СОЦІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ, ЖИТТЯ, ПОБУТ, ЗВИЧАЇ ГУНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Ao появи імперії Аттіли в V ст. гуни мешкали в надзвичайно складних умовах. Вони постій­но кочували степами Причорномор'я, возили за со­бою цілі стада різноманітних видів одомашнених тварин — корів, овець, кіз, биків, коней.

Родина пересічного гуна зазвичай складалася з п’яти або шести чоловік, котрі мешкали в одно­му шатрі. Шість чи десять шатрів становили табір, а кілька таких таборів — клан. Декілька кланів фор­мували плем’я, а найбільшим угрупованням було об’єднання кількох племен.

У гунському суспільстві доімперського часу не бу­ло чіткої організації влади. Правителя племені оби­рали лише на воєнний період. У мирний час функцію голови сім’ї, що могла кочувати окремо від усього племені, виконували старші чоловіки. За необхіднос­ті голови сімейств могли збиратися разом на нара­ду для обговорення нагальних потреб племені. Такі зібрання завжди відбувалися верхи на конях. У сус­пільстві гунів не існувало рабства. Точніше, рабами могли бути іноземці, захоплені в полон під час воєн і грабіжницьких нападів, але в жодному разі не гу­ни. Проте були люди, яким доводилося виконувати

Заможний гунський вояк, IV-V сторіччя нашої ери, реконструкція на підставі археологічних знахідок та

за матеріалами поховань.

Автор Шаменков С. І.

Гунський воїн V сторіччя нашої ери, на підставі археологічних знахідок з поховань воїнів гунського часу, з Волниковського скарбу, ламелярний шолом за знахідками епохи переселення народів ■a Kvr>nκ∣√∩Y ∩fi∏acτi та Кеочі.

унський воїн V сторіччя нашої ери, реконструкція на підставі археологічних знахідок з поховань воїнів гунського часу. Автор Шаменков С. І.

брудну роботу. Такі особи перебували повністю під владною свого хазяїна, але рабами не вважалися.

25

Джерелом харчування для гунів була їхня власна худоба. Однак вони не гребували й полюванням та збиральництвом, вживаючи в їжу різноманітні рос­лини. Своєму харчуванню вони приділяли досить ба­гато уваги. Пріск згадує такі продукти, які вживали в їжу кочовики: баранина, яловичина, просо, ячмінь, з напоїв — камос та хмільний мед. «.,.Купили у ту- земців овець та биків, зарізали їх та приготували обід...» (Priscus Panites. Iστopια Γoθικη, І 8).

Носили гуни полотняний або хутряний (найчас­тіше зі шкірок бабаків) одяг. Замість чобіт вони на­мотували на ноги козячу шкіру, а голову покривали круглими шапками. Примітною особливістю носіння одягу гунами було те, що вони його ніколи не прали, а носили на собі, допоки він просто не розповзався або не розсипався просто на тілі. Такий неприємний нюанс шокував і ще більше додавав страху тим рим­лянам, яким доводилося стикатися з потворними на вигляд, войовничими, огидними та ще й брудними кочовиками.

Також гуни носили шовкові повстяні каптани, за­звичай декоровані аплікаціями, та скріплювали їх фібулами у формі цикад. Одним з неодмінних еле­ментів одягу гунів були шаровари довжиною до ко­лін, поверх яких одягали шовкові або інші штани, підв’язні ремінцями до поясу. Взуттям слугували короткі шкіряні чоботи зі шкіряними ремінцями на пряжках. Голову гуни вкривали чимось подібним до повстяних ковпаків, обшивали їх хутром та декору­вали накладками, іноді навіть золотими.

З огляду на той факт, що самі гуни землеробством не займалися, зрозуміло, що полотно або вже гото­вий одяг вони купували в осілих народів. Отже, у них уже були налагоджені торговельні зв’язки.

У період великого переселення народів, коли кон­такти між різними племенами ставали дедалі прості­шими, торгівля виходила на передній план. Немину­чість контактів з осілими народами підштовхувала гунів до пошуку вигоди для себе не тільки шляхом

Гунські лучники кінця IV ст. нападів та грабунку, а й мирними, дипломатичними Автор Шаменков С. І. методами. Обмін товарами з осілими землеробськи­ми племенами насамперед був вигідним саме гунам. Тому вони почали налагоджувати контакти з при­кордонними областями Римської імперії. Торгувати з подібними собі народностями кочовикам не було ніякого сенсу, бо усі вони мали один і той же набір товарів. Торгівля у кочовиків могла бути тільки зо­внішня.

