Глава 1 ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ

Як і колишня, сучасна теорія розміщення праслав’ян має низ­ку вразливих місць, бо значною мірою заснована на інтуїції. Го­ловний її недолік полягає в тому, що генетична спадковість між племенами тшинецької спільності та слов’янами раннього серед­ньовіччя через культури пізнього бронзового та раннього залізного віків простежується з великими труднощами, а іноді й зовсім не простежується. Однак польські археологи вважають, що архео­логічні матеріали дають найвагоміші підстави для реконструкції лінії спадковості від доби бронзи до середньовіччя ^[215].

Вельми істотна думка археологів про те, що найдавніший центр слов’янства розташувався не на захід, а на схід від Вісли. Нині во­на дістає підтримку і серед лінгвістів, які на основі даних гідроні­мії та картографії дійшли висновку, що найдавнішою територією слов’янства є та, котру займали в Україні східнотшинецькі племена.

Так, К. Мошинський, аналізуючи назви річок Дніпровського басейну, встановив, що найрясніше скупчення річкових назв, які вдається пояснити за допомогою слов’янського лексичного матеріа­лу, без залучення аналогічних матеріалів з інших мов, у розлогому тупому трикутнику поміж Прип’яттю та південними ділянками Се­реднього Дніпра.

У дослідженні, присвяченому назвам річок Правобережної Ук­раїни, О. М. Трубачов пише, що найбільше слов’янських гідронімів у центральній частині басейну правобережної Прип’яті та на пра­вобережжі Середнього Подніпров’я. Він також відзначає, що най­давніші слов’янські гідронімічні основи виявлені лише на Прип’яті.

Виходячи із специфіки словоутворень, О. М. Трубачов виділяє три локальні групи слов’янської мови: верхньодністровську, захід­но- та східноприп’ятську. Вони досить добре узгоджуються з виді­леними на археологічному матеріалі комарівською та варіантами східнотшинецької культур. Так, верхньодністровській групі відпо­відає комарівська культура, західноприп’ятській — ровенський варіант, а східноприп’ятській — київський варіант східнотшинець­кої культури. Остання група, на думку О. М. Трубачова, є немовби головним плацдармом стародавнього слов’янства ^[216].

Лінгвісти вважають, що у середині II тис. до н. е. слов’янська спільність мала більш замкнене ядро та відкриту різним впливам периферію. Так, ядро праслов’ян можна пов’язати з племенами прип’ятського басейну, а як слов’янську периферію, напевне, мож­на розглядати споріднену тшинецькій комарівську культуру, від­криту з півдня карпато-дакійським впливам, західнотшинецьку куль­туру, на якій позначався германський мовний вплив, та сосницьку групу пам’яток, відкриту балтським та північноіранським впливам.

Наступний етап історії праслов’янських племен починається з настанням залізного віку.

Генетична спадковість поміж тшинецькою та білогрудівською культурами в археологів нібито сумнівів не викликає. Білогрудів- ська культура репрезентує вже добу пізньої бронзи на значній те­риторії Правобережної України, поміж Дністром та Середнім Дніп­ром, Прип’яттю на півночі та Россю на півдні, де мешкали племе­на, які можна відносити до одного етносу — праслов’янського. Для визначення етнічної належності цих племен у більш пізній час ар­хеологи та славісти використовують ретроспективний метод. Вони пов’язують білогрудівську та частково чорноліську культуру з куль­турами раннього залізного віку і через них — із зарубинецькою культурою, слов’янська належність якої до останнього часу визна­валася більшістю археологів.

Дослідники вважають, що під час формування слов’янського етносу на суміжних територіях, у межах Правобережної України певний час проживали ще два етнічні утворення: балти та фракій­ці. їхня роль у давній історії України, зокрема за доби бронзи, бу­ла значно скромнішою, ніж роль слов’ян. Але щоб скласти цілісне уявлення про історичний процесе, необхідне вивчення усіх стосов­них до цього фактів.

Протобалти

Більшість археологів, лігвістів та антропологів (X. А. Моора, П. М. Третьяков, Д. А. Крайнов, Г. С. Кнабс, Р. Я. Де­нисова та ін.) північно-східну групу культур шнурової кераміки відносять до стародавніх балтів. Головною підставою для цього є те, що на території даної групи, яка включає частину середньод- ніпровської, фатьянівську, баланівську культури, а також пам’ят­ки Південно-Східної Прибалтики, від шнурових культур до істо­ричних балтів не спостерігається істотних переміщень населення. Щодо найцікавіших для давньої історії України середньо дніпров­ських племен відомо, що вони не були однорідними. Основна їхня частина, мабуть, входила до праслов’янської спільності. З байтами слід пов’язувати лише північно-східні групи пам’яток середньо- дніпровської культури, близькі до фатьянівської культури.

Попри дискусійність питання щодо існування балто-слов’янсь- кої спільності такі тверді прихильники наявності цієї спільності, як Т. Лер-Сплавінський та В. Георгієв, уважають, що кінець її не міг настати раніше II тис. до н. е.. Отже, культури бронзової до­би, навіть такі відносно ранні, як культури шнурової кераміки, а тим більше ті, що прийшли їм на зміну за доби середньої бронзи, відображали вже період роз’єднаних балтів та слов’ян. Попервах кордони поміж ними були, вірогідно, нечіткими, що підтверджує зафіксована лінгвістами надзвичайна близькість балтійської та сло­в’янської мов. В. Георгієв, зокрема, пише, що серед індоєвропейців немає інших груп, які були б так схожі між собою, як балтська та слов’янська. їхню близькість відзначають і археологи, характери­зуючи, ймовірно, різноетнічні культури шнурової кераміки. Вони аргументовано показують, що шнуровики були генетичною осно­вою групи культур доби середньої бронзи, репрезентованих тши- нецько-комарівською спільністю, яка включала комарівську, захід­но- та східнотшинецьку культури. В останній чітко вирізняються чотири локальні варіанти. Найбільш східний, сосницький, розта­шувався у межиріччі Дніпра та Десни. Його генетична близькість до середньодніпровської культури переконливо висвітлюється у ря- ^[217] ді археологічних праць ^{[218] [219] [220]. Ф. П. Філій вважає, що до області най­давнішого слов’янського етногенезу слід включати також і район Лівобережного Подніпров’я поміж річками Сож та Десна. Та оскільки область балтської гідронімії охоплює межиріччя Дніпра та Десни, а також правобережжя Сейму, існує ймовірність того, що сосницькі пам’ятки належали балтам. Є підстави відносити час виникнення балтських гідронімів до доби середньої бронзи, бо саме для цього періоду характерні контакти балтських та іранських племен. Низка іранських гідронімів у Лівобережній Україні пов’я­зується з поширенням пам’яток зрубної культури.}

За доби пізньої бронзи відміни поміж племенами, які населяли північ України, що намітилися наприкінці існування культур шну­рової кераміки та почали виявлятися за доби середньої бронзи, увиразнюються. На базі сосницького варіанта виникають лебедівсь- кі пам’ятки, що сприймаються рядом археологів як хронологічно пізній етап сосницького варіанта. Дуже близькі за усіма головними показниками, сосницькі та лебедівські пам’ятки дають можливість говорити про їхню генетичну спадковість та єдиний етнос. При цьому в лебедівській культурі з’являється ряд ознак, що зближу­ють ГЇ з юхновською та дніпро-двінською культурами, віднесеними більшістю дослідників (X. А. Моора, П. М. Третьяков, В. В. Седов, Б. А. Шмідт) до давніх балтів. Балтам, вірогідно, належала підгір- цівська культура, яка побутувала на південь від Прип’яті у ран­ньому залізному віці та мала багато спільних рис з пам’ятками ле- бедівського типу. На доказ того, що підгірцівська культура пов’я­зана з бал тами, Ю. В. Кухаренко наводить дані щодо їхньої близь­кості до відомої культури західнобалтських курганів голіндів ^[221]. Антропологи зазначають, що провідним типом усіх балтських пле­мен на території Литви, Південної Латвії, значної частини Біло­русі, а також деяких районів північно-східної Польщі та України є доліхокранний європеоїдний тип із широким та відносно високим обличчям.

Підсумовуючи, слід сказати, що на території північної частини Правобережної України та в межиріччі Дніпра та Десни протягом усього бронзового віку проживали споріднені поміж собою племе­на, які відносяться до балто-слов’янського етносу. На початку бронзової доби етнічний розподіл на балтів та слов’ян швидше за все був ще відносним. На користь цього говорить близькість серед- ньодніпровської культури та культур шнурової кераміки Західної України: городоцько-здовбицької, стрижовської та підкарпатської, а також, вірогідно, правобережних та лівобережного (сосницького) варіантів східнотшинецької культури. Але вже на кінець доби бронзи відміни як у культурному, так, імовірно, і в етнічному пла­ні між балтами та слов’янами окреслились вже досить чітко.

Фракійці

За доби бронзи фракійці проживали на півден­ний захід та захід від слов’ян. Це була численна група племен, яка обіймала величезну територію сучасних Румунії, Болгарії, Угорщи­ни та частково Західної України. Перші свідчення про фракійців, які е в античних писемних джерелах, відносяться до X—VIII ст. до н. е., тобто до рубежу бронзової доби та раннього залізного віку. Для історії України найважливішими є взаємовідносини фракійців із кіммерійцями та скіфами, що аналізуватимуться у наступному томі. Тут слід відзначити, що виділення фракійського етносу від­булося ще за доби бронзи й найпевніше пов’язане із знаменитою гальштатською культурою, початок якої датується XII ст. до н. е. На території України проживали дві порівняно невеликі групи північнофракійських племен, котрі відносилися до гетів, даків та, ймовірно, агафірсів. Одна із цих груп іменується голіградською за скарбом, знайденим біля с. Голігради Тернопільської області. Вона займала Прикарпаття та придністровські райони Чернівецької, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Другу групу можна назвати молдовською. Вона розташовувалася у Прутсько-Сіретсько- му межиріччі Румунії та у лісостепових районах Молдови. Східні кордони гальштатських груп не зовсім з’ясовані. Існує думка про проникнення окремих груп фракійського населення далеко на схід. Вважається, що пам’ятки фракійського гальштату голіградсь- кої групи на Середньому Дністрі межують із чорноліською культу­рою, слов’янська належність якої упродовж тривалого часу не ви­кликала сумнівів. Нині ж питання щодо шляхів формування та етнічної належності чорноліської культури стало спірним. Одні до­слідники висловлюють думку, що на її формування справили знач­ний вплив фракійські культури голіградської та молдовської груп ^[222]. Інші припускають проникнення на схід та північний схід із серед­нього Подністров’я якоїсь частини південнофракійського населен­ня ^[223]. Треті схильні вбачати у чорноліській одну з культур фра­кійського гальштату, яка у своєму русі досягла Дніпра. Остання думка, що належить і авторові цього розділу, є найбільш дискусій­ною, тому розглянемо її детальніше. Чорноліська культура була виділена О. І. Тереножкіним. Він же охарактеризував цю культуру та визначив її етнічну належність — як слов’янську ^[224]. Багата, яскрава та гарно досліджена чорноліська культура викликала за­цікавленість, а її етнічна належність одержала палку підтримку. Упродовж останніх трьох десятиліть з’явилися матеріали, які зму­шують по-іншому поглянути на етнічні процеси в давній Україні, зокрема на етнічну належність чорноліської культури. Висновки О. І. Тереножкіна базувалися на тому, що чорноліська культура цілком місцева, своїм походженням зобов’язана розвитку біло- грудівської культури. Остання, в свою чергу, генетично пов’язана з тшинецькою. Далі відбулося переростання чорноліської культури у лісостепові скіфські, що згодом еволюціонували у зарубинецьку.

