Глава З ГОСПОДАРСТВО

За енеолітичної доби, яка передувала бронзовій, на теренах України чітко визначилися дві господарські зони. Го­ловним заняттям степового населення було скотарство, а лісостепо­вого та поліського — землеробство.

За доби бронзи ситуація суттєво змінилася. Трипільська куль­тура, через не досить з’ясовані причини, припинила своє існуван­ня. Лісостепова її територія, а також деякі суміжні регіони були зайняті племенами культур шнурової кераміки, господарство яких майже не вивчене. На думку багатьох археологів, основою його бу­ло скотарство. У степу також відбувалися великі зміни. Своєрідні умови цього регіону спонукали займатися переважно скотарством. Водночас у племен південно-західних частин степової смуги, що репрезентували сабатинівську культуру, дуже успішно та інтен­сивно розвивалося землеробство. Таким чином, за доби бронзи під впливом двох головним чинників: зміни кліматичних умов, а саме підвищення вологості, а також активізації міграційних процесів — значних змін зазнали традиційні господарські типи. Викладене змусило нас відмовитися від узагальненої характеристики степу та лісостепу та спробувати окреслити більш складну реальну ситуа­цію. Джерелом для характеристики господарства бронзової доби, як і попередніх періодів, є клімат, знаряддя праці, виробничі ком­плекси, остеологічні та палеоботанічні матеріали, образотворче мистецтво.

Землеробство

На ранніх етапах історії суспільства, зокрема за бронзової доби, природні умови були одним із найважливіших чинників, які визначали спосіб життя та господарство людей. Як зазначалося, на теренах України розташовані три природні смуги: степова, лісостепова та Полісся. II тис. до н. е.

Дуже цікава споруда досліджена І. М. Шарафутдіновою на по­селенні Виноградний Сад. Вона становила собою глинобитний май­данчик, на якому розміщувалися декілька печей для просушки зерна. Розміри майданчика та місцезнаходження його у центрі по­селення свідчать про те, що цей комплекс був швидше не індивіду­альною, а громадською власністю.

Загалом же землеробство степової України наприкінці бронзо­вої доби було розвиненим і в XIII—XII ст. до н. е. домінувало у господарстві.

В останні століття II тис. до н. е. роль землеробства зменшуєть­ся. Причини цього не досить зрозумілі. Можна лише припустити, що збільшення орних земель призвело до зменшення пасовиськ та підриву скотарства. Крім того, оранка заплавних земель негативно позначилася на рослинності та природних умовах: вигорали степи, міліли річки, з’являлися напівпустельні регіони, майже непри­датні для землеробства.

Трохи інакше розвивалося землеробство в північніших лісосте­пових районах. Завдяки пилковим аналізам, здійсненим на деяких поселеннях середньодніпровської, тшинецької та зрубної культур, розташованих у цих місцях, підтвердилося припущення про те, що клімат та рослинний світ з часів бронзи майже не змінилися. Вони були не просто придатними, а сприятливими для заняття землероб­ством. Доказом землеробського характеру господарства, як і в сте­пу, є знайдені майже на всіх поселеннях та чи не в кожному житлі серпи, мотики та інші відповідні знаряддя. Важко з певністю твер­дити, які землі використовувалися під орні ділянки. Можна лише припустити, що це були насамперед заплави річок, укриті високо- родючими алювіально-луковими грунтами. Зручність використання заплавних ділянок у тому, що вони,практично не виснажуються і можуть слугувати протягом необмеженого часу. Вірогідно, орними ставали ділянки лісу, розташовані поблизу поселень.

Цей тип підсічно-вогняного землеробства, при якому вирубува­лися та випалювалися прилеглі до поселень ділянки лісу, був по­ширений упродовж усієї доби бронзи ^[273]. Розміри підсічного земле­робства визначалися людськими ресурсами та наявністю вільних земель, позаяк відомо, що кожні 5—6 років оброблювані ділянки треба було залишати через їхнє виснаження. Виходячи з даних ет­нографії про чисельність людей на поселеннях бронзової доби (80— 100 осіб), ділянки підсіки були невеликими за розмірами і стано­вили в середньому приблизно 1 га.

Рис. 162. Дерев’яні плуги бронзового віку: 1 — с. Токарі Сумської обл.; 2 — с. Калинковичі під Мінськом; З — с. Полісся Чернігівської обл.

Складніше відповісти на питання, чи використовуватися надза­плавні ділянки. Глинисті та суглинисті підзоли були дуже родючі, але й важкі для обробки. Археологи вважають, що об­робка цих грунтів була під силу лише тим племе­нам, які вже знали плуг. Б. А. Шрамко переглянув уявлення щодо існування в Україні орного землеробства. Час, коли з’явилися тут ра­ла. можна визначити добою бронзи. Залишки дерев’яних плугів архаїчної форми бу­ло знайдено у Чернігівській, Сумській та Запорізькій об­ластях (рис. 162) ⁷. Напевне, плуг та упряжні тварини розповсюджуються майже водночас із появою возів. На пам’ятках України дуже часто знаходять глиняні мо­де льки коліс, іноді із ступи- цями. На використання як тяглової сили великої рога­тої худоби вказують на­явність кісток волів на деяких поселеннях доби середньої та пізньої бронзи, а також петрогліфи Кам’яної могили. Попри все це слід сказати, що головним знаряддям по обробці землі залишилися мотики. Про це, зокрема, свідчить той факт, що абсолютна більшість поселень доби бронзи розташована в долинах річок, по­близу родючих заплавних намулів, обробка яких не потребувала ніяких інших знарядь, окрім мотик. На поселеннях початку та се­редини доби бронзи знайдено кам’яні мотики клиноподібної форми з широким лезом.

Збирання врожаю здійснювалося серпами, спочатку з кременю та кварциту, а із середини II тис. до н. е. з бронзи. Протягом тися- ^{76 [1]} Бидзиля В. И., Яковенко Э. В, Рало из позднеямного погребения конца ІП — начала II тысячелетия до н. э. // CA. — 1973. — № 3. — С. 146—152; Sramko В. A. Der Hakenplug der Bronzezeit in der Ukraine. — Tools Tillage. — Vol. 14. — Copenhagen, 1971. — S. 23—24.

чоліть типи та форми серпів змінювалися. Уперше суцільні кре­м’яні серпи дугоподібної форми трапляються лише на поселеннях кінця ранньої бронзи. Масове ж розповсюдження припадає на се­редній період. Особливою популярністю користувалися так звані волинські серпи — великі знаряддя з вузьким гострим кінцем та широкою п’яткою. їхньою особливістю була чудова обробка ретуш­шю, внаслідок чого одержували знаряддя завтовшки 0,5 см. Крім типових серпів, що мають характерну дзеркальну залощеність, ви­користовувалися жнивні знаряддя, названі серпами-сікачами. Це були грубі знаряддя із слабо вигнутим, майже рівним лезом. Існує думка, що такі сікачі, або різаки, слугували для обробки та роз- чистки ділянок, які заросли чагарником. Усі серпи закріплювали­ся в руків’я — кістяні чи дерев’яні. Засоби кріплення, запропоно­вані Г. Кларком, Е. Кервеном, С. М. Бібіковим та Г.-Б. М. Бланке, виглядають досить переконливо ^[275].

Існує припущення, що зрізали, вірніше, відламували лише ко­лос та верхню частину стеблини, а стерню спалювали на добриво.

Порівняння ефективності роботи сучасних серпів та давніх кре­меневих свідчить про бездоганність форми останніх та їхню високу продуктивність. Не виключено, що волинські серпи виникли під впливом бронзових знарядь. Збігається час їхньої появи (XVI— XV ст. до н. е.), вражає типологічна тотожність. За доби пізньої бронзи, особливо на території лісостепової Правобережної України, розповсюджуються своєрідні серпи, що складаються з 2—3 тонких загострених пластинок, які встановлюються у рогову або дерев’яну загострену основу. Поламка однієї з пластинок потребувала лише заміну її й не псувала всього знаряддя. Так, приблизно через 1000 років населення оцінило своїх енеолітичних попередників і повер­нулося до більш давніх складених серпів, які використовувалися поряд із суцільними.

Майже у всіх житлах доби бронзи зернотерки та ступки пов’я­зані з мливом зерна. Зернотерки були дво- та одноручними. Вони мало змінилися протягом бронзової доби. їх виготовляли з місце­вих порід каменю, твердих та крупнозернистих. Крім зернотерок трапляються уламки неправильної форми кам’яних брил із чашо­подібними заглибленнями в центрі. Заглиблення добре оброблені крапковою технікою, але не відшліфовані. Г. Ф. Коробкова вважа­ла, що ніздрювата поверхня таких ступок робилася свідомо — для полегшення обробки зерна. Експериментальні досліди показали ви­ключну трудомісткість борошно мельного виробництва. Дослідники пишуть, що на зернотерках, подібних до тих, що відносяться до бронзової доби, за день можна було намолотити не більше як 2— 2,5 кг борошна. Велика кількість різноманітних ступок є свідчен­ням того, що населення часто виготовляло не борошно, а крупу, та їло не хліб, а переважно кашу.

Природні умови, родючі грунти лісостепової України, а також велика кількість землеробських знарядь праці дає можливість із достатньою певністю твердити, що землеробство в господарстві на­селення, яке мешкало на цій території за доби бронзи, було голов­ним заняттям.

Третю географічну зону на теренах України становить Поліс­ся — велика низина в басейні річок Прип’яті, Дніпра та Десни. Грунтотворні породи Полісся складаються з піщаних та супіщаних відкладів, зрідка суглинистого лесу. Багато тут боліт. Підраховано, що сухі, незаболочені ділянки складають менш як третину всієї площі Полісся. Отже, в регіоні дуже мало місць, придатних для землеробства. Протягом тривалого часу існувала думка, що через погані природні умови, зокрема заболоченість, Полісся досить дов­го, приблизно до перших віків н. е., було майже не заселене і зов­сім не знало землеробства. Розвідки ж та розкопки білоруських, українських та російських археологів спростували цю думку та да­ли змогу скласти уявлення про характер землеробських робіт за бронзової доби. Цікаво, що одним із найдавніших районів, в якому зафіксовано сліди землеробства, є південний край Полісся. Це по­яснюється тим, що за існування примітивних форм землеробства зерна просто кидалися у необроблений вологий грунт, укритий ро­дючим наносом ⁸. За спостереженнями етнографів Прип’ять для Полісся відігравала ту ж роль, що й Ніл для Єгипту. За доби брон­зи тут вже були відомі м’яка пшениця, полба, ячмінь, просо і, можливо, льон ^{[276] [277]. Чільне місце посідав, напевне, ячмінь, який має малий вегетаційний період. Про те, що населення займалося зем­леробством, свідчать зернотерки, серпи, відбитки зерен на уламках кераміки. Однак знахідки таких речей рідкісні, що також указує на своєрідний характер землеробства в Поліссі. Навряд чи в полісь­ких районах за бронзової доби існувало орне землеробство. Але на­віть якщо тут і знали плуг, головною формою землеробства була, напевне, підсіка. Ця система довго існувала в Поліссі. Так, дослід­жуючи землеробство Давньої Русі, В. Й. Довженок пише, що під­сіка зберігається у Прип’ятському Поліссі до XIX ст. н. е. [278]. Ви­ходячи із спорадичних знахідок знарядь праці, можна твердити, що великих ланів тут не існувало. Скоріше був розповсюджений спосіб сіяти на дюнних підвищеннях, де землю рихлили мотиками. Для використання заплавних земель необхідно було знищувати густу рослинність. Дуже трудомістке, підсічне землеробство в По­ліссі ускладнювалося браком достатньої кількості сокир, які при­возили з більш південних районів Волині і які, звичайно, були до­рожчими. Погано розкорчовані підсіки або підсіки, на яких зали­шилися корчі, вже через 2—3 роки вкриваються такою густою зарістю, що їх треба кидати та переходити на інше місце. Ось яку картину змальовують етнографи XVIII ст. Весною селяни, взявши на плечі соху або борону, поспішають на заплавні «острови». Нав­круги все залито водою. Вони ідуть по живіт у воді, іноді навіть пливуть. На «острові» орач будує халабуду, розпалює вогнище, що ніколи не згасає. Ope та сіє. Потім таким самим чином переходить на інший «острів», де так само обробляє шматок грунту. Загалом археологічні матеріали свідчать про те, що землеробство від ран­ньої до пізньої бронзи розвивалося поступово. Збільшується кіль­кість знарядь праці, відбитків злаків, частіше трапляються різно­манітні зерносховища, в тому числі й на полях. Відомостей про розміри земельних угідь, які були у підпорядкуванні тих чи інших племен та племінних груп, та пов’язану з ними кількість зерна не­має. Ці питання нерідко розглядають суто гіпотетично. Так, на добре вивченій -ділянці Сіверського Дінця в районі Червоного Ли­ману, довжиною 15 км та шириною 2 км, знайдено п’ять поселень доби бронзи. На кожне з них припадало приблизно по 600 га. Важ­ко сказати, як розподілялася ця площа між лісом, болотами, озе­рами, випасами та землями, придатними для сівби. За відомостями XIX ст., заплавні ділянки річок лісостепової України на 60 % були зайняті лісами, на ЗО—35 % — болотами та старицями і лише 5— 10 % цієї території могли використовуватися під оранку [279]. Судити про врожаї за доби бронзи також важко. Говорячи про врожаї трипільської культури, С. М. Бібіков уважав за можливе послуго­вуватися відомостями більш пізнього часу — Київської Русі. Роз­глядаючи питання про продуктивність землеробства в Київській Русі, В. Й. Довженок пише, що історичні джерела навіть стосовно цієї епохи не містять якихось вірогідних даних. Відомий економіст С. Г. Струмилін на основі сукупності даних дійшов висновку, що врожайність у Давній Русі домонгольського часу, навіть у районах Середньої Русі з добрими чорноземними грунтами, становила не більше як 26 пудів із десятини. Не виникає сумнівів, що на менш родючих поліських грунтах урожайність була нижчою. Як відзна­чають дослідники, в поліських районах урожайність пшениці та ячменю з однієї десятини коливалася від 16 до 26 пудів. Урахо­вуючи необхідність залишати частину зерна для сівби, на одну лю­дину припадало не більше як шість пудів. Нагадаємо, що прожит­ковий мінімум становив 12 пудів.}