Згадуваний полотняний одяг був переважно льня­ний, а вирощувати льон гуни не могли і не вміли. Це ще раз доводить, що вони купували тканини у тих племен, які мали змогу виготовляти їх вдосталь. Римська, а потім і Візантійська імперія здавна посі­дали чільне місце у світовій торгівлі. Римляни сла­вилися своїми ремеслами і претендували на лідер­ство не тільки в Середземномор’ї, але й за межами регіону. Окрім виробів з бавовни і льону, римські й ромейські майстри виготовляли теплі речі з вовни. Хітони і бурнуси були справжніми витворами мис­тецтва. Для пошиття гарного і практичного теплого одягу ремісникам був потрібний матеріал у значних кількостях — хутро, шкіри тварин. А всього цього

вдосталь було у кочовиків, які натомість були не про­ти купити у римлян легкі тканини (льон та бавовну) або ж готові вироби з них.

27

Так само було зі зброєю, адже у кочовиків було не­достатньо сировини для виготовлення великої кіль­кості якісної зброї. Для її виробництва потрібно було багато дерева і металу, яких у степах, де переважно мешкали кочовики, бракувало.

Купували гуни також зерно та предмети розкоші. Однак необхідно зазначити, що далеко не всі гуни користувалися товарами, що закуповували в осілих племен. Зазвичай це був привілей заможніх і знатних кочовиків. В джерелах є згадки про те, що прості лю­ди взагалі не вживали хліба, що свідчить про його дефіцит у суспільстві гунів. В обмін на зброю, ткани­ни, збіжжя і прикраси кочовики поставляли земле­робським племенам м ясо, хутра, шкіру, коней і рабів.

Окремо слід згадати про прикраси і коштовності. У V ст. з появою і розквітом гунської імперії Аттіли завершилася майнова стратифікація суспільства. Гу­ни, за словами Амміана Марцелліна, «...палали дикою пристрастю до золота» (Amm. Marc. XXXI, 2, 11).

Саме через свою пристрасть до коштовних ре­чей гуни не залишилися на території Північного Причорномор’я, де вистачало пасовиськ і були спри­ятливі умови для ведення кочового господарства, однак не існувало джерел для нагромадження багат­ства. Інша річ — Паннонія майже з таким самим сте­повим пейзажем, як і в Причорномор’ї, яка до того ж межувала з Римською імперією, завдяки чому гуни мали більше можливостей контактувати з багатою цивілізацією. Одразу ж після приходу туди гуни під­корили гепідів і почали нападати на римські прикор­донні міста, грабуючи їх.

Попри усталену в історіографії думку про те, що кочовикам елементарно не вистачало продуктів хар­чування, метою цих нападів було захоплення іншої здобичі — коштовностей, прикрас і золота. У часи правління Аттіли торгівля предметами розкоші ста­ла провідним фактором, який уможливив існування самої гунської держави. З цим тісно пов’язана май­нова стратифікація суспільства гунів. Усередині сте­пової держави відбувся поступовий розподіл на ви­щих і нижчих громадян, на тих, хто займав провідні посади в організації влади, і на рядових кочовиків.

28

Останнім вистачало їжі, одягу, вони були відносно забезпечені, щоб прожити і прогодувати свої сім’ї. Вищі верстви суспільства вже мали змогу збагачува­тись і призбирувати предмети далеко не першої по­треби.

Банальний грабунок римських провінцій з метою збагачення у V ст. замінюється торгівлею зі східною частиною Римської імперії, тобто з Візантією. Ромеї добре усвідомили залежність гунів від торгівлі з ни­ми навіть не стільки у військовому відношенні, скіль­ки з огляду на економічну та соціальну стабільність кочового суспільства. Тому вони активно використо­вували цей вид співпраці, певним чином стримуючи відкриту агресію гунів. До того ж торгівля з кочо­виками була вигідна самим ромеям. Деякі купці ак­тивно й охоче їздили до варварів з товаром, нерідко пристаючи до посольських місій своєї країни у став­ку кочових правителів.