Тим часом порівняння білогрудівських та чорноліських пам’я­ток детально ніколи не проводилося. А проведене дало змогу дійти висновку про їхні суттєві відмінності. Насамперед слід відзначити різницю у рівні розвитку, попри незначний між ними хронологіч­ний розрив. Білогрудівська культура — типовий зразок суспільства пізнього бронзового віку Полісся та північних районів Лісостепу з примітивним побутом, відсталим, певного мірою застійним госпо­дарством. Чорноліська ж культура для усієї Східної Європи явище унікальне — з розвинутим бронзоливарним виробництвом, високим рівнем керамічного, косторізного та будівельного ремесел.

Усі ці факти спричинилися до того, що ряд археологів перегля­нули свою думку щодо чорноліської культури. В усіх останніх працях Г. І. Мелюкової та Г. І. Смирнової — головних дослідників фракійських культур у Молдові та на Середньому Дніпрі — підкре­слюється великий вплив названих культур на формування чор­ноліської. Незважаючи на такі зміни, принципова оцінка чорно­ліської культури як місцевої, що є продовженням білогрудівської і, отже, слов’янської залишається в силі. Однак відмінності між білогрудівською та чорноліською чи, вірніше, чорнолісько-жабо- тинською культурами настільки значні, що одними впливами, на­віть найсильнішими, пояснені бути не можуть. Досить очевидно, що поява у Закарпатті, Прикарпатті та західних районах Молдови пам’яток фракійського гальштату пов’язана з масовим переселен­ням із території початкового проживання — регіону, розташовано­го на південний схід від Трансільванії та Карпат. Серед прийшлого населення розрізняються кілька груп. У зв’язку з чорноліською культурою найцікавішою видається сахарнянсько-солонченська група фракійського населення, яка із зони первинного проживання на території Нижнього Подунав’я переселилася до Середнього Под­ністров’я і далі на схід, углиб лісостепової України. Своєрідні па­м’ятки, рішуче відмінні від Білогрудівки, на Дністрі, Південному Бузі, Тясмині, Дніпрі та Ворсклі, вказують на шлях руху фракій­ського населення. Дані археологів підтверджуються лінгвістами.

О. М. Трубачов саме на території Правобережної України встанов­лює велику кількість гідронімів фрако-дакійського та іллірійсько­го походження. Показовим є скупчення цих гідронімів на порівня­но вузькій смузі, що простяглася від Верхнього та Середнього Под­ністров’я на північний схід до Дніпра ^{[225] [226].}

Група племен чорноліської культури, належна до фракійського етносу, перетнула Дніпро і розселилася на р. Ворсклі. У зв’язку з цим слід нагадати, що багато хто з лінгвістів відзначають пара­лелі у балтійських та фракійських мовах ^[227]. В. В. Седов пише про існування якихось балто-фракійських контактів і про те, що на півдні свого ареалу балти, можливо, стикалися із фракійським на­селенням. Не варто виключати можливість таких контактів на те­риторії ворсклинської групи чорноліської культури.

Як українські, так і зарубіжні археологи пам’ятки фракійсько­го гальштату Молдови та Середнього Подністров’я пов’язують із пле­менем агафірсів. Останнім часом для цього з’явилися нові докази ^[228].

Усе сказане становить інтерес для можливого ототожнення чор­ноліської культури не лише із фракійським етносом, а й, більш конкретно, з одним з історично засвідчених племен цього етносу.

Протофіно-угри

На території лісостепової частини Лівобережної України вирізняється група населення, що належала до протофіно- угорського етносу. Як з археологічного, так і з лінгвістичного по­гляду вона досліджена недостатньо. Не викликає сумнівів лише те, що упродовж усієї доби бронзи у північно-східних районах Лівобе­режної України проживали племена, у матеріальній та духовній культурі яких добре простежується спадковість. Оскільки між ар­хеологічними пам’ятками Північно-Східної України та більш схід­ними районами за доби енеоліту та бронзи спостерігається безсум­нівна близькість, питання спільної культурної та етнічної їхньої належності не може вирішуватися поза етнічними процесами, що відбувалися на території Подоння та Волго-Окського басейну сусід­ньої держави.

Почати слід із того, що неолітичні пам’ятки із ямково-гребін­цевою керамікою складають південно-західну периферію великої спільності на просторах від Уралу до східної Прибалтики. Протя­гом довгого часу етнічна належність носіїв культури ямково-гре­бінцевої кераміки і лінгвістами (Д. X. Бубрах, П. А. Арісте), і ар­хеологами (Ю. Айліо, А. М. Таллгрен, Б. С. Жуков, X. A. Moopa, Л. Ю. Янітс, Д. Я. Телегін та ін.) визначалася як фіно-угорська. Нині це питання уявляється складнішим, однак, як і колись у но­сіях культури ямково-гребінцевої кераміки вбачають один із суб­стратів фіно-угорської народності (П. М. Третьяков, А. X. Халіков, H. Н. Гуріна).

Кінець ямково-гребінцевої культури в Україні визначається на підставі співіснування її носіїв з носіями культури кулястих ам­фор і віднесений до кінця III — початку II тис. до н. е. Доля на­щадків цих племен у різних регіонах була різною. Але будь-яких помітних змін у північно-східній частині Лісостепової України не фіксується, через що можна припускати розвиток місцевих пле­мен. Це тим більше вірогідно, що тут відома група пам’яток, котру можна розглядати як результат цього розвитку. 1928 р. М. Я. Py- динський та Я. Морачевський виявили поселення на р. Сейм (Ma- р’янівка Путивльського району Сумської області). Аналізуючи його матеріали, вони дійшли висновку, що, незважаючи на безсумнівні пережитки традицій ямково-гребінцевої культури, поселення відно­ситься до бронзової доби ^[229]У 1950-ті роки на Десні та Сеймі було знайдено іще кілька поселень (Волинцеве, Глушець, Дорошівка), які значно розширили уявлення про мар’янівську культуру та підтвердили думку М. Я. Рудинського щодо її генетичного зв’язку з ямково-гребінцевою культурою.

Виявлення мар’янівських пам’яток на Дону, Сожі, Оці та Усі дає можливість припустити, що вони обіймали велику територію. Відносно добре вивчені поселення пізнього етапу мар’янівської куль­тури. Пам’ятки, які відносяться до нього, займають практично увесь ареал, заселений у попередній період носіями культури ям­ково-гребінцевої кераміки. Багато з посудин пізнього етапу мар’я­нівської культури мають своєрідну технічну особливість — вони вкриті розчосами, які іноді нагадують сітчастий візерунок або відбиток грубої тканини. Ймовірно, цю рису, слід пов’язувати з культурами так званої текстильної кераміки, поширеними від по­низзя Ками до Балтійського моря ^[230]. Дослідники відзначають, що ці своєрідні пам’ятки виявляють спадковість з більш ранніми міс­цевими культурами, а також те, що регіон поширення текстильної та рогожної кераміки повністю відповідав ареалові розселення фі- но-угорських племен ^[231].

Наступним етапом у розвитку етнокультурної лінії, репрезенто­ваної в Україні ямково-гребінцевим енеолітом, мар’янівськими та малобудківськими поселеннями, є бондарихінська культура доби пізньої бронзи. Усі дослідники одностайно відзначають і місцеве походження і генетичну спадковість цієї культури з пам’ятками більш раннього часу ^[232]. Як один із доказів цього наводяться посе­лення, життя на яких продовжувалося безперервно за доби і серед­ньої і пізньої бронзи.

1968.

Використовуючи ретроспективний метод аналізу археологічного матеріалу, можна припустити, що розглянуті культури близькі за етносом і складають базу східної (волзько-окської) групи фіномов- них племен. Західний кордон групи угро-фінського населення в Україні, мабуть, проходив по Сулі та середній течії Десни, бо на захід від цієї межі повністю відсутні пам’ятки з ямково-гребін­цевою керамікою, а пізніше і пам’ятки мар’янівської та бондари- хінської культур.

Етнокультурний кордон між угро-фінами та балтами залиша­ється не до кінця з’ясованим. Стосовно межиріччя нижньої течії Десни та Сули за доби пізньої бронзи, мабуть, слід говорити про змішаний етнос, який невідворотно виникає у прикордонних райо­нах. В археології сказане підтверджується тим, що пам’ятки ле- бедівської (балтської) та бондарихінської (угро-фінської) культур розташовані частково на одній і тій же території.

Індоіранці

Згідно з гіпотезою лінгвістів, протягом II тис. до н. е. у степовій та на схід від Дніпра лісостеповій смугах Східної Європи стався поділ індоіранців на індоарійську та протоіранську (північноіранську) мовні спільності. Починаючи з другої половини

XIX ст., такий поділ обгрунтовується лінгвістами, а з 30-х років

XX ст. підтверджується і археологічними матеріалами. На проти­вагу цій гіпотезі з’являється концепція пізнього проникнення на південь Східної Європи іранського етнічного елемента в особі скі­фів, підтримана рядом археологів, зокрема В. А. Ільїнською, В. В. Ce- довим, Д. Я. Телегіним. На лінгвістичному рівні її поділяють Т. В. Гамкрелідзе і В. В. Іванов та висувають принципово нову і популярну нині концепцію походження індоєвропейської спільнос­ті з території Вірменського нагір’я. Вони пов’язують нерозчлено- вані ще давньоєвропейські діалекти індоєвропейської прамови з племенами давньоямної спільності, прийшлими у III тис. до н. е. із Центральної Азії, і датують розпад давньоєвропейських діалектів та розселення індоєвропейських племен по Європі II тис. до н. е. Іранські ж племена в III—II тис. до н. е. нібито розташувалися південніше Аральського моря у Середній Азії, і лише невелика група просочувалася у степ, зокрема в Приуралля ^[233].

Підтвердження першої гіпотези, на відміну від другої, певним колом археологічних матеріалів зумовило нашу підтримку та звер­нення до неї.

Історичні дані щодо індоарійських племен свідчать про їхній прихід на територію Індії та Ірану ззовні. У Передній Азії поява носіїв мітанійської арійської мови фіксується між 1750—1650 рр. до н. е. ^[234] У писемних пам’ятках Передньої Азії 1500—1300 рр. до н. е. вдалося виявити кілька десятків слів арійського походжен­ня — імена богів, царів, терміни, пов’язані з тренуванням коней ^[235]. Із середини II тис. до н. е. відмічається проникнення арійських племен на територію Індії та Пакистану, а у другій половині II тис. до н. е. були створені гімни “Рігведи” ^[236]. І, нарешті, наприкінці II тис. до н. е. іраномовне населення з’являється на північному за­ході Іранського нагір’я ^[237]. Перелічені історичні події є відправними для реконструкції давньої історії індоіранських племен на теренах Східної Європи.

Дані історичної лінгвістики засвідчують мовні контакти індо­іранських племен з “праіталійськими”, кельтськими, германськи­ми, “пратохарськими”, балтійськими, слов’янськими індоєвропей­ської сім’ї та угро-фінськими і кавказькими з ряду неіндоєвро- пейських. Принципово важливо, що ці контакти відбувалися іще у передскіфський період та тривали протягом багатьох віків. Так, угро-фінські та індоіранські племена, співіснуючи на мовному рів­ні, пройшли шлях розвитку від арійської спільності, через поділ цієї спільності на протоіндоарійську та протоіранську і до відособ­лення північноіранської (скіфо-сарматської) групи ^[238].

