Глава З СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ
Суспільний устрій землеробів
Протягом усієї історії вивчення землеробських племен висловлювалися різні думки щодо їхнього суспільного устрою. Зокрема, стосовно населення трипільської культури в 1930-ті роки побутувала думка про існування в нього на ранньому, середньому і на початку пізнього етапів матріархальних відносин, економічною базою яких було примітивне, мотичне землеробство.
Вважалося, що у трипільських багатокамерних будинках проживав родовий колектив, поділений на парні сім’ї, які вели спільне господарство [182]. Лише найбільш пізнє населення, відоме за пам’ятками типу Усатове і Городськ, нібито перейшло до патріархальних родових відносин. Залучення нових матеріалів та з’ясування ролі скотарства в житті і господарстві трипільців дали змогу С. М. Bi- бікову дійти висновку, що патріархальні відносини у населення трипільської культури були зумовлені екстенсивним польовим землеробством із використанням тяглової сили свійських тварин.Останнім часом соціальна структура трипільців розглядалася на прикладі поселень Буго-Дніпровського межиріччя. Тут великі й малі поселення були забудовані одно- та двоповерховими будинками з однокамерним жилим об’ємом, в якому мешкала мала сім’я. У забудові ж поселення Тальянки були виявлені розташовані на значній відстані групи переважно із трьох житлових та однієї господарської споруди без печі, інтерпретовані як окремі господарства, що належали великій сім’ї — основній господарчій одиниці. У невеликих за площею (7—15 га) та населенням (200—500 чоловік) поселеннях, що існували поряд із великими, можна вбачати основну самостійну одиницю трипільського суспільства — громаду. Громада, мабуть, була власником землі (орної, лісів, пасовиськ), яка прилягала до поселення і на якій відбувалася господарська діяльність. Громади, близькі за походженням, складали плем’я. Плем’я було власником території, в межах якої час від часу мігрували общини.
Чим більшою була територія, тим більшим був життєвий ресурс племені. Поселення-гіганти, що утворювалися з метою концентрації населення для збільшення військового потенціалу в умовах складних етнічних стосунків, складалися з кількох громад. Іноді на таких поселеннях мешкало майже все плем’я. Наприклад, поселення біля Тальянок, населення якого налічувало близько 14 тис. чоловік, мабуть, складалося із 40 подібних громад, кожна з яких займала, очевидно, окрему ділянку в забудові поселення.Про соціальне розшарування серед трипільців свідчать, зокрема, скарби та могильники. Скарби з’являються вже на ранньому етапі розвитку культури. У Молдові на поселенні біля с. Карбуна в ямі серед жител було знайдено горщик із 852 предметами, в тому числі 444 мідними. Це були цінні для того часу речі — браслети, намиста, амулети, нашивні бляшки, проушна і клиновидна сокири. Два скарби відомі із середнього етапу. Один із них, що вклібчав два мідні браслети, амулет, намиста, підвіски із зубів благородного оленя, знайдений на поселенні Хебешешті І (Кукутені А) в Py-
Рис. 127. Скарб мідних речей із Городниці (І — посудина, в якій містився скарб; 2, 3 -г- мідні сокири; 4 — мідний ніж; 5 — мідна діадема; 6 — мідні намиста).
мунії. Другий, що складався з мідних сокир, ножа, намиста, діадеми, — на поселенні Городниця II на Дністрі. Із пізнього етапу маємо скарб із Цвиклівців, в якому було 822 предмети, в тому числі 68 мідних: браслети, пронизки, намиста. Отже, вже на ранньому етапі для трипільського суспільства було характерне майнове розшарування, коли в руках окремих осіб чи сімей нагромаджувалися багатства.
Могильники, на жаль, відомі лише ⅛ Шбпього етапу розвитку культури. У могильниках софіївського типу у Середньому Подніпров’ї і в усатівських у Північно-Західному Причорномор’ї серед загальної маси виділяються поховання з мідними прикрасами, знаряддями праці та зброєю.
