ДЕРЖАВА ГУНІВ V CT. ATTIЛA

Аттіла став засновником і останнім правителем держави гунів, що об’єднала в собі різні кочові племена, германців та місцевих мешканців величез­них територій від Дунаю до Волги. Безумовно, три­мати в покорі величезну багатонаціональну імперію міг тільки талановитий і харизматичний лідер.

З 445 р. і до самої своєї смерті 454 р. Аттіла не мав рівних серед гунів. Він був дуже забобонною люди­ною, тому навіть свою харизматичність і популяр­ність приписував впливу духів і магії. Одним з йо­го фетишів і так званих атрибутів необмеженої та навіть божественної, за його переконаннями, влади був меч. За переказами, знайшов цей меч один про­стий пастух, який був палким прибічником свого вождя. Якось він помітив, що його корова кульгає. Пастух оглянув тварину і помітив, що вона порани­ла ногу і з рани йде кров. Він пішов по сліду крові, щоб зрозуміти, чим поранилась корова, і прийшов до меча, який лежав у траві. Чоловік приніс його Аттілі, який із захопленням прийняв дарунок і про­мовив, що це меч самого бога війни, який був втра­чений гунами в сиву давнину. Він сказав, що тепер, маючи у себе цей дар богів, він зможе перемогти усіх ворогів.

Йордан писав про Аттілу, що той був «людиною, народженою на світ для потрясіння народів, жахом усіх країн, котрий.,, вганяв усіх в оціпеніння, широко

38

відомий усюди страшним про нього уявленням. У ньо­го була гордовита постава, і він всіляко давав зрозу­міти, що його могутність надзвичайна. Любитель війни, він був доволі помірним і мав здоровий глузд. Він був доступним для людей і милостивим до тих, кому довірився. Зовнішністю низькорослий, з ши­рокою груддю, великою головою і маленькими очима, з куцою, ледве сивою борідкою, з приплюснутим но­сом і жахливим кольором шкіри, він мав усі ознаки свого походження» (Jord.

Аттіла був деспотичним, але дуже харизматичним правителем, народ його поважав, але ця повага ба­зувалася на страху. Користуючись необмеженою вла­дою і в мирний, і у воєнний час, він проводив важли­ві переговори, кампанії, приймав доленосні рішення, не консультуючись ні з ким іншим. У мирний час він особисто був головним суддею в суспільстві, вислу­ховував позивачів на порозі свого будинку. І жоден не міг заперечити йому, всі рішення, які він ухвалю­вав, приймалися без жодних сумнівів.

Пріск Панійський називає правлячу верхівку гу- нів царськими скіфами. Під цю назву підпадають сам Аттіла та його найближче оточення, на відміну від іншого населення імперії — тих припонтійських і придунайських племен, які колись були завойовані гунами і підкорялися їм.

З приходом до влади Аттіли держава гунів у Пан- нонії почала швидко розростатись. У Північному Причорномор’ї було підкорено гунське плем’я акаци- рів, правителем якого Атілла призначив свого сина Еллака. Римляни прагнули продовжити свої мирні стосунки з гунами. Ще за життя Блєди вони відпра­вили посольство під проводом Плінта і Епігена, які зустрілися з гунами в місті Mapr — мезійському місті в Ілліриці, на березі Істру^[24].

Під час перемов сторони домовилися про видачу перебіжчиків, збільшення розміру данини, яку отри­мували гуни, з трьохсот п’ятдесяти літр^[25] до семисот

літр золотом, а також про запровадження рівно­правної торгівлі¹. Аттіла продовжував налагоджува­ти дипломатичні відносини з римлянами. Особливо його цікавила видача гунів, які втікали на територію Римської імперії, оскільки вождь не хотів, аби йо­го колишні піддані воювали проти його ж держави. Адже, як зазначає Пріск Панійський, гуни, що тікали до імперії, не ставали там рабами, або колонами, їх використовували в римській армії як солдатів. Аттілу це дуже дратувало, тому цьому питанню приділялося дуже багато уваги, часом навіть більше, ніж стягнен­ню данини, отриманню торговельних преференцій.

