Глава 2 ГОСПОДАРСТВО

Останнім часом більшість дослідників вважає, що серед галузей господарства у енеолітичних племен лісостепу основним було зем­леробство. Але на думку Г. Ф. Коробкової, що грунтується на співвідношенні знарядь праці, притаманних тій чи іншій галузі, та співвідношенні фауністичних залишків свійських тварин та диких в комплексах окремих поселень, в окремих районах розповсюд­ження трипільської культури існувало шість варіантів господар­ства з переважанням тієї чи іншої галузі: землеробсько-скотарсь­кий, скотарсько-землеробський, скотарсько-мисливсько-землероб- ський, скотарсько-мисливський, скотарський, мисливсько-скотар­ський ^8δ. Звичайно не виключено, що на окремих поселеннях у певні періоди трипільці могли віддавати перевагу скотарству чи полюванню, які за співвідношенням знарядь праці, знайденних на поселеннях, превалювали над землеробством, але цей фактор може й не відбивати реальної ситуації. Розтинання туш тварин та оброб­ка шкір відбувалася на поселенні, і тому знаряддя праці (ножі, скребки) лишалися тут, а землеробські (серпи) губилися чи вики­далися (ламані) в полі. Крім того, частина землеробських знарядь, принаймні орних, виготовлялась, мабуть, з дерева і не збереглася.

Землеробство. Тривалий час вважалося, що землеробство енео- літичного часу було примітивним, мотичним, проте з нагромад­женням нових даних з’явилися підстави для перегляду цієї думки. Зокрема, С. М. Бібіков, вважаючи, що вручну неможливо було об­робити порівняно великі площі під зернові культури, розглядав землеробство трипільців як екстенсивне, польове, мотичне із засто­суванням примітивної сохи, яку тягли бики. Пізніше він схилився до думки, що землеробство було екстенсивним, польовим, орним ^[173]. Сьогодні таке визначення сприймається більшістю дослідників. Та­ким самим вбачається і землеробство культури Болград-Алдень ^[174]. Для рихлення грунту застосовувалися рогові (можливо, й дере­в’яні) рала, суковатки, а для розбивання грудок — рогові й кам’яні мотики. За палеоботанічними визначеннями, трипільці сіяли три види пшениці (одно- і двозернянку, спельту), ячмінь (плівчастий, голозерний), просо, бобові ^[175]. Саме такий набір культурних рослин був характерний і для носіїв культури Болград-Алдень та культури лійчастого посуду.

Питання розвитку первісного землеробства найкраще розробле­но для трипільської культури. Пріоритет у цьому належить С. М. Бі- бікову. На прикладі пам’яток Середнього Подніпров’я йому вдалося показати значення землеробства в житті трипільців, зробивши деякі розрахунки. Виходячи з біологічної норми вживання рослин­ної їжі, врожайності культивованих злаків, визначається, що для забезпечення однієї людини рослинною їжею треба було засівати близько 0,3 га площі, або 2 га на сім’ю. Звичайно, такі площі в короткі передпосівні строки навряд чи можна було б підготувати, застосовуючи мотики; необхідні були б ефективніші способи ри­хлення грунту, а саме за допомогою примітивних рал. Щодо форм використання землі, то тут С. М. Бібіков схиляється до припущен­ня на користь перелогу і залежі, коли відповідний колектив пови­нен був мати кілька земельних ділянок, з яких одні засівалися, а інші лишалися для природного відновлення родючості грунту. Па- леодемографічні розрахунки на базі вихідних даних, запропонова­них С. М. Бібіковим, було зроблено останнім часом для трипільсь­ких пам’яток кінця середнього — початку пізнього етапу ⅞>yro- Дніпровського межиріччя. Зокрема, було визначено зони земле­робства ряду поселень. Для найменших з них з населенням до 200 чоловік (Мошурів) така зона мала становити близько 200 га, а для найбільших, з населенням до 14 тис. чоловік (Тальянки), — близько 12 тис. га. Спочатку, враховуючи лісистість регіону (50 % ), використовувалися вільні від лісу ділянки, а згодом посівні площі розширялися за рахунок вирубаного лісу. Значною була по­треба у лісі, який використовувався для будівництва, опалення, приготування їжі, керамічного виробництва тощо. За розрахунка­ми можливої площі, на якій міг бути вирубаний ліс, навколо кож­ного поселення визначились зони господарської діяльності їхніх мешканців, які включали землеробські угіддя, випаси худоби та ділянки заготівлі кормів. Для різних за розмірами поселень радіус цих зон становив від 1 до 9 км. Поступове виснаження грунтів, ви­рубка лісу поблизу поселень з часом змушували їхніх мешканців до переселення.

Збирання врожаю відбувалося за допомогою крем’яних серпів. На ранньому та середньому етапах існування трипільської культу­ри це були серпи з кількох коротких пластин, вкладених під кутом у вигнуту основу з рогу або дерева, а на пізньому — часто викорис­товувалися довгі крем’яні пластини. За експериментальними да­ними, крем’яні серпи були досить ефективними, за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним ^[176]. Для обмолоту зерна застосовувалися молотильні дош­ки. Вкладиші для цих знарядь виявлено на поселенні біля с. Bo- рошилівка на Віттничині. Мабуть, вони також є на інших поселен­нях, але не згадуються дослідниками, оскільки більшість колекцій не мають трасологічних визначень.

Зберігалось обмолочене зерно в спеціальних посудинах великих розмірів, які отримали назву зерновиків (їхня висота іноді сягає їм), а також у зернових ямах із стінками, обмащеними глиною і обпаленими.

Зерно розмелювали за допомогою кам’яних зернотерок, що є досить численною категорією знахідок на всіх поселеннях. Виго­товлялись зернотерки з граніту, пісковику тощо, складалися з нижнього каменю — плити і верхнього — розтирача.

Тваринництво. Досить розвиненим у землеробських племен бу­ло тваринництво. За даними остеологічних визначень, стада біль­шості ранньотрипільських поселень складалися здебільшого з ве­ликої рогатої худоби; були також свині, дрібна рогата худоба (вів­ці, кози), коні. Є випадки (Лука-Врублевецька, Солончени І), коли в стаді переважали свині. На середньому етапі пріоритет був також за великою рогатою худобою, але на друге місце все частіше вихо­дить дрібна рогата худоба, витісняючи свиню.

Щодо форм ведення скотарського господарства племенами носіїв трипільської та інших споріднених культур, то воно мало придомний характер. Лише в усатівців можливе було відгонне або випасне скотарство. Використовувалася худоба як тяглова сила, джерело отримання м’ясної їжі, вовни та шкір. Відкритим зали­шається питання наявності молочного напряму господарства, про можливість існування якого свідчать знахідки посудин з числен­ними дірочками в стінках, так званих цідилок, на ранньотри- пільських (Нові Русешти І), усатівських поселеннях та пам’ятках культури лійчастого посуду. Одні вчені вважають, що цідилки могли використовуватися для переробки молока, вироблення сиру, інші — для відділення меду від сотів чи проціджування отруйних напоїв.

