Глава 2 ПОСЕЛЕННЯ ТА ЖИТЛА

Вітчизняна археологічна наука завжди приділя­ла велику увагу розкопкам та вивченню поселень. У повоєнні роки їхньому дослідженню починають надавати більшого значення та­кож археологи Західної Європи та Америки.

Перші відкриття поселень мали випадковий характер і здебіль­шого були пов’язані з дослідженням слов’янських городищ та ін­терпретацією літописних свідчень про полян на середньому Дніпрі. Так були відкриті поселення доби ранньої бронзи в урочищах Ли­са гора під Дубнами (1881—1883), Княжа гора поблизу Канева (1892—1893) та Києво-Кирилівські висоти (1893—1896) ^[259].

До найбільш ранніх на території України можна віднести роз­копки майстерні кремінних виробів на поселенні культури шнуро­вої кераміки біля с. Городок Рівненської області. В основному ж це були або розвідкові роботи або розкопки пам’яток інших часів. Здобуті матеріали не оброблялися і не використовувалися. Лише в 90-х роках минулого століття М. Ф. Беляпгівський, оглянувши кілька стоянок Південного та Північного Полісся, в своїй публікації про них вказав на важливе значення пам’яток цього типу для вивчення давньої історії ^[260].

Після 1917 р. слід відзначити розкопки Т. Сулимирського на поселеннях у майдані Моквинському та біля с. Комарів поблизу Галича ^[261]. У Путивльському районі Сумської області М. Я. Рудин- ський та Я. Морачевський дослідили стоянку поблизу с. Мар’я- нівка, яка протягом довгих років залишалася єдиним поселенням бронзового віку, відомим у північній частині Лівобережної України. На півдні А. В. Добровольський вивчив Сабатинівське поселення.

1947 р. О. О. Кривцова-Гракова розкопала Білозерське поселен­ня. Внаслідок масштабних комплексно-планових робіт та експеди­цій, здійснюваних під керівництвом, зокрема, Т. С. Пассек, П. П. Єфи- менка, І. І. Ляпушкіна, Ю. В. Кухаренка, О. І. Тереножкіна, Д. Я. Te- легіна на Дніпрі, Прип’яті, Осколі, Дінці, Десні та Сеймі, було відкрито велику кількість поселень бронзової доби. У 1950-х ро­ках, у зв’язку із будівництвом водосховищ (Каховського, Кремен­чуцького та ін.) провадяться роботи на поселеннях Ушкалка, Зміївка, Бабине III та IV, Чикалівка, Анатоліївна, Пересадівка. Проте це були головним чином розвідкові роботи, які полягали в поверховому огляді, збиранні матеріалів, у розкопках 1—2 житло­вих приміщень.

Лише в останні два десятиріччя суттєво змінилося ставлення до вивчення поселень. На теренах України нині можна назвати близько двох десятків поселень доби бронзи, розкопаних на значній площі, що дало змогу здобути відомості про їхню топографію, планування, розміри та типи жител. Це, зокрема, Здолбиця та Ісковщина, Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка, Андрусівка, Чикалівка. Особли­во слід відзначити такого плану розкопки поселень на Південному Бузі (Степове, Ташлик, Новогригор’ївка, Виноградний Сад, Бузьке та ін.), здійснені І. М. Шарафутдіновою та В. М. Клюшинцевим.

Матеріали розкопок зазначених пам’яток, а також одержані під час невеликих розкопок та розвідкових досліджень минулих років у цілому дають можливість скласти уявлення про характер посе­лень доби бронзи та про деякі особливості домобудування в окремі її періоди на теренах України.

За доби бронзи на території України вирізнялися лісостепова та степова смуги. Північна Україна включає в себе Полісся та лісо­степ. Дніпро поділяє всю Україну на Правобережну та Лівобереж­ну. Цей поділ, зумовлений не лише їхньою географічною, а й культурною своєрідністю, має прояви і в південній, і.в північній частині держави. Дослідження палеоботаніків, палеозоологів та вчених інших суміжних дисциплін дали змогу зробити висновки про клімат та рослинний світ цих районів за бронзової доби ^[262].

Тогочасний клімат був більше подібний до сучасного. Із суво­рою зимою та спекотливим літом, як і нині в Україні, він був у Лі­вобережному Поліссі. Про рослинний світ можна говорити лише в загальних рисах. Фахівці стверджують, що в цілому видовий склад дерев змінився мало. Різним грунтам та різним рівням грунтових вод відповідали певні ліси. Зокрема, на піщаних лесах росли сосни, на супісках — граб, дуб, сосна, береза, ліщина. Великі масиви ни­зових боліт були вкриті луговими чагарниками. Чільне місце в рослинності Полісся посідали різноманітні мохи та папороті ^[264].

