МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА І ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ГУНІВ

Гуни мали добре розвинену матеріальну культуру і майстерно володіли військовою справою, зокре­ма облоговою технікою, що дозволяло їм вести бій нарівні з найкращими противниками, перемагати їх, брати в облогу фортеці тощо.

Питання чисельності війська, участі у війнах на бо­ці різних сторін, специфіки дипломатії гунів є супе­речливими і подекуди не до кінця зрозумілими.

У військовому відношенні гуни були дуже добре підготовлені. Вони володіли тактикою кінної лави, притаманної кочовикам. Готські луки з кістяними накладками були далекобійними. Міцні наконечни­ки стріл пробивали броню, а спеціальні кістяні свис­тульки на них видавали страхітливий свист. Проте такий тип зброї був відомий і аланам. У бою гуни найчастіше шикувалися клином, розпочинали бій страшними криками: «...Б'ються вони часто роз­дратовані, але виступають клином зі страшними вигуками, і так само як при появі вони стрімкі і нео- чікувані, так і раптово і несподівано розсіюють­ся, розсереджуються і не дотримуються бойового строю» (Amm. Marc., XXXI, 2, 8).

Епоха панування гунів у Причорномор’ї та на Ду­наї охоплює доволі нетривалий період з кінця IV ст.

56

до середини V ст. У матеріальній культурі цей пері­од представлений невеликою кількістю поховаль­них комплексів (близько 20) і випадкових знахідок (близько 65 пам'яток). На території України матері­альна культура гунів представлена недостатньо до­бре через їх нетривале перебування на цих теренах. Окрім того, як зазначає український археолог Д. Ко­зак, у степах України разом із гунами мешкали ко­човики різного походження, представники різних антропологічних типів, носії різних звичаїв і культур. Тому культура гунів є сплавом різноманітних еле­ментів, які відображають участь багатьох підкорених гунами народів Східної і Центральної Європи у її створенні^[37].

А. Альфольді виділяє п’ять основних ознак куль­тури гунів:

1) обряд тілоспалення; 2) кінська збруя; 3) лук; 4) котли; 5) золоті пластини від сідел з орнаментом у вигляді луски^[38]. Інші дослідники серед характерних гунських речей також називають лук, деякі типи ме­чів, бронзові котли, а також дзеркала з петелькою на звороті, кінську збрую тощо^[39].

Гунський інвентар, знайдений при розкопках по­ховань, представлений зброєю, кінською збруєю, прикрасами, дзеркалами, посудом і котлами. Зброя була невід’ємною частиною життя гунів, тому різно­манітні мечі, кинджали, наконечники стріл, обклад­ки лука і списи доволі часті знахідки у могилах ко­човиків.

Мечі поділяються на дві групи.

1. Довгі дволезові, які також поділяються на три типи:

а) мечі без металевого перехрестя і навершя з дер­жаком, що плавно переходить у клинок;

б) мечі без металевого перехрестя і навершя з дер­жаком, що плавно переходить у клинок під прямим кутом;

в) мечі без металевого навершя з прямим масив­ним перехрестям, прикрашеним кольоровими встав­ками в перегородчастих гніздах.

57

Навершя таких мечів у вигляді кола, конуса або кулі виготовлялися зазвичай з напівкоштовного каменю — халцедона, а іноді і з бурштину. Специфічною рисою цих мечів стало багате оздоблення навершя і піхов зо­лотими накладками з кольоровими вставками.

2. Однолезові мечі. Вперше трапляються в степах на півдні Європи лише в період перебування там гу- нів. Від дволезових мечів відрізняються характером удару, вони фактично є перехідною формою від меча до шаблі. Ці мечі були дуже популярні у війську At- тіли.

Кинджали гунів також поділяються на дволезові та однолезові. Останні вперше з'являються в Європі з появою там гунів.

Не викликає сумнівів наявність у гунів складно­го лука зі стрілами, що підтверджується знахідками кістяних обкладок і великих наконечників стріл. Од­нак ми не можемо говорити про те, що такий лук був притаманний лише гунам, адже він трапляється ще у I-II ст.

Очевидно, гуни, на відміну від сарматів, не носили металевих обладунків, про що свідчать археологічні дані^[41].

