Глава 6 АНТРОПОЛОГІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ

Антропологічний склад племен катакомбної куль­тури, яка наприкінці III — на початку II тис. до нГе. займала май­же увесь південь Східної Європи, на сьогодні вивчений досить грунтовно на базі великої кількості палеоантропологічних матеріа­лів.

Дослідження палеоантропологічних матеріалів із поховань ка­такомбної культури не тільки засвідчило розмаїття антропологіч­них типів та варіантів, а й переконало в тому, що антропологічний склад катакомбного населення і походження складаючих його ти­пів можна розглядати лише в межах конкретних археологічних ва­ріантів, а ще краще — на окремих вузьколокальних мікрогрупах у межах вододілів і долин невеликих річок, а в деяких випадках і окремих курганних могильників.

Найліпше вивчений антропологічний склад племен, які мешка­ли в степовійсмузі Північного Причорномор’я, від Дунаю до Захід­ного Приазов’я, включаючи басейн р. Молочної, тобто інгульської та азово-дніпровської культур, кордон між якими досі не визначе­ний. Для цієї території антропологічний склад населення пов’язу­вався з наявністю мінімум двох антропологічних типів, які Kope₄- лювали з відмінностями положення небіжчика в ямі. Після виді­лення комплексу обрядових ознак ранньо- та пізньокатакомбного поховань існування на території Північного Причорномор’я назва­них раніше морфологічних комплексів дістало реальне підтверд­ження ^[382]∙

Населення раннього етапу катакомбної культури в цілому дов­гоголове, порівняно вузько- і високолице, мезогнатне, високоросле; пізнього — мезобрахікефальне, з надто широким ортогнатним об­личчям, дещо нижче на зріст.

Усі ранньокатакомбні групи та буджакська пізня (ранні ма­теріали не виявлено) дуже схожі між собою і значно відрізняються від пізньокатакомбних. Серед ранніх виділяються територіально доліхокранний, порівняно вузьколиций (район Каховки, Запоріж­жя, Примор’я, басейн р. Молочної) і доліхокранний, масивний з широким обличчям, характерний для населення Правобережного Придніпров’я (район Вищетарасівки), а також більш східного При- азов’я.

Для пізнього етапу показова підвищена мінливість багатьох морфологічних ознак, але основним для більшості населення Пів­нічного Причорномор’я був мезобрахікранний з широким орто­гнатним обличчям комплекс, особливо яскраво виражений у насе­лення межиріччя Інгульця та Південного Бугу, Самаро-Орельського межиріччя, Примор’я (ширина обличчя сягає тут 145 мм), району Запоріжжя та басейну р. Молочної. Слід відзначити, що серед ме- зобрахікранного населення пізнього етапу досить часто трапляється і більш грацільний мезобрахікранний тип, схожий на західний се­редземноморський, в основному поширений у причорноморських степах, який поки що не корелюється ні з якими обрядовими ознаками. Але факт знаходження досить компактної (на жаль, ма- лочисельної) групи вузьколицих мезобрахікефалів у курганній гру­пі в районі Нікополя — Михайлівни може служити деякою мірою доказом реального існування такої групи населення, а не проявом індивідуальної мінливості.

Рис.

Є в Північному Причорномор’ї райони, де масивний мезобрахі- кранний тип із широким облич­чям майже не фіксується. Це перш за все територія Правобе­режного Придніпров’я (район Ви- щетарасівки) та Приазов’я. Тут панує також масивний, але довго­головий з широким обличчям мор­фологічний варіант, притаманний здебільшого попереднім епохам.

Інакше кажучи, різка зміна населення на другому етапі ката­комбної культури відбулася на­самперед у районах Самаро-Орель- ського межиріччя, Запоріжжя, Криворіжжя, межиріччі Бугу та Інгульця, на півдні Херсонської області (Примор’я), в басейні р. Молочної. У районах, які безпо­середньо прилягали до Дніпра (Ви- щетарасівка), а також у Східному і Приазов’ї зміни в антропологічно- ^, му типі не виявлено.

