ПОХОДЖЕННЯ ГОТІВ ТА ЇХНЯ ПОЯВА НА УКРАЇНСЬКИХ ТЕРЕНАХ

На рубежі II і III ст. на території Центрально- Східної Європи відбувалися складні етносоці- альні процеси. Вони зумовлювались активним рухом племен з півночі на південь та змінами у соціаль­но-економічному і політичному житті варварських об'єднань.

Чимало народностей пройшло через причорно­морські степи. Помітний слід по собі лишили гер­манські племена готів. Вони вплинули на форму­вання етнокультурного складу населення території Північного Причорномор'я та визначення його май­бутнього становища у системі світової історії.

У І ст. готи вперше згадуються в античних джере­лах під іменем «Gutones». Ця назва вживається у ла­тино- і грекомовних джерелах до середини II ст. що­до всіх германських племен, які мешкали на півдні Балтики. У середині II ст. грецький географ Птоло- мей останній раз згадує плем'я гутонів (Ptolemaios. Geographica, II, 11,16).

Потім аж до 30-х років III ст. жодної згадки про готів у джерелах немає. Згадуються германці, зокре­ма й готи, вже у 262 році у персидському написі на честь перемоги над римлянами. Слід зазначити, що античні автори готами називали германців загалом (тобто ті племена, які визнавали владу готських пра­вителів).

Римляни починають писати про готів наприкінці 60-х років III ст. з нагоди прийняття імператором

g Клавдієм II титулу Готський. Як бачимо, саме у дру­

гій половині III ст. провідні на той час світові держа­ви звернули увагу на народ, що мав ім'я готів. У той період германці вже встигли оселитися на території Причорномор’я і заявити про себе як про народ, на який необхідно зважати.

Суворі й войовничі готи на початку нової ери жили на території Скандинавії, звідки вони напри­кінці І ст. перебралися до Балтійського узбережжя. На захід вони просунулися не далі вододілу Вісли й Одеру.

«З острова Скандзи, ніби з майстерні по виго­товленню племен, або вірніше, з утроби, яка по­роджує племена, за переказами, вийшли колись готи з королем своїм на ім'я Бериг.

Однак через певний час у готів почалися пробле­ми, пов’язані зі зростанням населення. Вони відчули гостру нестачу продуктів харчування. Північні землі були не надто плодючими, обробляти їх було важко. Тож готи швидко зрозуміли, що необхідно залишити свої землі і рушити на пошуки кращих територій, щоб вижити. Наприкінці II ст. вони почали пробиратися на південь у пошуках зручних місць для поселення. Міграції германських племен на землі Північного Причорномор’я стимулювали місцеву економіку, ак­тивізували культурні зв’язки та етнічні процеси в ре­гіоні.

З готськими племенами дослідники пов’язують вельбарську археологічну культуру, пам’ятки якої вже в останній чверті II ст. н. е. з’явилися на Поліс­сі та Волині. Тобто саме у той час готи прибувають на територію України.

Вельбарська культура сформувалася наприкінці І ст. на території Північно-Східної Польщі, пам’ятки поширюються в Мазовії, а згодом її носії почина­ють просуватися у північно-східному напрямку. На території сучасної України вельбарські пам’ятки з’являються в останній чверті II ст., спочатку біля Західного Бугу, поширюються на Волині, а пізніше на Поділлі. Загальні хронологічні рамки її функці­онування у «чистому» вигляді на території України

Германський вояк- вершник, реконструкція за зображеннями на римських рельєфах та археологічними знахідками.

Автор Шаменков С. І.

визначаються III-IV ст. Ареал поширення вельбар- ських пам’яток охоплює Волинь і Полісся, що по­значає процес переселення носіїв цієї культури із

заходу на схід. З кінця III ст. на території Південно­го Побужжя, Волині й Поділля вельбарська архео­логічна культура існувала цілісним масивом.

Вельбарська культура поліетнічна за своїм харак­тером і має риси інших археологічних культур. Ха­рактерними для цієї культури є вироби з коштовних металів, прикрашені зерню і філігранню.

Найвідомішими виробами, виготовленими у цій техніці, є золоті гривни типу Хавор, знахідки яких траплялися на острові Готланд, біля витоків річ­ки Гота-Альв, в Ютландії, а також у Північному Причорномор'ї. Наявність цих прикрас свідчить про існування балто-причорноморських контактів.

На шляху до південних земель готи стикалися з ба­гатьма перешкодами; наражалися на небезпеку при переході боліт, лісів, великих річок. За свідченням Йордана, вони переходили річку, очевидно, в районі

майбутнього Києва по мосту. Міст надломився, ко­ли частина готів вже перейшла на лівий берег річки, а інша залишилася на правому. В результаті племена готів розділилися на дві групи, які значно пізніше по­чали ідентифікуватись як вестготи й остготи.

11

«Говорять, що та місцевість замкнута, оточе­на топкими болотами і ямами...» (Jord. Get., 27).