Важливою галуззю господарства було мисливство. Кістки ди­ких тварин трапляються на всіх поселеннях, але відсоток їх від­носно свійських коливається дуже сильно. На більшості ранньо- трипільських пам’яток він наближається до 50 %, а на деяких навіть перевищує (Бернашівка, Лука-Врублевецька, Кормань, Го- леркани). Полювали трипільці на м’ясних і хутряних звірів. Ос­новними промисловими тваринами були благородний олень, дикий кабан, косуля, лось. Серед хутряних — бобри, борсуки, куниці, видри, зайці. Переважна більшість кісток диких тварин, виявле­них на поселеннях, належить м’ясним, бо на них полювали, оче­видно, частіше, щоб забезпечити м’ясний раціон; туші їхні оброб­лялися на поселенні, тоді як тупгі хутряних тварин після зняття хутра могли викидатися за межами поселень. На середньому та пізньому етапах на поселеннях, ближчих до степової зони, питома вага полювання, за остеологічними даними, зменшується. Так, на поселеннях Коломийщина II у Подніпров’ї та Володимирівна у По­бужжі кістки диких тварин становлять лише 15—19 %, тоді як на інших досягають 50 % або й більше. Найменше значення полю­вання мало в господарстві усатівців, де кістки диких тварин ста­новлять лише 9 %. Умови для полювання тут були мейш сприят­ливі, ніж у лісостепу: полювати можна було лише в долинах річок, уздовж яких простягалися ліси. Серед мисливської здобичі крім уже згаданих тварин трапляються тур, ведмідь, а на поселеннях усатівського типу (Маяки) — дикий осел і навіть лев. Полювали також на птахів. Найчастіше знаходять кістки качок, гусей, сірих журавлів, сарича; крім того, на лісостепових поселеннях — кістки тетері, а на степових — дрофи і стрепета.

Розповсюджені були рибальство і збиральництво. Про наяв­ність першого свідчать знахідки риболовних гачків, виготовлених з міді та кістки, глиняних грузил до сіток, а також кісток та луски риб (щуки, сома, сазана, вирізуба, судака) на поселеннях. З річок добували молюсків, скупчення стулок яких дуже часто знаходять в культурному шарі поселень та в господарчих ямах. У лісах збира­ли лісові горіхи, кизил, глід, терен, дикі груші, яблука, вишні, виноград. Не виключено, що деякі фруктові рослини вже культи­вувалися трипільцями, зокрема слива, алича, абрикос, які потра­пили до них з Малої Азії й Балкан, а також виноград.

Не виключено, що було розповсюджено Збирання меду і воску диких бджіл. На поселеннях Вулканешти II і Лопацика культури Болград-Алдень знайдено керамічні вироби конічної форми із стінками, вкритими проколами, які вважаються димарями, що за­стосовуються у бджільництві. Побічним свідченням існування ос­таннього є визначення Н. В. Риндіної, що мідна сокира з Bepe- зівської ГЕС була відлита по восковій моделі в гумельницьких рай­онах Подунав’я. Отже, мабуть, і трипільці були знайомі з бджіль­ництвом. Зважаючи на те, що пізніше, в добу Київської Русі, основними предметами експорту населення лісостепу були хліб, хутра, мед і віск, не виключено, що й трипільці мали їх за основні предмети обміну, зокрема на худобу. Чи не тому на поселеннях, ближчих до степу, так мало важило мисливство, що нестачу в ра­ціоні м’ясної їжі вони компенсували не за рахунок полювання на диких тварин, а за рахунок надходження свійської худоби в про­цесі обміну.

Серед домашніх промислів слід назвати обробку шкір, прядін­ня, ткацтво, виготовлення одягу, взуття. Про існування цих про­мислів свідчать знахідки на поселеннях крем’яних скребків, кістя­них і рогових проколок, мідних шил, керамічних прясел до вере­тен, важків до вертикальних ткацьких верстатів. Відбитки тканин на денцях посудин свідчать про наявність простого, репсоподібного та візерунчастого плетіння.

Розвиненою була обробка рогу, кістки, каменю, дерева. З рогу і кістки вироблялися мотики, клювці, бойові молоти, рала, прокол­ки, лощила, кинджали. З різних порід каменю та кременю — зер­нотерки, сокири, ножі, скребачки, серпи та інші знаряддя, що бу­ли у вжитку. Первісні майстри вміли різати, пиляти кістку й ріг, шліфувати і свердлити камінь, рубати і колоти дерево. Важливе місце в господарстві займали добування кременю та його обробка. Населення, що представляло трипільську культуру та культури Карпатського басейну, використовувало кремінь з покладів Волині та Верхнього і Середнього Подністров’я, який брали з поверхневих виходів і штолень. Останні відомі в Середньому та Верхньому По­дністров’ї. Мешканці поселень культури Болград-Алдень найчасті­ше користувалися добруджським кременем. Первинна обробка кре­меню відбувалася на місці добування, про що свідчать численні майстерні. У вигляді напівфабрикатів він доставлявся на поселен­ня, де й виготовлялися знаряддя праці. Кремінь був важливим про­дуктом обміну і розповсюджувався на значні відстані від родовищ.

Особливими галузями господарства, які вимагали спеціальних знань і досвіду і, на думку С. М. Бібікова, були вже ремісничими виробництвами, ставали гончарство, литво та металообробка. Про ремісничий характер гончарного виробництва можуть свідчити відповідна стандартизація форм посуду, існування гончарних гор­нів та гончарних центрів. Горни, виявлені на кукутенських та трипільських поселеннях Фрумушика І, Веселий Кут, Валя JIyny- луй, Жванець-Щовб, Костешти IX, мали розвинену двох’ярусну конструкцію і давали можливість виробляти дзвінкий посуд. На­явність у Жванці семи двох’ярусних печей дає змогу говорити про існування тут гончарного центру, який обслуговував, очевидно, не лише це поселення, а й більш широкий район.

Не менше, а мабуть, більше навичок і знань вимагали литво та металообробка. Про наявність цих виробництв можна говорити у контексті розповіді про трипільську культуру і культуру Болград- Алдень, які були найближче до металургійних центрів Балкан. Че­рез брак власних родовищ міді населення — представники цих культур.спочатку користувалось, очевидно, металевими речами, одержаними в процесі обміну. Не дивно, що на ранньому етапі се­ред знахідок переважають прикраси і дрібний виробничий інвентар (шила, риболовні гачки). Але, на думку дослідників, уже ранні трипільці оволоділи ковальськими прийомами обробки міді, а са­ме — витяжкою, плющенням, вигином, рубкою, тисненням, обточ­кою, шліфовкою. На середньому етапі до ковальських операцій до­даються плавлення міді і литво спочатку в однобічні, потім у дво­бічні форми і зміцнення робочих частин знарядь праці холодним проковуванням, що дало можливість остаточно осмислити переваги металу, оскільки при такій обробці мідь набуває твердості, значно вищої за камінь ⁹. Саме тоді набувають розповсюдження важкі виробничі знаряддя — для рубання і розколювання дерева, не­замінні при будівництві. Свідченням зародження місцевого мідно­ливарного виробництва у населення носіїв культури лійчастого по­суду є знахідки уламків глиняних тиглів на поселенні у Цмільові в Польщі.