А ось як виглядає історія Східної Європи, включаючи Україну, за даними історичної лінгвістики.

Друга половина III тис. до н. е. — тривалі контакти фіно- угорського світу з арійською спільністю.

Перша половина II тис. до н. е. — поділ арійської спільності на протоіранську та протоіндійську. Остання залишила територію Єв­ропи і через Передню Азію просунулася до Індії.

Кінець II — початок І тис. до н. е. — поділ протоіранської спільності на дві групи: кімеро-скіфську та протомідоперсидську. Остання проходить через Кавказ на південь і займає Іранське на­гір’я ^[239].

Розроблена періодизація та хронологія культур степової смуги бронзової доби дає можливість зіставити дані лінгвістики та архео­логії. Періоду нерозчленованої арійської спільності відповідає ямна культурно-історична спільність другої половини III тис. до н. е. Ке­руючись результатами ретроспективного аналізу етнічної належ­ності степових культур бронзової доби, М. Я. Мерперт та В. О. Саф­ронов дійшли висновку, що ямні племена відносяться до індоіран­ської спільності.

У першій половині II тис. до н. е. у степовій та лісостеповій смугах Лівобережної України послідовно панували носії ката­комбної культури та культури багатоваликової кераміки. Першу Е. О. Берзін, Е. А. Грантовський та Л. С. Клейн ідентифікують вже не з індоіранцями загалом, а конкретно з індоарійською спільніс­тю. Під індоаріями (праіндоаріями) розуміються пращури тих арій­ських племен, які у другій половині II тис. до н. е. вдерлися на те­риторію Пакистану та Індії і започаткували нову індійську цивілі­зацію. Упродовж останніх десятиліть у Прикубанні, Надазов’ї та Північному Причорномор’ї — регіонах найщільнішої концентрації пам’яток катакомбної культури виділено шар індоарійської гідро­німії, топонімії та ономастики. О. М. Трубачов релікти індоарійсь­кої мови відносить виключно до скіфо-сарматського часу ^{[240] [241]. Інші дослідники вважають, що індоарії могли мешкати у названих ре­гіонах значно раніше — у період полілу індоіранської спільності на дві гілки у Південно-Східній Європі.}

За спостереженнями Л. С. Клейна індоарійськими елементами у культурі катакомбної спільності є: катакомба як форма похо­вальної споруди; парні поховання чоловіка та жінки; використання вохри у поховальному ритуалі; кам’яні булави та сокири як ре­пліка “ваджри” — кийка Індри; комплекти гральних костей; на­явність половини тулуба коня у могилі; курильниці. Проте ката­комбна спільність не може бути визнана одноетнічною, індоарійсь­кою, оскільки складається з кількох, вельми відмінних між собою культур. Поряд з індоарійським у катакомбній спільності можна припустити наявність прагрецького та давньопівнічнокавказького етнічних елементів.

Якщо катакомбні племена були переважно аріями, що вже ви­ділилися з індоіранської спільності, то до іранської гілки могли належати племена полтавкінської спільності, які займали на по­чатку II тис. до н. е. простори Поволжя та Приуралля. Волга як велика священна ріка фігурує у літературних пам’ятках і індоаріїв під назвою Рангха, Раса, і давніх іранців під назвою Ранха. Давня назва Волги (Ра, Рас) трапляється в античних авторів, а у мордов­ського народу вона збереглася донині як Раво.

Культурні трансформації, що відбувалися у другій чверті II тис. до н. е. за участю абашівських, полтавківських та катакомбних племен, спричинилися до значних переміщень населення та утво­рення нових культур — синташтинської та багатоваликової кера­міки — на південному сході Європи. В етнічному плані носіїв на­званих культур пов’язують з індоіранськими племенами ^[242].

Можна припустити, що індоарії займали переважно західний ареал (культура багатоваликової кераміки), а праіранці — східний (синташтинська культура), наслідуючи відповідно катакомбну та полтавкінську лінії розвитку. Ближче до середини II тис. до н. е, індоарії мігрують з теренів Східної Європи, а на величезній тери­торії від Уралу до Дніпра поширюється досить уніфікована за усі­ма показниками зрубна культура. Належність її носіїв до північ- ноіранського етносу обстоюється практично усіма дослідниками. За такої ситуації в Україну зі сходу, із Середнього Подоння, у середо­вище носіїв культури багатоваликової кераміки, точніше, їхніх за­лишків просувається іраномовне населення зрубної культури. Та­ким чином, у XV ст. до н. е. відбувається поступова іранізація спо­чатку лісостепової та степової смуг Лівобережної України, а зґодом і Північного Причорномор’я.

Отже, висновок лінгвістів щодо появи іраномовного населення у Північному Причорномор’ї не пізніше другої половини II тис. до н. е. ^{[243] [244] [245] підтверджується археологічними матеріалами. Український лінгвіст О. С. Стрижак виділив шар іранських гідронімів, а С. С. Березанська пов’язала його з низкою пам’яток зрубної куль­тури цього регіону. В. І. Абаєв визнав слушність такого зіставлен­ня, вказавши на конкретні іранські гідроніми доскіфського часу в Україні. Лише в басейні Дніпра збереглися такі доскіфські ірансь­кі назви річок: Апажа, Апака, Артополот, Асмонь, Амонька, Ворс­кла, Домоткань, Есмань, Рать, Рашевка, Реть, Реут, Руда, Само- ткань, Свала, Сев, Сейм, Сноропод, Сула, Cypa, Удай, Удав, Хон. Відносно незначну кількість найдавніших іранських гідронімів у степовій смузі України, найзахідніший серед яких p.∏pyτ, Е. Фас- мер пояснює тим, що вони були “змиті” тюркською гідронімією наступних епох. На схід від нашої держави — до Волги і далі на Урал та в Зауралля — простежується доскіфська іранська гідро­німія, охоплюючи, таким чином, увесь зрубно-алакульський блок}

* 43 культур

У XVI—XV ст. до н. е. культура багатоваликової кераміки в Правобережній Україні та зрубна в Лівобережній еволюціонують у сабатинівську та пізньозрубну культури, які характеризуються на­явністю значного відсотка валикового посуду та близьким, до то­тожності, поховальним ритуалом. Можна припускати етнічну близь­кість вищевказаних культур у межах швнічноіранської мовної спіль­ності, враховуючи згаданий процес іранізації носіями зрубної куль­тури племен культури багатоваликової кераміки. Обидві культури, сабатинівська та пізньозрубна, включені до так званої спільності культур валикової кераміки, котру пов’язують із найдавнішими іраномовними народами ^{[246] [247].}

У XII ст. до н. е. відбувається чергова зміна археологічних куль­тур в Україні. У степовій смузі утверджується білозерська культу­ра, віднесена до пізнього горизонту культур валикової спільності. У IX ст. до н. е. значне скорочення населення у степу, криза осіло­го скотарсько-землеробського господарства та коливання клімату спричинили перехід до кочового скотарства окремих груп ірано- мовних племен євразійських степів. Археологічно простежується вторгнення до Північного Причорномор’я нової хвилі іраномовних племен, які разом із місцевим населенням формують культуру іс­торичних кіммерійців.

Історичні події в Україні протягом II тис. до н. е. позначені взаємодією п’яти значних етнічних груп населення, котрі репре­зентують індоєвропейську та фіно-угорську мовні спільності. Різно­манітні відносини взаємодіючих етносів складають суть історично­го процесу бронзової доби, надто збідненого відсутністю писемних джерел.

Головні історичні події

II тис. до н. е.

Для висвітлення бронзової доби в Україні велике значення має не лише виявлення головних етнічних груп, які на­селяли її тоді, а й встановлення конкретної ролі кожної з них та характеру їхньої взаємодії упродовж II тис. до н. е. До того ж то­гочасні події слід розглядати у контексті історичних процесів Ста­рого Світу, зокрема у найдавніших державних утвореннях.

Можливість реконструкції історичних подій в Україні протягом ' II тис. до н. е. зумовлена об’єктивним станом дослідженості її ре­гіонів. За цей час більш-менш одночасно у всіх регіонах відбулися чотири зміни археологічних культур. Цим змінам відповідають чо­тири карти поширення синхронних культур ^4б. Причому століття культурних трансформацій (XXI—XX, XVII—XVI, XIII—XII ст. до

Карта 11. Культури доби ранньої бронзи.

Катакомбна культурно-історична спільність (І):

