Глава 5 ДУХОВНА КУЛЬТУРА

Вивчення духовної культури на археологічному матеріалі утруднюється специфікою джерел. Палітра її збіднена внаслідок відсутності будь-яких матеріалів з усної народної твор­чості (пісень, легенд, переказів історичних подій, прислів’їв тощо).

Сенс життя людини ніколи не зводився до тваринного та рос­линного існування ради того, щоб не померти з голоду самому і за­безпечити прожитковий та побутовий мінімум своїм дітям та ону­кам. І хоч піклування про хліб насущний упродовж тисячоліть бу­ло, та й нині лишається, первинним, але паралельно йому розвива­лося начало духовне. Вічні запитання: Хто ми? Звідки прийшли? Куди підем? — хвилювали людину бронзової доби. Та чи інша відповідь на них накладала особливий відбиток на духовну культу­ру. Культурні досягнення доби бронзи своєрідні, що відрізняє їх як від попередньої енеолітичної епохи, так і від наступної доби ран­нього заліза. Відхід від образотворчості, особливо помітний на пам’ятках України, зробив орнамент та знак головними інформа­тивними елементами культури. Схематизм та лаконізм і навіть ас­кетизм відбилися на культурі усіх племен тієї доби в Україні та інших регіонах Східної Європи.

Населення лісостепу, перш за все правобережного, сприйняло, хоча й незначною мірою, традиції трипільської культури (глино­битне домобудівництво, дрібна культова пластика, календарні зем­леробські обряди, насичена та різноманітна орнаментація посуду тощо). Степовики в основному наслідували та модифікували спад­щину ямної та кемі-обинської культур (кам’яне домобудівництво, курганна архітектура, антропоморфна скульптура великих форм, солярні культи, вшанування тварин, орнаментальний лаконізм то­що). При цьому степове та лісостепове населення перебувало у по­стійному спілкуванні, відчуваючи сильні взаємовпливи. Курганний обряд поховання, наприклад, просочується у лісостепову смугу, а ритуал трупоспалення — у степову. Те саме можна сказати щодо специфічних землеробських та скотарських культів. Таким чином, степова та лісостепова лінії розвитку духовної культури позначені взаємозбагаченням та взаємовпливами. З іншого боку, культура України II тис. до н. е. була відкритою для зовнішніх впливів. Північний Кавказ, Балкани, Центральна Європа, неозорий світ лісових племен півночі, євразійські степи у різні відтинки часу з різною силою впливали на племена України, збагачуючи їхню культуру. Утворювалися зони певних міжплемінних контактів. Так, племена північного лісостепу та Полісся мали постійні зв’яз­ки з етнічно близьким населенням на теренах Польщі, праугро- фіни — з носіями культур лісової смуги Східної Європи, ірано- мовні племена — із спорідненим населенням євразійських степів, мешканці Криму та Надазов’я — з етнічно строкатим світом пів- нічнокавказьких племен, а жителі Північно-Західного Причорно­мор’я — з колом Карпато-Балканських культур. Племена Закар­паття, входячи фактично в систему культур бронзового віку Kapna- то-Дунайщини, підтримували жваві зв’язки із Центральною Євро­пою. Поза тим, терени України були сполучною ланкою у контак­тах населення Кавказу та Балканського півострова, Приуралля та Угорської рівнини, що сприяло не лише товарообміну, а й руху культурних цінностей.

Джерела до вивчення духовної культури бронзової доби, голов­ним чином археологічні, здобуті внаслідок розкопок курганів, грунтових могильників, зольників, селищ та городищ. Велику вагу мають випадкові знахідки (кам’яна скульптура, глиняна пластика, скарби високохудожніх виробів та окремі їхні екземпляри). У гірських районах та на місцях виходу кам’яних порід на поверхню виявлено комплекси наскельних зображень, частина з яких відно­ситься до бронзового віку.

Прямих писемних свідчень щодо проявів духовної культури в Україні у II тис. до н. е. немає. Можна тільки припустити, що де­які обряди, вірування та легенди скіфів та інших племен Північно­го Причорномор’я, зафіксовані античними авторами, були створені ще за доби бронзи. Певний інтерес у реконструкції давніх явищ ду­ховної культури мають етнографічні та фольклорні матеріали су­часних народів нашої держави, насамперед українців. Останнім ча­сом, вивчаючи духовну культуру індоіранських племен, фахівці активно використовують найдавніші писемні пам’ятки Індії та Іра­ну: “Рігведу” (“Відання гімнів”), що є збіркою духовних текстів ін- доаріїв, складених наприкінці II тис. до н. е., та “Авесту” (“Текст”) — священну книгу зороастрійців Ірану, складену у VI—IV ст. до н. е. Однак користуватися названими книгами слід обережно, врахо­вуючи той факт, що складалися вони вже тоді, коли арії та іранці покинули степову смугу, а записані на тисячу років пізніше.

Втім, і наявний матеріал дає змогу досить предметно розгляну­ти такі відгалуження духовної культури, як мистецтво, культи та обряди.

Мистецтво

Твори мистецтва входять до сфери духовних по­треб людини. їхню появу не можна зрозуміти з позицій доцільнос­ті. Мабуть, тяжіння до прекрасного невід’ємне від людського єства, бо завжди супроводить людину розумну. Доба бронзи становить особливу форму розвитку мистецтва в Україні, позначену прима­том декоративності над образністю. Причини такого явища вивча­ються мистецтвознавцями і не мають однозначного пояснення. Цікаві міркування з цього приводу висловив російський археолог О.

Витвори мистецтва-бронзової доби можна розділити на мону­ментальні, пластику малих форм та декоративні. Окремо буде роз­глянута знакова система та сюжет, оскільки їхні елементи трапля­ються в усіх трьох розділах мистецтва та потребують узагальнення.

Серед творів монументального мистецтва окремого розгляду по­требують наскельні рисунки, кургани, скульптура великих форм. Елементи архітектури житлових та культових споруд на поселенні висвітлені у главі 2.

Наскельні рисунки О. О. Формозов умовно поділяє на чотири типи: печерні, на горизонтальних відкритих площинах каміння, на вертикальних площинах скель, на окремих кам’яних брилах ^[341]. В Україні відомі усі типи наскельних малюнків, але лише деякі з них можуть бути пов’язані з добою бронзи.

Справжньою енциклопедією первісного монументального мис­тецтва є комплекс гротів та навісів Кам’яної Могили біля Меліто­поля ^{[342] [343]. Друга частина назви — “могила” — щодо природного пісковикового останця серед рівного степу у заплаві правого берега р. Молочної умовна, бо він лише ззовні нагадує могилу. Більшість малюнків Кам’яної Могили датована кам’яним віком, і лише час­тина з них залишена людьми бронзової доби.}

Останніми роками наскельні малюнки відкриті у Горгано-По- кутських та Буковинських Карпатах і на північному схилі хребта Високий Безкид. Це головним чином солярні знаки, датовані ру­бежем II—І тис. до н. е. і пов’язані з рухом фракійських племен у Прикарпаття ^{[344] [345].}

Сім малюнків на стінах та стелі карстової печери біля Докуча- євська Донецької області виконані вохрою. Розпізнані дві антропо­морфні фігури, водоплавний птах та хвиля під ним, бик (?), косуля (?), знак-свастика, лук. Схожі знаки відомі на кераміці зрубної культури з курганів Північно-Східного Надазов’я, що дає змогу відносити зображення Докучаївської печери до пізньої бронзи. Іс­нує й інший погляд, згідно з яким ці малюнки відносяться до ран­ньої бронзи ^lδ4.

Окремі наскельні малюнки відомі у горах Криму, Миколаївсь­кій та Черкаській областях. Але їх зв’язок з добою бронзи менш переконливий. Загалом же наскельні малюнки більш притаманні мистецтву жителів гір та кряжів, де наявні виходи назовні кам’я­них порід. Але й степовики не минали можливості залишити свій знак на камені. Цікаво, що одна пам’ятка монументального мис­тецтва доби бронзи описана Геродотом: “біля ріки Tipa (Дністер) на скелі показують слід Гераклової ноги, схожий на слід людської но­ги, але завбільшки він у дві стопи” ^15δ.

Курганні споруди як пам’ятки архітектури і, отже, монумен­тального мистецтва розглянуті вперше М. П. Грязновим. Такий підхід до степових “пірамід” дістав загальне визнання і підкріп­лений грунтовними розробками. Жоден курган не насипався шап­ками, а становить собою складну архітектурну споруду, що будува­лася за виробленим заздалегідь планом. Існувала технологія побу­дови насипу, яка передавалася від покоління до покоління, від племені до племені і втрачена лише з прийняттям християнства на півночі України (988 р.) та ісламу на півдні (1312 р).

Понад 95 % курганів мають круглу в плані та конічну зі спло­щеною верхівкою у перетині форму. Основним будівельним мате­ріалом слугували земляні “цеглини” у вигляді акуратно накраяно­го шматками дерну (вальків). Викладений вальками конус стано­вив ядро курганної споруди. Щоб запобігти швидкому розмиванню насипу, схили трамбувалися, промазувалися глинистою сумішшю, обкладалися камінням, глиною, стовбурами дерев. Кам’яні (кром­лех, крепіда) та земляні (ровики) конструкції дають змогу встано­вити первинні обриси кургану, кут нахилу схилів. Для курганів бронзового віку характерні періодичні добудови, пов’язані із здійс­ненням нових поховань у вже існуючу курганну споруду. Так по­ступово зростали діаметр та висота насипу. Якщо найбільш ранні енеолітичні кургани тяжіли до річкових долин, то споруди бронзо­вого віку займають головним чином підвищені ділянки степових плато, вододілів, верхівки пагорбів. Така топографія підсилювала сприйняття кургану як монументальної споруди. В архітектурі курганів використовувалася також гра кольорів чорнозему, глини, дерева, різних порід каменю (вапняк, пісковики, граніти).