У лісостеповій смузі ліси, головним чином широколистяні, ду­бові, грабові, кленові, липові, займали понад 10 % території. І ли­ше в долинах Дніпра та Сіверського Дінця траплялися соснові та сосново-дубові ліси. На просторах, не зайнятих лісами, поряд зі степовими злаками, у великій кількості росло північностепове • у 63

різнотрав я.

Степова частина Причорномор’я разюче відрізнялася від лісо­степової та поліської. Рельєф тут був переважно рівнинний, у різ­них місцях більш чи менш розчленований річками, ярами. Грунти та рослинний покрив головним чином типово степові. У долинах невеликими ділянками лісу переважала степова рослинність. При­морську зону займали типчаково-ковилові степи.

Фауністичний матеріал, здобутий під час розкопок поселень, дає змогу зробити висновки про тварин, які водилися за бронзової доби на теренах України. Серед свійських тварин фіксуються бик, свиня, кінь, вівця, собака, серед диких — лось, олень звичайний, косуля, ведмідь, кабан, вовк, лисиця.

Загалом територія України за бронзової доби була придатною для життя людей. Порівняно легко можна було збудувати житло, займатися землеробством, скотарством, рибальством, іншими ви­дами господарської діяльності.

Вивчення поселень Північної України підтверджує слушність думки про те, що такі особливості, як топографія, планування, роз­міри поселень та жител, зумовлювалися не лише соціальними, а й екологічними чинниками.

Загальновідомо, що поселення стає повноправним джерелом ін­формації лише при комплексному вивченні розташованих на ньому у взаємозв’язку та взаємозалежності жител., господарчих будов, культових місць, системи водопостачання тощо. Це дасть змогу су­дити не лише про домобудівництво, а й про характер господарства, суспільний устрій, матеріальну та духовну культуру даного посе­лення. Подібний підхід щодо поселень на теренах України не завжди можливий через наявність поодиноких поселень, що розко­пані повністю чи хоча б на значній площі.

Згідно з результатами досліджень топографічні умови розташу­вання поселень доби ранньої, середньої та пізньої бронзи зазнавали змін, що відбувалися більш-менш одночасно на значній території.

Не зовсім слушною є думка про те, що вибір високих ділянок плато зумовлювався прагненням до захисту та укріплення поселень від ворожих нападів. Наприклад, навряд чи поселення доби ран­ньої бронзи Ісковщина, що на Дніпрі, або поселення Ставок, що в Західній Україні, слід розглядати як укріплені. На них не знайде­но ні оборонних ровів, ні валів; в інвентарі майже бракує предметів озброєння, які б вказували на наявність воєнної загрози.

Топографія поселень доби ранньої бронзи пояснюється, напев­не, кліматичними умовами. Як пишуть численні дослідники па- леоморфології, для цього періоду було характерне значне зволо- •_ •_________ 64 ження клімату та спричинене ним підвищення грунтових вод Через це доводилося використовувати під поселення сухіші ділян­ки. Водночас «висока топографія» могла зумовлюватися розвитком землеробства, насамперед підсічного, пов’язаного з розробкою та засіванням надзаплавних ділянок корінного берега, порослого су­хими листяними лісами. У цьому зв’язку становить інтерес опублі­кована Ю. А. Красновым карта порівняння поселень доби ранньої бронзи з розміщенням ділянок, придатних для землеробства. Вона яскраво демонструє зацікавленість населення у високих пласких ділянках, зайнятих лісом ^6δ∙

Близьку до висловленої думку про причини «високої топогра­фії» поселень культур шнурової кераміки дотримуються деякі чесь­кі археологи, зокрема Є. Неуступний, який ігооаналізував з цього погляду низку пам’яток Чехії та Словаччини ⁶.

Поодинокі поселення доби ранньої бронзи розташовані на ма­лих підвищеннях у заплавах, поблизу води. Наприклад, Козинці Переяслав-Хмельницького району або Майдан Моквинський на ^[266] Рівненщині. Напевне, це були сезонні стоянки з літнім випасом тварин.

Як відзначалося, за доби середньої—бронзи, десь із середини II тис. до н. е., топографія поселень разюче змінюється. Вони го­ловним чином стають низькими надзаплавними і поширюються на значній території України та суміжних регіонів.

Протягом усієї бронзової доби топографія поселень залишалася без змін, тобто була здебільшого низькою. Лише наприкінці епохи, на межі II—І тис. та в перші століття І тис. до н. е. замість не- укріплених заплавних та болотяних поселень виникають городища. У степових районах спостерігаються ті самі зміни у топографії по­селень доби ранньої та середньої бронзи. Лише на пізньому етапі більшість поселень починають розташовуватись уздовж річок, час­то уздовж балок, де протікали невеликі степові річки (Степове, Ташлик).