До того ж в Усатово такі поховання найчастіше траплялися в курганах із складними кам’яними конструкціями, тобто належали членам громад, які, очевидно, користувалися найбільшим авторитетом [183], а також племінній верхівці, в руках якої нагромаджувалися цінні та престижні на той час речі. Спостереження за кількістю і якістю поховального інвентаря в могильниках Середнього Подніпров’я дають змогу виокремити три соціальні групи населення: племінну верхівку, племінну аристократію та рядових членів громади, — а також дійти висновку, що соціальний статус жінок, дітей та юнаків був нижчий, ніж у чоловіків [184]. За даними поселень таке розмежування поки що не простежується. Не вдалося також виділити серед досліджених жител будинки знаті. Зважаючи на те, що в містах Стародавнього Сходу і Мезоамерики будинки суспільної верхівки споруджувалися ближче до центру, в Тальянках спеціально вивчалися житла поблизу центральної площі, але вони за розмірами, конструкцією та речовими знахідками не відрізнялися від розташованих в інших місцях поселення.Про суспільний устрій інших груп ранньоземлеробського населення на території України відомостей дуже мало. Щодо суспільного устрою населення культури Болград-Алдень, то він, мабуть, був такий самий, як і у трипільців, беручи до уваги їхнє походження від спільного предка — культури Боян, а також тотожність господарства. Деякі відомості маємо про соціальні відносини у населення культури кулястих амфор. Виходячи, зокрема, з фактів спорудження кам’яних гробниць, що потребувало великих зусиль, існування звичаю ховати чоловіка, очевидно, главу сім’ї, в сидячому положенні, тобто інакше, ніж усіх інших, можна говорити про наявність у цього населення патріархальних відносин ".
Питанням демографії ранньоземлеробських суспільств стали приділяти увагу в останні десятиріччя, і то лише стосовно трипільської культури. Перші палеодемографічні підрахунки були здійснені С. М. Бібіковим, відтак — К. В. Шишкіним, В.
І. Маркевичем і В. М. Масоном, М. М. Шмаглієм, О. Г. Колесниковым і В. О. Kpy- цом. Усі ці підрахунки стосуються трьох регіонів трипільської культури: Середнього Подніпров’я, Буго-Дніпровського межиріччя та Північної Молдови — і спрямовані на визначення щільності та кількості населення у кожному з них по етапах розвитку. За останніми підрахунками, найбільша !цільність населення була у Середньому Подніпров’ї і Буго-Дніпровському межиріччі наприкінці середнього — на початку пізнього етапів трипільської культури і не перевищувала 5 чоловік на км2. Це був, мабуть, максимум для всіх ранньоземлеробських культур на теренах України в умовах екстенсивного використання території для господарської діяльності. У Північній Молдові на ранньому етапі культури вона не перевищувала 0,5 чоловіка на 1 км2, на середньому — 3 чоловіки на 1 км2, на пізньому — 1,2 чоловіка на 1 км2. Екстраполюючи середні значення даних по цих регіонах на всю територію, зайняту трипільцями, було обчислено кількість населення. Отже, наприкінці раннього етапу на площі 70 тис. км2 проживало близько ЗО тис. чоловік; наприкінці середнього на розширеній до 110 тис. км2 території мешкало 410 тис. чоловік; наприкінці першої половини пізнього етапу на тій самій території при зменшенні щільності населення кількість його скоротилася до 330 тис. чоловік, а наприкінці пізнього етапу, коли територія становила 100 тис. км2 і різко зменшилася щільність, трипільців налічувалося всього 100—120 тис. чоловік. Така кількість населення, розпорошеного по великій тери-99 Свешников И. К. Культура шаровидних амфор. — С. 17.
торії, не могла протистояти племенам кулястих амфор, з одного боку, і ямникам — з другого. Утративши територію, трипільці, очевидно, розчинилися в середовищі пришельців, не лишивши помітних слідів своєї культури.
Суспільний устрій скотарів
Археологічна наука має суттєві, але все ж таки досить обмежені матеріали для вивчення характеру соціальних відносин у первісних суспільствах із спеціалізованим скотарським напрямом господарства.