39

Протягом 40-х років V ст. армія Аттіли постій­но порушувала мирні домовленості з імперією. Гу­ни продовжували нападати на балканські провінції, спустошувати їх. Цей період візантійської історії ха­рактеризується поступовим відходом від античних традицій, на що впливало і християнство, оформле­не в державну ідеологію ще за Константина І Велико­го (306-337). У спадок від Римської імперії Візантія отримала соціально строкате поліетнічне населення, різний економічний розвиток провінцій, зумовлений їх географічним розташуванням і природними умо­вами.

Основними завданнями зовнішньої політики Ві­зантійської імперії стали зміцнення кордонів і нала­годження стосунків з варварськими народами. Про­те дії держави в цій царині призвели до зменшення кількості рабів, погіршення стану життя колонів, внаслідок чого знизилася продуктивність праці. Еко­номічне життя імперії протягом кінця IV-V ст. ха­рактеризувалося зростанням великих незалежних землеволодінь, але разом з тим і популяризацією дрібного натурального господарства. Торгівля втра­тила свої колишні позиції, гроші знецінилися, міста почали занепадати. Відбулися зміни й у соціальній структурі населення. Становище нижчих прошарків ромейського суспільства дещо поліпшилося: інсти­тут колонату все ще існував, але ставлення до колонів було набагато лояльнішим. У V ст. більшість колонів стали вільними, а на рубежі V-VI ст. намітилася тен­денція приписувати колонів до землі.

40

У 395 році Римська держава остаточно й офі­ційно розпалася на Східну і Західну імперії. Схід­на частина (Візантія) почала розвиватися за зовсім новою моделлю, де в тісному тандемі з імператор­ською владою панувала християнська церква. Ві­зантія проіснувала більше тисячі років і залишила людству неоціненний культурний спадок. Разом з тим елементи східного візантійського деспотиз­му і цезарепапізму в управлінні державою прижи­лись і розвинулися до монструозних форм у дея­ких слов’янських державах. Зокрема, Московське царство, а потім і Російська імперія увібрали в себе найгірші риси, притаманні колись величній Серед­земноморській державі.

У Західній Римській імперії внутрішньополітична ситуація була набагато гіршою. В економіці остаточ­но утвердилась система натуральних відносин, стя­гування податків, виплата заробітної платні здійсню­валися продуктами і товарами. Усе це було наслідком занепаду торгівлі. Лише найбільші чиновники та ви­ще командування армії все ще отримували за свою роботу гроші, а прості солдати і рядові службовці — одяг, їжу, товари першої необхідності. Центр госпо­дарського життя був поступово перенесений в сіль­ську місцевість.

Становище нижчих і середніх прошарків населен­ня було настільки важким, що люди ладні були вті­кати куди завгодно, навіть до варварів, аби уникнути безчинств чиновників і позбутися непомірного по­даткового тягаря. Занепад торгівлі і зубожіння людей спричинили скорочення ремесел, тому що в умовах виживання мало кому були потрібні витвори реміс­ничого мистецтва. Армія розвалювалась, у війську в основному служили найманці з варварських дер­жав, яким часто не можна було довіряти. Основним вектором зовнішньої політики Західної Римської ім­перії наприкінці IV — у першій половині V ст. була боротьба з варварами.

Найбільшу загрозу на півночі становили вестготи під проводом Алларіха. Скориставшись внутрішньо­політичними негараздами в Римі, Алларіх пішов на місто і взяв його в облогу за допомогою місцевих рабів, які відкрили готам міську браму. Сталася ця подія 24 серпня 410 року. Місто було розгромле­не і спустошене дощенту. Це було початком кінця

Західної Римської імперії, яку почали поступово за­хоплювати варвари.

41

Відносини Східної і Західної імперій були доволі складними. На початку V ст. після захоплення Риму готами Алларіха стосунки з Візантією дещо поліп­шилися. У 425 р. за підтримки візантійського двору в Римі на імператорському престолі утвердився Ва­лентинівн III (425-455 рр.). Серйозну загрозу Заходу становили вандали, а на північних кордонах Сходу безчинствували гуни. Тож проблеми у двох імперій виявилися подібними.