На теренах України фіксуються два типи поселень: відкриті та укріплені, головним чином за допомогою природних перешкод — боліт, озер, річок тощо. Наявні також штучні оборонні споруди у вигляді ровів, валів або частоколу з дерев, виявлені на поселеннях Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка.

Винятком є Лівенцівська фортеця, розташована на невисокому березі протоки Дону. Вона датується серединою II тис. до н. е. і належить до Кам’янсько-Лівенцівської групи пам’яток, спорідненої з культурою багатоваликової кераміки ^[267]. У плані фортеця стано­вить собою півколо площею близько 2 га, по периметру якого роз­міщено чотириметрової висоти кам’яні споруди, що утворюють оборонний мур. Уздовж нього викопано рови шириною від 2 до 6м. Фортеця складається з широких та вузьких ділянок валу, що чер­гуються. У плані вони становили меандроподібну лінію, яка сприя­ла ефективності оборони. Із зовнішньої сторони стіни фортеці усія­ні крем’яними вістрями стріл.

Загалом розміри поселень від ранньої до пізньої бронзи посту­пово збільшувалися. На ранньому етапі площі відомих поселень варіюють від 0,1 до 0,2 га; на середньому збільшуються приблизно вдвічі і в основному становлять 0,4—0,7 га; на пізньому стають від 2 до 4 га, тобто порівняно з поселеннями ранньої бронзи збільшу­ються у 5—10 разів.

Відповідно до збільшення площі поселень зростає кількість жи­тел на них. Так, на поселеннях ранньобронзової доби (Майдан Мок- винський, Здолбиця, Ісковщина та ін.) виявлено по 2—4 житла. За доби середньої бронзи кількість жител на поселеннях значно зрос­тає. Так, на поселенні Пустинка (рис. 156) зафіксовано 12 жител,

на Зазим’ї — 10, у Капітановому — 10, на Іллічівці — 14, на Усо­вому Озері — 15. Таким чином, у середньому на цих поселеннях було 10—15 жител, тобто вдвічі більше, ніж раніше. Кількість жи­тел на поселеннях доби пізньої бронзи коливається від 20 до ЗО. Отже, є підстави говорити про збільшення площі поселень і кількості жител протягом усієї бронзової доби. Загалом це є показ­ником зростання населення на теренах України. Особливо це ха­рактерно для Північного Причорномор’я. Тут відомо понад 1000 поселень доби пізньої бронзи. Вони розташовані настільки щільно, що навряд чи поступаються в кількості сучасним селам. Площа цих поселень коливається від 0,5 до 18 га, але в середньому стано­вить 2—3 га.

Найбільш розповсюдженим за доби бронзи було лінійне, вулич­не планування поселень, при якому житла розташовувалися в один або два паралельні ряди. Таке планування органічно пов’язане з топографією поселень, розміщених або по краю миса, або на надза­плавних терасах біля води, на берегах річок та озер. Виникнувши в енеоліті, в середовищі землеробських культур, вуличне планування існує протягом бронзового віку, аж до доби раннього заліза.

За доби середньої бронзи на деяких поселеннях простежується вуличне планування з двох рядів будинків, повернутих один до од­ного короткими стінами. Взагалі поселення забудовували таким

Рис. 156. Загальний вигляд поселення сосницької культури біля с. Пустинка на Дніпрі. Реконструкція С. С. Березанської.

чином, що до водоймища (річки, озера тощо) будівлі були повер­нуті не довгою, а короткою стіною, що слід уважати типовим для бронзового віку.

На поселенні Пустинка планування жител здійснювалося по колу. Використана під загін для худоби центральна частина підви­щення оточувалася будівлями та, напевне, якоюсь огорожею. На поселеннях Гришівка, Зазим’я, Іванівна в центрі також бракувало культурного шару. Тенденція до планування по колу спостерігаєть­ся і на лівобережних поселеннях. Однак тут вона визначається то­пографією. На Іллічівському поселенні будови утворюють напіво- вал з великим, близько 500 м², вільним простором у центрі. Ціка­вим є спостереження, що із зростанням площі поселень та кіль­кості жител відстань між спорудами скорочується, але вільний простір у центрі залишається.

Близьким за плануванням до Іллічівського є поселення Усове Озеро та Ляпічів хутір на Дону. Про існування загонів для худоби в центрі поселень свідчить і той факт, що тут є значний шар гуму- сованого грунту. Основний сенс такого планування полягає в тому, що воно гарантує безпеку худоби, а також мешканцям поселення, захищеним зовні своєрідною стіною, утвореною із жител та госпо­дарських будівель. На Усовому Озері припускається наявність рову та дерев’яного частоколу.

