Суспільство гунів за правління Аттіли

Ще під час спільного правління Блєди й Аттіли в суспільстві гунів відбуваються кардинальні зміни. Руя передав владу племінникам, у відповідь Аттіла розділив імперію між своїми синами.

управління державою, здійснюване військовим ке­рівництвом, поступається принципам наслідуван­ня влади від батька до сина. Вже навіть Рую ромеї сприймали як вождя гунів, а його оточення — як по­літичну верхівку племені. При Аттілі суспільна стра­тифікація поглиблюється. Серед гунів з’являється знать, чия влада залежала тепер не від військового мистецтва, а від багатства.

49

У гунському суспільстві того часу вже не було міс­ця правителям, які б обіймали свої посади завдяки воєнному таланту, досвіду та професіоналізму. Усе базувалось на грошах, проте Аттіла мав і своїх на­ближених, яким довіряв управління територіями і свою особисту охорону. Серед них виділяється «кращий гун і воїн» Едеко, римлянин Орест (батько останнього римського імператора Ромула Августу- ла), Беріх, Онегесій. Усі наближені особи дотриму­валися чіткої ієрархії. Так, у кожного з них за столом в Аттіли було своє місце. Онегесій сидів праворуч від правителя, Беріх — ліворуч, римлянин Орест мав нижче положення, аніж гун Едеко, очевидно, через своє походження. Ці люди складали основу держав­ного адміністративного апарату. Без них навіть най­більш самостійний і деспотичний правитель не зміг би якісно управляти величезною і строкатою імпе­рією.

Строкатою ми назвали її не випадково. Усі підко­рені в ході воєнних і загарбницьких походів народи включалися до складу імперії Аттіли.

Слід сказати, що життя приєднаних племен, як це зазвичай буває в будь-якому суспільстві і в будь-яку епоху, було вкрай складним. Якщо самі гуни, навіть незаможні, ті, які ніколи не знали багатства чи влади, жили більш-менш нормально, маючи все необхідне для достойного життя, то завойовані племена біду­вали. Гуни ставилися до них, як до рабів, причому це ставлення утверджувалося як ментальна риса народу і передавалось від покоління до покоління.

50

Отже, формується нове державне утворення — прообраз степової імперії. У класичному розумінні термін «імперія» означає таку форму державності, якій притаманні дві головні ознаки: 1) великі терито­рії, 2) наявність залежних або колоніальних володінь. Дослідник М. Крадін виділяє такі характерні озна­ки кочової імперії: багатоступінчастий ієрархічний характер соціальної організації, базований на генеа­логічних племінних зв'язках; дуальний або тріадний принципи адміністративного поділу держави; воєн­но-ієрархічний характер суспільної організації «ме­трополії»; специфічна система наслідування влади; особливий характер відносин із землеробським сві­том. Державу гунів Крадін відносить до квазіімпер- ських кочових державоподібних утворень^[30].

Він же поділяє кочові імперії на три групи.

1) Типові — кочовики і землероби існують на від­стані. Варвари нападають на осілих, грабують, вима­гають данину тощо. До цієї групи належать племена хунну, сяньбі, тюрки, уйгури та інші.

2) Данинні — землероби залежать від кочовиків, які експлуатують їх через накладання данини (Хозар­ський каганат, імперія Ляо, Золота Орда та інші).

3) Завойовницькі — номади завойовують земле­робське суспільство і переселяються на його терито­рію (Парфія, Кушанське царство тощо)^[31].

С. Кляшторний і Т. Султанов під степовими ім­періями розуміють поліетнічні державні утворення з військово-адміністративними методами управлін­ня, створені за допомогою військової сили в процесі завоювання територій, як правило, з іншим типом господарства^[32].

Як зазначає один з найвидатніших сучасних до­слідників історії Євразійського Степу Пітер Голден, степова держава — це військова сила, здатна підтри­мувати себе перед загрозою іноземних і внутрішніх

ворогів^[33]. Ця сила ґрунтувалась на чіткій податковій системі і сформованому чиновницькому апараті дер­жавного управління. Соціальна згуртованість базу­валася не на родинних зв'язках і звичаях, а швидше на державницькій ідеології, часто підкріпленій релі­гією і поняттям громадянської свідомості.

51

Основними особливостями степового суспільства були: ієрархія, різниця в ступені доступу до основних ресурсів, покора чиновникам, захист території^[34]. Ко­човики захищали себе фізичними та ідеологічними засобами, шляхом підтримки збройних сил і нала­годження зв'язків з іншими подібними до них наро­дами.

Гуни часів Аттіли створили державу, яка так і не стала імперією повною мірою. До появи першої сте­пової імперії — Великого Тюркського каганату — ко­чові держави можна називати лише об'єднаннями племен.

Проте навіть це величезне державне об'єднання гунських племен справило дуже сильний вплив як на тогочасну історію народів Європи, так і на подальший розвиток кочових держав Степу. Воно вдихнуло силу в західних варварів, які спромоглися остаточно по­класти край епосі античності і побудували на її місці нову, західноєвропейську цивілізацію. Візантії «спіл­кування» з гунами дало можливість у подальшому активно контактувати з іншими кочовими народами Степу, вправно і доцільно застосовуючи свою специ­фічну дипломатію, вже знаючи, чого варто очікувати і чого вимагати від людей, які п'ють кобиляче молоко, живуть в шатрах і більшу частину свого життя про­водять у сідлі.