До пізнього етапу трипільцями було освоєно всі відомі для первісності прийоми обробки міді. Є. М. Черних відмічає для цього часу два великих центри металообробки. Один з них — софіївський у Середньому Подніпров’ї — користувався тільки металургійно чис­тою міддю Балкано-Карпатського району. Другий — усатівський, де виявлено лише декілька предметів з металу Балканського по­водження, а переважна більшість — із кавказьких миш’яковистих бронз. Аналіз металу та типологічне порівняння трипільських і кавказьких металевих предметів свідчать, що до трипільців надхо­дили готові металеві вироби з Кавказу ^{[177] [178].}

Щодо транспортних засобів землеробів Українського лісостепу, то можна впевнено говорити про використання у трипільців саней, запряжених одним чи двома волами. їхні моделі є досить розпо­всюдженими знахідками при розкопках поселень середнього та пізнього етапів Буго-Дніпровського межиріччя (Тальянки, Майда- нецьке). Відомі вони й у Середньому Подніпров’ї (Євминка). Ці мо­делі передають кузов у вигляді чаші, до якої знизу приліплено по­лози, а спереду, під вінцями, — голівки одного чи двох запряже­них бичків. Про наявність колісного транспорту відомостей мало. Ос­таннім часом на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінниччині знай- депо зооморфну фігурку з проколами у ногах і невеличкі глиняні пряслиця, які С. О. Гусєв інтерпретує як коліщата. Про викори­стання коня як тяглової сили або для верхової їзди відомостей поки що немає. Оскільки трипільські поселення, та й поселення інших синхронних землеробських культур, тяжіли до малих і ве­ликих водних артерій, треба гадати, що в них міг бути розвинутий водний транспорт у вигляді човнів та плотів, але, на жаль, ці засо­би пересування не збереглися в натурі і не відображені у трипіль­ській пластиці.

Господарство та побут скотарів

Степові простори України, що входили до широ­кої смуги євразійських степів, за енеолітичної та ранньобронзової доби були одними із центрів становлення спеціалізованого ско­тарського господарства та рухливого способу життя. Скотарський напрям господарства стає тут провідним аж до середньовіччя. Він формує певний побут, культуру та систему релігійно-міфологічних уявлень людей, суттєво змінює соціальну структуру, стверджуючи патріархальні сімейні відносини, визначає специфіку етнокультур­них процесів, зрештою, долю стародавніх господарських угрупо­вань. Із розвитком рухливих форм скотарства контакти населення розширюються та охоплюють величезні території, а досягнення та винаходи окремих племен стають надбанням великих спільностей за досить короткий час.

Виникнення суто скотарського господарства, основи якого були закладені ще за доби неоліту племенами маріупольської спільності, було зумовлене, з одного боку, природними та кліматичними умо­вами, а з іншого — загальним рівнем розвитку населення.

Степові простори неоднорідні за фізико-географічним та геобо­танічним районуванням. Тут простежуються зональні відмінності щодо рослинності, водних ресурсів та кліматичних умов. Лісосте­пова смуга, що прилягає до степової з півночі, за всіх часів харак­теризувалася більшою вологістю та переважанням лугових степів. Типові степи відзначаються злаковою рослинністю, кількість якої зростає у південному напрямку. Сучасний степ поділяється на три головні зони: на півночі — різнотравно-типчаково-ковильна, ниж­че — типчаково-ковильна, на самому півдні — пустельна та полин­но-злакова. У долинах та байраках ростуть ліси. Хоча сучасний степ і степ доби енеоліту та ранньої бронзи подібні в основний ри­сах, ототожнювати їх треба з великою осторогою, враховуючи різні кліматичні коливання, які вносили значні корективи в життя дав­нього населення.

Згідно з існуючими даними, енеолітична доба збігається з дру­гою половиною атлантичного періоду голоцену (6000—4500 рр. то­му), сприятливою для господарської діяльності. Саме на цей час припадає природно-кліматичний оптимум. За даними палінологів, палеоботаніків та палеогрунтознавців, він характеризувався підви­щенням вологості клімату, мезофітизацією трав’яного покриву сте­пів, розширенням площі лісів у долинах річок, більш різнобарв­ним, різнотравно-злаковим рослинним світом, що спричинилося до значного згладжування різниці між степом і лісостепом. Середньо- липнева температура, за підрахунками К. В. Кременецького, була на 2° нижчою за сучасну, а середньосічнева, навпаки, — вищою. Опадів випадало на 120—150 мм більше, ніж тепер. На південь поширились широколистяні ліси, які росли уздовж річкових за­плав, на піщаних грунтах росли соснові.

Саме цей сприятливий кліматичний період позначений стано­вленням та початковими фазами розвитку найдавнішого пастушого господарства, засновником якого можна вважати племена скелян- ської культури. З ними було пов’язане перше широке освоєння степових просторів аж до Дунаю. Щоправда, воно було, на наш по­гляд, зумовлене не стільки суто господарчою необхідністю, тобто розширенням пасовищ, скільки потребою в торгівлі, в обміні із землеробським населенням Карпато-Балканського регіону. Зокре­ма, їх цікавили мідні вироби та сировина для власної металооброб­ки. Попри можливу напружену демографічну ситуацію, спричине­ну перенаселенням річкових долин під час природно-кліматичного оптимуму, пастуші групи, очевидно, мали достатньо власних пасо­вищ. Адже перехід до певних форм рухливого скотарства не був тоді поголовним. На користь цього говорить наявність незначної кількості пам’яток. Про поселення скелянської культури відомо небагато. На Нижньому Доні це залишки IV шару поселення Роз- дорське, а на теренах України відповідний шар поселення Стрільча Скёля в Надпоріжжі. Даних про склад худоби також маємо мало. Визначення кісток тварин із Стрільчої Скелі здійснювалося без шарової диференціації. А даних із Роздорського взагалі бракує. Лише в Чаплинському могильнику було зроблено визначення кіс­ток свійських тварин, знайдених у закладках або в заповненні мо­гильних ям чотирьох поховань. За твердженням І. Г. Підоплічка, це зуби вівці або кози в трьох похованнях та тазові кістки свійського бика в одному. Про знайомство скелянського населення з конем та про його роль у їхньому житті свідчать кам’яні скіпет­ри, зокрема з похованням біля с. Суворове на Одещині. На них В. М. Даниленко та Д. Я. Телегін навіть убачають зображення примітивних вуздечок. Це дало їм підставу відносити появу най­давніших вершників до середини IV тис. до н. е. ^[179] Для доказу цієї гіпотези деякі речі трактуються як деталі вузди. Як псалії розгля­даються так звані цурки — кістяні або рогові вироби у вигляді довгастих сплощених стрижнів довжиною 18—20 см та шириною 1—2,2 см з прямокутним або напівкруглим боковим виступом з от­вором. Але питання появи найдавнішого вершництва досить дис­кусійне, що має як прихильників, так і противників. Крім того, потребує науково аргументованого вирішення проблема доместіка- ції коня взагалі. Останні дані свідчать, що цей процес міг початися вже за часів господарювання населення маріупольської спільності на степових та лісостепових просторах віл Дніпра до Волги — корінної території існування диких коней. У нас немає підстав заперечувати наявність у скелянського населення прирученого ко­ня, який використовувався насамперед для поповнення м’ясного раціону. Але важко сказати, яке місце він займав у складі стада та яке значення мало мисливство на дикого коня, оскільки бракує надійних зоологічних критеріїв розмежування обох форм. У цілому ж можна стверджувати, що у найдавнішого пастушого населення скелянської культури склалося таке стадо, яке при переважанні того чи іншого виду худоби було прикметним для степового ско­тарського населення протягом багатьох віків. У них з’явилися пер­ші отари овець, коні, на вододілах і в долинах випасалася велика рогата худоба, для нагляду за якою використовувалися собаки.