На Пустинківському поселенні вдалося простежити ще одну особливість планування: житла, так би мовити, компонувалися двома групами. У центрі кожної з груп знайдено культову будову. Відстань між групами була значно більшою за відстань між жит­лами. На цьому ж поселенні деякі житла разом із розташованою поблизу господарською будівлею становлять окремий господарчий комплекс, чимось (напевне, тином) відгороджений від інших, та­ких самих садиб.

Своєрідне планування виявлено на степових поселеннях пізньої бронзи. Для них головним чином характерна вулична, в 2—3 ряди, забудова. Однак трапляються житлові комплекси, які становлять своєрідні блоки. Навкруги одного житла прибудовано з одного, двох або трьох сторін різноманітні за формою та розмірами споруди.

Загалом незначна кількість достатньо розкопаних поселень поз­бавляє можливості з певністю стверджувати про існування зако­номірності в їхньому плануванні. Найбільш розповсюджені посе­лення з лінійно-вуличним одно-, дво- або навіть і багаторядним плануванням. Відомі поселення з коловим та овальним плануван­ням жител, згрупованих у так звані гнізда або блоки. Планування по колу із загоном для худоби в центрі більш притаманне правобе­режним районам України.

Цікаво, що таке планування широко практикувалося на чор- ноліських (доба пізньої бронзи) та ранньоскіфських поселеннях лі­состепової частини Правобережної України. Житла та господарські будівлі розташовувалися по колу, біля підніжжя городища або в його межах. У центрі завжди лишався простір для утримання ху­доби ^[268]. Таким самим переважно було планування ранньоскіфських городищ, зокрема Немирівського, Більського, Трахтемирівського, котрі використовувалися, як слушно відзначав М. І. Артамонов, для захисту головного багатства того часу — худоби ^[269].

Як відомо, за доби енеоліту правобережна частина лісостепової України була заселена трипільськими племенами. Планування по колу трипільських поселень, яке виникло ще на ранньому етапі цієї культури і проіснувало до її кінця, можливо, є прикладом ста­лості традицій у домобудівництві.

Головним матеріалом для будівництва як жител, так і госпо­дарських споруд протягом бронзового віку на теренах України бу­ли дерево, глина та очерет. У степовій частині України таким ма­теріалом уважався камінь, виходи якого на поверхню спостеріга­ються на берегах багатьох річок та балок. У лісостеповій Україні, починаючи з доби ранньої бронзи, в обладнанні жител велику роль

відігравала глина. Яскравим прикладом щодо цього може бути Ісковщина. В одному із жител даного поселення траплялися фраг­менти глини з відбитками тонких лозин. Це є свідченням того, що стіни жител були глинобитними. Про близькі за устроєм житла на території Західної України пише І. К. Свєшніков.

У житлах поселень Пустинка, Комарів, Зазим’я знайдено улам­ки печини з відбитками обробленого дерева (дощок, лозин), а та­кож печина з відбитками лозин від зруйнованих вогнищ. При роз­копках Пустинки майже в кожному житлі знайдено обпалені гли­няні вальки — прототип сучасної цегли. Вальки мали стандартні розміри та круглу або яйцеподібну форму. Глина, з якої вони виго­товлялися, містила значну кількість піску або товченого графіту. Такі вальки знайдено і на інших поселеннях Правобережної Ук-

⁷⁰ Свєшніков І. К. Зазн. праця. — С. 96—98, 122—123.

Рис. 159. Пустинна. Інтер’єр житла.. Ре­конструкція C. С. Бе- резанської.

Рис. 160. Пустинна. Узагальнена рекон­струкція господар­чої споруди. Автор С. С. Березанська.

раїни. Вальками викладалися підлога, облицьовувалися земляні стіни, з них споруджували вогнища та склепіння купольних печей. У степових районах глину комбінували не лише з деревиною, а й з каменем. Виявлено багато жител, фундамент та нижня частина яких з каменю, а верх глинобитний. Про це останнє свідчать чис­ленні знахідки глини з відбитками дерев’яних брусків, жердин. Як матеріал для покриття дахів найчастіше використовували очерет.

Протягом доби бронзи в Україні існували два типи жител — наземні будови та землянки. За ранньої бронзи поряд із землянка­ми значного розповсюдження набули наземні або трохи заглиблені житла. За середньої бронзи основним типом житла майже на всій території України стають більш чи менш глибокі землянки та на­півземлянки і лише в західних районах Дніпровського лівобереж­жя зберігаються також і наземні житла.