культури в степовому Придніпров’ї зумовлює цілу низку питань. Перш за все щодо характеру відносин катакомбного і населення попереднього періоду в цьому регіоні. Судження про генетичну спо­рідненість ямного і катакомбного населення виникло, на нашу думку, через слабку на той час диференціацію поховань за доби енеоліту та бронзи, яка призводила до нівелювання середніх по­казників. На сьогодні цей погляд видається слушним лише стосов­но окремих районів і в цілому стосовно деяких ранніх ката­комбних груп, дуже близьких за фізичним типом до ямних і кемі- обинських. Це дає підставу твердити про їхню автохтонність, не­зважаючи на деякі переміщення серед споріднених племен — про­сування кемі-обинських груп у район Каховки і Примор’я. Таким

чином, обидва морфологічні варіанти ранньокатакомбного населен­

Багатоплановість антропологічного складу носіїв катакомбної ня України (довгоголового з широким обличчям і довгоголового з вузьким обличчям) мають місцеві корені та були притаманні більшості давньоямного і кемі-обинського населення.

Друге, не менш важливе питання стосується походження мезо- брахікранного, надто широколицього антропологічного комплексу, поширеного на другому етапі катакомбної культури.

Рис. 188. Голова чоловіка з кургану 9 групи “Аккермень”. Інгульська ката­комбна культура. Реконструкція М. М. Герасимова

ні комплекси ^[383] траплялися лише за неолітичної доби. Відтак во­ни відомі на суміжних територіях у населення пізнього етапу ям­ної культури та носіїв північнокавказької культури Калмикії та Передкавказзя, де було виявлено морфологічні комплекси (тип А, за А. В. Шевченком), які походять від неолітичного населення Над- поріжжя — Приазов’я ^{[384] [385]. Про те, що це пізньонеолітичне населен­ня дожило до катакомбної доби, можуть свідчити і спостереження, зроблені А. Д. Столяром, який писав, що “маріупольський могиль­ник і синхронні йому аналогічні некрополі не передували усій дав- ньоямній культурі загалом, а існували одночасно, у крайньому ви­падку із самими різними групами цих поховань, локалізуючись, імовірно, головним чином у більш східній частині південноруських степів. Деякі традиції культури траншейних могильників Надпо- ріжжя — Приазов’я (випростане положення небіжчиків) продовжу­ють проявлятися у катакомбних похованнях цієї ж території” 2. Про те саме говорять спостереження І. Ф. Ковальової, яка в півден­ному лісостепу Лівобережної України в катакомбних похованнях знайшла посудини біконічної форми, орнаментовані накольчатою і шнуровою технікою, дуже схожі з посудом ранньонеолітичного Микільського могильника. На її думку, саме південний лісостеп із численними підкурганними похованнями постмаріупольської куль­тури (випростаними) і можуть бути вихідними у формуванні “за­хідного катакомбного варіанта”. Але, на жаль, ця думка не може бути ні спростована, ні підтверджена, бо антропологічні матеріали з постмаріупольських поховань дуже нечисленні.}

Водночас велика схожість фізичного типу пізньокатаком- бних груп причорноморських степів з ямними і північнокав- казькими групами Північно-За­хідного Прикаспію (III і IV гру­пи, за В.

Рис. 189. Голова хлопчика з поховання донецької катакомбної культури в м. Луганську. Реконструкція М. М. Ге­расимова

Близького Сходу. Ймовірно, просування “північно-кавказців” на захід йшло через Дон, по території Самаро-Орельського ме­жиріччя в район Огріньської переправи, у верхів’ях Інгульця (Криворіжжя), а далі в межиріччя Інгульця та Бугу, що спричи­нило рух значної частини пізньоямного і ранньокатакомбного на­селення Придніпров’я в південно-західному (в район Буджака), південно-східному (Передкавказзя) та, можливо, північному (уверх по Дніпру) напрямках.

Просування мезобрахікранного широколицього ортогнатного населення різною мірою вплинуло на фізичний тип населення окремих груп катакомбної культури причорноморських степів. Так, на території Самаро-Орельського межиріччя, Криворіжжя, Запоріжжя і межиріччя Бугу та Інгульця відбулася повна заміна місцевого. населення північнокавказьким. На самому півдні Хер­сонської області (Примор’я) і в басейні р. Молочної населення та­кож повністю змінилося, але поки що неясне його походження. Хоча воно теж мезобрахікранне, однак з ширшим обличчям та ма­сивніше. Уздовж правого берега Дніпра (вищетарасівська група)

населення майже не змінилося, відчувається лише незначна до­мішка мезобрахікранів. Здається, що цей район обминули великі переміщення.

