СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ, ЕКОНОМІЧНИЙ ТА КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ГЕРМАНЦІВ

Унаслідок переселення готів на територію Півден­но-Східної Європи частина місцевого населення була витіснена з Волині і Південного Побужжя на Се­реднє Подніпров’я і на Дністер. Там утворилось нове державне об’єднання, в основі якого лежала система вождівства.

Усі германські племена, зокрема й готи, мали ро­доплемінну організацію суспільства на пізній стадії розвитку. Основою готського суспільства були віль­ні громадяни, які брали активну участь у народних зборах та військових походах. Переважно це були рядові вільні воїни. Існували також окремі заго­ни професійних військових, які виконували функ­ції особистої охорони вождів і так званої почесної варти.

Дуже сильною у готському суспільстві була влада вождя. Його впливовість зумовлювалася кількома факторами:

по-перше, вождь міг ефективно управляти невели­ким мобільним військовим об’єднанням, яким фак­тично й було готське суспільство;

по-друге, правитель мав право приймати до свого племені представників інших етносів, що було вигід­ним для обох сторін (готи мали додаткові військові сили, а іноплемінники — можливість отримати кращі умови життя на нових землях);

16

Германець перших століть нашої ери. Автор Шаменков С. І.

по-третє, вождівська влада була здатна сформува­ти потужне військо на поліетнічній основі, а також оформити його у військову дружину.

Влада готських вождів мала для народу сакральне значення і шанувалася дуже високо. Правителі вар­варів та високопоставлені дипломатичні особи оби­рались із представників окремих знатних сімей усіма вільними громадянами.

17

Водночас влада вождів була обмежена інституці­ями родоплемінного ладу і характеризувалася не­стабільністю і непостійністю. У готів не існувало цивільного адміністративного апарату. Єдиного та загального управління племенами не було, вождь міг очолювали одне або кілька племен.

Наприкінці II — на початку III ст. розвиток гот­ського землеробського суспільства перебував на етапі воєнної демократії — проміжній стадії в проце­сі політичної інтеграції на шляху до формування дер­жави. Головна цивільна функція центральної влади була адміністративно-економічною і полягала в за­безпеченні максимізації додаткового продукту. Вій­ськові функції правителя передбачали збереження та зміцнення наявної структури, завоювання і приєд­нання сусідніх земель і народів.

Населення поділялося на три класи: вільні, напів- вільні і раби. Вільні громадяни були представлені пішими і вершниками. Тільки з вільного люду фор­мувалися кавалерійські підрозділи. Кавалерія в гот­ській армії відігравала значну роль. Тому вершники позиціонували себе як еліту суспільства. Усі вищі по­сади і в армії, і в адміністрації належали вершникам. Вони могли отримати право на земельний наділ від герцога. Тож поступово почала вирізнятися військо­ва земельна аристократія, до рук якої переходила і влада над селянами.

Археологічні знахідки свідчать про існування у варварському суспільстві професійних воїнів вже наприкінці II — на початку III ст.: у похованнях знайдено специфічну зброю та спорядження (мечі, шпори, щити тощо). Поява професійного війська є ознакою зростання авторитету і влади військових вождів.

Войовничість готів підтверджується шануванням ними культу бога війни Марса. За свідченням Йор­дана:

реконструкція за знахідками

III-IV ст. н.е. в Шлезвіг-

Гольштейні (Thorsberg in Schleswig-Holstein)

Автор Шаменков С. І.

«Цього Mapca готи постійно задобрювали жорстоким культом (жертвою йому було умерт- вління полонених), гадаючи, що повелителя війн треба задобрювати пролиттям людської крові.

Йому присвячувалась перша здобич, на його честь підвішували на стволах дерев трофеї.

Вояк, реконструкція за археологічними знахідками в Одал. Ill — початок IV ст. н. е.

Автор Шаменков С. І.