Найбільш давніми за доби бронзи все ж можна вважати на­земні житла з дерев’яною каркасною конструкцією стін. Для їх­нього обладнання по периметру майбутнього житла вкопувалися стовпи, які потім запліталися лозою. Після цього стіни з одного або двох боків обмазувалися глиною (рис. 157). Траплялися також і наземні житла із стінами з вертикально складених колод, за­кріплених у рівчаках. І. К. Свєшнікову вдалося виявити поодинокі житла культур шнурової кераміки, де стіни зроблено з двох рядів тонких жердин, простір між якими забутовано глиною, землею, соломою або травою.

Тоді ж у степу для будівництва жител широко використовува­лися камінь, лоза та очерет. На Михайлівському поселенні знайде­но прямокутні в плані одно-, дво- або трикамерні наземні житла, цоколь яких до метрової висоти був викладений з каменю. Овальні житла досліджено на поселенні Кам’янка у Східному Криму. Верх­ня частина стін тут була глинобитною. В окремих випадках камені скріплювалися земляним розчином. У ряді жител знайдено кам’яні «гнізда», які були, напевне, підвалинами стовпів, що підтримували дах. За доби пізньої бронзи в степу житла також були наземними, головним чином прямокутними в плані, але часто доповнювалися напівкруглими абсидами та різноманітними прибудовами.

Можна виділити такі типи жител: наземні кам’яні чи глино­битно-кам’яні (Степове, Кам’янка, Анатоліївна), наземні глинобит­ні (Сабатинівка, Беліне) та напівземляночні (Тудорово, Чикалівка). При спорудженні кам’яних наземних жител спочатку готувалася будівельна площадка, здійснювалися нівеліровка та розмітка, ви­копувалися рівчаки для фундаменту. Простежено кілька видів ка­м’яної кладки. Найпростіша полягала в накладанні пласких каме­нів один на одного та забутовці щебнем щілин. Друга кладка, на­певне, була подібна до способу зведення типових стін у житлах. На приблизно метровій відстані виплітали дві паралельні стіни, прос­тір між якими забутовували глиною, змішаною із землею та дріб­ними камінцями. Інший вид використовувався для спорудження фундаменту. Він полягав у закопуванні у заздалегідь підготовлені рівчаки двох рядів вертикально поставлених плит та забутовці про­стору між ними.

Легше уявити побудову землянок та напівземлянок. Відносно невелика глибина останніх (1—1,2 м) була розрахована на споруд­ження наземної частини. Розміри заглиблених жител, як і назем­них, були різноманітні (від 25 до 100 м²) та збільшувалися від ранньої до пізньої бронзи. Більшість землянок прямокутної форми та із закругленими кутами. Частіше трапляються майже квадратні житла, рідше — овальні. Напевне, найбільш трудомістким при спорудженні заглиблених жител було будівництво котловану. Зва­жаючи на те, що в добу бронзи не було залізних лопат, викидання 1000—1500 м³ грунту на значну висоту потребувало великих зу­силь. Виходячи із розташування ям, можна дійти висновку, що де­рев’яний каркас, який правив за основу для стін та даху, споруд­жувався усередині котловану. Стіни облицьовувалися тином. У житлах лісостепової частини Правобережної України (Андрусівка) збереглися залишки глиняної обмазки і навіть побілки. Перекрит­тя ніколи не зберігалися, і їхня реконструкція уможливлюється головним чином завдяки розташуванню стовпових ям. Дахи могли бути пласкими, двосхилими та шатровими. Над глибокими зем­лянками невеликих розмірів доцільними були пласкі дахи — на­кат із колод, засипаний зверху землею. Про наявність двосхилих дахів свідчить порівняно вузький котлован зі стовповими ямами уздовж центральної осьової лінії або лінії, зміщеної до однієї із стін. Великі розміри деяких жител та безладне розміщення в них стовпових ям дають змогу зробити припущення про існування так званої напівшатрової, або пірамідальної конструкції даху (рис. 158).

Долівка в більшості жител була земляною. Час від часу її об­мазували глиною або посипали піском. Лише в кількох житлах зафіксовано повністю або лише в окремих місцях біля вогнища об­палену глинобитну долівку.

