ПЕРШІ ЗГАДКИ ПРО ГУНІВ У ДЖЕРЕЛАХ ТА ЇХНЯ ПОЯВА У ПРИЧОРНОМОРСЬКИХ СТЕПАХ

В історіографії прийнято «селити» гунів у При­чорномор’ї наприкінці IV ст. Однак перші згадки про гунів на території Європи (приблизно під 175­182 рр.) знаходимо у Клавдія Птолемея — грецького астронома, математика і географа II ст.

Але кого ці автори називали гунами, чи справді са­ме тих, хто прийшов зі степів Монголії? Цей етнонім міг застосовуватися до абсолютно різних племен, на­віть до тих, що не мали жодного стосунку до гунів. Так, під цю назву потрапляли ледь не усі кочовики зі Сходу. Тож зрозуміти, хто зі згаданих римськими авторами прибульців насправді були гунами, наразі проблематично.

8 Серед письменників IV-V ст. про гунів згадували

не тільки світські, а й церковні історики, зокрема Фі- лосторгій (365-439 рр.) у своїй «Церковній історії» зазначає, що:

«Унни, скоріше за все той народ, якого древні на­зивали неврами, жив поблизу Ріпейських гір, з яких тече Танаїд, котрий впадає у Меотійське озеро» (PhilosL HisL Eccles₄ IX, 17.)

Про гунів також писали Олімпіодор¹, Созомен², Євнапій³, Євагрій Схоластик⁴, Прокопій Кесарій- ський⁵, Пріск Панійський⁶, Агафій Міринейський⁷,

¹ Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. В. G. Niebuh- rii. — ParsL: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis His- toriarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici.

² Созомен Ермий. Церковная история.

³ Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. В. G. Niebuh- rii. — ParsI.: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menan- dri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Historiarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici. — Bonnae, 1829; Эвнапий Сардиец. История//Византийские историки: Дексипп, Эвнапий, Олимпиодор, Малх, Петр Магистр, Менандр, Кандид Исавр, Hohhoc и Феофан Византиец / Пер. Г. С. Дестуниса. — СПб., 1860.

⁴ Евагрий Схоластик. Церковная история / Перевод Санкт- Петербургской духовной академии, пересмотрен и исправлен

B. В. Серповой. — Москва, 1997.

⁵ Procopii U Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. В. G. Niebuhrii. — ParsI.: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Histo- riarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici. — Bonnae, 1829; Прокопий Кесарийский. Война с готами. О постройках / Пер.

C. П. Кондратьева. — M., 1996; Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история / Перевод, статья, комментарии А. А. Чекаловой. — M., 1993.

⁶ Priscus Panites. Fragmenta // Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. В. G. Niebuhrii. — Pars I: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Historiarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegy­ric!. — Bonnae, 1829.

⁷ Агафий Миренейский. О Царствовании Юстиниана/ Пер., статья и примечания М. В. Левченко. — М.-Л., 1953.

Амміан Марцеллін^[5], Зосим^[6], Йордан^[7], Менандр Про­тектор^[8].

Євнапій у своїй «Історії» вперше наводить леген­ду про появу гунів на теренах Європи, їхню першу зустріч з готами. Цей переказ повторювали у своїх працях ледь не всі візантійські автори, які хоч щось писали про гунів. Серед них Созомен, Зосим, Пріск, Йордан, Прокопій, Агафій та ін.

Є дві легендарні версії появи гунів у Криму.

Інша версія легенди розповідає про гунських мис­ливців, які переслідували оленя і не помітили, як пе­ретнули протоку і опинились на землях, які, на їхнє переконання, виявилися більш вигідними для життя, ніж ті, на яких вони мешкали. Тут був тепліший клі­мат та ґрунт більш придатний для землеробства. Як і в першому варіанті, мисливці повернулися до себе і розповіли іншим гунам про знахідку.

