Глава 4 СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ

4—12 могил у кожному (розкопки О. М. Лескова). За антрополо­гічними визначеннями у такому ряду є поховання чоловіків, жі­нок, дітей, імовірно, членів однієї сім’ї.

Деякий матеріал щодо сімейних відносин містять парні похо­вання. Дуже багато їх виявлено в індоіранському ареалі на початку II тис. до н. е., коли кожне п’яте поховання було колективним у носіїв катакомбної культури (20 %). Серед них переважають похо­вання чоловіка й жінки та дорослого з дитиною. Відомі парні по­ховання чоловіків, але відсутні — жінок ^[325]. На жаль, антропо­логічних визначень парних поховань надто мало для певних вис­новків, крім хіба що про залежність жінки від чоловіка та мож­ливість насильницької смерті жінки по смерті голови сім’ї. Але вже на середину II тис. до н. е. відсоток парних поховань знижу­ється до 0,7 %. їхня наявність тут може бути пояснена одночасною смертю родичів, оскільки ніяких доказів насильницької смерті од­ного з небіжчиків немає.

Малі сім’ї залишалися складовими частинами роду.

Особливий інтерес становлять великі селища сабатинівської культури на Південному Бузі та Дніпрі з гніздовим або вуличним плануванням будівель. З’явилася навіть спокуса пов’язати їх із “безпалацовими містечками” Ахейської Греції, що спричинилося до слушної критики. Проте немає сумніву, що такі пункти були заселені кількома родами або навіть громадами. Межею поділу могли правити вибалок, струмок чи невелика річка. Така ситуація простежена на Миколаївщині, де селище Бузьке на лівому березі Південного Бугу було розділене на дві частини струмком, а на про­тилежному боці ріки, через острів, розташовувалося ще більше се­лище — Виноградний Сад. Мабуть, люди, які жили на різних бере­гах річки, належали до різних громад.

Скупчення поселень на малій відстані одне від одного, букваль­но в полі зору, характерне для окремих районів розселення біль­шості етнічних спільностей. Кущове розташування селищ особливо помітне при дослідженні пам’яток другої половини II тис. до н. е., коли внаслідок демографічних процесів значно зростає щільність населення. Тут скупчення включали до десяти і більше окремих населених пунктів. Наприклад, у Ямпільському кущі селищ доби пізньої бронзи уздовж лівого берега Сіверського Дінця обстежено 7 чи 8 пунктів. Там могли проживати одночасно до 500 чоловік. Безперечно, це прояв певної соціальної організації населення вже на міжселищному рівні. Для його оцінки археологи використову­ють поняття “патронімія”. За даними етнографії патронімія вклю­чає спільності, пов’язані родинними або територіальними зв’язка­ми. У найменуванні таких спільностей звичайно є вказівка на по­ходження від спільного чоловічого предка ^[326].

За зразок територіальної патронімії може правити Пилипча- тинський кущ міднорудних копалень та селищ рудокопів ірано- мовного населення доби пізньої бронзи у верхів’ях правих приток р.Бахмутки на схід від Артемівська (Бахмута). Тут на площі близько 60 KM² виявлено 10 копалень та 6 селищ із виразними ознаками ливарного виробництва ^[327]. Ймовірно, що контроль за ви­добутком та переробкою мідної руди здійснювала ця патронімія. Тоді ж мешканці згаданих вище Ямпільських селищ контролювали гирло р.Бахмутки, напевне, маючи зиск від транспортування мід­ної руди водою як посередники. На Правобережній Україні, довко­ла Кременця, спостерігається, зокрема, скупчення правослов’янсь- ких поселень, жителі яких спеціалізувалися на виготовленні кре­м’яних знарядь: серпів, тесел, наконечників до дротиків.