Економічна і суспільно-політична ситуація у Рим­ській імперії була дуже вигідною Аттілі, адже в тилу свого ворога він мав вірних союзників — рабів, коло­нів, бідних зубожілих селян, ремісників, що залиша­лися без роботи і засобів до існування.

Аттіла спочатку успішно тероризував кордони Ві­зантії, змушуючи імператорів платити данину, вису­вав свої вимоги. Після битви гунів з ромеями у 447 р. в Херсонесі Фракійському сторони підписали мирний договір, за яким «...гунам були видані перебіжчики і дано було шість тисяч літр золота... щорічна да­нина встановлювалась в розмірі двох тисяч ста літр золота; за кожного римського військовополоне­ного, що тікав і переходив без викупу у свої землі, по­винні були видавати за оцінкою у дванадцять золо­тих, а у випадку невиплати ті, хто прийняв втікача, зобов'язані видати його; римляни не повинні були приймати жодного варвара, що тікав до них»^[26].

Ромеям були дуже невигідні такі умови договору, але вони вже втомились постійно перебувати у на­прузі й страху перед набігами гунів. Тому поганий мир видавався їм кращим, аніж перманентна ви­снажлива війна. Аттіла був для Візантії справді «би­чем божим».

У 448 р. євнух Хрісафій, який при дворі імпера­тора Феодосія II мав величезний вплив на державні

42

справи, запропонував Едекону вбити гунського вож­дя. Едекон був готом за походженням і служив осо­бистим охоронцем Аттіли. Його переговори з Xpi- сафієм відбувалися в період, коли він прибув до Константинополя як посланець від гунів. Пристав­ши на пропозицію ромеїв, Едекон мав вирушити на­зад у ставку свого правителя разом із послами від Феодосія II:

«...вирішили відправити послами до Аттіли не тільки Багілу, але й Максиміана з тим, щоб Багіла під виглядом виконання обов'язків перекладача, ро­бив усе, що йому накаже Едекон, і Максиміан, який нічого не знав про їхній задум, передав листа від ім­ператора... Багіла був перекладачем, а Максиміан вищий за Багілу, із знатного роду і дуже наближений до імператора»^[27].

Проте Едекон не дотримався свого слова і зра­див ромеїв: «...доніс Аттілі про підготовлену про­ти нього змову, і про кількість золота, яке повинні були вислати римляни, а також вияснив і мету посольства»^[28].

Отже, план вбивства Аттіли ромеям не вдався. По­сольство було прийняте, були досягнуті домовленос­ті, за якими розмір данини залишався таким самим, як після останнього обговорення у Константинополі, тобто дві тисячі сто літр золотом, Візантія поступа­лася гунам територіями на південь від Дунаю.

Влада Константинополя довго корилася гунам, але у 450 р. візантійський імператор Маркіан (перебував при владі протягом 450-457 рр.) відмовився нада­лі платити гунам данину. Однак Аттіла вже звик до легких грошей і не хотів втрачати таку статтю дохо­дів. Слід сказати, що перед західною кампанією гу­нів в Аттіли були плани виступити походом на Пер­сію. Ромеям такий варіант був дуже вигідний через їхні давні чвари з сасанідами, тож вони намагалися схилити кочовиків до втілення цієї ідеї та всіляко

підігрівали амбіції Аттіли. Проте він відмовився від персидської кампанії і звернув свій погляд на захід. У 451 р. на чолі величезного війська, що складалося з гунів, акацирів, роксоланів, антів, аланів, герулів, остготів, гепідів¹, Аттіла вдерся в Галлію.

Вторгненню передував скандал у римській імпера­торській родині. Причиною цього скандалу було ка­тегоричне небажання сестри римського імператора Юсти Грати Гонорії виходити заміж за чоловіка, яко­го для неї обрав брат. Очевидно, юна особа просто хотіла вийти з-під опіки свого коронованого родича і сама розпоряджатись своїм життям. Вона пішла на відчайдушний крок і надіслала через посередництво свого євнуха коштовний перстень самому Аттілі. Але було це давно, ще 434 р. Ватажок гунів вже й дума­ти забув про цей вчинок дівчини. Але настав момент згадати про нього, добре, що Аттіла зберіг той пер­стень на згадку.