Гуни торгували не тільки з Візантією, із Західною Римською імперією вони також вели активні торго­вельні операції, щоправда, в джерелах про це не так багато інформації. Причому торгівля була двосто­роння і взаємовигідна, адже римляни отримували від гунів необхідні для них товари: рабів, хутра, шкіру.

Дещо пізніше, у VI ст., кочовики стали незамін­ними посередниками в торгівлі шовком між Китаєм і Візантією та іноді навіть і самі поставляли ромеям шовк-сирець.

Коштовний витвір китайців був відомий римлянам ще на початку нової ери. Це була дуже дорога ткани­на, з якої шили святковий одяг не для всіх, а тільки для заможних і знатних осіб. Таке вбрання носили при імператорському дворі, на найбагатших і найві- доміших віллах. З шовку виготовляли культовий одяг для священиків. Шовк був розкішшю, його приноси­ли в дар богам, ним покривали алтарі^[18]. У ранньому середньовіччі ця тканина прирівнювалася до золота, хоча й стала вже більш поширеною завдяки стрімко­му розвитку торгівлі.

З IV ст. Візантія межувала з Сасанідською Персі­єю у Межиріччі і на Кавказі. Знаменитий караванний

Великий шовковий шлях з Китаю до Візантії проля­гав через Середню Азію. Уздовж басейну річки Ta- рім через Согдіану купці змушені були виходити до кордонів Ірану. Обхідний шлях через Каспійське мо­ре і Кавказькі гори був дуже складним, бо проходив через безводні солончакові степи; крім того, життю караванників загрожували переправи через небез­печні повноводні річки, тож купці користувалися цим шляхом дуже рідко.

29

Існував ще один торговельний шлях, який зв’язував Китай і Візантію, — морський. Він пролягав через Ін­дійський океан і Еритрейське море.

З усіх можливих варіантів імперія обрала саме караванну торгівлю через персидських посередни­ків. Посередницька торгівля з ромеями приносила персам величезні доходи. Візантія фактично перебу­вала в економічній залежності від іранських купців, які на свій розсуд призначали ціни на шовк-сирець. А з огляду на те, що сировина потім піддавалась об­робці у візантійських майстернях, і без цього за­хмарна ціна на шовк зростала ще більше. Так, шовк став для ромеїв основним фактором постійних воєн з Сасанідським Іраном, що спонукало їх до пошуку альтернативних шляхів його закупівель.

Існують свідчення про те, що вже у ранньому се­редньовіччі до Константинополя був завезений шовкопряд і ромеї володіли виробництвом шовку^[19]. Очевидно, гуни у V ст., як і тюрки у VI ст., виступа­ли посередниками у торгівлі шовком з візантійцями. Прямих підтверджень цьому в джерелах немає, од­нак гунські купці цілком могли становити конкурен­цію персам з огляду на популярність і коштовність цього товару.

Окрім Риму і Візантії, гуни у ранньому Середньо­віччі торгували також з Сасанідською Персією, Ки­таєм та Індією. Звідти привозили коштовні ткани­ни (зокрема, той самий шовк, який кочовики також дуже цінували), прикраси, прянощі, фініки, порце­ляну, східні пахощі, срібні келихи, вино тощо, а по­стачали туди вже згадувані товари, яких мали вдо­сталь, — рабів, шкіру, хутро, коней, столярні вироби

ЗО

та дерев’яний посуд. Примітно, що обмін дуже швид­ко був замінений грошовими відносинами. Так, гуни дедалі частіше й частіше розраховували отримати за свої товари саме гроші.

Торгівля виступає рушійною силою розвитку будь- якого суспільства, тож для забезпечення кращих і вигідніших умов для всіх учасників цього процесу формувалися відповідні стратегії. Так, за правління Аттіли — у 435 р. з римлянами були погоджені торго­вельні права гунів (Priscus Panites∙ IV, 28).

За цими угодами ярмарки і базари мали бути ціл­ком безпечними як для кочовиків, так і для ромеїв. Пізніше, у 443 р., Аттіла знову порушив питання про більш сприятливі умови для торгівлі з Візантією (Priscus Panites. IV, 28). Він вимагав перенесення головного торговельного центру з Іллірії в м. Haicc, що у Верхній Мезії. У такий спосіб прагнув розсуну­ти кордони, збільшити територію і змусити роме­їв прибрати фортифікаційні споруди з дунайського прикордоння. Домовленості були успішно досяг­нуті.