1 — Улянівка; 2 — Олександрівна, учгосп “Самарський”; 3 — Соколове; 4 — Хащеве; 5 — Вербки; 6 — Губиниха; 7 — Павлівна; 8 — Пологи; 9 — Терни; 10 — Печеніги; 11 — Буна­кове; 12 — Сердюкове; 13, 14 — Мечебелове, Петровське; 15 — Савинці; 16 — Куньє; 17 — Воронцівка; 18 — Куп’янськ; 19 — Піски Радьківські; 20 — Преображение; 21 — Ковалівна; 22 — Сватове; 23 — Новомикільське; 24 — Проказіне; 25 — Петровське; 26 — Нова Астра­хань; 27 — Петрівка; 28 — Войтове; 29 — Трьохізбенка; ЗО — Велика Комишуваха; 31 — Стратилатовка; Кам’янка; 32 — Мала Комишуваха;* 33 — Селимівка, Шпаківка; 34 — Слов’яногорськ; 35 — Миньївський Яр; 36 — Черевків; 37—44 — Слов’янськ, Ступки, Po- дионівка, Кам’янка, Дронівка, Миколаївка, Переїзна, Покровське; 45—49 — Тополівка, Ли- сичанськ, Привільне, Горський, Тошківка; 50—61 — Жолобок, Сокольники, Знам’янка, Пришиб, Фрунзе, Зимогір’я, Говоруха, Олександрівськ, Луганськ, Родакове, Кіровськ, Ми­колаївка; 62 — Стрільцівка; 63 — Новоселівка; 64—65 — Благівка, Астахове; 66 — Провал­ля; 67 — Мар’їне; 68 — Прирічне, 69 — Ізобільне; 70 — Портове; 71 — 73 — Калініне, Кри- ловка, Степне; 74—78 — Славне, Шалаши, Солдатове, Наташине, Донузлав; 79, 80 — Коло­ски, Привітне; 81—83 — Оріхівка, Дальнє, Лугове; 84 — Донецьк; 85 — Олександрівна; 86 — Василівна; 87 — Новоселівка; 88 — Орловське; 89 — Приморське; 90 — Маріуполь; 91 — Кременівка; 92 — Октябрське; 93 — Покровське; 94 — Бердянськ; 95 — Новопи- липівка; 96 — Терпіння (Аккермень); 97 — Троїцьке; 98 — Виноградне; 99 — Токмак; 100— Заможне; IOl — Лубни; 102— Жовнин; 103, 104— Адамівка, Новогригор’ївка; 105 — Мишурін Ліг; 106—Ill — Петриківка, Могилів, Верхня Маївка, Перещепине, Минів- ка, Підпорожнє; 112, 113 — Стрільча Скеля, Перун; 114, 115 — Виноградний, Дурна Скеля; 116, 117— Вільноуланівка, Вільногрупгівка; 118—123— Нікополь, Вищетарасівка, Хмель­ницький, Кут, Грушівка, Мар’янське; 124—128 — Золота Балка, Гаврилівна, Леонтіївка, Філатівка; 129—137 — Златопіль, Дніпрорудне, Балки, Михайлівна, Орлянка, Велика Біло­зерна, Гюнівка, Менчикури, Первомаївка; 138—147 — Велика Ільїнка, Тавричанка, Вільна Україна, Костогризове, Семенівка, Роздольне, Новокам’янка, Любимівка, Василівна, Софіївка; 148 — Снігурівка; 149 — Львове; 150 — Антонівка; 151 — Білозерна; 152 — Олешня; 153—159 — Новочорномор’я, Шевченко, Широке, Красне, Чаплінка, Бабенкове, Першокостянтинівка; 160 — Сергіївна; 161 — Новотроїцьке; 162—170 — Цілинне, оз. Старе, Танкове, Рисове, Болотне, Мартинівка, Чкалове, Богачівка, Філатівка; 171 — Чорний Камінь; 172 — Новогорський; 173 — Астаніне; 174 — Леніне; 175, 176 — Кривий Ріг, Афа­насьеве; 177—187— Привільне, Пелагеївка, Майорівка, Новорозанівка, Антонівка, Баратів- ка, Старо горо жене, Костянтинівна, Булгакове, Відрадне, Піски; 188 — Касперо-Миколаївка; 189 — Христофорівка; 190 — Петропавлівка; 191 — Новогригор’ївка; 192 — Калинівка; 193 — Нова Одеса; 194 — Новопетрівка; 195 — Покровка; 196 — Ковалівна; 197 — Матвіїв­на; 198— Жовтневе; 199— Лимани; 200— Лупарєве; 201—204— Іванівна, Чапаївка, Яблуня, Кам’янка; 205 — Одеса; 206 — Монаши; 207 — Нерушай; 208 — Глибоке; 209 — Холмське; 210—216 — Новоселиця; Трапівка, Вишневе, Жовтий Яр, Хаджидер I, III (Ярославка); 217, 218 — Надлиманське, Єфимівна; 219 — Великозименове; 220 — Успенка; 221, 222 — Головковка, Звенигородка. Культури шнурової кераміки (II): підкарпатська куль­тура, верхньодністровська група: 1 — Баличі; 2 — Коропуж; 3 — Комарно; 4 — Кульчиці; 5 — Зал у жали; 6 — Ковпець; 7 — Кавське; 8 — Красів; 9 — Серники; 10 — Бовшев; 11 — Лотатники; 12 — Крил ос; 13 — Комарів; 14 — Вікторів. Підкарпатська культура, подільська група: 15 — Жуличі; 16 — Ясенівка; 17 — Дусанів; 18 — Висоцьке; 19 — Хотин, 20 — Ko- ритне; 21 — Плужне; 22 — Сивки; 23 — Климівці; 24 — Остап’є; 25 — Хоростків; 26 — Завадинці; 27 — Окняки; 28 — Передіваннє; 29 — Кошилівці; ЗО — Студениця. Городоцько- здовбицька культура: 31 — Заказанка; 32 — Ляховичі; 33 — Гірки; 34 — Острівці; 35 — Молодове; 36 — Завишня; 37 — Іванчиці; 38 — Половля; 39 — Городок; 40 — Острожець; 41 — Грабовець; 42 — Берестечко; 43 — Липа; 44 — Переділи; 45 — Жорнів; 46 — Мок- винський Майдан; 47 — Городок; 48 — Хотин; 49 — Зозів І; 50 — Малий Олексин; 51 — Зозів II; 52 — Великий Олексин; 53 — Старий Мільськ; 54 — Здовбиця; 55 — Стадники; 56 — Кургани; 57 — Петрівка; 58 — Горичів; східнословацька курганна група: 59 — Зняце- ве; 60 — Медведівці; 61 — Мукачеве-Мала Гора; 62 — Батрадь Середньодніпровська культу­ра: 63—65 — Новосілки, Шуляки, Шандри; 66 — Долинка (Яцковиця); 67—69 — Івахни, Підвисоцьке, Коритне; 70 — Рижанівка; 71 — Будківка; 72 — Дібровка; 73 — Сухини; 74 — Мокиївка; 75 — Городище; 76 — Пекарі; 77 — Медвин; 78 — Кедина Гора; 79 — Лубни; 80 — Пирятин; 81 — Козинці; 82 — Трахтемирів; 83 — Канів І—V; 84 — Бурти; 85—87 — Гамарня, Яблунівка, Деренковець; 88—90 — Зеленьки, Лип овець, Кагарлик; 91 — Нетереб- ки; 92 — Гришенці; 93 — Іванковичі; 94 — Гатне; 95 — Забара; 96 — Красне; 97 — Вишго- род; 98 — Стасеве; 99 — Моства; IOO — Кийлів; 101, 102 — Бортничі I, II; 103 — Гречани­ки; 104 — Новосілки; 105 — Чернин; 106 — Пустинна; 107 — Завалівка; 108 — Євминка;

109— Золотники; 110— Описів; 111 — Бахмач; 112— Річки; 113— Волинцеве; 114 — Погорілівка; 115 — Мезин; 116 — Куликова Гора; 117—119 Дубина, о-в Березовий, о-в Свердловський, Дзвонкове; 120 — Курилівка; 121 — Мис Очкінський. Культура Ніршег: 1 — Добрань; 2 — Дрисина; 3 — Мукачеве-Висока Гора; 5 — Бобове. ~

н. е.) змінювалися віками стабільності. Важко заперечити думку, що за змінами культурними стояли певні етнічні трансформації.

Культурній трансформації XXI—XX ст. до н. е. передували ва­гомі історичні події у Месопотамії. На початку XXII ст. до н. е. сюди вторглися кутії. 2137 р. до н. е. впало царство Аккад, а на зламі XXII—XXI ст. до н. е. утворилося нове царство Шумеру та Аккаду ^[248]. Згідно з вірменськими історичними хроніками, приб­лизно у XXI ст. до н. е. легендарний ассирійський цар Нін здій­снив великий похід на північ. Не можна повністю ігнорувати мож­ливий вплив цих подій на ситуацію довкола Азовського моря, де, як доводить С. Н. Братченко, з’являються найдавніші пам’ятки ка­такомбної культури. Причому слід мати на увазі можливість не лише культурних впливів, а й проникнення окремих груп населен­ня з Північного Кавказу на терени України та їхньої участі разом із корінним на той час населенням ямної спільності у формуванні катакомбної культури. Поширення катакомбної культури спричи­нилося до зникнення ямних старожитностей у степу та на півдні лісостепової смуги України. Лише у Північно-Західному Причорно­мор’ї на місцевій ямній основі за участю північних племен культу­ри шнурової кераміки формується своєрідна буджацька культура, синхронна ранній катакомбній. Індоарійська етнічна належність принаймні певної частини катакомбних племен є найбільш архео­логічно аргументованою. Використання катакомбниками Північно­го Причорномор’я техніки порошкового живопису, поширеного з прадавніх часів у аріїв Північно-Західної Індії, говорить на користь цієї гіпотези ^[249].

У першій чверті II тис. до н. е. з південними племенами спів­існували носії культур шнурової кераміки, які заселяли Полісся, північну смугу лісостепу та Прикарпаття. Загалом же культури шнурової кераміки, або “бойових сокир”, займали величезні терени Середньої та Східної Європи. Згідно з лінгвістичними та археоло­гічними даними зона поширення цих культур відповідає ареалу розселення північної групи індоєвропейців. До їхнього складу вхо­дили предки слов’ян, балтів та германців. На територіях Волині, Поділля та Прикарпаття у попередню епоху хазяйнували носії три­пільської культури та культури кулястих амфор. Стосовно великої кількості кам’яних сокир, пов’язаних із культурами шнурової ке­раміки, що домінують в усіх археологічних збірках музеїв лісосте­пової частини Правобережної України, досі немає жодного цілком переконливого пояснення. Існує думка, що це матеріальні свідчен­ня перебування тут під час воєнних походів войовничих племен. Такій трактовці суперечить низка фактів. Головний із них полягає в тому, що сокири функіонально поділяються на дві групи: меншу складають бойові сокири, більшу — сокири для рубання та корчу­вання дерев. У зв’язку з цим вірогіднішою є версія, згідно з якою значне поширення сокир зумовлене розвитком землеробства. Прий­маючи теорію К. Ренфрю щодо поширення прото- та праслов’ян ра­зом із розвитком землеробства, можна твердити, що гіпотеза про використання сокир для підсіки та приготування землі під посіви більше відповідає поясненню швидкого та широкого розповсюджен­ня культур шнурової кераміки на території України, аж до Серед­нього та Верхнього Подніпров’я.

Просуваючись на північний схід, носії найпівденнішої групи культур шнурової кераміки контактували із степовиками. Кілька типових для шнуровиків посудин знайдено у похованнях інгульсь- кої катакомбної культури. У Подніпров’ї взаємини із степовими племенами виявилися більш сталими й досить мирними. Племена шнурової кераміки, ймовірно, збували катакомбникам кремінь та готові крем’яні знаряддя, про що свідчить наявність в обох культу­рах подібних за формою та технологією виготовлення предметів оз­броєння: кинджалів, вістер до дротиків, бойових сокир. Замість крем’яних виробів, напевне, вони одержували металеві речі, що їх степовики виготовляли самі чи вивозили з Північного Кавказу. Так слід розуміти знахідки бронзових сокир, наконечників до списів та прикрас у похованнях середньодністровської культури шнурової кераміки. У районі безпосередніх контактів цих двох головних груп населення України, що локалізується на Середньому Дніпрі, виникає якась не досить виразна і вочевидь етнічно змішана група населення, репрезентована пам’ятками типу Бортничі, Ісковщина та ін. Напевне, аналогічний процес змішування двох різних етніч­них груп відбувався у контактній зоні й більш східних районів. Проникнення культур шнурової кераміки на Лівобережну Україну фіксується вузькою смугою уздовж кордону між степом та лісосте­пом (карта 11).

У північно-східних районах, у лісовій смузі, проживала найза- хідніша група племен фіно-угорської етнічної належності, репре­зентована мар’янівською культурою. Остання контактувала з куль­турами шнурової кераміки на Сеймі та Десні, де на селищах мар’янівської культури виявлено велику кількість своєрідного по­суду, прикрашеного шнуровим орнаментом. Зрештою мар’янівські племена змушені були, можливо, відійти на північний схід, за межі України.

Завершуючи опис міжетнічних процесів на початку II тис. до н. е., слід торкнутися ситуації у Закарпатті, де землі на північ від р. Латориці заселяли носії культури східнословацьких курганів, що входила до спільності культур шнурової кераміки. На півдні ж Закарпаття досліджено культуру Ніршег, носіїв якої можна віднес­ти до протофрако-іллірійського етнічного масиву. Вважається, що носії культури східнословацьких курганів проникли у Потисся з районів Сяну та Дністра й були з часом асимільовані місцевими землеробськими племенами ^[250].

Загалом перша чверть II тис. до н. е. показова взаємозв’язками більш-менш рівних за силою та культурним розвитком груп насе­лення, одна з яких (катакомбна спільність) домінувала у степу, а друга (спільність культур шнурової кераміки) — у лісостепу та Поліссі. Взаємовідносини названих спільностей із племенами фіно- угорської та протофрако-іллірійської етнічних груп у цей період особливої ваги на території України не мали.