Незначні остеологічні матеріали верхнього шару поселення Се­редній Стіг (м. Запоріжжя) засвідчують наявність у господарстві стогівського населення бика, коня, вівці, кози та свині. Щоправда, вони недостатні для визначення характеру ведення господарства, оскільки всі види свійських тварин представлені 1—2 особинами, за винятком вівці та кози (загалом 9). Можна вважати, що стогівці Подніпров’я вели менш рухливий спосіб життя, ніж окремі групи більш раннього скелянського населення. По-перше, тому що’ вже не існувало головного економічного стимулу у відносинах із карпато- балканськими землеробами — затухли й зникли їхні металургійні осередки, по-друге, основними стали контакти із безпосередніми сусідами в лісостеповій смузі Правобережжя — трипільськими громадами останньої чверті IV — початку III тис. до н. е., котрі на той час переживали розквіт і могли задовольняти скотарів своєю продукцією через обмін. У Подніпров’ї відомо значно більше посе­лень стогівської культури, ніж скелянської. Це верхній енеолітич- ний горизонт Стрільчої Скелі, другий шар Середнього Стогу, Кода- чок та деякі інші. Важливим аргументом на користь осілості сто- гівців є наявність грунтових могильників (Огрінь).

Населення квітянської культури, очевидно, мало багато спіль­ного в господарстві з племенамй неолітичної азово-дніпровської культури, зберігаючи певний консерватизм. І. Ф. Ковальова вказує на існування у цього населення жертовних поховань великої рога­тої худоби. Остання, ймовірно, займала провідне місце у стаді. Відомі речі, виготовлені з грифельних кісток коня. Даних про фау­ністичні залишки із поселень немає, та ці останні практично і не вивчені. Щсідо південних сусідів квітянського населення — ниж-

⁹³ Бібікова В. І. До історії доместикації коня на південному сході Європи // Археологія. — 1969. — Т. 22. — С. 55—67; Васильев И. Б. Энеолит Поволжья. — С. 66—73.

ньомихайлівців — можна сказати, що їхнє стадо складалося зде­більшого із дрібної рогатої худоби. Зокрема, остеологічні залишки з нижнього горизонту Михайлівського поселення, єдиного поки що дослідженого, дають змогу твердити, що перевага надавалася вівці та козі — 65,5 % загальної кількості особин свійських тварин, на другому місці бик — 16,3 %, потім ідуть кінь та свиня — по 7,3 %. Залишки кісток свійського бика, корови та вівці або кози зафіксовані у тризнах ряду підкурганних нижньомихайлівських поховань у Подніпров’ї та на р. Молочній. Наявні свідчення про переважання у стаді нижньомихайлівського населення дрібної та великої рогатої худоби відповідали умовам життя людей на півдні степової смуги між Доном та Дунаєм, де природно-кліматичні умо­ви сприяли розведенню насамперед овець, а на долинних річкових пасовищах випасали корів, биків та кіз.

Особливістю господарства населення дереївської культури се- редньостогівської спільності, котре займало південну частину лісо­степової смуги з різнотравними та луговими степами, на думку ба­гатьох дослідників, було конярство. Про це свідчать фауністичні комплекси з поселень, серед яких найвідомішим є Дереївка на Кіровоградщині. За підрахунками В. І. Бібікової, в Дереївці кінь складав 55,7 % загальної кількості особин свійських тварин. Друге місце займав бик (20,6 %), третє — дрібна рогата худоба (14,4 %), останнє — свиня (9,3 %). Близьке співвідношення свійських тва­рин у стаді було і в інших енеолітичних племен, Що проживали в подібних природно-Кліматичних умовах. Це передусім стосується рєпінців на Середньому Доні. Як і дереївці, вони мали достатньо довготривалі поселення та ховали небіжчиків у грунтових могиль­никах. Щоправда, частина рєпінців, котрі почали мігрувати з Дону в степи України, перейшла до курганного обряду. Про господарство цих груп відомостей мало. Не виключено, що вони стали розводити овець у сприятливіших для цього типчаково-ковилових та полин­но-злакових степах.

На думку В. І. БібіКової, у дереївців переважали напівтовсто- ногі середні та малорослі коні, близькі до сучасних киргизьких. Вони були трохи більші за тарпанів. Але траплялися і тонко- та товстоногі, а також високі на зріст, до 144 см у холці. Дереївці ви­користовували коней в основному для доповнення до м’ясного ра­ціону. При їх забої існував штучний відбір, про що свідчить пере­важання на досліджених поселеннях кісток молодих і дорослих самців при мінімумі кісток самок та відсутності кісток старих осо­бин. Деякі дослідники вважають, що дефеївські коні були присто­совані також до верхової їзди у зв’язку з необхідністю випасу та­бунів. Як і для скелянського часу, доказом наявності вершництва у дереївців виступають вироби із відростків оленячого рогу з отво­ром, які трактуються, зокрема Д. Я. Телегіним, як однодірчасті псалії. Щоправда, цей погляд розділяють не всі дослідники.

Визначення палеозоологів О. Секерської та О. Журавльова.

Важко щось сказати про характер господарства животилівсько- вовчанського населення. Але очевидно, що для міграцій найпри- стосованіпшми були вівці, підтвердженням чому слугують часті знахідки овечих астрагалів у похованнях.