Отже, торгівля для кочовиків раннього середньо­віччя, зокрема гунів, була як важливим економічним, так і соціальним та політичним явищем. Комунікації з іншими народами, які цивілізаційно дуже відріз­нялися від самих гунів, каталізація майнового роз­шарування суспільства, розвиток дипломатичних та культурних зв’язків — усім цим процесам неабияк сприяла торгівля, яка була вкрай необхідна гунам для виходу на світову політичну арену.

Господарське життя гунів було дуже примітивним. Власного виробництва вони майже не мали, тож змушені були постійно шукати ресурси (пасовиська, джерела води). Кочували вони окремими невелики­ми групами, що грало на руку римлянам та іншим потенційним противникам гунів. Незважаючи на воєнний потенціал, кочовики в ранній період свого перебування на території Причорономор’я не стано­вили серйозної загрози Риму та Візантії. Та згодом жадоба до багатства, прагнення отримати матері­альні блага, що їх мала імперія, підштовхнули гунів до нападів на римські провінції, адже це було значно простіше та вигідніше, ніж шукати пасовиська та ін­ші джерела життєзабезпечення. Такою вже була вда­ча грізних і войовничих воїнів степів.

Релігія. Поява гунів на території Європи поклала край епосі панування іранських племен і стала по­чатком активного переселення туди тюркських наро­дів. Релігійні обряди гунів дуже схожі з культурно-са­кральним життям народів Тюркського каганату другої половини VI ст., про що нам відомо з писемних джерел того часу, зокрема від Менандра Протектора. Харак­терним для гунів був поховальний обряд з трупоспа- ленням. Після смерті гуна в землю закопували шкіру його коня, приносячи таким чином жертву духам.

Реконструкція гунського воїна 1 ст. нашої ери, на підставі археологічних знахідок Ноин-Ул та за матеріалами поховань.

Автор Шаменков С. І.

Поховальні споруди встановлювали на підвищен­ні, вони складалися з капищ, ідолів та вивішених біля капищ шкір жертовних тварин (переважно коні і ві­вці). Ідоли, храмові споруди, очевидно, виготовляли з дерева, тому вони часто займались і згорали дощен­ту. Гуни дуже шанували грім і блискавку і приносили жертви на тому місці, куди вона вдаряла^[20].

Гуни вшановували трьох основних богів — Тенгрі (від тюрк. Небо), котрий був верховним і головним

32

божеством, Умай та Идука Єр-Суб (Священна Земля і Вода). Тенгрі був універсальним богом і виконував дуже багато функцій. Шанування неба було характер­ним майже для всіх давніх кочовиків.

Ще однією характерною особливістю релігії тюр­комовного світу була трихотомія — розподіл світу на три частини — Верхній, Середній і Нижній. Воло­дарем Верхнього світу був Тенгрі. До його основних функцій належить керування усім, що відбувається в світі, а особливо долею людини. Саме він визначає термін життя, наділяє мудрістю і владою каганів, да­рує їх народові, карає тих, хто пішов проти волі пра­вителя. Кочовики вважали, що Тенгрі особисто ке­рує державними і військовими справами, наказуючи вождю, що потрібно робити. Свою волю верховний бог здійснює через посередництво природи або лю­дей. Функції народження дитини були покладені на богиню Умай, богиню родючості і новонароджених. Вона уособлювала жіноче начало і водночас покро- вительствувала воїнам. Смертю людини відав Еркліг^[21]. Головним божеством Середнього світу був Идук Єр- Суб — божество землі і води. Йому був присвячений особливий культ, пов’язаний з горами, які кочовики дуже вшановували, складали і співали їм гімни. Свід­чення про те, що гуни ніколи не прали свого одягу, ймовірно, були пов’язані з тим, що вони боялися роз­гнівати цим божество води.

У головних богів існували помічники — другорядні божества. їх було дуже багато. Серед них, наприклад, згадуються бог шляху на рябому коні та бог шляху на вороному коні.