Такі археологи, як С. С. Березанська та І. К. Свєшніков, ро­зуміють патронімію інакше. Вони схильні обмежувати її частиною великого селища. Співіснування декількох патронімій припус­кається для поселення стржижовської культури Зозів II Рівненсь­кої області ^{[328] [329]. На Пустинці та Усовому Озері співіснували по дві патронімії, а відповідний кущ поселень С. С. Березанська зіставляє з племенем. Дане твердження неспроможне, оскільки племена різ­няться між собою не лише територією, а й мовою, самосвідомістю, обрядами (поховальними, наприклад) і, нарешті, апаратом влади 13δ. Такі відмінності між двома сусідніми кущами одноетнічних посе­лень уявити важко. За історичними джерелами на теренах України існували дві класичні групи племен. Це скіфські племена V ст. до н. е. та їхні сусіди, за Геродотом, а також східнослов’янські пле­мена напередодні утворення Київської держави, за “Повістю мину­лих літ”. В обох випадках за цими групами племен були закріп­лені значні території. За доби бронзи племені може відповідати ло­кальний варіант якої-небудь культури або й культура загалом, якщо вона займає відносно невелику територію, скажімо висоцька.}

За приклад археологічної відповідності племен може правити гірськокримський варіант білозерської (пізньозрубної) культури, ττoτττττpftτ∏τ⅞ у межах трьох хребтів Кримських гір. Основою еконо­міки тут було яйлажне скотарство, яке диктувало часту зміну місць проживання. У гірських умовах склався і своєрідний обряд поховання у кам’яних скринях. Для такого екологічно замкненого середовища можливе утворення мовного діалекту. Згадаймо, що саме у цій місцевості у середині І тис. до н. е. Геродот засвідчує проживання таврів ^[330]. Враховуючи, що археологічно простежена еволюція гірськокримського варіанта білозерської культури у культуру історичних таврів І тис. до н. е. ^[331], пам’ятки пратаврів можуть слугувати еталоном для вивчення структури племен брон­зової доби. Характерно, що в окремих районах гірського Криму також спостерігаються скупчення поселень та могильників, відпо­відні патроніміям.

Союзи племен є формою етносоціальної організації та організа­ції влади, властивою добі пізньопервісного суспільства. Добі бронзи притаманні воєнні сутички поміж племенами, захоплення чужих територій, протиборство різних племінних груп у боротьбі за худо­бу, землю, копальні та інші цінності. Зростання ролі воєн призве­ло до принципових змін у структурі суспільства. Потреби захисту спричинювали укрупнення спільностей. Вистояти поодинці було дедалі важче. Помітною ставала тенденція до утворення надплемін- них структур, що складалися з кількох племен. Це й були союзи племен, або конфедерації. З часом інтеграційні процеси посилюва­лися, а союзи дедалі збільшувалися та могутнішали. Ускладнення суспільної організації вимагало створення особливих органів для керування союзом племен. Знать, яка виділилася при цьому, посту­пово посідала панівне місце у суспільстві.

Перетворення війни на постійний промисел зумовлювало до відокремлення стану військових. Часті війни, у яких брала участь переважна більшість дорослого чоловічого населення, дедалі поміт­ніше посилювали статус воїна.

Можна було б чекати, що воєнні сутички на теренах України відбувалися здебільшого поміж степовими скотарськими племена­ми та лісостеповими землеробськими. Однак, мабуть, це не так. Напевне, існували якісь домовленості або діяли сталі традиції не­втручання. Адже ще за доби енеоліту, коли правобережний лісо­степ населяли багаті трипільські племена, дивує їхнє невтручання у життя степовиків. Ряд дослідників уважає, що немає жодних підстав говорити про воєнні зіткнення поміж племенами степового енеоліту та трипільцями. Така ж картина спостерігається і пізні­ше, за доби бронзи. Відомий лише один факт глибокого проникнен­ня на північ степових індоарійських племен першої чверті II тис. до н. е., коли носії катакомбної культури, рухаючись уздовж Дніп­ра та Сіверського Дінця, вийшли на широту Києва та Харкова, на землі, зайняті праслов’янським та фіно-угорським населенням. Од­нак помітних слідів воєнних зіткнень, зброї, спалених селищ там немає. І на яких умовах відбувалося просування індоаріїв, лиша­ється тільки здогадуватися.