Щодо внутрішньої будови житла, напевне, також не були ціл­ком тотожними. Складалися вони з одного або двох приміщень. Останні відокремлювалися або дерев’яною перетинкою від якої збе­реглися стовпові ями поперек житла, або земляним порогом (Koc- тянець). На поселеннях Пустинка та Гришівка знайдено житла з двома приміщеннями різної глибини. На поселенні Здвижівка про існування двох приміщень свідчить розташування вогнищ та гос­подарських ям. Призначення приміщень було різноманітним. Одне, найчастіше перше від входу, було кухонним. Тут розміщувалися вогнище, господарські ями, посуд та інше хатнє начиння. Друге приміщення служило для відпочинку. У ньому рівніша підлога та менше кухонних залишків. Печей майже немає, трапляються сліди маленьких освітлювальних вогнищ. У багатьох житлах наявні доб­ре збережені нари. У деяких вони глинобитні, складені з вальків, зверху обмазані глиною. Приблизно в половині з розкопаних жи­тел нари становлять собою земляні підвищення висотою 0,3—0,4 м та шириною 0,8—1,2 м. Земляні нари, як і стіни, облицьовувалися деревом або тином (рис. 159).

Майже в кожному з жител знайдено по одному, а в деяких — і по два вогнища. Вони можуть бути класифіковані на багаття, від­криті кам’яні або глиняні вогнища, печі із склепінням, переносні вогнища-жаровні.

Кухонні вогнища, від яких залишаються великі плями випалу, займали центральну частину житла, переважно ту половину, котра була ближче до виходу. Вони становили собою ділянку підлоги, де упродовж тривалого часу розпалювали вогонь. Унаслідок цього під шаром золи виникав обпалений до кольору цегли майданчик. Tex₇ ніка приготування їжі на таких вогнищах не зовсім зрозуміла, скоріше за все горщик ставили просто у полум’я. У ряді жител навкруги обпаленої ділянки вогнища знайдено ямки від стовпів, укопуваних під нахилом, на які, напевне, підвішували горщики. Особливо цікавою є наявність над вогнищем своєрідної триноги (Рубці Луганської області). До речі, клепаний казан-трипод цього часу знайдено у сусідній Молдові ^[270].

Відкриті вогнища, споруджені з каменю або глини, знайдено головним чином у житлах. В одному з вогнищ Костянецького посе­лення, яке збереглося найліпше, чітко простежується черінь у ви­гляді глиняної сковороди з товстим дном та загнутими краями. Бортики череня висотою ЗО—35 см викладені підковою з невели­ких камінців. В іншому вогнищі цього ж поселення бортики з ка­міння утворюють не підкову, а замкнене коло. Приблизно так само були збудовані вогнища на поселеннях Здвижівка та Долинське. На поселенні Пустинка, де каменю замало, відкриті вогнища роби­лися цілком із глини. Тут вони нагадували великі сковороди діа­метром 35—40 см із товстим дном та невисокими, 10—15 см бор­тиками.

У степових житлах крім відкритих вогнищ трапляються пере­носні жаровні з обрізаними краями для висипання золи. Особли­вістю правобережних поселень є купольні, або склепінчасті, печі, майже невідомі на Лівобережжі. Такі печі споруджувалися на не­великому підвищенні, зробленому з глиняних вальків або з утрам­бованої глини. Склепіння печі було дерев’яним, найчастіше його виплітали з лози, а потім із зовнішнього та внутрішнього боків об­мазували глиною. Слідами такої обмазки є аморфні фрагменти пе- чини з відбитками лозин. Про використання деревини у склепін­частих печах свідчать знайдені в деяких житлах невеликі ямки від стовпчиків.

Незмінною складовою частиною купольних печей є передвог- нищеві ями. їхнє розташування — добрий орієнтир для визначення топки. Такі ями полегшували працю людини, яка стояла перед низькою піччю, спорудженою майже на рівні долівки. Передвогни- щеві ями овальної форми та близько 0,5 м завглибшки.

У всіх житлах зафіксовано різні за формою, глибиною та при­значенням ями. Так, існували ями-льохи та спеціальні ями для зерна. Зерно зберігалося або у самій ямі, або в глиняних корчах, які ставили в яму. Під підлогою та вогнищами часто трапляються кістяки та черепи тварин. Звичай приносити в жертву тварин пе­ред будівництвом житла був широко розповсюджений із часів енео­літу. Як культові, наприклад, слід розглядати поховання людей, знайдені головним чином на Лівобережжі України (Кірове, Уш- калка, Усове Озеро, Йосипівна). Вісім знайдених на Мосолівському поселенні поховань супроводжувалися посудом ^[271].

Є підстави зробити припущення, що біля хат був невеликий огороджений двір, де розташовувалися господарські споруди, літні вогнища, льохи тощо. На існування плетених огорож (тинів) ука­зують заглиблення діаметром 2—3 см між ямами для стовпів. Ша­хове розміщення маленьких ям є свідченням того, що плетіння бу- лр горизонтальним.