Найбільша врожайність була, напевне, у сприятливих для зем­леробства районах степу за доби пізньої бронзи, зокрема у носіїв сабатинівської культури. Однією з підстав для такого твердження є демографічна ситуація, за якою на невеличких ділянках заплав Південного Бугу, Інгулу та Інгульця сконцентрована велика кіль­кість поселень. Численні дослідження українських та іноземних археологів свідчать, що при відносно низькому рівні розвитку про­дуктивних сил будь-яка окрема галузь господарства, в тому числі і землеробство, не може полегшити життя людей. Можна зробити припущення, що в Україні, навіть в її лісостеповій частині, най­сприятливішій для землеробства, господарство могло бути лише комплексним — землеробсько-скотарським ^[280]. Головний сенс тако­го господарства в можливості змінювати та регулювати співвідно­шення різних видів господарської діяльності залежно від різних обставин, як природних, так і соціальних.

Скотарство

Як і землеробство, скотарство мало неоднаковий характер і рівень розвитку в різних регіонах України. Зрозуміло, що найрозвиненішим було скотарство у степу. Цьому сприяли і безкраї простори пасовиськ, і те, що землеробство тут було занят­тям дуже важким. Свійська худоба забезпечувала населення м’я­сом і молоком, тобто складала харчову базу.

Протягом тривалого часу культури степових племен доби брон­зи змальовувалися на основі матеріалів могильників, оскільки по­селення були невідомі. Обмежена кількість кісток тварин у похо­ваннях породжувала хибні уявлення про скотарство степовиків. Зокрема, утвердилася думка, що степові племена доби ранньої бронзи займалися головним чином збиральництвом, полюванням та рибальством ^[281].

Кардинальні зміни в оцінці скотарства на теренах степової України сталися після розкопок Михайлівського поселення, де бу­ло знайдено велику кількість кісток тварин, серед яких свійські становили 90 %, а дикі лише 10 %. Таким чином, їхнє співвідно­шення свідчить про перевагу скотарства над полюванням. Пізніше це було підтверджено матеріалами з інших поселень, а також по­ховань. Було ясно, що головну роль у степовій- череді відігравала велика рогата худоба, відтак — дрібна, кінь та свиня. У західних районах степу кінь набув значного розповсюдження. А. А. Браунер на поселенні біля Сухого Лиману визначив кістки коней трьох по­рід: тонконогої східної, ширококопитної, яка використовувалася для сільськогосподарських робіт, та проміжної.

Клімат західних районів, найбільш м’який у євроазіатських степах, уможливлював утримування худоби на паші з березня по грудень. За доби пізньої бронзи скотарство регулювалося. Із червня по вересень, коли степ вигоряв через незначну кількість опадів, па­совиська поділялися на ділянки, випас на яких здійснювався по черзі. Напевне, перевага надавалася приселищному типу скотарст­ва. Найповніше вивчене скотарство сабатинівської культури, котра відноситься до доби пізньої бронзи. Встановлено відсотковий склад окремих видів. Так, великої рогатої худоби було від 32 до 39 %, коней — 18—21 %. Свиней було мало. їхні кістки знайдено на од­ному з найпівнічніших поселень — Чикалівці, де вони становлять 10—11 %. На південних поселеннях їх зовсім мало ^{[282] [283]. Про важли­ву роль коней свідчать досить часті знахідки псаліїв (Степове, Ташлик, Сабатинівка, Чикалівка та ін.).}

Важко уявити картину різних скотарських систем. Але не ви­никає сумнівів, що скотарство степових районів відрізнялося від лісостепових, а особливо від поліських.

Племена доби бронзи знали всі основні види свійських тварин. Крім того, на Лівобережжі був відомий верблюд, а на Правобе­режжі за доби пізньої бронзи — свійські осел та кіт. Є підстави зробити припущення, що у степових та лісостепових районах про­тягом доби бронзи переважала велика рогата худоба — головний постачальник м’яса та молочних продуктів. Результати статистич­ного аналізу дають змогу дослідникам говорити про деякі зміни порід великої рогатої худоби. Так, В. І. Цалкін відзначає дуже ве­ликі розміри кісток на Поділлі та Верхньому Подніпров’ї.

Кістки дрібної рогатої худоби виявлено на всіх поселеннях лісо­степу, починаючи від ранньобронзової доби. У середньому її періоді кількість дрібної рогатої худоби в цих районах помітно зростає, а наприкінці доби бронзи у деяких районах, наприклад Подністров’ї, вона відіграє значну, якщо не домінуючу, роль. Є відомості, що вівці були значно меншими за сучасних, самці були рогатими, а самки — комолими. Досить численними були свійські свині. Особ­ливого поширення вони набули у смузі широколистяних лісів. На погляд В. І. Цалкіна, було принаймні три популяції свійських свиней. Надто великими були свині Оки та Подесення. _λ

Існує думка, що свійський кінь з’явився у населення горо- доцько-здовбицької культури шнурової кераміки ^[284]. Але в культу­рах шнурової кераміки, найрозповсюдженіших у цей період у лісо­степу, відсутні деталі упряжі. Разюче змінюється становище у се­редній період, коли майже на кожному поселенні виявлено кістяні, а згодом і бронзові, псалії. Про значну роль коня у господарстві лісостепового Правобережжя за доби пізньої бронзи свідчать досить часті знахідки глиняних фігурок коней.

Відмінним був розвиток скотарства у поліських районах Украї­ни. Напевне, при низькому рівні розвитку виробничих сил своєрід­ний ландшафт Полісся мав свої позитивні сторони для заняття скотарством. Багаті пасовиська, велика кількість води та ліси при­тягували людей. Фауністичний матеріал у поліських грунтах збе­рігся погано, тому відсоткове співвідношення видів не зовсім зро­зуміле. Однак більш за все розводили велику рогату худобу, порів­няно багато було свиней. Значну роль у господарстві відігравали дрібна рогата худоба та коні. Тип господарства, що базується на розведенні великої рогатої худоби, давав можливість поєднувати його із землеробством. Палеозоологи зазначають, що у племен По­лісся особливо масштабним було скотарство ^[285]. Це пояснюється пе­редусім сприятливими умовами для розведення худоби. Як відзна­чають етнографи, ще до недавнього часу свині тут утримувалися в напівдикому стані. Рано навесні їх виганяли у ліси та на болота, де вони харчувалися жолудями, горіхами, коріннями та рибою. Восе­ни, з настанням холодів, свині самі поверталися у село та приводи­ли з собою молодняк і диких родичів. Коней у Поліссі було мало навіть за доби пізньої бронзи. У списках фауни вони завжди стоять на останньому місці ^[286]. На думку етнографів, у Поліссі кінь так і не зміг витіснити бика. Показово, що до XIX ст. коні тут практич­но не розмножувалися. Потомство народжувалося настільки слаб­ким, що його майже одразу знищували. На енеолітичному посе­ленні біля с. Гришівка Чернігівської області знайдено кістки соба­ки. Виходячи з їхньої великої кількості, можна зробити припу­щення, що цих тварин розводили не лише для полювання та щоб допомагали пастухам, а й для їжі. Пізніше, за доби середньої та пізньої бронзи, кісток собак трапляється мало. Можливо, це свід­чить про те, що собаки більше не вживалися у їжу і їх використо­вували лише для охорони худоби. Це підтверджується декількома випадками поховання собак біля людини. Для розуміння того, яким було скотарство, велике значення має з’ясування питання про характер випасу та утримання худоби взимку. Будь-яких спе­ціальних споруд, в яких узимку утримувалася б худоба, не знай­дено. Деякі дослідники вказують на існування громадських за­гонів, розташованих у центрі поселення ^[287]. Не викликає сумнівів, що головною проблемою у скотарів були корми, які доводилося за­пасати навіть у степових районах, де худоба більшість часу перебу­вала на паші. Основним кормом було сіно. В умовах лісу велику роль також відігравали листя, гілки, молоді дерева. Заготівля кор­мів провадилася руками або серпами-сікачами з кременю чи брон­зи. Найбільш реально поширеною за доби бронзи формою тварин­ництва було придомне з вільним або пастушим, з щоденним повер­ненням худоби на поселення, випасом. З вільним випасом пов’я­зане виникнення різноманітних загород, кам’яних стін, рівчаків, якими відгороджувалися від тваринного світу поселення, лани, го­роди. Крім того, вільний випас худоби в безпосередній близькості від поселення міг призвести до потрави сінокісних угідь, які вико­ристовувалися для заготівлі кормів на зиму. Тому більш імовірне пастуше тваринництво, можливо, з незначними перегонами — на відстань 10—20 км, які давали можливість прилеглі сінокісні угід­дя зберігати для заготівлі кормів на зиму. У степових районах з добою бронзи деякі дослідники пов’язують виникнення кочового скотарства. Але це питання поки що залишається відкритим, при­наймні для теренів України. За писемними та етнографічними дже­релами в євразійських степах кочове скотарство завжди базувалося на розведенні овець та коней. На початку II тис. до н. е. в україн­ських степах переважало розведення великої рогатої худоби. Яск­равим прикладом цього є склад михайлівської череди. Осілість та домінуюча роль великої рогатої худоби не говорять на користь ко­чового скотарства. Більш імовірно, що серед степових племен доби ранньої та середньої бронзи існували племена, які на літні місяці залишали свої поселення та відходили на північ на десятки кіло­метрів. Форми відгонного, аж до кочового, скотарства залежно від багатьох обставин, як природних, так і соціальних, могли зміню­ватися.

Головною проблемою утримання худоби майже на всій тери­торії України були корми. І зумовлена вона була в основному не так холодними зимами, як глибоким сніговим шаром, точніше, крижаною плівкою, утворюваною на ньому, що перешкоджало тва­ринам добувати собі їжу навіть з-під неглибокого снігу. Таким чи­ном, заготівля кормів була вкрай необхідною. Як відзначалося, го­ловним кормом було сіно, а в умовах лісу велику роль відігравали листя, гілки, молоді пагони дерев. Використовувалася також і со­лома, особливо просяна, яка, на думку фахівців, не поступалася калорійністю сіну. Можна зробити припущення, що основним був м’ясний напрям тваринництва. Погляд, згідно з яким критерієм молочного спрямування тваринництва служить перевага великої рогатої худоби, навряд чи вірний. Етнографи та палеозоологи стверджують, що надійнішим критерієм є вік забійної худоби. На теренах України надто мало свідчень молочного напряму тварин­ництва. Майже повністю відсутні тут дірчасті друшляки, яких ба­гато за доби середньої бронзи на території лісостепової частини Правобережної України. Навряд чи слушно судити про рівень мо­лочного господарства лише по наявності чи відсутності друшляків. Доїння корів аріями у другій половині II тис. до н. е. зафіксоване у «Рігведі». Існує також повідомлення Геродота про те, що скіфи доїли кобилиць та збивали масло у дерев’яних посудинах ^{[288] [289]. Згідно з етнографічними даними населення Комі виготовляло сир у мі­шечках з тканини й глиняних друшляків також не мало.}

Таким чином, специфіка господарства в різних районах була різною та, мабуть, понад усе залежала від господарських традицій, що склалися в енеоліті. Важливим джерелом для характеристики скотарства є знаряддя праці, виготовлені з кістки та рогу. Tpaco- логічний аналіз дає змогу виокремити інструменти для різних ро­біт із шкірою. Так, для розробки туш та первинної обробки шкіри використовувалися ножі, скребачки, скобелі, для міздріння шкір — ножі, ножі-стамески, струги, тупіки. Останні виготовлялися зде­більшого із щелеп великої рогатої худоби. Ще одну групу станов­лять скребачки, зроблені із копитних фаланг коней. Вони слугува­ли для пом’якшення шкіри та розгладжування на ній зморщок. В етнографічній літературі їх називають шкуром’ятками чи розби- вальниками. Багато знарядь виготовлялося з великих кісток, най­частіше щелеп. Існували також знаряддя, названі «ковзанами». Слушною є думка С. А. Семенова, що ці своєрідні вироби призна­чалися для обробки шкіри ^[290].