Попри усю логічність аргументації така ідилічна картина взає­мовідносин землеробів та скотарів протягом мало не трьох тисяч років викликає сумнів. Адже ворожі стосунки між рухливими ско­тарями та осілими землеробами, а саме такий розподіл сил маємо в Україні за часів енеоліту — бронзи, започаткувалися з переходом до відтворюючих форм господарства. На це неоднозначно вказує “Старий заповіт”: “І був Авель пастух овець, а Каїн був земле­роб” ^{[332] [333] [334]. Трагічний результат їхніх “братерських” відносин — за­гальновідомий. Опанувавши степ, союзи племен індоаріїв, іранців, кіммерійців і так далі постійно здійснювали силовий тиск на зем­леробські і перш за все праслов’янські племена лісостепу на голов­них напрямках (у сучасній топографічній номенклатурі це Харків, Київ, Вінниця). Звичайно,' археологічних проявів активного про­тистояння землеробських та скотарських племен поки що замало для II тис. до н. е. Але ж і не відпрацьована методика їхнього ці­леспрямованого пошуку. Вважаємо за потрібне звернути увагу на один історичний збіг. На початку І тис. до н. е. гине у вогні низка поселень прафіно-угорського населення уздовж правого берега Оре­лі, на лівому та селищ і городищ праслов’ян уздовж Тясмина на правому боці Дніпра. Одні дослідники вважають, що це результат агресії іранських племен з півдня, інші цими ж фактами обгрунто­вують рух фракійських племен на лівобережжя Дніпра із заходу. Через дві тисячі років, у другій половині XI ст. н. е., по цій же лінії (Орель — Дніпро — Тясмин) пройде південний кордон Пере­яславської України. Таким чином найдавніша Україна перекри­ла найуразливіший для землеробів з боку скотарів київський степо­вий коридор. Відповідно, далі на захід, постала Подільська Україна.}

Інша система городищ, які виникли на перетині доби бронзи та раннього залізного віку, зафіксована у західних регіонах України уздовж лівого берега верхньої течії Дністра та у Дністро-Прутсь- кому межиріччі ^Г40. Вони захищали ареал розселення фракійських племен від загрози зі сходу.

Збройні конфлікти відбувалися як між етнічно однорідним на­селенням, так і між різноетнічними союзами племен. Добре про­стежується об’єднання у могутній союз праслов’янських племен — носіїв східнотшинецької та комарівської культур. Імовірно, такий союз був спрямований проти іраномовних носіїв зрубної культури, які просувалися на північ та захід. На правий берег Дніпра, зокре­ма, просочилися лише порівняно невеликі групи іраномовного на­селення. Воєнне протистояння було між праслов’янським населен­ням білогрудівської культури та фракійськими племенами, що на­сувалися на Наддніпрянщину із заходу. Щодо характеру відносин фіно-угорського населення, яке обіймало північно-східний кут Ук­раїни, з індоаріями — носіями катакомбної культури, то можна вважати красномовним факт із галузі історичної лінгвістики, дато­ваний II тис. до н. е. Фінське слово “огеа” у значенні “раб” похо­дить від етноніма “арій” (“агуа”). Так само етнонім “слов’янин” (“slave”) у значенні “раб” використовувався у германців, а “хазар” (’’gazaerag”) у значенні “раб, кріпак” — у осетинів — іраномовного народу ¹. Таким чином, міжетнічні конфлікти призводили до воєнних сутичок. Як наслідок утворювався прошарок нерівноправ­них членів громад за рахунок полонених.

Союзи племен не були чимось сталим та тривким. Вони вини­кали та розпадалися залежно від конкретної ситуації. Багато що значили не лише чинники зовнішньої небезпеки, а й особисті взає­мини вождів усередині союзноплеменної верхівки.

Племена, що населяли Україну в II тис. до н. е., не пішли ур­баністичним шляхом розвитку, до якого тяжіли, наприклад, носії трипільської культури. Тут формувались досить стрункі економічні та політичні структури, типові для землеробсько-скотарських сус­пільств, що базувалися на екстенсивному веденні господарства. Не­зважаючи на відносно низький рівень розвитку, воно вже виробля­ло продукцію понад прожитковий мінімум. Оскільки основним ви­робником продукції вже виступала мала сім’я, то вона й намагала­ся закріпити за собою право власності на оселю, господарські спо­руди, землю та худобу. Поступове відособлення власності об’єктив­но призводило до майнової, а згодом і соціальної нерівності. Адже розпорядитися майном, навіть розподіленим “по справедливості”, можна по-різному, зважаючи хоча б на природні здібності господа­ря та кількість дужих робочих рук.