Головною наступальною зброєю гунів були лук і меч. Здалеку воїни пускали стріли, а коли наближа­лись до ворога, то пускали в хід мечі. Користувалися також арканами, які накидали на неприятеля, таким чином позбавляючи його можливості всидіти на коні або втекти пішки.

Ядро гунського війська становила легкоозброєна кіннота, яка була дуже швидкою і рухливою. Гуни

Гунський воїн, реконструкція на підставі археологічних знахідок Ноин-Ул та за матеріалами поховань.

Автор Шаменков С. І.

вступали в битву, вишикувавшись клином, викри­куючи при цьому жахливі кличі. Іноді вершники раптово могли розсипатися в різні боки і діяти не­регулярними загонами, охоплюючи величезні про­стори.

Кінське спорядження гунської епохи характеризу­ється своєрідністю вудил, оригінальністю вуздечки, яка складалася з бляшок геометричної форми, орна­ментованих кольоровими вставками, а також при­красами збруї і сідла.

59

Вудила діляться на два типи: 1) залізні вудила з кільчастими псаліями; 2) залізні вудила зі стрижне­вими псаліями.

Перший тип має два варіанти: 1) вудила у вигля­ді прямого стрижня, із загнутими в петлю кінцями, крізь петлі вільних кінців протягнуті великі бронзові або срібні кільчасті псалії; 2) вудила з бронзовим або срібним гранованим наконечником, що закінчується гранованим кільцем, крізь яке протягувались кіль­часті псалії. В обох випадках псалії мають два зажи­ми із зігнутої навпіл металевої пластини, що утворює петлю в місці згинання. Лицьова сторона зажимів часто вкрита золотим листом і прикрашена кольо­ровими вставками в напаяних або перегородчастих гніздах і штампованим рубчастим орнаментом.

Ремені вуздечки прикрашались певним стандарт­ним набором накладок різноманітних геометрич­них форм — вузькими прямокутними накладками, фігурними бляшками у вигляді ромбів або кружків, хрестоподібними рівноконечними накладками, під- вісками-лунницями і великими бляхами ромбопо­дібної форми з однією зрізаною прямою стороною. Усі вони вирізані з бронзових пластин і обтягнуті зверху золотим листом. Лицьовий бік прикрашений кольоровими вставками в напаяних гніздах і штам­пованим або накладним геометричним орнаментом. Хрестоподібні бляшки закріплювались у місцях пе­рехрещення налобного і носового ременів з бокови­ми — на щоках. До них з усіх боків прилягали пря­мокутні накладки. Ромбоподібні бляхи прикрашали центральну частину налобного і носового ременів, по боках розташовувалися лунниці-підвіски. Боко­ві ремені покривалися прямокутними і фігурними накладками. Кінці вуздечних ременів оформлюва­лися вузькими наконечниками прямокутної форми

60

із загостреними або заокругленими вільними кін­цями^[42].

Гуни були неперевершеними вершниками, але ха­рактерною особливістю їхньої кінноти були сідла з жорсткою конструкцією. Передня і задня частини луки сідла прикрашалася металевими пластинами з орнаментом у вигляді луски. Вздовж країв сідла бу­ли розташовані вузькі металеві смужки з дрібними отворами від штифтів. Слід наголосити, що у сар- матів, аланів та скіфів були м’які повстяні сідла. Цей факт, як і багато інших, підтверджує самобутність гунської матеріальної культури, з якою вони при­йшли у причорноморські степи.

Серед матеріальних цінностей гунського періоду найбільшу групу речей становлять золоті ювелірні прикраси з кольоровими вставками з напівкоштов­них каменів або скла. Археологи та дослідники ма­теріальної культури виділяють дві групи поліхром­них предметів, кожна з яких характеризується своїм специфічним художнім стилем і технікою виконання.

Ознаками першої групи є поєднання золотого фо­ну з яскравими вставками напівкоштовних каменів червоних відтінків — граната, альмандина, сердолі- ка, бурштину або скла в окремих напаяних гніздах, розташованих горизонтальними або вертикальними рядами. Інша особливість — наявність геометричних орнаментів із зерні та філіграні. Це, насамперед, діа­деми, колти, кулони, сережки, а також вуздечні бляш­ки і накладки піхов мечів.

