Глава 1 ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ. ПОБУТ І МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА

Світ землеробів

На теренах України за часів енеоліту землероб­ське населення мешкало переважно в її правобережній лісостеповій частині, що було зумовлено близькістю до Балканського центру, а також природними умовами, сприятливими для вирощування ос­новних злакових культур.

Найбільшу територію від Пруту до Дніпра протягом усього енеоліту займало населення трипільської культури. На північному заході змінюючи одне одного мешкали племена лендельської куль­тури, культури лійчастого посуду і культури кулястих амфор. У Закарпатті населення відоме за пам’ятками полгарської і баденсь- кої культур, а у пониззі Дунаю мешкали племена культури Бол- град-Алдень.

Трипільські племена. Від початку IV — до середини III тис. до н. е. практично вся лісостепова смуга Українського Правобережжя була заселена племенами трипільської культури, що отримала на­зву від поселення біля с. Трипілля на Київщині, відкритого і до­слідженого В. В. Хвойкою наприкінці минулого століття. Саме тоді (1889) на теренах Румунії біля с. Кукутені поблизу м. Ясси Г. Бу- цуряну було відкрито багатошарове поселення, що стало широко відоме після розкопок Г. Шмідта у 1909—1910 рр. і дало назву західному варіанту цієї культури ^[97]. Отже, культура має подвійну назву — Кукутені — Трипілля.

Трипільська культура — одне з найяскравіших явищ первісно-, го світу. Її дослідженню присвятили життя вчені кількох поколінь. Виявлено сотні і досліджено десятки поселень, написано велику кількість праць. На основі вивчення матеріалів встановлено земле­робсько-скотарський характер господарства трипільців, вирішено ряд питань, пов’язаних з їхнім походженням, різними аспектами економіки, соціального устрою, ідеології та побуту. Хронологічне членування та картографування пам’яток дало змогу виділити ло­кально-хронологічні групи пам’яток та їхні типи, що відповідають групам населення і окремим племенам, намітити шляхи розселен­ня племен.

Питання походження конкретних етнокультурних груп насе­лення дуже складні і здебільшого не можуть бути вирішені одно­значно. Це стосується і походження трипільців. Вітчизняні й за­рубіжні дослідники, що займалися цим питанням (Т. С. Пассек, С. М. Бібіков, В. М. Даниленко, К. К. Черниш, В. І. Маркевич,

B. Г. Збенович, В. Думітреску, Г. Думітреску, С. Марінеску-Билку та інші), не дійшли спільної думки щодо участі в цьому процесі окремих етнокультурних груп. Деякі дослідники розглядали три­пільську культуру як автохтонну, інші відводили головну роль прийшлим племенам. Власне, останнім часом участь у походженні трипільців прийшлого і місцевого населення приймається усіма, а розходження у тому, якому етносу віддати перевагу в цьому про­цесі. Зокрема С. М. Бібіков дійшов висновку, що у формуванні трипільської культури брали участь південні землеробські племена, які асимілювали місцеве мисливське населення ^δ. Т. С. Пассек вважала, що основою було населення культури Боян (фаза Джу- лешті), яке прибуло із Подунав’я у Подністров’я та Побужжя, де під його впливом і частково на його базі склалася трипільська культура ^{[98] [99]. Р. Вульпе також вважав, що культура Прекукутені — раннє Трипілля сформувалася на базі культури Боян — Джулешті на території між Карпатами і Дністром, а згодом розповсюдилася у Побужжя [100]. За В. Думітреску та Г. Думітреску, у створенні цієї культури брали участь нащадки носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки території Молдови та культури Боян, що на фазі Джу­лешті розповсюдилася у південно-західні райони Молдови [101]. За}

C. Маринеску-Билку, культура Прекукутені є результат синтезу культур Боян та KJICK при відповідному впливі Вінчі, Тордоша і, можливо, Хаманджії ^[102]. Е. Комша вважав, що виникнення культу­ри Прекукутені є наслідком ассиміляції носіїв культури ліній­но-стрічкової кераміки племенами культури Боян, але не заперечу­вав тієї можливості, що на заході її підосновою були носії куль­тури Боян, а на сході — буго-дністровської ^[103].

Отже, підсумовуючи дані про походження культури Прекуку­тені — раннє Трипілля, можна сказати, що це був тривалий процес синтезу населення кількох культур. Почався він на рубежі V— IV тис. до н. е. з переселенням у Молдову і Трансильванію частини племен культури Боян. Тут вони мали контакти з носіями KJICK на її останній фазі розвитку і при відповідному впливові населення культур Кріш, Вінча, Тордош і, можливо, Хаманджія виникло нове культурно-етнічне утворення, засвідчене матеріалами ряду посе­лень фази Прекукутені І у Південно-Східній Трансильванії (Epec- тегін, Сфинту-Георге, Банку) і Західній Молдові (Траян-Дялул Ви- ей, Борлешті). Кожна із згаданих етнічних груп зробила свій вне­сок у культуру нового утворення, що відбилося в матеріальній культурі.

З’явившись на історичній арені на початку IV тис. до н. е., трипільська культура проіснувала близько 1500 років. Племена її носіїв освоїли весь Правобережний Український Лісостеп і частко­во лівобережжя в Середньому Подніпров’ї.

За різних часів своєї історії трипільці сусідили і мали контакти з різними народами, що перебували на різному рівні соціально- економічного розвитку, запозичуючи у них найновіші культурні і технічні досягнення і передаючи їх народам, що стояли на нижчо­му щаблі. Тобто, отримавши відповідний поштовх з Балкан, три­пільці стали ланкою в ланцюгу процесу енеолітизації і пов’язаних з ним здобутків у відтворюючих формах господарства для енеолі- тичних племен на північному сході і степових скотарів на півден­ному сході.

На ранньому етапі історії трипільців їхніми сусідами на півдні у пониззі Дунаю були носії культур Бонн, Болград-Алдень; на південному заході — представники культур Трансильванії і північ­но-західних Балкан (Вінча, Тордош), на північному сході — племе­на дніпро-донецької неолітичної культури. На середньому та по­чатку пізнього етапу трипільці контактували на півдні з племена­ми культури Гумельниця, в степовій зоні — з носіями культур се- редньостогівської спільності та нижньомихайлівської культури — на північному заході — з представниками культури Лендель, а на заході — полгарської. Наприкінці пізнього етапу своєї історії у трипільців склалися відповідні стосунки з носіями культури лій- частого посуду (КЛП) і кулястих амфор (KKA), на заході, культури Чорнавода — на півдні, а в степу — з пізнішими групами скотарів доби енеоліту.

Як уже зазначалося, трипільська культура склалася на тери­торії Молдови. Вся подальша історія трипільських племен пов’я­зана з розселенням по Правобережному Українському Лісостепу. Це було поступове займання вільних чи слабо заселених іншоетніч- ними неолітичними племенами найближчих територій, або мало характер хвиль, що виливалися на більш віддалені території, пере­важно з району Попруття і Середнього Подністров’я.

Відпливи населення з цього району були пов’язані, очевидно, з відносним перенаселенням, що періодично виникало за умов екс­тенсивного первісного виробничого господарства, коли ресурси від­повідного району були вже не в змозі забезпечити прожитковий мінімум населення за існуючого рівня виробництва. Це могло ста­тися при збільшенні населення за рахунок природного приросту, припливу з інших територій, збіднення ресурсів внаслідок природ­них факторів (посуха тощо). В цьому випадку надлишки громади мали шукати собі іншу територію, але не будь-яку, а подібну за

¹³ Мовша Т. Г. Хронология Триполья — Кукутени и степные культуры эпохи раннего металла в ее системе // Проблемы археологии Поднепровья. — Днепро­петровск, 1984. — С. 60—83; Черныш Е. К. Энеолит Правобережной Украины и Молдавии // Археология СССР : Энеолит СССР. — M., 1982. — С. 165—320.

Карта δ. Трипільська культура раннього — початку середнього етапів.

I — трипільська культура раннього етапу; II — трипільська культура початку середнього етапу: а — район формування культури, б — верхньодніпровська група, в — середньобузька група, г — східний ареал культури; III — культура Болград-Алдень; IV — днінро-донецька культура; V — буго-дністровська культура; VI — скелянська культура середньостогівської спільності.

природними умовами, яка б забезпечувала традиційний спосіб життя й господарчої діяльності. Володіння власними територіями призводило до деякої уособленості племен, що відображається у матеріальній культурі і дає можливість (у рамках археологічної культури) виділяти локальні групи, які відповідають окремим спільностям, а в межах груп — типи пам’яток, що відбивають фази розвитку. Щодо поступового розселення на малі відстані, то воно було пов’язано з характером системи господарства, коли за якийсь проміжок чаоу в найближчому оточенні поселення вичерпуються ресурси (виснажується земля, знищується ліс тощо) і воно перено­ситься на нове, ще незаймане місце, з кожним разом крокуючи далі й далі.

Вже на початку раннього етапу своєї історії трипільці поступо­во розширюють свою етнічну територію на схід. Потім, на фазі існування поселень Ларга-Жижія, Флорешти, Бернашівка, вони перетинають Прут і виходять на Середній Дністер, а згодом, у се­редині та наприкінці раннього етапу, — на Південний Буг і в Буго- Дніпровське межиріччя.

Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури є поява в керамічному ком­плексі поселень посуду, прикрашеного розписом. Питання поход­ження розпису все ще лишається дискусійним. Вважається, що він з’явився під впливом південно-західних сусідів ^{[106] [107]. Використовува­тися почав поступово, але швидко став переважати у племен По- пруття і Подністров’я, а згодом розповсюдився майже по всьому трипільському ареалу. Лише племена першої хвилі розселення, що жили в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, не сприйняли це но­вовведення, віддаючи перевагу старим ранньотрипільським тради­ціям заглибленої орнаментації посуду. Таке розмежування за ор­наментальними традиціями дало підставу виділяти у культурі два ареали — західний і східний.}

Племена східного ареалу на середньому етапі розвитку культу­ри повністю освоїли Буго-Дніпровське межиріччя, пройшовши ряд щаблів, що відбилося в ланцюжку послідовно існуючих пам’яток типу Зарубинців, Красноставки, Шкарівки, Веселого Кута, Ми- ропілля, Гарбузина ^[108] і вийшли на Середнє Подніпров’я в районі Ржищів — Трипілля, де також утворили хронологічний ланцюжок пам’яток типу Щербанівки, Коломийщини І та II^[109]. _)

У західному ареалі, в Попрутті і Середньому Подністров’ї, на початку середнього етапу, очевидно, ускладнилася демографічна ситуація, яка зумовила необхідність розширення,території. Саме тоді починає заселятися північна частина Середнього Подністров’я, де розповсюдилась група населення, відома за пам’ятками залі- щицького типу. Згодом ця група освоїла і Верхнє Подністров’я. Тут трипільці проіснували від середини середнього (BI—ВИ) до кінця першої половини пізнього (CI) етапу, коли змушені були за­лишити цей район, мабуть, внаслідок розповсюдження племен культури лійчастого посуду.

У цьому периферійному районі у трипільців виробилися спе­цифічні риси: тут переважають невеликі за площею (до 5 га) посе­лення, у формах і орнаментації посуду надовго зберігаються “залі- щицькі” традиції. Межуючи з племенами лендельської культури, трипільське населення зазнало відповідного впливу, матеріально відображеного у запозиченні деяких форм посуду, що може свідчи­ти про часткове змішування населення, можливе існування міжет­нічних шлюбних відносин.

За природними умовами (якість грунтів) Верхнє Подністров’я менш придатне до ведення традиційного трипільського землероб­ського господарства, ніж Середнє, і треба гадати, що привертали сюди трипільців передусім поклади високоякісного туронського кременю, який слугував предметом обміну, зокрема з населенням культури Тисаполгар і розповсюджувався на відстань до 500 км, а також виходи соляних джерел.

Саме тоді, коли почало заселятися Верхнє Подністров’я, ще одна група населення переселилася з Середнього Подністров’я у Се­реднє Побужжя, заселене общинами східного ареалу, що просте­жується тут вперше на пам’ятках типу Кліщева. Оскільки цього разу прийшле населення вклинилося в район, який вже до цього був зайнятий спорідненими племенами, їм вдалося розповсюдитися лише у західній частині Середнього Побужжя. Очевидно, тут від­булося злиття двох груп трипільського населення, що відобразило­ся в матеріальній культурі нового утворення, зокрема в кераміці — переважання розписного посуду, притаманного прийшлим племе­нам, наявність оздобленого заглибленим орнаментом, характерного для місцевих общин. Нове утворення довгий час, до кінця серед­нього етапу, межувало на сході з общинами східного ареалу, при­чому кордон між ними проходив по річці Соб. Протягом кількох століть трипільці Середнього Побужжя пройшли ряд ступенів ро­звитку, зберігаючи тісні зв’язки з населенням як східного, так і західного ареалів культури, утворюючи перехідну, буферну зону між ними ¹.