Про немирне вторгнення “північнокавказців” у Північне При­чорномор’я свідчать показові саме для пізнього етапу катакомбної культури на цій території великий відсоток у похованнях трепано­ваних черепів (понад 10 %) або з травмами ^[386], а також поява бага­тих поховань зі зброєю.

Впливом населення Близького Сходу, який теж ішов через Пів­нічний Кавказ (вірогідніше через Північно-Східний), можна пояс­нити і традицію ховати черепи із модельованими за допомогою глини обличчями, що розповсюджується також на пізньому етапі катакомбної культури, в західній її провінції, в похованнях еліти.

Подібна практика обличкування черепів глиною з’являється ще в Давній Палестині, в Ієрихоні, починаючи з VII—VI тис. до н. е., трапляється в Анатолії, Месопотамії, пов’язана з культом родю­чості, та зберігається у населення Східного Середземномор’я до ан­тичності ^[387]. Цікаво, що на всіх обличкованих черепах із басейну р. Молочної та Криворіжжя наявні трепанаційні (посмертні) отвори в потиличній ділянці, що виникли, очевидно, внаслідок бальзаму­вання небіжчиків, яке було поширене також на Близькому Сході, в Стародавньому Єгипті ²⁰. Серед модельованих черепів виділяються різні морфологічні варіанти, прикметні для населення катакомбної культури Причорномор’я, — від різко виражених доліхокранів до ультракороткоголових, різниця між якими наочно ілюструється формами модельованих поверх кісткової основи носів — від горбо­носих (“вірменоїдних”) до прямих з досить невисоким переніссям.

Дещо своєрідним було формування фізичного типу катакомбної культури в басейні Сіверського Дінця. Складається враження, що тут він не мав генетичної підоснови і, можливо, з’явився в уже сформованому вигляді (питання це поки що залишається відкри­тим за браком антропологічних матеріалів як ямного, так і ран- ньокатакомбного часу). Різкої зміни фізичного типу на пізньому етапі не фіксується, хоча і відчувається переважання більш широ­колицього населення.

Характерною особливістю населення басейну Сіверського Дінця катакомбної доби є штучна деформація черепа (до 60 % на пізньо­му етапі, 15 % на ранньому), притаманна населенню більш східних територій поширення катакомбної культури: Калмикії, Нижнього Поволжя, басейну Дону, а також Північно-Східного Приазов’я, згідно з дослідженнями К. О. Шепель та А. В. Шевченка.

Хоча найпростіші форми штучної деформації черепа фіксують­ся ще в неандертальців ^{2 7}, на території східної Європи, а вірніше, на Кавказі поодинокі знахідки штучно деформованих черепів від­носяться лише до IV—III тис. до н. е. (могильники Гінчі та Гоно в Дагестані). Масовими вони стають тільки в похованнях ката­комбної культури. Вважається, що штучна деформація є даниною естетичним традиціям колективу та буває різних типів (лобно- потилична, циркулярна та ін.), що пояснюється різними способами накладання давлячої пов’язки. Питання витоків цього явища не зовсім з’ясоване, але в багатьох випадках воно було стійкою етно­культурною ознакою. Окремі дослідники походження штучної де­формації пов’язують із Близьким Сходом, звідки вона через Вели­кий Кавказ потрапила в передкавказькі степи і далі на захід та схід. Деякі паралелі виявлено на Передньому і Середньому Сході, в Східній Анатолії. Слід відзначити, що штучна деформація не сто­сується якогось окремого антропологічного типу (як і модельовані чёрепи-маски). Морфологічно деформовані черепи досить різно­рідні. Це може свідчити про складний процес формування ката­комбного населення, до якого входили різні антропологічні типи. Поодинокі знахідки штучно деформованих черепів маємо і в більш

²⁰⁷ Алексеев В. И. Этногенез. — M∙, 1986. — С. 50. західних регіонах Європи: жіночий череп стжижовської культури, декілька черепів із поховань культури Злота, у Волосово-Данилів- ському могильнику фатьянівської культури тощо. Наявність тради­ції штучної деформації голови у Волго-Д енському регіоні в таких віддалених районах, як Польща, і відсутність її в Дніпровському степовому регіоні, на думку деяких дослідників, зокрема, К. О. ПІе- пель, може свідчити, з одного боку, про контакти східних ката­комбних провінцій із заходом і з північчю через лісостепову смугу, з другого — про якесь протистояння більш східних і західних при­чорноморських районів.