Друга група, виконана в техніці перегородчастої інкрустації, характеризується відсутністю золото­го фону і накладного орнаменту з золотого дроту і зерні. Пластинчаста поверхня виробів з лицьового боку повністю вкривалася кольоровими вставками в напаяних золотих перегородках, що утворювали гнізда різноманітних геометричних форм. І в першій, і в другій групі виробів орнаменти і кольорові встав­ки густо вкривають усю поверхню.

Прикраси першої групи поєднують культурні традиції гунів і античну майстерність боспорських

ювелірів. Не підлягає сумніву, що багато золотих прикрас гунської знаті були зроблені в ювелірних майстернях Боспору. Адже цей регіон на той час за­лишався найбільшим торговельним і ремісничим осередком Північного Причорномор’я^[43].

Жінка в оздобленому при­красами вбранні верхи на коні.

Автор Шаменков С. І.

62

Золота пряжка для взуття і бляшка гунів. Перша поло­вина V ст.

Військове мистецтво гунів. Тактика ведення бою Гунами була непередбачуваною для противника: миттєві атаки і раптові відступи, вражаюча швид­кість пересування вершників, блискавичні стріли, які завжди влучали в ціль (Amm. Мате., XXXI, 3, 5-6).

Гуни були впевнені, що той, хто починає битву, є відважнішим, тому не чекали, поки нападуть на них, а атакували самі (Jord., Get., 204). При цьому вони ніколи не наступали бездумно, усі їхні дії були чіт­ко сплановані; допускався навіть тактичний відступ, для якого були підготовлені тили, куди в разі небез­пеки кочовики могли б втекти і перечекати загрозу.

В. Ніконоров і Ю. Худяков, спираючись на свідчен­ня Амміана Марцелліна, виділяють дві основні фази ведення бою Гунами:

1) розпочинають наступ раптово, клином, хаотич­но, обстрілюючи ворога з луків на великій відстані;

2) у рукопашному бою швидко пересуваються по всьому полю бою і вправно орудують мечами, а при нагоді ще й можуть раптово накинути аркан на про­тивника^[44].

Як тактичний прийом гуни використовували уда­вану втечу, під час якої, обертаючись назад, влучно стріляли у неприятеля, а потім зненацька поверталися

на поле битви, коли їх не очікували: «...Застосову­вали варварську воєнну хитрість... наказав своїм, повернувши назад, безладно відступати, ніби вони охоплені панікою і тікають... » (Agaph. І., 22).

63

Гуни також добре знали, як швидко і ефективно можна оточити ворожий табір, що також було еле­ментом їхньої тактики: «І, прийшовши зі своїми кінь­ми, жінками, дітьми і возами, гуни напали на скіфів, що мешкали за Данубієм... але, заходячи флангом в атаку, відступаючи в потрібний момент і стріля­ючи з луків прямо не злізаючи з коней, вони розв'язали несамовиту різанину скіфів» (Zosim. N. H. IV, 20, 4).

Лучники стріляли прицільно, зі зручної відстані, сидячи верхи в сідлі. Зазвичай це були легко екіпіро­вані, достатньо мобільні воїни. У будь-який момент вони могли швидко втекти від небезпеки. Зосім за­значав, що гуни «були абсолютно не обізнані, як пра­вильно битися пішими, але як могло бути інакше, якщо вони навіть не були в змозі твердо стояти на ногах, адже жили і спали на спинах коней» (Zosim. N. H. IV, 20,4).

Короткий дерев’яний лук з кістяними накладка­ми був дуже міцним. Довжина і вага лука дозволяли безперешкодно використовувати його верхи. Таким чином, гуни започаткували і принесли на територію Європи новий спосіб ведення дальнього бою.

Лише після того, як лучники зробили свою спра­ву, гуни спішувались і орудували мечами, щоб доби­ти противника. У ближньому бою вони, окрім мечів, майстерно використовували аркан і сітку, яку могли накинути як на вершника, так і на піхотинця. Однак тактику ближнього бою гуни використовували дуже рідко. Гуни зазвичай не надто цінували своє життя, але й не прагнули пошвидше втратити його в руко­пашному бою — коли супротивник йшов на них з ме­чем, вони намагалися накинути на нього аркан, по­валити на землю, розтоптати або полонити замість того, щоб вступати у двобій. Для свого захисту кочо­вики мали щити, які не поступалися міцністю рим­ським.