Довгий час вважалося, що Східну Волинь трипільці заселили лише наприкінці пізнього етапу розвитку (СП), проте дослідження 70-х років виявили більш ранній пласт поселень, який належить до кінця середнього (ВИ). Здобуті джерела свідчать, що освоїли цю територію також общини з Середнього Подністров’я. Місцеве нео­літичне населення тут, як і на Подніпров’ї, не могло чинити сер-

¹⁸ Заец И. И., Рыжов С. Н. Поселение трипольской культуры Клищев на Южном Буге. — К., 1992.

¹⁹ Гусев С. О. Пам’ятки розвинутого Трипілля Середнього Побужжя // Ар­хеологія. — 1993. — №3. — С. 114—127.

Карта 6. Трипільська культура кінця середнього — початку пізнього етапів.

І — трипільська культура: а — коломийщинська група, б — чапаївсько-лукашівська, в — томашівська, г — косенівська, д — середньобузька, е — верхньодністровська; II — лев* дельська культура; III — середньостогівська спільність (дереївська культура); IV — нижньо* михайлівська культура; V — квітянська (постмаріупільська) культура.

йозного опору пришельцям і вони досить вільно розселилися у вер- хів’ях Случа та Тетерева, будуючи невеликі (максимально до 20 га) поселення.

Найближчими їхніми сусідами за різних часів були неолітичні племена на півночі, споріднені — на півдні, а на заході — спочатку носії лендельської культури, а потім — культури лійчастого посу­ду. Про їхні контакти свідчать знахідки трипільської кераміки на неолітичному поселенні Моства в басейні р. Уж, а також взаємні імпорти кераміки на поселеннях лендельської, трипільської та культури лійчастого посуду.

На Східній Волині трипільці доживають до найпізнішої фази культури і зникають, як вважають дослідники, з приходом із за­ходу племен культури кулястих амфор ^[110]

Щодо розповсюдження трипільців у Подніпров’ї, то тут вони весь час контактували з місцевим населенням дніпро-донецької неолітичної культурної спільності, основою господарства якої було мисливство, рибальство та збиральництво. Зважаючи на малі роз­міри стоянок, це населення жило невеликими розпорошеними ко­лективами і не могло чинити серйозного опору трипільцям. Части­на їх була, мабуть, асимільована, інша лишилась на цій самій тери­торії, зберігаючи традиційний спосіб господарства і займаючи іншу екологічну нішу, а решта мала відійти на північ та північний схід. Про те, що якась частина неолітичного населення влилася до скла­ду трипільців, може свідчити могильник на околиці поселення у Чапаївці (південна околиця Києва). Тут виявлено 31 поховання — тілопокладення, здійснені у випростаному положенні, орієнтовані головами на захід, ногами до річки, частково пофарбовані вохрою, тобто за неолітичним обрядом. Дев’ять з них супроводжувалися трипільським посудом, знаряддями праці із кременю та трипільсь­кою антропоморфною статуеткою.

Наприкінці середнього етапу своєї історії на Дніпрі трипільці зіткнулися із скотарсько-землеробським населенням середньосто- гівської спільності, а саме дереївської культури. їхні стосунки склалися, мабуть, не кращим чином, і трипільці були змушені відійти дещо північніше, освоїти район Правобережжя між річни­ми Стугна і Тетерів, а також Лівобережжя від гирла р. Трубіж ца півдні до р. Остер на півночі. Про раптовий відхід трипільців свідчить те, що найраніші на цій території трипільські поселення типу Чапаївки представлені лише тимчасовими заглибленими жит­лами. Територію південніше Стугни трипільці залишають назавж­ди. Поселення, пізніші за пам’ятки типу Коломийщини І, тут від­сутні. Що ж до населення північної частини Середнього Подніп­ров’я, то воно згодом відновлює своє традиційне господарство, зно­ву будуються довгочасові наземні глинобитні житла (пам’ятки ти­пу Лукашів), відроджуються зв’язки з трипільським світом. Але з часом знову стикаються з найпізнішіми середньостогівцями, відо­мими за пам’ятками типу Пивихи. Останні, мешкаючи в лісостепу, очевидно, перебудовують своє господарство, віддаючи перевагу зем­леробству, про що свідчать поки що нечисленні знахідки їхніх по­селень (Градіжськ, гора Пивиха; Козинці, урочище Загай; Лубни) навіть із залишками глинобитних будівель (Лубни). Очевидно, у Подніпров’ї вони частково зливаються з трипільцями, внаслідок чого з’являються так звані пам’ятки софіївського типу. Кількісно і культурно переважав, очевидно, трипільський компонент, судячи з того, що зберігаються прийоми у спорудженні заглиблених жител, форми і орнаментація посуду. Одночасно втрачається традиція на­земного глинобитного житлобудування, технологія виготовлення кераміки, дещо змінюється топографія поселень — поряд з оселями на високих мисах трапляються поселення на підвищеннях у запла­вах. Останні є, у трактовці деяких дослідників, перехідними до скотарства, але, зважаючи на переважне тяжіння до мисів і лесо- вих чорноземів, слід думати, що землеробська орієнтація госпо­дарства не змінилася.

У Подністров’ї наприкінці середнього етапу (ВИ) демографічна ситуація, очевидно, знов ускладнилася і нова хвиля переселенців посунулась на схід у Буго-Дніпровське межиріччя. Рухалися вони сюди, мабуть, по Південному Бугу та його лівій притоці — р. Си­нюсі. Саме на берегах Синюхи з’являються їхні перші поселення (Володимирівна, Михайлівна) які, на думку Т. Г. Мовпгі та інших дослідників, започаткували тут окрему томашівську локальну гру­пу пам’яток.

Заселяючи цей район, переселенці відразу ж вдаються до побу­дови великих поселень (Володимирівна — 70 га, Михайлівна — 100 га), а згодом тут з’являються поселення-гіганти, площею близько 250—450 га, що налічували від 8 до 14 тис. жителів (Сушківка, Доброводи, Тальянки, Майданецьке, Чичеркозівка, To- машівка). Одна з прийнятих думок щодо причин створення вели­ких поселень висловлена К. К. Черниш. Вона пояснює їхню появу необхідністю концентрації великих мас населення для протистоян­ня степу. Очевидно, ця думка слушна, оскільки підтверджується розташуванням здебільшого великих поселень у глибині території на малих річках, подалі від основних водних артерій. Якщо ж ви­никала необхідність побудови поселень на берегах великих річок, то обиралися місця на мисах, добре захищені природними перепо­нами. Забудова поселень виконувалась по плану, який передбачав існування двох — чотирьох замкнутих контурів, коли житла роз­ташовуються паралельно одне одному, утворюючи * концентричні кола чи овали, і якщо будинки з’єднувалися глинобитними стіна­ми, то вони утворювали кілька суцільних ліній захисту.

Внаслідок широких досліджень поселень трипільської культури в Буго-Дніпровському межиріччі в 60—90-х роках цей район вва­жається вивченим краще, ніж будь-який інший, і на його прикладі відкривається можливість вивчення ряду питань, пов’язаних з іс­торією, економікою, соціальним устроєм, ідеологією.

Освоївши на фазі пам’яток типу Володимирівни р. Синюху та її притоки Ятрань (Полонисте), Велику Вись (Андріївна, Маслове), трипільці на наступних фазах (пам’ятки типу Небелівки, Глибоч- ка) розширюють свою територію до Дніпра, де відомі за пам’ят- ками канівської групи. Але згодом звужують її до басейнів Гнило­го та Гірського Тікичів, Великої Висі, Ятрані, де існують протягом чотирьох наступних фаз (пам’ятки типу Попудні, Сушківки, Май- данецького, Томашівки). Треба сказати, що річки Ятрань та Вели­ка Вись, які течуть у широтному напрямку (перша із заходу на схід, а друга — навпаки), були своєрідними природними (півден­ними) кордонами, що відділяли їх від населення степу.

Картографування пам’яток місцевого “східного” та прийшлого “західного” населення виявляє цікаву картину, що прийшлі пле­мена мешкали в основному в межах вузької (ЗО—40 км) смуги лісостепу, вздовж його південного кордону і лише нечисленні їхні невеликі поселення трапляються північніше. Поселень місцевого населення у цій смузі немає, хоча за природними умовами вона відповідала традиційним вимогам трипільців щодо території. Отже треба гадати, що вона не заселялася навмисне і була залишена як лісовий бар’єр, який відмежовував їх від степу. Як відмічають дослідники, степові скотарі “рухались степами, уникаючи лісів, ярів, мочарів. Звичайно їхній шлях проходив по “грядах” — рівних степових вододілах” ^[111]. С. О. Плетньова, зокрема, відмічає, що на початку II тис. н. е. великий ліс, розміщений на південь від Поросся, був чудовим захистом від степовиків. Треба гадати, що й у даному випадку лісова смуга могла бути серйозною перешкодою на шляху проникнення степовиків углиб лісостепу.

За часів існування трипільців у Буго-Дніпровському межиріччі, найбезпечнішим з боку степу, і тому найбільш заселеним, був рай­он між річками Ятрань, Гірський та Гнилий Тікичі, Велика Вись. Найчастіше, мабуть, страждали від набігів більш східні (райони, де (зважаючи на специфіку пересування степовиків по вододілах) про­ходив основний шлях углиб лісостепу із степового межиріччя Дніп­ра та Інгульця, Інгульця та Інгула, Інгула та Південного Бугу повз верхів’я Великої Висі, Інгула, Інгульця по вододілу між басейнами Росі та Гнилого Тікича до їхніх витоків. Не випадково, що посе­лення канівської групи розташовуються лише на лівому березі Росі, а на всьому просторі від Гнилого Тікича до гирла Росі і південніше неї пам’ятки трипільської культури поодинокі, най­пізніші — взагалі невідомі.

На початку пізнього (CI) етапу практично весь Український Лісостеп був уже освоєний і поділений окремими племенами трипільської культури та іншоетнічним населенням того ж госпо­дарчо-культурного типу. Всі наступні переміщення трипільців те­пер стали можливі за рахунок перерозподілу територїї в межах трипільської спільності, завоювання сусідніх західних районів, за­селених іншоетнічними землеробськими племенами, або ж присто­сування до іншого екологічного середовища. Але останнє вимагало зміни типу господарства.

Отже, прикладом перерозподілу території можуть слугувати спостереження за населенням Буго-Дніпровського межиріччя. Осе­лившись у згаданій вузькій смузі вздовж південного кордону лісо­степу, племена томашівської локальної групи згодом остаточно витіснили місцеве трипільське населення східного ареалу у Под­ніпров’я, але через кілька століть самі зазнали тиску нової хвилі переселенців з Подністров’я.

На початку другої половини пізнього періоду культури (СП), наприкінці першої чверті III тис. до н. е. у Пруто-Дністровському межиріччі за поки що нез’ясованих історичних обставин на базі місцевого локального варіанту типу Варварівки XV виникають два нових культурних явища, відомих за пам’ятками типч Бринзен (за В. О. Дергачовим) ^{[112] [113], або Жванцю (за Т. Г. Мовшею) та типу Ви- хватинців. Носії першого утворення згодом розповсюджуються на все Середнє Подністров’я і Побужжя. Саме з міграцією цієї групи пов’язано зникнення населення північної частини Середнього Под­ністров’я, відомого за пам’ятками типу Кошилівців, а в Буго-Дніп- ровському межиріччі — населення томашівської локальної групи. З переселенням частини населення бринзено-жванецької групи деякі дослідники пов’язують появу на Волині пам’яток типу Коло- дяжина, Хоріва та Троянова, а у Подніпров’ї — типу Софіївки, що призвело до поступового нівелювання культурних варіантів у ме­жах пізньотрипільської культурно-історичної спільності.}

У Буго-Дніпровському межиріччі населення бринзено-жванець­кої групи відоме за пам’ятками косенівської групи. Зважаючи на колекцію матеріалів поселення біля с. Косенівки Уманського райо­ну Черкаської області, де в керамічних комплексах, характерних для пришельців, виявлено в незначній кількості посуд поперед­ників, тобто населення томашівської локальної групи, можна дійти висновку, що частина останніх була включена до складу нової гру­пи, а інші змушені були залишити цю територію.

Щодо долі томапгівського населення існує^дві думки. В. О. Круц вважає, що воно відступило на захід, де, не знайшовши власної те­риторії, практично безслідно розчинилося серед споріднених три­пільських племен. На думку Т. Г. Мовші, вони деякий час спів­існували на одній території з пришельцями, а згодом під їхнім тиском переселилися в степ.

Нові хазяї Буго-Дніпровського межиріччя, племена косенівсь­кої локальної групи, прожили тут недовго, мабуть до XXVI століт­тя до н. е. Це був час, коли степовики почали інтенсивно проника­ти в лісостеп, який завдяки господарчій діяльності трипільців, як буде показано далі, був перетворений на степ. Тут не лишилося місць, які б забезпечували традиційний спосіб трипільського гос­подарства для досить великого, здатного себе захистити колективу. Водночас ця територія стала звичним середовищем для степовиків.

Карта 7. Трипільська культура кінця пізнього етапу розвитку.

І — трипільська культура: а — софіївська група, б — городсько-касперівська, в — західно* волинська, г — вихватинська, д — усатівська; II — культура лійчастого посуду; III — східний кордон культури кулястих амфор; IV — нижньомихайлівська культура (пізній етап); V — дереївська культура (пізній етап); VI — дніпро-бузька група.