10

«Ці самі гуни, створені від такого кореня, і під­ступили до кордонів готів. Цей несамовитий рід, як повідомляє історик Пріск, розселившись на дальньо­му березі Меотійського озера, не знав жодної іншої справи, окрім мисливської, якщо не враховувати то­го, що він, збільшившись до розмірів племені, почав порушувати спокій сусідніх племен підступністю і грабунками. Мисливці з цього племені, одного разу шукали дичину на березі внутрішньої Meomudu і по­мітили, що раптом перед ними з'явився олень, увій­шов в озеро і, то ступаючи вперед, то зупиняючись, вказував шлях. Мисливці пішим ходом пішли за ним і перейшли Меотійське озеро, яке [до того часу] вва­жали непрохідним, як море. Як тільки перед ними, що нічого не знали, з'явилася скіфська земля, олень зник. Я гадаю, що зробили це, через ненависть до скі­фів, ті самі духи, від яких гуни ведуть свій родовід» (JorcL Get, 123-125)*

Зараз уже не так важливо, чи існували насправді гедзь і олень. Адже практично кожен народ має свою легендарну оповідь про походження або про свою по­яву на тих чи інших теренах.

Ані Євнапій, ані інші історики так і не змогли да­ти чітких пояснень, звідки походять гуни і як вони з’явилися в Європі. Єдине, в чому сходяться всі візан­тійські автори, це те, що гуни — народ, який вийшов з Азії і наприкінці IV ст. прийшов у Причорномор’я.

«Де знаходились гуни, звідки вони вийшли, яким чином пробігли усю Європу і відтіснили скіфський народ, про це ніхто не сказав нічого ясного» (Eunapii, Fr. 42).

Зосим у своїй «Новій історії» не може достеменно ідентифікувати гунів в той період, коли вони напада­ли на готів (70-ті роки IV ст.):

«Тим часом, плем'я варварів, до того часу не відоме, раптово з'явилося й атакувало скіфів... Вони були названі гунами (також їх можна називати царськи­ми скіфами, або людьми з кирпатими носами). Цей

народ, як говорить Геродот^[9], жив поблизу Данубія^[10], або, можливо, перебрався з Азії в Європу... І, прий­шовши зі своїми кіньми, жінками, дітьми і возами, гуни напали на скіфів, котрі жили за Данубіем. Вони були абсолютно не обізнані, як слід правильно бити­ся пішими, але як могло бути інакше, якщо вони на­віть не в змозі були твердо стояти на ногах, адже навіть спали вони на спинах коней? Але, заходячи флангом в атаку, відступаючи в потрібний момент і стріляючи з луків зі своїх коней, вони розв'язали жахливу різанину скіфів. Роблячи це безперервно, во­ни довели скіфів до такого відчаю, що ті, хто вцілів, залишили свої будинки гунам, переправились через Данубій і благали імператора прийняти їх, обіцяю­чи виконувати обов'язки вірних і відданих союзни­ків» (Zosim, NL H, IV, 20, 3-6),

11

Як бачимо, Зосим називає готів скіфами. Тут ми знову натрапляємо на плутанину в назвах народів римськими письменниками.

Стосовно етнічної ідентифікації гунів у той період, коли вони вперше стали відомими римлянам, у нас бракує джерельних відомостей. Про мову гунів ми знаємо лише те, що вони були тюркомовним етносом. Але не можна відкидати припущення, що племінні об’єднання гунів були багатомовними, з огляду на те, що туди входили монголи, угри, іраномовні племена та навіть слов’яни^[11].

Ще один римський автор готського походження, Йордан, також описує гунів з притаманним для його колег презирством і зневагою:

«Через деякий час... пішло на готів плем'я гунів, найстрашніше з усіх своєю дикістю, малоросле, гид­ке і сухопаре, що живе серед боліт. Можливо, вони перемагали не стільки війною, скільки навіюючи

12

величезний жах своїм страшним виглядом, вони змушували тікати, тому що їх вигляд лякав своєю чорнотою, будучи подібним не на обличчя, а на по­творну грудку з дірками замість очей. їх люта зо­внішність видає жорстокість їх духу: дітям чо­ловічої статі вони розтинають щоки залізом для того, щоб раніше, ніж отримають вони харчуван­ня молоком, спробували вони випробування раною. Тому й старіють вони безбородими. На зріст вони невисокі, але швидкі спритністю своїх рухів і над­звичайно схильні до верхової їзди; вони широкі в пле­чах, спритні в стрільбі з лука і завжди гордовито випрямлені завдяки міцності шиї. Маючи людську подобу, живуть вони як дикі звірі» (JorcL GeL 121, 127-128).