Для басейну Сіверського Дінця, як і для більшості районів Північного Причорномор’я, зовнішнім імпульсом для складання місцевих катакомбних культур виявилися Північний Кавказ і Пів­нічно-Західний Прикаспій. Але якщо для причорноморських рай­онів це були групи пізньоямного і північнокавказького населення, то для басейну Сіверського Дінця велику роль відіграло населення більш пізньої передкавказької (маничської) культури. Можливо, цим і пояснюються відсутність штучно деформованих черепів у причорноморських степах і велика кількість їх у басейні Сіверсь­кого Дінця, позаяк на території Калмикії деформація з’являється тільки в передкавказькій катакомбній культурі. На думку деяких дослідників, вона більш пізня щодо західних культур катакомбної провінції, так само, як і донецька. Невеликі групи населення пе­редкавказької культури проникали в басейн Сіверського Дінця. Виключно строкатий антропологічний склад передкавказьких ка- такомбників зі штучною деформацією, серед яких більшість гіпер- морфних антропологічних типів, як з високим, так і з низьким об­личчям, спостерігається і в басейні Сіверського Дінця.

Населення передкавказької культури, яке не практикувало штучної деформації голови, виявилося в основному порівняно вузь­колицим і довгоголовим. Для території Калмикії вузьколиці ДО- ліхокрани були прийшлими, тому що в попередні часи тут був розповсюджений гіперморфний мезобрахікранний антропологічний тип (пізньоямне і північнокавказьке населення, згадуване раніше), найбільш характерний для Північного Причорномор’я на другому етапі катакомбної культури. A_i4B. Шевченко, який вивчав антро­пологічний склад катакомбного населен&я Калмикії і Передкавказ- зя, пов’язує появу тут вузьколицих доліхокранів з населенням культур шнурової кераміки Середньої Європи, особливо Польщі, не беручи До уваги наявність подібних типів на більш близьких тери­торіях причорноморських степів, а саме деяких груп вузьколицих нижньодніпровських ямників і кемі-обинців, цілком сприймаючи гіпотезу В. О. Сафронова про більш західне походження всіх степо­вих культур Південно-Східної Європи. Враховуючи те, що біль­шість ранньокатакомбних груп Придніпров’я (басейн р. Молочної) і передкавказької культури дуже схожа і що ця схожість підкріп-

Рис. 192. Голова чоловіка з похован­ня 2 в кургані 5 катакомбної культу­ри біля с. Новопилипівка. Реконструк­ція М. М. Герасимова

люється подібністю деяких рис у поховальному обряді (скорчені на боці небіжчики, обличчям повернуті до входу в катакомбу), можна припустити проникнення причорноморського населення на південний схід, тим більше, що в багатьох працях археологів йдеться про бурхливі процеси етнічних переміщень, про пере­сування північнокавказького на­селення в степи і навпаки.

Ці, безперечно, важливі іс­торичні події відбиваються на палеоантропологічних матеріа­лах. Так, окремі причорномор­ські ранньокатакомбні групи могли просуватися через Крим, Керченську протоку і далі на Північний Кавказ, де могли взя­ти участь у формуванні антро­пологічного складу населення передкавказької культури. Що шлях цей лежав не через тери­торію Приазов’я, ми відзначали (населення там було незмінним з енеоліту і, можливо, протистояло вторгненню чужорідних племен на свою територію).

Отже, перша половина П тис. до н. е. характеризувалася важ­ливими міжетнічними контактами, переселенням окремих груп, ілюстрацією чому є виявлена на антропологічному матеріалі різка зміна населення в степовому Подніпров’ї, поява масивного гіперо- морфного типу. Але здається, що вторгнення “північнокавказців” не було тривким і не залишило слідів у фізичному вигляді наступ­них поколінь. На зміну широколицим брахікефалам у XVII ст. до н. е. прийшло довгоголове, порівняно вузьколице населення, яке домінувало на цій території в наступні часи у населення культури багатоваликової кераміки, білозерської і навіть зрубної культур, тобто до кінця бронзової доби.

Тривалий час антропологічні характеристики населення пізньої бронзи на теренах України (в основному степового Подніпров’я) базувалися на вивченні серії черепів, відомих у науковій літературі як черепи зрубної культури ²⁰ — доліхокранних, порівняно вузь­ко- і високолицих, які були відмінні від черепів катакомбної і

²⁰⁸ Кондукторова Т. С. Антропология населения Украины мезолита, неолита и эпохи бронзы. — M., 1973.