Готова шкіра йшла на різні потреби, насамперед на пошиття одягу та взуття. З цією діяльністю пов’язана значна кількість шва­йок, голок та проколок, виготовлених переважно із трубчастих кіс­ток. Велику групу знарядь становлять різноманітні муфти, руків’я, основи для кременевих серпів. Трапляються кістяні знаряддя, ви­користовувані у керамічному виробництві. Це лопатки для зняття зайвої глини та знаряддя для нанесення орнаменту.

За бронзової доби, головним чином у середній та пізній періо­ди, з кісток у великій кількості виготовляли предмети кінної упря­жі, зокрема псалії. Звичайно, є бажання хоча б приблизно оцінити як кількість поголів’я на поселенні, так і кількість м’яса, що при­падала на душу населення. Залучаючи етнографічні дані та прий­маючи середній забійний вік за одиницю, можна припустити, що велика рогата худоба забивалася у віці не менше як у чотири рази більшому, ніж у свині, у три рази, ніж у коня, та у півтора раза, ніж у дрібної худоби. Взявши середній забійний вік свині за оди­ницю, дрібної рогатої худоби за півтора, коня за три, великої рога­тої худоби за чотири, можна отримати виправданий коефіцієнт, перемножуючи на який кількість кісткових залишків відповідних видів у остеологічному матеріалі того чи іншого поселення мати­мемо реальний склад стада. Зробивши подібні розрахунки щодо по­селень раннього залізного віку, Ю. О. Краснов дійшов висновку, що вони складалися приблизно із 50 осіб та мали реальне стадо із 70—100 голів. Дослідження скотарства на поселенні зрубної куль­тури Усове Озеро дає можливість припустити, що на ньому одно­часно існувало 15—20 голів великої рогатої худоби, 10—20 голів коней, 30—40 овець та кіз, 15—20 свиней, що загалом складало стадо із 80—100 голів. На поселенні східнотшинецької культури Пустинка у стаді було приблизно 100—120 голів.

На зиму поголів’я худоби скорочувалося, оскільки населення не мало змоги заготувати достатню кількість кормів. Базуючись на етнографічних даних західносибірських татар, Л. М. Плетньова вважає, що на зиму залишали лише необхідну для розмноження худобу ^[291]. Виходячи із зроблених підрахунків, можна припустити, що на поселеннях доби бронзи до зими забивалося близько 40—45 голів різних порід, що приблизно становило майже половину літ­нього стада. При середній вазі 20 пудів за голову забита худоба да­вала понад 80 пудів м’яса. Якщо на поселенні мешкало 100—120 осіб, то на кожного припадало близько 0,5 кг м’яса в день. При­близно ті самі відомості приводить Ю. О. Краснов ^[292]. Забивання за короткий час великої кількості худоби потребувало вмінь запасати м’ясо на майбутнє. Його коптили, сушили, солили, заливали смальцем у глиняних горщиках тощо.

У цілому аналізуючи дані, які характеризують скотарство та землеробство доби бронзи, доходимо висновку, що в більшості ра­йонів України харчовий раціон забезпечувався в основному завдя­ки скотарству.

Полювання та рибальство

У господарстві племен України, яка багата ліса­ми та водоймищами, різноманітною дикою фауною, полювання, звичайно, посідало значне місце. На різних поселеннях знайдено кістки лося, зубра, оленя, ведмедя, дикого кабана, борсука, лиси­ці, зайця та інших, дрібніших тварин.

Таким чином, полювання могло значною мірою компенсувати відсутність м’ясної їжі. Про вагому роль полювання свідчить та­кож велика кількість крем’яних, кістяних та бронзових вістер до стріл та дротиків. Форма та розміри цих знарядь різноманітні, що пояснюється, напевне, особливістю полювання на різні види тва­рин. Можна говорити про загальну тенденцію зменшення ролі по­лювання в господарстві племен доби бронзи від її раннього до пізнього періоду. Свійські та дикі тварини за енеоліту у племен го- родсько-волинського варіанта пізньої трипільської культури стано­вили відповідно 72 та 28 %. За доби ранньої бронзи їхнє співвід­ношення не дуже змінюється. На Ісковщині — поселенні середньо- дніпровської культури на Дніпрі — кістки свійських тварин ста­новлять 55 %, диких — 45 %. На поселенні зрубної культури відповідно 90,3 та 2,6 %.

Значно більше відомостей, що висвітлюють роль полювання у Північній Україні, маємо для доби пізньої бронзи. Вони свідчать про різке скорочення полювання та зменшення питомої його ваги у господарстві. Так, на Собківському поселенні білогрудівської куль­тури кістки свійських тварин становлять 83 %, диких — 17 %. У чорноліській культурі кістки диких тварин становлять лише 8 % від загальної кількості.

Цікаві зміни спостерігаються у складі дикої фауни. На відміну від раннього періоду бронзової доби, де кістки належали в основному та­ким великим тваринам, як олень, лось, зубр, в пізній більше кісток дикого кабана, лисиці, бобра, борсука, зайця. Це головним чином хутряні звірі, яких убивали перш за все з метою отримання хутра.

Незважаючи на наявність цілої низки озер, річок та інших во­доймищ, здавалося б, стимулюючих рибальство, археологічних ві­домостей, які б вказували на це заняття в добу бронзи замало. Не­велику кількість кісток риб зафіксовано лише на деяких поселен­нях. Так, на поселенні Сердюково-2 Харківської області знайдено кістки коропа. На поселенні культури шнурової кераміки біля с. Ставок — кістки щуки. Кістки та луску риб виявлено в кількох житлах поселень Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка. Із поселення Усове Озеро маємо кістяний гарпун.

При розкопках чорноліських Московського та Лубенецького го­родищ знайдено два кістяні гарпуни поворотного типу. Із Серед­нього Подніпров’я походять два бронзові гарпуни. О. І. Тереножкін відносить їх до чорноліської культури на тій підставі, що вони від­литі в широко розповсюджених тут формах за технікою воскової моделі. Слід відзначити, що дуже рідко, переважно на поселеннях зрубної культури, трапляються також грузила.

Висловлене дає підставу припустити, що порівняно з енеолітом рибальство значно скоротилося і в господарстві не відігравало ве­ликої ролі.

Явне пожвавлення риболовлі спостерігається у степових племен доби пізньої бронзи. На поселеннях сабатинівської культури уз­довж Південного Бугу знайдено значну кількість кісток великих риб. Переважали залишки вирезуба з вагою окремих особин до 4 кг. Найбільшою ж здобиччю рибалок були соми довжиною до 2— 2,5 м та вагою 9—10 кг. Ловили також судаків, сазанів, лящів, красноперів, пліток. Показовим є факт, що одне з приміщень посе­лення Ушкалка на Дніпрі використовувалося для переробки риби ^[293].

Рис. 163. Рештки довбаного човна з Ізюмщини.

Наприкінці II тис. до н. е. розквіт рибальства зафіксований у носіїв кобяковської культури, що мешкали у дельті Дону. Велика кількість ка­м’яних грузил так званого кобяковського типу вказує на поширення сітьового рибальства. Серед виловлених риб переважав сом (довжина до 1,65 м) та судак, третіми йшли осетрові ^[294]. Слід додати, що грузила кобяковського типу виявлені у носіїв білозерської культури на Дніпрі та Південному Бузі та у бондарихінського населення на Орелі. Отже, наприкінці доби бронзи спосте­рігається виразний перехід до сітьового лову ри­би на півдні України.

Виготовлення кераміки

Глиняний посуд у господарстві племен бронзового віку займав значне місце. Су­дячи з відбитків пальців, що збереглися на дея­ких посудинах, його виготовляли в основному жінки. Слід відзначити, що за енеоліту у деяких регіонах України, перш за все у трипільців, гон­чарне виробництво посуду було дуже розвиненим. Збереглися гончарні печі. Посуд відрізнявся роз­маїттям форм, чудовими технологічними якостя­ми, вигадливою орнаментикою. Дослідники при­пускають існування у трипільському середовищі ремісників-гон- чарів, які обслуговували не лише мешканців свого селища, а й сусідів. Кераміка ж доби бронзи за всіма показниками поступаєть­ся трипільській. Уся вона ліпна, виготовлена стрічковим способом, що добре простежується на уламках із пошкодженим верхнім ша­ром поверхні. Грубина глиняних джгутів коливається від 1 до 2 см. Денця формувалися окремо, а потім з’єднувалися із стінка­ми, утворюючи іноді невеликий піддон. Для потовщення вінець до верхнього краю прилаштовувався ще один глиняний джгут. Більш- менш ретельно посудини згладжувалися зсередини та ззовні. На теренах лісостепового Правобережжя був поширений звичай анго- бувати пбсудини ледь підфарбованою рідкою глиною. У технології виготовлення посуду протягом бронзової доби особливих змін не відбувається. Винятком є чорне лискування, що з’явилося напри­кінці доби бронзи.

Керамічний посуд різних регіонів мав свої особливості. Хоча для окремих хронологічних періодів відомі подібні типи, орнамен­ти та прийоми їх нанесення на поверхню виробу. Так, на поши­реній ледь не на всіх теренах України кераміці доби ранньої брон-

зи (рис. 164) спостерігається шнуровий орнамент (рис. 165), серед­ньої — поглиблено-прокреслений, пізньої — валиковий (рис. 166). Майже увесь посуд виготовлявся з глини, до якої додавалися різні домішки, частіше пісок. Грубий пісок або випалений подрібнений камінь та граніт характерні для кераміки доби середньої бронзи. У пізньому ж її періоді до глини починають додавати шамот, слюду, графіт, тальк, вапняк тощо.

Як відзначалося, наприкінці доби бронзи з’являються посуди­ни, вкриті чорним лискуванням. Воно принципово відмінне від ві­домого у попередній період. Тепер лиск досягається не ретельним загладжуванням, а особливим випалом, коли у певний момент за­чинялася тяга, припинявся доступ кисню і відбувалася реакція, внаслідок якої дим тонким шаром укривав усю поверхню посуди­ни. Відтак ця посудина обмащувалася жиром і знову обпалювала­ся. Цей технологічний прийом був відомий, точніше, приступний невеликій частині населення Правобережної України. Окремі чор- нолисковані посудини потрапляли у різні, іноді досить віддалені райони. Цікавим є питання щодо способу випалу кераміки. Поши­рена думка, що за доби бронзи у межах України посуд випалював­ся на відкритому вогні. Система доказів базується на тому, що по­суд, обпалений нерівномірно, має темні не пропечені усередині смуги та плями різного кольору на зовнішній поверхні. Згідно із спостереженнями І. К. Свєшнікова в окремих культурах, напри­клад, фракійського гальштату, домішки зерен вапняку у глину не перетворювалися під час випалу на гашене вапно, а зберігали свою структуру, що було можливим лише за температури нижче 500 °С. Це стало додатковим аргументом на користь відсутності гончарних печей за доби бронзи.

Найбільш розповсюдженими формами посуду були горщики, банки та миски. Останні значного поширення набувають за доби пізньої бронзи, що, напевне, можна розглядати як наслідок поши­рення культури побуту. У різних груп населення всі три названі типи посуду відрізнялися як за конфігурацією, так і за орнамен­тикою. Для степових районів характерні приземлені горщики, ви­сота яких приблизно дорівнює діаметру. У прабалто-слов’янському лісостеповому ареалі протягом II тис. до н. е. найпоширенішими були так звані тюльпаноподібні горщики, висота яких у два рази перебільшувала діаметр вінець та у чотири — денця. Така відмін­ність основної форми посуду, який служив для приготування їжі, безумовно, не могла бути випадковою і пояснюється особливостями будови вогнищ. Банки мають більше спільних рис, але, як і гор­щики, різняться за пропорціями та деякими деталями форми. На теренах правобережного лісостепу вони мають ледь опуклий тулуб, у степових районах їм притаманні низькі прямі або конусоподібні стінки. Особливу форму тут складають гостроребрі горщики, стінки яких у середній чи верхній частині мають різкий перегин (рис. 167). Згаданими формами, звичайно, не вичерпується кера-

мічний комплекс доби бронзи. Враховуючи імпорт, обмін та індивідуальність виготовлення кераміки, котра продукувалася мало не в кожному господар­стві, вона була набагато різно­манітнішою.

Рис. 167. Чаша зрубної культури (с. Новосолдатка, курган 1).