Таким чином, за енеолітичної доби, яка збігалася з природно- кліматичним оптимумом, степова смуга та південь лісостепу Ук­раїни були освоєні населенням, визначальну роль у господарстві якого почав відігравати той чи інший тип скотарства. У південній смузі степів перевага надавалась вівчарству, в північній та в долині Дттіттря — розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу — ко­нярству, що відповідає трьом моделям скотарського господарства, запропонованим російським дослідником В. П. Шиловим. Це осіле конярство, осіле розведення великої рогатої худоби та кочове вівчарство, котрі визначалися навколишнім середовищем та харак­тером рослинного покриву. Щоправда, немає достатніх підстав ува­жати, що за енеоліту існувало кочове скотарство. Визначення типу ведення енеолітичним населенням скотарського господарства — до­сить важке завдання, що зумовлено цілим рядом обставин, часто не залежних від археологів. Ось деякі з них. Відсоткове або кількісне співвідношення кісток або особин того чи іншого виду худоби на поселеннях ще не є свідченням його місця у стаді. Вагоміше зна­чення мають підрахунки виходу м’ясної продукції, особливо в тих випадках, де переважають кількісно вівці. Останні могли і не бути основним джерелом м’яса, як це показують, наприклад, дані по господарству усатівців. Якщо в останніх дрібна рогата худоба знач­но переважала за кількістю особин і кісток, то щодо поповнення м’ясної їжі вона посідала лише третє місце після великої рогатої худоби та коня. Аналогічна картина, очевидно, була і у нижньо- михайлівців. Не менш важливим є визначення характеру відтво­рення стада — простого чи розширеного — та часу існування того чи іншого поселення, приблизної чисельності його мешканців і можливого споживання ними скотарської продукції. Скажімо, у Дереївці особини коня становлять значний відсоток щодо інших видів свійської худоби, але водночас це всього 44 коня на досить довготривалому поселенні, де, очевидно, далеко не всі вони були прирученими. На жаль, поки що у вітчизняній літературі бракує комплексних грунтовних розробок на цю тему, а отже, і наші уяв­лення про характер та типи скотарського господарства первісного населення поверхові. Не виключена, наприклад, належність дереїв- ців до примітивних землеробів. Складність же класифікації ско­тарства спричинена етнографічними матеріалами, де представлено таке розмаїття форм випасу та утримання худоби, що визначення способу життя скотарського первісного населення України за ар­хеологічними матеріалами уявляється проблематичним. На наш погляд, певні паралелі на загальному рівні та деякими іншими пастушими племенами Африки можна провести з нуерами.

У цілому можна стверджувати, що протягом енеолітичної доби в степах України почали розвиватися основні типи скотарського господарства, які ще не набули рухливих напівкочових чи кочових форм, відомих пізніше. Згідно з розробками К. П. Бунятян, най­поширенішими, ймовірно, були відгінна та відгінно-стійлова форми утримання худоби. Вони характеризують рухливо-осілий або осіло- рухливий спосіб життя. Найбільша рухливість худоби була прита­манна нижньомихайлівському населенню, частина якого здійсню­вала певні сезонні переміщення. Більшість же енеолітичного насе­лення не просувалась далеко у степи, обмежуючись прибережними річковими долинами, де відомі відносно численні більш або менш тривалі поселення та стоянки.

Суттєво змінюються умови життя за наступної доби, коли на історичній арені з’являються ямні та кемі-обинські племена. Ця доба у загальних рисах збігається із суббореальним періодом голо­цену, а саме з його першою чвертю, що датується 4500—4000 рр., тобто 2500—2000 рр. до н. е. Суббореальний час характеризувався аридизацією клімату, похолоданням, ксерофітізацією трав’яного покриву степів, скороченням площ долинних та байрачних лісів. Середньорічна кількість опадів була на 50 мм нижчою за сучасну, що значно посилювало загрозу посух. Різнотравно-злакові степи змінилися злаковими та полинно-злаковими. Зменшилась обвод- неність річкових долин ^[180]. За даними відомого палеогрунтознавця І. В. Іванова,у степах порівняно з попереднім атлантичним періо­дом продуктивність пасовиськ знизилася на 50—60 %. У такій си­туації був закономірним перехід первісних скотарів до більш рух­ливих форм господарства. Виняток становили мешканці долин ве­ликих річок, зокрема Дніпра, де ще існували умови для ведення комплексного, осілого або осіло-рухливого господарства та утри­мання стада, в якому провідне місце посідала велика рогата худо­ба, тим часом як у степу значної ваги набувало вівчарство.

За даних обставин відбулося формування господарчої системи ямного населення, котре зайняло практично всі вільні екологічні ніші не лише степу, а й лісостепу, проникаючи далеко на північ. Безумовно, зміни стосувалися не тільки господарства. Трансформу­валася також культура. На відміну від енеолітичного ямний куль­турно-господарчий комплекс стає одноріднішим, ціліснішим.

На осілий спосіб життя в долині Дніпра вказують значно пере­важаючі остеологічні залишки великої рогатої худоби на таких довготривалих укріплених поселеннях, як Михайлівна та Дурна Скеля. Так, у середньому та верхньому шарах Михайлівського по­селення на Херсонщині велика рогата худоба становила 44,2 % особин свійських тварин, тоді як дрібна — 32,7 %, кінь — 17,8 %, свиня — 2,2 %. При цьому частина великої рогатої худоби най­більша у перерахунку на живу вагу, а друге місце займає кінь. Лише близько 5 % живої ваги давала дрібна рогата худоба. За да­ними палеозоологів В. І. Бібікової та А. І. Шевченко, що вивчали палеофауну Михайлівського поселення, бик ямного часу був дещо MftTTTmrx розмірів, ніж нижньомихайлівський, але дуже подібний до дереївського і значно відрізнявся від бика доби пізньої бронзи. У цілому він, як і енеолітичний, належить до крупної породи одно­го типу, близького до турів, і має такі самі за розмірами кістки, як і сучасна місцева рогата худоба, що дало підстави розглядати¹ нижньомихайлівського бика як давню генетичну “підоснову” су­часної сірої української породи. Михайлівський бик крім їжі ви­користовувався також для роботи. Це останнє підтверджується знахідками на поселенні кісток вола як тяглової тварини, котру запрягали у воза.

Вівці з Михайлівни наближаються за розмірами до сучасних туркменських овець і представлені досить крупною породою, яка була значно більшою, наприклад, від ранньотрипільської, відомої з деяких поселень. За походженням вони пов’язані з крупним азіат­ським диким предком.

Коні з Михайлівни ранньобронзової доби відрізнялись від енео- літичних, дереївських. Вони були високі на зріст та стрункіші, тобто належить до групи рослих коней з висотою в холці 145— 150 см, хоча є й інші.

Щодо наявності свиней у Михайлівці дослідники дійшли ціка­вої думки: вони були не місцевим видом, а запозиченим у сусідніх племен, котрі мали інші форми господарства.

У похованнях ямного населення представлені кістки як вели­кої, так і малої рогатої худоби. Кістки першої значно переважають у придніпровській зоні. Стосовно кісток коня в похованнях маємо досить мало вірогідних даних, що свідчить про незначне місце у житті ямників цієї тварини, в усякому разі вона не зайняла яскра­вого місця в поховальному ритуалі.