зрубної культур більш східних територій, зокрема Нижнього По­волжя. Це дало підставу твердити про автохтонне походження на­селення зрубної культури на території України та заперечувати міграційні хвилі зі сходу ^{[388] [389]∙}

Після виділення культури багатоваликової кераміки в окрему черепи зрубної культури були розділені на дві груші відповідно до археологічної атрибутики поховань, одна з яких належала куль­турі багатоваликової кераміки, друга — зрубній. Внаслідок такого розподілу черепи зрубної культури походили тільки з поховань Лівобережжя, багатоваликової кераміки — з більш широкої тери­торії.

Обидві групи за багатьма ознаками подібні і відносяться до доліхокранних, порівняно вузьколицих варіантів європеоїдної ра­си. Різниця між ними в будові обличчя: багатоваликові — вузько­лиці, ортогнатні, вузьконосі; зрубні мають середньої ширини мезо- гнатне обличчя. Помітна відмінність і в будові тіла. Населення зрубної культури високоросле (174,2 см), багатоваликової кераміки більш низькоросле (169,6 см). Розходження виявилися і в чоло­вічій, і в жіночій групі населення. Додатковим аргументом на ко­ристь різниці між цими двома групами населення може бути і не­однакова частота зустрічання дискретно-варіюючих ознак, яка є показником генетичної близькості або відсутності Гї залежно від концентрації черепних “аномалій”. Так, частота зустрічання ме- топічного шва на черепах зрубної культури 5 %, на черепах бага­товаликової 12 %, вставочних кісточок відповідно 3 % і 12 % і т. ін. Ще два факти можуть свідчити про різні умови життя насе­лення цих двох культур. Середня тривалість життя населення культури багатоваликової кераміки значно вища, ніж зрубного (відповідно 42,4 і 37,2 роки). Особливо це стосується жіночого на­селення культури багатоваликової кераміки: 43,9 роки порівняно з 33,1 року у зрубників. Заслуговує на увагу і високий відсоток ураженості карієсними захворюваннями у населення багатовалико­вої кераміки — 20 %, тоді як у зрубного тільки 5 %, що говорить про різний характер харчування. У перших переважала їжа, наси­чена вуглеводами, у других — білками.

На сьогодні пам’ятки культури багатоваликової кераміки роз­повсюджені на великій території, що дає змогу дослідникам виді­лити декілька її локальних варіантів. На жаль, по окремих райо­нах антропологічні дані досить обмежені: чотири черепи поганої збереженості з басейну Сіверського Дінця ²¹°, серія черепів із грун­тового могильника Калфа, раніше опублікованих як зрубні ^{[390] [391]. Від усіх перелічених матеріалів черепи культури багатоваликової ке­раміки відрізняються різкою доліхокранією, більш вузьким орто- гнатним обличчям, саме тими рисами, за якими вони наближають­ся до тшинецько-комарівських (безумовно, беручи до уваги малочи­сельність останніх), а також до калмицьких (VI група за В. О. Саф- роновим, синхронна придніпровським).}

Порівняно з населенням попереднього часу на території степо­вого Подніпров’я і суміжних (ямної, ранньо- і пізньокатакомбної культур, а також культур шнурової кераміки Волині, Чехії та Сло­ваччини) населення багатоваликової кераміки цього регіону подіб­не до найпівденніших груп ямників (Запоріжжя, Примор’я, Буд- жак), населення кемі-обинської культури, деяких ранньоката- комбних груп (наприклад, каховської), а також до вказаних вище культур шнурової кераміки і дуже відрізняється від пізньоката- комбного населення степового Причорномор’я. Отже, можна твер­дити, що фізичний тип населення багатоваликової кераміки Под­ніпров’я має місцеві корені, які сягають у ранньокатакомбні часи.