Вестготи рушили у Фракію, Македонію, здійсню­вали грабіжницькі напади на територіях між Бугом і Дунаєм. Близько 30-х років III ст. готи розселилися у Північно-Західному Причорномор’ї, підкоривши своїй владі еллінізоване гето-сарматське населення.

Гети з V ст. до н. е. мешкали на території Балкан, у IV ст. до н. е. прийшли на узбережжя Понту і осіли на лівому березі Дністра. УII ст. н. е. гети потрапили під владу Риму, більша частина їх увійшла до складу населення римської провінції на лівому березі Ду­наю.

Сармати — іраномовні скотарі-кочовики. У VI-V ст. до н. е. вони міцно закріпилися на степових терито­ріях Калмикії, на Кубані, біля Дону і в Центрально­му Передкавказзі. У III ст. до н. е. сармати прийшли у Північне Причорномор’я і витіснили звідти скіфів.

«На шляху до Понту і Meomudu готи перейшли смугу річок і боліт і вдерлися на землі спалів, по­тім між Дністром та Південним Бугом вийшли до Північного Причорномор'я» (Jord. Get., 27-28).

Отже, розгромивши плем’я спалів, готи рушили до Меотиди (Азовського моря), а після того вдерлися до Тавриди. Невелика за чисельністю група герман­ців перейшла Керченську протоку і дійшла до Кав­казького узбережжя Чорного моря. Ті ж готи, які залишилися на правому березі Дніпра, рушили вниз по Дніпру і розселилися наприкінці V ст. по всьому узбережжю, а потім навіть дійшли до гирла Дунаю. Серед переселенців помітно виділялися великі зна­тні роди — Балтів, Амалів, а також рід Геберіха.

Готи змушені були довго і важко адаптувати­ся до природно-кліматичних і соціальних умов

12

східноєвропейських територій, особливо важко їм давалося спілкування з туземним населенням. Від­мінність культур, способу життя та й взагалі менталі­тету провокували непорозуміння і вороже ставлення до чужоземців.

Під тиском готів частина місцевого населення з Волині і Південного Побужжя відходить до Серед­нього Подніпров’я і на Дністер. Поява східних гер­манських племен спричинила значні суспільно-полі­тичні зміни в регіоні. За таких умов формується нова велика соціально-економічна спільнота, відома нам під назвою черняхівської культури.

Пам’ятки черняхівської культури поширюються на території Прикарпаття, Подністров’я та в Північно- Західному Причорномор’ї з середини III ст.

Її носії селилися на схилах берегів невеликих річок. Населення займалося землеробством, основним зна­ряддям праці було дерев’яне рало із залізним нако­нечником; існував примітивний плуг.

Черняхівці вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, гречку, овес, горох, коноплі; зерно мололи на жорнах; тримали худобу, рибалили, займалися борт­ництвом.

Значний інтерес представляють знахідки знарядь, які окремі дослідники вважають хірургічними ін­струментами.

Під впливом розвитку економіки і контактів з но­сіями інших культур у черняхівців зароджувалися початки наукових знань. Відомі також факти вико­ристання ними письма: на деяких посудинах, пряс­лах, виробах з кістки виявлено грецькі та латинські літери.

На території Північного Причорномор’я на мо­мент приходу туди готів склалася непроста етніч­но-соціальна ситуація. Ще наприкінці І ст. у степах Євразії формується пізньосарматська культура. Її

носії на початку II ст. активно розселяються по тери­торії Причорномор'я, потісняючи місцеве скіфське населення й інтегруючись з ним у єдину спільноту. У результаті цих інтеграційних процесів формуєть­ся залежне від боспорських царів і Херсонесу сар- мато-алано-скіфське об'єднання. Дуже залежали від природи землеробські племена Південно-Східної Європи, які змушені були або адаптувати свій тип господарства до змін клімату, або ж шукати собі інші землі, придатні для проживання.

При переселенні на території Криму фактично усі племена так чи інакше заважали одне одному, саме в такий спосіб і виникали нові міжетнічні контакти. Тож германські племена готів, які прийшли на землі Північного Причорномор'я, не виглядали загарбни­ками чи завойовниками.

14 Економічні і культурні традиції Північного При­

чорномор'я на час появи там готів були сформова­ні й усталені, чому сприяло вигідне геостратегічне розташування регіону. Вплив греко-римської циві­лізації з усіма її позитивними проявами та кочових народностей й етносів, що осідали там упродовж по­передніх століть, зробив територію навколо Чорного моря ще привабливішою для північних племен, яким потрібні були не тільки місце і сприятливі природ­ні умови для життя, але й плацдарм для всебічних зв'язків із зовнішнім світом.

Тож, поселившись на кримських теренах, готи по­трапили під вплив античних культурних, релігійних, суспільно-політичних і економічних традицій. Це до­зволило їм у майбутньому стати одним з найбільш розвинених народів Західної Європи — на відміну від інших германських племен, що виступили на по­літичну арену після розпаду Римської імперії, пере­буваючи на стадії варварства.