Це здебільшого поховальні пам’ятки — грунтові безкурганні могильники, індивідуальні чи колективні поховання під курганними насипами — і лише частково побутові, а саме поселення з добре дослідженими системою планування та характером жител їхніх мешканців. У цілому ж ми намагаємось з’ясувати ті закономірності життя скотарів, що вказують на характер їхнього суспільного устрою, порівнюючи цю добу з попередньою та наступними та проводячи етнографічні паралелі. Звичайно, перехід населення до нових, пов’язаних із спеціалізованим розведенням та утриманням худоби форм господарської діяльності, зміна способу життя були органічно пов’язані із суттєвими змінами в соціальних відносинах, які визначалися насамперед власністю на худобу та пасовиська. Безумовно, соціальні змійи відбувалися поступово, а основи нового устрою скотарів були закладені маріупольськими племенами. Саме в могильниках останніх, ще колективних, грунтових, з’являються поховання чоловіків з ознаками влади — булавами, хоча місце поховань ще не виокремлювалося особливими зовнішніми прикметами. В усякому випадку, вони не зафіксовані в таких могильниках, як Микільський та Маріупольський. Соціальні зміни спостерігаються з появою поховань, які віднесені нами до скелянської культури та які Д. Я. Телегін визначив як новоданилівські. Найдавніші з них приурочені до тих самих маріупольських могильників, але вирізняються своїм відособленим положенням та наявністю зовнішніх ознак — кам’яної закладки, скрині тощо. Саме над похованнями представників цієї культури почали споруджуватися і перші кургани. Скелянці пройшли своєрідний шлях соціального розвитку, зумовлений не тільки внутрішніми чинниками, а саме формуванням груп населення, що перейшло до більш рухливих форм скотарства, а й зовнішніми. Останні визначалися передусім високим рівнем розвитку населення землеробських культур Балкано-Карпатського регіону, зокрема їхнім металургійним та металообробним виробництвом. Провідну роль у цей час у скотарів відіграє престижний обмін, основною метою якого було отримання мідних і золотих прикрас та знарядь, сировини для власного виробництва у племен гумельницької та варненської культури. Це спричинилося до виділення у скелянців окремих груп, котрі починають сконцентровувати в своїх руках усю посередницьку діяльність, набуваючи при цьому більш виразного соціального та, безумовно, майнового статусу в структурі ске- лянських громад. Це яскраво відображають археологічні пам’ятки. Від Подунав’я до Приазов’я з’являються дуже багаті поховання, іноді складних конструкцій, із масою престижних речей — мідного намиста, що часом оперізувало шию небіжчика декілька разів та налічувало сотні—тисячі намистин, мідних браслетів і скроневих кілець, шил, мідних платівок до головних уборів тощо. До відомих перших золотих Виробів належить, зокрема, насадка — рурочка жезлового навершшя із могильника біля Кривого Рогу. Престижними були також набори чудово оброблених вістер до стріл і дротиків, довгі крем’яні ножі та підшліфовані сокири-тесла й аналогічні останнім кам’яні, тощо. До соціально значимих можна віднести і пояси із сотень мушлевих намистин, і кам’яні скіпетри, булави. Як престижний виступав і посуд, що потрапив сюди через обмін. Скажімо, знайдені в похованнях трипільська посудина (Кай- нари), горщики, віднесені до закубанської культури (Новоданилів- ка) та гумельницької в Подунав’ї (Джурджулешті).Поряд із багатими похованнями у скелянського населення були й звичайні, з обмеженим набором речей або й без них. Вони становили грунтові могильники або входили разом з іншими до їхнього складу. Характерно й знаменно, що й перші кургани розташовуються в місцевостях, віддалених від так званої території-метропо- лії. Отже, існування дуже багатих поховань та звичайних свідчить про істотне майнове розшарування серед скелянського населення, а наявність жезлів та скіпетрів біля похованих вказує на їхню належність до представників громадської верхівки чи певного “аристократичного” прошарку. Більшість дослідників, серед яких В. М. Даниленко та Д. Я. Телегін, убачають у виникненні багатих скелянсь- ких поховань