Антропологічний склад населення зрубної культури на всій те­риторії її поширення на сьогодні вивчений достатньо. За винятком окремих районів (зокрема Нижнього Поволжя, Приазов’я) він майже одноманітний. В основі його доліхокранний високорослий тип із середньошироким обличчям. Мова йде про Лівобережжя України (включаючи басейн Сіверського Дінця) та Середнє По­волжя. Серед усіх названих груп населення Лівобережної України найбільш вузьколице. На наш погляд, це пояснюється взаємодією двох компонентів — місцевого (населення культури багатовалико­вої кераміки Придніпров’я) і деякою мірою прийшлого зі сходу. Підтвердженням цього можуть бути знахідки масивніших черепів у похованнях Запорізької та Херсонської областей і велика частота зустрічання (50 %) горіхоподібних потовщень на нижніх щелепах, більш характерних для східних груп населення. Але місцевий компонент, мабуть, був домінуючим. Висновок цей підкріплюється і дослідженнями археологів, згідно з якими зрубна культура в Україні великою мірою сформувалася на базі попередньої культури багатоваликової кераміки, яка не тільки доживає до зрубного періоду, але і на якомусь відрізку часу на відповідній території співіснує з нею.

Вивчення фізичного типу населення заключного етапу доби бронзи на території степової України грунтується тільки на палео­антропологічних матеріалах білозерської і Hoya.

Населення культури Hoya за фізичним типом було неоднорід­ним, тому генезис його досить складний. Неоднозначні і думки щодо утворення самої культури. Згідно з однією вона походить від місцевих культур доби середньої бронзи, головним чином Монтео- ру. Згідно з другою виникла на основі синтезу місцевих культур і культур прийшлих (скотарські племена півдня Східної Європи). Антропологічні дані підтверджують скоріше другий погляд. Носії місцевих культур, особливо на території Румунії, Молдови, — гра- цільні, вузьколиці. їм здебільшого притаманні ознаки середземно­морського типу, прикметні для культури Монтеору. Місцеві еле­менти поширені на заході культури Hoya (могильники Пробота, Дойна, Клуж). Вплив прийшлого протоєвропеоїдного населення (масивнішого, з широким обличчям) виявляється на території Дніпровсько-Прутського межиріччя (могильники Трушешть, Старі Бедражі, Острівець), хоча археологічні дані цьому суперечать — у формуванні культури Hoya у Попрутті більша питома вага нале­жить місцевому (або західному) компоненту. Антропологічні ма­теріали вказують на домінуючу роль прийшлого компонента і, можливо, більш вірно відображають процес формування культури Hoya в східному ареалі її розповсюдження: як складний процес синтезу двох різноетнічних культур — місцевої і прийшлої, де своєрідно поєдналися матеріальна культура місцевого субстрату з переважанням фізичного суперстрату ²¹². Але походження цієї гру­пи протоєвропейців у чистому вигляді на даній території дослідни­ки пов’язують лише з населенням, що залишило могильник біля с. Калфа (культура багатоваликової кераміки). Поява гіпероморф- ного антропологічного типу в Дніпровсько-Прутському межиріччі безпосередньо зі сходу, з причорноморських степів, стосується, на наш погляд, більш давнього часу, а саме першої чверті II тис. до н. е., коли під тиском “північнокавказців” окремі групи пізніх ям- ників із межиріччя Південного Бугу та Інгульця просунулися на захід у буджакські степи, де взяли участь у формуванні місцевих груп культури багатоваликової кераміки, на базі яких і формува­лося населення східних районів культури Hoya (могильники Тру­шешть, Острівець, Старі Бедражі). Лише таким чином можна по­яснити локалізацію за доби пізньої і середньої бронзи на крайньо­му південному заході Причорномор’я масивних протоєвропейців, тоді як на схід від цієї території, в степах Придніпров’я, панував вузьколиций середземноморський тип ^[392]. Особливо це стосується населення білозерської культури.

Фізичний тип населення білозерської культури відомий за ан­тропологічними матеріалами з грунтових і курганних могильників, таких, як Широке, Чернянка, Первомаївка. Найхарактернішими ознаками його є довгоголовість, (але іноді трапляються і коротко­голові екземпляри), вузьке і високе обличчя, значна довжина тіла (171,3 см для чоловіків). Одні дослідники відносять цю культуру до кола пам’яток фракійського гальштату, інші — до іранського етносу, вказуючи на генетичні зв’язки із зрубною. В археологічних матеріалах відчувається значний фракійський вплив, пов’язавший з культурою Hoya. Попри схожість окремих ознак, таких, як довго- головість і довжина тіла (маються на увазі матеріали Дністровсько- Прутського межиріччя), антропологічний матеріал виявляє велику різницю щодо ширини обличчя — білозерське населення більш вузьколице, ніж його західні сусіди. Що стосується населення зрубної культури України, то воно за більшістю таксономічно важ­ливих ознак, таких, як ширина обличчя, довгоголовість, значна довжина тіла, схоже з білозерським. Не заперечуючи зовнішніх впливів на формування фізичного вигляду білозерського населення, можна припустити його автохтонний розвиток, беручи до уваги ве­лику схожість із вузьколицими довгоголовими морфологічними комплексами попередніх епох, починаючи з кемі-обинського.