У процесі розкопок курганів виявилося, що не всі споруди ма­ли правильну круглу форму у плані. Обриси окремих насипів, за контурами кромлехів та ровиків, реконструюються як овальні, іноді прямокутні. Односторонні прибудови до вже існуючого круг­лого кургану порушували симетрію споруди, робили її у зовніш­ньому сприйнятті “хвостатою”. Значного поширення у середовищі індоіранських племен набуло будівництво так званих довгих мо­гил, особливо у середині та другій половині II тис. до н. е. Основу конструкції Довгої могили складали два-три первинні насипи, най­частіше круглі у плані, які з’єднувалися між собою кам’яними та земляними добудовами у формі алеї та валу з покатими схилами та сплощеним гребенем. У середній частині алеї і валу встановлюва­лася антропоморфна стела чи менгір.

Величний комплекс із трьох довгих могил можна й досі спо­глядати на верхівці Мамай-гори, при виїзді з м. Кам’янка-Дніп- ровська Запорізької області на Каховку. Наймонументальнішою спорудою типу довгих могил є Канат-могила у Північному Над- азов’ї (висота до 6 м, довжина близько 500 м). На гребені довгого кургану “Кемі-Оба”, що біля Білогорська в Криму, був побудова­ний кромлех із менгіром (кам’яним стовпом) у центрі.

Взагалі для курганних споруд характерна чіткість геометрич­них форм, що дає змогу М. О. Чмихову та Ю. О. Шилову вбачати у них не лише поховальні, культові, архітектурні, а й астрономічні споруди — обсерваторії. Отже, курган — споруда поліфункціо- нальна. Функція кургану як поховальної споруди є головною, але не єдиною. Адже відомі курганні споруди, під якими зовсім не бу­ло поховання. їх будували для здійснення певних ритуалів, і тут не можна виключати можливість використання курганних споруд для астрономічних спостережень.

Від початку 1970-х років Ю. О. Шилов висунув і обстоює гіпо­тезу, що частина курганів будувалася цілеспрямовано, як веле­тенські земляні скульптури людей, зміїв, тварин, птахів, адресо­вані небу. Адже споглядати їх можна було лише з висоти пташино­го польоту. Антропо-, зоо- та теріоморфні форми мали окремі кром­лехи, ровики, досипки насипів ^[346]. Ця гіпотеза лишається гостро- дискусійною. Позитивність її у посиленні інтересу до вивчення конструктивних особливостей курганних споруд.

Унікальну щодо курганної архітектури споруду у вигляді бага- топроменевої зірки досліджено у кургані 3, названому місцевими жителями “Кінський Брід”, біля с. Виноградне на правому березі р. Молочної в Запорізькій області. Всього простежено 11 “проме­нів”, викладених на схилах кургану доби ранньої бронзи з великих блоків глини. Іще один чи два “промені” були знищені кар’єром. Отже, споруда мала вигляд дванадцяти- чи тринадцятипроменевої зірки, з вівтарем у центрі, на верхівці кургану. Вівтар також був вибудуваний із глиняних блоків і оточений по колу доріжкою, при­трушеною травою ^[347].

Кургани залишаються окрасою степового ландшафту — пам’ят­ками монументального мистецтва найкращого стану збереженості, приступними для візуального сприйняття.

Монументальна кам’яна скульптура бронзової доби упродовж тривалого часу була майже невідома, бо більшість виявлених зоб­ражень відносили до енеолітичної доби чи до ямної культури. Практично лише у 1980-ті роки відкрито нечисленні кам’яні фігу­ри в ареалі поширення індоіранських племен у степовій зоні та фракійських у Карпатах. Отже, традиція монументального різьб­лення по каменюТ*широко представлена скульптурою III та І тис. до н. е., не переривалася і у II тис. до н. е.

Величне антропоморфне зображення “голови-Сонця” відкрите в урочищі Камінь, біля с. Урич у північних передгір’ях Українських Карпат. Округле обличчя розмірами 2,5 ? 1,5 м було витесане над входом до невеликого навісу та орієнтоване точно на південь. “Очі” та “рот” передані місяцеподібними заглибленнями, а “ніс” — рельєфом ^[348]. Близьке до цього зображення виявлено разом із ком­плексом фракійських наскельних малюнків у Родопах у Болгарії.

Індоіранські племена Південної України практикували виго­товлення круглої скульптури. Виділено три класи скульптур: стели

у вигляді плоских гарно оброблених брил без елементів зображен­ня, антропоморфні стели, фалоїдні камні або ж менгіри..

Найбільш ранні в межах доби бронзи антропоморфні скульптур ри катакомбної культури. Виявлені 15 тяжіють до пізньоямних, але відрізняються від них значно меншими розмірами. Стели ката­комбної культури завжди перекривають вхід до катакомби, що й пояснює їхні відносно невеликі параметри. Найвиразнішою є стела з Первомаївки на Херсонщині, яка передає поясне зображення бо­родатого чоловіка із складеними на грудях руками. Аналогічні скульптури вирізьблювали, напевне, і з дерева. Так, у похованні катакомбної культури біля с. Виноградне на Запоріжжі вхід до під­земної усипальниці був закритий фалоїдним зображенням із дерева.

Н. О. Ніколаєва та В. О. Сафронов опубліковали два_антропо- морфнібарельєфи, зафіксовані на стінах катакомби у кургані біля Горська на Луганщині. Це зображення бороданів із підкресленими бровами, западинами очей, носом та широко відкритим ротом, що кричить ^lδ9. На жаль, рівень документованості цього відкриття та його вірогідність не можна перевірити, бо звіт за ці дослідження так і не був зданий до Наукового архіву Інституту археології HAH України.

Із пам’яток культури багатоваликової кераміки відомі лише дві антропоморфні фігури: кам’яна та дерев’яна. За розмірами вони близькі до катакомбних.

Ширше коло кам’яних фігур зрубної_..належності. їх вже відомо понад десять у Нижньому Подніпров’ї та на Донбасі. Відносяться вони до тих же трьох класів, що й кам’яна скульптура інших індо­іранських племен бронзової доби. Найвиразніша з антропоморфних стел цього періоду виявлена у ровику кургану 10 біля с. Велика Білозерна на Запоріжжі. Боковими виїмками виділена округла го­лова, а очі, ніс та рот намічені неглибокими борозенками.

Окремі антропоморфні та фалоїдні зображення виявлено також на пам’ятках сабатинівської та білозерської культур. За формою вони подібні до кам’яних фігур зрубної культури. Підкреслюючи безперервність індоіранської традиції виготовлення антропоморф­них скульптур, слід зазначити, що скульптура бронзової доби ви­конана більш грубо та примітивно порівняно з шедеврами мону­ментальної антропоморфної пластики племен ямної та кемі-обинсь- кої культур III тис. до н. е.

Антропоморфна та зооморфна пластика малих форм відрізня­ється від монументальної скульптури не лише розмірами, а й сфе­рою обігу. Вироби малих форм призначалися для домашнього ужитку, супроводили людей у повсякденному побуті і готувалися ними до урочистих подій.

C^ls9 Николаева H. А., Сафронов В. А. Древнейшая катакомбная культура Се­верного Кавказа и проблема появления катакомбного обряда в Восточной Евро­пе // Катакомбные культуры Северного Кавказа. — Орджоникидзе, 1981. — С. 13—14, рис. 11.

Від середини III тис. до н. е. в ареалі розселення індоіранських племен на півдні України, а особливо серед носіїв інгульської ка­такомбної культури набуло поширення виготовлення так званих модельованих черепів, тобто відтворення рис обличчя померлої лю­дини на її ж черепі за допомогою спеціально підготовленої глиня­ної суміші. Технологія моделювання обличчя на черепі досить складна. З відтятої голови небіжчика видалялися усі м’які ткани­ни. На лицеву частину очищеного таким чином черепа накладався тонкий шар пластичної маси (суміш глини, землі, подрібнених ву­глинок, вохри та кісток на жировій основі). При цьому ретельно замазувалися порожнини очей, носа, вух, а далі моделювалися сту­лені повіки, ніс, щільно стиснуті губи. Пластичною масою вкрива­лася лише передня частина обличчя, від надбровних дуг до під­боріддя. Змодельоване таким чином обличчя та вільна від глини тім’яна частина черепа додатково розфарбовувалися вохрою. Вже відкрито близько ста оброблених таких чином черепів. Усі зразки найліпшої збереженості позначені рисами індивідуальності, що дає змогу вбачати в них портрети людей доби бронзи. Більшість знахі­док зосереджена у курганах, розташованих уздовж правого берега р. Молочної у межах Запорізької області.

Л. А. Новикова простежує традицію виготовлення модельова­них черепів від VII—VI тис. до н. е. у Палестині до сучасних на­родів Океанії. На її думку, це та “лінія портрета” у мистецтві, що бере початок від натурального макету палеолітичної доби — одного з різновидів маски. Підмічено, що частина черепів з глиняними накладками є безобразною, коли процес моделювання обмежений лише замазуванням отворів лицевої частини черепа, тобто зняттям образу. Отже, другий етап моделювання — створення антропоморф­ного образу — призначався для обраних ^lβ0.

За доби бронзи майже переривається практика виготовлення дрібних статуеток жінок, що мала поширення у енеолітичних пле­мен трипільської культури. Відгомін енеолітичної традиції просте- жений на трьох статуетках із поховання катакомбної культури біля с. Бірюкове на Луганщині. Крихітні зображення жінок з на­міченою головою та трикутними стегнами орнаментовані по обри­сам насічками і нагадують пізньотрипільські. Водночас ці фігурки близькі до статуеток з Ульських курганів доби середньої бронзи у Передкавказзі.