Процес диференціації суспільства за доби бронзи відбувався у напрямку зростання кількісних показників, без кардинальних змін суспільного ладу. На археологічному матеріалі соціальну диферен- ціаціїб простежувати складно. Мало інформації тут дають поселен­ня та житла. Лише на деяких селищах доби пізньої бронзи (Ана­толіївна, Чикалівка) помітні окремі будівлі більшого розміру та нестандартної архітектури. Напрошується висновок, що умови іс­нування різних верств суспільства за доби бронзи навряд чимось істотно різнилися. Суттєве значення, очевидно, мали кількість та

¹⁴¹ Абаев В. И. Доистория индоиранцев в свете арио-уральских языковых контактов // Этнические проблемы истории Центральной Азии в древности : (П тысячелетие до н. э.). — M., 1981. — С. 85. якість споживаної їжі, одягу, металевих знарядь праці, зброї, при­крас, престижних речей. Показником майнового розшарування є скарби, що складаються головним чином із металевих речей та брухту, окремі коштовні знахідки. Згадаємо Бородінський (Бесса­рабський), Лобойківський, Колонтаївський скарби, золоту чашу із Крижовліна. Зрозуміло, що такими речами не могли володіти усі. Власниками скарбів металевого брухту могли бути ремісники- металурги, але й вони у соціальному плані стояли вище від рядо­вих представників громад. Матеріали могильників дають більше інформації щодо формування станових відмінностей у суспільстві. Багатство супроводжуючого інвентаря, ознаки складних ритуаль­них дій під час поховальної церемонії, монументальність усипаль­ниці та надмогильної споруди можуть бути надійними свідченнями того, що тут похований не рядовий одноплемінник. З іншого боку, відсутність речей у могилі за умови, що наявність їх була нормою поховального обряду усіх етнічних груп II тис. до н. е. в Україні, вказує на низький соціальний ранг похованого. Поховальні ком­плекси, інвентар яких обмежувався однією річчю, а розміри мо­гильної ями збігаються з розмірами тіла небіжчика, звичайно складають більшість і, мабуть, репрезентують групу рядових чле­нів суспільства. У середовищі індоіранських племен вони складали близько 45 % населення ^14z. Третю соціальну групу становили лю­ди, що були поховані з кількома предметами у досить просторих гробницях. Вони утворювали прошарок заможних сімей. Горішній щабель суспільної ієрархії займала знать. Саме їй, імовірно, нале­жали коштовна зброя, золотий посуд, худоба і влада.

Поховання осіб найвищого рангу містять багату інформацію, яка дає змогу уточнити функції окремих представників цього про­шарку суспільства, адміністративні (старости різного рангу), ду­ховні (жерці, шамани), військові (вожді). До знаті були наближені ремісники престижних професій: ливарники, ковалі, зброярі, ви­робники колісниць, ювеліри. Таким чином, знать виступала органі­зуючою та рушійною силою тих суспільно-економічних процесів, що вели від варварства до цивілізації. Особливий статус представ­ників знаті поширювався на членів їхніх сімей, також наділених певними привілеями.

Оскільки наявність індоаріїв на півдні Східної Європи засвідче­на значним колом археологічних та лінгвістичних фактів, є сенс навести соціальну структуру ведійських аріїв на підставі писемних джерел. Суспільство аріїв було чітко структуроване на чотири вар- ни. Варна означає “колір”, “якість”, “розряд” людей. За легендою, викладеною в одному з гімнів “Рігведи” (X, 90), першу людину, Пурушу, було принесено в жертву. І от із вуст Пуруші походять брахмани, із рук — кшатрії, із стегон — вайш’ї, а зі стоп — шуд- ри. Варну брахманів — “тих, хто знає священне вчення”, складали

¹⁴² Пустовалов С. Ж. Возрастная, половая и социальная характеристика ка­такомбного населения Северного Причерноморья. — K., 1992. — Препринт. — С. 17. жрецькі роди, а їхнім кольором виступав білий. До варни кшат- ріїв — “наділених могутністю” — належали княжі роди, військова знать, колір — червоний. Варна вільних общинників — вайш’їв — була найчисленнішою, колір — жовтий. До найнижчої варни — шудр — належали неповноправні члени суспільства. їхнім кольо­ром був чорний, що символізує темноту (“tamas”) ^{[335] [336]}. Відповідний становий поділ існував, можливо, і у найдавніших іраномовних племен.