Частина трипільців, очевидно, починає змішуватись із степови­ками, про що свідчать підкурганні поховання з трипільським посу­дом другої половини пізнього періоду вже не тільки в степу, а й у лісостепу (Колодисте, Серезліївка, Вільшанка, Єрмолаївка). Основ­на ж маса трипільців залишає Буго-Дніпровське межиріччя. І якщо раніше степовики проникали у лісостеп для випасу худоби і грабування землеробських поселень, то тепер вони вважають цю територій/-своєю, споруджуючи тут кургани, в тому числі на міс­цях більшості залишених трипільських поселень.

Залишаючи Буго-Дніпровське межиріччя, трипільці відходять, очевидно, до західних рубежів свого ареалу. Мабуть, з цією мігра­цією, з одного боку, і приходом носіїв культури лійчастого посуду із північного заходу — з другого, пов’язано зникнення залишків населення лендельської культури на теренах західних областей України. На сході землі останніх займають трипільці, а на захо­ді — носії, культури лійчастого посуду. Кордон між ними проходив по р. Стир на Західній Волині і р. Гнила Липа у Верхньому По­дністров’ї.

На Західній Волині відомі трипільські пам’ятки двох типів — Хорівського і Листвинського ^{[114] [115] [116]. Обидва відносяться до другої поло­вини пізнього етапу (СП). Перший — синхронний пам’яткам типу Троянова на Східній Волині і Софіївки на Дніпрі, а другий — пам’яткам типу Городська на Східній Волині і Усатова у Північно- Західному Причорномор’ї.}

Свідченням ситуації, що склалася в цей час на території Захід­ної Волині є синхронність пам’яток лендельської культури три­пільським етапам BII і СІ, а також пам’яток культури лійчастого посуду і трипільських етапу СП, що доводиться взаємними імпор­тами кераміки та радіокарбонними датами. Треба гадати, що трипільці і носії КЛП практично одночасово з різних боків почали освоєння цієї території. Подальша доля носіїв лендельської куль­тури не простежується, що, очевидно, свідчить про асиміляцію йо­го пришельцями, які продовжували тут жити до приходу пред­ставників культури кулястих амфор у середині III тис. до н. е.

Відносини між трипільцями та носіями культури лійчастого посуду мали, очевидно, здебільшого мирний характер, принаймні поважали територіальну цілісність одне одного. Дослідниками від­мічається існування нейтральної території завширшки 40—50 км між районами поширення цих даох культур, де лише зрідка з’яв­лялися короткочасні поселення ².

Щодо ролі носіїв культури кулястих амфор у процесі зникнен­ня трипільців і представників лійчастого посуду існують різні дум­ки. Деякі дослідники (Я. Ковальчик, Ю. М. Захарук) вважають, що вони знищили поселення останніх. Інші (3. Кшак, М. А. Пеле- щишин) розглядають їхні стосунки як мирні. На їхню думку, носії культури кулястих амфор просувалися невеликими групами у по­шуках вільних земель. Незаперечних свідчень збройних контактів між прийшлим і місцевим населенням немає.

Тоді, коли населення бринзенсько-жванецької групи частково переселилося у Верхнє Подністров’я, Східну Волинь і Буго-Дніп- ровське межиріччя, деякі представники вихватинської групи ли­шаються у Середньому Подністров’ї, а інші мігрують у Північно- Західне Причорномор’я, де стикаються і, очевидно, змішуються із степовими племенами — носіями середньостогівської та нижньо- михайлівської культур ²⁶, що призвело до втрати деяких три­пільських традицій, зокрема зростання ролі скотарства, відмови від наземних глинобитних жител, сприйняття курганного обряду поховання тощо. Це населення відоме за пам’ятками усатівського типу. Крім того, його культура зазнала впливу південних сусідів — носіїв культури Чорнавода. Вважається, що відносини між цими двома групами населення були мирними і супроводжувалися взаєм­ним культурним збагаченням.

Таким чином, на завершальному етапі розвитку трипільської культури лишилися окремі групи племен, відомі на Східній Волині за пам’ятками типу Городська, на Західній Волині — типу Лист- вина, у Середньому Подністров’ї — типу Кашперівців, у Пруто- Дністровському межиріччі — типу Гординешт, у Північному При­чорномор’ї — типу Усатова.

Якщо попереднім етапам розвитку трипільської спільності був притаманний підйом, коли, освоюючи нові території і контактуючи з іншоетнічним населенням, навіть приймаючи його представників у своє середовище, трипільці не втрачали своїх традицій в госпо­дарчій діяльності, матеріальній культурі, ідеології, то пізніше, з появою на периферії трипільського ареалу сусідів, що не поступа­лися їм у силі (середньостогівці, нижньомихайлівці в степу, носії культури типу Пивихи у Подніпров’ї, культури лійчастего посуду на Західній Волині), трипільці почали інтенсивно змішуватися з іншоетнічним населенням, втрачаючи разом з чистотою власного етносу і культурні традиції, що відобразилось у житлобудуванні, керамічному виробництві, ідеології тощо. На заключному етапі трипільська культура настільки змінилася, що її периферійні варі­анти деякі дослідники навіть схильні вважати окремими культурами.

Подальша доля трипільців склалася, очевидно, по-різному. В усякому разі відчутних слідів у наступних культурах епохи ран­ньої бронзи практично не лишилося. Зникнення з історичної арени усатівського населення пов’язують з масовою інфільтрацією пле­мен — носіїв ямної культури в Північно-Західне Причорномор’я і асиміляцією ними трипільців. Деякі ж групи усатівців пониззя Пруту та Дунаю влилися до складу нових етнічних утворень брон­зового віку на теренах Молдови та Мунтенії ^{[117] [118]. Що стосується інших груп, то їхнє зникнення відбувається з приходом носіїв культури кулястих амфор, які повністю перекривають територію, зайняту тоді трипільцями. Очевидно, останні розчинилися серед прибульців, остаточно втративши первинний вигляд культури. Од­нак не виключено, що нащадки їх увійшли до складу представ­ників культур ранньої бронзи, зокрема культури підкарпатської шнурової кераміки [119].}

Поселення трипільської культури завжди розташовуються по берегах великих і малих річок, струмків. Вже починаючи з ранньо­го етапу, обираються місця, захищені природними перешкодами. Це переважно миси надзаплавних терас, обмежені з кількох боків ярами, а також поселення на підвищеннях серед заплави (Берна- іпівка, Нові Русешти, Жури, Незвисько II та ін.) та на островах (Солгутів острів на Південному Бузі, Шкарівка на Росі). Поселен­ня, розташовані на мисах, інколи з напольної сторони укріплялися ровами. Останні, відомі вже на ранньому етапі (Траян Дялул Вієй), потім розповсюджуються на середньому (Тирпешти, Поливанів Яр III, Кукутені-Чатецуя, Хабешешти І, Трушешти І, Кукутені- Димбул Морій, Траян-Дялул Финтинилор III) та на пізньому ета­пах (Жванець-Щовб, Костешти IV, Маяки, Козаровичі, Гордине- шти II, Городиштя). Ширина ровів у верхній частині коливається від 2,5 до 7 м, а в глибину — від 1,5 до 4 м. Слід гадати, що рови супроводжувалися валами, які здебільшого не збереглися. Лише на поселенні Костешти IV та Жванець-Щовб виявлено їхні залишки. В Костештах IV зберігся вал висотою 1,6 м при ширині 6 м^[120]. Ці­каву оборонну споруду виявлено в с. Козаровичі на Київщині. Тут за браком мисовидних ділянок поселення розташовувалося вздовж краю тераси, а найбільш підвищейд ділянка була захищена кільце­вим ровом, що оточував площу діаметром 60 м. З двох боків рів мав два проходи, причому той, що виходив на напільну сторону, додатко­во був укріплений другим дугоподібним ровом.

Переважна більшість поселень одношарові, але є й багатоша­рові (Поливанів Яр, Мерешівка, Ізвоаре, Фрумушика, Кукутені- Четецуя, Тирпешти, Незвисько, Більче Злоте-Сад, Більче Злоте- Вертеба, Солончени II, Шипенці). Існування багатошарових посе­лень дає можливість уточнити послідовність різних археологічних комплексів, усвідомити тенденцію розвитку матеріальної культури, а на цій підставі виявити хронологічну послідовність поселень від­носно одне одного.

На більшості поселень, якщо вони не мали хороших природних укріплень, житла розташовувалися у вигляді кола чи овала (за­лежно від рельєфу місцевості чи форми мисоподібної ділянки) па-

Рис. 61. Поселення Коломийщина І на Київщині. Реконструкція Т. С. Пассек.

Рис. 62. Поселення Олександрівна на Одещині. Реконструкція Н. Б. Бурдо.

Рис. 63. План поселення-гіганта трипільської культури поблизу с. Тальянки на Черкащині (1 — житла, 2 — місця розкопів, 3 — кургани, 4 — забудова й городи села).

ралельно одне одному, утворюючи замкнений контур. Таке плану­вання характерне для найраніших поселень, зокрема для Бер- нашівки. Тут 6 жител розташовувалися по колу і одне (найбільше) в центрі. Згодом таке планування широко розповсюдилося. Часто забудова велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкненого контуру житла, мабуть, з’єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну — лінію захисту. Таких ліній могло бути кілька, залежно від кількості концентричних кіл забу­дови. Там, де поселення мали хороші природні укріплення (високі миси із стрімкими неприступними схилами, острови), забудова могла вестись безсистемно або гніздами (Шкарівка) ^[121]. Кожне посе­лення, забудоване у вигляді замкненого контуру, передбачає існу­вання незабудованої центральної площі, яка могла використовува­тися як загін для худоби.

Площа поселень на більшості території, зайнятої племенами трипільської культури за всіх періодів її існування, коливається від 1—3 до 50 га. Але останнім часом, завдяки використанню да­них аерофотозйомки в межиріччі Південного Бугу та Дніпра, на межі степу й лісостепу виявлено поселення-гіганти кінця середньо­го — початку пізнього етапів, площа яких сягає 200—450 га (Доб- роводи, Чичеркозівка, Майданецьке, Тальянки та ін.).

Поселення забудовувалися переважно наземними дерев’яно-гли­няними будинками та заглибленими (землянки та напівземлянки).

Напівземлянки і землянки трапляються на всіх етапах існуван­ня трипільської культури. На поселеннях раннього етапу вони відо- мі в Ленківцях, Луці-Врублевецькій, Берново-Луці, Солонченах I, Bo- рисівці. Вони овальні в плані, здебільшого однокамерні, але є й поділені на дві половини — більш і менш заглиблену (Ленківці, напівземлянка № 2). Деякі з них мають глиняну вимостку підлоги (Ленківці, Берново-Лука) і обмазку стін (Солончени І, Ленківці). Вогнища розташовані звичайно не у заглибленнях підлоги, а безпо­середньо на ній. Деякі заглиблені житла складаються з двох-трьох камер, розділених земляними перетинками. Найбільшу багатока­мерну землянку виявлено у Луці-Врублевецькій (три камери за­гальною довжиною 43 м, шириною 2—3 м і 11 вогнищ, розташо­ваних на поздовжній осі). Загалом довжина заглиблених жител, на­віть багатокамерних, у ранньотрипільський час не перевищувала 7 м.

На поселеннях середнього етапу також трапляються одно- та двокамерні заглиблені житла довжиною 6—7 м. Підлога в них часто вимощена глиною з наступним випалом, нею також іноді об­мазані стіни, а замість вогнищ споруджено глинобитні печі (Поли- ванів Яр, Бабино, Володимирівна). На поселеннях середнього етапу заглиблені житла трапляються значно рідше, чи то внаслідок того, що недостатньо досліджено площі поселень, чи взагалі споруджен­ня їх менше практикувалося. Однак на пізньому етапі, особливо наприкінці його, кількість заглиблених жител збільшується. В Ча- паївці на Дніпрі вони взагалі є єдиним типом житла. Це ж стосу­ється поселень софіївського типу в Подніпров’ї (Козаровичі, Борт- ничі та ін.), такі ж житла переважали на пам’ятках усатівського типу в Північно-Західному Причорномор’ї (Маяки, Усатове, Фол- тешти) й на поселеннях, забудованих здебільшого наземними спо-

Рис. 64. Реконструкція двоповерхового житла з поселення Раковець. Автор К. К. Черниш.

Рис. 65. Реконструкція будинку з поселення Ленківці. Автор К. К. Черниш.

рудами (Жванець-Щовб, Цвиклівці, Підгірці II, Тальянки та ін.). Дослідниками трипільської культури відмічалося, що співіснуван­ня двох типів жител на одному поселенні відповідає різним етапам його забудови: заглиблені — початковому, наземні — наступному ^[122].