Певний розквіт дрібної глиняної пластики відбувався за доби пізньої бронзи у фракійських, праслов’янських та іранських пле­мен. Його можна пов’язати з інтенсифікацією землеробства. Ан­тропоморфні статуетки, як чоловічі, так і жіночі, трапляються вкрай рідко. Виділимо знайдену у Блищанках Тернопільської об­ласті глиняну іграшку-брязкальце у вигляді чоловічої фігури. До-

¹⁶⁰ Новикова Л. А. Маска и культура // Реконструкция древних верований: источники, метод, цель. — СПб., 1991. — С. 11—44. сконалим зразком антропоморфної пластики є жіноча статуетка скрипкоподібної форми із фракійського городища Нижнє Кривче Тернопільської області. Вона вбрана у спідницю, підперезану пас­ком на вузькій талії. Фактура тканини передана орнаментом у вигляді горизонтальної ялинки. Оголені груди позначені двома крапками. На шиї — дворядне намисто, на спину спадає довге вог лосся, заплетене у п’ять кісок. На руках та спині помітна та­туїровка (?) — вертикальні ялинки. Голівка аналогічної статуетки виявлена на городищі Лисичники. Ці шедеври дрібної пластики виготовлені V стилі антропоморфних статуеток із Кікладських ост­ровів Греції ^βl.

Значно більшою є кількість глиняних фігурок тварин. Лише на території правобережного лісостепу їх виявлено 25. Здебільшого це домашня тварина взагалі, без конкретизації виду. В окремих зраз­ках можна вгадати зображення свині, корови, коня, вівці. На по­селенні культури Hoya в Румунії виявлено фігурку дракона із роз­зявленою пащею та частоколом шпичаків на вигнутій спині ^{[349] [350]. Саме такий тип дракона згодом став популярним в українських керамістів. На відміну від трипільської зоопластики за доби піз­ньої бронзи фігурки виготовлялися ніби поспіхом, лише в окремих випадках пророблялися деталі. Можливо, вони призначалися для разового використання. У фракійського населення улюбленим був образ коня, у праслов’ян-білогрудівців — бика.}

Окрему групу дрібної пластики складають фігурки пташок на конічній підставці. Вони відомі у праслов’янських племен Право­бережної України. Зображувалася швидше за все курка, бо кістки саме цього птаха виявлено на поселенні Собківка біля Умані та на Чорноліському городищі. На спині та шиї птахів штриховкою позначене пір’я, а на одній із пташок із Висоцького могильника на Львівщині відтворена навіть ціла сюжетна композиція: три хрести у колах, бик, кінь, людина (?) ^{[351] [352]. У фракійських племен особли­вою популярністю користувався поряд із конем образ качки. Це підтверджується знахідками шумливих прикрас у вигляді зтроє- них кілець та підвісок, на яких зображено качині голівки, із с. Кудринці Тернопільської та с. Смереківки Львівської областей 1 4.}

Поряд з антропо- та зооморфними фігурками виготовлялися глиняні “палянички”, “коржі”, “зерна”, “пироги з начинкою”, фа­лічні зображення. Тема хліба користувалася підвищеною увагою у землеробських племен вже за доби бронзи. Носії катакомбних культур виготовляли керамічні моделі колисочок та санчат.

Якщо образотворче мистецтво за доби бронзи не набуло значно­го розвитку, то декоративне стало невід’ємною рисою усіх без ви­нятку племен. Елементи його простежуються в оздобленні жител та поховальних споруд. Найліпше збереглися орнаментальні компо­зиції на керамічному посуді, металі, кістці та камені, гірше — на дереві, майже зовсім втрачені на шкірах та тканинах.

Декоративне оформлення жител можна уявити в загальних ри­сах, і не так за матеріалами поселень, де воно практично не зберег­лося, як вивчаючи поховальні споруди — зменшені моделі реаль­них домівок. Коли долівки були не глинобитні, а дерев’яні, тобто дощані, їх фарбували у червоний колір. Фрагменти фарбованої до­щаної підлоги зафіксовано на могильнику білозерської культури Степний Запорізької області. Безумовно, практикувалася побілка стін, особливо у глинобитних будівлях на дерев’яному каркасі. Ви­користовувалися в оздобленні стін також інші фарби, зокрема чер­вона, як Свідчать спостереження під час розкопок жител на посе­ленні білогрудівської культури біля с. Велика Андрусівка на Kipo- воградщині. Дерев’яні стіни прикрашалися різьбленням. Так, на дерев’яних дошках попід стінами поховальної споруди у похованні зрубної культури біля с. Іванівни Дніпропетровської області були вирізьблені кола-колеса (?). Ткані килимки, плетені циновки, за­лишки яких раз у раз знаходять у могилах, використовувалися і в декоративному оформленні жител.

Значно більше спостережень маємо щодо декоративного оформ­лення поховальних споруд, особливо в ареалі поширення індоіран­ських племен. Тут широко використовувалися крейда та вохра в оформленні долівок, особливо при похованні осіб високого соціаль­ного статусу. Була вироблена техніка специфічного порошкового живопису вохрою по крейді або безпосередньо на грунті. Вона за­фіксована у камерах понад 50 катакомб у вигляді зображення стоп людини, від однієї до чотирьох, солярних знаків, складного плети­ва ліній, загадкових зображень. Концентруються виконані вохрою знаки у передній частині камери, тобто біля входу. Аналогічна тех­ніка порошкового живопису відома у декоративному мистецтві Пів­нічно-Західної Індії під назвою “ранголі”. Вісімкоподібні (стопи) та солярні знаки виконуються порошковою вохрою та золою на при­топтаній землі біля порогу будівлі як обереги. Напрошується при­пущення, що індоарії принесли з собою Декоративну техніку “ран­голі” до Індії з теренів України. Загалом же система декоративних знаків, яка використовувалася в оздобленні житлових та поховаль­них споруд, виконувала функції оберегів.

Репрезентативною ланкою декоративного мистецтва було виго­товлення прикрас, які є важливим показником етнічної специфіки населення. Для доби бронзи відомі прикраси голови (діадеми, скроневі підвіски, сережки), шиї та грудей (гривні, разки намиста, медальйони), рук (браслети, персні, кільця), поясу (пряжки), ніг (браслети), а також шпильки, шумливі підвіски, гребінці тощо. Матеріалом для виготовлення прикрас могли бути бронза, золото, срібло, кістка, ріг, мушлі, різні породи каменю, бурштин, фаянси, гагат, кристалічний гіпс, дерево, шкіра.

На початку II тис. до н. е. своєрідний комплекс прикрас склав­ся в ареалі поширення прабалто-слов’ян на півночі України. Типо­вим тут є Київський скарб у складі пластинчастої гривни, місяце- подібної підвіски та трьох скроневих підвісок верболистої форми. У прабалто-слов’ян відомі також дротяні діадеми, браслети, рурчасті пронизки, разки намиста з ікол тварин, бурштинові медальйони, підвіски, кільця. Інший набір прикрас походить з індоіранського ареалу півдня України: срібні дротяні скроневі кільця і прикраси, бронзові бляхи з пуансонним орнаментом, кістяні молоточковидні булавки, пронизки з гвинтовою нарізкою, фаянсове намисто, набір­ні браслети з бронзових обойм, бронзові медальйони та підвіски з литою імітацією шнура. Фіксується також обмін прикрасами між великими етнічними ареалами, що може бути пов’язане з практи­кою міжетнічних шлюбів.

У другій чверті II тис. до н. е. на теренах України переважає система прикрас індоіранського населення (носіїв культури багато- валикової кераміки). У чоловіків прикрасою одягу була кістяна чи рогова пряжка з одним-двома отворами, похідна від бурштинових кілець Прибалтики. Окрему групу становлять рогові зооантропо- морфні пряжки з гачком, поширені лише в Лівобережній Україні. Коло жіночих прикрас ширше і включає жолобчасті округлі скро­неві кільця, іноді плаковані золотом, гривні з крученого та плавко­го дроту, вічковиді підвіски, рурчасті пронизки, намисто та набірні браслети з фаянсових ріжкових намистин. Цікаво, що близьким до індоіранського виявився гарнітур прикрас фіно-угорського населен­ня з поховання у Хохольському кургані Воронезької області: кру­чена дротяна гривня, круглі жолобчасті скроневі та вічковида під­віски. Це свідчення прямих контактів між індоіранським та фіно- угорським населенням.

На північному заході України кістяні пряжки трапляються у праслов’янського населення постшнурових культур, але населення продовжує вже вироблені традиції у виготовленні прикрас (вербо- лисні скроневі підвіски та персні, шийні гривні, діадеми). Знайдені також прикраси з кабанячих ікол та фаянсове намисто.

У середині та третій чверті II тис. до н. е. гарнітур прикрас праслов’янського населення значно розширюється за рахунок різ­номанітних шпильок (з ромбічною, кільцевою, цвяховидною голів­ками, “кіпрського” типу, з протуберанцями тощо). Провідним еле­ментом декору стає спіраль. Мотиви спіралі простежуються і в при­красах іраномовних племен Східної України (дротяні персні та скроневі підвіски). Розвивається техніка оздоблення бронзових при­крас золотою фольгою. Намисто виготовляли з фаянсу та нефриту.

Яскравий сплеск ювелірного мистецтва спостерігається в остан­ній чверті II тис. до н. е., і пов’язаний він великою мірою з мігра­цією фрако-іллірійських племен у Прикарпаття, Подністров’я та Правобережну Україну. У матеріалах Гордіївського курганного мо­гильника на Вінниччині кількісно переважають вироби із золота (спіральні пронизки, трилопатеві пронизки, листовидні та двоспі- ральні підвіски білогрудівського типу, широкі браслети з гофрова­них золотих платівок), бронзи (рурчасті, з шумливими кільцями та дротяні з спіралями браслети, шпильки з протуберанцями) та бур­штину (намисто). Внаслідок фракійських впливів прикраси прасло­в’янського, іранського і навіть фіно-угорського населення України стають досить близькими. Серед нових типів прикрас слід назвати бронзові та залізні одно- та двопружинні фібули, скляне намисто, вироби з геширу.