До певної міри це ж сто­сується і орнаментації посуду. Найбільш багато та пишно прикрашена кераміка доби ран­ньої бронзи. У цей час орна­ментом укривалася переважно уся зовнішня поверхня посуду від вінець до денця. За доби се- при аналізі орнаменту і полягає в тому, що саме є декором, а що відображенням різних ідеологічних уявлень. В орнаментиці доби бронзи обидва ці моменти є і вони майже неподільні. Символічні деталі настільки переоформлені та стилізовані, що їхній давній сенс та первісна форма вже майже невловимі.

редньої бронзи — верхня половина посудини, а за пізньої — лише вінця та фриз попід ними. Найскладнішим є питання, яке виникає

Для більшості етнічних груп України характерний ряд спіль­них орнаменталізованих знаків, пов’язаних із символікою обож­нення природи, Сонця, вогню, рослин. Давно вже встановлено зна­чення таких прадавніх знаків, як коло та хрест, поширених по усьому світу. І всюди вони мають одне й те саме значення — Сонце та вогонь. Ці та інші подібні знаки: коло, розділене на чотири час­тини двома навскісними лініями, що перехрещуються, коло із зіркою, коло з променями, що розходяться, коло із зубцями — є в орнаментиці всієї України.

Солярні знаки іноді трапляються у поєднанні з рослинними символами. Останні у Північній Україні мають три найпоширеніші символи: деревце з піднятими догори гілками, «ялинка» та бага­топелюсткова розетка. Ці символи наносилися лініями, відбитками шнуру, валиками. На особливу увагу заслуговує мотив трикутни­ка, що посідав у декорі кераміки бронзової доби особливе місце. Трикутник прийнято вважати традиційним символом землі, а три­кутник із крапками усередині, можливо, означав розоране поле.

На групі кераміки є спіральний візерунок, побудований за принципом повторів спіралі, яка переходить у «біжучу хвилю». Магічне значення спірального орнаменту відоме з давніх-давен. Часто його розглядають як символічно передані воду та Сонце або ж як плин часу.

Різноманітність форм, розмірів та розмаїття орнаментики на посуді дає підстави припускати, що виробництво кераміки за доби бронзи було індивідуальним заняттям у сфері домашнього вироб­ництва.

.ft

Гірнича справа та обробка металів

На більшій частині Європейського континенту бронзовий вік тривав близько тисячі років — від початку II тис. до н. е. до початку І тис. до н. е. Порівняно з іншими частинами Європи Україна рано увійшла до бронзової доби. Ранньому зна­йомству з цим металом племен Правобережної України сприяли зв’язки з чи не найдавнішим у Європі Балкано-Карпатським мета­лургійним центром, а Лівобережної — з Кавказьким, де вже у III тис. до н. е. відомі штучні мідно-миш’яковисті сплави.

Із раннього періоду бронзових виробів маємо дуже мало. Голов­ним чином це невеликі ножі, шила та дрібні прикраси у культурах шнурової кераміки та катакомбної спільності, куди вони по­трапляють унаслідок обміну у готовому вигляді. Є підстави говори­ти про зародження місцевої металургії. Спектральний аналіз дея­ких речей (спіральних підвісок, втульчастих сокир тощо) свідчить, що вони виготовлені із змішаного матеріалу — кавказько-карпат­ського, тобто вже на місці, й не мають аналогій ні на Кавказі, ні у Карпатській зоні. Знайдено також поодинокі глиняне сопло, кам’я­не коваделко та глиняну формочку для відливки клиновидної со­кири, які підтверджують виникнення місцевої обробки металу. Ак­тивізація місцевого ливарного виробництва у степових районах по­в’язана із розселенням високорозвинених племен катакомбної спіль­ності, котрі, на думку ряду археологів, просунулися на терени Ук­раїни з Північного Кавказу. У Північному Причорномор’ї, Донбасі та Криму виявлено понад ЗО поховань, які, судячи з речового су­проводу (тиглі, ллячки, сопла, ливарні формочки та кам’яні зна­ряддя для обробки металу), належали майстрам-металургам ^{[295] [296]. Ли­варні матриці засвідчують розширення асортименту металевих зна­рядь. Чільне місце серед них посідають втульчасті сокири та брус- ки-напівфабрикати для виготовлення інших знарядь — ножів, те­сел, стамесок тощо. Сировина у вигляді злитків миш’яковистої бронзи надходила з Кавказу. Про це на підставі,^аних спектраль­ного та металографічного аналізів пишуть фахівці.}

У західних регіонах України цього періоду теж виявлено озна­ки місцевої металургії". Але досить невелика кількість бронзових виробів надходила сюди у готовому вигляді, головним чином при­краси. Відомі поодинокі знахідки у Західній Україні балкано-кар- патських та північнокавказьких сокир, зокрема у складі скарбу Стубло із Волині.

Рис. 168. Кам’яні знаряддя для подрібнення мідної руди (за С. Й. Татариновим).

Середина II тис. до н. е. позначена утворенням значного гірни­чо-металургійного центру в Донбасі, який функціонував протягом кількох століть. Походження цього центру пов’язане з відповідни­ми осередками металообробки Південного Уралу та Східного Ка­захстану і міграцією населення із названих регіонів на захід. Од­нією з причин міграційного руху могла бути кризова ситуація, зу­мовлена демографічним вибухом XVI—XV ст. до н. е. Донецький басейн з його міднорудними родовищами, про які мігранти могли довідатися, іще перебуваючи на Південному Уралі, природно вия­вився для них особливо привабливим місцем. Головні рудні родо­вища Донбасу локалізуються на теренах Бахмутської котловини, зокрема в Артемівському районі Донецької області. Найвиразніші рудні прояви зафіксовано біля сіл Вискрівка, Пилипчатине, Клино­ве, Новозванівка^[297].

Давні копальні розташовані на вододільних височинах. Від них збереглися великі задерновані западини глибиною від 3 до 5 м та діаметром від 50 до 200 м, котрі, як правило, утворюють ланцю­жок із вузькими перетинками. По краях западин лежать відва­ли — викиди порожньої породи. І самі відвали, і довколишня пло­ща набули зеленкувато-сірого кольору. На розораних ділянках трап­ляються шматочки руди, знаряддя праці, кістки тварин, уламки кераміки. Розкопками встановлено, що у копальнях не лише видо­бували руду, а й займалися виплавкою металу. На підставі відомо­стей щодо видобутку мідної руди в інших регіонах (на Кавказі, Уралі, в Болгарії) можна реконструювати технологію розробок ко­палень Донбасу. Видобуток зводився до монотонного повторення кількох операцій: відколювання рудоносної породи, подрібнення та сортування, тобто відбору найбільш рудомістких шматочків (рис. 168). Для видобутку руди радше використовувався так званий ме­тод підпалу, до якого, напевне, зверталися і на донецьких копаль­нях. На це вказує виявлене у відвалах вугілля. Подальша обробка збагаченої руди могла відбуватися як у копальнях, так і на посе­ленні. Спектральний аналіз міді в Пилипчатинській копальні по­казує, що кінцевим продуктом виробництва ставала низькомиш’я- ковиста мідь із високим умістом заліза. На думку фахівців, для отримання бронзи з такої міді кількість миш’яку повинна бути штучно доповнена. Із геологічної літератури відомо, що необхідний для отримання бронзи свинець є на Нагольному кряжі, розташова­ному у 200 км від давніх мідних копалень. Нещодавні розкопки на поселенні Усове Озеро дали можливість відтворити подальший про­цес металургійного виробництва.

Плавильні печі становили собою ями, до яких насипалися руда та деревне вугілля. Розплавлена мідь стікала на дно ями, утворюю­чи там злиток у вигляді товстого круглого коржа. Такий мідний

Рис. 169. Реконструкція горнів для плавлення мідної руди у носіїв зрубної куль­тури. Автори А. Г. Копил та С. Й. Татаринов.

Рис. 170. Найдавніші вироби з заліза в Україні за доби пізньої бронзи:

1 — м. Брянка, поховання зрубної культури у кам’яній скрині; 2 — Бондариха; З — Бобри- ця, селище лебедівської культури; 4 — Оскол, селище бондарихінської культури; 5 — Воро­незька ТЕС, селище зрубної культури

відливок вагою 155 г було знайдено на одній із копалень біля с. Вискрівка Артемівського району Донецької області (рис. 169).

Донецький гірничо-металургійний центр, найдавніший в Украї­ні, обмеживши кавказький вплив, став головним постачальником бронзових виробів на терени Лівобережної України. Правобережні праслов’янські племена (носії культур тшинецько-комарівської спільності) власної металургії практично не мали. Доказом тому є майже повна відсутність знарядь праці, пов’язаних із бронзоливар- ним виробництвом, а також незначна загалом кількість металевих виробів, репрезентованих головним чином прикрасами. Хімічний аналіз цих речей вказує на використання металу балкано-карпат- ського походження. Типологічна схожість виробів Правобережної України та південно-західних сусідів, засвідчує, що вони переваж­но потрапляли до наших споживачів у готовому вигляді. Об’єктив­ності ради слід зазначити, що слабкі прояви можливих давніх мід­них копалень виявлено на Правобережжі. На дні котлованів біля с. Великий Мідськ Рівненської області геологи знайшли кам’яні сокири та невиразні уламки глиняного ліпного посуду. Час функ­ціонування згаданих копалень визначити не вдалося. Незначні прояви мідяних пісковиків є й на півдні Тернопільської області у Городенківському районі. Геологи не виключають видобуток руди там у давнину.

Наприкінці бронзової доби ситуація з металургійним виробниц­твом істотно змінилася. Донецький гірничо-металургійний центр на кінець II тис. до н. е. практично припиняє своє існування. Різко скорочується кількість металевих виробів у вжитку. Брак металу дається взнаки: на багатьох селищах трапляються крем’яні серпи, а відливка бронзових припиняється. Це тим більше показово, що за час існування Донецького гірничо-металургійного центру кре­м’яні серпи вийшли з ужитку взагалі, витіснені металевими. Зане­пад місцевої металургії проявляється і у тому, що на Лівобережжі з’являються чужі, привезені здалеку металеві вироби і цілі скарби імпортних бронзових речей. Можливо, вони походять із металур­гійного центру, що виник у другій половині II тис. до н. е. в степо­вій Правобережній Україні, відомий під назвою Інгуло-Красно- маяцький^[298]. Не маючи власної сировини, металурги отримували її з Трансільванії, звідки, як свідчать спектральні аналізи, надходять мідь та олово для північнопричорноморських майстрів. Іноді ко­піювалися вироби трансільванських майстрів, при загальному пе­реважанні власних оригінальних форм. Вплив карпатського, зо­крема трансільванського, осередку триває аж до кінця бронзової доби, хоча найпізніший в Україні Кардашинський центр металооб­робки відзначається самобутністю бронзових виробів, відмінних від трансільванських.

На останню чверть II тис. до н. е. припадають і перші на тере­нах України ознаки місцевого видобутку та використання заліза^[299]. Найбільше їх виявлено на півдні, у зоні розселення іраномовних племен. В одній із господарчих ям поселення сабатинівської куль­тури Ташлик 1 на Південному Бузі знайдено залізне шило та шматки шлаків. Цей комплекс датується XIII ст. до н. е. Залізну шпильку виявлено разом із керамікою комарівської культури у кургані біля с. Городище Львівської області (рис. 170).

Серійне виробництво залізних та біметалевих речей фіксується протягом трьох наступних століть у племен білозерської культури. Із заліза виготовлялися виключно знаряддя пращ (одно- та дволе- зові ножі, мініатюрні кинджали, шила), й лише одного разу від­мічені залишки залізної фібули. У цей же час навички обробки заліза поширюються і на лісостепові регіони. На селищі бонда- рихінської культури Лиманське Озеро на Сіверському Дінці вияв­лено залишки залізоробного горна із залізним злитком (коржем) на дні^[300]. У прафіно-угорських бондарихінських племен також вияв­лено окремі залізні речі (ніж, шило). Є певні ознаки залізоробного виробництва у праслов’янських племен білогрудівської культури. Але значно більше їх у фрако-іллірійського населення Середнього

та Верхнього Подністров’я. -Усі знайдені залізні речі зроблені із ме­талургійного кричного заліза, а за формою повторюють бронзові прототипи, що свідчить про їхнє місцеве виробництво. Виготовлен­ня перших залізних речей відбувалося ще у системі бронзоливар- ного ремесла і було зумовлене хронічною нестачею сировини (міді та олова) в Україні. Таким чином, бронзовий вік у заключній своїй стадії стає своєрідним прологом до доби раннього заліза.