Щодо наземних споруд, то всі вони будувалися із застосуван­ням дерева та глини, в яку домішувалися полова або пісок. Під час розкопок залишки їх виглядають як скупчення перепаленої гли-

ни, що залягає на прямо­кутній в плані площі. Тому серед археологів вони отри­мали назву “площадок”. Ві­домі вони вже на найра- ніптих поселеннях трипіль­ської культури. Поселення біля с. Бернашівка і Флоре- шти були забудовані ви­ключно наземними будин­ками площею ЗО—60 м², але окремі з них, як цент­ральне житло в Бернашівці, мали площу до 150 м². Приблизно такі ж розміри жител (ЗО—130 м²) харак­терні й для середнього і по­чатку пізнього етапів куль­тури, хоча в цей час на великих поселеннях (Майданецьке, Ko- сенівка) розміри окремих споруд сягають 200—300 м². J

За конструкцією наземні житла трипільців реконструюються як одно- і двоповерхові. Вперше тезу про існування двоповерхових будинків висунув В. І. Маркевич в результаті спостережень під час розкопок поселення Варварівка VIII, а згодом це положення було підтримане багатьма дослідниками. Спостереження за залишками перепаленої глини під час дослідження “площадок” дало змогу встановити, що походять вони від стін, міжповерхових перекрить та стелі. Стіни одноповерхових будинків здебільшого мали плете­ний дерев’яний каркас, обмащений шаром глини, в яку домішува­лася полова. Таким чином споруджувалися стіни другого поверху у двоповерхових будинках, а перший, очевидно, мав суцільно глино­битні стіни. Міжповерхове перекриття та стеля виглядали як платформа покладених упоперек будівлі розколотих дерев’яних плах і горбилів, обмащених зверху шаром глини. Товщина остан­нього, залежно від того, наскільки рівно було покладено дерев’яне перекриття, коливається від 5—7 до 20 см. Звичайно, щоб витри­мати навантаження шару глиняної обмазки, вагу печі, різних ви- мосток та людей, міжповерхові перекриття повинні були мати де­рев’яну основу з більш товстих стовбурів, ніж стеля. Виходячи з даних розкопок наземних жител, у Київському інженерно-буді­вельному інституті були зроблені розрахунки товщини балок, які мали використовуватися при будівництві міжповерхових пере­криттів і стелі. Розрахунки засвідчили, що міжповерхові пере­криття повинні були складатися із балок товщиною 25 см, а сте­лі — завтовшки 14 см. Отже, при спорудженні двоповерхового бу­динку середнього розміру 15 х 5 м тільки на перекриття і стелю мало бути використано біля 25 м² деревини. Дахи будинків, судячи з моделей жител, знайдених на поселеннях Коломийщи- на II, Розсохуватка, Bopo- шилівка, були двосхилими.

Рис. 67. Модель трипільського житла із Сушківки.

Щодо інтер’єру трипіль­ського будинку, то, за да­ними розкопок, він повніс­тю відповідає зображеному на моделях, знайдених на поселеннях біля Сушківки та Попудні. Він включав купольні печі, різні вимост- ки (припічні, для зберігання посуду, продуктів харчуван­ня тощо), “жертовники”. Більшість будинків одно­камерні, але досить часто трапляються дво-, трикамерні, причому майже кожна камера має піч.

У двоповерхових будинках жилим був, очевидно, лише другий поверх, бо саме тут виявлено печі. Перший поверх слугував, ма­буть, за господарче приміщення, про що свідчать знахідки різних вимосток, які відповідають робочим місцям, скупчення зернотерок, важків від вертикального ткацького верстата, ям-сховищ. Підлога першого поверху здебільшого була земляною, але іноді вимощува­лася кам’яними плитами (Жванець-Щовб).

Виходячи з того, що трипільські “площадки” складаються з об­паленої глини, була спочатку висловлена думка, що всі трипільські будинки були одноповерхові і глина обпалювалася під час будів­ництва ^[123]. Ця думка існує і зараз (О. Г. Колесников), але останнім часом з’явилася інша. А саме з погляду на те, що на більшості досліджених “площадок” трапляються ділянки, обпалені до стану шлаку, кераміка має вторинний випал, посудини подекуди зпечені з ошлакованою обмазкою, всі глиняні конструкції незалежно від товщини досить рівномірно пропечені і неймовірно, щоб дерево, яке відбилося на них, не згоріло. Отже, неможливо було настільки обпалити глину, не спаливши дерев’яної основи, на якій власне тримався будинок. Крім того, завал глиняних архітектурних дета­лей з відбитками дерева знизу завжди лежить нерівно, що свідчить про те, що вонй падали з якоїсь висоти. Отже, обпалювалися гли­няні деталі конструкції не під час будівництва, а під час пожежі.

Існує думка, що трипільці, змінюючи місце поселення, що відбувалося кожні 50 років, самі спалювали вже не потрібні їм бу­динки. Вважається, що робилося це в ритуальних цілях, причому

шляхом заповнення приміщень додатковим паливом ³⁹. Можливо, й необхідне було додаткове паливо для початку процесу горіння, але та кількість дерева, яка входила до конструкції будинку, була достатньою, щоб його повністю зруйнувати й обпалити глиняні конструкції до того стану, в якому вони виявляються під час роз­копок. Оскільки вогонь вирував усередині будівлі, зовнішні части­ни глинобитних стін не повинні були обпалитися й пізніше розми­валися атмосферними опадами.

Під час розкопок поселень трипільської культури здобуто ве­ликі колекції предметів матеріальної культури. Наймасовішим і найчутливішим до хронологічних і територіальних змін матеріалом є кераміка. Завдяки аналізу її форм та орнаментації стало можли­вим вирішувати питання відносної хронології, виділяти окремі ло­кальні групи пам’яток, які відповідали, очевидно, окремим племе­нам, та простежувати шляхи міграції трипільців у межах Україн­ського Правобережного Лісостепу.

За технологічними ознаками посуд поділяється на дві основні групи — кухонний та столовий. Перший на більшості етапів пред­ставлений практично єдиною формою — широковідкритим горщи­ком з грубою поверхнею. При виготовленні на ранньому етапі в глину домішувався шамот та незначна кількість полови, а почи­наючи з середнього етапу переважає домішка товченої черепашки. Вважається, що ця технологія приготування керамічної маси була запозичена в результаті контактів з населенням середньостогівської культури ^{33 33 [124] [125]. Значно складнішим як за технологією, так і за кіль­кістю форм і орнаментів був столовий посуд. На початку раннього}

етапу до цього посуду також додавався шамот, але поверхня його ретельно загладжувалася і вкривалася шаром ангобу. Більш різно­манітними були форми, які включали посудини з циліндричним горлом, миски, біконічні чаші, вази, антропоморфні посудини, по­кришки. Прикрашалися посудини по всій поверхні врізним орна­ментом, запозиченим у населення культури Бонн. Основним сюже­том був образ змія. Наприкінці раннього етапу зникає врізний “боннський” орнамент і посудини прикрашаються прогладженими лініями, канелюрами, зубчастим штампом. Застосовується інкрус­тація білою пастою. На початку середнього етапу в оздобленні сто­лового посуду починає застосовуватися розпис, нанесений перед

випалом, і зберігається традиція нанесення заглибленого (про­гладженого і канельованого) орнаменту. Згодом у населення захід­ного ареалу кількість розписного посуду збільшується за рахунок зменшення використання заглибленого орнаменту, а на пам’ятках східного ареалу розпис широкого розповсюдження не набуває. На початку середнього етапу застосовувався поліхромний розпис, ви­конаний білою, червоною та чорною фарбами, що повністю вкривав поверхню посудин, утворюючи спіралі, кола, овали. Згодом відбу­вається перехід до монохромного розпису червоною, чорною чи ко­ричневою фарбами. Столова кераміка виготовляється з добре відмуленої глини жовтого чи білуватого кольору, іноді до неї до­мішується пісок, поверхня вкривається ангобом і розписується. На початку пізнього етапу переважає оздоблення чорною фарбою. Змі­нюється форма посудин: більш округлотілі на середньому етапі во­ни набувають ребристих обрисів на початку пізнього. До найрозпо- всюдженіших форм слід віднести конічні та напівсферичні миски, кубки, біконічні та сфероконічні, грушоподібні, кратероподібні по­судини, шоломоподібні та конічні покришки, біноклеподібні, зоо­морфні посудини.

Широко розповсюджена у трипільців антропоморфна та 3∞- морфна пластика. Перша здебільшого передає образ жінки, але трапляються і чоловічі зображення. Серед зооморфних статуеток

Рис. 78. Столовий посуд початку пізнього етапу трипільської культури (І — Липчани, 2,3 — Конівка, 4 — Стара Буда, 5 — Попудня, 6 — Та­льянки).

Рис. 79. Миска на ніжках пізнього етапу трипільської культури (Тальянки).

Рис. 80. Кухонний посуд початку пізнього етапу (1 — Чапаївка, 2 — Ял­ту шків).

Рис. 81. Посуд із заглибленим (І—3) та розписним (4—6) орнаментом кінця пізнього етапу (2 — Махаринці, 2,3,5,6 — Усато ве, 4 — Тудорове).

найчастіше зображається бик. Головками биків часто орнаментува­лися шийки кухонних посудин та напівсферичних мисок на ніж­ках. Є статуетки птахів.

Особливою категорією трипільської пластики є моделі жител та транспортних засобів. Найяскравіші моделі жител, де зображено інтер’єр, знайдено у Попудні та Сушківці. Зовнішній вигляд жител передають моделі з Коломийщини II, Розсохуватки та Ворошилів- ки. Модель з Розсохуватки дає зображення двоповерхового будин­ку. Зображення саней походять в основному з пам’яток томашів- ської локальної групи межиріччя Південного Бугу і Дніпра. Це ку­зов у вигляді мисочки, до якої знизу прикріплено полози. Спереду, на вінцях, виліплено одну чи дві голівки биків, наче запряжених у ці сани.

На багатьох поселеннях зібрано великі колекції знарядь праці: кам’яні зернотерки та розтирачі, сокири, крем’яні ножі, скребач­ки, вкладні серпів, свердла, рогові проколки, мотики, клювці, тес­ла, кістяні проколки, кинджали тощо. Значно менше знарядь із міді. Останні найчастіше трапляються в скарбах (Карбуна, Город­ниця II) та могильниках пізнього етапу. Серед знахідок слід від­значити шила, сокири, тесла, кинджали, а також прикраси — пластини, амулети, намиста, пронизки.

Населення Карпатського басейну. На теренах Західної України та в Закарпатті в енеолітичний час мешкали племена одного з трипільцями господарчо-культурного типу. Основний ареал поши- рения цих племен містився за межами України, в Північно-Східній та в Центральній Європі. В різний час вони контактували з три­пільцями, що відбилося в матеріальній культурі.

Одним з таких північно-західних сусідів трипільців були пле­мена лендельської культури.

Лендельська культура склалася в Середньому Подунав’ї, а зго­дом проникла до Центральної Європи. Основний її ареал перебував на теренах сучасних Словаччини та Польщі. В межах України па­м’ятки цієї культури відомі на території Волинської, Львівської та Рівненської областей. Східний кордон проходив річкою Горинь, а

75" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup253/uch_uch7179/image/image074.jpg">

південний — у верхів’ях Дністра. В Польщі ця культура відома як люблінсько-волинська група енеолітичної кераміки або культура біломальованої кераміки. У вітчизняній літературі вона має назви: “культура пізньострічкової розписної кераміки”, “культура Зимно- Злота”, “культура Гоща-Вербковиця” (Вербковиця-Костянець).

В Україні основні пам’ятки лендельської культури було вияв­лено і досліджено в ЗО—70-х роках, але перші знахідки відносять­ся ще до кінця XIX ст. Зараз в її існуванні на наших теренах виділяються два хронологічні етапи: Вербковиця-Костянець (Гоща- Вербковиця) та Зимно-Злота. За Ю. М. Захаруком ^[126] більш раннім є етап Вербковиця-Костянець, а за М. А. Пелещишиним — Зимно- Злота ^[127].

Щодо хронологічного співвідношення з пам’ятками трипільсь­кої культури, то за знахідками на трипільському поселенні біля с. Городниця типової лендельської чаші з білим розписом Ю. М. За- харук визначає нижню межу синхронною середньому етапу Три­пілля ^[128]. Верхня хронологічна межа встановлена за даними розко-

Рис. 86. Вістря до стріл та скребачка з Усатова.

пок пізньотрипільських поселень у Листвині та Голишеві, де культурний шар трипільців перекри­вав залишки поселень лендельської культури ^[129]. Лендельська культура на заході України передує культурі лійчастого по­суду і, можливо, на за­ключному етапі синхрон­на останній ^[130]. Картогра­фування пам’яток трьох згаданих культур та наве­дене хронологічне співвід­ношення їх може свідчити про те, що зникнення лендельської культури на теренах Західної України пов’язано з приходом на­селення культури лій­частого посуду з північно­го заходу і розповсюд­ження трипільців у другій половині пізнього етапу на Західну Волинь. Треба гадати, що відбулося це практично одно­часно і територія, Яка раніше належала лендельським племенам, була поділена між прийшлими угрупованнями, а населення асимільоване.

В Україні відомо понад ЗО поселень та низка невеликих мо­гильників і окремих поховань лендельської культури. Поселення малі за розмірами, розташовувалися здебільшого на мисах високих берегів річок, забудовувалися заглибленими житлами-напівземлян- ками з глинобитними печами. Розкопано також господарчі ями (Зимино, Костянець, Листвин, Голишів). На поселенні в Листвині виявлено майстерні по обробці кременя у вигляді ям розміром 3 х 1 м, які включали запаси сировини і відходи виробництва.