Орнаментика є найбагатшим джерелом до вивчення декоратив­ного мистецтва доби бронзи. Складними чи найпростішими візе­рунками вкривався посуд, керамічний та дерев’яний, вироби з бронзи, каменю, скла, шкіри, кістки, рогу та інших матеріалів. Саме в орнаментиці наочно спостерігається етнічна самобутність населення.

На початку II тис. до н. е. переважала шнурова техніка нане­сення орнаменту на кераміку. Вона була поширена як у прасло­в’янських та прабалтійських племен півночі, так і в індоіранського населення півдня. Водночас у фіно-угорських племен протягом бронзової доби переважала накольчаста орнаментація, а у прафра- ко-іллірійців Закарпаття — врізна та рельєфна. У другій чверті II тис. до н. е. набуває поширення так звана багатоваликова кера­міка, коли посуд прикрашався численними наліпними валиками, які утворювали складні візерунки з трикутних та ялинкових мо­тивів. Така орнаментика розповсюджена в індоіранському ареалі, а праслов’янське населення переходить від шнурової до прокресленої орнаментації. Окремі прокреслені лінії на кераміці нагадують ко­лючий дріт або ж проорану борозну. У орнаментальних компози­ціях переважає мотив трикутника вершиною донизу.

Іранське населення другої половини II тис. до н. е. надає пере­вагу орнаменту у вигляді одинарного налігшого валика, частково відроджується шнуровий орнамент, відомий також гребінцевий. Валик поширюється і в орнаменті інших етнічних спільностей. Водночас стають популярними мотиви фрако-іллірійського орна­менту (канелюри, конічні та серповидні рельєфні наліпи), лиску- вання зовнішньої та внутрішньої поверхні посуду. Гальштатські впливи позначилися на декоруванні кераміки як праслов’янських, так і іранських племен.

Орнамент на металевих виробах відомий менше внаслідок від­носно невеликої кількості знахідок, але головні орнаментальні мо­тиви простежуються і тут. Робилися спроби імітувати шнур, ва­лик, наколи у бронзі. Була відпрацьована технологія відливки ор­наментального декору разом із річчю. Особливого поширення набув литий орнамент на кельтах. Відлиті речі прикрашалися також карбованим візерунком за допомогою долота та пуансона.

Унікальним досягненням різьбярів по каменю можна вважати орнаментальні композиції на кам’яних парадних сокирах в ареалі поширення індоіранських племен. Складні композиції з трикут­ників, напівкіл, колосків, зигзагів виконувалися у техніці рельєфу на тлі полірованої поверхні. Матеріалом для виготовлення таких сокирок слугував порфиритовий діабаз та інші тверді породи ка­міння.

Близько середини II тис. до н. е. на терени України поширився так званий карпато-мікенський стиль орнаментації виробів із кіст­ки, рогу, металевих речей. Основу стилю становлять складні хви­леподібні композиції, виконані за допомогою циркуля. Рухаючи ніжку циркуля у двох рівнях, майстер створює вибагливі лопаті, гачки, та вигини “хвилі”. Тому цю техніку іноді називають “мі- кенською хвилею”. Високими зразками орнаменту карпато-мікен- ського стилю є декор срібних із позолотою кинджалу та шпильки з Бородінського (Бессарабського) скарбу, бронзового вістря до списа із Цюрупинська, кістяних голівок жезла з Херсонщини та Луган- щини. Речі, прикрашені у карпато-мікенському стилі, виявлено в ареалі поширення прафракійських та індоіранських племен в Україні.

Своєрідна техніка виконання орнаменту металом по дереву практикувалася головним чином у племен індоіранської спільності. Дерев’яний посуд декорувався бронзовими стрічками, які, прони­зуючи товщу стінок, утворювали геометричний візерунок, а також гвіздками та фігурними платівками. Деякі з таких платівок додат­ково прикрашалися пуансонним орнаментом. Особливо пишно при­крашалися дерев’яні чаші з Нижнього Подніпров’я та Північного Надазов’я. А чаші з Гордіївського могильника на Вінниччині були оздоблені золотими накладками. У ранньому залізному віці тради­цію виготовлення бронзового посуду з металевими декоративними накладками зберегли іраномовні кіммерійці, скіфи, сармати.

Орнамент виконував не лише декоративну функцію, він містив певну суму закодованої інформації. Окремі його елементи (трикут­ник, хрест, коло, напівколо, сегмент, ромб, зигзаг, хвиля, ялинка) мали семантику і могли бути прочитані сучасником. Відособлення окремих знаків від орнаменту, розташування їх у певному порядку вело до виникнення писемності. Далі від інших щодо цього просу­нулися племена іранської спільності, на кераміці яких (134 посу­дини) виявлено як окремі “значки”, так і їхні рядки, прошкрябані гострою паличкою по сирій глині ще до випалу. Класифіковано 33 види знаків. Але спроби їх прочитання ще не дали позитивного ре­зультату. Це ще не писемність у повному розумінні цього слова, а лише рух до неї. Окрім кераміки, знаки відомі на виробах із мета­лу, кістки, каменю.

Від розуміння семантики окремих знаків та зображень можна прийти до розуміння деяких сюжетів мистецтва доби бронзи. Є й окремі сюжетні малюнки. Так, на торфовищі біля Путивля знайде­но половину нижньої щелепй бика із схематичним зображенням будівель обабіч шляху, череди корів та коней, що тягнуться до се­ла, та відособлений клаптик поля. На іншому боці щелепи вигра­віруваний складний геометричний орнамент ^Г65. На цій речі, яка, можливо, була калатачкою шамана, відтворено картину земле­робсько-скотарського осілого побуту, характерного для доби брон­зи. Можливо, на калатачці відтворено уявлення людини бронзової доби про реальний та потойбічний світи, медіатором між якими був шаман.

На іншому торфовищі біля с. Дударків на Київщині виявлено рогову сокирку із сюжетними малюнками на двох площинах. Збе­реглася лише одна половина знаряддя з гравірованим зображенням процесії тварин (свиня, осел, кінь) довкола солярного знаку та символічного дерева — пальми. Традиційно цю знахідку пов’я­зують з добою бронзи, але осел та пальма насторожують. Тим більше, що аналогічна трактовка пальми відома на рельєфах часів Асаргаддона та Ашурбанапала в Ассірії, а це вже VII ст. до н. е. Та незалежно від конкретизації дати цієї знахідки можна дійти вис­новку, що сюжет, пов’язаний із зображенням вервечки свійських тварин, був найпопулярнішим для бронзової доби. Його можна розгледіти і на кількох посудинах, і на окремих брилах Кам’яної Могили.

Серед племен індоіранської спільності відомі композиції із зна­ком бика (трикутник з ріжками) у центрі, які сприймаються окре­мими дослідниками як умовна передача дванадцяти сузір’їв зодіа­ку — дванадцяти сонячних місяців року ^[353]. Низка сюжетів пов’я­зана з уявленнями первісної людини про тричленну побудову Все­світу з підземною, земною та небесною сферами. Центральним еле­ментом такої композиції є дерево або ж антропоморфна фігура — оранта. Усі сюжетні малюнки створювалися виходячи з потреб культової практики, а не для задоволення естетичних уподобань.

Культи та обряди

Підпорядкованість мистецтва бронзової доби куль­товій практиці сумнівів не викликає. Виявлено численні культові споруди та ритуальні речі, прояви окремих культів. Заслуговують на увагу похоронний обряд та ігри як показові елементи духов­ності.

Культові об’єкти обстежені у різних куточках України — на горах, пагорбах, рівнинах та у лісі. Влаштовувалися вони як у се­лищі, так і на могильниках. Окремим типом святилищ є зольники. Не страх та безпорадність перед могутніми силами природи спону­кали людей до утвердження святинь, а потяг до взаємопорозуміння з ними, пошук компромісу як запоруки стабільного функціонуван­ня соціальних організмів.

Маємо незаперечні свідчення використання, як культових, па­м’яток природи — печер, навісів, скель та лисих гір. Одвічно ви­користовувалися для виконання релігійних церемоній гроти та на­віси Кам’яної могили на р. Молочній. Площини таких святилищ прикрашалися малюнками та скульптурою, на них влаштовували-' ся вівтарі. Отже, природний об’єкт добудовувався перед виконан­ням на ньому певних ритуалів. При цьому шанувалися як старі малюнки, вже оточені ореолом легенд, так і нові, орієнтовані на ідеологічні доктрини сьогодення. В заплаву р. Молочної, до Кам’я­ної Могили, у певні пори року сходилися та з’їжджалися не лише місцеві жителі, а й представники інших регіонів Причорномор’я та Надазов’я.

У пониззі Південного Бугу височить інший культовий об’єкт — скеля Кременчук — над заплавою лівого берега річки у полі зору численних селищ із розвиненим кам’яним домобудівництвом. На скелю орієнтовані ланцюжки курганів на плато обох берегів. На сплощеній верхівці Кременчука досліджені матеріали доби серед­ньої та пізньої бронзи але.відсутні ознаки жител. Зате вирізняють­ся кілька величезних кам’яних брил підромбічної форми, що мог­ли слугувати вівтарями.

Святилище в урочищі Камінь біля с. Урич у Карпатах мало вигляд навісу з величезною антропоморфною головою над входом, витесаною із скелі. Тім’яна частина голови переходила у невели­кий майданчик із слідами інтенсивного обпалу. Потрапити на цей майданчик можна було по вирубаному у скелі карнизу. Площини скель довкола вкриті солярними знаками.