Племінний союз гунів у V ст. тримався на військо­вій силі. Однак перша ж велика невдача гунів у битві на Каталаунських полях 451 р. вкрай підірвала їхню

52

могутність. Усередині племінного союзу почалися чвари, а після смерті Аттіли у 454 р. він взагалі роз­пався.

Головною причиною розпаду імперії гунів була смерть Аттіли. Адже саме на його авторитеті як серед самих гунів, так і серед підкорених народів тримався цей союз. Харизматичність вождя та його нещадність не тільки до ворога, але й до своїх співвітчизників, талант полководця, який був націлений тільки пере­магати, боєздатна і добре озброєна армія, а також психологічний тиск на противника утримували дер­жаву гунів на світовій політичній арені того часу. Піс­ля смерті Аттіли не стало багатьох чинників, на яких базувалась імперія.

Сини правителя, які успадкували імперію, не змо­гли справитись із зовнішньою загрозою. Однак і по­між ними не було злагоди. Кожен з братів прагнув відібрати чужу долю батьківського спадку. Сутички між ними завдали значних збитків армії гунів і спри­яли повстанню підкорених народів.

Проти гунів виступили гепіди на чолі зі своїм пра­вителем Ардаріхом. Примітно, що за життя Аттіли вони були дуже прихильними до гунів і брали участь у завойовницьких походах як одні з найближчих со­юзників. У 454 р. між ними відбулася битва на річці Недао в Паннонії, в результаті якої загинув старший син Аттіли Еллак, а гуни зазнали нищівної поразки від гепідів. Про смерть Еллака Йордан написав такі слова: «.,,Він, як відомо, загинув настільки мужньо, перебивши безліч ворогів, що батько, якби був жи­вий, побажав би й собі такого самого кінця» (Jord., Get., 262).

Після цієї безславної битви частина гунів, що за­лишилися живими, під проводом молодшого сина Аттіли Ернака рушила у Північне Причорномор'я. Там у 463 р. на них напало азіатське плем'я сарагурів, які підкорили собі плем'я акацирів та інші племена, колись підвладні гунам. Тривала боротьба проти на­шестя нових кочових орд з азійських степів висна­жила гунів.

Ті гуни, які залишилися на землях Нижнього Ду­наю, влилися в орди інших синів покійного ватаж­ка — Денгізіха, що осів у Добруджі, та Емнітсура і Ултсіндура, які утвердились у Прибережній Дакії.

Денгізіх був амбітним правителем і намагався до­сягти успіхів у боротьбі з остготами в Паннонії, а та­кож з ромеями, однак щоразу терпів поразку за по­разкою. Врешті-решт у 469 р. він загинув у Фракії, а його голову привезли до Константинополя і виста­вили на вселюдний огляд^[35].

53

У джерелах останні згадки про набіги гунів на зем­лі Візантійської імперії відносять до 70-х років V ст., коли гуни переправилися через Істр (Дунай) і напали на Фракію (Evagr., III, 2). Проте для ромеїв гуни вже не були небезпечними. Епоха величі і воєнних зви­тяг закінчилася після битви на Каталунських полях, а остаточно панування гунів у степах Причорномор'я і Подунав'я відійшло у небуття зі смертю харизма­тичного сильного лідера і неперевершеного воїна Аттіли.

Держава гунів стала першим великим племінним об'єднанням кочовиків, сформованим у Східній Єв­ропі. Саме гуни заклали основи для об'єднання тюрк­ських етносів. На зміну їм у степи Причорномор'я зі сходу прийшли сарагури, авари, оногури, уроги, са- віри та ін. Вони частково винищили гунів, частково асимілювали їх.

Так, наприкінці V ст. закінчується історія захід­них, або європейських гунів. Проте візантійські автори продовжували називати гунами представ­ників кочових племен, що населяли Степ і в VI ст. Очевидно, це вже було традицією, а назва «гун» вже настільки утвердилась у вжитку візантійців, що за­ново розбиратись у великій кількості різноманітних племен, які до того ж за антропологічним типом бу­ли дуже схожими на гунів, у ромеїв не було жодного бажання.

У VI ст. кочові племена, що мешкали на півдні Єв­ропи, через свою жагу до наживи стають заручника­ми візантійсько-перських відносин.

Необхідно сказати кілька слів про відому з джерел «країну гунів», яка існувала у VII ст. в передгірських рівнинах Дагестану. Це була досить велика група племен, що осіла в степах на північ від Дербенту ще

54 ^на понатку VI ст. і створила державне об'єднання під

назвою Царство гунів. Під впливом християнських місіонерів частина гунів відійшла від звичного їм кочового способу життя і перейшла до осілості. Але більшість гунів зберегли свої традиції і кочовий по­бут. Після приходу на ці землі хозарів у 80-х роках VII ст. гунам вдалося зберегти свою автономію^[36].