20

Германський вершник під час атаки // Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 82

Наприкінці III cτ. в германському суспільстві по­силюються міжплемінні суперечності. Задля успіху грабіжницьких походів на територію Римської імпе­рії варварські племена об’єднуються у союзи племен, які досить часто зберігаються й після закінчення по­ходу.

Перманентні контакти споріднених народів в умо­вах постійної зовнішньої загрози зумовили збере­ження традицій, звичаїв, культурних елементів та родових зв’язків. Однак згодом у середовищі герман­ців починають виникати чвари, між союзами пле­мен — конфлікти. Це було спричинено значною кон­центрацією населення (яке до того ж сподівалося на переселення) на порівняно невеликій території у су­сідстві з Імперією. Імовірно, влада Риму спеціально підігрівала такі настрої серед германців, щоб деста­білізувати ворога і зменшити рівень загрози для себе. Найбільше конфліктів між племенами відбувається наприкінці III ст.

Готи Причорномор’я в той період, здійснюючи періодичні, уже традиційні, грабіжницькі походи, продовжували обробляти землю, випасати худо­бу, виготовляти знаряддя праці й предмети побу­ту. Вони жили звичним життям, вшановували своїх богів, дотримувалися традицій, виховували дітей тощо.

Однак проримські настрої варварів не минули безслідно. Поступово готи втрачали свою націо­нальну ідентичність і знищували себе зсередини. Служба багатьох германців у римському війську на- йманцями-легіонерами теж супроводжувалася не­минучим відходом від традиційного способу життя готів.

Як уже зазначалося, на території Причорномор'я готи з'являються наприкінці II — в середині III ст.

Висока соціально-політична активність готів на півдні, очевидно, зумовлена їхніми ментальними ри­сами. Високий рівень мобілізації населення, суворий характер, природна витривалість і здатність присто­совуватися до будь-яких умов зробили їх спромож­ними не тільки виживати, але й підкорювати своїй владі інших.

Для прикладу наведемо кілька сюжетів, які демон­струють войовничу вдачу германців. Так, у 235 році повсталі солдати вбили імператора Олександра Се­вера, представника правлячої династії з роду Ан- тонінів. До влади в Римі прийшов Максимін, якого підтримували варвари — легіонери римської армії. З того моменту в країні розпочався період глибокої політичної й економічної кризи.

Гроші знецінювалися, господарське життя занепа­дало, імператори дуже часто змінювали один одного на «посаді» голови держави. Цю сумну картину до­повнювали перманентні громадянські війни, а також зовнішня загроза з боку варварів, які наступали на усіх кордонах імперії. Особливу роль у цьому процесі відігравали германські племена готів.

На період 40-х років III ст. готи вже міцно осіли «на Понтійському узбережжі Скіфської землі, під його управлянням нерідко перебували вандали, змушені були платити данину маркомани, обер­нені у рабство вожді квадів» (Jord. Get., 89).

Отже, політична влада готів поширилася на Центральну Європу. Об'єднані під владою вождя Остроготи готи підкорили собі вандалів, марко- манів, квадів, потім гепідів і діяли разом з борана­ми, уругундами-бургундами і Карпатами в Італії, на Балканах і у Східному Причорномор'ї. Через посеред­ництво цих племен Причорномор'я контактувало з Центральною Європою.

Наприкінці 40-х років III ст. римська влада від­мовилася платити готам данину. Після чого у 248 р. германське плем'я на чолі з Остроготою напало на Мезію і Фракію, спустошивши ці дунайські об­ласті. Одночасно з цими подіями спалахнув бунт

Танцюючий бог війни

// Michael P. Speidel «Ancient

Germanic Warriors.

New-York, 2004. — C. 105

22

мезійських легіонерів під проводом центуріона Ма­рина Пакатіана проти діючої політики римської вла­ди. Імператор Філіп Араб у розпачі хотів скласти з се­бе повноваження. Але сенатор на ім’я Децій відмовив його від такого кроку і взявся навести лад у Мезії.