Цікава печера Малої Академії наук у гірському Криму. Вона становить собою порожнину у скелі довжиною 35 м, шириною до 5 м та висотою 7—8 м. У найдальшому кінці цього підземелля роз­ташовувалося природне нагромадження каміння з рівним майдан­чиком на висоті 4,5 м від дна печери. Над ним, на стінці печери вирізьблені хрест та кругла антропоморфна личина. Між краєм вівтарного майданчика та стіною зяяло провалля, куди скидали жертовних тварин. На думку А. О. Щепінського, зображення дату­ються кінцем III — першою половиною II тис. до н. е. ^[354] Подібні культові комплекси відомі також на Донеччині, острові Хортиця та в інших областях держави.

Більше інформації маємо щодо святилищ, влаштованих у кур­ганах. Тут слід зауважити, що курган, крім поховальної та архі­тектурної споруди, виконував функції святилища, як місця збері­гання батьківських могил і можливого контакту з потойбічним світом. Невеличкий курган із похованням конкретних предків віді­гравав певний час роль сімейного святилища. Але виявити сліди культових відправ удається не завжди. Інша річ велетенські кур­ганні споруди чи конструкції якоїсь особливої форми. Досліджую­чи їх, постійно стикаєшся із залишками культових споруд.

Матеріали розкопок свідчать, що освяченню підлягали місця спорудження майбутніх курганів. І ще до влаштування першого поховання тут певний час функціонували невеликі ритуальні май­данчики, оточені ровиком, викладкою з кам’яних брил та грунто­вою огорожею. Форма такого майданчика звичайно буває кругла в плані, що пов’язано з вірою у магічну рятівну силу кола, що за­хищає людину, живу чи у стані небуття, від зовнішніх недобро­зичливих сил. У центрі майданчика або ж в огорожі іноді вста­новлювалася кам’яна чи дерев’яна статуя, з вівтарем перед нею. Поховання небіжчика відбувалося як у середині кола, так і за його межами, збоку. Після цього будувався курган, на сплощеній вер­хівці якого встановлювався новий культовий майданчик. Згодом його місцерозташування могло ще декілька разів мінятися у про­цесі здійснення нових поховань та розбудови насипу.

Підкурганні та курганні святилища відомі в ареалі поширення індоіранських племен. Простежується еволюція культових споруд від переважно круглої форми за доби ранньої та середньої бронзи до видовжено підпрямокутної у пізньому бронзовому віці. Серед перших особливо відомий комплексом ритуальних споруд курган З біля с. Виноградне на р. Молочній, згадуваний при розгляданні архітектури курганів. До вівтаря на сплощеній верхівці насипу ве­ли дві вимощені камінням та щебенем дороги із встановленими на обочинах стелами. Сюди ж була завезена величезна кам’яна брила, що нагадувала обрисами сокиру. На одному з попередніх етапів свого існування це ж святилище нагадувало багатопроменеву зірку з вівтарем у центрі.

Особливе враження справляють культові споруди у вигляді ка­м’яних алей та валоподібних земляних конструкцій, які з’єднують у один комплекс по кілька курганів або ж височать на вододілах самі по собі. Вони посідають центральне місце у курганних групах і можуть розглядатися як святилища вищого рангу. На це вказує як їхнє особливе розташування, так і відносно невелика кількість. На Дніпропетровщині одна довга могила припадає на ЗО курга­нів ¹⁶. У межах кам’яних алей та валів оформлювалися спеціальні вівтарні майданчики із статуєю. Значна довжина подібних споруд, яка іноді перевищувала 100 м, давала змогу влаштовувати урочисті процесії за участю великого числа людей. Серед досліджених свя­тилищ виділимо кам’яну алею біля с. Баштанівка на Одещині та на могильнику Кічкас II у Запоріжжі, валоподібні споруди біля с. Вільна Україна на Херсонщині, Шахтарськ на Донеччині, с. Терни Дніпропетровської області. ^[355]

Укріплене з довгих боків подвійними кам’яними стінами, свя­тилище біля с. Сусаніне у Західному Криму мало ступінчасту кон­струкцію. У підошві зовнішнього фасу північної стіни виявлено два антропоморфні ідоли, поставлені вертикально. Після кількох добу­дов біля східної поли цієї споруди було здійснено поховання під кам’яною закладкою.

В окремих випадках спостерігається концентрація до п’яти довгих могил у складі однієї курганної групи. Тут можна говорити вже про своєрідні ансамблі святилищ — культові центри племінно­го, а може, і міжплемінного рангу. Взірцем є ансамбль довгих мо­гил на верхівці Мамай-гори понад Кам’янкою-Дніпровською За­порізької області, біля відомої переправи через Дніпро. Оскільки курганний обряд поховання за доби бронзи був поширений на всіх теренах України, то й культові споруди в курганах використовува­лися різними етнічними групами населення.

Інформація щодо культових споруд на поселеннях набагато бід­ніша. Дві з них досліджені на праслов’янському селищі Пустинка на Дніпрі, на північ від Києва. Споруди були розташовані у цент­ральній частині селища. Перша з них мала форму ротонди. У сере­дині кільця, утвореного десятьма стовпами, був довгастий рівча­чок, засипаний уламками обпалених зернотерок. Серед них знай­дено фрагменти кераміки з рослинним мотивом та відбитками зе­рен. Форма другої споруди — п’ятикутна, заглиблена на 1,25 м у материк. У центрі трикутної прибудови виявлено жертовник круг­лої форми (діаметр 0,5 м), засипаний попелом, поряд — розвал пишно орнаментованої посудини. У п’ятикутному приміщенні знай­дено два вогнища та шість лунок із перепаленими кістками. Аналіз здобутих матеріалів свідчить про те, що перша споруда була по­в’язана із землеробським культом, а друга — з культом мертвих. Наземну споруду із жертовником виявлено також на Почепському селищі прабалтів, синхронному Пустинці (рис. 181) ^[356].

В ареалі розселення північноіранських племен, на селищі Усове Озеро в заплаві Сіверського Дінця культове місце досліджене у найвищій відмітці берега, збоку від жител. На вирівняному май­данчику розміщувався жертовник — вимостка з кісток тварин, по­кладених на прошарок світлого піску з домішками білої глини. Костище мало прямокутну форму і було орієнтоване з північного сходу на південний захід, розміри — 1,8 ? 1,5 м. Серед знахідок — два крем’яні ножі, шматочки обпаленої глини, кераміка, абразив­ний камінь. Довкола жертовника зафіксовано багато попелу.

До культових відносять також зольники. Виявлені вони іще 1918 року в с. Білогрудівка біля Умані, залишені праслов’янським населенням. Найліпше досліджені зольники, що поряд із селищем Собківка Кіровоградської області. Між житлами та зольниками (а їх тут виявлено 34) протікав струмок. За зовнішніми ознаками зольник нагадує невеличкий курган, але не містить у собі похо­вань. В основі кожного зольника залягає шар золи 0,3—1 м зав­товшки. Він містить культурні залишки або кілька зольних плям. Зверху зола перекривалася конусом чорнозему глибиною 0,2— 0,8 м. Численні знахідки (уламки невеликих посудин, багато мі­ніатюрних малих, прясла, глиняні “палянички”, статуетки, кре­м’яні вкладні до серпів, окремі вироби з кістки та бронзи) концен­труються у зольному шарі та відсутні у чорноземі).

Відомі зольники також і у дофракійського населення Подніст­ров’я та у північноіранських племен степової смуги. На особливу увагу заслуговує Новоселицький зольник на Одещині. Він влашто­ваний на лівому березі р. Сарата, 0,7 км на захід від селища Заріч­не II. Основою зольника є кам’яна кладка, вкрита шаром золи. Зо­лу, у свою чергу, перекриває кам’яний панцир (діаметр 20 м, висо­та 1,1 м). Під час розкопок цього зольника виявлено ритуальні по­ховання черепів биків та коней, зернотерка, “палянички”, уламки кераміки. Згодом Новоселицький зольник став використовуватися для поховань, як звичайний курган ¹⁷°.

За характером знахідок зольники слід відносити до пам’яток землеробського культу. Показово, що серед землеробського насе­лення лісостепу традиція використання зольників існувала близько тисячі років, а в скотарському степу вона простежується лише як короткочасний епізод, пов’язаний з підвищенням ролі землеробства у максимально сприятливій кліматичній ситуації XIV—XIII ст. до н. е.

Не можна обійти увагою також невеличкі сімейні жертовники у житлах. Так, у житлі 5 селища Пустинка поряд із вогнищем розміщувалася кам’яна вимостка округлої форми, вкрита шаром необпаленої глини. На неї поклали два глиняні вальки яйцеподіб­ної форми. Виявлено жертовники і в інших житлах Пустинки. Подібні комплекси досліджені також на кількох поселеннях Цент­ральної та Південної України, де мешкали північноіранські племе­на. На Іллічівському селищі Донецької області у житлі 2 між вогнищами був зведений жертовник із пісково-крейдяної маси у формі круглої тумби. Довкола стояли чотири посудини, одна з яких використовувалася як курушка, і лежала нефритова голівка булави у ямці (рис. 180) ^{[357] [358]. Біля південно-східного кута житла 5 на Усовому Озері зафіксовано овальний майданчик з ошлакованого піску, на якому були складені дві глиняні фігурки тварин, три яйця та два коліщатка з наскрізними отворами. “Столик”, викла­дений з глиняних вальків, та 12 “паляничок” знайдено порядків кам’яним черенем вогнища на селищі Ушкалка на Херсонщині 1.}

Рис. 180. Селище Іллічівка. План та інтер’єр житла зрубної культури з жертов­ником. Реконструкція Т. О. Шаповалова

Інший жертовник поряд із вогнищем виявлено у напівземлянці Чикалівського селища на Кіровоградщині. Між ними у ямці лежа­ли “палянички”, зооморфна фігурка, два червоно-фіолетові камені 173 та ступир

Як домашні жертовники використовувалися і власне вогнища, під якими на селищах Пустинка, Долинське, Круг, Волинцеве, Чикалівка, Іллічівка та інших було виявлено вотивні посудинки, прясла, глиняні ложки, зернотерки тощо. Наведені факти засвідчу­ють насиченість духовного життя племен бронзової доби.