прояв процесу виділення могутніх вождів-патріархів і формування найдавнішого вершництва. Водночас з огляду на те, що більшість відомих поховальних пам’яток представлена грунтовими могильниками, можна твердити, по-перше, про осілість населення або приуроченість життя окремих громад до певної місцевості, по-друге, про наявність міцних родових традицій, що сягали неолітичних часів, по-третє, про порівняно поступову соціальну еволюцію скелянського населення щодо своїх пращурів. Виникнення курганів за таких обставин справді знаменує появу лідерів, збагачених насамперед завдяки престижному обміну та власності на худобу. Виходячи із розповсюдженості в цей час зброї, передусім специфічних крем’яних вістер до стріл та дротиків, ці лідери були вождями-воєначальниками рухомих посередницьких патріархальних громад скелянців, які здійснювали перш за все охорону майна та предметів обміну, а також відстоювали в сутичках між окремими групами скотарів своє право на контроль за головними шляхами зносин із землеробами та металургами. Не виключені сутички і з останніми. Але не це визначало стосунки між скотарями та землеробами, а взаємовигідна співдружність, яка забезпечувала насамперед певний добробут саме для скотарських пастуших груп.
Значення престижного обміну, торгівлі в прискореному розвитку майнової нерівності підкреслюють і етнографи. Зокрема, Л. Є. Куб- бель наголошує на особливій ролі торгівлі на далекі відстані, що потребувала певної стабільної, перекриваючої локальні кордони організаційної структури. Така торгівля могла стати одним із головних моментів у процесі суспільного розшарування за умов існування соціальної верхівки, здатної взяти в свої руки утворення панівної структури. Якщо це була родова або громадська верхівка, то завдяки торгівлі вона могла б здійснювати також перерозподіл суспільного продукту поза межами окремих громад, а тим самим у неї з’являлася можливість, на думку дослідника, стати правлячим прошарком в етносоціальному суспільстві великого масштабу 10°. Саме такий процес відбувався на ранніх етапах енеолітичної доби в степовій смузі України, коли внаслідок престижного обміну, торгівлі традиційна верхівка громади отримала додаткові стимули для закріплення свого керівного суспільного становища. До того ж, очевидно, розвивалася тенденція до виділення особливих професійних груп, що спеціалізувалися на обміні, торгівлі та завдяки цьому поступово перетворювалися на соціально впливовий прошарок. Але цей процес, добре досліджений на етнографічному матеріалі у різних народів, у давнього енеолітичного скелянського населення не набув завершеності, оскільки значною мірою був штучним і нетривалим. Із затуханням балкано-карпатських осередків обміну, завмиранням металургійного виробництва зникає головне джерело збагачення, що зумовлювало соціальне розшарування. У степовій смузі України зникають багаті поховання. У Подніпров’ї грунтові могильники стогівських племен вже не супроводжуються показовим престижним інвентарем. Вирізняються лише статево-вікові традиції. Як показують палеосоціальні дослідження М. Д. Хлобис- тіної, в стогівському, а також у дереївському суспільствах домінують чоловічий компонент та патрилінійні зв’язки, тобто відзначаються особливе місце чоловіка в структурі суспільного устрою та відлік спорідненості по чоловічій лінії. Це насамперед свідчить про формування та закріплення в ранніх скотарських суспільствах патріархальних відносин. На перший план виступала велика патріархальна сім’я як складовий компонент первісної сусідської громади. Вся енеолітична доба з моменту виокремлення скотарського господарства в особливу галузь характеризується розпадом первіс- нородових устоїв із збереженням родових традицій. Археологічним відображенням цього процесу стають кургани — поодинокі у скелянського населення, відсутні у стогівців і дереївців та досить поширені у квітянських та нижньомихайлівських племен. З двох останніх найбільшою консервативністю відрізнялися квітянці, оскільки в їхньому поховальному обряді зберігалися найвиразніші в
100 История первобытного общества : Эпоха классообразования. — С. 216— 218.