Серед поховань знаті індоєвропейської спільності в межах Ук­раїни переважають комплекси з ознаками осіб духовного рангу — жерців-брахманів. їхнім становим символом, окрім білого кольору (наявність порошку крейди в могилі), виступає пишно оздоблена чаша. Окремий тип таких чаш складають дерев’яні посудини, куті металевими фігурними платівками. Вони трапляються у похован­нях усієї вервечки степових культур цієї етнічної спільності й пе­редані у спадок іраномовним кіммерійцям, скіфам, сарматам. Се­ред інших ознак поховань осіб духовного сану назвемо широке ви­користання крейди, вохри та вогню у ритуалі, обряди кремації, моделювання обличчя по черепу, наявність менгіра, стели чи ідола біля могили, влаштування святилища.

Причини, з яких так виразно простежується саме духовна фун­кція знаті, іще не з’ясовані. Це тим більш дивно, що на схід від України, у середовищі теж індоіранських племен яскраво прояви­лася військова функція знаті, її високий майновий стан ¹⁴∖ І все ж дана функція знаті підкреслена у низці поховань індоіранської, праслов’янської та прабалтійської етнічних спільностей (Борисівна, Івання, Дніпропетровськ, Стрелиця). Ширше, особливо в індоіран­ському середовищі, коло поховань людей, наділених адміністратив­ними функціями, що не завадило виконанню ними ж і військових функцій. Ознакою таких поховань є наявність клейноду, тобто ат­рибута влади. За історично-етнографічними свідченнями до розряду клейнодів можуть бути віднесені кам’яні шліфовані сокири та бу­лави, дерев’яні жезли та костури (герлиги), штрикала з бронзови­ми вістрями, нагайки та трості, оздоблені деталями з кістки та ро­гу. Клейноди можна легко поділити на дві групи — предмети оз­броєння (булави, сокири) та знаряддя праці (герлиги, штрикала, нагайки, трості). Отже, носії клейнодів могли виконувати як війсь­кові, так і адміністративні функції, поєднуючи їх у разі необхід­ності. В окремих випадках вождь чи старшина виконував обов’яз­ки жерця. Розподіл та перерозподіл адміністративної, військової та духовної влади були джерелом постійних конфліктів у середовищі родоплемінної знаті. Розстановка сил перебувала у стані постійної динаміки.

Дискусійною є проблема участі представників знаті безпосеред­ньо у сфері матеріального виробництва, здатності займатися кон­кретним ремеслом. Справа у тому, що більша половина поховаль-, них комплексів ливарників та зброярів індоарійської групи поряд із відповідними знаряддями праці містить також атрибути влади — клейноди. З одного боку, це може свідчити про безпосередню участь знаті в окремих видах виробничої діяльності, з іншого — може вказувати на те, що влада вождя поширювалася на всі цінності суспільства. Зображення ллячки та форми для розливу металу на стелі з Керносівки ілюструє особливу роль ливарного ви­робництва, що природно для бронзової доби. Верхівка суспільства контролювала розподіл металу та виготовлення найцінніших видів зброї, бойових колісниць тощо. У Ведах є вказівка на те, що окремі ремісники, зокрема майстри по виготовленню колісниць, складали особливу суспільну категорію “царських слуг”, не зара­ховану до аристократії. Загалом же ремеслом займалися переважно шудри — неповноправні ^[337]∙

Суспільство бронзової доби на всіх етапах розвитку виступає як патріархальне. Чоловіки відігравали провідну роль на всіх щаблях соціальної структури, починаючи з сім’ї.

