера, не­бесний світ; копитні — середній світ, світ людей; риби й земноводні — підземний, хтонічний світ. Тварин можна трактувати й виходячи з їхніх властивостей: хижаки як носії смерті асоціюються з підземним світом. Тому в сце­нах сутичок хижаків з травоїдами вбачають метафоричне зображення смерті.

Деградація скіфського звіриного стилю пов’язана з по­ширенням рослинного орнаменту, а також антропоморф­них зображень, які стають провідними у IV ст. до н. е. Багатьом із них притаманна реалістичність, за допомогою якої передаються різні сцени з життя скіфів. Так, відомий за повідомленням Геродота звичай побратимства проілюс­тровано на золотих платівках, де зображено двох скіфів, які стоять навколішки й тримають ритон. Пози, одяг, на­явність відповідних атрибутів дають змогу розцінювати де­які витвори як зображення богів, які передають вищу вла­ду земному цареві. Пантеон скіфських божеств та їх грецькі кореляти також описано Геродотом. Вивчення функцій цих божеств, зіставлення з релігійними системами індо­іранських народів дозволяють гіпотетично пов’язати їх з тими чи іншими образами, представленими у скіфському мистецтві.

Поряд із цим існують зображення, які, на перший пог­ляд, відбивають побутові сцени, оскільки на них цілком реалістично представлені, скажімо, стриноження коней (Чортомлицька ваза), доїння овець (пектораль з Товстої Могили), розважлива бесіда (чаша з Гайманової Могили) тощо. Однак причетність подібних речей до поховань знаті, їхня оригінальність та висока художня майстерність при­мушують піддати сумніву доволі спрощене розуміння та­ких сцен. Сучасні дослідники схильні вбачати в них вті­лення генеалогічних легенд, занотованих, зокрема, тим же Геродотом. Поки що це гіпотеза, але очевидно те, що, не маючи писемності, скіфи користувалися іншими кода­ми для фіксації та передання інформації.

Наостанок хотілося б наголосити на тому, що хоч би скільки сперечалися фахівці довкола загадок первісного мистецтва, витоки його лежать саме у праці та магії, точ­ніше — у праці, яка водночас є і магією. Загальним для первісного мистецтва було те, що воно відбивало палке бажання людини, котра не просто споглядала природу, а відчувала перед нею тривогу й острах, — бажання перебо­роти це відчуття. І покладаючись на власні сили, і через магію наші пращури намагалися вийти за межі сутнього та створити інший світ — світ ідолів і фетишів, які б узяли гору над стихією природи на користь «вінця її творіння».

Така спрямованість мистецтва зумовлена самим люд­ським єством, певно, тому вона пережила не одне тися­чоліття. Справжнє мистецтво було й залишається засобом подолання недовершеності земного буття — засобом воіс­тину дивовижним у своїй незбагненності. Художня твор­чість не просто відтворює світ: вона виражає одвічне праг­нення людини до якнайглибшого осмислення та — зрештою — перетворення світу. Цей процес не має упину й триває дотепер.

Література Антонова Е. В. Очерки культуры древних земле­дельцев Передней и Средней Азии. Москва, 1984.

Ардзинба В. Г. Ритуалы и мифы древней Анато­лии. Москва, 1982.

Бессонова С. С. Религиозные представления ски­фов. Киев, 1983.

Бибиков С. Н. Древнейший музыкальный комп­лекс из костей мамонта. Киев, 1981.

Кнабе Г. С. Материалы к лекциям по общей тео­рии культуры и культуре античного Рима. Моск­ва, 1993.

JIeeu-Cmpoc К. Структурная антропология. Мос­ква, 1985.

Монгайт А. Л. Археология Западной Европы. Мос­ква, 1973. Т. 1.

Окладников А. Я. Утро искусства. Ленинград, 1967. Первобытное искусство. Новосибирск, 1971.

Пидопличко И. Г. Палеолитические жилища из кос­тей мамонта на территории Украины. Киев, 1969. Раевский Д. С. Модель мира скифской культуры. Москва, 1985.

Ранние формы искусства. Москва, 1972.

Столяр А. Д. Происхождение изобразительного ис­кусства. Москва, 1985.

Тайлор Э. Б. Первобытная культура. Москва, 1989.

У истоков творчества. Новосибирск, 1978.

Формозов А. А. Памятники первобытного искусс­тва на территории СССР. Москва, 1966.

Фрэзер Д. Д. Золотая ветвь. Москва, 1980.