Знаменно те, то зоною найактивніших контактів землеробських та скотарських племен вже у першій чверті II тис. до н. е. стало Київське Подніпров’я. Як зазначалося, у цьому регіоні відбувався активний обмін між протобалто-слов’янськими племенами культур шнурової кераміки та індоіранським населенням культур катаком­бної спільності. Ще раніше, у III тис. до н. е., Київське Подніп­ров’я притягувало до себе спочатку носіїв землеробської трипільсь­кої культури, скотарів середньостогівської спільності та неолітич­них мисливців Полісся, а згодом носіїв культури кулястих амфор правобережного лісостепу та племена ямної спільності з півдня та сходу України. Особлива роль Київського Подніпров’я у міжетніч­них контактах населення України, починаючи від III тис. до н. е., зумовлена перш за все його вигідним географічним розташуван­ням. Завдяки розгалуженій річковій мережі Верхнього Подніпров’я на сході Десною та Сеймом можно було дістатися до Середнього Дону та Оки; на півночі головним руслом — до верхньої течії Волги, а правими притоками — до Даугави; на заході Прип’яттю та її притоками — до Західного Бугу та Німану.

Усі ці водні артерії сходилися в єдине річище Дніпра біля Київ­ських гір. Повз ці гори проходив важливий трансєвропейський су­ходольний шлях, західний відрізок якого з’єднував Київщину, че­рез Карпатські перевали, з Угорською рівниною, а східний — з Ка­занським Поволжям та Приураллям. До Київських гір виходили природні смуги України — Полісся, лісостеп і степовий коридор уздовж лівого берега Дніпра, який робив Київщину приступною для степовиків. Таким чином, Київське Подніпров’я стало центром притягання для різних за системою господарства, суспільною струк­турою та етнічною належністю груп населення України. Контроль над Київщиною давав важливі економічні, а відтак і політичні пе­реваги тій чи іншій етнічній групі населення. Пам’ять про Київ­щину як історичне перехрестя етносів найліпше збереглася в гідро­німах регіону. Зокрема, за спостереженнями Д. Я. Телегіна, в сло- в’янських, іранських, іллірійських, фракійських, германських на­звах річок, які, принаймні частина з них, сягають доби бронзи. Конкретні прояви міжетнічних контактів на теренах Київського Подніпров’я розглядатимуться нижче.

Відносно краще знання старожитностей катакомбних племен дає змогу визначити певні віхи їхньої історії. У XIX ст. до н. е. відбувалися значні переміщення населення всередині катакомбної спільності та просування окремих груп катакомбного населення на захід, аж до пониззя Дунаю, тобто в ареал буджацької культури. Антропологічні матеріали свідчать про проникнення на південь Ук­раїни з-за Дону окремих груп катакомбного населення калмицьких степів. Просуваючись уздовж Сіверського Дінця та Самари, вони перетнули Дніпро у районі порогів та вийшли до Поінгулля, де ви­ділено інгульську катакомбну культуру ^[251]. Помітні зміни в антро­пологічному типі населення збіглися з відчутними змінами у похо­вальному ритуалі (замість скорченого — випростане положення небіжчиків у катакомбах). Зникають риси ямної культури, прита­манні пам’яткам ранньої катакомбної культури. Локальні ознаки окремих груп катакомбного населення стають настільки своєрід­ними, що в межах спільності було виділено окремі катакомбні культури. Найяскравішими у межах України були донецька та ін- гульська. Частина катакомбного населення Дніпровського Надпо- ріжжя просунулася уздовж Дніпра до теренів Київщини, де всту­пила у контакти з носіями середньодніпровської культури шнуро­вої кераміки. Є певні підстави стверджувати переважаючий вплив катакомбних традицій у вказаному регіоні.

Рішучі зміни культурної та політичної ситуації в світі пов’я­зані з подіями другої чверті II тис. до н. е. Характерно, що ви­рішальну роль у них зіграли скотарські племена, які розводили коней, незалежно від того, у якій частині Старого Світу такі події відбувалися. Іще у другій половині XVIII ст. до н. е. касити вдер­лися до Месопотамії. Близько 1680 р. до н. е. озброєні бойовими колісницями гіксосй захопили єгипетський трон. Набуває могут­ності перша документально зсвідчена держава індоєвропейців — Хеттське царство з великими підрозділами бойових колісниць. У 1965 р. до н. е. цар хеттів Мурсиліс II руйнує Вавилон. Протя­гом XVII ст. до н. е. утворилася найдавніша на Європейському ма­терику держава — Мікенське царство. Його царі також воювали на бойових колісницях, запряжених кіньми. Споруджувалися прото- міста-фортеці у Південному Заураллі, Карпато-Дунайському басей­ні та у дельті Дону. І тут натхненником перетворень виступає вій­ськова аристократія, що воювала на бойових колісницях ^[252].

410

Карта 12. Культури доби середньої бронзи (ХУШ—XVI ст. до н. е.).

Культура багатопружковбі кераміки (І):

1 — Білопілля; 2 — Волинцем; З — Борзна; 4 — Білоус; 5 — Рудня; 6 — Боденки; 7 — Пухівка; 8 — Бортничі; 9 — Кийлів; 10 — Мирне; 11 — Любарці; 12 — Переяслав- Хмельницький; 13 — Козинці; 14 — Кулішівка; 15 — Оташів; 16 — Зозхів; 17 — Переве- редів; 18 — Жорнів; 19 — Остап’є; 20 — Кочержинці; 21 — Берецків; 22 — Собківка; 23 — Сандраки; 24 — Підгірці; 25 — Обухів; 26 — Трахтемирів; 27 — Яблунівка; 28 — Шкарівка; 29, ЗО — Зарубинці I_t П; 31—35 — Канів: Княжа Гора» Ємчиха, Московка, Прохорівка, Нижня Гребля; 36 — Сміла, урочище; 37—45 — Калантаїв, Велика Андрусівка I, II, Адамівка (урочище Чамайданівка, Солониця), Новоселиця, Бондарівка, Стецівка, Киричен­ко, 46 — Головківка; 47 — Защита; 48 — Вільшана; 49 — Сухий Ташлик; 50 — Мишурін Ріг; 51—53 — Топило, Гусине, Сурки; 54 — Галицьке; 55 — хутір Шамолове; 56 — Чапаїв- ка; 57 — Вереміївка; 58 — Лубни — Лиса Гора; 59 — Баранівка; 60 — Кириківка; 61 — Велика Рублівка; 62 — Марки; 63 — Мачухівка — Біла Гора; 64 — Михайлики; 65 — Біли- ки; 66 — Компанійці; 67 — Красне; 68 — Дніпропетровськ, сад ім. Т. Г. Шевченка; 69 — Верхня Маївка; 70 — Попова Балівка; 71 — Новоподкряж; 72 — Поливанівка; 73 — Олек­сандрівна, учгосп “Самарський”; 74 — Соколове; 75 — Губиниха; 76 — Терни; 77 — Mopo- кіне; 78 — Леб’яже; 79 — Рунівщина; 80 — Кутнє; 81—84 — Бражники, Реп’яхівка І, П, Тимченки; 85—87 — Карачівка (Донецьке городище), Коваленки I, II; 88 — Задонецьке; 89— 93 — Верхній Салтів, Новодонівка I, II, Писарівка, Хотомля; 94—98 — Комсомольське I, II, Маринчине І, П, Матрове; 99, IOO — Куп’янськ I, II; IOl — Олександрія; 102—104 — Радьківка, Малієве, Піски Радьківські; 105, 106— Банівське— Сахаліні, П; 107—Ill — Сніжківка, Гнчарівка І—IV; 112—114— Вареничівка, Велика Тополиха, Сердюкове; 115— Кремінна; 116— Трьохізбенка; 117— Окніне; 118— Бондарівка; 119— Нижньобара- никівка; 120 — Погорілий; 121 — Болотенний; 122 — Провалля; 123 — Астахове; 124 — Лівенцівка І; 125 — Благівка; 126 — Олександрівськ; 127 — Пришиб; 128 — Молодогвар- дійськ; 129 — Лисичанськ; 130 — Комишуваха; 131 — Донецьк; 132 — Старомихайлівка; 133 — Новоамвросіївка; 134 — Маріуполь; 135 — Приморське; 136 — Новогрецьке; 137 — Відродження; 138 — Басань; 139 — Любимівка; 140 — Василівна; 141 — Орлів; 142 — Пет- ромихайлівка; 143 — Новогупалівка; 144 — Гнаровське; 145 — о-в Тавілжаний; 146 — о- в Виноградний; 147— Хортицьке; 148— Пологи; 149— Заможне; 150— Виноградне; 151 — Новопилипівка; 152 — Нове; 153 — Барвинівка; 154 — Михайлівна; 155 — Зла- топіль, 156 — Балки; 157 — Велика Білозерна; 158 — Солоха; 159 — Бабине Ш; 160 — Каїри; 161 — Новоолександрівка; 162 — Олешня; 163 — Білозерна; 164 — Золота Балка; 165 — Кут; 166 — Нікополь; 167 — Вищетарасівка; 168 — Біленьке; 169 — Квітяна; 170 — Королівська; 171 — Ямбург; 172 — Кривий Ріг; 173 — Старогорожене; 174 — Кам’янка; 175 — Кременчук; 176 — Іванівна; 177 — Станіславчик; 178 — Кам’яна Балка; 179 — Уса- тове; 180 — Одеса; 181 — Киселове; 182 — Нікольське; 183 — Огородне; 184 — Жовтневе; 185 — Плавні; 186 — Орлівка; 187 — Вишневе; 188 — Любимівка; 189 — Громівка; 190 — Далеке; 191 — Штормове; 192 — Крилівка; 193 — Євпаторія (Кара-Тюбе); 194—196 — Дальнє, Григор’ївка, Ленінське; 197— Ак-Таш. Кам’янсько-лівенцівська група (II)⁹. 198, 199 — Лівенцівська фортеця, Каратаївська фортеця; 200 — Кам’янка; 201 — Глейки; 202— 206 — Тасунове, Лібкнехтівка, Бєлінське_г Зелений Яр, Астаніне; 207—209 — Кіммерік I, II, Яковенко; 210—218 — Слюсареве П, Ш, Кірове, Красна Гірка, Леніне, Чапаеве II, Єро- фєєве І, П; Бранне Поле, 219—221 — Планерське І, П, Феодосія І, 222, 223 — Щебетівка І, П (Челки); 224 — Севастополь; 225 — Штурмове. Стжижовська культура (III): 1 — Стжи- жув; 2 — Лежниця; 3 — Болодимир-Болинський; 4 — Зимне; 5 — Грудек Надбужний; 6 — Черників; 7 — Вільхове; 8 — Ромош; 9— Яструбичі; 10 — Грядки; 11 — Тур; 12 — Ковель; 13—15 — Валентинів, Торчин, Гнідава; 16—19 — Сьомаки, Коршів, Великий Борятин, Ло­павше; 20 — Випіків; 21—24 — Ставок, Муравиця, Озліїв, Підгайці; 25 — Стеблівка; 26 — Здовбиця; 27—31 — Сморжів, Диків, Пересопниця, Білів, Зарицьк; 32 — Чудви; 33 — Пере- вередів; 34 — Жорнів; 35 — Зозів II; 36— 39 — Великий Олексин, Шпаків, Забороль, Біло- криниця. Культура Хлопіце-Веселе, почапська група (IV): 40 — Львів; 41 — Чижиків; 42 — Звенигород; 43 — Почали; 44 — Золочів. Культура Отомань (V): 1 — Дідове; 2 — Берего­ве — Мала Гора; 3 — Квасове; 4 — Заболоття; 5 — Дякове. Мар’янівська культура (VI): 1 — З — Курилівка, Мезин, Свердлівка; 4—6 — Накот, Курені, Свердлівський острів; 7 — Нов- город-Сіверський; 8 — Погорілівка; 9 — Путивль; 10 — Дорошівка; 11 — Волинцеве; 12 — Мар’янівка; 13 — Глушець; 14 — Пересилки.