Становище жінки у таких умовах великою мірою залежало від суспільного стану її чоловіка, батька. Об’єктивно важкі умови життя, недоїдання, антисанітарія спричинювали велику смертність, перш за все серед жінок-матерів, залучених до шлюбу ^[338] вже з підліт­кового віку. Водночас чималу кількість коштовних прикрас із зо­лота, срібла, бурштину та інших матеріалів виявлено саме у похо­ваннях жінок, так чи інакше пов’язаних із знаттю. За яскравий приклад таких поховань правлять кургани Гордіївського могиль­ника на Південному Бузі. Тут, навіть у пограбованих похованнях, знайдено золоті діадеми, браслети, сережки, велику кількість роз­сипаного бурштинового намиста та інших прикрас.

Ієрархічна побудова суспільства бронзової доби в Україні про- стежена на археологічному матеріалі. Одним із проявів відособлен­ня знаті від рядових общинників було спорудження окремих мо­гильників, які містили поховання представників панівної верстви та залежних від неї осіб. Серед них можна назвати курганні мо­гильники біля с. Івання Рівненської області, Заможне — Степовий на Запоріжжі. На таких могильниках зводилися окремі кургани на одне-два поховання, ритуальні майданчики, святилища, жертовни­ки з черепами свійських тварин. Поховання залежних осіб роз­міщувалися на периферії цих курганів, у ровиках. Деякі з таких могильників знаті служили племінними святилищами, місцями вшанування пам’яті героїзованих предків.

Логічним завершенням розшарування суспільства на рівні сі­м’ї, роди, громади, патронімії була диференціація племен. Наяв­ність Гордіївського могильника є доказом на користь існування бідних та багатих племен або племінних груп — вищої форми роз­шарування суспільства.

Археологічні матеріали свідчать, що концентрація влади на племінному, а у випадках воєнної небезпеки і міжплемінному рівні вела до поєднання адміністративних, військових, культових та ви­робничих її функцій у руках вождя. Випадки такого поєднання простежуються при аналізі інвентаря у деяких похованнях індо­іранської спільності. Лише особі найвищого соціального рангу, яка перебрала на себе низку керівних обов’язків, міг належати уні­кальний комплекс речей знаменитого Бородінського скарбу. Фак­тично це набір клейнодів, де символами влади виступають марму­рові навершшя булав; військового рангу — золочені вістря до спи­сів та кинджал, нефритові сокири; культових обов’язків — брон­зові окуття дерев’яної ритуальної чаші. Для поховання осіб кня­зівського рангу була споруджена, ймовірно, десятиметрова Широка могила, оточена кам’яним кільцем. Виявлено дві дерев’яні гробни­ці, влаштовані у великих ямах, перекритих стовбурами дерев.

Реальність концентрації управління різними сторонами життя племені в руках однієї особи підтверджує аналіз зображень на кер- носівському ідолі, датованому кінцем III — початком II тис. до н. е.^[339] Кремезний лисий чолов’яга з вусами, бородою та підкрес­леними ознаками статі стискає правицею булаву — символ влади. Вражає кількість зброї, зображеної на передній площині ідола: дві бронзові та кам’яна сокири, спис, лук. Ними володіти міг лише воєначальник. Малюнки задньої площини: дерево життя, символ Сонця та Місяця, вовчий хвіст, обриси стоп — репрезентують ду­ховну сферу, якою мав керувати жрець-шаман. Зображення вироб­ничої сфери показано нижче пояса: загін для худоби, кобила із жеребцем, віл, знаряддя ливарника. Вони засвідчують вплив вождя на сферу економіки. Дві динамічні сцени на передній та лівій площинах ідола (полювання та запліднення жінки) доповнюють функції вождя. Таким чином, поліфункціональність верховної вла­ди ніби закладена в образний ряд керносівського ідола (рис. 179).

З іншого боку, керносівського ідола можна сприймати як ан- тропоморфізовану модель суспільного устрою іноаріїв, відому з вед. Вище згадувалося, що брахмани походять із вуст, себто голови першолюдини Пуруші, кшатрії — виконавці військових обов’яз­ків — з рук. Уся зброя зосереджена саме біля рук ідола. Спускаю­чись нижче, ми переходимо до вайш’їв — рядових общинників- скотарів, які походили із стегон Пуруші. Відповідно, на ідолі худо­ба та загін для неї зображені нижче пояса, на стегнах. Неповно­правні, темні шудри походять із стоп, зображення яких вміщене

Рис. 179. Кам’яний ідол із Керносівки — взірець монументальної скульптури індоіранців.