Одним з найяскравіших описів гунів є свідчення римського історика IV ст. Амміана Марцелліна. Ціл­ком очевидно, що автор, як і всі інші римські істо­рики, які писали про варварів, багато що перебіль­шує, адже гуни на той час були розвинутим народом, спроможним воювати і перемагати суперників з ін­шим, «вищим» рівнем культури.

Отже, Амміан Марцеллін пише про гунів так:

«Плем'я гунів, про яких древні письменники зна­ють дуже мало, мешкає за Меотійським болотом в бік Льодовитого океану і перевершує у своїй дикос­ті будь-яку міру. Через те, що при народженні дити­ни їй глибоко надрізають щоки гострою зброєю, щоб цим затримати своєчасну появу волосся на надрізах, що загоїлися, то вони доживають свого віку до ста­рості без бороди, потворні, схожі на скопців. Члени тіла у них мускулисті і міцні, шиї товсті, жахливий і страшний вигляд, так що їх можна прийняти за двоногих звірів або уподібнити тим грубо обтеса­ним подібним до людей чурбакам, які ставляться на кінцях мостів. Маючи настільки дику потворність людського образу, вони так загартовані, що не по­требують ані вогню, ані притаманної людському смаку їжі; вони харчуються коріннями диких трав і напівсирим м'ясом усілякої худоби, яке вони кладуть, на спини коней під свої стегна і дають йому трохи впріти. Ніколи вони не ховаються в якісь будівлі; але навпаки, уникають їх, на кшталт гробниць, від­далених від звичного людського вжитку. У них не можна зустріти навіть вкритого очеретом куреня.

Вони кочують по горах і лісах, з колиски привчають­ся переносити холод, голод і спрагу. І на чужині вхо­дять вони під покрівлю тільки у випадку крайньої необхідності, адже не вважають себе у безпеці під покрівлею... Тіло вони прикривають льняним одягом або зшитим зі шкірок лісових мишей. Немає у них відмінності між домашнім платтям і одягом на ви­хід: але одного разу надіта на шию туніка брудного кольору знімається або замінюється іншою не рані­ше, ніж вона розлізеться на ганчірки від довготри­валого гноїння. Голову покривають вони кривими шапками, свої вкритті волоссям ноги — козячими шкурами; взуття, котре вони не формують ні на жодній колодці, ускладнює їх вільний крок. Тому вони не придатні для пішого бою; проте вони ніби при­росли до своїх коней, витривалим, але потворним на вигляд, і часто сидячи на них на жіночий манер, ви­конують свої звичні заняття. День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею і продажем, їдять, п’ють і, схилившись на похилу шию коня, засинають і сплять настільки міцно, що навіть бачать сни. Коли доводиться їм говорити про серйозні речі, то й нараду вони проводять, сидячи на конях. Не зна­ють вони над собою сильної царської влади, але, за­довольняючись випадковим проводом когось з своїх старійшин, руйнують все, що трапляється на шля­ху. Іншим разом, коли були чимось зачеплені, вони вступають у битву, в бій вони кидаються, виши- кувані клином, і вигукують при цьому грізний крик. Легкі й жваві, вони раптом навмисне розсіюються і, не вибудовуючи бойової лінії, нападають то там, то тут, і чинять страшні вбивства. Через їхню надзвичайну швидкість ніколи не доводиться бачи­ти, щоб вони штурмували укріплення або грабували ворожий табір. Вони заслуговують на те, щоб ви­знати їх чудовими воїнами, тому що здалеку ведуть бій стрілами, оздобленими майстерно зробленим вістрям з кістки, а коли зближуються врукопашну з неприятелями, б’ються з безмежною відвагою на мечах і, ухиляючись від ударів, накидають на ворога аркан, щоб позбавити його можливості всидіти на коні або втекти пішки. Ніхто в них не оре і ніколи не торкнувся сохи. Без певного місця проживання, без дому, без закону або усталеного способу жит­тя кочують вони, ніби вічні утікачі, з кибитками,