Усе своє життя гуни, починаючи з самого малечку, як тільки дитина могла вже сидіти, проводили в сідлі. Тому в мистецтві верхової їзди вони набагато пере­вершували найкращих римських вершників та на­віть готів, які вважалися найкращими кіннотниками.

64

Деякі автори, зокрема Зосім, зазначають, що гуни настільки зріднилися з кіньми, що живуть і сплять верхи, а також, що їм важко ходити по землі, адже їх­ні ноги підкошуються, торкаючись твердої поверхні. (Zosim., N. H. IV, 20).

Пріск пише, що гуни навіть переговори з римляна­ми проводили верхи, а Аттіла їв і пив, не злізаючи з коня. Гунські коні були дуже витривалими, хоча ви­гляд мали потворний (Amm. Marc. XXXI, 2, 6). На відміну від римських скакунів, яких годували сіном і тримали у стійлах, ці тварини були пристосовані до різних умов життя. Вони добре переносили хо­лод і голод, спеку і фізичні навантаження. На вигляд вони були дійсно дуже незграбними, «мали велику крюкоподібну голову, опуклі очі, вузькі ніздрі, широ­кі щелепи, міцну і тверду шию, великі ребра, грива звисала нижче колін, хребет був вигнутий, густий хвіст, дуже міцні гомілкові кості, короткі ноги, щіль­ні і широкі копита, впалий живіт і кістляве тіло... » (Veget. III, 6, 2).

Гуни використовували коней ще й як транспорт­ний засіб, впрягаючи їх у вози, які разом з дітьми та жінками зазвичай возили за собою навіть у походи.

Звісно, в армії гунів переважала кіннота, і ми пам’ятаємо численні свідчення римських і ранньо- візантійських авторів про нездатність кочовиків ані воювати, ані навіть нормально ходити пішки, однак без піхоти вони також обійтись не могли. Особли­во це стосується більш пізнього, вже аттільського часу, коли необхідно було брати в облогу укріплені міста, адже зробити це, сидячи верхи на конях, було вкрай важко. До того ж воювати у важкодоступних місцях, наприклад у горах або в густих лісах, гуни могли тільки пішими. Постає питання, чи самі гуни воювали в піхоті? Навряд, адже, повторимось, вони змалечку настільки звикали до сідла, що навіть про­сто ходити їм було важко.

З’явившись на теренах Європи, гуни підкорили собі місцеві племена, зокрема аланів, а потім і го­тів, які увійшли до їхнього племінного союзу та зго­дом і до державного об’єднання. Алани також були вправними вершниками, а от германським племе­нам була притаманна тактика ведення пішого ближ­нього бою. З огляду на те, що майже у всіх кампаніях гунам допомагали германці, можна дійти висновку,

що саме вони брали на себе обов’язок воювати в пі­хоті. Можливо, деякі гунські воїни також перейняли навички пішого бою. Вочевидь, процес обміну до­свідом був двостороннім: від гунів готи та інші спо­ріднені їм племена навчалися премудростей верхо­вої їзди.

65

У германців, найімовірніше, кочовики запозичили й захисні щити, про які нам також відомо з джерел (Sozomen∙ VII, 26, 8). Основною зброєю піхотинця були мечі і списи, а для захисту використовували життєво необхідні щити та шоломи. До зустрічі з гер­манцями гуни не використовували захисних обла- дунків, адже їхнім основним прийомом ведення бою був раптовий напад кінноти і ураження противника на відстані за допомогою лука й стріл. Гунський щит був невеликий за розміром та легкий, зроблений з де­рева і обтягнутий шкірою. Він захищав в основному верхню частину тулуба, тож його безперешкодно могли використовувати вершники. Шоломи, як пра­вило, носили представники вищої військової знаті, а рядові солдати одягали для захисту голови вигнуті хутряні шапки (Amm. Marc. XXXI, 2, 6).