Він розцінив це як гарний шанс отримати владу в Римі через одруження з Гонорією. Аттіла повідо­мив про свої плани Валентинівна III і почав вимагати від нього придане, тобто половину імперії. А з огляду на те, що Гонорія була онукою візантійського імпе­ратора Феодосія Великого, гун почав будувати плани на отримання обох імперій, Західної і Східної. Про що він повідомив Маркіану в листі до нього, в яко­му вимагав віддати йому Гонорію, яка перебувала на той час у Константинополі, а також гроші, що йому нібито тепер мали належати за заповітом Феодосія II.

Одного і другого імператорів, звісно, глибоко обу­рила така самовпевненість варвара. Валентинівн за­боронив сестрі навіть думати про одруження та грубо відмовив Аттілі, а Маркіан вислав Гонорію з Візантії. З приводу грошей він дав ватажку гунів достойну і вичерпну відповідь: «Золото у мене для друзів, для ворогів — залізо».

Помститися Маркіану Аттіла вирішив пізніше, а тепер рушив на Галлію і почав нещадно грабувати провінцію. Тут відбулася знаменита битва на Катала- унських полях. Проти гунів виступила римська армія під командуванням знаменитого полководця Аеція. Союзниками гунів були германські племена, зокрема

Аттілу підтримав король вандалів Гензеріх, який на той момент володів Африканською провінцією. Рим­лян підтримали вестготи на чолі з Теодоріхом І.

У цих двох германських королів були свої рахунки. Так, донька Теодоріха була одружена з сином Гензе- ріха, невдовзі між батьками сталося непорозуміння, і вандальський правитель повернув батькові його до­чку з відрізаними вухами і носом.

Аттіла позитивно сприйняв підтримку вандалів, адже це давало йому можливість напасти на імперію з півдня та з півночі: поки гуни завдадуть удару по Галлії, вандали розгромлять Італію. У цій багатохо- дівці їм мали допомогти франки. Між синами помер­лого франкського вождя розгорілася ворожнеча че­рез батьківський спадок. Старший син звернувся за допомогою до Аттіли, а молодший — до Риму. Гуни мали підтримку частини франків, які повинні були пропустити кочовиків до переправи через Рейн.

Отже, Аттіла вирішив напасти на вестготів, які, за його словами, колись були підданими імперії гунів, а потім втекли. Він попросив імператора Валентині­вна III не заважати йому і пояснив, що це германське плем’я своїм існуванням становить величезну небез­пеку для усього світу, зокрема й для Римської імперії. Валентинівн відмовив Аттілі, заявивши, що вестготи мешкають у римській провінції Галлії, тому перебу­вають під захистом імперії, а отже і напад на них бу­де автоматично означати напад на Римську державу. Однак гун був непохитний у своїх намірах. Він по­слав вестготському королю Теодоріху попередження, що хоче увійти в Галлію для того, щоб звільнити її від римлян. Разом з цим посланням готи отримали інше — від Валентинівна, в якому той переконував чинити опір грізним гунам, які прагнуть завоювати увесь світ.

Аттіла атакував вестготів. Його півмільйонна до­бре вишколена і озброєна інтернаціональна (до неї входили гуни, гепіди, остготи, алани) армія зібралась поблизу Дунаю. У кожного племені був свій вождь, але всі вони дуже шанували Аттілу і пишалися тим, що він їх веде у бій. Полководець розділив своє вій­сько на дві частини. Перша мала йти до Рейну пів­денним берегом Дунаю, римською дорогою, повз усі імперські укріплення на кордонах. Друга частина війська повинна була рухатись північним берегом

річки і біля її гирла зустрітися з першою групою. Тут, у непролазних лісах, гуни зустрілися з тими фран­ками, які до цього служили римлянам, а потім пере­йшли на бік Аттіли. Варварам необхідно було пере­правитися через Рейн, з цією метою вони вирубували ліс і будували мости. Навесні, напередодні християн­ського свята Пасхи гуни переправилися через Рейн і увійшли в Галлію. Насамперед захопили м. Мец, спалили його дотла, жорстоко повбивали місцевих жителів, в основному християн. Армія Аттіли захо­пила всю Північну Галлію, спустошуючи все на сво­єму шляху.