На тлі згаданих вище епохальних подій видається природним, що панівними на теренах України стають племена культури бага­товаликової кераміки, які першими у північнопричорноморському регіоні оволоділи мистецтвом ведення бою на легких колісницях, запряжених кіньми та з колесами на шпицях._; Пам’ятки культури багатоваликової кераміки поширюються майже на всій території України від східних кордонів і гирла Дону до Волині, Прикарпат­тя, Пруту та гирла Дунаю. На півночі вони опанували Київщину, лівобережжя Десни та Сейму. З етнічного погляду ця культура ре­презентує лінію розвитку індоіранського етносу. На заході мобільні племена культури багатоваликової кераміки мали жваві контакти з населенням постшнурових культур (здовбицької та стрижовсь- кої), а також із носіями ранньої фази комарівської культури. Землі Закарпаття входили до ареалу поширення культури Отомань про- тофрако-іллірійської лінії розвитку. Фіно-угорський етнос (воро­незька культура) на теренах України у цей час майже непомітний (карта 12).

Феномен поширення культури багатоваликової кераміки був яскравим, але нетривалим. Особливо на півночі України, де прото- балтійсько-слов’янські племена досить швидко відновили контроль над Поліссям та північним лісостепом, включаючи Київщину (схід- нотшинецька та комарівська культури). Розповсюдження багатова- ликового посуду певною мірою може бути пояснене й модою — ре­акцією на кількавікове панування в орнаменті шнурових компо­зицій. Загалом же мода мала й досі має надкультурний і надет- нічний характер. Іншою модною прикметою часів поширення культури багатоваликової кераміки були кістяні та рогові поясні пряжки в одязі чоловіків та разки фаянсового намиста у жінок.

У степу та на півдні лісостепу розвиток цієї культури тривав довше, поділяючись на два-три етапи. Показником часу стають контакти племен Східної Європи з Мікенською державою та насе­ленням Центральної Європи. Вони були започатковані під час воєнних походів XVII—XVI ст. до н. е. Одним із свідчень останніх є Бородінський (Бессарабський) скарб XVI ст. до н. e∙, що сполучає зброю та символи влади, виконані зброярами та ювелірами Крито- Мікенського світу, з одного боку, й майстрами сейминського ко­ла — з іншого ⁵ • Із стабілізацією політичної ситуації ці відносини стають мирними, торговими. Золотий посуд та клепані бронзові ка­зани, карпато-мікенський стиль орнаментики поширюються на схід, аж до Приуралля. Окремі символи та знаки цього стилю ор­ганічно вплітаються у декор місцевого посуду, утворюючи своєрід­ну знакову систему.

Грунтознавчі та палеокліматичні дослідження засвідчують, що на часовому відтинку від 1700 до 1200 р. до н. е. на півдні Європи встановлюється період оптимальної зволоженості ⁵². ^{[253] [254]}

Сприятлива екологічна ситуація зрештою вплинула і на полі­тичні процеси на теренах України. Розпочинається період сталої осілості. Кожна із досліджених культур цього часу (доба пізньої бронзи) репрезентована сотнями поселень. Уперше за добу бронзи побутові пам’ятки помітно переважають над поховальними. Віднос­но високий рівень розвитку землеробства та скотарства був забез­печений розвиненою металообробкою.

Після широкого,, але короткочасного розвою культури багато- валикової кераміки етнічна ситуація в Україні стабілізується в усталених раніше межах. Протослов’янська етнічна група займає правобережний лісостеп та Полісся. Із протослов’янами у третій чверті II тис. до н. е. більшість археологів та лінгвістів пов’язує тщинецько-комарівську спільність, що локалізується приблизно на тій же території, що й носії культур шнурової кераміки. Ніяких значних переміщень населення у цей час археологічно не фіксуєть­ся. Слід відзначити, що останні дослідження комарівської культу­ри дають підстави припустити, що наприкінці існування посилю­ються контакти її носіїв з племенами, котрі населяли Балканський півострів та Дунайську долину. Такі зв’язки могли відбитися на етнічному складі носіїв комарівської культури (карта 13).

На заході протослов’янські племена тшнецької культури межу­вали з германцями, але яскравих контактів між ними не просте- жено. На північному сході група племен тшинецької культури роз­селяється Лівобережжям. І тут, головним чином у межиріччі Сей­му та Дніпра, виникає своєрідна за культурою та, можливо, етніч­но змішана балто-слов’янська група, репрезентована пам’ятками сосницького типу. На сході ці племена межували безпосередньо з фіно-угорським населенням, а на південному сході мали широкі контакти з іраномовними племенами зрубної культури.

Останньою ланкою в розвитку індоарійських племен на півдні Східної Європи вважаються видатні за пишністю ритуалу, величчю поховальних споруд та багатством речового супроводу могили вої- нів-колісничих. Вони відкриті протягом останніх десятиліть у За­ураллі, Середньому Поволжі та Подонні. Можливе їхнє виявлення на теренах України, враховуючи етнічну спорідненість носіїв куль­тури багатоваликової кераміки з масивом індоіранських племен. Уже у XVI ст. до н. е. індоарії зникають з етнічної карти Південно- Східної Європи, але з’являються на Передньому Сході та у Північ­но-Західній Індії на чолі колісничих армад, засновуючи нові динас­тії царів. Зникнення чинника політичної напруги відкрило шлях до мирного розвитку етнічних та міжетнічних процесів, економіч­них відносин, але і відсунуло, принаймні на тисячу років, перспек­тиву побудови державності. Перші протоміста-фортеці були зни­щені й спалені. На їхніх руїнах мирно поскубували травицю вівці.

По міграції індоаріїв в ареалі їхньої найбільшої активності ро­звиваються дві могутні археологічні культури: зрубна у Європі та алакульська в Азії. Іраномовність носіїв названих культур об-

414

стоюється як археологами, так і лінгвістами. У XVI ст. до н. е. племена зрубної культури мігрують в Україну. Хвиля міграції до­сягає Сіверського Дінця. У пам’ятках цього часу виразно просте­жуються елементи синташтинського культурного комплексу, ха­рактерного для раннього (покровського) періоду розвитку зрубної культури. На Дніпровському лівобережжі та у Надпоріжжі носії зрубної культури утверджуються у XV ст. до н. е. Західною межею поширення зрубних племен можно вважати р. Інгулець. Просуваю­чись на захід, носії зрубної культури збагачувалися за рахунок контактів з місцевим населенням культури багатоваликової кера­міки. Прямим наслідком таких контактів стало поширення Бали­кової орнаментики на банкуватих та гостроребрих посудинах зруб­ної культури (так званий маївський тип пам’яток). Складнішими виявилися відносини племен зрубної культури з фіно-угорським населенням на північному сході України. Декілька поселень типу Студенок V на Харківщині загинули від пожежі. Кінець кінцем, напевне, фіно-угорське населення було витіснене іраномовними пле­менами до більш північних районів, у верхів’я Сіверського Дінця.

Карта. 13. Культури доби пізньої бронзи (XVI—XV ст. до н. е.).

Культура багатопружковбі кераміки (І):

1 — Бабине III (верхній шар). Синхронні пам’ятки культури багатопружкової кераміки зай­мали степову Україну. Зрубна культура, покровська група (II): 1 — ЪелжкяА суходіл; 2 — Герасимівка; З — Новобараниківка; 4 — Плотина; 5 — Петрівка; 6 — Проказіне; 7 — Шульгінка; 8 — Бахмутівка; 9 — Райгородка;' 10 — Капітанове; 11 — Миколаївка; 12 — Луганськ; 13—15— Пришиб, Привіля, Олександрівськ; 16— Ханжонкове; 17— Івано- Дар’ївка; 18 — Іллічівка; 19 — Рудівка; 20 — Олександрія; 21 — Слов’яногорськ; 22 — Суха Гомольша; 23 — Сердюкове; 24 — Приходнянське; 25 — Михайлики; 26 — Миколаївка; 27 — Петромихайлівка; 28 — Гнаровське; 29 — Ювілейне; ЗО — Бородіно. Тшинецька куль­тура (III): 1 — Страдач; 2 — Приборове; 3 — Піски Річицькі; 4 — Вітли; 5 — Невер; 6 — Ляховичі; 7 — Небель; 8 — Кургани; 9, 10 — Холмськ, Горбів; 11 — Камінь Каширський; 12 — Нуйно; 13 — Черськ; 14 — Великий Борятин; 15 — Чаруків; 16 — Скучне; 17 — Ди­тинячі; 18 — Сапанів; 19—23 — Луцьк, Дроздів, КостянеЦь, Дубно, Мости; 24 — Гоща; 25 — Могиляни; 26—28 — Кургани, Святе, Нетиши; 29—31 — Ходан, ПІепель, Солов’є; 32—34 — Іванкове, Жереб’ятин, Кийлів; 35—38 — Рахманів, ПІумське, Мала Боровиця, Корчі; 39 — ПІушківці; 40 — Сергіївна. Комарівська культура (IV): 1 — Кам’янка Бузька;

2 — Ріпнів; 3 — Романівна; 4 — Неслухів; 5 — Самбір; 6 — Городище; 7 — Красів; 8 —* Серники; 9—12 — Чижиків, Гончари, Звенигород, Лагодів; 13 — Зіньки; 14 — Ставки; 15 — Чигиринець; 16 — Лотатники; 17 — Дашава; 18 — Тенетники; 19—22 — Підгороддя, Ко­марів, Крил ос, Вікторів; 23 — Братківці; 24 — Тлумач; 25 — Остовець; 26 — Стрільче; 27 — Стопчатів; 28 — Буківка; 29 — Окняни; ЗО — Незвисько; 31 — Іванівна; 32 — Путятин; 33 — Бовшів; 34 — Білий Потік; 35 — Нагорянка; 36 — Ставки; 37 — Зелений Гай; 38 — Городниця; 39 — Новоселка; 40 — Кадієвці; 41 — Бабине; 42 — Бурдюг; 43 — Комарів; 44 — Седлище; 45 — Оселів; 46 — Лепесівка; 47 — Браїлів; 48 — Бар; 49 — Гайсин. Coc- ницька культура (V): 1 — Войцехівка; 2—4 — Райки, Бердичів, Швайківка, 5 — Bopo- шилівка; 6 — Троянів; 7 — Мошни; 8—16 — Білгородка, Пирогове, Ходосівка, Черкаси, Нещирів, Підгірці, Обухів, Зозулі, Велика Салтанівка, Новоукраїнка; 17— Здвижівка; 18, 19 — Гостомель I, II; 20—26 — Лапутьки, Страхолісся, Домантове, Оташів, Плютовище, Янівка, Новосілка; 27—ЗО — Ротні, Тетерівка, Ясногородка І, П; 31, 32 — Народичі I, II; 33 — Селець; 34 — Радуль; 35 — Мньове; 36 — Пустинна; 37 — Навози; 38—51 — Жукин, Олітки, Тарасовичі, Старосілля, Воропаїв, Новоселки, Хотянівка І, П; Осещана, Вигурівщи- на, Зазим’є, Бортничі І, П, Вишеньки; 52 — Ладанка; 53 — Козелець; 54 — Борзна; 55.— Гришівка; 56 — Вершина; 57 — Сосниця; 58 — Савинки; 59—61 — Мезин, Райгородка, Ря­ботин; 62 — Діхтярівка; 63—65 — Попова, Березова, Свердлівський о-в; 66 — Волинцеве; 67 — Map’янівка; 68 — Хар’ївка.