¹⁷³ Шарафутдінова І. М. Поселення епохи пізньої бронзи поблизу Кременчу­ка // Археологія. — 1964. — № 17. — С. 159—164.

Коло культових предметів досить різноманітне як за формою, так і за матеріалом, з якого виготовлені. Вони включають і витво­ри мистецтва: антропоморфні стели, менгіри, дрібну пластику, речі, оздоблені складними малюнками, загадковими знаками, при­краси тощо. Серед численних форм посуду, призначеного для зберігання сипучих речовин, вжитку та готування їжі, трапляють­ся окремі, які використовувалися переважно у культовій практиці. Найяскравіші зразки культового посуду походять з ареалу розсе­лення індоіранських племен у степовій зоні України, що цілком відповідає свідченням писемних джерел та етнографічним даним. Так, чаша була одним із трьох-чотирьох предметів, спущених бо­гами іраномовних скіфів на землю людям, і стала становою озна­кою духовних осіб. У ній зберігався священний напій індоіранців сома (хаома), вичавлений за допомогою ступки та песта з м’якоті мухомора ^[359].

На початку II тис. до н. е. типовим різновидом ритуального по­суду були так звані курушки, якими користувалися, зокрема, для обкурювання поховальних споруд. Курушки складалися із чаші з відділенням для пахощів та хрестоподібної, круглої чи квадратної ніжки піддона. їхня зовнішня поверхня вкривалася пишним орна­ментом. Окремі елементи останнього підфарбовувалися вохрою. Ви­користання вохри у декорі є важливим показником належності по­судини до розряду культових. Пізніше серед культового посуду пе­реважають півсферичні чапті з фігурними виступами з одного боку та амфорки, з наскрізно проколотими вушками. Такі чаші та ам- форки виготовлялися не лише з глини, а й з дерева та необпаленої остеокерамічної маси. Посудини з остеокерамічної маси признача­лися виключно для обрядових дій, оскільки їхнє утилітарне вико­ристання було неможливим унаслідок крихкої структури. Фактич­но таким чином створювався образ, муляж, посуду у натуральну величину ^{1 5}.

За доби пізньої бронзи набір культового посуду помітно розши­рився за рахунок металевих зразків. Вельми ефектний вигляд має золота дворучна чаша із Крижовліна Одеської області, що повторює зразки ювелірного мистецтва Мікенської Греції. Можна припусти­ти, що нею користувалися в особливо урочистих церемоніях. Брон­зова чаша виявлена в одному з курганів Луганщини і є виробом місцевих майстрів. М. М. Чередниченко звернув увагу на схожість авестійського жертовника атеш-гах у формі металевої посудини з клепаними казанами доби пізньої бронзи, переважна більшість яких походить із теренів України. Звичайно ж, великі бронзові ка­зани використовувалися не лише у культових, а й у суто утилітар­них цілях.

До культових віднесені дерев’яні чаші, окуті металевими пла­тівками. Висловлено припущення, що ними супроводжувалися по­ховання жерців ^[360]. В одному з гімнів “Рігведи” є пряма вказівка на те, що у таких посудинах зберігався напій сома ^[361].

Цілком логічно, що понад ЗО знахідок подібних чаш локалізу­ються в ареалі розселення індоіранських племен, в усіх культурах цієї мовної спільності. Залишки дерев’яних чаш із золотим окут­тям виявлено і в фракійському ареалі (Гордіївський могильник), що може бути пояснене впливами степового населення у духовній сфері.

У різноманітних обрядах, напевне, використовувалися численні посудини із прокресленими, рельєфними, відтиснутими шнуром чи тасьмою знаками, що трапляються у культурі усіх етнічних спіль­ностей бронзового віку України. Ліпший зразок такої чаші виявле­ний у кургані біля с. Прядівки на Дніпропетровщині. Її зовнішня поверхня вкрита вохряним ангобом, а на червоному тлі зроблено розпис жовтою фарбою: подвоєні кінські голівки, хрест, трикутни­ки, городки.

Особливу групу культових речей праслов’янського населення складають мініатюрні посудинки. Вотивний характер засвідчують численні знахідки їх саме на культових об’єктах. Від ЗО до 35 по­судинок знаходили у білогрудівських зольниках; біля вогнищ та домашніх жертовників також постійно знаходять вотивні посудин­ки, не кажучи вже про поховання. Іноді у тісті мініатюрних посу­динок вдається виявити домішки вигорілих зерен, колосків. Уза­галі ж їх виготовляли з погано відмуленої глини для одноразового використання.

Культові знаряддя складають нечисленну, але яскраву кате­горію артефактів. Найвиразнішим комплектом ритуальних знарядь є ступир та ступка, які у широкому плані символізують природу чоловіка та жінки. Етимологічна спорідненість ^[362] “ступиря” та “ступи” засвідчена в індоєвропейських мовах. Звичайно, що цими знаряддями послуговувалися у повсякденному побуті, так само, як і сьогодні. Але використання ступиря та ступки у поховальному ритуалі, а також фольклорні свідчення того, що ці знаряддя висту­пають атрибутами Баби-яги, охоронниці царства мертвих ^[363], зму­шують нас розглядати їх як культові речі, коли вони трапляються у похованнях чи при жертовниках. Ступирі, що датуються почат­ком II тис. до н. е., відзначаються простотою форм, а більш пізні можна віднести до зразків камнерізного мистецтва. Вони поділя­ються на три типи: грибовидні з пуп’янками, грибовидні з валиком

Рис. 183. Магічні вироби з кістки із зображеннями:

1 — Іллічівка; 2 — Путивль

або виступом на шийці, плавкотілі ^[364]. Ступирі другого та третього типів мають фаломорфні обриси. Половина всіх відомих знахідок фігурних ступирів зосереджується на теренах України. Така ж ево­люція простежується і в формах ступок. Якщо ранні відзначаються недбалою технікою обробки каменю, то пізні — фігурні, на коніч­ній ніжці. їх використовували у парі з фігурними ступирями, оскільки діаметри заглиблення ступки та робочого краю ступиря збігаються. У деяких ступках виявлено залишки вохри. В обрядо­вих діях скотарських племен півдня на початку II тис. до н. е. ви­користовувалися кам’яні вівтарики, зручні для транспортування. У Музеї історії запорізького козацтва на острові Хортиця зберіга­ється вівтарик трикутної форми. Кожен верхній кут цього виробу закінчується антропоморфною личиною.

Невелика серія жертовних ножів виділена на матеріалах брон­зового віку Східної Європи ^[365]. Найбільш ранньою знахідкою цієї групи є кривий ніж із поховання доби ранньої бронзи біля с. Сватове на Луганщині ^[366]. Для жертовних ножів показовим є асиметричність леза, яке закінчується відігнутим убік кінцем. У Сватівському комплексі жертовний ніж був покладений поряд із звичайним, листовидної форми. Цей факт підкреслює різне функ­ціональне навантаження названих знарядь. Добою пізньої бронзи датуються жертовні ножі з селища Вознесенка у Запоріжжі та із с. Єлисеєвичі у Північному Надазов’ї. Такі ножі використовували для забою та розробки жертовних тварин, зокрема на поховальних церемоніях. До культових знарядь також можна віднести згадану вище колотачку шамана з-під Путивля (рис. 183, 2) та двозубе зна­ряддя, вирізьблене із стегнової кістки людини, виявлене у ровику культової споруди на кургані 17 біля с. Виноградне Запорізької об­ласті. Використання кісток людини у косторізній справі не може бути пояснене браком відповідної сировини тваринного походжен­ня. Швидше це один із проявів магії, так само як і використання модельованих черепів.

Амулети входили складовими елементами до набору прикрас, виконуючи магічну захисну функцію оберега. Враховуючи невели­ку кількість знахідок амулетів у похованнях, слід припустити, що володіння ними було доступним не кожному. В індоіранських пле­мен таким амулетом або навіть, як вважає В. Я. Кияшко, фетишем були молоткоподібні шпильки та рогачки, вирізьблені з кістки та рогу. Серед різних етносів трапляються амулети з просвердлених ікол хижих тварин. Для праслов’ян та прабалтів показові кільце- видні підвіски з бурштину та вічковидні бронзові. Серед прафрако- іллірійського населення Закарпаття були поширені медальйони з місяцеподібними підвісками у формі закручених досередини во­лют. Однак незрівнянно більшою популярністю у представників різних етнічних груп користувалася солярна символіка, коли дріб­ним речам особистого вжитку надавалася форма хреста, кола та хреста, вписаного до кола. Побутували також амулети у вигляді мініатюрних копій, знарядь праці (серпиків, сокирок, молоточків, гачків та ін.).

Розквіт землеробства за доби пізньої бронзи сприяв поширенню металевих амулетів у вигляді високого трикутника, увінчаного трьома хрестоподібно розташованими кільцями, які нагадують об­рис жінки. І. К. Свєшніков відзначив схожість таких підвісок із давньоєгипетським символом “анх” — ієрогліфом “життя” ^[367]. Як амулети використовували окремі кістки тварин, роблячи у них от­вори для підвішування, зокрема метаподії бика та коня ^[368].