13

14

в яких вони проводять життя, там жінки прядуть їм жалюгідний одяг, народжують, годують дітей до повноліття. Ніхто у них не може відповісти, де він народився: зачатий він в одному місті, народже­ний — далеко звідти, виріс — ще далі. Коли немає війни, вони віроломні, непостійні, легко піддаються усілякому подиху нової надії, в усьому покладаються на дику лють. Подібно до позбавлених розуму тва­рин, вони не знають, що чесно, що нечесно, є ненадій­ними у словах і темними, не поважають жодну релі­гію або марновірство, палають дикою пристрастю до золота, до такої міри мінливі і швидкі на гнів, що іноді у той самий день відступаються від своїх со­юзників без усілякого підбурювання і так само без чийогось посередництва знову миряться» (Amm. Marc. XXXI, 2),

Римляни сприймали гунів як страшні, войовничі, ворожі їм дикі племена, які разюче відрізняються від них самих. З певною долею іронії і навіть зневаги Амміан Марцеллін, по суті, висловив загальну дум­ку про цих варварів, означив перше враження про кочовиків у римлян. Хоча цілком можна зрозуміти людську реакцію на маловідоме і незрозуміле. Не­прийняття і зневага до гунів мали під собою вагоме підґрунтя — вони становили небезпеку для самих римлян. Отже, перші згадки про варварів-кочовиків раннього середньовіччя чітко окреслили їхній образ, який потім традиційно продовжуватимуть інші ві­зантійські автори.

Візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарій- ський писав як про «європейських», так і про «азі­атських» гунів. Причому він зазначав, що між ними є велика різниця, наявна принаймні у зовнішньо­му вигляді і способі життя. Так, наприклад, у своїй праці «Війна з готами» Прокопій описував гунів, які мешкають між Меотійським болотом і рікою Танаїс, в країні з назвою «Євлісія... Народи, які тут живуть, в давнину називались кіммерійцями, тепер же ма­ють назву утігурів» (Procop, BeL Goth, VIII, 4),

Прокопій Кесарійський так описував «азіатських» гунів — ефталітів, або «білих гунів»:

«Ефталіти е гунським племенем і називаються гунами, але вони не змішуються і не спілкуються з тими гунами, про яких ми знаємо, оскільки вони не межують з ними і не розташовані близько від них,

але вони є сусідами персів біля їх північних меж, там, де біля самої окраїни Персії є місто з назвою Горго, Тут через прикордонні землі вони зазвичай воювали один з одним. Вони не кочовики, як інші гунські пле­мена, але здавна мешкають осіло на родючій землі... Серед гунів вони одні світлошкірі і не потворні на вигляд... Ними править один цар і мають вони дер­жавний устрій, що базується на законах. Живуть вони з сусідами чесно і справедливо, нічим не гірше за персів, або римлян. Але найзаможніші з них мають дружину, іноді до двадцяти чоловік, а то й більше, члени якої назавжди стають їм близькими, розділя­ючи і все їхнє багатство, адже у даному випадку все майно у них стає спільним. Коли ж той, у кого вони були дружинниками, помирає, ці мужі, за існуючим у них звичаєм, живими лягають за ним у могилу...» (Procop, BelL Pers, 1, III),

15

Очевидно, Прокопій ототожнював ефталітів з ту­нами через схожість звучання слів «хіон» (самоназва ефталітів — хіоніти) і «гун». Білими гунами їх нази­вали через те, що вони були не схожі на інших гунів своєю світлою шкірою і способом життя. Хіоніти-еф- таліти були народом індоєвропейського походжен­ня, розмовляли на східно-іранському (сакському) діалекті. У V ст. вони створили могутню державу на просторах Середньої Азії, Афганістану, північно-за­хідної Індії і частини східного Туркестану^[12].