Уявлення про технологію бронзоливарного виробництва дають як самі речі, так і ті знаряддя, за допомогою яких вони виготовля­лися. Щонайдавніші бронзові вироби одержані шляхом кування металу у розігрітому чи холодному вигляді. Однак головним засо­бом виготовлення речей за доби бронзи виступає литво. Поширені в основному були два типи ливарних форм: керамічні та кам’яні. На використання глиняних чи навіть земляних матриць за ранньо- бронзової доби у лісостепу вказують результати спектрально-аналі­тичного дослідження бронзової сокири, знайденої біля с. Дерев’яне Кам’янець-Подільського району. На знарядді добре помітні ніздрю­ваті натьоки та дрібні вищербини, що є відтворенням у матеріалі вад недбало оброблених стінок ливарної форми. Переважну кіль­кість подібних ливарних форм виявлено у похованнях на теренах степової України. І надалі у Донецькому гірничо-металургійному центрі керамічні форми продовжують побутувати, але вже удоско­налені. Виготовлені з такої ж глини, як і посуд, матриці були із значним домішком дрібного піску. Вони мали вигляд акуратних брусків підпрямокутної форми та різної товщини, залежно від речі, що повинна в них відливатися. Бруски для відливки сокир були грубими, а для відливки тесел чи ножів — тонкими (рис. 171). Ку­ти брусків були прямими, а грані — рівними, паралельними одна одній. Негативи знарядь, вирізьблені ще у сирій глині, часто вкри­валися шаром вогнетривкого каоліну. Готові вже матриці піддава- лися сильному випалу, допоки вони не набували специфічного це­гельного кольору. Керамічні форми могли бути одно- та двостулко­вими. Останні по заливці металу накривалися керамічними криш­ками-брусками. На використаних кришках помітні обриси відли­тих предметів. Є підстави твердити, що одна кришка могла вста­новлюватися поміж двома матрицями, утворюючи своєрідний ли­варний блок (рис. 172).

Десь на початку другої половини II тис. до н. е. на теренах Ук­раїни з’являються кам’яні ливарні форми. їхнє походження пов’я­зане з Уральським гірничо-металургійним центром, а найбільше поширення припадає на Лобойківський, Інгуло-Красномаяцький та Кардашинський центри металообробки^{[301] [302]. Такі матриці виготовля­лися з різних порід м’якого каменю — тальку, сланцю, вапняку, пісковику. Здійснивши комплексний аналіз значної серії кам’яних ливарних форм, петрографи дійшли висновку, що базовим джере­лом сировини, головним чином тальку, за бронзової доби було Криворіжжя10. Населення України високо цінувало кам’яні ли­варні форми, прирівнюючи їх, судячи із численних скарбів, за вартістю до металевих виробів. Для різьблення негативів викорис­товуються усі грані кам’яних брусків, кожна вільна ділянка. Особ­ливо це стосується матриць, знайдених у лісостеповій смузі.}

Крім матриць, до речей, пов’язаних із ливарним виробництвом, відносяться ллячки, глиняні ложки — розливачки металу та ко­нічні сопла-рурки. Названі пристосування трапляються головним чином у похованнях степової смуги і фігурують у комплексах із керамічними ливарними формами.

Бронзова доба позначена постійним зростанням кількості мета­левих виробів, зміною асортименту — від дрібних ножів, шил та прикрас раннього періоду до втульчатих сокир, тесел, гаків, долот, стамесок, декоративного оздоблення металом культового дерев’яно­го посуду у носіїв розвиненої катакомбної культури. До найпрос­тіших спіральних прикрас із дроту додаються солярні медальйони, стрижневі підвіски, литі біконічні намистини тощо. Ще більше бронзових виробів побутувало у племен бронзового віку Закарпат­тя, безпосередньо пов’язаних із Трансільванським гірничо-металур­гійним центром. Тут виявлено велику кількість скарбів бронзових виробів. До складу таких знахідок входили знаряддя праці, зброя, прикраси. Серед знарядь праці слід зазначити сокири, тесла, ножі. Зброя репрезентована двообушними сокирами, мечами, кинджала-

Рис. 173. Бойові та робочі сокири карпато-трансільванського походження. Жу- равлинський скарб.

ми (рис. 173). Гарнітур прикрас складався із різноманітних пши- льок, підвісок, медальйонів, нашивних бляшок тощо. Бронзові ж вироби лісостепу України представлені майже виключно прикра­сами. Така ситуація зумовлена тим, що населення правобережного лісостепу, власне праслов’янське, місцевої металургії на середину II тис. до н. е. практично не мало. Про це свідчать як мала кіль­кість бронзових виробів узагалі, так і відсутність місцевих ознак ливарного виробництва. Знайдені прикраси за формами, типами та технологічними особливостями тотожні виробам Трансільванського гірничо-металургійного центру. Хімічний склад металевих виробів із Войцехівського могильника, Гуляй-Города, Дитинчів та інших пунктів вказує на те, що вони виготовлені з міді південно-західних гірничо-металургійних центрів^[303]. У північних регіонах лісостепу металевих виробів було мало взагалі. Навіть на таких добре дослід­жених поселеннях, як Пустинка, Мошни, майже не знайдено брон­зових речей. Отже, метал був дорогим, вироби з нього берегли, а металевий брухт не викидався, а йшов на переплавку і відливку нових предметів.

Ситуація, яка спостерігається у другій половині II тис. до н. е. у степовій смузі, істотно різниться від змальованої вище. Тут фун­кціонують згадувані вище центри металообробки. Серед них особ­ливою продуктивністю відзначався Інгуло-Красномаяцький. Вияв­лено скарби бронзових речей та ливарних форм, пов’язані із цим центром. Територіально та хронологічно він збігається з ареалом поширення двох розвинених археологічних культур — Hoya та са- батинівської. Для продукції Інгуло-Красномаяцького центру, яка відливалася у кам’яних ливарних формах, показові кельти кількох типів, серпи, кинджали, сокири із закраїнами, вістря до списів, ножі з кільцевим упором, шпильки, браслети, бляшки, гудзики тощо. На місцеве виготовлення усіх цих речей указують як знахід­ки комплексів ливарних форм, так і матеріали розкопок селища Острівець на Середньому Дністрі, де виявлено рештки бронзоли- варного виробництва^[304]. Хімічні аналізи свідчать, що переважна більшість сировини, і не лише міді, а й олова, надходила до Інгуло- Красномаяцького центру з родовищ Карпато-Балканського ареалу. Звідси ж запозичені окремі форми кельтів, шпильок, антропоморф­них підвісок, серпи з отворами в основі. З часом простежується вплив Інгуло-Красномаяцького центру на лісостепових сусідів та племена степового Лівобережжя і далі на схід, що яскраво під­тверджують знахідки Райгородського скарбу на Луганщині та Coc- новомазинського у Саратовському Поволжі.

Високою продуктивністю відзначався згадуваний Донецький гір­ничо-металургійний центр, пов’язаний із гірничовидобувною та ли­варною практикою носіїв зрубної культури. На ранньому етапі його існування у глиняних формах відпивалися провушні сокири, серпи, ножі так званого зрубного типу, тесла, вістря до списів (рис. 174). На пізньому етапі, гарно репрезентованому виробами Лобойківсь- ко-Головурівського осередку металообробки, замість провушних со­кир з’являються кельти, а ножі зрубного типу поступово заміню­ються ножами з кільцевим упором. Відливаються також вістря до списів, серпи, бритви. Поряд із глиняними на пізньому етапі вико­ристовувалися і кам’яні ливарні форми. Із Новомосковського райо­ну на Дніпропетровщині походить скарб ливарника загальною ва­гою 40 кг, який складався із злитків міді та двох серпів^[305]. Прямі ознаки металургійного виробництва виявлено на поселеннях ірано- мовних носіїв зрубної культури Усове Озеро, Проказіне 1, Ка­линівка, Токівка, Ковпаківка та ін. Глиняні ливарні матриці знай­дено на се лещах уздовж течії Сіверського Дінця (Капітанове 1, Іллічівка, Усове Озеро) та його правої притоки Бахмутки (Пилип- чатине). Важливо зазначити, що ливарники Донецького гірничо- металургійного центру забезпечували потреби у сировині та гото­вих виробах не лише своїх іраномовних одноплемінників у степо­вій та на півдні у лісостеповій смугах, а й праслов’янські та пра- балтські племена північного лісостепу та Полісся. На це вказує ве­лика концентрація металевих виробів східного та південно-східного походження у Київському Подніпров’ї. Серед них переважають

Рис. 174. Наконечники списів із Бородінського скарбу. Бронза олов’яниста з по­золотою.

знаряддя для обробки землі (мотики), збирання врожаю (серпи), сокири та кельти, конче необхідні для підсічного землеробства. Висловлено припущення, що скотарські племена півдня обмінюва­ли металеві знаряддя праці у землеробів на хліб, тобто на продукти землеробства^[306].

Наприкінці II тис. до н. е., мабуть, унаслідок певних етнічних переміщень населення, відбувається згортання Донецького гірничо- металургійного центру та скорочення обсягів бронзоливарного ви­робництва. Майже зникають скарби металевих речей, припиняєть­ся виготовлення металомістких речей на кшалт бронзових клепа­них казанів (рис. 175). Знахідки останніх зосереджені переважно на теренах України, і саме тут могло бути налагоджене їхнє виго­товлення. На зміну бронзовим серпам знову приходять крем’яні. Центр металообробки зосереджується у пониззі Дніпра, на Олеш- ківських (Кардашинських) кучугурах і набуває назви Кардашин- ського. Тут виявлено кілька металообробних майстерень, що пра­цювали виключно на сировині із Волго-Уральського регіону та Трансільванії. Вироби Кардашинського центру відзначаються мініа­тюрністю, та досить широким асортиментом. Це кельти, втульчасті тесла, ножі з паралельними лезами, кинджальчики, бритви, вістря до списів із прорізним пером, різноманітні прикраси. За традицією Кардашинський центр обслуговував не лише носіїв білозерської культури, а й північних сусідів — лісостепові племена бондари- хінської та білогрудівської культур. Таким чином, поширення ме­талевих виробів сприяло контактам та взаємозбагаченню різних ет­нічних груп населення України, налагодженню обмінних зв’язків, а фактично створенню спільного економічного простору.

Одночасно з Кардашинським виникає локальний центр метало­обробки на заході лісостепової Правобережної України у середо­вищі франкомовних племен, які просунулися сюди із Закарпаття. Цей осередок металообробки мав і свої технологічні особливості (литво за восковою моделлю), і свій набір продукованих речей, го­ловним чином прикрас, чим істотно відрізнявся від інших мета­лургійних центрів на теренах України.

Основним засобом виготовлення речей із кольорових металів за бронзової доби було литво, хоча паралельно використовували такі давні прийоми обробки металу, як кування, тиснення карбування, штампування. Особливо це стосувалося прикрас із золота та срібла. Техніка обробки кольорових, а надто благородних металів шляхом тиснення добре була відома давнім ювелірам. Проста орнаментація металевих виробів рисками, крапками, лініями, перлинками тощо здійснювалася за допомогою карбування. Місцеві майстри також знали техніку планування, тобто покриття золотою фольгою при­крас із кістки, бронзи, дерева. Вона була використана при оздоб­ленні кинджалу та шпильки із Бородінського скарбу, скроневих підвісок зрубної культури, кістяних руків’їв та дерев’яних чаш із Гордіївського могильника.

Відомостей щодо організації металургійного виробництва бра­кує. Можна припустити, що на початку бронзової доби виготовлен­ня дрібних бронзових виробів — шил, гачків, кілець — здійснюва­лося майстрами в індивідуальних господарствах. Пізніше індивіду­альний характер виготовлення металевих речей також зберігся. На це вказують знахідки скарбів знарядь праці та ливарних форм, а також поховання ливарників. Майстри-металісти, споряджені си­ровиною та відповідним реманентом, мандрували від селища до се­лища, продаючи свій товар та виконуючи поточні замовлення. Зви­чайно, що “продаж” за відсутністю грошового еквівалента був до­сить умовним. Реально ж відбувався обмін металевих речей на іншу продукцію (хліб, сіль, худобу).

Рештки бронзоливарного виробництва, виявлені на поселеннях та поряд з ними, свідчать про те, що загальнопоселенські чи гро­мадські майстерні задовольняли не лише потреби свого селища, а, мабуть, і кількох сусідніх. З огляду на організацію металургійного виробництва цікаві деякі спеціалізовані селища Донбасу та Подон- ня. На поселенні Усове Озеро та Мосолівському селищі Воронезь­кої області у багатьох житлах виявлено ливарні печі, глиняні мат­риці й кришки, різноманітні кам’яні знаряддя для подрібнення руди та обробки відлитих речей. Складається враження, що до ли­варного виробництва було причетне майже все чоловіче населення згаданих селищ. Одні займалися, напевне, постачанням чи й видо­бутком руди, інші плавили бронзу та виготовляли з неї необхідні предмети. Можливе й існування поселень, які спеціалізувалися на видобутку та первинній обробці мідної руди, що завершувалася одержанням злитків металу. Напівфабрикати йшли на обмін, стаючи з часом найзручнішим еквівалентом обміну. Такий тип ор­ганізації виробництва мав уже риси товарного, необхідною сходин­кою до ремісничого виробництва у суспільствах раннього залізного віку, у тому числі і ранньокласових.

