ПЕРЕДМОВА
Народ, сама тільки назва якого навіювала страх і на пересічного римлянина, і навіть на досвідченого дипломата. Народ, іменем якого лякали дітей у Римі та по всій імперії. Потворні на вигляд, кривоногі, низькорослі, дуже войовничі і страшні на вдачу люди — такими їх побачив цивілізований світ.
Гуни — кочовий народ, ім’я якого оповите легендами і переказами. Причорноморські степи повною мірою відчули на собі спустошливі набіги кочовиків зі Сходу. Формування гунського етносу на Сході почалося ще наприкінці III ст. до н. е.[1] З кінця І ст. до н. е. гуни перебували в дуже тісних контактах з Китаєм. Панування народності хунну (сюнну) на території Тянь- Шаню наприкінці І ст. до н. е. — до 30-х років II ст. н. е., а також поступове проникнення їх на захід, до Фергани і Ташкентського оазису, започаткувало формування тюркської кочової культури. Було закладено основи для створення в подальшому відомої степової держави — Великого Тюркського каганату. У першій половині II ст. н. е. розпочалася міграція частини хунну[2] до Східного Казахстану і Семиріччя, а згодом і до Приаралля, у прикаспійські і заволзькі степи[3]. Не існує достеменних відомостей про те, яким чином і чому гуни відділились від племен хунну і рушили на захід.Орди кочовиків разом із сім’ями та худобою мандрували територією Туркестану. Це були дуже
g войовничі люди, які жили за рахунок грабунку і лег
кої здобичі. Вони швидко пересувалися степом, легко долали тисячі кілометрів за місяць. З малих років гуни майже не злазили зі швидких низькорослих монгольських коней, озброєні луком і стрілами, викликали почуття страху в усіх, хто з ними стикався або просто чув про них.
У IV ст. гуни прийшли на терени сучасної України. Слід сказати про певні географічні перешкоди, які могли б спіткати ті племена, що рухалися з Азії на Європейський континент.
Найбільшою перешкодою для багатьох людей були гори. Не всі народи були в змозі легко здолати цю перепону. Чого не скажеш про гунів, які просто і без зусиль проходили гірськими стежинами й опинялись у Паннонії (сучасна територія Угорщини).Іншою перешкодою були місцеві племена, повз які гунам необхідно було пройти. Але тогочасна Європа не була густонаселеним регіоном. Більшість земель залишалася безлюдною. Однак це були важ- кодоступні території, не придатні для швидкої обробки і стрімкого заселення — густі ліси, непролазні болота, піщані місцевості. Ті нечисленні оази обжитих земель ставали об’єктом жорсткої конкуренції для різноманітних племен. Кельти, готи, гуни, слов’яни, а також різні конгломерати скіфських і сарматських племен, мігруючи степами Центрально-Східної і Південної Європи, не могли не перетинатися, не воювати між собою і в результаті не асимілюватися.
Тут ми будемо говорити про тих гунів, які в процесі пересування на захід асимілювалися з іншими племенами і в новому вигляді з’явились у європейських степах. їх ще називають західними (або європейськими) гунами, на відміну від східних (азіатських), що залишилися на своїй історичній батьківщині. Слід зазначити, що гуни розпочали процес масштабних вторгнень у Європу в епоху Середньовіччя. Хоча антична доба вже підготувала для них підґрунтя, коли сюди вдиралися інші іраномовні войовничі кочовики — кімерійці, скіфи, сармати. Естафету гунів продовжили тюрки, авари, хозари, печеніги, половці, монголи та ін.