У 50-х роках V ст. ефталіти володіли Тохариста- ном, а вже 459 р. вони завдали відсічі перському правителю Перозу, який напав на них, і заволоділи Хорасаном. У 482 р. відбулася друга сутичка ефталі­тів з персами, під час якої Пероза взяли у полон, але відпустили, змусивши заплатити викуп і пообіцяти більше не нападати на них. Однак своєї обіцянки він не виконав і вже 484 р. здійснив ще один, третій, похід проти хіонітів, але був жорстоко вбитий на полі бою. Іранці змушені були виплачувати ефталітам щоріч­ну данину, а також втрачали свої території. Між 490 і 509 р. ефталіти підкорили більшу частину держав Таримського басейну, тобто території майже усього

16

східного Туркестану, а наприкінці століття оволоділи ще й Північною Індією^[13].

У VI ст. ефталіти воювали з тюрками і персами і бу­ли розгромлені у 563 р. Держава ефталітів перестала існувати, залишилося лише невелике володіння на території Тохаристана (сучасна територія Афганіс­тану), але й воно змушене було виплачувати данину перському цареві Хосрою. Після цих подій розпо­чалася тривала боротьба між тюрками і персами за колишні території ефталітів, котра згодом набула зовсім іншого характеру — боротьби за міжнародні торговельні шляхи і ринки. Персія не хотіла посту­патися монополією на продаж шовку, особливо до Візантійської імперії. Согдіана, що входила до скла­ду Великого тюркського каганату, була розташована на перетині великого караванного шляху з Китаю до Візантії, тож согдійці славилися своїми торговельни­ми талантами. До того ж вони й самі займалися ви­робництвом шовку. Це й спричиняло суперництво за ринки збуту шовку, головним об’єктом якого була Ві­зантійська імперія^[14]. Однак опис боротьби між Іраном та Візантією не входить у коло завдань цієї книжки, тож ми не будемо спинятися на цьому детально.

Гунські племена, які називались утігурами і кутрі- гурами, відігравали у VI ст. особливу роль у міжна­родній політиці Візантійської імперії. Про них пи­сали Прокопій Кесарійський, Менандр Протектор, Агафій Мірінейський.

Агафій Мірінейський у контексті воєн візантійців з персами у VI ст. так описував зрадливу вдачу цих гунів:

«Цей народ, і величний, і багаточисленний, дуже жадібний до війни і до грабунку, любить мешкати поза своїм домом, на чужій землі, завжди шукає чу­жого, Заради своєї вигоди і надії на здобич приєдну­ється як учасник війни то до одного, то до іншого,

перетворюючись з друга на ворога. Часто вступають у битву в союзі то з римлянами, то з персами, коли ті воюють між собою, і продають свою найомну спо­кійність то тим, то іншим. У минулій війні [556 р.] вони бились проти персів... Коли ж військові дії були закінчені, вони були відпущені римлянами, отримав­ши встановлену платню, і перейшли на бік тих, які раніше були їх запеклими ворогами» (Agaph. V, 13).

17

В іншого візантійського історика VI ст., продовжу­вача і наслідувача Агафія Мірінейського, Менандра Протектора зберігся опис участі утігурів і кутрігурів у планах імператора Юстиніана стосовно Персії:

«...Юстиніан, гадаючи, що кутрігури знову при­йдуть спустошувати Фракію, не давав спокою вож­дю утігурів Санділху частими посольствами та іншими засобами, підштовхуючи його воювати про­ти Забергана [правителя кутрігурів]. Своє прохан­ня імператор підкріпив обіцянками, що передасть Санділху ту платню, яку від Ромейської держави призначено було Забергану, якщо тільки Санділх пе­реможе кутрігурів. Санділх, хоча й бажав бути з ро­меями в дружніх стосунках, писав басилевсу: “було б непристойно і незаконно зовсім винищити наших співвітчизників, які не тільки говорять однією мо­вою з нами, ведуть однаковий спосіб життя, носять однаковий одяг, але ще й наших родичів, хоча й під­владних іншим вождям. Але, незважаючи на те, як того потребує Юстиніан, я відберу у кутрігурів ко­ней і привласню їх собі, щоб їм не було на чому їздити і неможливо було б шкодити ромеям”»^[15].

Кутрігури й утігури з’явилися на історичній арені у V ст. Утігури мешкали на Таманському півостро­ві, а кутрігури осіли між Дніпром і Азовським мо­рем, контролюючи кримські степи аж до грецьких колоній на півострові. У VI ст. і одні й другі почали здійснювати активні спустошливі набіги на візан­тійські володіння, головним чином в Ілірії і Фракії. Однак це не заважало деяким їхнім співвітчизникам

18

перебувати на службі в імператора Візантії. Так, на­приклад, саме гуни у 537 р. допомагали ромейському гарнізону в Римі, що опинився в облозі у гунів.

Однак сусідство таких доволі войовничих і небез­печних народів завжди тримало візантійців у напрузі, бо ніколи не було точно відомо, чого від них чекати. Тут дуже красномовно проявилася знаменита візан­тійська дипломатія. Імператор Юстиніан І вирішив позбутися потенційної загрози, пересваривши між собою обидва гунські племені. Він почав демонстра­тивно дарувати подарунки, надавати різноманітні почесті й грошові винагороди утігурам. Санділх, ва­тажок утігурів, був фаворитом Юстиніана на відміну від Забергана, вождя кутрігурів. Таким чином імпе­ратор спонукав обидва племені до ворожнечі. Кутрі- гури були дуже ображені на візантійський двір, який так несправедливо і відверто протиставляв їх утігу­рам, без жодних на те підстав.

Ображені кутрігури напали на імперію. Проте спе­цифічна візантійська дипломатія спрацювала, ромеї спромоглися досягти свого. Кутрігури зазнали пораз­ки від утігурів. Невдовзі обидва племені об’єднались у союз проти Візантійської імперії. Близько 558 р. військо кутрігурів під проводом їхнього хана Забер­гана вдерлося до Фракії і Македонії, а потім дійшло аж до Константинополя. Після тривалих і запеклих боїв їм довелося відступати під контрнаступом ро- меїв, котрі дали гунам достойний відпір.

Цього ж 558 р. на сході від Дону з’явились ава­ри, які відтіснили кутрігурів на південь. У джере­лах згадки про аварів з’являються в 555 р. у зв’язку з тюркськими завоюваннями, в результаті яких авари змушені були тікати від тюркської експансії на захід. Менандр Протектор описав посольство аварів до ві­зантійців 558 р., метою якого було прохання дозво­лити їм селитися в межах імперії.

Імператор Юстиніан відмовив їм у цьому, але між сторонами був укладений союзний договір, за яким авари зобов’язувались охороняти дунайський кор­дон Візантії в обмін на виплату їм щорічної данини. Пізніше авари об’єдналися з кутрігурами і почали загрожувати Константинополю. Вони висували нові й нові претензії: їх вже не влаштовував розмір дани­ни, вони прагнули добитися права селитися на тери­торії імперії.

У 562 р. аварський каган Баян надіслав посоль­ство до Юстиніана з проханням надати йому землі в ПодунавХ на що імператор відповів відмовою, побо­юючись, що авари скористаються прикордонними те­риторіями і почнуть нападати на Візантію. Про ці по­дії ми довідуємося зі свідчень Менандра Протектора.

19

Хан кутрігурів став васалом Баяна. Утігури також потрапили під владу тюркського кагана і в складі Великого Тюркського каганату брали участь у захо­пленні боспорської фортеці на березі Керченської протоки. У 581 р. вони з’явилися під стінами Херсо­неса.