Деревообробне виробництво

Дерево продовжувало посідати важливе місце у господарстві племен доби бронзи. З нього будували житла, госпо­дарські споруди, поховальні конструкції, виготовляли вози та чов­ни, орні та землеробські знаряддя, предмети озброєння: сагайдаки, щити, луки, різноманітні речі побутового призначення: посуд, фут­ляри, руків’я для металевих та кремневих знарядь, використовую­чи в основному місцеві породи дерева. У лісостепу переважали сос­на, береза, ялина, ліщина, дуб, липа, граб, а в степу, де ліси зай­мали долини, заплави та тераси річок, — сосна, граб, бук, дуб, ли­па, тополя^[307].

Давні майстри добре знали і враховували фізико-хімічні влас­тивості різних порід дерева. Особливо широко використовували дуб, ясень, березу, вільху та сосну. У лісостепу головним матеріа­лом при побудові жител, як наземних, так і заглиблених, були стовбури дерев, здебільшого дуба. У степових регіонах, де фунда­менти переважно були кам’яними, частіше трапляється оброблена деревина правильних геометричних форм — бруси, дошки, горбилі. Заглиблені частини землянок та поховальних споруд нерідко об­личковувалися деревом. Майстри вміли з’єднувати дошки за допо­могою шпилів та пазів, будувати зруби.

Дерево було незамінним при виготовленні довбаних човнів-од- нодеревок. їх робили з товстих стовбурів дерев шляхом випалю­вання з наступною обробкою сокирами та теслами. На сьогодні майже бракує вірогідних знахідок таких човнів, що відносилися б до бронзової доби (рис. 163). Але ж вони відомі як для більш ран­нього, так і для пізнішого часу. Крім того, наявні поховання з Полтавської та Київської областей, де кістяки містяться у довба­них колодах, які імітували човни-довбанки.

Чи не найбільшу цінність серед дерев’яних виробів становлять засоби пересування, зокрема колісний транспорт. Вози або ж їхні

Рис. 177. Дерев’яний візок ранньокатакомбної культури з кургану біля м. Ka- м’янка-Дніпровська. Реконструкція Л. А. Черних.

деталі, головним чином колеса, є одним із показових елементів по- ховань індоіранських племен ямної та катакомбної культур. Колеса укладалися навпроти кутів поховальної ями або ж використовува­лися як заслінка, що закривала вхід до катакомби. Серед колес вирізняються дископодібні — вирізьблені з цілого шматка дереви­ни, дво- та трискладові. Складові частини колес з’єднувалися за допомогою штифтів або шкіряних пасів. Кузови возів за формою були гратчасті, арочні, у вигляді платформи. У другій чверті II тис. до н. е. з’являються колеса із шпицями та новий тип легкої бойової колісниці, запряженої кіньми. На виготовленні колісниць спеціалізувалися окремі ремісники (рис. 177)¹¹¹.

Поширення колісного транспорту відіграло важливу роль у ро­звитку палеоекономіки на теренах України, висунувши на чільні позиції ті племена, які запровадили колісний транспорт першими, а саме індоіранські.

Велике значення у господарстві індоіранських племен мали де­рев’яні знаряддя для обробки землі. Найпримітивнішими з них вважаються палки-копачки, палиці з кремінними, кістяними та бронзовими наконечниками^[308]. Особливу групу землерийних зна­рядь становили дерев’яні кілки з обпаленим кінцем. Однак най­цікавішими видаються найдавніші орні знаряддя, також виго­товлені з деревини. Зокрема, дерев’яне рало з поховання ката­комбної культури біля с. Балки Запорізької області^[309], два плуги із Сумської та Чернігівської областей. У більш пізній час наральники виготовляли з металу, але самі знаряддя лишалися дерев’яними.

^[1] Чередниченко H. Н. Колесницы Евразии эпохи поздней бронзы // Энеолит и бронзовый век Украины. — К., 1976. — С. 135—150.

Незамінним було дерево у побуті. Судячи з поховальних знахі­док, дерев’яний посуд використовувався і для господарчих потреб, і як ритуальний. Залежно від технології виготовлення посудини можна розділити на довбані, плетені та бондарні. Останні склада­лися з окремих шматочків деревини, скріплених металевим дро­том, скріпами чи заклепками. Металеві елементи виконували од­ночасно і конструктивну і декоративну функції. Плетений посуд звичайно виготовлявся з липової та березової кори (берести), яка особливо гарно гнеться. Дерев’яними були ложки, ступи, довбні, найрізноманітніші руків’я до ножів, їпил, сокир, серпів тощо. У деяких похованнях знайдено залишки знарядь, котрі дають уяв­лення про те, як саме бронзові та кам’яні сокири скріплювалися з дерев’яними руків’ями за допомогою шкіряних ремінців, та роз­клинювання деревини.

У виготовленні озброєння теж не останнє місце посідала дере­вина. З неї виробляли древки стріл, списів, руків’я бойових сокир та булав, а також луки та щити. В Одеському археологічному музеї експонується дерев’яна основа щита, знайдена біля с. Борисівна. Згідно з реконструкцією цей щит був обтягнутий шкірою, при­кріпленою до основи за допомогою бронзових заклепок, розміще­них у вигляді складної фігури — ромбо-свастики^[310]. Існує й інше припущення, за яким дерев’яна основа борисівського щита була вкрита бронзовим листом, знятим перед покладенням щита до мо­гили.

Головні прийоми обробки деревини, що були винайдені задовго до початку бронзової доби, удосконалюються упродовж усього її існування. З’являється й багато нових прийомів. На це вказують, по-перше, численні знаряддя праці, призначені для роботи з дере­виною, по-друге, рештки дерев’яних виробів, що збереглися, сверд­лені кам’яні та втульчасті бронзові сокири, а також кельти — со­кирки з колінчастим держаком. Для виконання ж більш тонких та складних операцій використовувалися такі спеціальні металеві знаряддя, як долота та стамески. Остаточна обробка поверхні дере­вини могла здійснюватися скобелями, стругальними ножами, абра­зивами. Використання у роботі з деревиною свердла засвідчене знахідками просвердлених виробів. Відома технологія свердління за допомогою трубчастого кістяного свердла з підсипкою вологого піску. Такий прийом добре знаний за етнографічними та експери­ментальними даними¹¹⁵. Отвори також могли пробиватися за допо«- могою розжареного металевого стрижня.

Під час роботи з деревиною значні складнощі виникають при скріпленні окремих шматків дерева. Розкопуючи житла та похо­вальні споруди бронзової доби, вдалося виявити декілька типів вузлів: “у стик”, “в обло”, “в лапу”. У низці випадків зафіксовано додаткові кріплення у вигляді дерев’яних шипів, нагелів. З’єднан­ня шпунтами багаторазово простежене на складених колесах. Зага­лом же слід відзначити, що майстри, які займалися деревооброб­кою, вже володіли досить широким набором спеціальних знань.

Реконструкція дерев’яних жител та поховальних споруд дає підстави припускати, що давні майстри-будівельники вживали такі поняття, як “вертикаль” та “горизонталь”; вірогідно, знали “ви­сок”. Особливо складним було виготовлення возів та колес. За підрахунками В. П. Шилова на виготовлення візка слід було ви­довбати близько 2000 отворів різної величини. Виготовлення мо­нолітних і особливо складених коліс потребувало вміння вимірюва­ти радіус, діаметр, визначати центр околії, використовуючи цир­куль тощо.

Немає сумніву, що кожен чоловік за доби бронзи володів соки­рою та основними прийомами обробки дерева. Однак цієї пори ужитковими стають такі вироби, виготовлення яких, вимагало особливої майстерності. Це насамперед візки з колесами, цільни­ми, складеними та на шпицях. їх робили, напевне, окремі майст- ри-ремісники, які обслуговували кущ поселень. У такому ж стано­вищі могли бути майстри-бондарі.

Обробка кістки та рогу

Обробка кістки та рогу не становила визначаль­ного напряму серед виробничих технологій бронзової доби, але посідала помітне місце у господарстві усіх без винятку етнічних утворень на теренах України. Традиції косторізної справи сягають в Україні верхнього палеоліту. Відтоді навички обробки кісток та рогу передавалися від покоління до покоління упродовж тися­чоліть. Великою перевагою саме цього виробництва є наявність си­ровини. Практично всі частини кістяка забитої тварини майстер міг використовувати. Але перевагу надавав тим кісткам, які вже мали задану форму і не потребували трудомісткої обробки, напри­клад рогу, нижнім щелепам, лопаткам, трубчастим кісткам ніг, масивним тазовим крижам, альчикам, копитам, зубам. Зуби, зо­крема ікла, використовувалися здебільшого як амулети, але й вони вимагали певної обробки, свердління отвору для підвішування. Окрім пересічної, існувала й дефіцитна сировина на кшалт слоно-

¹¹⁸ Семенов С. А. Каменные орудия эпохи ранних металлов // CA. — 1969. — № 2.

вої кістки, рогу благородного оленя. В окремих випадках послуго­вувалися як сировиною кістками людини. Робилося це свідомо і було пов’язане з певними магічними віруваннями.

Розвиток металообробки не спричинив згортання косторізної справи, як це було у випадку з обробкою кременю. Навпаки, у культурах з високим рівнем металообробки спостерігається про­цвітання косторізної справи. Мабуть, дався взнаки ефект викори­стання металевих інструментів для обробки кістки. Найбільші серії кістяних речей походять із пам’яток доби пізньої бронзи на тере­нах Південної України, в ареалі поширення іраномовних племен, а також культури Hoya Середнього та Верхнього Подністров’я.

Серед знарядь праці з кістки та. рогу важливе місце посідали такі, що слугували для обробки землі (рогові мотики), копання (спеціально оброблені лопатки великих тварин), гірничовидобувної справи (кайла з рогів диких тварин), збирання врожаю (серпи та основи крем’яних серпів із нижніх щелеп великої рогатої худоби). З кістки нерідко робили ручки ножів, шил, кинджалів.

Значна кількість кістяних знарядь праці у скотарських племен була задіяна у технологічному циклі обробки шкіри. На стадії во- лосозгонки та мездріння використовувалися зубчасті знаряддя із кінських та бичачих лопаток, струги з ребер великих тварин, ско­белі. Відтак — тупики з нижніх щелеп тварин для розминання шкіри, “ковзани” з п’ястних та плюсневих кісток, що прив’язува­лися до босої ноги, для прасування шкіри. Широко вживалися ло­щила, вирізані з ребер. Напинання шкір здійснювалося за допомо­гою невеликих шпильок із фігурними голівками. Велику кількість знахідок складали проколки, виготовлені з променевих кісток.

У ткацькому, шевському ремеслах, прядінні та плетінні послу­говувалися кістяними кочедиками, проколками, голками, шилами, шпильками із фіксованою голівкою, гребенями, пряслами. У ви­робництві кераміки — кістяними штампами, лопаточками, “олів­цями” у кістяній оболонці, писалами для нанесення орнаменту та написів по сирій глині.

До суто скотарських знарядь відносилися невеликі кістяні ру- рочки, відполіровані та акуратно обрізані з двох боків. їх викорис­товували під час доїння тварин для стимуляції молоковіддачі¹¹. Із кістки та рогу виготовляли найпростіші музичні інструменти ча­банів: флейту Пана, ріжок, мундштук волинки. Найяскравішими виробами із кістки та рогу вважаються деталі кінської вузди. Ви­користання коней попервах у колісничній запряжці, а згодом і для верхової їзди фіксується за знахідками псаліїв, розподілювачів ре­менів, застібок та декоративних оздоб вузди. Спочатку усі названі речі вирізалися з рогу та кістки, відтак налагоджується їхня відливка у металі за кістяними прототипами. Серед кістяних дета­лей кінської вузди чільне місце посідали псалії. Ці складні при-

¹¹⁶ Галкин JI. JI. Одно из древнейших практических приспособлений скотово­дов // CA. — 1975. - № 3. - С. 186—192. строї для керування конем під час руху виготовляли з особливою ретельністю та нерідко оздоблювали пишним орнаментом. Найдав­нішими вважаються дисковидні псалії із шипами, що фіксуються у поховальних комплексах не пізніше XVII ст. до н. е. Вони швид­ко розповсюдилися із загонами воїнів-колісничих від Південного Зауралля до Пелопоннесу, включаючи терени України, започатку­вавши євразійську лінію розвитку кінської вузди. Із часом в ужи­ток входять дисковидні псалії без шипів, із фігурним відростком для кріплення нащічного ременя, а потім і у формі знаку запитан­ня, з таким же відростком на кінці. Паралельно функціонують жо­лобчасті псалії із шипами або без них, також пов’язані походжен­ням із дисковидними^{[311] [312]}. У Карпато-Дунайському регіоні вироблю­ється інша лінія розвитку псаліїв — стрижневидних, найповніше репрезентованих у декількох різновидах на теренах Угорщини^[313]. Косторізи України виготовляли псалії як східних, так і західних зразків, але у підсумку віддали перевагу стрижневидним, поспри­явши їхньому поширенню далі на схід. Наприкінці бронзової доби вони приходять до виготовлення єдиного виду — стрижневидного псалія з трьома рівновеликими отворами в одному плані, який по­ширюється на всю Східну Європу. Мінливість форм псаліїв та по­ширення їх у різноетнічному середовищі допомогло уточнити абсо­лютну хронологію пам’яток середньої та пізньої бронзової доби на теренах України. Кістяні вироби прикрашали не лише коня, а й людину. Разки різноманітного намиста, підвіски-амулети, медаль­йони, пронизки, кільця створюються протягом усієї бронзової до­би. Як прикрасу та деталь одягу використовують шпильку. Взір­цями косторізної справи залишаються кістяні молоточковидні шпильки доби ранньої бронзи, нерідко прикрашені геометричним візерунком. Можна сказати, що молоточковидна шпилька виступа­ла своєрідним символом епохи^[314].