Сабатинівська культура (І):

1 — Табаки; 2—4 — Болград, Жовтневе, Криничне; 5 — Новотрояни; 6 — Борисівна; 7 — Глибоке; 8—10 — Зарічне, Новоселівка, Трапівка; 11 — Колісне; 12 — Південне; 13 — Ча- банівка; 14 — Червона Коса; 15 — Маяки; 16 — Черевичне; 17 — Ільїнка; 18 — Воронівка; 19 — Вікторівна; 20 — Бецилове; 21 — Червоні Маяки; 22 — Балта; 23 — Пужайкове; 24 — Червоне Озеро; 25 — Сабатинівка; 26 — Журавлинна; 27 — Добрянка; 28 — Синюшин Брід; 29 — Ташлик; ЗО — Виноградний Сад; 31 — Бузьке; 32 — Кременчук; 33 — Новогри- гор’ївка; 34 — !Луцьке; 35 — Степове; 36—38 — Тілігуло-Березанка, Анатоліївна, Коблєве; 39 — Кам’янка; 40—42 — Велика Корениха, Дідова Хата, Новобогданівка; 43 — Жовтневе; 44 — Калинівка; 45 — Пересадівка; 46 — Антонівка; 47—50 — Привільне, Пелагеївка, Ho- ворозанівка, Новорозанівка І; 51 — Калуга; 52 — Новоселівка; 53 — Заградівка; 54 — Афа- насіївка; 55 — Павлівна; 56 — Зміївка; 57 — Берислав; 58 — Дрімайлівка; 59—61 — Дудча- ни, Новоолександрівка, Михайлівна; 62 — Мар’їнське; 63 — Капулівка; 64 — Нікополь; 65 — Вищетарасівка; 66—68 — о-в Хортиця, балка Аврамова, хутір Божків; 69—71 — Вовніги (скеля Діденка), балка Дзвонецька, Волоське; 72 — Чикалівка; 73 — о-в Ta- вілжаний; 74 — Оріхів; 75 — Василівна; 76 — Златопіль; 77 — 78 — хутір

Шевченків; 79 — Князьгригорівка; 80 — Каїри; 81 — Солонці; 82 — Малі Копані; 83 — Ho- вокиївка; 84—86 — Обіточна 12, 20, Андрійка; 87 — Кіммерік; 88 — Кам’янка; 89 — Кіро­ве; 90 — Сазонівка; 91 — Михайлівна. Зрубна культура, розвинений та пізній етапи (II):

I — Річки; 2 — Кириківка; 3 — Шибеники; 4 — Вовчок; 5 — Березняки; 6 — Градіжськ;

7 — Велика Багачка; 8 — Прилипка; 9 — Баранівка; 10 — Байрак; 11 — Ярохівка; 12 — Котельва; 13 — Полтава — Біла Гора; 14 — Буланівка; 15 — Компанійці; 16 — Орлик; 17 — Климівка; 18 — Любівка; 19 — Полкова Микитівна; 20 — Корбини Івани; 21 — Козача До­лина; 22 — Коломак; 23 — Копанки; 24 — Залінійне; 25 — Мажарове; 26 — Хижняківка; 27 — Орельська; 28—ЗО — Мерефа, Тимченки VI, урочище Таранцеве; 31 — Васищеве; 32 — Липці; 33 — Вовчанськ; 34 — Печеніги; 35 — Суха Гомольша; 36 — Червона Гусарівка; 37 — Мечебілове; 38 — Морокине; • 39—42 — Велика Комишуваха, Мала Комишуваха, Сніжківка, Поляни; 43 — Янохине; 44 — Рубці; 45 — Куп’янськ; 46 — Голубівка; 47 — Сватове; 48 — Студенок; 49—52 — Діброва, Іллічівка, Ямпіль — Усове Озеро, Дронівка — Лиманське Озеро; 53 — Капітанове І; 54 — Лиман; 55 — Проказіне І; 56 — Бахмутівка; 57 — Троїцьке; 58 — Рудівка; 59 — Райгородка; 60 — Щастя; 61 — Нижньобараніківка; 62 — Біловодськ; 63 — Плотина; 64 — Великий Суходіл; 65 — Провалля; 66 — Сверд- ловськ; 67 — Бірюкове; 68 — Астахове; 69 — Благівка; 70 — Молодогвардійськ; 71 — Пере­можне; 72 — Миколаївка; 73 — Луганськ; 74 — Олександрівськ; 75 — Зимогір’я; 76— 78 — Слов’яносербськ, Привітне, Пришиб; 79, 80 — Лисичанськ, Привілля; 81—83 — Степанівна, Брянка, Городище; 84—87 — Артемівськ, Клинове, Пилипчатине, Мідна Руда; 88 — Пе­реїздив; 89 — Єнакієве; 90 — Донецьк; 91 — Шахтарськ; 92 — Зрубне; 93 — Новоамвросіїв- ка; 94 — Старобешеве; 95 — Роздольне; 96 — Широка Балка II; 97 — Безіменне II; 98 — Кременівка; 99 — Маріуполь — Азовсталь; 100 — Миколаївка; 101 — Волноваха; 102 — Дружківка; 103 — Слов’янськ; 104 — Комишуваха; 105 — Іванівна; 106 — Павлівна; 107 — Великомихайлівка; 108 — Петропавлівка; 109—Ill — Троїцьке, Павлоград, Богуслав; 112— Богданівна; 113— Вербки; 114— Терни; 115— Хащеве; 116— Личкове; 117— 120 — Йосипівна, Дмухайлівка, Новоподряж, Лобойківка; 121, 122 — Попова Балівка, Верх­ня Маївка; 123 — Олександрівськ; 124 — Огрінь; 125—128 — Петромихайлівка, Новогу- палівка, Гнаровське, Вільнянські кургани; 129 — Басань; 130 — Костянтинівна; 131 — За­поріжжя — Вознесенська Гора; 132—134 — Таврія, Заможне, Виноградне; 135 — Троїцьке; 136 — Новолипівка — Аккермень; 137—139 — Тимошівка, Михайлівна, Пришиб; 140 — Новоукраїнка, 141 — Новоолександрівка; 142 — Велика Білозерна; 143—146 — Гюневка, Зповітне, Благовіщенка, Балки; 147 — Верхні Сірогози; 148—151 — Софіївка, Любимівка, Вільна Україна — Червоний Перекоп, Новокам’янка — Чорна Долина; 152 — Ювілейне; 153—156 — Чорноморське — Комінтерн; Новочорномор’я, Нововолодимирівка, Широке; 157 — Бабенківка; 158 — Рисове; 159 — Танкове; 160 — Чкалове; 161 — Криловка; 162 — Сусаніне; 163 — Лугове; 164 — Далеке; 165 — Акташ; 166 — Лугове; 167—169 — Боро- зенське, Костирка, Новокаїри; 170— Кут; 171 — Чортомлик; 172—174 — Солоне, Оріхове, Вовніги; 175 — Олесандропіль; 176 — Пушкарівка; 177 — Головківка; 178 — Кривий Ріг. Білогрудівська культура (III): 1 — Нетішин; 2 — Славута; 3 — Іванівна; 4 — Миропіль; 5 — Чортория; 6 — Слободище; 7 — Троянів; 8 — Райки; 9 — Швайківка; 10 — Сандраки;

II — Новоселки; 12 — Чернин; 13 — Старосілля; 14 — Хотянівка; 15 — Бортничі; 16 — Вишеньки; 17 — Кийлів; 18 — Козинці; 19 — Пирогів; 20 — Підгірці; 21 — Мокіївка; 22 — Салтанівка; 23 — Сміла; 24 — Суботів; 25 — Велика Андрусівка; 26 — Стецівка; 27 — Tpo- стянець; 28 — Северинівка; 29 — Печера; ЗО — Яриня; 31 — Букатинка; 32 — Чернявка; 33 — Яруга; 34 — Кричанівка; 35 — Оленівка; 36 — Білий Камінь; 37 — Гайсин; 38 —

Гордіївка; 39 — Якубець; 40 — Паланка; 41 — Пісковець; 42 — Собківка; 43 — Попудня; 44 — Кочержинці; 45 — Білогрудівський ліс. Культура Hoya (IV): 1 — !саків; 2 — Держів;

3 — Дем’янів; 4 — Бовтів; 5 — Сидорів, 6 — Підгора; 7 — Улашківці; 8 — Королівка; 9 — Островець; 10 — Вікторів; 11 — Коцюбинчики; 12 — Магала; 13 — Кельменці; 14 — Бурдю- ги; 15 — Берново; 16 — Оселівка. Культура Станово (V): 1 — Холмці; 2 — Медведівці; 3 — Німецька Кучава; 4 — Старе Давидкове; 5 — Мукачеве; 6 — Станове; 7 — Дідове; 8 — Бере­гове; 9 — Дякове. Малобудківська група (VI): 1 — Малі Будки; 2 — Гай; 3 — Бесідівка;

4 — Воїнська Гребля; 5 — Ницаха; 6 — Сердюкове II; 7 — Тимченки-мис; 8 — Студенок V; 9 — Головач — Пінчукові Горби; 10 — JIarepi — Лисий Горб.

Значно складніше визначити етнічний склад населення степової частини Правобережної України у другій половині II тис. до н. е. У XV ст. до н. е., коли припиняє існування культура багатовали- кової кераміки, а Лівобережну Україну заселяють племена зрубної культури, на території Північно-Західного Причорномор’я скла­дається сабатинівська культура. Участь у її творенні брали носії культури багатоваликової кераміки. Це простежується у кераміці та інших рисах матеріальної культури. Разом з тим, очевидно, для народження нового великого етнічного масиву з високим рівнем розвитку економіки та надзвичайною щільністю заселення тери­торії, новою технікою домобудівництва, спеціалізованою металооб­робкою однієї культури багатоваликової кераміки було недостат­ньо. У формуванні сабатинівської культури, з огляду на специфічні форми кераміки, мали брати участь і носії балканського кола структур, зокрема культури Монтеору. Етнічна належність остан­ньої була швидше за все протофракійською. На усіх правобереж­них степових поселеннях більшою чи меншою мірою представле­ний посуд у вигляді дворучних чаш, кубків із петельчатими руч­ками, наліпами. Для культур Hoya, Кослоджень та сабатинівської характерні єдині типи кістяних знарядь праці, вістря стріл та псалії. Така схожість може бути пояснена спільною генетичною підосновою, спільними витоками цих племен. Загалом серед куль­тур другої половини II тис. до н. е. сабатинівська була однією з найрозвиненіших, що впливала на західних, північних та східних сусідів.

Північно-західними сусідами сабатинівців були носії культури Hoya у лісостеповому Подністров’ї, яких деякі дослідники відно­сять до протофракійського етносу. Всебічні міжкультурні зв’язки носіїв названих культур дали підставу зробити припущення про існування історичної спільності культур Кослоджень — Hoya — Сабатинівка. Водночас сабатинівська культура розглядається як за­хідна пізня ланка зрубної культурно-історичної спільності та від­значається участь зрубної культури у формуванні сабатинівської.

Відокремлено продовжувала розвиватися культура племен За­карпаття, де внаслідок переміщення племен курганної культури та культури Віттенберг і певного змішування населення на зміну культурі Отомань прийшла своєрідна культура Станове. Носії ос­танньої належали до фрако-іллірійського масиву (карта 14).

Три століття стабільності (XV—XIII ст. до н. е.) спричинилися до демографічного вибуху, коли щільність населення досягла неба­ченого раніше рівня. За умов екстенсивного ведення господарства перенаселення неминуче вело до виснаження пасовиськ, збитих гуртами худоби, та й орних земель у заплавах річок. Близько 1200 р. до н. е. завершується період кліматичного оптимуму. Клі­мат стає більш прохолодним та посушливим, що мало катастрофіч­ні наслідки для населення Південної України.