Під час битви при Адріанополі легкі кінні стріл­ки — гуни досить відчутно допомагали основним варварським формуванням у боротьбі з римлянами. Коли вони вступали у битву, то рухалися групами, вигукуючи різноманітні гасла. Будучи легко озброє­ними, вони рухалися досить вільно, могли навмисно розсіятися на повному скаку і одразу ж зібратися ра­зом на іншому боці поля битви. Вони випускали без­ліч стріл з гострими кістяними наконечниками.

Гуни, як і всі інші кочові народи Центральної Азії, Великого Степу та навіть Причорноморських сте­пів, зазвичай вирушали в походи влітку або восени. Це обумовлювалося сприятливими кліматичними умовами, наявністю пасовиськ, а також тим, що саме в цей період було багато вітамінізованої їжі як для коней, так і для людей. І ті й ці були сповнені сили, енергії і могли вирушати у виснажливі далекі похо­ди. А от зима та весняний період не сприяли війні. Взимку в кочових умовах посеред степу часто не було чого їсти, багато людей помирали від холоду і голоду. Худоба також потерпала від недоїдання і виснаження. Вирушати у похід навесні заважали сезонні паводки на повноводних річках.

Гунський воїн, V-Vl ст.н.е., реконструкція на підставі археологічних знахідок та за матеріалами поховань.

Автор Шаменков С. І.

Ситуація змінилася з перенесенням ставки пра­вителя у Паннонію. Набіги на візантійські провінції стали можливими в зимовий період, коли замерзав Дунай. Гуни кригою легко діставалися дунайських прикордонних областей і так само просто рушали

назад з награбованим майном. Суворі зими і міцна крига на річці уможливлювали гунам перевозити за собою на возах та в кібітках їхні сім’ї з усім майном.

67

З кібіток і возів під час воєнних кампаній гуни споруджували щось на кшталт укріпленого табора (Jord. Get. 210-211). При цьому вони використову­вали всі вози, які тільки можливо, навіть особисті, разом із майном та дітьми. З возів будували щільну лінію, за якою можна було сховатися та звідки за не­обхідності можна було вести стрільбу з луків по во­рогах (Jord. Get. 213).

Укріплений табір слугував для кочовиків не ли­ше засобом укриття під час бою на відкритій місце­вості, але й тилом, де завжди можна було сховатися, перепочити, поїсти і набратися сил. Такі фортифі­каційні споруди гуни використовували і під час об­логи — обози розташовували довкола міста. Після цього кочовики починали грабувати сільську округу навколо укріплення. Це виснажувало місто, куди не потрапляли ні продукти харчування, ні вода, ні під­кріплення, — воно фактично було заблоковане воро­гом (Jord. Get. 272).

Хоча гуни й не будували стаціонарних укріплень, проте досконало володіли технікою облоги міст. Під час перших своїх набігів на укріплені поселення вони застосовували традиційну тактику раптового нападу. Але просуваючись далі на захід, гуни вдо­сконалювали свої навички і зрештою вийшли на до­статньо високий рівень облоги укріплених міст. За правління Аттіли цей процес розвитку досяг куль­мінації. Він зумів залучити найкращих інженерів з поміж полонених римлян та дезертирів, які про­ектували і будували для гунів найкращі метальні ма­шини і тарани^[45].

У Пріска зберігся детальний опис облогових зна­рядь (ідеться про облогу міста Haicc):

«Варвари бажали взяти це багатолюдне і укрі­плене місто і робили усілякі спроби. Через те що жителі не насмілювались виступати для битви, то кочовики з метою влаштувати своїм ордам легкий

68

перехід через річку збудували на ній міст з південно­го боку, з якого вона обтікає місто і підвели до стіни машини, а саме, перш за все колоди, що лежали на колесах для зручності їх підвозу; люди, що стояли на них, стріляли в захисників... причому, люди, ко­трі стояли по обох боках, штовхали ногами колеса і підвозили машини, коли було необхідно... ці маши­ни прикривались тинами з гілок зі шкірами і шкур­ками для захисту як від інших снарядів, так і від вогненосних, котрі кидали в них вороги... Почали підвозити так звані барани. Це також дуже велика машина: це була колода, котра вільно висіла на лан­цюгах поміж нахиленими один до другого брусами і мала гострий наконечник і покришки, влаштова­ні вищевказаним способом для безпеки робітників. Саме люди сильно натягували його канатами з за­днього кінця в протилежний бік від предмета, що мав отримати удар, і потім відпускали, так що силою удару знизувалась вся частина стіни, на яку вона була спрямована»^[46].