поперек пояса, ззаду. Поруч із стопами — інструменти ливарника, а саме ремеслом і повинні були займатися шудри згідно з ведійсь­кими джерелами. Навряд чи така тотожність моделей суспільного устрою є випадковою. Тут образна інформація лише доповнює пи­семну. Відлуння арійської соціальної структури збереглося і в ук­раїнському фольклорі, як оповіді про мудрих людей, рахманів. До­слідники пов’язують їх з брахманами ^{1 8}. Біля Кривого Рогу є с. Рахманівка, а серед українських прізвищ трапляється Шудря — від “шудри”. Термін “вайш’я” (vaisya, vis) близьке за змістом до слов’янського “весь” (село, община).

Структурованість суспільства стимулювала розвиток форм влас­ності на майно, реманент, худобу, землю. У скотарсько-землероб­ському середовищі найгостріше стояло питання власності на худо­бу. Саме худоба вважалася головним мірилом багатства ведійських аріїв, за її переділ точилися нескінченні воєнні сутички. Згідно зі схемою, розробленою О. І. Першицем та доповненою К. П. Буня- тян, є підстави говорити про три форми власності на худобу: осо­бисту, як складову частину колективної (громадської), на стадії приручення тварищвідособлену (посімейну) на стадії одомашнення та утвердження скотарства як галузі діяльності; приватної на за­вершальному етапі розвитку первісного суспільства та для вторин­них формацій. Аналізуючи практику жертвоприношень у похо-

¹⁴⁸ Дяченко В. Д. Об индоарийском компоненте в составе восточных славян // Всесоюзная сессия по итогам полевых этнографических и антропологических ис­следований 1982—1983 гг. — Черновцы, 1984. — С. 75—76.

вальному ритуалі індоіранських племен, можна дійти висновку, що власність на худобу була в них відособленою. Жертви тварин, пов’язані з конкретними похованнями, вказують на можливість існування індивідуальної власності на худобу в межах сім’ї.

Для вивчення форм власності на землю матеріали бронзового віку в Україні дають мало підстав. Можна лише припустити, що правом на володіння землею були наділені повноправні члени суспільства. Фор­ма цієї власності швидше за все була відособленою (посімейною). Со­ціальна та майнова диференціація наближали племена бронзової доби в Україні до утвердження інституту приватної власності.

Розвиток форм власності вів до удосконалення організації сус­пільства, до впровадження певних форм податкової системи, без якої важко уявити реалізацію надлишкової продукції, точніше, її перерозподіл. Обмежені можливості екстенсивного скотарсько-зем­леробського господарства та віддаленість від центрів первинних ци­вілізацій не давали змоги населенню України вийти на шлях дер­жавотворення за доби бронзи. За такої ситуації найактивніші та структурно оформлені спільності періодично мігрували з теренів України у напрямку до вогнищ цивілізації. Такі явища стримува­ли процес державотворення, вели до стагнації у суспільстві.

Отже, за бронзової доби на теренах України структури степових та лісостепових колективів, а тим паче поліських, істотно різнили­ся. Степові простори Північного Причорномор’я та Надазов’я про­тягом II тис. до н. е. були ареною міграцій, переміщень населення, воєнних сутичок. Поза тим, населення українських степових рай­онів на сході перебувало під відчутним впливом племен Кавказу, а на заході — фракійців із Прутсько-Дністровського межиріччя. Під впливом останніх на півдні України виникли високорозвинені культурні утворення, які викликають аналогії з міськими цивілі­заціями Греції. У лісостепових та поліських районах, віддалених від металургійних центрів, життя йшло спокійніше. Відсутність тут наприкінці доби бронзи значних переміщень населення спри­чинилася до того, що в матеріальній культурі (і, напевне, в сус­пільному устрої) простежуються вельми давні традиції та сталі, навіть застійні явища.