Опис етнічної історії утігурів і кутрігурів зберігся у Прокопія:

«,..Якось над гунами володарював цар, який мав двох синів, одного на ім'я Утігур, а іншого звали Ky- трігур. Коли їх батько помер, вони поділили владу між собою, а своїх підданих кожен назвав власним іменем... Вони всі мешкали в одному місті, мали од­накові звичаї і спосіб життя, не маючи спілкування з людьми, які жили по той бік болота [Керченської протоки], адже ніколи не переправлялись через ці води, не підозрюючи, що через них можна переплива­ти...» (Procop. BeL Goth. VIII, 5).

Сусідами утігурів і кутрігурів були готи-тетраксі- ти та інші готські племена. Готи мешкали на теренах Кримського півострова з II ст. На Боспорі германці з’явилися ще наприкінці II ст., а в середині III ст. вони вже активно розселилися й асимілювалися з місце­вим населенням. У III ст. Боспор потрапив під владу готів. Нові мешканці одразу ж розпочали свої роз­бійницькі морські походи на Рим, використовуючи боспорські кораблі.

Про кримських готів у ранньому середньовіччі ми дізнаємось від Прокопія Кесарійського:

«...Області на імення Доро, де з давніх часів жи­вуть готи... що були союзниками римлян; вони ра­зом з ними ходять на війну проти їхніх ворогів, за­вжди, коли імператор цього побажає... Вони [готи] досягають чисельністю населення до трьох тисяч чоловік бійців, у військовій справі вони чудові, і у зем­леробстві, яким вони займаються власними руками, вони достатньо вправні. Вони гостинні більше за всіх людей. Сама область Доро лежить на підвищен­ні, але вона не кам'яниста і не суха, навпаки, земля

20

дуже добра і приносить найкращі плоди. В цій країні Василеве не збудував ніде ні міста, ні фортеці, так як ці люди не терплять бути ув'язненими в будь- яких стінах, а більше всього полюбляють вони жи­ти у полях. Так як здавалося, що їх місцевість легко доступна для нападу ворогів, то Василеве укріпив всі місця, де можна було пройти ворогам, довгими сті­нами і таким чином зберіг готів від побоювання за вторгнення в їх країну ворогів» (Procop. De AediE, III, 7,13-17).

Готи-тетраксити спочатку воювали з Гунами, а по­тім уклали з ними угоду і мешкали як сусіди на схід­ному узбережжі Керченської протоки. Інша частина готів через переслідування гунів перейшла в гірську місцевість і, як описує Прокопій, зайняла область Доро (сучасний Мангуп). Отже, з кінця IV ст. гуни стали панівним етносом на території Криму.

Перебування кутрігурів у Північному Причор­номор’ї обмежується періодом 479-552 рр. Протя­гом 552-568 рр. вони залишалися ще у Нижньому Подунав’ї. На думку українського археолога О. Кома­ра, чисельність кутрігурів не зовсім зрозуміла, адже візантійські джерела згадують тільки про ту кількість військових, які брали участь у походах 551 р. (близь­ко 12 тисяч чол.) і 559 р. (7 тисяч чол.), а також про два дрібніші загони у 568 р. (10 тисяч чол.). Якщо ві­рити цим цифрам, то можна говорити про племінне об’єднання не менше ніж у 10 тисяч сімей. Враховую­чи ймовірне перебільшення візантійськими автора­ми чисельності військ, населення кутрігурів налічу­вало не менше 30-50 тисяч чоловік^[16].

Агафій Мірінейський зазначає, що поряд з кутрігу- рами й утігурами серед гунських племен були й інші, зокрема — ультізури, вуругунди:

«Народ гунів колись мешкав навколо тієї частини Меотійського озера, котра була повернута на схід, і жив північніше річки Танаіс, як і інші варварські народи, що жили в Азії за Імейською горою. Усі во­ни називались гунами, або скіфами. По племенам же окремо одні з них називались кутрігурами, другі — утігурами, деякі — ультізурами, інші вуругундами.