Рис. 128. Реконструкція будови кургану (1) та поховальної скрині (2): Новоолек- сандрівка, курган 1, поховання 16 (за І. Ф. Ковальовою).
“курганних” культурах елементи неолітичних традицій. Так, зафіксовано насипи, які перекривали до 10—11 окремих поховань, утворюючи тим самим трансформовані колективні могильники з відчутним відсотком колективних поховань. Виділення у квітянців неординарних поховань унеможливлюється браком якісних розбіжностей в інвентарі та поховальних спорудах. Хоча часто обряди супроводжувалися вогнем, поминальними тризнами, траплялися складні за будовою споруди (рови, кромлехи, скрині тощо). Окремі поховання містили, як слушно вважає І. Ф. Ковальова, соціально значимі речі: кам’яні молотки, вістря до стріл, бронзові ножі, ливарні знаряддя, які визначали професійну спеціалізацію небіжчиків. Можна погодитися також із думкою дослідниці щодо належності невеликих курганних груп квітянців окремим громадам із спадковими родовими традиціями.
Більш розвинені патріархальні відносини спостерігаються у нижньомихайлівських племен, де значну роль відігравала велика патріархальна сім’я. У нижньомихайлівців набуває поширення курганний ритуал із використанням складних конструкцій, наявні також підкурганні могильники із чотирьох — шести поховань, що зближає їх із квітянцями. Але групових могил із кількома небіж- чинами практично немає, небагато і парних-. Безліч різних надкур- ганних конструкцій типу кромлехів та крепід, які могли бути споруджені тільки за участю значної кількості людей, свідчить про колективні зусилля громад. Відома серія святилищ, від яких залишилися стовпові ями, каміння, тризни, розміщені біля курганів. На цих святилищах, що існували, очевидно, протягом тривалого часу, відправлялися ритуали, присвячені похованому в кургані представнику панівної верхівки.
Таким чином, за енеолітичної доби різні групи населення мали певні загальні тенденції соціального розвитку, що характеризувалися міцними традиціями вже відживаючої родової системи, більш властивої неолітичним племенам, та проявом патріархальних сімейних відносин, які розвинулися в наступний, ранньобронзовий період, із появою на історичній арені ямних племен. У суспільній організації останніх первісна сімейна громада та патріархальна сім’я стають основним осередком господарської діяльності. Рід виступає вже як підпорядкована структура, що регулює окремі негосподарні сторони життя; зокрема ритуальні та сімейно-шлюбні.
За етнографічними даними, велика патріархальна сім’я включала три-чотири, а то й більше поколінь по батьковій лінії та налічувала від кількох десятків до 200—300 чоловік. У такій сім’ї існувала сувора ієрархія. Головним був старший із чоловіків, після його смерті — наступний за віком. Дружина патріарха вважалася головою жіночого відламу сім’ї. Влада патріарха та його дружини розповсюджувалася на всю господарську, соціальну та культову діяльність; Патріархальна сім’я виступала як самостійна господарська структура, що володіла певною кількістю худоби, майном і входила до складу первісної сусідської громади, у власності якої був основний засіб виробництва — пасовиська, а також лісові та водні ресурси тощо[185].