45

Награбувавши вдосталь здобичі, гуни рушили на вестготів, табір яких стояв на південь від основних сил Аттіли. Але на їхньому шляху опинився римський полководець Аецій, який не дав гунам захопити укрі­плене місто Орлеан. Армія кочовиків відступила, і це стало поворотним моментом у війні.

Потім відбулася вирішальна битва на Каталаун- ських полях. Перед боєм воїни Аттіли звели цілу систему земляних укріплень, що стали одними з най­більш високих і вражаючих споруд в Європі. Тут роз­били табір і почали готуватися до битви. Гуни були дуже забобонними за своїм характером. Аттіла не був винятком, він оточував себе ворожками, провид­цями, які передрікали результати битви за летом пта­хів і нутрощами тварин. Напередодні вирішального бою на Каталаунських полях він також звернувся до чаклунів. Але їхні прогнози були невтішними — Атті­ла мав програти римлянам, однак на поководця вест­готів чекала загибель, що хоч трохи втішило ватажка гунів. Це пророцтво певною мірою підбадьорило At- тілу, він намагався не думати про поразку, сподіва­ючись на гарну підготовку і бойовий дух своєї армії.

Гуни довго уникали бою, проте врешті-решт на­важились атакувати противника ближче до вечора, щоб у разі поразки мати час на відступ у сутінках. Між ворожими арміями було невелике підвищення, зайняте правим крилом армії Аттіли. Його найкращі воїни разом з ним стояли в середині табору гунів. По боках в основному розташовувалися загони союзни­ків, яких очолювали їхні вожді: остготів вів Валамір, гепідів — Ардарік.

Правий фланг римської армії складався з вестготів, і керував ними їхній вождь Теодоріх. Зліва від них

46

стояв Аецій з римлянами, між ними, в центрі, розта­шовувався табір аланів під проводом Сангібана. Цей загін був украй ненадійним для римлян.

На початку битви перевага була на боці вестготів, які відтіснили гунів. Після палкої промови Аттіли до своїх воїнів, бойовий дух піднявся, вони пішли у на­ступ і напали на вестготів. У цьому бою загинув пра­витель вестготів Теодоріх. Проте удача відвернулася від гунів, вони зазнали поразки і змушені були ховати­ся за земляними укріпленнями, поранені і спустоше­ні. Під час битви загинуло близько 160 тисяч чоловік.

Після загибелі Теодоріха римляни втратили довіру вестготів, у результаті чого ті перестали бути союзни­ками. Побачивши, що готи пішли з римського табо­ру, Аттіла, затиснутий в облозі, почав врешті відступ з Галлії. Це була поразка гунів, але Аттілі вдалося цим відступом врятувати частину своїх людей. З цими залишками він вирішив удертися в Італію і знищи­ти навіть спогади про величну римську цивілізацію.

Взимку 452 р. Аттіла з берегів Дунаю рушив на пів­денний схід, перейшов через Альпи і навесні взяв в облогу добре укріплене місто Аквілею, яке вважа­лося найбільш міцною фортецею в усій Італії. Протя­гом трьох місяців тривала виснажлива облога, проте взяти місто гунам не вдавалось. Армією ширилися невдоволення і розчарування, воїни розраховували на швидке взяття міста, на величезну здобич. Усі на­вколишні села були вже пограбовані, в гунській армії почався голод, ситуацію ускладнювала неймовірна спека, адже настало літо, а від початку весни жодних змін на краще не відбулося. Проте Аттіла не здався і одного ранку зі сходом сонця пішов на штурм міста. Фортеця впала під ударами кочовиків і була погра­бована і зруйнована дощенту і спалена. Аттіла пішов далі, знищуючи місто за містом, мешканців вбивали або перетворювали на рабів. Зокрема, гуни оволоді­ли Медіоланом (сучасний Мілан).

У планах Аттіли було йти походом на Рим, проте до нього прийшли посли з імперії на чолі з римським папою Левом І: «Прийшов до нього сам папа Лев на Амбулейське поле в провінції Венетій, там, де річка Мінцій пересікається натовпами мандрівників. Ат­тіла припинив тоді буйство свого війська і повернув туди, звідки прийшов, вирушив у дорогу за Данубій, давши обіцянку зберігати мир» (Jord. Get., 222-223).