Для визначення способу життя та характеру скотарства племен ямної культури важливими є топографія та насиченість похован­нями їхніх курганних могильників. Картографування курганів із похованнями показує, що їх найбільше уздовж берегів річок та ба­лок і практично бракує у відкритих степах. Особливо показове що­до першого Дніпро-Молочанське межиріччя, де було досліджено численні кургани та курганні групи і зроблено відповідні розра­хунки. За даними Ю. В. Болтрика та В. В. Отрощенка, кургани ямників споруджувалися лише в найближчій, кілометровій смузі. Кургани поблизу річкових долин використовувалися ямним насе­ленням тривалий час. Вони поступово досипалися над впускними похованнями, утворюючи цілий ряд родових та патріархально- сімейних Могильників висотою від 3 до 5—6, іноді 8—9 м. Усе це свідчить насамперед про життя ямників у річкових долинах, де у них були, очевидно, селища або тимчасові стійбища. Але врахо­вуючи при родно-кліматичні умови та активний процес росту насе­лення, що проявилося в значній кількості поховань ямників на широких степових просторах, можна впевнено говорити про розви­нутий у них відгонний тип скотарства з рухливо-осілим способом життя та сезонним утриманням стад на пасовиську. На це вказує і поява незначної кількості курганів у глибинних степових районах. Зростання рухливих форм скотарства за ямної доби було зумовлено також зникненням з історичної арени землеробів трипільської спільності. Це спричинювало екстенсивність скотарства за рахунок розширення пасовиськ і розвиток перегінного типу скотарства, що створювало умови для становлення напівкочівництва. Цьому спри­яло і розповсюдження у ямних племен колісного транспорту, який використовується і в поховальному ритуалі, тобто займає важливе місце в системі релігійно-міфологічних поглядів. Відгін, як і пе­регін худоби, відбувався здебільшого в напрямку течії річок, у ме­жах земель, розподілених між окремими патріархальними грома­дами, родами та племенами. Оскільки вільного простору, на від­міну від енеоліту, практично не існувало, переділ або розширення пасовиськ могли здійснюватися за допомогою воєнних сутичок, про що свідчать поховання, в яких у тілах померлих виявлено крем’яні вістря стріл. Щоправда, посилення войовничості у ямних племен фіксується на фінальній стадії їхнього розвитку, а типові похован­ня воїнів з’являються лише за ранньокатакомбної доби.

Очевидно, скотарство було провідною галуззю господарства ке- мі-обинських племен, що проживали в південних степових районах та в Криму. Можливо, воно з’явилось у них не без впливу ямників. Саме перехід до певних форм рухливого скотарства визначив особ­ливості цієї культурної групи населення, вирізнивши її серед спо­ріднених племен Західного та Північно-Західного Кавказу, у яких з давніх часів переважала землеробсько-скотарська система госпо­дарювання. Специфіку скотарського напряму господарства корін­ного населення кемі-обинської культури Криму визначало прожи­вання в гірських та передгірних районах, де особливу роль відігра­вали гірські пасовиська, на які сезонно переганялася худоба. Щодо складу стада кемі-обинців маємо дуже обмежені матеріали, які по­требують подальшого вивчення.

Крім скотарства, що визначало спосіб життя степового населен­ня за енеолітичної та ранньобронзової доби, певне місце у їхньому господарстві посідало землеробство. За енеолітичної доби значний відсоток необхідних для споживання продуктів землеробства у ско­тарів становили одержані внаслідок торгівлі та обміну з племенами землеробських культур, насамперед трипільськими. Але й вони не могли повністю задовольнити їхні потреби у цих продуктах, що змушувало самостійно займатися даною галуззю господарства. Най­більш яскраво це проявляється у населення нижньомихайлівської та дереївської культур, на поселеннях яких знайдено знаряддя праці для обробки землі та одержання хліборобської продукції: ро­гові мотики, товкачі, зернотерки, розтирачі. На посуді обох куль­тур Г. О. Пашкевич виявила відбитки зерен пшениці-двозернянки, ячменю та проса. Безумовно, на хліборобську практику тогочасного степового та лісостепового скотарського населення значний, навіть

Рис. 110. Обушкова та лезова частини рогових мотик (1, 2) та кістяний гачок (3) для рибної ловлі з Дереївки.

Рис. 111. Кістяний гарпун з ямного поховання (Виноградне, курган 18, похован­ня 6).

визначальний вплив мали трипільці. Нижньомихайлівці могли об­робляти долинні землі, тоді як дереївці в умовах лісостепу, подібно до трипільців, могли обробляти також ділянки на плато.

Погіршення клімату в суббореальний період та зникнення ро­звинутих хліборобських племен трипільської культури спричини­лися до розвитку в ямних племен, з одного боку, екстенсивних форм скотарства — вони розширювали пасовиська, переходили до більш рухливих типів скотарства, з іншого — через відсутність на­дійних партнерів — постачальників продуктів харчування — зем­леробства. На кераміці з поселень Подніпров’я (Михайлівна, Ске- ля-Каменоломня) виявлено відбитки зерен пшениці-двозернянки, ячменю, проса, м’якої та карликової пшениці. На самих поселен­нях знайдено зернотерки, рогові мотики, а на Михайлівському — навіть крем’яний вкладень до серпа.

Поряд з відтворюючими формами господарства, якими були скотарство та землеробство, велику роль у житті первісного степо­вого населення продовжували відігравати такі форми привласнюю­чого господарства, як мисливство, рибальство та збиральництво. Причому значення останніх у різних племен енеоліту та раннього бронзового віку було різним. В енеоліті мисливство залишалося од­ним із провідних занять, наприклад, у дереївців. На їхньому посе­ленні частка диких тварин за кількістю особин складала 45 %, а

на нижньомихайлівському — всього 13 %. У ямного населення Михайлівни частка диких тварин знизилася до 11 %. Характерно, що мисливство втрачало значення саме у тих племен, де розвиток пастуших форм скотарства набував дедалі більших масштабів, за­галом задовольняючи їхні потреби у харчуванні. В енеоліті перше місце серед мисливських тварин займав благородний олень, дру­ге — дикий кабан — тварини, що полюбляють лісові хащі. У ске- лянського населення дуже популярними були численні прикраси з ікол вепра. У дереївців знайдено досить реалістичну глиняну фігур­ку цієї тварини. З рогу оленя робили мотики, клювці, із зубів — прикраси у вигляді підвісок. Часто полювали також на козулю, зайця. Серед інших тварин можна також назвати лисицю, бобра, ведмедя, вовка, борсука. Основні види диких тварин, на яких по­лювали різні племена в епоху енеоліту, повністю відповідають ре­конструйованим природно-кліматичним умовам того часу. Із на­станням аридизації, скороченням долинних лісів у суббореальный період у ямного населення спостерігається підвищення уваги до су­то степових диких тварин, зокрема кулана та сайгака, хоча і збе­рігається значення таких тварин, як олень та кабан, навіть тур.