Суттєві події відбуваються у Циркумпонтійській зоні. Близько 1225 р. до н. е. вибухнула Троянська війна, що закінчилася заги­беллю Трої. Розпочинається грандіозний рух “народів моря” з Бал- канського півострова до Малої Азії і далі, аж до Єгипту. Близько 1200 р. до н. е. у війну з “народами моря” вступає фараон Рам­зес III ^δ3. Існує гіпотеза про можливість участі у походах “народів моря” племен сабатинівської культури ^{[255] [256] [257]. Принаймні одним із по­яснень щодо цього може бути вражаюче скорочення населення у Північно-Західному Причорномор’ї. Намічено й інший напрям міг­рації з Лівобережної України та Північного Надазов’я — пізньо- зрубне населення просувалося через Крим на Тамань та до Західно­го Прикубання, де більшість пам’яток зрубної культури Західного Передкавказзя датується XIII—XII ст. до н. е. 5 За твердженням Е. А. Грантовського просування пізньозрубного населення уздовж Кавказького хребта збігається у часі з проникненням іраномовних племен із північного заходу, через Кавказ, на територію Іранського нагір’я.}

Отже, у XII ст. до н. е. історична ситуація в середовищі голов­них етнічних груп населення України суттєво змінюється. Замість сотень селищ сабатинівської культури з кам’яним домобудуванням маємо лише десятки поселень білозерської культури з житлами- землянками. Деградує культура землеробства. Для збирання неба­гатого збіжжя замість бронзових використовуються кістяні та де­рев’яні серпи з крем’яними вкладнями. Занепад переживає мета­лообробка. Нестача мідної руди могла спричинити активізацію спроб використання заліза для виготовлення знарядь праці, в уся­кому разі новоутворена білозерська культура істотно відрізняється від сабатинівської. Формування білозерської культури було зумо­влене значною мірою впливом фракійського населення, що просу­нулося із заходу, з Прутсько-Дністровського межиріччя та з райо­нів лісостепу на півночі.

Існує й інша думка щодо походження білозерської культури. Згідно з нею, частина пізньозрубного населення під тиском фіно- угорської групи племен бондарихінської культури мігрує з басейну Сіверського Дінця у Нижнє Подніпров’я й далі на захід, де разом із залишками місцевого сабатинівського населення утворюють біло-

420

Карта 15. Культури доби фінальної бронзи (XII—X ст. до н. е.).

Білозерська культура (І):

1 — Плавні — Будуржель; 2 — Озерне; 3—8 — Криничне, Залізничне, Ялпуг IV, Баннівка, Василівна, Кальчеве; 9 — Дзинілор; 10 — Приозерне І; 11 — Струмок; 12 — Баштанівка; 13 — Павлівна; 14—17 — Вишневе, Кочковате, Дивізія, Широке; 18 — Красна Коса; 19 — Чорноморка; 20 — Лиманське; 21 — Усатове; 22 — Воронівка II; 23 — Ранжеве; 24 — Тілігульськии лиман; 25—27 — Балта, Посіцели II, Сорокова Балка; 28—ЗО — Балта І, Гер- бине П, Полянецьке І; 31 — Олександрівна — Крутянська II; 32 — Новогригор’ївка; 33 — Показове; 34 — Миколаїв — Дикий Сад; 35 — Білозерна; 36 — Снігурівка; 37 — Кривий Ріг; 38 — Калантаїв; 39 — Дереївка; 40 — Волоське; 41 — Верхня Хортиця; 42 — Федорів­на; 43—44 — Біленьке; 45 — Новоолександрівка; 46 — Зміївка; 47 — Берислав; 48—51 — Цюрупинськ, Раденьськ, Кардашинка І—III, Великі Копані І; 52 — Перотте; 53 — Збур’ївка; 54 — Широке; 55 — Брилівка; 56 — Каланчак; 57 — Чернянка; 58—60 — Лук’янівка, Нова Каховка; 61 — Каїри; 62 — Завадівка; 63—65 — Мала Лепетиха, Первомаївка, Ушкалка; 66—69 — Солоха, Білозерський лиман, Кам’янка-Дніпровська, Заповітне — Степний; 70 — Василівна — Лиса Гора; 71 — Запоріжжя — Вознесенка; 72 — Стара Огрінь; 73 — Соколове; 74 — Верхня Маївка; 75 — Чернеччина; 76 — Компанійці; 77 — Таранцеве (верхній шар); 78 — Іллічівка; 79 — Ямпіль — Усове Озеро; 80 — Слов’янськ; „81 — Безіменне II (комплекс 6); 82 — Кременівка; 83 — Новолипівка — Аккермень; 84 — Атманай; 85 — Cn- вашівка; 86 — Новотроїцьке; 87 — Сергіївська затока б; 88 — Фонтани; 89 — Таутай; 90 — Кірове. Чорноліська культура, ранній етап (II): 1 — Суботів; 2 — Імбек. Висоцька культу­ра (III): 1 — Шкло; 2 — Терновиця; 3 — Черепин; 4 — Ріпнів; 5 — Неділиська; 6 — Липівці; 7—9 — Свірж, Гончарівна, Жуличі; 10 — Почали; 11 — Золочів; 12—14 — Тер­нопіль, Біла, Смиківці; 15 — Великі Вікнини; 16 — Висоцьке, Броди, Старі Броди, Кути. Лужицька культура (IV): 1 — Головне; 2 — Млинисько; 3 — Зимне; 4 — Вільхове (Ульвивок); 5 — Новоукраїнка (городище Варязьке); 6 — Червоноград (Новий двір); 7 — Скварява. 8 — Терновиця; 9 — Олесько; 10 — Вербень. Культура Гава-Голігради (V): 1 — Ужгород; 2 — Мукачів; 3 — Велика Паладь; 4 — Чопівці; 5 — Сільце; 6 — Арданове; 7 — Виноградове; 8 — Звенигород; 9 — Залісни; 10 — Ясенів; 11 — Смереківка; 12 — Верхня Липиця; 13 — Бовтів; 14 — Вікторів; 15 — Медина; 16 — Крил ос; 17 — Підлужжя; 18 — Грушка; 19 — Корнич; 20 — Кливодин; 21 — Давидівці; 22—26 — Хартонівці, Шване- Золоте, Угриньківці, Касперівці, Лисичники; 27—33 — Голігради, Новосілка, Городок, Ko- лодрібка, Михалків, Мельниця Подільська, Нижнє Кривче; 34 — Кудринці; 35 — Кадіївці; 36 — Жванець; 37 — Комарів; 38 — Остриця; 39 — Чернігівці; 40—42 — Магала, Нова Жучка, Рогізна; 43—46 — Городниця, Стрільче, Репужинці, Дорошівці; 47 — Хмільове; 48 — Федорівна; 49 — Увисла; 50 — Скала Подільська. Лебедівська культута (VI): 1 — Лебедівка; 2 — Хотянівка; 3 — Новоселки; 4 — Пивці; 5 — Савинки; 6 — Мазин; 7, 8 — Плитовище; 9 — Козаровичі; 10 — Народичі; 11 — Житомир; 12 — Гостомель; 13 — Бірки; 14 — Погреби; 15 — Козинці — Загай; 16 — котлован Канівської ГЕС; 17 — Бобри ця; 18 — Таценки.

Бондарихинська культура (VII): 1 — Бондариха; 2—5 — Брусівка, Діброва, Іллічівка, Ямпіль — Усове Озеро; 6 — Кибикінське; 7 — Оріхове-Донецьке; 8 — Лиман; 9, 10 — Сту- денок, Синичине; 11 — Андріївна; 12—14 — Імужівка, Зміїв, Артюхівка; 15 — Тимченки; 16 — Червоний Шлях; 17 — Залінійне; 18 — Бузівка; 19 — Гупалівка; 20 — Мале Переще- пине; 21 — Полтава; 22 — Марки; 23 — Важенька; 24 — Ницаха; 25 — Xyxpa; 26 — По­рубіжне; 27 — Уди; 28 — Велика Данилівна; 29 — Дергачі; ЗО — Пришиб; 31 — Оскол; 32 — Великі бази.

зерську культуру. Білозерські племена продовжують лінію розвит­ку іранського етносу ^[258].

Група фіно-угорського населення у завершальний період бронзової доби активізується, розширюючи, порівняно з попередніми пе­ріодами, свій ареал. Репрезентує її бондарихінська культура, що зайняла майже все лівобережжя лісостепового Подніпров’я, басей­ни Сіверського Дінця, Сейму та частково Подоння. Вище згадува-

лося, що під час руху на захід зрубних племен з-за Дону фіно- угорське населення змушене було тимчасово відійти на північ, звільнивши частину лісостепу. Однак згодом їхнє проникнення на Сіверський Донець відновлюється. Наприкінці доби бронзи та на початку залізного віку це була сильна життєспроможна група на­селення, яка займала значну частину Північно-Східної України.

Протослов’янське населення цього періоду представляють біло- грудівська, висоцька, а на пізньому етапі і північна група пам’яток чорноліської культури. До утворення чорноліської культури архео­логія не фіксує будь-яких значних переміщень чи зміни населення на території, котру обіймала у попередній період протослов’янська тшинецько-комарівська спільність племен. Навпаки, дослідники відзначають застійний характер історичного процесу на теренах Во­лині, пов’язаний з відсутністю будь-яких переміщень та припливу нового населення. Ситуація змінюється на фінальному етапі доби бронзи внаслідок масового пересування племен фракійського галь- штату. Зокрема, під їхнім впливом у лісостеповій частині Правобе­режної України на основі білогрудівської культури складається своєрідна й явно фракізована чорноліська культура. Ряд дослідни­ків уважає за можливе говорити не про вплив, а про пряме про­никнення груп фракійського населення на територію України. їх­ню появу тут пов’язують із просуванням фракійських племен із Нижнього Подунав’я у вигляді декількох хвиль, які захльоснули спочатку Закарпаття та Прикарпаття, а згодом західні райони Молдови, басейни Пруту та Дністра у верхній та середній течіях (карта 15).

Тепер за археологічними даними можна прослідкувати шлях подальшого просування фракійських племен теренами Правобереж­ної України, аж до Дніпра. Вони утворюють ланцюжок від Серед­нього Дністра на Південний Буг, через Південне Поділля та Уман­щину на Рось, а далі на Дніпро. Східною межею відчутного мігра­ційного руху можна вважати пам’ятки на лівому березі Дніпра та Ворскли. Отже, були можливими безпосередні контакти фракійсь­кого та фіно-угорського населення протягом кількох століть. Немає сумніву, що таке вторгнення в чуже етнічне середовище не могло бути мирним. Білогрудівське населення, напевне, було витіснене з південних районів своєї території на північ. Завмирає життя на по­селеннях Уманщини, від пожежі гинуть такі поселення й городи­ща, як Суботів та Інбек. Утім, їхня загибель пояснюється і акти­візацією кочових племен кіммерійців, як і загибель бондарцхінсь- ких поселень по Орелі, що також були спалені кочовиками.

Можливо, що з чорноліською культурою вдасться пов’язати фракійські племена агафірсів та гелонів. Дослідники зіставляють з агафірсами, як правило, племена фракійського гальштату лісосте­пової Молдови та Середнього Подністров’я. Однак якщо з чорно­ліською культурою пов’язувати міграцію фракійців далеко на схід, то ототожнення з нею агафірсів виглядає досить умотивованим.