Через багато століть вони перейшли в Європу, чи дійсно за оленем, як говориться в легенді, чи внаслі­док іншої випадкової причини, в усякому разі, вони перейшли якимось чином Меотідське болото, котре раніше вважалося непрохідним, і розповсюдились по чужій території, завдавши її мешканцям великої бі­ди своїм неочікуваним нападом» (Agaph. V, 11).

21

Гунів, які створили свою державу на території Єв­ропи у V ст., детально описав Пріск Панійський, який у 448 р. особисто брав участь у посольстві, відправ­леному візантійським імператором Феодосієм II до гунського царя Аттіли. За правління попередників Аттіли ставка головного гунського вождя розміщу­валась у Північному Причорномор’ї. Детальніше про державу Аттіли мова буде в іншому розділі.

* * *

У 70-х роках IV ст. гуни, переслідуючи аланів (час­тину яких вони розгромили та підкорили, а інша частина тікала на Північний Кавказ), пройшовши через Прикубанські степи, вдерлися на Таманський півострів. Тут вони розорили і знищили кілька по­селень Азіатського Боспору. Потім повз Керченську протоку дійшли до території Європейського Боспо­ру, розгромивши м. Тірітаку^[17].

За Прокопієм, на території Криму гуни розгромили кримських готів, потім увійшли у володіння остготів (у той час ними правив Германаріх), що межували із землями аланів (між Доном і Дніпром), і перемогли їх. Пізніше гуни зустрілися у Подністров’ї з вестгота­ми і розгромили їх (Procop. Bel. Goth. VIII, 5).

Держава остготів простягалася від Дону до Дні­стра та від Чорного моря до Прип’яті. Спершу гуни нападали на готів невеличкими групами, а згодом пе­рейшли у повноцінний наступ. В авангарді гунської армії під час нападів на готів були алани.

Після смерті Германаріха вождем остготів нена­довго став Вітімір. Характерною особливістю його стратегії було вербування гунів до лав свого війська

для того, щоб вони воювали проти своїх співвітчиз­ників. Проте готам не щастило і вони щоразу зазна­вали поразки від кочовиків. Після того як у битві на річці Ерак Вітіміра вбили, гуни підкорили собі більшу частину цього народу.

Частина вестготів під проводом Гунімуда увійшла до складу гунського племінного союзу, інші, які вцілі­ли, — рушили на захід, до римських кордонів. Іншим місцем боротьби гунів з вестготами були береги Дні­стра. Гуни розбили вестготів на дві групи, одна з яких на чолі з Атанаріхом тікала у Карпати, а інша під про­водом Фрітігерна шукала прихистку в римлян.

Гуни осіли в степах Північного Причорномор’я, почали наводити порядок на завойованих землях і всередині своїх власних племен, адже серед них пе­ріодично спалахували міжусобиці і точилася бороть­ба за владу.

Отже, наприкінці IV ст. гуни заволоділи степови­ми просторами від Дону до Дністра, об’єднали під­корене населення цього регіону у племінний союз на чолі з гунським вождем.

Римські і візантійські автори, описуючи кочовиків, розглядали їх крізь призму свого цивілізаційного ба­чення. За браком інформації історики змушені були багато чого додумувати, подекуди занадто перебіль­шуючи і перекручуючи ті чи інші факти. Імперський західний і кочовий східний світогляди разюче відріз­нялися один від одного.

Пересічному римлянові зрозуміти азіатського ко- 23

човика з його способом життя було не під силу. До того ж самі гуни працювали над своїм іміджем в очах римлян. Вони чинили психологічний тиск своїм по­творним зовнішнім виглядом, страхітливими ви­гуками під час набігів, своїми незрозумілими і жа­хаючими для переважно християнського населення римських провінцій віруваннями. Саме тому ми ма­ємо такі суб’єктивні та емоційно забарвлені оповіді римських авторів стосовно гунів.