Про заняття рибальством свідчить наявність на поселеннях та зрідка у похованнях не тільки кісток риб, а й рибальських зна­рядь: грузил на сіті, кістяних кочедиків для їх плетіння, кістяних гачків, гарпунів тощо. Серед основних видів риб можна назвати, зокрема, сома, щуку, судака, коропових, осетра. Крім того, в річ­ках ловили черепах, панцирі яких трапляються і на поселеннях, і в похованнях. Досить характерним заняттям для енеолітичного на­селення був збір молюсків. Збирали також їстівні та лікарські рос­лини, плоди тощо.

Завдяки мисливству, рибальству та збиральництву не тільки поповнювався харчовий раціон первісних скотарів, а й забезпечу­валися потреби в хутрі, сировині для виготовлення знарядь праці та прикрас. У енеолітичного населення, окрім прикрас з ікол вепра та зубів оленя, знайдено також намиста, що складаються з ікол ведмедя, вовка та лисиці. З рогів оленя найчастіше виготовляли мотики, молоти, клювці, особливо поширені у дереївського насе­лення. Для ямного населення раннього бронзового віку вироби з кісток диких тварин менш прикметні і представлені знаряддями з рогу оленя, прикрасами з ікол вовка, лисиці тощо.

Скотарський спосіб життя відбився на всіх сторонах існування степового населення. Худоба не лише давала харчові продукти, а й визначала напрями домашнього виробництва. Безумовно, найпоши­ренішою була обробка кістки, здійснювана всіма основними спосо­бами: пилянням, свердлінням, шліфуванням тощо. Важливе місце посідали також обробка шкір та виготовлення з них одягу, різної тари, наприклад мішків, великих та маленьких, залишки яких іноді трапляються в похованнях. Скажімо, в мішечках зберігали вохру. Можна, мабуть, говорити про існування, зокрема у ямний

Рис. 112. Побутовий та поховальний посуд населення нижньомихайлівської культури:

1 — нижній шар Михайлівського поселення; 2, 4 — Облої, курган 2, поховання 4, 16; 3 — Долинське, курган 1, поховання 32; 5 — Орджонікідзе, гр. Чкалівська, курган 3, поховання 32.

час, ткацтва. Крім того, розвиненим було плетіння різних циновок із спеціально оброблених рослинних волокон, стеблин. Залишки таких циновок виявлено в похованнях. Вони розстелені на дні ями та іноді прикрашені різнокольоровими смугами. Як свідчать до­слідження, проведені за матеріалами з ямних поховань на р. Мо­лочній, із рослинних волокон виготовлялися також мотузки. На них, наприклад, підвішувалися горщики із спеціально зробленими для цього вушками під горловиною. Міцніші мотузки слугували для виконання найрізноманітніших робіт.

Керамічне виробництво не набуло у степового населення спе­ціалізованого відособленого характеру. Посуд виготовлявся в ме­жах окремих громад за загальноприйнятими для конкретних ре­гіонів “стандартами” без використання гончарного круга, який ще не був відомий. Кераміка прикрашалася досить простим схемати­зованим орнаментом з різних відбитків гребінки, шнура, наколів та защипів. Найбільш якісна кераміка виготовлялася нижньоми- хайлівцями, а згодом і кемі-обинцями. Виробництво її формувало­ся не без значного впливу землеробських трипільських і гумель- ницьких традицій, з одного боку, та кавказьких, новосвободненсь- ко-майкопських — з другого. Ця кераміка відзначається не тіль­ки досить добрим випалом, обробкою поверхні, іноді доведеної до

Рис. 113. Глиняний посуд населення скелянської культури: 1—3 — Стрільча Скеля; 4 — Олександрія.

блиску, що рідко орнаментувалася, а й наявністю плоского дна..У скелянців, дереївців, квітянців та стогівців виробництво посуду ма­ло інший характер. їхня кераміка грубіша, гостро- або округло- донної форми. Не зафіксовані поки що гончарні печі для випалу кераміки, які вже були відомі, наприклад, трипільцям. У глину при виготовленні посуду додавали товчену мушлю, пісок, шамот, рослини. За енеолітичної доби із цих домішок перевагу надавали товченій мушлі, а за ямної — піску і шамоту. Характерно, що порівняно з енеолітичним у ямний час горщики стають грубішими та примітивнішої форми. В їхній орнаментації переважають від­битки шнура, тоді як для попередніх традицій прикметними були композиції, виконані гребінкою. Щоправда, перші шнурові орна­менти з’являються у стогівців, відомі вони у дереївців та репінців, що дало підстави Д. Я. Телегіну пов’язувати появу та розповсюд­ження шнурової орнаментації саме з енеолітичним населенням України.

У веденні господарства особливу роль відігравали транспортні засоби. Про характер останніх в епоху енеоліту поки що бракує вірогідних даних. Але безсумнівним є те, що, наприклад, ске- лянські та нижньомихайлівські племена послуговувались якимись елементарними засобами. За відсутності колісного транспорту ними могли бути різного роду волокуші, а також в’ючні тварини. Перші вози нам відомі за знахідками в ямних похованнях, де вони в розібраному стані використовувалися для перекриття могил, при­чому колеса, як правило, укладалися по кутах, а деталі візка та дишло — над ямою. Ці останні зберігаються рідко, оскільки руй­нуються при обвалах всього перекриття. Уявлення про загальний вигляд і деталі конструкції возів ямної доби маємо завдяки ма­теріалам із Прикубання. Новотитарівське населення, яке в той час тут проживало, складало вози поряд із могилами, що й зумовило їхню добру збереженість. Вони були досить складної та стандартної щодо розмірів та окремих деталей конструкції. Вози, що досягали

Рис. 114. Типовий посуд населення середньостогівської культури (І — Середній Стіг; 2 — Хортиця; 3 — Ігрень 8).

Рис. 115. Посуд квітянського населення з поховань:

1 — Новоолександрівка, курган 1, поховання 16 (за І. Ф. Ковальовою); 2 — балка Квітяна; З — балка Майорка.

Рис. 116. Типовий посуд із поселення біля с. Дереївка.

2 м у довжину та 1,5 м в ширину, робилися з окремих брусів та планок, скріплених штифтами, та мали чотири колеса. Хрестовина у центрі надавала всій конструкції жорсткості. Колеса діаметром від 45 до 60 см складалися здебільшого з трьох частин, з’єднаних дерев’яними штиф­тами з виступаючою ступи­цею. Щоб колеса вільно обер­талися, їх фіксували ззовні спеціальною чекою-штифтом на кінці осі. Дишло довжи­ною до 4 м виглядало як ро­гатина, роздвоєний кінець якої кріпився до рамки. Вози мали роз’ємні борти, на які встановлювалося арочне спле­тене перекриття. Дно та кар­кас возів покривалися роз­фарбованими циновками. У такі вози могли впрягатися лише воли, причому попарно, за допомогою ярма, зробле­ного з брусів, з’єднаних пере­городками, залишки яких та­кож знайдено при похованнях. Наявність возів зазначе­ної конструкції свідчить про високий рівень деревооброб­ки у ямного населення. На жаль, дерев’яні побутові речі та знаряддя майже не трапляються в похованнях, хоча з дерева виготовляли руків’я бронзових ножів, доліт, тесел, шил та, безумовно, посуд. Зрештою, рубали та обтесу- вали численні стовбури та гілки дерев, які використовували для пере­криття могил, робили поховальні ложа.