Незважаючи на бурхливі події протягом усього II тис. до н. е. в степовому Придніпров’ї і Приазов’ї (переміщення окремих груп на­селення, вторгнення, воєнні зіткнення і т. ін), які не могли не відбитися на формуванні фізичного типу носіїв різних етнічних угрупувань, основні чотири антропологічні комплекси, відомі нам з енеоліту, розвиваються в часі і на окремих етапах то один, то дру­гий стають домінуючими.

Спорідненість антропологічних типів населення кемі-обинської культури, ранньокатакомбної, деяких груп Нижнього Подніпров’я (наприклад, каховської) та населення багатоваликової кераміки підтверджується спостереженнями В. М. Даниленка, який вважає, що усі три культури складають у часі єдину генетичну лінію (В. М. Даниленко мав на увазі взагалі катакомбну культуру, ант­ропологічний же матеріал стосується лише ранньокатакомбних груп окремих територій Північного Причорномор’я і маничського варіанта передкавказької катакомбної культури). Так, дослідження антропологічних матеріалів із поховань ямної, ранньо- і пізньока- такомбної культур одних і тих же локальних територій (каховська група, Примор’я, басейн р. Молочної, запорізька група) виявило зміну антропологічних типів наприкінці III — на початку II тис. до н. е., яка може свідчити про активний рух племен кемі-обинської культури із степів і передгір’їв Криму в райони Примор’я, Кахов­ки, Запоріжжя, басейну р. Молочної (про експансію кемі-обинсь- ких племен говорив і В. М. Даниленко), а також про відхід насе­лення цих територій на захід, південний захід (можливо, і на інші території). Пізніше під тиском північнокавказьких племен з пів­нічного сходу частина кемі-обинських і ранньокатакомбних груп могла бути відсунута на північ, на територію Середнього Подніп- ров’я, де, можливо, і формувалося населення культури багатовали­кової кераміки, яке після відходу “північнокавказців” розповсю­дилося по всьому Подніпров’ю і відіграло велику роль у формуван­ні фізичного типу населення як зрубної, так і білозерської культур України. Ця генетична лінія якоюсь мірою відповідає етнокультур­ній лінії, котру В. М. Даниленко назвав протоіндоіранською ^[393].

Зокрема, В. О. Сафронов уважає, що вже за доби ямної культу­ри відбулося відокремлення індоаріїв від протоіранців і що вузько­лиці та довгоголові групи ямників і кемі-обинців, які мешкали в причорноморській смузі і в Криму, можна вважати першими індо- аріями на цій території, доказом чого можуть служити виявлені О. М. Трубачовим індоарійські топоніміка і гідронімія.

Ще одна генетична лінія, в основі якої лежить теж південний середземноморський антропологічний тип (але менш довгоголовий, скоріше мезодоліхокефальний), хоча й не так чітко визначена, представлена більшістю трипільців, частиною усатівців, можливо, окремими групами середньостогівців (Огрінський могильник), ям­ників (запорізька група), у катакомбників нікополь-михайлівської групи. У добу пізньої бронзи поки що не фіксується (можливо, за браком матеріалу), але трапляється в більш пізні історичні часи (жіночі поховання скіфського часу правобережного лісостепу, ок­ремі черняхівські групи). Можливо, вона може бути зіставлена з протодакійсько-мізійською етногенетичною лінією, яка, за даними В. М. Даниленка, щільно змикається із протофракійською.

Найпоширеніший у населення раннього енеоліту Лівобережної України і степового півдня у багатьох груп ямників (доліхокран- ний або мезодоліхокранний з широким і середньовисоким або ви­соким обличчям) так званий протоєвропеоїдний антропологічний тип продовжує розвиватися і в наступні часи у катакомбного насе­лення Правобережного Придніпров’я (Вищетарасівка), Приазов’я, в південно-західних групах культури багатоваликової кераміки та культури Hoya (Калфа, Старі Бедражі, Острівець), існує у вигляді поки що незначної домішки у населення зрубної культури Лівобе­режної України та притаманний головним чином населенню більш східних територій. Можливо, ця лінія розвитку і була іранською.