У своєму арсеналі гуни мали також і інші метальні засоби, наприклад балісти, онагри та інші механізми пуску різноманітних «снарядів» — різнокаліберного каміння і стріл-болтів. Не підлягає сумніву, що усі ці машини вже давно були на озброєнні у римській армії^[47]. Це дозволяє нам припускати, що гуни у V ст. володіли всім арсеналом балістичного озброєння римлян. Інша справа, що гуни могли самі виготовля­ти таке озброєння, застосовуючи, як ми вже зазнача­ли, інженерний хист військовополонених громадян імперії.

Окремо слід сказати про гунів у ролі найманців у римській армії. У лавах римських військ гуни во­ювали за фіксовану платню. Візантія побоювалась кочовиків і намагалась тримати дистанцію, жодним чином не допускаючи їхнього перебування всередині

свого війська. Ромеї вже добре знали зрадливу вда­чу гунів, адже ті не поспішали дотримуватися умов укладених договорів. Базуючись на свідченнях дже­рел, ми писали про жагу кочовиків до наживи і ба­гатства. За великим рахунком, гунам було все одно, кому служити, аби платили. їхня вдача і жадібність до грошей призводили інколи до того, що вони мо­гли служити одночасно двом ворогуючим між собою сторонам.

69

Аттіла забороняв своїм співітчизникам найматись до лав римської армії. Про це свідчать двосторонні договори, в яких він дуже настійливо вимагав, окрім данини, видавати йому перебіжчиків. У VI ст. ті кочо­ві племена, які були ідентифіковані як гуни, вже ак­тивно співпрацювали з Візантійською імперією у вій­ськовому відношенні. Про це є свідчення у Менандра Протектора і Агафія Міринейського. Ромейська ди­пломатія використовувала жадобу гунів до грошей на свою користь і часто зіштовхувала їх між собою задля власної вигоди.

Якщо з моменту своєї появи у Північному При­чорномор'ї та до кінця 40-х років V ст. гуни еволю­ціонували у військовому плані, то вже з кінця прав­ління Аттіли відбувся спад воєнної міці, втрачалися колишні навички, традиційні тактичні і стратегіч­ні особливості гунської армії також нівелювалися. Цьому сприяли нововведення, привнесені іншими племенами, особливо германцями, поліпшення умов життя кочовиків на території Паннонії, більш доско­нала зброя, часто трофейного походження, захопле­на у римлян та візантійців.

Поступово втрачаються навички здійснення рап­тових блискавичних нападів задля грабунку невели­ких за обсягом територій. Відбулися зміни і в самому суспільстві. Гуни перестали кочувати невеликими ро­динами, на чолі яких стояв свій вождь — голова сім’ї, який брав на себе відповідальність за своїх рідних і все вирішував сам. З появою державного об’єднання і зміною території проживання змінився менталітет гунів. Вони асимілювались з іншими, негунськими племенами, переймали елементи культури й побуту інших, некочових народів. З середини V ст. на тери­торії Центрально-Східної і Південної Європи від­бувається низка ентокультурних процесів, у яких не останню роль відіграли гуни.

70 Наприкінці правління Аттіли гуни вже не мали

потреби у завоюванні великих територій. Вони вже володіли родючими землями Північного Причорно­мор'я та Подунав'я, які повністю задовольняли по­требу кочовиків у пасовиськах. Цей факт також вка­зує на причини деградації воєнних навичок колись грізних і непереможних степовиків.

Специфічний зовнішній вигляд та звукові ефекти, що справляли психологічний тиск на противника, прекрасне володіння верховою їздою, неймовірна мобільність, гарне військове оснащення та зброя кочовиків надавали їм тактичну і стратегічну пе­ревагу над противником. Увесь спосіб життя гунів від народження до смерті підпорядковувався війні. Кожен гун без винятку, незалежно від віку та статі, завжди був готовий до походу або до відбиття воро­жої атаки.