Ймовірно, що значна частина первісних курганів ямного населення була споруджена саме над могилами патріархів великих сімей або сімейних громад, тим більше, що трудові витрати на здійснення всього ритуалу поховання, як показують підрахунки ряду дослідників, не перевищували можливостей таких сімей. До того ж поховальний ритуал не був одноразовим актом, а відбувався протягом певного часу з канонізованою послідовністю дій та чітким розподілом обов’язків членів сім’ї чи громади. За даними 3. П. Маріної та І. Ф. Ковальової, в Орельсько-Самарському межиріччі давні ямні кургани були заввишки 0,3—1,5 м та діаметром 8—28 м. Зробити такі насипи могли 18—20 осіб чоловічої статі великої патріархальної сім’ї за порівняно короткий час. Досить схожа картина спостерігається в Приазов’ї, де на р. Молочній більшість курганів ямного населення була заввишки 0,5—1,5 м та діаметром 12—25 м. Простежуються сталі пропорції ям, що зале-
жали насамперед від віку та зросту небіжчика. Глибина поховальної камери становила в середньому 0,9—1,2 м від рівня перекриття. Отже, можна говорити про те, що до певного часу археологічні дані не є суттєвими свідченнями чіткої соціальної та майнової стратифікації, або ран- жування, ямного суспільства. Лише на завершальній фазі його розвитку відбуваються помітні зміни у розмірах та оформленні поховальних споруд та з’являються поховання з елементами виробничої спеціалізації та воїнської атрибутики. Виділивши три групи поховальних комплексів за загальним об’ємом трудових витрат: більше 2 тис. м3, від 2 тис. до 500 м3, менше 500 м3, Н. Д. Довженко та М. О. Ричков дійшли висновку, що у ямного населення були три соціальні групи: брахмани, кшатрії та вайш’ї, тобто жерці, воїни та рядові пастухи 1°2. Як на наш погляд, пам’ятки ямної культури ще не дають достатніх підстав для чіткої стратифікації цього суспільства. Лише наприкінці ямної культури відбуваються зміни в планіграфії впускних поховань та більш чітка градація на центральні та периферійні комплекси, фіксуються поховання з рисами насильницької смерті (вістря крем’яних стріл у кістках), поховання із зброєю. Усе це можна пояснити подальшим розвитком раижування ямного суспільства, укрупненням та розширенням структур надгромадного або надсімейного рівня. Це відбиває такі об’єктивні процеси, як зростання чисельності населення, збільшення поголів’я худоби, що спричинювало перенаселення земель, зайнятих тими чи іншими громадами або сім’ями, і розширення їх шляхом насильницьких воєнних захоплень, перерозподіл пасовиськ на користь сильнішого. Це зумовлювало подальшу диференціацію суспільства, і не тільки в межах громад. Дедалі більшого значення набувало плем’я як со- ціально-потестарна структура, головна роль в якому належала
102 Довженко Н. Д., Рычков Н.А. К проблеме социальной стратификации племен ямной культурно-исторической общности // Новые памятники ямной культуры степной зоны Украины. — К., 1988. — С. 27—40.
найбільш владним громадам та їхнім вождям із виразнішими військовими функціями.
Племена ямної культури населяли території, сконцентровані довкола басейнів степових річок із прилеглими на вододілах пасовиськами. Це зумовило локальні особливості даної культури. Нерівномірним був також розвиток окремих племен, що не могло не позначитися на їхньому соціальному та економічному поступі, взаємодії та подальшій долі. На теренах України можна окреслити три головні регіони: Правобережний, аж до Дунаю, Лівобережний, майже до Дону, та Північний, лісостеповий, розвиток яких значною мірою визначався природно-кліматичними умовами та сусідським оточенням. До одного із сильних племінних колективів, а можливо, до об’єднання племен, на думку дослідників, належало Михайлівське поселення. Це укріплена фортеця, будівництво якої, на наш погляд, було здійснено на завершальному етапі розвитку ямного суспільства, позначеному загостренням воєнного протистояння окремих племен або їхніх об’єднань.
На даному етапі для ямного населення стають більш характерними парні та колективні поховання дорослих, дорослих та дітей, наявні всі комбінації статево змішаних поховань: жінка — чоловік, чоловік — дитина, жінка — дитина, чоловік — жінка — дитина. Існує думка про ритуальне вбивство залежних індивідуумів, включаючи дітей, котрі супроводжували патріархів або вождів племен в інший світ. Прийнятним також є судження про належність цих небіжчиків до однієї сім’ї, які померли одночасно. Такий погляд підкріплюється простежуваною з появою ранньока- такомбного обряду системою підзахоронень.
Таким чином, для енеолітичного населення України базовою одиницею суспільства була велика патріархальна сім’я. З таких сімей складалися первісні громади, консолідовані у племена.