Бронзовий вік позначений особливим розвитком солярного куль­ту на всіх континентах Старого Світу, як у перших цивілізаціях (Єгипет, Месопотамія), так і у первісних племен. Поклоніння Сон­цю пов’язане з успіхами у розвитку скотарства, землеробства, ме­талообробки. Таким чином, економічний прогрес надав нового ім­пульсу розвиткові духовної культури. Огляд ритуальних споруд та предметів культу показує, що в курганах, кромлехах, ровах, ого­рожах, зольниках, жертовниках, вівтарях, головним конструктив­ним елементом є коло — найпоширеніший символ Сонця. Солярна символіка (коло, хрест, та їхні комбінації) зафіксована в наскель- них малюнках, на посуді ритуального призначення, амулетах, клей- нодах, зброї (рис. 184). В індоіранських племен солярний знак не-

Рис. 184. Керамічні вироби з малюнками та знаками

рідко подавався у вигляді свастики. На нашу думку, обряд по­клоніння Сонцю відбувався на згаданих вище святилищах округлої форми, біля вівтарів згідно з найважливішими календарними об­рядами, а також на висотах біля наскельних зображень світила. Із появою легкої швидкохідної колісниці, з колесами на шпицях та запряженої кіньми, образ Сонця став асоціюватися з умовним чо- тирипшицевим колесом із крапкою або кружальцем у центрі, на перехрещенні шпиць. Складається міф про сонячну колісницю, за­пряжену небесними конями або ж птахами. Візницею на ній ви­ступає сам сонячний диск — уособлення світила. Елементи соляр­ного міфу відображені, зокрема, на так званих кінських брилах Кам’яної могили, де домінують солярні знаки, коні, колісниці.

Якщо Сонце є вогнем небесним, із рухом якого пов’язані річ­ний господарчий цикл та регулярна зміна пір року, то повсякденне життя не могло обійтися без вогню земного, що палахкотів у кож­ній оселі. Уявлення про велику очисну силу вогню увійшло у сві­домість людини, бо підтверджувалося на практиці. Вогнем очища­лося місце будівництва житла та поховальної споруди. Великі ба­гаття та малі вогнища палали на святилищах і перед домашніми вівтарями. У мешканців лісостепу культ вогню засвідчений числен­ними зольниками, де місцевлаштування величезного багаття, після відповідних культових церемоній, увічнювалося земляним насипом. Населення степової смуги було менш схильним до влаштування гран­діозних вогнищ за браком деревини, але й воно віддавало належне вогненному ритуалу, користуючись жаровнями чи курушками.

У власній оселі члени сім’ї поклонялися духові домашнього вогнища. Поряд з останнім, як правило, розташовувався невелич­кий вівтарик. Жертвоприношення здійснювалося колосками злаків або глиняними “паляничками” з домішками зерен. Забивалися тва­рини та птахи або ж приносилися у жертву їхні глиняні подоби. Такі обряди мали у майбутньому гарантувати приріст сім’ї, худоби та рясний урожай.

Поклоніння Сонцю, вогню та домашньому вогнищу взаємо­пов’язані і не піддаються чіткому розмежуванню, принаймні на археологічному матеріалі, так само як і вогненна та солярна сим­воліка. Ряд дослідників саме із солярно-вогняного циклу обрядів виводить звичай кремації ^18δ. Спалення небіжчиків мало значне поширення у праслов’янських, прабалтійських, фракійських та фіно-угорських племен України і вибірково використовувалося в індоіранському середовищі. Душа небіжчика з димом поховального багаття могла піднятися до неба чи опуститися у землю, зникнув­ши за обрієм. Отже, вогонь сприймався як універсальний медіатор, зв’язковий, що з’єднував при виконанні певних ритуалів підзем­ний, земний та небесний світи.

Суб’єктами поклоніння у населення бронзової доби в Україні виступали окремі види свійських тварин, птахи, змії. Зосередимо увагу лише на показових фактах.

¹⁸⁵ Cabalska М. Ze studiow nad systemami religijnymi zwi^zanymi z obrz^dkiem Cialopalnym : (proba rekonstrukcji) // Wiadomosci Archeologiczne. — Warszawa, 1972. — T. 37, Zecz. 1. — S. 16.

Рис. 185. Горщик із с. Бахмутівка з парними схематичними зображеннями “людини” та “стріли”.

Згідно з розрахунками астрологів, Україна розташована під знаком Тільця. Слід відзначити, що саме бик виступає найшано- ванішою твариною у II тис. до н. е. на теренах нашої держави. Є суто економічне пояснення цього явища — велика рогата худоба переважала серед свійських тварин у більшості етнічних груп на­селення, щедро постачаючи людям молочні продукти, м’ясо, шкіру та кістки. Водночас М. О. Чмихов настійно доводить, що абориге­нам України вже був відомий зодіакальний цикл і серед інших знаків Зодіаку вони вирізняли знак Тільця. Названий знак, зокре­ма, наявний на ритуальному посуді індоіранців, у їхній знаковій системі.

Серед невеликої групи дрібних ідолів теж переважав бик ^[369]. Ю. О. Шилов простежує декілька курганів та досипок, які у плані нібито дають обриси бичачої голови та рогів, та пов’язує їх із культом Тільця. У праслов’янського населення лісостепу образ би­ка наявний на дрібній глиняній пластиці. Звичайно, можна піддя- вати сумніву деякі з наведених фактів, спостережень та інтерпре­тацій, але лишається незаперечним, що жоден інший представник фауни не має такої виразної іконографії у II тис. до н. е. У цьому переконує і комплекс малюнків на “бичачих” брилах Кам’яної мо­гили, де образ бика має глибокі іконографічні традиції, починаючи з “протобика”.

З огляду на наведені факти не дивно, що саме велику рогату худобу найбільше приносили в жертву. Черепи та інші частини кістяків тварин цього виду постійно знаходять у насипах курганів, при поховальних спорудах, на святилищах та зольниках біля вівтарів. У кургані поблизу с. Комишуваха Донецької області ри­туальний майданчик обмежувався черепами чотирьох биків по ку­тах, а п’ятий череп був покладений при верхівці насипу. Жертовна тварина виступає тут як супутник померлого під час його переходу на той світ. Шкірою бика чи корови накривали поховальну спору­ду. Можливо, навіть виготовляли опудало тварини, бо в курганах 14 та 16 біля с. Морокіно Харківської області над дерев’яними тру- нами-зрубами череп, чотири кінцівки ніг та хребці хвоста розташо­вувалися у такому порядку, ніби тварина нависала над зрубом ^[370].

Шанування коня як культової тварини спостерігається ближче до середини та у другій половині II тис. до н. е. внаслідок викори­стання цієї тварини як тяглової сили. У цей час відомі зображення коня у фракійських, праслов’янських та іранських племен. У фра­кійського населення кінь кількісно переважав серед інших видів свійських тварин. Отже, і тут можна вбачати певні економічні пе­редумови поклоніння саме коню. При культових церемоніях кінь виступає як жертовна тварина. Так, на Новоселицькому зольнику Одеської області зафіксовано жертвоприношення одинадцяти ко­ней. Черепи тварин були покладені дугою у південно-східному сек­торі зольника, причому чергуючись тіменем то догори, то донизу, що мало символізувати одвічне протистояння життя та смерті. У первісному мистецтві мертва істота зображувалася головою вниз.

Як засіб пересування кінь відігравав значну роль у поховально­му ритуалі, перевозячи померлого у потойбічний світ. Функції ко­ня та вола щодо цього збігаються. Тому черепи, а іноді і кістяки коней трапляються у насипах курганів та на перекриттях похо­вань, у комплексах святилищ та жертовників. Для особливо' уро­чистих випадків робилося опудало коня. Залишки такого опудала виявлено над похованням 3 у кургані 5 біля с. Новогупалівки За­порізької області. Тіло небіжчика було закрите двох’ярусним де­рев’яним щитом, на який і поставили опудало коня. При дослід­женні тут було знайдено череп, кістяк та кінцівки ніг. У сусідньо­му кургані відзначено жертвоприношення семи коней та чотирьох овець, що стосується цього ж часу.

Розвиваючись, культ коня поступово витісняє вшановування бика, хоча ще протягом деякого часу згадані культи співіснують. Матеріали дослідження наскельних малюнків Кам’яної могили свідчать, що брили із зображенням биків відносяться до першої половини II тис. до н. е. Після руйнування цих брил з’являються малюнки з конями ^[371].

За доби бронзи відомі поклоніння й іншим живим істотам: вів­цям, свиням, птахам, зміям. Система вірувань була досить склад­ною та різноманітною у різних груп населення.

Поховальний культ залишив нам найбільшу кількість мате­ріальних свідчень і виступає як одна з форм релігії, пов’язаних із культом предків. Тож розділити їх на археологічному матеріалі практично неможливо. Поняття “поховальний культ” охоплює су­купність релігійних обрядів, що стосуються померлих, та пов’язані з цими обрядами вірування ^[372]. На жаль, відомі вади археологічної інформації не дають можливості простежити ряд дій із тілом небіжчика. Тому доводиться звертатися до етнографічних джерел.

Враховуючи, що населення України у бронзовому віці було ін­доєвропейським, за винятком невеликого масиву фіно-угрів на пів­нічному сході, за основу взята схема поховального обряду індоєвро­пейців, розроблена на лінгвістичному та етнографічному матеріалі.

Реконструйовано такі фази індоєвропейського поховального об­ряду: 1) приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру; 2) транспортування тіла до місця поховання на возі; 3) від­дання тіла разом із жертовними тваринами, а іноді і людьми вогню в основному варіанті обряду, землі та воді в інших його варіантах, узливання вина у вогонь; 4) створення із кісток небіжчика його зображення, тобто ритуального двійника; 5) спорудження тимчасо­вого житла для двійника небіжчика; 6) поховання урни з кістками. Суть ритуалу полягає у символізації переправи до іншого світу ^[373].