Амміан Марцеллін називав гунів народом без ре­лігії. За його словами, вони, подібно до нерозумних тварин, не знали різниці між правильним і непра­вильним, були брехливими і неоднозначними в роз­мові, віроломними і ненадійними у світі (Amm. Marc. XXXI, 2,11).

Однак свідчення історика щодо релігійності ко­човиків, як і з деяких інших питань, що їх стосува­лися, не відповідають реальності. Амміан, як і деякі інші римські автори, був досить упередженим щодо

кочовиків, а його заяви не базувалися на жодних до­кументальних підтвердженнях. Свої висновки він зробив зі слів людей, які мали неприємний досвід спілкування з гунами.

33

Описання зовнішнього вигляду гунів у давніх дже­релах навіть сьогодні може шокувати читача. Ми вже наводили згадки Амміана Марцелліна та деяких інших істориків про потворний образ кочовиків. Гу­ни були невисокі на зріст, коренасті, з неймовірно широкими плечима. Вони мали сильні руки й ноги, міцні потилиці. При народженні дітям робили гли­бокі надрізи на щічках, а потім, поки кістки черепа не зрослися, витягували голови в довжину. Для того щоб у майбутньому ніс не заважав носити шолом, ді­ток змушували носити круглі пов’язки, які здавлюва­ли ніздрі, не даючи їм розвиватися. До того ж колір шкіри гунів був набагато темнішим, ніж у римлян, що також лякало останніх.

Необхідно сказати, що навіть у VI ст., попри вже досить близьке знайомство з гунами, ромеї все ще відчували жах при згадуванні лише самого імені цих варварів. Часті військові перемоги гунів пояснюва­лись саме цим тваринним страхом перед їхнім по­творним і жахливим зовнішнім виглядом.

Психологічний тиск на противника мав результат: римляни просто втрачали бойовий дух, коли бачили перед собою потвор, убраних у шкіри тварин.

Після перших зіткнень з готами, а потім і з римля­нами наприкінці IV ст. чисельність гунських племен почала стрімко зростати. Це відбувалось як внаслі­док поліпшення матеріального добробуту племен та їх союзів, так і завдяки підкоренню і поступовій аси­міляції місцевих народів, що населяли у ті часи Пів­нічне Причорномор’я. Кочовики почали формувати великі союзи племен, нарощувати свій військовий потенціал. Процес тривав до початку правління Ат- тіли, за часів якого досяг свого апогею.

Увірвавшись до причорноморських степів, гуни підкорили племена аланів, які часто влаштовували набіги на Боспорське царство, на Вірменію і Мідію. Достеменно невідомо, за яких саме обставин це ста­лося, однак відомо, що дуже велика їх кількість була знищена.

Слід відзначити, що племена аланів суттєво вплинули на подальший розвиток гунів. Окрім

34

традиційного кочового тваринництва, вони займа­лися також землеробством та окремими видами ремесел. За Амміаном Марцелліном, алани не мали рабства, абсолютно всі були знатного походження, а суддями у них були особи, які відзначилися воєн­ними подвигами. Вони вели «культурніший» спосіб життя, ніж гуни. В етнічному відношенні алани, без­сумнівно, відрізнялися від гунів, однак їхній соціаль­но-економічний устрій багато в чому був подібний:

«Немає в них UiampiB_j і ніхто з них не обробляє землю. Харчуються вони мясом і молоком, живуть у возах, вкритих зігнутою у вигляді склепіння корою дерев, і возять їх безкраїми степами. Дійшовши до багатої травою місцевості, вони ставлять свої во­зи колом і годуються, неначе звірі, а коли трава за­кінчується, вони навантажують свої пожитки на вози і рухаються далі. Це їхнє постійне житло, і ку­ди б вони не зайшли, там їхній рідний дім... найбіль­ше уваги вони приділяють коням. Земля там завжди вкрита травою, а подекуди трапляються і плодові сади. Де б вони не блукали, їм не бракує ні води, ні їжі для себе та корму для худоби, що є наслідком во­логості грунту та повноводності тамтешніх річок. Усі, хто за віком та статтю не придатний до війни, тримаються поблизу возів і зайняті домашніми справами. Молоді ж, котрі змалечку звикли до вер­хової їзди, вважають ганьбою для чоловіка ходити пішки. І всі вони займаються фізичними вправами і стають прекрасними воїнами» (Amm. Marc. XXXI, 2,18-20).