Фінал доби середньої бронзи символізувала інша популярна річ — поясна пряжка. Вона була елементом чоловічого костюма і мала круглий великий отвір посередині та одну—три маленькі дірочки збоку. Унікальні антропо- та зооморфні пряжки носили окремі представники культури багатоваликової кераміки Лівобе­режної України. Загалом косторізи бронзової доби не ставили пе­ред собою завдання відтворити в своєму улюбленому матеріалі об­рази реального світу, але тут вони підійшли до образності най­ближче^[315]. За доби пізньої бронзи кістяні прикраси витісняються металевими, але криза бронзоливарного виробництва у XII—X ст. до н. е. сприяла поновленню виготовлення дрібних кістяних при­крас, особливо помітних у степового населення.

Не менш дбайливо, ніж прикраси та Інпті речі особистого вжитку, різьбилися предмети озброєння, головним чином кістяні накладки на лук, вістря до стріл та дротиків, хвостові “яблучка” стріл. Виготовлення кістяних вістер до стріл відоме у населення шнурової кераміки, де вони використовувалися поряд із кремневи- ми (розкопки І. К. Свєшнікова).

Кістяні вістря до стріл особливо поширюються із середини II тис. до н. е., коли припиняється виготовлення кременевих. Фор­ма кістяних стріл здебільшого тригранна, втульчаста, але є й че­решкові зразки. Кістяні вістря побутували також поряд із бронзо­вими і використовувалися швидше на полюванні, ніж у військових сутичках. Для полювання та риболовлі слугували кістяні поворотні та неповоротні гарпуни, гачки.

Із дорогоцінного для косторіза матеріалу — слонової кістки — виготовляли гральні кості. Три такі у формі октаедра виявлено у похованні катакомбної культури біля с. Миколаївка на Донбасі¹². Зважаючи на ритуальний характер гри в кості в індоарійських племен^{[316] [317], не доводиться дивуватися, що саме гральні кості виго­товлені з такою ретельністю з найліпшого матеріалу. Крім граль­них костей із цифровими позначками, з рогу вирізалися фішки. Великою популярністю користувалися альчики вівці, кози та ве­ликої рогатої худоби. Нерідко їх спеціально готували для гри, підпилюючи грані та роблячи на них необхідні позначки. У похо­ваннях трапляються ігрові набори, що налічують до двохсот аль- чиків. Отже, косторізи чутливо реагували на духовні запити сус­пільства.}

Не менш тонкою та делікатною справою було виготовлення клейнодів (тростей, нагайок, булав, сокирок), руків’я та навершшя яких прикрашалися кістяними кільцями, рурками, голівками. Інсигнії влади були набірними предметами (комбінація дерева, ка­меню, кістки, бронзи) — шедеврами майстерності бронзової доби. Як і деталі кінської вузди клейноди прикрашалися врізним орна­ментом у карпато-мікенському стилі, на рівні кращих європейсь­ких взірців.

Щодо організації косторізного виробництва за доби бронзи інформації обмаль¹². Проте навряд чи можна погодитися з дум­кою, що цим ремеслом володіло багато членів первісних колек­тивів. Знайомство з властивостями матеріалу, необхідними опера­ціями по підготовці кості та рогу до обробки (виварювання, роз- м’якшення, вигинання), володіння набором металевого інструмент тарію навряд чи було приступним для більшості дієздатного насе­лення. Професійними навичками обробки кістки та рогу володіли лише окремі представники громад. Про це свідчить поховання кос­торіза, досліджене В. О. Городцовим біля с. Шпаківка Ізюмського повіту на Харківщині. Небіжчика супроводив набір бронзових інструментів, кістяні стрижні заготовки, один з яких мав шість кільцевих надрізів, а поряд лежали зразки готової продукції — дві гральні кості^[318]. Залишки спеціалізованих косторізних майстерень було знайдено на Кіровському селищі у Східному Криму та посе­леннях Ташлик 1, Виноградний Сад, Степове на Миколаївщині. Усі вони репрезентують сабатинівську культуру. Такі майстерні, на думку І. М. Шарафутдінової, обслуговували потреби усієї громади. Далеко не в усіх випадках косторізне виробництво було єдиним за­няттям вправної людини. Частіше воно поєднувалося з іншими ви­дами діяльності майстрів широкого профілю.

Видобуток і обробка кременю та інших кам’яних порід

Видобуток та обробка каменю беруть початок у глибинах первісної історії, а виготовлення кам’яних, насамперед кремневих, знарядь пройшло багатовіковий шлях розвитку. Терени України різною мірою забезпечені покладами кременю, а сама си­ровина суттєво різниться за якістю. З одного боку, ця обставина, а з іншого — те, що в низці регіонів, розташованих поблизу мета­лургійних центрів, переважна кількість знарядь виготовлялася вже з металу, спричинили велику різноманітність асортименту та якос­ті кременевих знарядь у різних регіонах України за доби бронзи. Невичерпними покладами першосортного кременю, видобуток яко­го не становить великої проблеми, володіє Волинь, особливо у ме­жиріччі Стиру, Горині та у верхній течії Західного Бугу. Волин­ський кремінь чорного чи брунатного кольору, часто з характерни­ми білими смугами або вкрапленнями, є одним із найякісніших у Європі. Експериментальним шляхом доведено, що виготовлені з нього знаряддя практично не поступаються за виробничими якос­тями металевим. Відносно багаті поклади красивого темно-сірого та темно-жовтого прозорого кременю маємо на Середньому Подніст­ров’ї. На півдні виходи кременю є у долинах річок Інгул та Інгу­лець. Лівобережжя відносно бідне на кремінь. Виходи цієї сирови­ни відомі на Десні, Сожі та головним чином у Донбасі. Для лісо­степових районів прикметний непрозорий кремінь світло-сірого кольору з білими прожилками. Значні виходи високоякісного до­нецького сірого кременю відомі у північно-західному районі Донба­су, довкола Краматорська, Слав’янська, Кривої Луки, Ізюму.

У господарстві племена бронзової доби використовували й інші породи каменю. Так, у регіонах степу є багаті поклади пісковику та ракушнику, гожі не лише для домобудівництва, а й для виго­товлення найрізноманітніших знарядь.

Особливу цінність становлять тверді кристалічні породи: гра­ніт, гнейс, кварцит та ін. їхні поклади відомі у різних місцевос­тях, зокрема у районі Вознесенська на Південному Бузі. Найцінні­ші парадні сокири та булави виготовлялися із кристалічних порід Криворізького родовища, зокрема з діабазу. Наприкінці бронзової доби особливо цінними стали м’які породи каменю, на взірець тальку чи амфіболіту, що йшли на виготовлення ливарних матриць.

За доби бронзи існували два способи видобутку кременю: нату­ральний, що полягав у збиранні кременевих жовен, які лежать на поверхні, та шахтовий — з використанням різного роду підземних розробок: ям, підбоїв, штолень тощо. В Україні шахтовий спосіб відомий мало. Уявлення про нього дають розкопки у суміжних ре­гіонах Білорусі та Польщі. Вони дають можливість говорити про те, що шахти мали різну глибину: від зовсім крихітних до 10— 12-метрових. Форма шахт також була різною. Іноді вони з’єднува­лися між собою переходами. Кількість шахт коливається від 5 до 100. Біля с. Красне Гродненського району розчищено 650 ям ^[319]. У шахтах знайдено знаряддя типу мотик з рогу благородного оле­ня, вугілля та сажу від вогнищ, залишки спаленої драбини, виго­товленої з дерева з відпиляними гілками. Поряд із шахтами роз­міщувалися майстерні по виготовленню знарядь.

На початок бронзової доби уже були відомі усі головні засоби обробки кременю: різноманітна ретуш, шліфування, полірування, пікетаж тощо. За доби ранньої бронзи спостерігається їх удоскона­лення. Цей час, мабуть, слід уважати апогеєм кременеобробного виробництва. На середину II тис. до н. е. головні технологічні при­йоми обробки кременю досягли своєї довершеності й фізичні мож­ливості мінералу були вичерпані. Уже тоді в окремих регіонах по­мітні ознаки занепаду цього виробництва. Трапляються знаряддя з недбалою ретушшю, яка вкриває не всю поверхню, а лише окремі ділянки — кут, лезо, один робочий бік тощо. Погіршується якість шліфування, рідким стає суцільне шліфування, частіше шліфують лише робочу частину. Процес якісного та кількісного занепаду ви­робництва крем’яних знарядь триває. їхнє місце поступово зай­мають бронзові. Втрачається престижність крем’яних речей, що призвело до погіршення технології їх виготовлення. Степові племе­на на базі Кавказького, Карпато-Балканського та місцевого До­нецького гірничо-металургійних центрів поступово нарощують ви­робництво металевих знарядь. Але у Північній Україні, віддаленій від головних осередків металургії та багатій практично невичерп­ними покладами кременю, провідний виробничий реманент лиша­ється кам’яним майже до кінця бронзового віку.

За доби пізньої бронзи кількість кам’яних знарядь скорочуєть­ся ще більше, та деякою мірою вони ще побутують на всіх теренах України. Лише на початку раннього залізного віку виробництво кам’яних знарядь, за винятком зернотерок, практично припиняєть­ся. Лише на Волині та у носіїв висоцької культури відомі на цей час крем’яні вироби. Таким чином, протягом бронзової доби кам’я­ні знаряддя відігравали значну роль у побуті та господарстві пле­мен України. Для їхньої характеристики важливо уявити історію технології обробки кременю, яка пройшла у своєму розвитку ряд етапів. Виділено первинну та вторинну стадії обробки. За енеоліту та ранньобронзової доби побутувала так звана пластинчата техніка. У місцях залягання кременю майстри заготовляли різні за роз­мірами та формою пластини, відколюючи їх від жовен. До селища приносили лише пластини, а відтак із них виготовляли різно­манітні знаряддя. Найбільшого поширення пластинчата техніка на­була у племен, що населяли лісостепове Правобережжя. Одночасно з пластинчатою розвивається й техніка збереженої основи, пов’я­зана з масовим використанням тесел та сокир. На вироблення цих знарядь йшла велика кількість жовен. У такому випадку первинна обробка полягала у відборі найбільш відповідних за формою до за­планованої речі шматків та сколюванні з них зайвих частин. Ця техніка відома в усій Центральній та Східній Європі. Польські ар­хеологи вважають, що її виникнення зумовлене значним розвитком землеробства, зокрема підсічного, для якого потребувалось безліч сокир. Побутує думка, що техніка збереженої основи пов’язана з появою та розселенням племен культури “бойових сокир”, яку іме­нують також культурою шнурової кераміки. На значній території Правобережної України ця техніка існує до кінця бронзової доби.

Вторинна обробка від початку епохи розрізнялася залежно від типу знарядь. Знаряддя повсякденного ужитку в господарстві та побуті: ножі, скребачки, сокири — не вимагали особливо ретельної обробки, що була адекватна прямому призначенню знарядь — ру­бати, скребти, різати. Предмети ж озброєння, крім прямого при­значення, мали милувати око витонченістю, довершеністю форм та чепурним дизайном. Тут ретельно добирався матеріал, використо­вувалися пікетаж та шліфування, декоративне оформлення.

За призначенням кам’яні знаряддя можна розділити на пов’я­зані із землеробством, скотарством, обробкою деревини, озброєн­ням, побутові тощо. Серед землеробських знарядь вирізняються мотики, зернотерки, ступки з товкачами, ріжучі частини серпів. Майже на усіх поселеннях, а також у деяких похованнях бронзової доби виявлено мотики. Це знаряддя клиноподібної форми з широ­ким, головно сплощеним лезом, загостреним протилежним кінцем. Звичайно мотики були оброблені грубими великими відколами, рідше лезова частина підшліфована або загострена за допомогою дрібніших відколів. Зрідка трапляються мотики із суцільно від­шліфованою поверхнею та чітко позначеним пристроєм для за­кріплення держака — на штик просвердленого отвору або ж кіль­цевої виїмки довкола верхньої частини знаряддя. Окремо слід зга­дати кам’яну мотику, виявлену біля с.Новопокровське Чугуївсько­го району Харківської області. Вона має вигнуту форму, загострене лезо та просвердлений отвір. Уся її поверхня ретельно відшліфова­на. Аналогічна за формою мотика походить із могильника біля с.Іванковичі на Київщині. Кам’яні мотики без отворів уставлялися, напевне, у рогову муфту або ж прив’язувалися до колінчастого де­рев’яного держака.