Під час «переговорів» з легіонерами йому вдалося подолати бунтівні настрої варварів, які вбили свого ватажка Марина Пакатіана. Однак вони зажадали, аби Децій став імператором і очолив їх у боротьбі проти Філіпа. Що, зрештою, сенатор і був змушений зробити. Він переміг діючого імператора, повернув­ся на Балкани і продовжив боротьбу проти варварів. Але Децій припустився однієї величезної помилки, яка мала свої наслідки: розпустив легіони, які брали участь у повстанні під проводом Пакатіана. Розлю­чені солдати у повному складі перейшли на бік гер­манців.

Уже 249 року Острогота на чолі 300 тисяч воїнів знову перейшов Дунай. Наступний похід відбувся 250 року, його очолював наступник Остроготи — правитель Кніва. Між цими двома походами готи зі­ткнулися зі спорідненими племенами — гепідами, які розбили бургундів, а тепер вимагали від готського вождя надати їм землі. Готи відмовили гепідам і роз­громили їх на річці Ayxa.

У поході 250 року брали учать три готські військові колони, які під проводом Кніви вдерлися на терито­рії римських провінцій з єдиною метою — пограбу­вати їх і отримати здобич. До армії Кніви, окрім готів, увійшли й представники інших варварських племен. До того ж у поході брали участь дезертири з рим­ської армії.

Під час цієї кампанії готи показали себе як на­род, який уже досяг певного авторитету і могутності в регіоні свого розселення. Вони мали явну перевагу над іншими народами. Це стосується і тактико-стра- тегічних навиків їхнього військового керівництва. Правитель міг не турбуватися про можливу поразку, адже знав, що його армія завжди підтримає і зрозуміє його.

Авторитет влади, її сакральне значення і харизма вождя мали неабиякий вплив на готське суспільство, що ж стосується війська, то тут до усього іншого до­давалася ще й дисципліна і чітка організованість сол­датів.

Після того як готи осіли на південних землях су­часної України, вони почали досить войовничо ста­витися не тільки до місцевого населення, а й до меш­канців сусідніх територій. У середині III ст. вони вже активно тероризували римські володіння на південь від Дунаю. Імперська армія, очолювана імператором Децієм, зробила спробу 251 р. дати відсіч знахабні­лим сусідам, однак зазнала нищівної поразки, а сам імператор загинув на полі битви.

23

У результаті походу 250 р. готи перемогли рим­ську армію і вже навесні вирушили назад до своїх домівок. Але на зворотному шляху їх спіткала загро­за: римляни виступили їм услід і напали на головні сили готів поблизу міста Абрітта. Однак германці, які набагато краще знали цю місцевість, заманили противника на болота. Готське військо розділилося на кілька тактичних одиниць, щоб мати змогу ото­чити римські загони з усіх боків. У результаті цих маневрів імператорська армія була розбита дощенту.

Досить рано готи зрозуміли перевагу життя біля моря, швидко освоїли його і почали військові загарб­ницькі експедиції на Балкани і до Егейських провін­цій Римської імперії.

Головним об’єктом експансії готів у III ст. були Нижнє Подніпров’я, Приазов’я, територія Криму та міста Боспору. В результаті готської навали розгром­лені були нижньодніпровські городища і кримська Скіфія.

Через посилення тиску варварів у середині III ст. римляни були змушені вивести свої загони з північ- нопричорноморських міст. Цим скористалися готи: вони спустошили Ольвію; потім протягом п’ятдесяти років спалювали і руйнували Горгіппію, Ілурат, Кім- мерик та численні сільські поселення. Було погра­бовано Танаїс в гирлі Дону. Боспор опинився під владою готів і перетворився на базу, з якої вони на­падали на римські провінції Малої Азії.

Влада готів утвердилася над гетами, скіфами, сар­матами, що мешкали на землях поблизу гирла Дні­стра, Південного Бугу, Дніпра, в Криму, на Боспорі. Між готами та місцевим населенням були укладені військово-політичні угоди. Германці повністю пере­йняли місцеву матеріальну культуру.