Переговори призвели до того, що з Равенни гуни рушили на Захід, залишили Апеннінський півострів і відступили за Дунай. Землі, якими проходила армія Аттіли, були спустошені і пограбовані, там почався голод і епідемії. Навіть самим гунам подальше пере­бування в цих краях загрожувало загибеллю. До то­го ж з Візантії на допомогу римським військам руха­лась армія імператора Маркіана.

47

Йордан пише про ще один, останній похід Аттіли в Галлію з метою підкорення аланів, які засіли за річ­кою Луарою. Але гунів прогнали вестготи на чолі з ко­ролем Торізмундом, сином Теодоріха. Вони своєчасно прийшли на допомогу аланам (Jord. Get., 226-228).

Невідомо, скільки ще зла і горя приніс би Аттіла Європі, якби не його передчасна смерть 454 р. Стало­ся це під час першої шлюбної ночі з його нареченою, бургундкою за походженням. Було це вбивство чи апоплексичний удар, достеменно не відомо.

В Аттіли вже було багато жінок, адже багатожен­ство було звичним явищем у гунському суспільстві, а вождь взагалі за статусом повинен був мати якомо­га більше дружин. Його обраницю звали Ільдіко, і бу­ла вона неймовірно красивою. Протягом усієї шлюб­ної ночі Аттіла пив вино і насолоджувався молодою дружиною:

«На час своєї смерті він взяв собі за дружину — після численних дружин, як це прийнято у цього народу — дівчину неймовірної краси на ім'я Ільдіко. Ослаблений на весіллі від великої насолоди нею та обтяжений вином і сном, він лежав, плаваючи в кро­ві, яка зазвичай йшла у нього носом, але тепер була затримана у своєму звичайному ході і, виливаючись смертоносним шляхом через горло, задушила його. Так сп'яніння принесло безславний кінець прославле­ному у війнах царю. Наступного дня, коли пройшла вже більша його частина, королівські прислужники, підозрюючи щось печальне, після гучного зову, вила­мали двері і побачили Аттілу, який помер без будь- якого поранення, а від крововиливу, а також дівчину, яка невтішно плакала з опущеним обличчям під по­кривалом» (Jord. Get., 224-225).

Очевидно, вже немолодий Аттіла зловживав за­собами для підвищення потенції. Через ліки у нього підвищився артеріальний тиск, що призвело до кро­вотечі.

48

Тіло свого правителя гуни поклали у шовкове ша­тро серед степу. Найкращі гунські вершники по черзі об’їжджали його і співали поховальних ритуальних пісень, в яких звеличували подвиги Аттіли. Потім тіло вождя поклали в потрійну труну — золоту, сріб­ну і залізну. Поховали його таємно вночі, поклавши у домовину зброю, дорогоцінні фалари, усякого роду прикраси. Для того щоб запобігти людській цікавос­ті і вберегти від спокуси, усіх, хто займався справою поховання, було вбито.

Наразі серед учених немає єдиної думки з приводу смерті Аттіли. Чи дійсно він помер на шлюбному ло­жі, чи його вбили у Візантії після завершення Захід­ного походу, залишається загадкою.

Невдачі гунів у римській кампанії деякі дослідни­ки пояснюють занадто великим розмахом походів Атілли і нездатністю утримувати в межах величезної території під єдиним керівництвом етнічно розрізне­ні племена, які були підкорені Гунами і змушені вою­вати проти римлян. Тому вихід деяких етнічних груп з гунського союзу племен утворив діру в тилу і спри­яв поразці гунів і на Заході, і у Візантії^[29].

Отже, держава Аттіли в середині V ст. являла со­бою етнічно строкатий союз підкорених гунам на­родів, які розмовляли різними мовами і відрізня­лись навіть за антропологічним типом. До нього входили в основному тюркські, іранські, германські племена. З цієї суміші племен Аттіла зміг створи­ти величезну боєздатну армію, куди представники кожного етносу привносили щось своє, притаманне тільки їм. Так, гуни були неперевершеними вершни­ками, германці добре билися в піхоті тощо. Військо Аттіли тероризувало всю Європу протягом 40-х ро­ків V століття.