Давньопівнічнокавказькі мовні елементи, які визначають лінг­вісти навіть у межиріччі Інгульця та Бугу, напевне, пояснюються переселенням на другому етапі існування катакомбної культури в Північне Причорномор’я значних мас північнокавказького насе­лення, для якого здебільшого був характерний мезобрахікранний антропологічний тип із широким обличчям. У наступні історичні періоди він трапляється як домішка у населення багатоваликової кераміки, білозерської культури. За доби пізньої бронзи пошире­ний на більш східних територіях (наприклад, у населення ан- дронівської культури). Але у ранньоскіфський час цей морфоло­гічний комплекс яскраво проявляється у могильнику Фронтове в Криму, Мастюгінських курганах на Середньому Дону.

Слід зауважити деяку нерівномірність в антропологічному вив­ченні населення України за доби бронзи. Якщо фізичний тип насе-

Рис. 193—194. Голови людей (чоловіків) із поховання сосннцької культури біля с. Хар’ївка (поховання 1, 2). Реконструкція М. М. Герасимова

лення степових культур досить ґрунтовно досліджений на базі ве­ликої кількості палеоантропологічного матеріалу, то, на жаль, кіс­тякові залишки населення Північної України (лісостепової і полі­ської смуги) дуже нечисленні.

Перші антропологічні матеріали з поховань племен шнурової кераміки з описом черепного покажчика та зросту опублікував В. Неліпінський. Дослідник звернув увагу на доліхокранність серії та на її схожість із черепами культур шнурової кераміки Німеччи­ни. Невеличка серія черепів із поховань городоксько-здовбицької та стжижовської культур також відзначалася виразною доліхо- кранією і грацільністю та відносилася, на думку Т. С. Кондук- торової, до кола вузьколицих типів культур шнурової кераміки (ближче до Польщі і Словаччини).

За археологічними даними С. С. Березанської та І. К. Свєшні- кова, прямими нащадками населення культури шнурової кераміки в Україні були племена тшинецько-комарівської культури. Антро­пологічний матеріал невеликий (по п’ять чоловічих і жіночих ске­летів із Житомирської області), але досить-таки характерний. Серія доліхокранна, вузьколиця (середня довжина тіла 167,7 см) і подібна до городоксько-здовбицької та стжижовської. На думку Т. С. Кондукторової, антропологічні дані підтверджують висновки археологів про генетичну спорідненість племен шнурової кераміки і тшинецько-комарівських.

Із лівобережного лісостепу ще менше відомостей. Два чоловічі черепи з басейну Сейму (з поховань сосницького варіанта тши- нецької культури) європеоїдні та належать до одного і того самого антропологічного типу (один мезокранний, другий доліхокранний, але обидва з високим склепінням, з відносно широким, добре про­фільованим обличчям), який, на думку М. М. Герасимова, відріз­няється від населення ямної, катакомбної та зрубної культур і ста­новить собою якийсь окремий тип. Поява нового значного матеріа­лу з поховань цих культур не підтверджує думки М. М. Гераси­мова щодо виключності сейминських черепів. їхнє широке обличчя і масивність показові також для населення степу за доби енеоліту та бронзи.

Невеличка серія черепів із поховань білогрудівської культури (с. Заломи Кіровоградської області) дає деяке уявлення про фізич­ний тип населення завершального етапу доби бронзи на території правобережного лісостепу. Воно характеризувалося помітною гра- цільністю, мезодоліхокранією, незначною шириною обличчя, вище середньої довжиною тіла. Такий комплекс ознак не є випадковим для даної території. Він притаманний тшинецькому населенню, безпосередньому попереднику білогрудівців, деяким групам ката­комбної культури правобережного Дніпра, більшості трипільців.

Територія Північного Правобережжя України за доби бронзи вважається багатьма дослідниками фактично батьківщиною пра- слов’ян. Тому факт генетичної спорідненості фізичного типу насе­лення стжижовської і городоксько-здовбицької культур ІЗ TTTTH- нецьким і білогрудівським може мати велике значення для встано­влення безперервної лінії розвитку праслов’янського населення. Але сучасний стан джерел повинен застерігати нас поки що від ка­тегоричних тверджень.