Ця схема, запропонована Вяч. Bc. Івановим, загалом відповідає археологічним фактам бронзової доби, що підтверджує можливість етнічних реконструкцій за археологічними джерелами. Де в чому вона має бути доповнена та перевірена.

Першу фазу похоронного обряду (приготування тіла до похо­вання, початок оплакування та трауру) на археологічному ма­теріалі простежити важко. Відомі окремі спроби муміфікації та надання небіжчикові певної пози, коли тіло доводилося зв’язувати. Здебільшого померлого укладали у зібганому положенні на лівий чи правий бік, рідше — на спину із зігнутими у тазових та колін­них суглобах ногами, практикувалися і випростані поховання.

Друга фаза обряду (транспортування тіла на возі до місця похо­вання) документується наявністю за доби бронзи возів, запряжених спочатку волами, а потім кіньми. Деталі таких возів виявлено при дослідженні поховальних пам’яток. Відомі зображення поховаль­них кортежів у мистецтві індоіранських та фракійських племен. Проте транспортні залишки, використовувані при похованні, не обмежувалися візками. У зимову пору року послуговувалися сань­ми, а біля с. Чорнокінці на Тернопільщині виявлено залишки кре­мації у дерев’яному човні ^[374].

Третя фаза (віддання тіла вогню, землі чи воді) зафіксована у перших двох варіантах у всіх етнічних груп населення України бронзової доби. Загалом практика трупоспалення переважала у праслов’янського, прабалтського та фракійського населення, в ін­ших групах фіксується спорадично. У цей же час обряд інгумації, тобто поховання небіжчика у землі, також відомий повсюди, пере­важав у індоіранських племен степової смуги та протофракійського населення Подністров’я. Наведений факт поховання у човні свід­чить про можливість поховань у воді. Нас не повинні дивувати різ­ні типи поховань у представників однієї і тієї ж етнічної спіль­ності, общини і навіть сім’ї. Відомі факти поєднання обрядів кре- маци та інгумації в одній могилі. Строкатість поховальних обридав у етнічно однорідного населення відзначається етнографами ². Чинники впливу на поховальну обрядовість могли бути найрізно­манітнішими. Звідси й різні типи поховань.

Так, кремація померлого могла здійснюватися як на місці по­ховання, так і на стороні. В останньому випадку перепалені кістки та попіл збиралися до урни чи в мішечок і перевозилися до похо­вальної споруди. При обряді інгумації тіло ховали у зібганому, ви­простаному або ж сидячому положенні. Тут спостерігається велика кількість варіантів положення рук, ніг, орієнтації небіжчика за сторонами світу. Відомі випадки так званих вторинних поховань, коли у землю клали кістки уже зітлілого трупа, тобто практикува­лося перенесення кісток із попередньої могили. Колективні похо­вання за доби бронзи трапляються досить рідко. Серед поховальних споруд переважають прямокутні ями, відомі також овальні та круглі у плані, із сходинками та заплічками, катакомби, підбої, дерев’яні склепи, скрині та закладки, стовпові конструкції, довбані колоди тощо.

Четверта фаза обряду (створення з кісток померлого його зоб­раження) фіксується лише в окремих випадках. При дослідженні деяких поховань індоіранської спільності виявлено мацерацію тіла (очищення кісток померлого від м’яких тканин). Далі скелет вико­ристовувався для виготовлення подоби людського тіла, а на черепі моделювалося обличчя небіжчика, підфарбоване вохрою. У такий спосіб відтворювався двійник померлого. Але значно частіше тіло померлого ховали у підземному склепі (катакомбі), а для виготов­лення двійника використовували лише череп із модельованим на ньому обличчям.

Маніпулювати з кальцинованими кістками спалених небіж­чиків було набагато простіше. їх зберігали у посудині-урні або ж зашивали у спеціально виготовлену ляльку — подобу небіжчика, яка виконувала функції ритуального двійника ^{[375] [376]. Наявність такої ляльки можна припустити у найбагатшому похованні 43 прабалт- ського могильника Стрелиця у Верхньому Подніпров’ї. Вузька та довга яма була розрахована на випростаного небіжчика, але у цен­трі її виявлено скупчення перепалених кісток, а трохи вище — гривню місяцеподібної форми та бурштинове намисто. Іще вище, де могла б бути голова, лежала дротяна діадема, обнизана бісером. Така реконструкція ляльки дає змогу уточнити функції окремих речей. Адже автор розкопок називає місяцеподібну гривну діаде­мою, а дротяну діадему — гривнею [377].}

П’ята фаза обряду (спорудження тимчасового житла для двій­ника небіжчика) може бути проілюстрована культовою спорудою 2 на поселенні праслов’ян Пустинна на Дніпрі, де виявлено жертов­ник та ямки з перепаленими кістками людей. Згадана споруда пов’язана з культом мертвих, але з огляду на загальну структуру поховального культу індоєвропейців її також можна розглядати як тимчасове житло небіжчиків. В аналогічних спорудах мали збері­гатися двійники з модельованими черепами у степового населення до того моменту, як їх остаточно переносили до склепів — катакомб.

Шоста фаза обряду включає поховання урн із кістками, а та­кож ритуальних двійників, черепів та інших частин тіла предків. Фактично вона повторює третю фазу, на якій і закінчується похо­вальний ритуал для більшої частини населення. Четверта і шоста фази були привілеєм видатних осіб.

Але поховальний обряд індоєвропейців не завершувався шостою фазою. За нею логічно йде сьома — зведення надмогильної спору­ди. Адже поняттю “курган”, “могила” є загальноіндоіранськими, що були запроваджені до вжитку не пізніше III тис. до н. е., коли й поширилася традиція спорудження курганів на території Ук­раїни ¹⁹. У II тис. до н. е. вони вже зводилися повсюди представ­никами усіх етнічних груп. Звичайно спостерігається поєднання курганного та безкурганного обрядів поховання. У степу переважав перший, а в лісостепу та Поліссі — другий. На безкурганних грун­тових могильниках довкола окремих поховань також споруджува­лися ровики, кромлехи, огорожі, а над ними влаштовувалися ка­м’яні закладки, встановлювалися кам’яні та дерев’яні знаки.

Важливим елементом поховального культу було принесення у жертву тварин, іноді людей, після чого влаштовувалися поминаль­ні “страви” та “тризни”. Виходячи із загальноіндоєвропейських традицій, можна припустити, що поминальні трапези правилися також на дев’ятий (десятий) та сороковий день по смерті. Сліди ба­гать, уламків посуду та подрібнених кісток тварин можна віднайти на місцях таких тризн у межах могильників.

Поховальний інвентар був більш-менш традиційним для всіх етнічних груп і включав головним чином посуд із рідкою, іноді м’ясною їжею. У похованнях доби ранньої бронзи постійно знахо­дять крем’яні знаряддя праці та елементи озброєння. Відомі ком­плекси інструментарію майстрів-ливарників, спеціалістів з обробки кременю, дерева, шкіри. Із розвитком ливарного виробництва по­ховальний інвентар поступово насичується металевими речами. Ком­понентом поховального інвентаря також виступають атрибути вла­ди — так звані клейноди: кам’яні сокири, булави, дерев’яні посохи та жезли, стрекала з бронзовими вістрями, металева зброя. Різно­манітні прикраси характеризують комплекси жіночих поховань.

Надзвичайно рідкісною категорією поховального інвентаря є музичні інструменти. Адже ритуальні церемонії вимагали відпо- ^[378]

Рис. 186. Система знаків на гральних костях катакомбної культури. Автор С. М. Санжаров

відного звукового оформлення. У похованнях скотарів зафіксовані флейти Пана — музичний інструмент із семи — дев’яти різних не­великих кістяних рурочок. Відомі також знахідки волинки, пас­тушого ріжка. Усі вони належать до розряду духових, а грали на них чабани.

На особливу увагу заслуговують ігрові набори у складі інвента­ря. Гра у ті часи була не розвагою, а складовим елементом культо­вої практики. В індоіранському середовищі була поширена гра у кості. Найпростіші з них складалися з наборів альчиків — сугло­бових кісточок дрібної рогатої худоби. Вони виступають і інстру­ментом гри, і нагородою переможцю. У похованнях найудатніших гравців можна нарахувати до двохсот альчиків. Рідше трапляються спеціально вирізьблені гральні кості з позначками на гранях (рис. 186). Так, у похованні 5 кургану 1 біля с. Малозахар’їне на Дніпропетровщині чотири такі кості були прикриті дерев’яними ковпачками, що роз’яснює принцип гри ^{[379] 197}. Показово, що знаки на гральних костях відповідають цифрам “1”, “10” і “40” ⁹⁷ — дням поминального циклу. Отже, простежується певний зв’язок між грою та поховальним культом. Як засвідчують індоарійські та давньо­грецькі писемні джерела, гра у кості була прерогативою знаті. З часом ігрові набори удосконалюються, поряд з альчиками з’явля­ються кістяні та кам’яні фішки, ігрове поле. Ігрову “дошку” у вигляді глиняного прямокутника, розділеного на 12 полів-клітин, виявлено поряд із набором із 77 альчиків у похованні 1 кургану 2 у групі 1 біля с. Суха Калина Дніпропетровської області ^{[380] [381]∙ Окремі альчики спеціально підшліфовувалися для гри, на їхніх гранях ро­билися спеціальні позначки.}

^[1] Санжаров С. Н. Указ. соч. — С. 155, рис. 10.

Дослідження поховального культу розкриває, таким чином, різ­ні аспекти духовної культури населення України, дає матеріал для певних історичних висновків.