Кераміка виготовлялася з глиняної маси, що включала домішки піску, іноді шамоту. Поверхня посудини ретельно заглад­жувалася, іноді підлещувалася. За формою це амфори, біконічні посудини, миски, чаші на високих піддонах з чотирма виступами по краю, кулясті тонкостінні кубки. Прикрашалися посудини гео­метричним орнаментом, виконаним переважно білою вапняковою фарбою чи вохрою після випалу. Трапляється заглиблений орна-

Рис. 87. Рогові мотика, клювець та бойовий молот (1,2 — Євминка, 3 — Чапаївка).

Рис. 88. Кістяний риболовний гачок (Бернашівка).

Рис. 89. Кістяний кинджал (Більче-Зло- те, печера Вертеба).

Рис. 90. Кам’яні сокири (1 — Окопи,

2 — Софіївський могильник).

мент у вигляді насічок, ямок по краю вінець.

Знаряддя праці представ­лені кам’яними зернотерка­ми, крем’яними ножами, скребками, іноді різцями, ро­говими мотиками та дрібними кістяними виробами. В мо­гильниках (Колоколин, Звени­город, Гоєва Гора) зафіксова­но обряди скорченого на боці трупопокладення і трупоспа- лення. Є одиночні й парні по­ховання. Поховальний інвен­тар включав посуд, прикраси з міді, ікол кабана, мушлі. Знаряддя праці трапляються зрідка.

Населення полгарськоі культури. За часів енеоліту на теренах Закарпаття меш­кали представники двох куль­тур — полгарськоі та ба- денської.

Полгарська культура, як трипільська та багато інших, кристалізувалася за складних етнокультурних обставин на початку IV тис. до н. е. В її формуванні брали участь но­сії тиської культури, культу­ри Тордош, дяківського етапу культури мальованої керамі­ки і частково буковогорської групи та групи сільмег. Зай­має значні території Угорсь­кого Потисся, Східної Сло­ваччини, Північно-Західної Румунії та Українського За­карпаття. Існувала культура

протягом 1200 років, тобто до кінця першої чверті III тис. до н. е. (4000/3900—2800/2700) ⁴⁰. На території Закарпаття в її розвитку виділяються три періоди: ран­ній — Берегово-Дрисинський (поселення Мала Гора біля с. Дриси- не, Берегове, Ково-Домб біля с. Заставне, Мала Гора біля м. Мука-

чеве); середній — Чичарівсько-Чесголом-Оборинський (поселення Ставлинець біля с. Великі Лази, Дякове — Кіш-Мезе) та пізній, до якого відносяться тісаполгарські (Хомполок біля с. Дідове, Великі Лази (винзавод), Береги біля с. Підгорб,. Малі Гаєвці, Мала Гора біля с. Дрисине), бодрогкерестурські та лажнянські (Малі Гаєвці) пам’ятки. Однак у Закарпатті бодрогкерестурські пам’ятки поки що невідомі.

Полгарська культура, хронологічно співпадаючи з трипільсь­кою, територіально з нею не межувала. Однак, незважаючи на це, населення обох культур вступало в контакти починаючи з другої половини IV тис. до н. е., свідченням чого є знахідки кераміки, характерної для тисаполгарської і бодрогкерестурської груп па­м’яток на трипільських поселеннях Byro-Дніпровського межиріччя середнього етапу, таких як Красноставка, ПІкарівка, Веселий Кут ^[131]. Продовжувалися контакти і на пізньому етапі, про що свідчать знахідки імпортної тисаполгарської кераміки на пізньотрипільсь- ких поселеннях Молдови Бринзени III та Костешти IV ^[132]. Про ха­рактер цих зв’язків сказати щось важко, але О. В. Цвек вважає, що деякі представники населення Карпатського басейну проникали далеко на схід з метою обміну мідних виробів. З цими проникнен­нями вона пов’язує і знахідки обсидіану на поселеннях Буго- Дніпровського межиріччя.

Пам’ятки полгарської культури відомі за поселеннями та грун­товими могильниками. Поселення розташовувалися по берегах рі­чок, потоків, боліт у пониззі та на південних схилах передгір’їв

^[1] Титов В. C., Маркевич В. И. Новые данные о западных связях позднего Триполья // CA. — 1974. — № 3. — С. 150—164.

Карпат. Вони невеликі за розмірами, забудовувалися наземними та заглибленими житлами. Перші — прямокутні у плані або трапе­цієподібні, стовпової конструкції площею 8—10 ? 5—6 м. Стіни зроблено з лози і обмащено глиною. Всередині розміщувались вог­нищеві та пічні ями. Заглиблені житла являли собою напівземлян­ки з глинобитними печами. Найчисленнішу групу знахідок скла­дає кераміка — столова та кухбнна. Виготовлялася вона іноді з глини без помітних домішок, але найчастіше — з домішкою вапняку, шамоту і невеликої кількості піску. Поверхня столового посуду добре вигладжувалася і нерідко вкривалася ангобом. Час­тина посудин раннього періоду розписувалася до випалу темноко­ричневою або чорного фарбою геометричним орнаментом по всій поверхні, орнаментувалися врізними лініями у вигляді стрічок. Інколи врізні лінії заповнювалися білою пастою. Кухонний посуд представлений в основному горщиками, а столовий — мисками, чашами, горщиками, кубками. Крім розпису та врізних ліній в ор­наментації часто застосовувалися бородавчасті або видовжені на­ліпи і валики розчленовані насічками. На середньому етапі засто­совувалися білий і жовтий розпис в чистому вигляді або у сполу­ченні з врізним орнаментом і різними наліпами. На пізньому — розпис практично зовсім зникає. Тисаполгарська кераміка часто прикрашається наліпами у вигляді зміїної або пташиної голівки, конічними або плоскими у сполученні з вдавлинами трубчастою кісточкою. Різні наліпи, великі валики характерні і для лажнян- ських пам’яток. Глиняні вироби полгарської культури представ­лені ложками, пряслицями, грузилами, схематичними жіночими фігурками. Серед знарядь праці переважають шліфовані сокири, тесла, долота. Є вироби з кременя та обсидіану — ножовидні плас­тини, скребла, вістря, проколки, свердла, мідні сокири та долота, а також прикраси із міді та золота.

Могильники розташовуються звичайно поблизу поселень. Для середнього періоду характерний обряд скорчених на боці трупопо-

Рис. 95. Посуд полгарської культури (І, 3 — Дрисине, ур. Мала Гора,

2 — Дідове, ур. Хомполок, 4 — Великі Лази).

43 тт

кладень. На пізньому етапі поряд із скорченими трупопокладен- нями іноді трапляються трупоспалення. Поховання супроводжує інвентар у вигляді посуду, знарядь праці із каменя і міді, прикра­си із міді та золота.

Населення баденськоі культури приходить на зміну полгарсь- кому у другій чверті Ш тис. до н. е. Походження культури поки що не з’ясоване, але існує думка, що вона сформувалася в заду­найських областях під впливом південно-східних імпульсів. Па­м’ятки її розповсюджено у Карпатському басейні, зокрема у Закар­патті, яке було північно-східною периферією її ареалу. Тут поки що виявлено 8 поселень, які розташовувалися на південних перед­гір’ях Карпат (Ставлинець біля с. Великі Лази, Чищаник-Федюків- ни біля с. Осой, Береги, Мала Гора біля м. Мукачеве) і в пониззі (Малі Гаївці, Бронтог, Берегове-Буча), на берегах річок, потоків і боліт. Для забудови характерні напівземлянки та господарчі ями.

Виявлено кераміку двох типів: крихка, слабовипалена з доміш­кою полови і шамоту та добре відмуленої глини, інтенсивно випа­лена з домішкою шамоту та піску. Серед форм переважають гру­шоподібні, біконічні, або опуклотілі горщики. Є глибокі напівсфе-

⁴³ Vizdal J. Tizapolgdrske pohrebisko vo Velkich Raskovicach. — Kosice, 1977; Vlzdal J. Potiska kultura na Vychodnom Slovensku. — Kosice, 1980.

ричні чаші, миски. Прикрашався посуд майже тільки врізним ор­наментом у вигляді паралельних та перехрещених ліній, що утво­рюють заштриховані трикутники, сітку. Трапляються також гли­бокі нігтьові вдавлення.

Знаряддя праці і зброя включають шліфовані кам’яні сокири, долота, тесла, молоти з просвердленим отвором, крем'яні ножеподібні пластини, гостроконечники, вістря до стріл, кам’яні зернотерки.

Населення культури лійчастого посуду. У першій половині III тис. до н. е. Центральна Європа від південного узбережжя Балтики на півночі до Чехії та Словаччини на півдні від Голландії на заході до Західної України на сході була зайнята племенами, що пред­ставляли культуру лійчастого посуду.

Поки що немає єдиної думки щодо походження цього населен­ня, але найвірогідніше, що сформувалося воно в нижній течії Вісли та Лаби на місцевій неолітичній основі при сприянні південних впливів.

На теренах Західної України пам’ятки культури лійчастого по­суду відомі на південному заході Волинської області та у Львів­ській на Західному Бузі та його притоках, а також по лівих при­токах Верхнього Дністра. Всього тут відомо близько 50 поселень. Найближчі аналогії їх містяться на теренах Польщі, де вони вив­чаються з початку XX століття. Вивчення пам’яток на нашій тери­торії пов’язано з іменами А. Н. Цинкаловського, М. Ю. Смішка, Ю. М. Захарука, М. А. Пелещишина. Дослідження провадилися на поселеннях Зимино, Малі Грибовичі, Лежниця, Вінники, Тадані.

Переважна більшість поселень розташовувалась на високих ми­сах Західного Бугу і його приток та вершинах Розточчя і лише іноді на низьких схилах берегів річок. Забудовувалися наземно- заглибленими житлами, власне наземними, що мали заглиблену частину. Стіни наземної частини були, мабуть, плетеними і обма-

Рис. 96. Посуд баденської культури (Вовчанське).

Рис. 97. Посуд культури лійчастого посуду (Зимно).

щеними глиною. В деяких житлах заглиблені частини мали обпа­лене дно і могли призначатися для зберігання зерна. В житлах бу­дували округлі глинобитні печгна дерев’яному каркасі.

Знаряддя праці представлено ножами, скребками, вкладними серпів на довгих пластинах, вістрями, проколками, свердлами, вістрями до стріл, клиноподібними сокирами, долотами з кременя, зернотерками, розтирачами, бойовими сокирами з інших порід ка­меню, проколками, долотцями, лощилами, мотиками з кістки та рогу, плоскими, клиноподібними сокирами та прикрасами з міді.

Посуд виготовлявся з глини, в яку домішувалися пісок та ша­мот. Поверхня посудин підлещувалася. Більшість форм мали лій- часті вінця. Це горщики з двома—чотирма вушками, вузькогорлі амфори, черпаки з крилоподібними чи зооморфними ручками, дуршлаги. Прикрашався посуд лише у верхній частині заглибле­ним орнаментом у вигляді насічок, ямок, зубчастого штампу, шну­ра, які утворювали горизонтальні ряди, ялинку та інші компо­зиції. Застосовувався наліпний валик, оперезуючий посудину по горлу або у вигляді літер “Л” “М” на плічках.

Щодо обряду поховання представників культури лійчастого по­суду, то для нього характерні випростані на спині поховання, здійснені в грунтових та курганних могильниках, виявлених на теренах Польщі. В Україні знайдено лише одне поховання біля с. Дружелюбівка на Львівщині. Небіжчик був покладений у випро­станому положенні у супроводі посудинки. До цієї ж культури відносяться, мабуть, випростані на спині поховання, знайдені на поселенні в Зимино.

Населення, що представляло культуру лійчастого посуду, роз­повсюджувалося на теренах Західної України смугою від Західної Волині до Верхнього Подністров’я, займало західну половину тери­торії, де мешкало населення лендельської культури і безпосередньо межувало з населенням трипільської культури другої половини піз­нього етапу. Саме з його приходом у Верхнє Подністров’я можна пов’язати відхід звідти трипільського населення (тут є пам’ятки першої половини й пізнього етапу, але відсутні найпізніші). Про контакти цих двох груп населення можуть свідчити знахідки три- нільського посуду в Зимно, а також на багатьох інших поселеннях культури лійчастого посуду на Західному Бузі та Волині (Малі Грибовичі, Лежниця, Літовеж та ін.) і в Грудеку Надбужному у Польщі. Крім того, на поселенні Тадані виявлено близько десятка уламків трипільських жіночих статуеток. На поселеннях пізнього етапу трипільської культури (Хорів, Листвин, Костянець та ін.) знайдено кераміку культури лійчастого посуду. М. А. Пелещишин вважає, що ці контакти мали за мету обмін сировиною, виробами, і технічними досягненнями.

Подальша доля населення, що представляло культуру лійчасто­го посуду на теренах України, так як і трипільського на більшій частині ареалу його розповсюдження, на думку багатьох дослідни­ків, пов’язана з появою носіїв культури кулястих амфор, що при­звело до зникнення культури лійчастого посуду.