У Tipi на Дністровському лимані утримувався рим­ський гарнізон, однак після 269 р. там уже готувався

Спис і щит вершника Il ст.

H Michael P. Speidel «Ancient

Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to

Icelandic sagas»/ — London-

New-York, 2004. — C. 127

готський флот для нападу на Балкани. Разом з рим­ськими військами місто залишила більша частина міс­цевих мешканців. Встановлення готського пануван­ня над Тірою відбулося наприкінці 50-х років III ст.

Наступного десятиліття вже все Північне Причор­номор’я від Дунаю до Дону і Таманського півострова потрапляє до конгломерату варварських племен на чолі з готами. Вони розпочали тривалі й запеклі ві­йни з Римською імперією, які отримали назву «гот­ських». Великий економічний потенціал та політична консолідація в середовищі північнопричорномор- ських готів сприяли успіху воєнних кампаній.

Після того як готи остаточно оселилися на тери­торії Причорномор’я і частково асимілювалися з міс­цевим населенням, поводилися досить пристойно і цивілізовано. За свідченням джерел, були цілком освіченими і культурними громадянами:

«...Серед усіх варварів готи завжди були чи не найосвіченішими, ледь не рівними грекам...» (Jord. Get., 40).

Причорноморські готи прийняли християнство першими з-поміж своїх одноплемінників. У 264 р. вони здійснили морську експедицію в Трапезунд, під час якої пограбували і сплюндрували територію Каппадокії, Віфінії, Галатії. Повернулися готи з на­грабованим добром та великою кількістю полонених, серед яких було багато християн, зокрема й єпископ Каппадокії Євтих. Саме він почав поширювати хрис­тиянську релігію серед готів.

До початку IV ст. серед причорноморських готів було вже дуже багато християн. Так, на Першому Вселенському соборі 325 р. в Нікеї готська церква бу­ла настільки численною, що навіть мала свого пред­ставника, єпископа Теофіла, який був одним з 313 єпископів собору. Підпис Теофіла зафіксований у со­борних постановах. Його парафія розташовувалася на території Бессарабії.

Проповідниками християнства серед готів Північ­ного Причорномор’я стали малоазійські та єрусалим­ські місіонери. Наприкінці III ст. і на початку IV ст. християнство поширилося серед вестготів.

Приблизно в середині IV ст. розпочалася просвіт­ницька діяльність єпископа Ульфіли (311-386 рр.). За походженням він був готом, але матір’ю його була фрігійка (Socrat. Hist. Eccl., V, 23). Ульфіла отримав

гарну освіту в Римській імперії, здобув церковне 25

звання і поїхав на батьківщину з місіонерською ді­яльністю. Під час розпалу боротьби за Нікейський символ між ортодоксами й аріанами він перебував у Константинополі. Там Ульфіла зблизився з єписко­пом Євсевієм Нікомедійським, який сповідував арі­анство, і прийняв від нього 340 р. сан єпископа.

На батьківщині протягом семи років він проповід­ував християнство в аріанському варіанті. В історію Ульфіла увійшов як перший перекладач Святого Пи­сання готською мовою. Саме для цього грандіозного проекту він розробив нову абетку, взявши за основу давньогрецьку мову і замінивши нею старе рунічне письмо.

Аріанство — антитринітарне вчення пресвітера Александрійської церкви Арія, поширене у першій половині IV ст. на території Східної Римської імперії. Основні положення аріанства полягали у заперечен­ні догмату Святої Трійці. Арій проповідував хрис­тиянське вчення крізь призму пізнання і розуміння, а не сліпої віри, маючи в основі традиції античної фі­лософії.

Через особистісні уподобання єпископа Ульфі- ли серед вестготів теж утвердилось аріанство. Готи Північного Причорномор’я дотримувались ортодок­сального християнського віровчення.