З цього опису видно, що автор ставиться до аланів більш поблажливо, ніж до гунів. Принаймні він не показує такої відвертої і неприкритої зневаги, якою сповнене змалювання способу життя гунів у той же період.

На початку V ст. союзи племен гунів були розпоро­шені: одна частина під проводом Ульда воювала під Константинополем, де у 404 р. уклала мир з Аркадієм, друга — на чолі з Аспаром воювала в Італії, третя — разом з Роіласом спустошувала Фракію, решта ж пе­ребували в Паннонії під керівництвом Руї.

До початку правління Руї нам відомі ще деякі імена гунських вождів, влада яких вже стає спадковою і пе­редається від батька до сина, — Чарато, потім владу отримав його син Донат, якого замінив Руя.

Піднесення гунської держави у V ст. пов’язане з іменем вождя Руї або Ругіли. На початку свого правління він ділив владу з двома своїми братами, однак вони мало впливали на політику держави, тож Руя фактично правив одноосібно. Цей вождь і пол­ководець гунів став відомим тим, що розпочав ві­йну проти амілзурів, ітімарів, тоносурів, войсків та інших народів, що оселилися на берегах Істру і шу­кали прихистку в римлян. Він прагнув об’єднати всі гунські племена і створити велике і потужне держав­не об’єднання, щось на кшталт імперії. Приск Паній- ський пише про правителя гунів Рую так:

35

«Руя вирішив вести війну проти амілзурів, ітіма- рів, тоносурів... та інших народів, які оселилися на Icmpi і пішли на союз з римлянами»^[22].

Названі вище племена раніше входили до складу гунського союзу і мешкали на північному узбережжі Чорного моря.

Стосунки гунів Руї з Римом на той час були непро­стими. Непорозуміння між ними пояснюються за­тримкою у видачі та навіть переховуванням в імпе­рії гунів-перебіжчиків. Водночас гуни здійснили низку набігів на балканські провінції Візантійської імперії. У 398 році відбувся великий похід, під час якого гуни знищили багато людей та завдали значних збитків і руйнувань деяким східним провінціям імперії. Заго­ни гунів доходили навіть до Малої Азії і нападали на Сасанідський Іран.

За правління Руї союз гунських племен зміцнів і розрісся за рахунок об'єднання племен у східній час­тині степів. Він прагнув домовитися з римлянами, для чого у 422 році надіслав до імперії посольство на чолі з Іслою. Посли висунули вимогу повернути всіх без винятку перебіжчиків, зажадали вільної і рівно­правної торгівлі на кордонах з імперією, а також збільшення щорічної данини. Але Іслі не вдалося до­могтися виконання своїх вимог повною мірою.

Справу Руї з об’єднання гунських племен, голо­вним чином на сході Великого Степу, довершив Атті- ла. Ще за правління Руї представники влади Західної

36

Римської імперії змушені були дати гунам дозвіл на поселення в Паннонії. З приходом до влади Аттіли володіння гунів розширилися до Дунаю і ставка була перенесена до Паннонії. Деякі дослідники вважають правління Аттіли одночасно тріумфом і занепадом гунської держави в Європі^[23].

У 434 р., після смерті вождя, претендентами на вождівство стали двоє братів, сини Мундзука, рідно­го брата Руї — Аттіла і Блєда. Що вони робили і яким чином ділили владу протягом наступних років, неві­домо. Знаємо, що Блєда, старший з братів, успадку­вав східну частину держави, а Аттіла — західну. На той період плем’я бургундів прагнуло розширити свої володіння за рахунок римської провінції Бєлгіки.

Полководець Західної Римської імперії Аецій по­просив гунів про допомогу, і у 437 р. бургунди були розбиті спільними зусиллями кочовиків і римлян. Цій події присвячений знаменитий давньогерман­ський епічний цикл «Пісня про Нібелунгів». Після смерті Блєди у 447 р. одноосібним правителем гунів став Аттіла. Йордан називає братів двоюрідними, а також твердить, що Аттіла вбив Блєду заради од­ноосібної влади. Достеменно невідомо, якою смертю помер Блєда, однак після цієї події в історії гунів роз­почалася нова епоха, яка мала велике значення для історії усієї Європи.