Населення культури кулястих амфор. Жило на величезних просторах від Ельби до Середнього Подніпров’я, охоплюючи терени сучасних Німеччини, Польщі, Чехії, Словаччини, Правобережної Лісостепової України, північ Республіки Молдова та Румунську Молдову. В розвитку його виділяються три хронологічні періоди, але на теренах України, Молдови та Румунії відомі лише два останні. Походження цієї культури поки що остаточно не виріше­не, але існує думка, що виникла вона на теренах Німеччини на по­чатку ПІ тис. до н. е. як результат тривалого впливу культури лій­частого посуду на місцеве неолітичне населення при одночасовому впливові носіїв культури гребінчасто-накольчастої та пізньостріч- кової кераміки ^[133]. Отже, склавшись на Заході, племена-носії куль­тури кулястих амфор на другому етапі розвитку розповсюдилися на теренах України.

Дослідження пам’яток культури кулястих амфор в Україні по­в’язане з іменами Л. Козловського, Є. Сецинського, В. Антоневича, І. Ф. Левицького, І. К. Свєшнікова, М. А. Пелещишина, В. М. Ко­ноплі, С. С. Березанської, В. К. Пясецького та інших.

На теренах України пам’ятки представлено переважно похован­нями, але останнім часом виявлено і поселення, забудовані невели­кими (до 2,4 ? 4,7 м) овальними напівземлянками з підковоподіб­ними печами на відміну від західних регіонів, де досліджено ве­ликі наземні або дещо заглиблені будинки стовпової конструкції.

За специфікою пам’яток І. К. Свєшніков розділяє їх на два ло­кальні варіанти: волинський та подільський. Поселення відомі лише у волинському варіанті і тільки тут, поряд з обрядом трупо- покладення, існує обряд трупоспалення. Розрізняються варіанти й за конструкцією поховальних споруд ^[134].

Переважну більшість поховань здійснено у кам’яних скринях, хоча є й грунтові поховання без застосування каменю, а також підкурганні. Поховання поодинокі та групові (до 10 осіб). Перева­жає скорчене на боці положення похованих, але є й скорчені на спині, випростані та сидячі. Часто скелети посипають вохрою. Кам’яні гробниці мали здебільшого прямокутну форму і складали­ся з поставлених на ребро кам’яних брил, перекритих зверху од­нією чи кількома плитами. Найскладнішу гробницю було виявлено І. Ф. Левицьким біля с. Колодяжина на Житомирщині. Крім основної поховальної камери вона мала ще “сіни”, відгороджені кам’яною плитою. Поховальний інвентар у могилах включав по­суд, знаряддя праці з кременю (шліфовані сокири-тесла, долота, ножі, скребки, різці, вістря до стріл;) та інших порід каменю (проушні сокири, молотки), з кістки та рогу (пряжки, вістря). Окрему групу складають прикраси: підвіски з ікол кабана та зубів ведмедя, бурштинові намистини та великі диски з отвором у центрі. В багатьох похованнях, знайдено кістки тварин (бик, свиня, вівця-коза, кінь) від жертовної їжі.

Кераміка виготовлена з глини, до якої домішувалися пісок, товчені мушлі, зрідка шамот або товчений перепалений кремінь. Поверхня посудин добре вигладжена. За формою — це кулясті ам­фори різних розмірів з двома — чотирма ручками на плічках, по­судини з яйцеподібним тулубом, кратероподібні та лійчасті миски, покришки, яйцеподібні амфори. Орнаментувалися посудини у верхній частині відбитками прямокутного штампу, перевитого шнура, нігтьових вдавлин, що утворювали ряди, зигзаг, ялинку, фестони, трикутники, ромби. Характерними для подільського варі­анту є звисаючі трикутники, декоровані візерунком на кшталт “риб’ячої луски”.

Хронологічно пам’ятки культури кулястих амфор в Україні відносяться до другої половини III тис. до н. е., тобто йдуть безпо­середньо за пам’ятками культури лійчастого посуду та трипільсь­кими. Але беручи до уваги знахідки посудин культури кулястих амфор у шарі культури лійчастого посуду в Зимино, можно дійти висновку, що вони якийсь час були синхронні. Треба гадати, що населення, що представляло культуру кулястих амфор, асимілюва­ло населення носіїв культури лійчастого посуду, а згодом увійшло до складу культур шнурової кераміки Поділля та Волині.

Населення культури Болград-Алдень. Час складання трипільсь­кої культури співпав із виникненням іншої, також землеробсько- скотарської, а саме культури Болград-Алдень. Сформувалася вона в Балкано-Дунайському регіоні на основі неолітичних культур Боян і Хаманджия як один з варіантів культури Гумельниця, населення якої було розповсюджене на теренах сучасних Румунії та Болгарії. В Україні перше поселення цієї культури було відкрито 1960 р. біля м. Болград на Одещині ⁴⁶∙ Зараз у придунайських районах Одеської області та на півдні республіки Молдова відомо близько 50 пам’яток ⁴⁷. Дослідження їх пов’язане з іменами Т. С. Пассек, К. К. Черниш, С. М. Бібікова, Л. В. Суботіна, В. С. Бейлекчі.

Розташовувалися поселення на високих берегах Дунаю, Прута та прісноводних озер, на пологих схилах невеликих річок. Обира­лися місця природно укріплені — миси, обмежені ярами та стрім­кими схилами. За розмірами вони здебільшого невеликі (0,5— 1 га), але деякі (Вулканешти II, Рені) досягають 10 га. Забудовані заглибленими (землянки та напівземлянки) та наземними житла­ми. Заглиблені житла мали переважно овальну форму, складалися з кількох ям. Вхід розташовувався з протилежного водоймі боку і оформлювався у вигляді вирізаних у грунті сходів. Підлога та схо­ди вимащувалися глиною, розмірами вони не перевищували 60 м². Опалювалися такі житла вогнищами у ямах, викопаних на підлозі. Наземні будинки зводилися з дерева та глини, у яку домішувалася полова, і були дуже схожі на трипільські. За конструкцією вони були одно- і двокамерні, площею до 90 м². Знахідка моделі двопо­верхового будинку з плоским дахом свідчить про наявність одно- та двоповерхових споруд.

Під час розкопок поселень знайдено численні знаряддя праці, кераміку, пластику. Знаряддя праці виготовлялися з сірого пруто- дністровського або червоного, коричневого, жовтого кременю, що доставлявся з родовищ Північної Добруджі, інших порід каменю, кістки та рогу. Це крем’яні ножі, скребачки, різці, свердла, доло­та, пилки, вкладні до серпів; з інших порід — свердлені і несверд- лені сокири, тесла, долота, лощила, зернотерки, розтирачі; з кіст­ки та рогу — мотики, проколки, долота, муфти для кріплення ка­м’яних знарядь, гарпуни.

Посуд столовий та кухонний є найчисленнішою категорією знахідок на поселеннях. Кухонний (товстостінні великі посудини, горщики, глечики, казани, амфороподібні посудини з чотирма руч­ками, сковороди, цідилки) виготовлявся з грубої глиняної маси, в

⁴⁶ Черняков И. Т. Некоторые археологические находки из Белградского райо­на Одесской области // МАСП. — 1962. — Вып. 4. — С. 138—143.

⁴ Бейлекчи В. С. Ранний энеолит низовьев Прута и Дуная. — Кишинев, 1978; Бибиков С. H., Субботин Л. В. Памятники культуры Гумельница на терри­тории УССР // Археология Украинской ССР. — К., 1985. — Т. 1. — С. 263—268; Субботин Л. В. Памятники культуры Гумельница юго-запада Украины. — К., 1983. яку домішувалися шамот, дрібна полова, іноді пісок. Столовий посуд робили з тонкоструктурно! глини з домішкою дрібного шамо­ту та піску. Поверхня по­судин добре згладжувала­ся і прикрашалася орна­ментом у вигляді загли­блених ліній, каннелюр та розпису тонкими білими, червоними або коричне­вими лініями, що утворю­вали прямі, косі або дуго­подібні смуги. За формою ця категорія посуду вклю­чає горщики, миски, куб­ки, чаші, мініатюрні по­судини, черпаки, ложки.

На всіх поселеннях ви­явлено зразки пластики, що схематично передають образ жінки. Більшість статуеток при­крашалась врізним орнаментом.

На відміну від основного масиву культури Гумельниця, пред­ставленого великими могильниками зі скорченими на боці скеле­тами, в культурі Болград-Алдень відомі лише окремі поховання на площі поселень. Зокрема, це поховання 5—7-річної дитини на посе­ленні в Болграді, яке здійснене у скорченому на лівому боці поло­женні у супроводі лощеного кубка, прикрашеного білим розписом, що стояв біля ніг, та жертовної їжі у вигляді кісток тварин. Непо­далік від цієї могили було знайдено черепи двох дорослих людей.

Вважається, що общини культури Болград-Алдень пересели­лись на лівобережжя Дунаю у першій половині IV тис. до н. е. і межували з трипільським населенням раннього та початку серед­нього етапів, вступаючи в безпосередні взаємні контакти. Подаль­ша доля цих громад поки що невідома.

Світ скотарів

Поява на історичній арені племен, господарство яких мало вже спеціалізований скотарський характер, цілком збі­гається в причорноморських степах України з початком енеолітич- ної доби, з поширенням перших виробів з міді. Саме тоді можна говорити про становлення певних форм пастушого скотарства, що базувалося на розведенні великої та дрібної рогатої худоби, приру­ченні коня. Якщо в землеробському світі Балкано-Карпатського регіону, зокрема у населення, яке залишило такі культури, як Гу­мельниця, Караново VI, Кукутені-Трипілля, спостерігаються посту­пове знайомство з металом, оволодіння навичками металообробки, металургії, гірничої справи, що викликало дискусії щодо визна­чення початку епохи енеоліту, то в степовій зоні України такої го­строї проблеми не існує, хоча ряд дослідників вважає, що вже пле­мена маріупольської спільності репрезентують ранню мідну добу.

Поширення певного і досить сталого асортименту мідних виро­бів (прикрас та знарядь праці) в степовій зоні, а за останніми да­ними Н. В. Риндіної — і перші навички їхньої обробки, співпали із змінами в господарській системі та соціальному устрої первісних степових суспільств, що призвело до розпаду розлогої маріупольсь­кої спільності, в надрах якої і були закономірно підготовлені ос­новні тенденції розвитку населення на початковій стадії енеолітич- ної доби.

Хронологічно період існування степового енеолітичного насе­лення визначається завдяки знахідкам імпортів речей, що були у вжитку сусідів — трипільського населення, періоди розвитку якого досить добре визначені як за відносною хронологічною шкалою, так і за допомогою радіокарбонного методу. Ці речі внаслідок кон­тактів різних груп степовиків з трипільцями використовувалися в побуті, потрапляли в поховання як супроводжуючий інвентар. Відповідні впливи мали і степовики на побут трипільців, що особ­ливо добре простежується по знахідках посуду на трипільських по­селеннях, зробленого під впливом степових традицій ^[135].

Загалом, енеолітичний період в історії степового населення України можна визначити проміжком часу між кінцем першої по­ловини IV — серединою III тис. до н. е. Його початок був ознаме­нований, як відмічалося, складним процесом розмежування насе­лення маріупольської спільноти на широких просторах від Дніпра до Волги, що призвело до формування різних локальних етнокуль­турних угруповань, основою життя яких було скотарство. Степовий ландшафт починає доповнюватися досі небаченими спорудами — курганами, які згодом стають його органічною частиною. Протягом згаданого тисячоліття на степових просторах відбувалися складні процеси появи та розвитку людських спільностей, історична доля яких складалася по-різному. Зміст багатьох сторін життя степо­виків залишається ще поза нашими можливостями. До того ж нерівномірність розвитку племен значно ускладнює розкриття за­гальної історичної картини.

Центральне місце в історії енеолітичного населення степової та лісостепової зони України займають племена, які розглядаються Д. Я. Телегіним у. межах середньостогівської культури ^[136]. Але ма­теріали, здобуті археологами за останні десятиліття, потребують суттєвого перегляду характеристики цього культурного явища, що звичайно впливає на відтворення загальної історичної картини. Стало ясно, що термін “середньостогівська культура” набув досить загального характеру, оскільки об’єднує ряд самостійних культур­них явищ, хронологічне та територіальне співвідношення яких по­требує уточнення. Слушним видається підхід В. М. Даниленка, який не використовував у своїх роботах поняття “середньосто­гівська культура”, а розглядав розвиток енеолітичного населення в межах окремих періодів та фаз, які характеризувалися складними етнокультурними процесами й привели до формування ямної культури. Тому ця лінія розвитку ще визначається як “ямна”. Се­ред цих періодів та фаз виділяються такі, котрі, за термінологією Д. Я. Телегіна, складають середньостогівську культуру. Це серед- ньостогівський період, у межах якого виділені бережнівська, ске- лянська, стогівська та дереївська фази. Використовуючи ці розроб­ки, на нашу думку, зараз можна на базі типологічного, хроно­логічного та територіального розмежування пам’яток виділити чо­тири культурні групи, або ж культури, що відповідають окремим етнічним угрупованням первісних скотарів: скелянську, стогівсь- ку, квітянську та дереївську. Разом вони становлять “середньосто­гівську спільність” у межах Дніпро-Донського межиріччя. Крім того, до цієї лінії розвитку належить ще одна група пам’яток доби енеоліту, відома під назвою “регіїнська культура”. Поряд із ямною лінією розвитку існувала паралельно інша, що отримала назву особливої азово-чорноморської лінії розвитку степового енеоліту. Яскравим уособленням цього напрямку можна вважати пам’ятки нижньомихайлівського типу, або ж нижньомихайлівську культу­ру, а пізніше — кемі-обинську. Очевидно, з цією лінією розвитку можна пов’язувати і явище, яке ми пропонуємо називати живо- тилівсько-вовчанською культурною групою, що хронологічно зай­мала місце між нижньомихайлівськими та кемі-обинськими па­м’ятками.