/ На багатьох поселеннях поряд із житлами знайдено та розко­шлано залишки господарських споруд. Майже завжди вони були на­земними, тому й збереглися значно гірше від жител, що утруднює їхню реконструкцію. На деяких поселеннях розкопано будівлі, які, судячи з їхніх великих розмірів та ночвоподібної долівки, вкритої дрібними вибоїнами, правили за приміщення для тварин. Крім та­ких трапляються, зокрема на поселеннях Пустинка, Іллічівка, Усо­ве Озеро, господарські споруди, що безпосередньо прилягають до жител і утворюють з ними єдиний комплекс. Від жител вони відріз­няються меншими розмірами, а також тим, що в них звичайно не буває вогнищ та значної кількості різноманітних господарських ям.

Ще одну групу становлять господарські будівлі з піднесеною на стовпах підлогою. Незважаючи на те, що Пустинка поки що єдине в Україні поселення, де розкопано споруди на палях, можна при­пустити, що воно не було поодиноким. Здійснені у Волинському та Чернігівському районах Полісся розвідки були багаті на знахідки (кераміка, кістки тварин, обпалене дерево, сокири), які походили з торфовищ (рис. 160).

Про те, що болотяні поселення, можливо, з будівлями на палях існували також на території правобережного Волинського Полісся, свідчать розкопки у Мостві та Майдані Моквинському. У Мостві під час торфорозробок на глибині 1,2—1,7 м розкопано два скуп­чення різноманітних культурних залишок, очевидно, сліди затону­ло! будівлі. Поєднання м’якого клімату з великою вологістю та бо­лотистими грунтами, характерними для цього району, зумовило досить широку розповсюдженість тут стовпових будівель. Якоюсь мірою про це свідчить той факт, що комори на стовпах, з підлогою, підвищеною над землею, до сьогодні будують у кожному полісько­му селі. Використовують їх для зберігання сіна, зерна, пального тощо. Все повідомлене вище дає загальне уявлення про домобуду­вання за доби бронзи на теренах України, про топографію посе­лень, їхні розміри, будову, обсяги жител та господарських споруд, будівельні матеріали, знаряддя праці.

З огляду на те, що в деяких районах існували досить значні відмінності у домобудуванні, спричинені, з одного боку, природни­ми умовами, а з іншого — більш давніми традиціями, які яскраво виявилися в будівництві жител та господарських споруд, трохи схематизуючи, в Україні можна виділити три райони домобудуван­ня, які суттєво різняться.

Найбільший район правобережного лісостепу, який займає,те­риторію від Прип’яті до середнього Дніпра та від Дніпра до кордо­ну з Польщею, частково охоплюючи її східні райони.

Другим районом є лівобережний лісостеп. Він виходить далеко за межі України, охоплює лісостепове Подоння, Поволжя та сягає Уралу.

Третій район складається з причорноморських степових терито­рій. Східний його кордон не зовсім зрозумілий. Археологічні дослід­ження фіксують його окремі фракції у північних степових районах.

Незважаючи на те, що в лісостепу на Правобережжі та Лівобе­режжі житла будувалися головним чином із дерева, спостерігають­ся певні особливості у використанні будматеріалів. Протягом усієї доби бронзи у будівництві жител Правобережної України одночас­но з деревом використовувалася глина. Так, наземні житла доби ранньої бронзи випліталися з лози та обмазувалися з обох боків товстим шаром глини. Глиною обмазувалася також підлога, яка крім того ще й обпалювалася (Ісковщина, Андрусівка). На посе­леннях доби середньої бронзи були широко розповсюджені валь­ки — своєрідні цеглини, зроблені з глини та домішок соломи, тра­ви, гною. Можливо їх випалювали в спеціальних печах. За формою вони поділялися на круглі, яйце- та коржоподібні. З вальків ви­кладалися стіни, підлоги, печі, передвогнищеві та культові ви- мостки (Пустинка). Для Лівобережжя та степових районів глина як будматеріал не прикметна. На Лівобережжі широко використо­вувався грунт, добутий з котловану. Ним присипалися стіни, іноді дахи У степових житлах кам’яні стіни забутовувалися щебнем, піском, жорствою. Характерно, що підлогу та черені печей також устеляли щебнем та піском.

Традиції глинобитного домобудівництва, обмазки стін та підло­ги глиною, виготовлення обпалених вальків сягають своїм корін­ням трипільської культури. Наскільки вдалося простежити, ці традиції не втрачалися упродовж усього бронзового віку. Житла Лівобережної України за своїм розміщенням, плануванням шатро­вого даху, іноді присипаного землею, близькі до жител східних сусідів із Волго-Уральського межиріччя, зокрема до так званої ан- дронівської культури у Західній Азії (Олексіївське поселення на Тоболі).