Зернотерки, товкачі та ступки мало змінюються протягом брон­зової доби. Виготовляли їх переважно з грубозернистих порід ка­меню. За формою зернотерки поділяються на овальні, підпрямо- кутні, зрідка круглі. Вони звичайно складаються із двох плит — нижньої, більшої за розмірами, та верхньої, меншої та вужчої. За доби пізньої бронзи поширюються невеликі ступки на піддоні з ре­тельно відполірованою поверхнею. З ними, напевне, пов’язані та­кож ретельно зроблені товкачики, орнаментовані канелюрами та хрестоподібно розташованими рельєфними пуп’янками. Існує дум­ка, що у таких ступках перетиралася вохра та інші речовини, які стосувалися культових відправ. Ширше були розповсюджені ступ­ки, виготовлені із квадратних та круглих брил із чашоподібними заглибинами у центрі робочої поверхні. Шерехата поверхня загли­бин дає можливість припустити, що такі ступки використовували­ся для одержання крупи. Найчисленнішими є знахідки крем’яних серпів. Домінуючим типом крем’яних серпів від початку бронзової доби були масивні знаряддя, які за обрисами нагадували ножі з горбатою спинкою та прямим лезом. На добу середньої бронзи їхня кількість зменшується, а технологія виготовлення удосконалюєть­ся та урізноманітнюється, залежно від призначення знаряддя: для збирання зернових, заготівлі зеленого корму для худоби тощо. Се­ред виокремлених кількох типів найбільшого поширення набу­вають серпи дзьобовидної форми з розширеною п’яткою, вигнутою спинкою та трохи увігнутим лезом. Рідше трапляються тонкі сер­повидні знаряддя типу сікачів. За доби пізньої бронзи, крім су­цільних серпів, подібних до більш ранніх, з’являються складені з двох-трьох, іноді чотирьох крем’яних платівок, які вставлялися до кістяної або дерев’яної муфти-руків’я. Такі серпи були вигідніші, позаяк заощаджували працю майстра — зламана частина не псува­ла знаряддя загалом, її легко було замінити новою пластиною- вкладнем. Осередок виготовлення складених серпів розташовувався десь на півдні Правобережної України. Саме там вони збережуться до ранньоскіфського часу, побутуючи уже поряд із залізними.

Кам’яні знаряддя, пов’язані із скотарством, складають, мабуть, найчисленнішу групу. За твердженням трасологів, вони слугували для обробки шкір, кісток, рогу. Насамперед це різноманітні за формою та розмірами ножі. На початку бронзової доби їх виготов- ляли із крем’яних платівок, а згодом — із відщепів. Деякі з ножів мали виділений черенок, що вставлявся до муфти-руків’я. Загалом же серед знахідок кількісно переважають скребачки. Залежно від конфігурації відщепів скребачки бувають круглими, прямокутни­ми, трикутними та інших обрисів. Як робоча оформлялася вся по­верхня або ж її окремі ділянки. Скребла різняться від скребачок лише більшими розмірами. Близькими до них за призначенням були скобелі та струги. Осібну групу знарядь складали різаки, різ­ці та різачки. Для них показові ретельно загострене лезо та нав­мисне затуплена спинка з протилежного боку. Побутували також знаряддя із залощеним робочим кінцем, оформленим специфічною двобічною ретушшю, що призначалися для свердління отворів.

Наприкінці бронзової доби кількість згаданих вище знарядь по­мітно зменшується. Найдовше вони зберігаються на територїї ліво­бережного лісостепу. Технологія їх виготовлення збіднюється. Час­то використовуються різні зовсім не оброблені відщепи. Ретушшю загострюється невелика ділянка на одній із граней відщепу або ж на куті. При цьому ретуш груба, велика з поодинокими фасетками. В інших регіонах знаряддя, пов’язані з обробкою продуктів тва­ринництва, були, очевидно, вже металевими.

Чималу групу складали знаряддя для обробки деревини: робочі сокири, сокири-молоти, долота, тесла. Серед сокір розрізняють два основні типи: крем’яні, рідше з інших порід каменю, тесловидні знаряддя, що вставлялися до колінчастого держака й були відомі ще з неоліту; кам’яні сокири з просвердленими для закріплення руків’я отвором. У лісостеповій смузі Правобережної України знай­дено величезну кількість таких сокир. Причину їх масового вироб­ництва можна вбачати у розвитку підсічного землеробства. Окрему групу складають долота з характерним вузьким лезом та тесла з дуговидным вигнутим лезом та звуженим протилежним кінцем.

Частину сокир слід віднести до сфери озброєння. Бойові сокири мали різну форму, були виготовлені з коштовних рідких порід ка­меню, завжди гарно оброблені, суцільно відполіровані, іноді орна­ментовані. Зразками можуть слугувати бойові сокири з відомого Бородінського скарбу. Особливою вишуканістю форми та стрункіс­тю пропорцій виділяється одна з них, що має тонкий обух та фі­гурно вигнуте лезо. Усі сокири Бородінського скарбу зроблені з нефриту, родовища якого відомі у віддалених від України Саянсь- ких горах. їхня поверхня відшліфована до дзеркального блиску та оздоблена канелюрами ^[320]. Бойові кам’яні сокири загалом харак­терні для ранньо-бронзової доби. Надалі вони трапляються значно рідше та стають менш ошатними. Це переважно пласкі сокири ромбічної форми із загостреним лезом. Наприкінці бронзової доби кам’яні сокири як бойові та робочі знайдено лише на кількох по­селеннях Північної України. Більшість із них трикутної чи оваль-

Рис. 178. Кам’яні сокири інгульської катакомбної культури, оздоблені рельєф­ним візерунком:

1 — Старогорожене; 2 — Широке; 3 — Старобешеве; 4 — Баратівка.

ної форми, з клиновидним лезом та круглим обухом. Техніка їх виготовлення досить груба та примітивна.

Одночасно з бойовими сокирами в ужитку були кам’яні булави, особливо поширені серед індоіранських племен. Вони відомі різної форми — кулясті, грушевидні, хрестоподібні, приплюснуті. Надто гарні три булави з Бородінського скарбу, виготовлені з білого таль­ку. Призначення булав, як і деяких парадних сокир, було подвій­ним — вони слугували зброєю та виконували функції атрибутів влади — клейнодів (рис. 178).

Серед крем’яних предметів озброєння не останнє місце посіда­ють вістря до стріл і дротиків та кинджали. За ранньо-бронзової доби вістря до стріл у великих кількостях знайдено на поселеннях і в могильниках. Звичай класти стріли у поховання зберігається і пізніше, в окремих регіонах до раннього залізного віку. На почат­ку доби найтиповішими були підтрикутні вістря з виїмкою в осно­ві, а також ромбовидні та лавролистої форми. Згодом з’являються вістря з черешками. Пізньому періоду властиві найрізноманітніші форми вістер, виготовлених недбало, з ретушшю, нанесеною лише уздовж краю однієї із сторін. У похованнях поряд із стрілами часто бувають випростувачі древків — парні шматки обробленого піско­вику із жолобом уздовж пласкої грані. Вістря до дротиків дещо більших розмірів, але за формою мало різняться від призначених для стріл. Крем’яні кинджали трапляються порівняно рідко, го­ловним чином у культурах доби ранньої бронзи — катакомбній та шнурової кераміки. Звичайно вони чудово відретушовані по всій поверхні, мають трикутний чи овальний клинок та виділений че­решок, що вставлявся у руків’я з кістки, дерева або шкіри.

Оцінюючи загалом виробництво кам’яних знарядь за доби бронзи, слід відзначити, що на теренах України простежуються три зони, що різняться за кількістю знарядь та рівнем вироб­ництва. До першої зони з найрозвиненішою технологією відносять­ся лісостепове Правобережжя, Волинь та Середнє Подніпров’я, де обробка кременю мала давні традиції, пов’язані з енеолітичними, насамперед трипільськими, племенами. Другу зону складає степова смуга, де кам’яні знаряддя на середину II тис. до н. е. вже значною мірою були замінені металевими. І третю зону — лісостепове Ліво­бережжя. Тут кам’яних знарядь було багато й вони використовува­лися протягом усієї бронзової доби. Що ж стосується технології виробництва, то на сході помітне певне відставання порівняно з двома іншими зонами, а також низка архаїчних рис, витоки яких є у місцевій неолітичній, навіть мезолітичній культурі.

Набір знарядь значною мірою залежав від господарчої спрямо­ваності населення. Так, у степовій Україні знайдено більше зна­рядь праці, пов’язаних із скотарством, а в лісостеповій — із земле­робством. Предмети озброєння, хоча й відзначаються низкою рис, притаманних тій чи тій археологічній культурі, загалом досить уніфіковані на всіх теренах України, а їхні зміни, зникнення од­них і поява інших форм, диктувалися часом.

Є невелика група пам’яток, котрі містять дані щодо організації каменедобувного та каменеобробного виробництва. Перш за все це залишки різних підземних розробок. Той факт, що шахти як в Україні, так і в суміжних регіонах переважно відносяться до більш раннього енеолітичного періоду, а за бронзової доби практично не­відомі, слугує непрямим показником того, що внаслідок появи бронзи потреби у кам’яних знаряддях зменшилися. Тепер вони могли задовольнятися за рахунок використання каміння, яке ле­жало на поверхні.

Найцікавішим типом пам’яток, що висвітлюють організацію кременеобробного виробництва, є майстерні. Відомі невеликі май­стерні, розташовані у житлах або у безпосередній близькості від них. Судячи з характеру відходів — численних відщепів, шматків жовен із кіркою та форм, непридатних для виготовлення будь-яких знарядь, — такі майстерні були сімейними. Лише у такому випад­ку був сенс приносити крем’яні конкреції у необробленому вигляді до житла і там вже відпрацьовувати усі ланки виготовлення зна­рядь. Подібні сімейні майстерні відомі у лівобережному лісостепу.

Другий тип майстерень можна назвати загальнопоселенськими. Раніше їх іменували громадськими. Як правило, вони розташовані на околиці селища або ж неподалік від місця розробки кременю. У таких майстернях більшість виробів складають заготовки знарядь. Відходи виробництва, зокрема непотрібні частини жовен, відщепи, уламки, лишали на місці видобутку сировини. До майстерень при­носили лише заготовки і там вже виготовляли з них різні знаряд­дя. Кількість заготовок та зіпсованих знарядь вказує на те, що такі майстерні обслуговували усе поселення. Наявність спеціалізованих майстерень для виготовлення лише одного виду знарядь — сокир, серпів, вістер до стріл та дротиків — можна розглядати як свідчен­ня того, що вони задовольняли потреби кількох сусідніх поселень. Найбільше таких поселень відомо на Волині. Польські дослідники дійшли висновку, що за ранньобронзової доби поблизу багатьох виходів кременю виникали і функціонували спеціалізовані посе­лення. Головними заняттями їхніх мешканців були видобуток, ви­готовлення та, напевне, реалізація виробів із кременю ^[321]. Існуван­ня аналогічних поселень можна припустити і в Україні, наприклад на р. Горинь біля с. Сапанів Кременецького району. Там на площі кількох квадратних кілометрів виявлено велику кількість майсте­рень по виготовленню головним чином знаменитих волинських серпів. Складається враження, що кількість майстерень значно пе­ревищувала реальні потреби населення, яке там проживало. Водно­час серпи своєрідної форми з волинського кременю виявлено дале­ко за межами Волині — на Дніпрі, Сіверському Дінці і навіть на Дону. Таким чином, на Волині існували поселення, мешканці яких спеціалізувалися на виготовленні та реалізації серпів, а можливо, й інших знарядь праці.

Важливим джерелом, що дає змогу скласти уявлення про каме­необробне виробництво, є поховання майстрів, що супроводжують­ся виготовленими ними ж знаряддями. Відмінну ознаку найбільш ранніх поховань становить різнобічність майстра, який пішов із життя. Він, мабуть, обслуговував потреби усього селища, виготов­ляючи усі можливі кременеві знаряддя: скребачки, ножі, вістря до списів та стріл тощо ^[322]. Про диференціацію виробництва можна говорити вже для більш пізнього часу. Трапляються, зокрема, по­ховання майстрів по виготовленню стріл, сокир, булав тощо. Зга­дані факти дають підстави припустити, що на теренах України по­бутували сімейне та громадське, чи загальнопоселенське, вироб­ництво. Наприкінці бронзової доби організація виготовлення ви­робів з каменю, можливо, носила вже товарний характер. Майстер самотужки чи в контакті із спеціалістами з видобутку сировини виготовляв знаряддя, що мали попит: вістря до стріл, серпи, зерно­терки, ступки, ливарні формочки. Далі самостійно чи через посе­редників реалізовував свою продукцію шляхом продажу чи обміну на необхідний для нього товар.