Всі названі вище культури або культурні групи в археологічній термінології відповідають певним людським спільностям, населен­ня кожної з них мало яскраві особливості в побуті та господарстві, в походженні та поховальному обряді, займало свої території, існу­вало в різний час або одночасно, мало специфічні риси відмінності в соціальному устрої та віруваннях. Найдавнішими з вищеназва­них були племена скелянської культури, що з’явилися на історич­ній арені наприкінці першої половини IV тис. до н. е. Саме це на­селення репрезентувало перші пастуші групи скотарів у степовій зоні України та на півдні лісостепу. їхньою постійною територією проживання можна вважати Дніпро-Донське межиріччя. Щодо по­ходження, то як показано вище, генетичну основу скелянців скла­дали носії нижньодонської культури, що входили до маріуполь­ської спільності. Археологічним свідченням появи скелянських племен вважається існування на Нижньому Дону IV шару Раз- дорського поселення, а на Нижньому Дніпрі — відповідного гори­зонту поселення Стрільча Скеля (с. Волоське). В поховальному об­ряді відбуваються суттєві зміни: замість неолітичних колективних могильників з випростаними померлими з’являються окремі скор­чені поховання на спині, місце поховання яких відзначалося вже певними зовнішніми ознаками, зокрема кам’яними закладками, першими земляними спорудами.

Причини розселення скелянських груп населення слід шукати, можливо, в демографічній ситуації, що склалася наприкінці нео­літу у племен — носіїв відповідних культур маріупольської спіль­ності, ареали яких обмежовувалися річковими долинами. Мож­ливо, зростання кількості населення в територіально обмежених річкових долинах примушувало значну його частину, за загалом задовільних кліматичних умов, переходити до спеціалізованого скотарського господарства і освоювати прилеглі степові обшири. Але демографічні розробки для цього часу відсутні. Цей процес фіксується не лише в Дніпро-Донецькому межиріччі, а й для До- но-Волзького регіону, де проживало населення хвалинської куль­тури, що дало можливість російським дослідникам говорити про існування в енеолітичну добу середньостогівсько-хвалинської спіль-

Рис. 100. Залишки поховання заможного представника племен скелянської куль­тури (могильник біля м. Кривий Ріг, поховання 2):

1 — мідний браслет; 2 — золота насадка посоха; 3 — мідні скроневі підвіски; 4 — намисто з мідними бусами; 5 — крем’яні вістря до стріл.

Рис. 101. Крем’яні вістря до стріл та ніж — характерні вироби скелянців:

1—З — могильник Кривий Pir_t поховання 2_t 4 — могильник Нижній Рогачик, поховання 9.

ності, підкреслюючи тим са- мим єдність процесів в обох регіонах ^{[137] [138]. Ми до цієї спіль­ності додаємо населення ске- лянської культури, яка була головним “детонатором” ПО­ДАЛЬШИХ зрушень у розвитку степового енеоліту України.}

Одночасно з освоєнням степу та півдня лісостепу Дніпро-Донського межиріччя групи скелянського населен­ня починають активно мігру­вати на захід, з’являючись у Північно-Західному Причор­номор’ї, де вони відомі під назвою суворівської культур­ної групи, а також в Балкано- Карпатському регіоні, де фа­хівці їх назвали ранньою сте­повою інвазією, яка, на дум­ку багатьох як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, призвела до загибелі високо- розвинених землеробських культур типу Караного VI — Гумельниця — Коджадермен, а на теренах України — міс­цевого варіанту культури Гу­мельниця, відомого під на­звою Болград-Алдень II. Але, на нашу думку, така точка зору су­перечить фактам. Метою походів скелянського населення на Бал­кани та в Карпатський регіон було не пограбування та зруйнування міст та селищ місцевих землеробів, а взаємовигідний обмін, сти­мульований високим розвитком гумельницького та варненського осередків Балкано-Карпатської металургійної провінції, які до- сягли тоді найвищої продуктивності. Очевидно, досить жваві стосунки підтримувалися і з населенням трипільської культури

Рис. 102. Прикраси з міді та мушлі: намисто, оздоба поясу та одягу з поховань скелянської знаті:

I_t 2 — могильник Кривий Ріг, поховання 1; 3, 5 — могильник Чаплі, поховання 1а; 4 — 'M.om∏bssax. Олександрівськ, курган 10, поховання 10.

етапу BI та культури Кукутені періоду АЗ—4. Посередницькі гру­пи скелянських скотарів були, таким чином, носіями певних пере­дових досягнень, зокрема в галузі використання, обробки та виго­товлення мідних речей, що привело до формування степових мета­лообробних та металургійних осередків не лише у скелянців, а й далеко на сході, в Поволжі, у населення хвалинської культури ⁵²∙ Завдяки обміну з’являються і перші золоті вироби, аналогічні ^[139]

знайденим на західному узбережжі Чорного моря, в знаменитому Варненському некрополі. У побут скелянців входить запозичена у трипільців високоякісна кераміка з розписом та канельованою поверхнею. Водночас землеробські культури сприймають і певні досягнення скотарів. Це добре фіксується у зміні характеру трипільського кухонного посуду, який формою, домішками чере­пашки, орнаментальними мотивами дуже близький до кераміки, відомої з поселення Стрільча Скеля. Ці впливи досягають куку- тенських племен на теренах Румунії, гумельницьких — на Ниж­ньому Дунаї. Не виключено, що значний вплив на землеробів ма­ли й досягнення у військовій справі скотарів. Можливо, що одним з предметів обміну були високоякісні крем’яні вістря до стріл та дротиків, довгі ножеподібні пластини тощо. Звичайно ж предме­тами обміну були також продукти скотарського господарства та худоба, можливо, на­віть коні з боку пас­тухів, які за це отри­мували землеробську продукцію.

Таким чином, між •землеробами та скота­рями в середині IV тис. до н. е. склалася сис­тема взаємовигідних стосунків, яка переду­сім була вигідна степо­вому населенню, руй­нувати яку було йому невигідно. Існує ціл­ком слушне припущен­ня, що таким обміном з боку степовиків зай­малися спеціалізовані групи людей або на­віть існували майстри- міняйли, які завдяки престижній посеред­ницькій діяльності на­були досить високого соціального статусу. Са­ме поховання представ­ників таких груп, вклю­чаючи не тільки чоло­віків, а й жінок та ді­тей, супроводжували­ся престижними та со­ціально значимими ре-

чами: намистами з мідних пронизок, браслетами та скроневими підвісками з мідного дроту, шилами, високоякісними виробами з кременю, які, можливо, ще не були у використанні, поясами з мушлевих намистин, зрідка імпортним якісним посудом тощо. До особливо помітних знахідок належать булави та зооморфні скі­петри, старанно виготовлені з якісного каменю. Останні, на думку більшості дослідників, відображають голову коня. Саме ці символи влади не лише підкреслюють значне майнове розшарування серед населення скелянської групи, а й свідчать про виділення досить владних патріархальних вождів, над похованнями яких споруджу­ються перші кургани. Деякі з фахівців (В. Г. Збенович, Д. Я. Te- легін) такі багаті поховання виділили в окремий культурний тип, з чим важко погодитися. Якщо й виділяти дані поховальні пам’ят­ки, то тільки як елітну групу в межах суспільної структури ске- лянського населення.

Скелянське населення панувало не лише в степах Північного Причорномор’я, а й на території Нижнього Дону, досягало степів Передкавказзя та Північного Кавказу, де підтримувало тісні зв’яз­ки з місцевим населенням домайкопського часу, яке залишило, зо­крема в Прикубанні, особливу культуру, репрезентовану такими поселеннями, як Свободне, Мешоко (нижній горизонт), Мисхако та ін. На жаль, цей період вивчено дуже слабо, але слід все ж таки відзначити, що впливи степового населення на ці регіони в енеоліті відчуваються значно сильніше, ніж у зворотному напрямку. Біль­ше того, завдяки посередницькій діяльності степовиків, степове Передкавказзя та Північний Кавказ були певною мірою залучені до зв’язків через азово-чорноморські степи з Карпато-Балканським регіоном, що привело до появи певних рис спорідненості загальних культурних традицій та джерел взаємовпливу між двома проти­лежними чорноморськими регіонами ⁵³. Звичайно, сліди контактів із кавказьким населенням фіксуються і на теренах України. Після дослідження поселення Свободне в Закубанні стало зрозумілим по­ходження посудини з Новоданилівського могильника ⁵, яка теж мала очевидну престижну цінність і тому не визначає належність цього поховання до якогось окремого культурного типу.

Наприкінці третьої чверті IV тис. до н. е. хід історичного ро­звитку був порушений, так само як і система зв’язків скелянського населення. Це було викликано насамперед занепадом гумельниць- кого та варненського осередків Балкано-Карпатської металургійної провінції, деградацією передових землеробських культур на Бал­канах та в Карпатському басейні. Тим самим зникають основи, на яких базувалися відносини степового населення з землеробами. Щоправда, свій потенціал зберегло населення трипільської культу­ри, яке перейшло до розвитку на етапі ВП. Але воно лише частково задовольняло економічні потреби степового населення. В результаті зникають багаті поховальні пам’ятки, зменшується значення прес­тижного обміну та посередницької торгівлі, занепадають найяскра­віші риси культури скелянського населення. Його нащадками в Дніпро-Донському межиріччі було населення стогівської культур- ^{[140] [141]}

282

ної групи, що зберегло основні традиції своїх попередників. Життя зосередилося в основному в долинах великих річок. Особливе зна­чення мало Подніпров’я, де виявлено грунтові могильники з бід­ним інвентарем. Найвиразніші контакти фіксуються в зоні сусід­ства з трипільцями, але вони не свідчать про значну рухливість стогівського населення. Основні пам’ятки, які залишило це насе­лення, нам відомі в Подніпров’ї: Кодачок, Середній Стіг II та ін.

Треба зазначити, що тоді, коли в степовій зоні з’явилися пле­мена скелянської культури, в Подніпров’ї ще залишалося населен­ня, що представляло азово-дніпровську культуру маріупольської спільності. Воно ховало небіжчиків в таких відомих могильниках, як Микільський, Лисогірський, Капулівський. Вплив нових прог-

Карта 8. Пам’ятки населення епохи енеоліту (IV тис. до н. е.):

І — ранній етап трипільської культури: 1 — Рогожини; 2 — Флорешти; З — Нові Pyce- шти; 4 — Карбуна; 5 — Окопи; 6 — Лука-Врублевецька; 7 — Ленківці; 8 — Бернашівка;

9 — Гайворон; 10 — Сабатинівка II; 11 — Гренівка; 12 — Майданецьке (Гребенюків Яр); 13 — Павлівна І; 14 — Олександрівна. II — середній етап трипільської культури: 1 — Го­родниця-Городище; 2 — Незвисько II, III; 3 — Заліщики; 4 — Більче Злоте — Сад; 5 — По- ливанів Яр III; 6 — Бодаки; 7 — Крутобородинці І; 8 — Коржівка; 9 — Кліщів; 10 — Bopo- шилівка; 11 — Борисівна; 12 — Зарубинці; 13 — Красноставка; 14 — Шкарівка; 15 — Трипілля; 16 — Щербанівка; 17 — Коломійщина П; 18 — Верем’я; 19 — Гребені; 20 — Гар­бузищ 21 — Миропілля; 22 — Веселий Кут; 23 — Володимирівна; 24 — Михайлівна; 25 — Березівська ГЕС; 26 — Липкани; 27 — Бринзени VIΠ; 28 — Яблона; 29 — Солончени; ЗО — Нові Русешти. III — культура Пендель'. 1 — Вербковіце; 2 — Труден; 3 — Зимно; 4 — Літо- веж; 5 — Белз; 6 — Червоноград; 7 — Нестаничі; 8 — Тадані; 9 — Кукезів; 10 — Звениго­род; 11 — Йосипівна; 12 — Голишів; 13 — Острів; 14 — Білів; 15 — Гоща; 16 — Мирогоща;