Кам’яне домобудівництво степових районів України має давні традиції. Судячи з археологічних пам’яток цієї території, видобу­вання місцевого каменю, його обробка та будівництво з нього жи­тел і оборонних споруд широко практикувалося вже з часів енео­літу. Яскравим прикладом щодо цього є Михайлівське городище з кам’яними житлами та складною системою масивних захисних стін. Про те, що ці традиції не втрачалися і пізніше, свідчить Лі- венцівська фортеця.

Ще однією і, напевне, найбільш показовою етнографічною оз­накою трьох відокремлених груп є планування та внутрішнє оздоб­лення жител. На всій лісостеповій Правобережній Україні доміну­ють трохи заглиблені житла прямокутної форми, здебільшого поділені на дві частини: чисту, в якій спали, та кухонну, що вико­ристовувалася для приготування їжі. Особливістю цих жител, на відміну від розташованих на схід від Дніпра, є те, що перше, ку­хонне.приміщення буває глибшим за друге. Двокамерність можна вважати характерною рисою заглиблених жител лісостепової Пра­вобережної України, починаючи з енеоліту. Тут і слід шукати ко­рені цієї особливості жител на даній території за бронзової доби. Широко розповсюджені були двокамерні житла у трипільській культурі (Городок, Бортничі, Троянів та ін.). За доби ранньої брон­зи, на думку І. К. Свєшнікова, типовими були житла, які склада­лися із наземної та заглибленої частин (Здолбиця, Зозів). Особливо поширеними двокамерні житла стають за доби середньої бронзи, коли приблизно 80 % жител мали по два приміщення, які розділя­лися або перетинкою, від якої збереглися стовпові ями, або земля­ним порогом.

На території лісостепової Лівобережної України житла відріз­няються великими розмірами, пірамідальною, округлою чи оваль­ною формою та відсутністю чітких ознак розділення на дві полови­ни. Розташування вогнища в центрі житла дає підстави стверджу­вати, що воно таки не розділялося (рис. 161).

Своєрідним було планування багатьох степових жител, назване гніздовим. Його суть у тому, що до одного, звичайно найбільшого приміщення прибудовувалися з одного або частіше з двох боків менші найрізноманітнішої форми: напівкруглі, трикутні, прямо­кутні, у вигляді невеликих відсіків, тамбурів. Між собою вони з’єднувалися коридорами та перетинками, які огороджували внут­рішнє подвір’я. Поява гніздового планування жител пов’язана ні­бито лише з добою пізньої бронзи.

Різні типи жител якоюсь мірою відображають різний побут та господарство. Найстійкіїпим та налагодженим був побут, мабуть, у лісостепових правобережних племен. Наявність двох приміщень у житлах сприяла більшій охайності. Під час розкопок тут не знай­дено кісток тварин та уламків посуду. Серед знахідок звичайними є пряслиця, прикраси, знаряддя праці. Порівняно теплий клімат правобережного лісостепу давав можливість значну частину року вести господарство просто неба. На користь цього говорять чис­ленні рештки вогнищ, знайдені біля жител. На території лівобе­режного лісостепу зими були суворі. Насамперед через це житла тут утеплені, присипані землею. Люди проводили в них тривалі зимові місяці.

Великі заглиблені житла було легше споруджувати чисельною групою людей. Усі вони потім мешкали в одному приміщенні, про що свідчить наявність кухонних вогнищ. Землянки заповнені зо-

Рис. 161. Усове Озеро. Реконструкція житла № 2 зрубної культури. Автор С. С. Березанська.

лою, кістками тварин, уламками посуду, іншими побутовими від­ходами. У таких землянках жили довго, напевне, стільки, скільки використовувалися навколишні землі та випаси. Потім колектив переходив на іншу територію, де будувалися нові житла.

Побут степових племен не зовсім з’ясований. Очевидно, на по­селеннях мешкали довго, перебудовуючи або реконструюючи старі житла. Під час розкопок знайдено кладки різних періодів, які пе­рекривають одна одну. У цілому компактність забудови та гніздове планування, використання тієї самої будівельної ділянки вказують на прив’язаність сім’ї до місця проживання. Молоді сім’ї намага­лися селитися поряд із батьками. Загалом же побут був позбавле­ний будь-якої комфортності. У житлах не лише спали та харчува­лися, а й займалися виробничою діяльністю, часто шкідливою для здоров’я, холодної пори року утримували худобу. Звідси масова ди­тяча смертність, низький рівень та середній вік життя, що не пере­вищував сорока років. II тис. до н. е. залишилося в історії України періодом найбільш сталої осілості в усіх географічних зонах, що й зумовило порівняно високий розвиток домобудівництва.