Обробка каменю та кременю була поширена протягом енео- літичного та бронзового віків. Причому за енеоліту вироби з кре­меню відзначалися більшою майстерністю, витонченістю. Особливо показовими щодо цього є знаряддя та зброя скелянського населен­ня, наприклад вістря до стріл та дротиків, тесла та сокири, ножі на довгих пластинах. Дещо занепадає ця традиція у пізнішого енео- літичного населення — у нижньомихайлівців, квітянців та дереїв- ців. За ранньобронзової доби у ямних племен крем’яні знаряддя та зброя стають грубішими, примітивнішими. До того ж зникають

Рис. 117. Типовий посуд населення ямної культури з поховань:

Виноградне: I₉ 6 — курган 24, поховання 14; 2 — куртан. 23, поховання 2; 3 — курган 15, поховання 9; 7 — курган 26, поховання 10; 8 — курган 24, поховання 9; 4 — Долинське, курган 2, поховання 16; 5 — Барвіновка, курган 6, поховання 28.

Рис. 118. Типовий посуд населення рєпінської культури:

1 — Соколове ПІ, курган 3; 2, З — Верхня Маївка XVJII, курган 1, поховання 7, 9 (за І. Ф. Ковальовою).

деякі знаряддя, зокрема тесла та долоту, очевидно, витіснені брон­зовими.

Металургія та металообробка у степового населення розгляду­ваних періодів позначені нерівномірністю розвитку. Наявність цих галузей виробництва спочатку відзначають у скелянського насе­лення, яке перейняло основні навички металообробки, контактую­чи з металургами розвинутих осередків Карпато-Балканської мета­лургійної провінції наприкінці першої — на початку другої поло­вини IV тис. до н. е. Згідно з даними Н. В. Риндіної, значну части­ну виробів це степове населення виготовляло із привозної сировини (з нижньо- та середньодунайського регіонів), поєднуючи технічні досягнення гумельницьких та трипільських металургів із місцеви­ми прийомами. У похованнях скелянського населення знайдено спіральні браслети та скроневі підвіски, трубчасті пронизки та циліндричне намисто, підвіски у формі стулки мушлі, шила, трап­ляються сокири (могильник Петрово-Свистуново). Щоправда, цей осередок металообробки проіснував недовго, він зник разом з го­ловними варненським та гумельницьким осередками Балкано-Кар- патської металургійної провінції десь у третій чверті IV тис. до н. е.

Наступний етап розвитку металургії та металообробки стосуєть­ся квітянців, котрі, як свідчать результати металографічних дослід-

Рис. 119. Реконструкція возів доби ранньої бронзи:

1 — -куртка “Лук’янівка”, поховання 1 (за О. О. Мельником та І. Л. Сердюковою); 2 — мо­гильник “Останній”, курган 1, поховання 150, 160 (за О. М. Геєм).

жень Н. В. Риндіної, започат­кували самостійний, не зв’я­заний із скелянським осередок металообробки в Подніпров’ї. Вихідною у даному разі була сировина із трансільванських копалень через посередництво трипільських племен середньо­го етапу. У квітянців з’явилися та набули поширення мідні прикраси у вигляді трубчастих та спіральних пронизок, різні обоймочки, що кріпилися до шкіряних ремінців. Двічі при похованих (у курганах Приса- мар’я) знайдено набори для ли­варного виробництва, у тому числі і форми для сокир.

Подальші дані про метало­обробку та металургію відно­сяться вже до ямного часу. На Михайлівському поселенні, в шарах, залишених ямними, пле­менами, знайдено сопла, ступки для подріблення руди, ковадла тощо. На думку О. Г. Ша- пошникової та С. С. Березансь- кої, тут розташовувалася май­стерня або житло майстра, який спеціалізувався на виго­товленні металевих виробів. У цей час виникають речі із штучними домішками, зокрема з миш’яком, тобто бронзові. Змінюються і джерела сировини, яка починає надходити з Кав­казу. В ямних племен з’являються, за визначенням С. С. Березанської, поховання ковалів, котрі за життя спе­ціалізувалися виключно на об­робці бронзових виробів. Але на

Рис. 120. Бронзові кинджали, долото та тесло ямного населення:

1 — Старогорожене, курган 1, поселення 17;

2 — Виноградне, курган 24, поселення 8; З, 4 — Подокалинівка, курган 5, поховання 5 (розкопки та реконструкція Г. Л. Євдокимова).

відміну від ©неолітичного та пізнішого катакомбного, ямному населенню були невідомі похо­вальні комплекси з ливарними формами, що породжує сумніви щодо широкого побутування у ямного населення розвинутого ли­варного виробництва.

Значно поступається ямне населення перед енеолітичним в асортименті металевих виробів. Дуже рідкісні у похованнях, вони представлені прикрасами типу спіральних, у кілька обертів, підві­сок, трубчастими рурочками, черешковими ножами листоподібної форми, чотиригранними шилами тощо. Іноді трапляються плоскі тесла та долота, провушні сокири.

Водночас наприкінці існування ямних племен спостерігається диференціація ремісничого виробництва. Свідченням тому є поява поховань із знаряддями та сировиною або відходами певного виду виробництва. Це дало підстави дослідникам говорити про виділен­ня в середовищі ямників окремих осіб або груп людей, які спе­ціалізувалися у виготовленні зброї — луків, стріл, дротиків, кос­торізів, в обробці шкір та ін.

Рис. 122. Крем’яні вістря до стріл у населення квітянської та нижньомихайлівсь- кої культур:

I₁ 2 — Ковалівка, курган 5, поховання 2∙_t З — Василівна, курган 1, поховання 22.

Рис. 123. Крем’яні вістря до стріл та списа з поховань ямної культури:

I_t 2 — Виноградне, курган 15, поховання 8; курган 24, поховання 31; 3 — Антонівка, кур­ган 5, поховання 7.

Рис. 124. Збережена завдяки смо­ляній обмазці форма кінчика носа жінки ямної культури та срібні прикраси з цього ж поховання (Виноградне, курган 24, поховання 18).

Рис. 125. Бронзові знаряддя населення ямної культури — ножі та шило з кістя­ною ручкою:

Виноградне: 1 — курган 15, поховання 11; 2 — куртан. З, поховання 40; З — курган 24, по­ховання 24; 4 — курган 15, поховання 11; 5 — Долинське, курган 2, поховання 1.

Рис. 126. Срібні прикраси нижньомихайлівського населення:

1 — Тратвка, курган 10, поховання 14; 2 — Ковалівка, гр. VH, курган 2, поховання 32.

На жаль, розкрити всі сторони побуту та господарської діяль­ності найдавніших скотарів за даними археології неможливо. Пев­ну допомогу у цьому може надати етнографічна наука на підставі вивчення найрізноманітніших скотарських народів світу ^[181].