17 — Костянець; 18 — Листвин; 19 — Хорів; 20 — Острог; 21 — Білокриниця. FV — куль­тура Болград-Алдень II: 1 — Суворово; 2 — Утконосівка; 3 — Болград; 4 — Озерне; 5 — Новонекрасівка; 6 — Рені; 7 — Етулія; 8 — Вулканешти; 9 — Кокора; 10 — Лопацика. V — полгарська культура: 1 — Мукачево (Мала Гора); 2 — Берегове; 3 — Заставне (Ководомб); 4 — Дедово (Хомполок); 5 — Дрисино (Кіш-Мезе); 6 — Малі Гаївці; 7 — Великі Лази (винзавод); 8 — Великі Лази (Ставлинець); 9 — Підгорб (Береги); 10 — Дяково (Кіш-Мезе). VI — пам’ятки населення скелянської культури: 1 — Джурджулешть; 2 — Суворово; 3 — Кайнари; 4 — Кривий Ріг; 5 — Кут; 6 — Любимівка; 7 — Нижній Рогачик; 8 — Благо- віщенка; 9 — Новоданилівка; 10 — Петро-Свистуново; 11 — Стрільча Скеля; 12 — Чаплі; 13 — Кам’яна Могила; 14 — Маріуполь; 15 — Роздольне; 16 — Донецьк; 17 — Ольховатка;

18 — Луганськ; 19 — Олександрівськ; 20 — Яма; 21 — Олександрія. VII — пам’ятки насе­лення стогівської культури: 1 — Золота Балка; 2 — Середній Стіг II; 3 — Хортиця; 4 — Дурна Скеля; 5 — Стрільча Скеля; 6 — Кодачок; 7 — Ігрень VIΠ. VIII — пам’ятки культу­ри ямково-гребінцевої кераміки: 1 — мис Очкінський; 2 — Очкіне; 3 — Боровичі; 4 — 06- ражіївка; 5 — Пирогівка; 6 — Гороів; 7 — См’яч; 8 — Мезин, ур. Острів; 9 — Свердловка;

10 — Лушпини; 11 — Родичів; 12 — Погорілівка-Османь; 13 — Погорілівка-Вирчище; 14 — Погорілівка-Бондаренкова ямка; 15 — Погорілівка-Плюшняк; 16 — Погорілівка-Коса; 17 — Сосниця; 18 — Мале Устя; 19 — Максаки; 20 — Осьмаки; 21 — Дібровка; 22 — Ушня; 23 — Седнів; 24 — Певці; 25 — Старий Білоус; 26 — Кам’янка; 27 — Коробки; 28 — Радуль; 29 — Мньове; ЗО — Гришівка, Бондарівна; 31 — Велике Устя; 32 — Пекареве; 33 — хут. Обірок; 34 — Октябрське; 35 — Лизогубівка; 36 — хут. Таранський; 37 — Дорошиївка; 38 — Литвиновичі; 39 — хут. Корольки, Волинцеве; 40 — Скуносове; 41 — Путивль; 42 — Нова Слобода, Чаплище, хут. Калинівка; 43 — Шечкове, Юр’єва, Манухівка; 44 — Тітчине; 45 — Ромни; 46 — Герасимівка; 47 — Бодаква; 48 — Солониця; 49 — Луком’я 1, 2; 50 — Жов- нин; 51 — хут. Пісківка; 52 — Курган; 53 — Великі Сорочинці; 54 — Баранівка; 55 — Фе­дорівна; 56 — Попівна; 57 — Демченкове; 58 — Іванове селище, Радалівка; 59 — Біла Гора; 60 — Червона Гора; 61 — Манухівка; 62 — хут. Марки; 63 — хут. Хуторці; 64 — Xyxpa; 65 — хут. Буймерівка; 66 — хут. Кривенки; 67 — Котівка; 68 — Гупалівка; 69 — Тарабанів Горб; 70 — Сніжівка; 71 — Злавка: 72 — Ізюм б; 73 — Ізюм 4; 74 — Петрівське; 75 — Чер­каський Бішкін; 76 — Комсомольське; 77 — Мартове; 78 — Новодонівка 1, 2; 79 — Шопівка; 80 — Рубіжне; 81 — Огурцове; 82 — Вовчанські хутори.

ресивних тенденцій, які несло скелянське населення, а також суто внутрішні причини розвитку неолітичного азово-дніпровського на­селення призвели до поступової руйнації традиційних засад, на яких базувалися господарство та соціальна система азово-дніпров­ського суспільства. Цей процес був досить тривалий і супроводжу­вався збереженням певних консервативних традицій, що досить добре фіксується на прикладі поховального обряду. Поступово зни­кають колективні могильники, починають виділятися окремі похо­вання, але ще без ознак кургану. Зберігаються при цьому основні обрядові риси, включаючи випростане положення. Цей процес привів до формування генетично споріднених з азово-дніпровсь- ким населенням племен так званої квітянської (постмаріупольсь- кої, за І. Ф. Ковальовою) культури. Остаточне становлення основ­них рис культури та господарства цього населення ми фіксуємо лише наприкінці IV тис. до н. е. На цей час стоянки та кургани,

Карта 9. Пам’ятки населення доби енеоліту кінця IV — першої половини ІП тис. до н. е.:

I — пам’ятки населення культури лійчастого посуду (нумерація за картою 7 “Археологии Украинской ССР”. Т. 1). II — пам’ятки населення пізнього етапу трипільської культури (нумерація за картою 7 “Археологии Украинской ССР”. Т. 1). Ill — пам’ятки населення де- реївської культури: 1 — Тетянчино; 2 — Л$олюхів Бугор; З — Кам'яні Потоки; 4 — Успенка; 5 — Дереївка; 6 — Минівський Яр; 7 — Олександрія. ΓV — пам’ятки населення квітянської культури: 1 — Новосільське; 2 — Етулія; З — Огородне; 4 — Холмське; 5 — Вишневе; 6 — Кочковате; 7 — Григоріопіль; 8 — Тимково; 9 — Єрмолаївка; 10 — Серезліївка; 11 — Вино­градний Сад; 12 — Бузький II; 18 — Петропавлівка; 14 — Нова Одеса ПІ; 15 — Ковалівка; 16 — Костянтинівна; 17 — Старогорожеио; 18 — Кіровоград; 19 — Чечеліївка; 20 — Вало­ве; 21 — Кривий Ріг; 22 — Широке; 23 — Вісунськ; 24 — Михайлівна; 25 — Золота Балка; 26 — Нововоронцівка; 27 — 85 — Орджонікідзе; 86 — Нікополь; 87 — Первомаївка; 88 — Кам’янка-Дніпровська, 89 — Новокиївка; 40 — Верхня Тарасівна; 41 — Новий Світ; 42 — Садове; 48 — Виводове; 44 — Мар’ївка; 45 — Разумівка; 46 — Любимівка; 47 — Калинівка; 48 — Тракторне; 49 — Новоолександрівка; 50 — Дніпропетровськ; 51 — Іколівка; 52 — Пушкарівка; 58 — Млинок; 54 — Велика Андрусівка; 55 — Цегельня; 56 — Орлик; 57 — 59 — Бузовка, Котівка, Личково; 60 — Терни; 61 — Верхня Маївка; 62 — Хащеве; 68 — Чаплі; 64 — Булахівка; 65 — Павлоград; 66 — Троїцьке; 67 — Вербки; 68 — Богданівна; 69 — Миколаївка; 70 — Петропавлівка; 71 — Орестопіль; 72 — Виноградне; 78 — Заможне; 74 — Жовтневе; 75 — Терпіння; 76 — Ново-Пилипівка; 77 — Юр’ївна; 78 — Василівна; 79 — Пологи; 80 — Куйбишеве; 81 — Новоандріївка; 82 — Василівна; 88 — Високе; 84 — Шахтарськ; 85 — Переїзна; 86 — Зимогір’я; 87 — Ступки; 88 — Родіонівка; 89 — Камише- вака; 90 — 92 — Кам’янка, Ковалівка, Шпаківка; 98 — Князєво. V — пам’ятки населення нижньомихайлівської культури: 1 — Саратени; 2 — Холмське; 3 — Траповка; 4 — Жовтий Яр; 5 — Хаджидер; 6 — Новокотовськ, Никольське; 7 — Григоріопіль; 8 — Бутори; 9 — Кошари; 10 — Ковалівка; 11 — Лиманці; 12 — п. Бузький; 18 — Виноградний; 14 — Ка­линівка; 15 — Костянтинівна; 16 — Олександрівна; 17 — Баратівка; 18 — Велика Олек­сандрівна; 19 — Старосілля; 20 — Широке; 21 — Михайлівна (нижній шар); 22 — Облої; 28 — Скадовськ; 24 — Озерне; 25 — Долинське; 26 — Софіївка; 27 — Любимівка; 28 — Ba- сильївка; 29 — Балки; ЗО — Нікополь; 81 — Орджонікідзе; 82 — Михайлівна; 33 — Ва­силівна; 84 — Малокатеринівка; 35 — Заможне; 36 — Виноградне; 37 — Радіонівка; 38 — Вовчанськ. VI — пам’ятки населення животілівсько-вовчанської групи: 1 — Костешти; 2 — Нові Дуруітори; 3 — Бурсучени; 4 — Ришкани; 5 — Саратени; 6 — Казаклія; 7 — 8 — Ta- раклія; 9 — Болград; 10 — Суворово; 11 — Гура-Бикулуй; 12 — 13 — Тирасполь; 14 — Ко­валівка; 15 — Баратівка; 16 — Велика Олександрівна; 17 — Старосілля; 18 — Новово­ронцівка; 19 — Усть-Кам’янка; 20 — Животилівка; 21 — Соколово; 22 — Павлоград; 23 — Богуслав;24 — Виноградне; 25 — Новопилипівка (Аккермень); 26 — Вовчанськ; 27 — При­морське; 28 — Василівна; 29 — Олександрівна; ЗО — Пологи. VII — пам’ятки населення рєпінської культури: 1 — Михайлівна (середній шар); 2 — Дурна Скеля; 3 — Стрільча Ске­ля; 4 — Соколове; 5_r 6 — Верхня Маївка; 7, 8 — Богуслав; 9 — Заможне; 10 — Огородне;

II — Волонтьорівка; 12 — Заможне; 13 — Кременівка; 14 — Олександрія; 15 — Підгорівка. які вже стали невід’ємною частиною поховального обряду квітян- ців, відомі і в Подніпров’ї, займаючи як степову, так і лісостепову зони між Дніпром і Сіверським Донцем, вздовж прикордонної сму­ги степу та лісостепу, з розвиненою там гідросистемою. Значно менше були освоєні території Північного Приазов’я, вздовж річок, що впадають до Азовського моря (зокрема, Молочна та Кальміус). Активно освоювалися квітянським населенням райони Дніпровсь­кого Правобережжя, доходячи до сучасного Херсона на півдні та займаючи басейн р. Інгулець на заході. Уздовж Дніпра квітянське населення досягало приток Псла та Тясмина. Безумовно, сучасні дані свідчать про те, що основною територією проживання квітян- ських племен було Подніпров’я, звідки вони досягали Подністров’я та Подунав’я на заході та Нижнього Дону на південному сході. Не­значні за кількістю пам’ятки цих племен виділялися дослідниками в окремі культурні групи з так званими випростаними кістяками. Для означення пам’яток Дніпровського Лівобережжя, зокрема Орельсько-Самарського межиріччя, запропоновано термін “постма- ріупольська культура” ^[142], який, на нашу думку, не досить вдалий, оскільки, наприклад, попереднє скелянське населення генетично також є постмаріупольським. До того ж не враховувалися матеріа­ли з поселень і не було вирішено головну проблему — ставлення до середньостогівської культури, що спричинило протиріччя. Адже при похованнях у тризнах курганів типовою є кераміка квітянсь- кого типу, яка, на думку Д. Я. Телегіна, саме належала до се­редньостогівської культури.

Практично на теренах України квітянське населення прожи­вало в багатьох районах, освоєних свого часу скеленцями, хоча ві­домостей про контакти цих двох груп населення не має. Це свід­чить не лише про суттєву різницю в часі, а й про те, що станов­лення основних рис культури, розвиток скотарського напряму гос­подарства, зміни соціального устрою відбувалися порівняно самос­тійно, автохтонно, без різких змін та сильного зовнішнього впливу. Про вплив скелянського населення можна говорити лише для по­чаткової стадії формування квітянського суспільства, на стадії, що характеризувалася зміною форми поховального обряду, індивідуа­лізації останнього з переходом до курганного будівництва. Цим, мабуть, пояснюється тривкий консерватизм квітянського населен­ня, що проявляється протягом усього часу його існування і добре простежується за архаїчними рисами поховального обряду та ке­рамічного виробництва.

Водночас із квітянським населенням пов’язано формування са­мостійного осередку металообробки, який, на думку Н. В. Ринді- ної, своїм походженням зобов’язаний угорським та трансільвансь­ким джерелам через посередництво трипільських племен етапу BII та CI ^[143]. Цими контактами і пояснюється поява у квітян- ців окремих виробів, зокре­ма посуду, який трапляється у населення лендельської та полгарської культур (напри­клад. курушки на ніжках). На півночі квітянці підтри­мували певні стосунки з пізньотрипільськими племе­нами софіївської локальної групи, про що свідчать зна­хідки однотипних кам’яних молотків та молотків-клевців у якості символу влади в по­хованнях обох груп населен­ня. Східні зв’язки, як і кор­дони території, котру займа­ло квітянське населення, ще не з’ясовано. Що ж до пів­денної смуги, то тут пара­лельно з формуванням ос­новних етнокультурних рис квітянського населення на історичній арені також на­прикінці IV тис. до н. е. з’являється населення, що

Рис. 107. Роговий клевець та кам’яний “молоток” як ознаки верхівки населення квітянської культури (Кам’янка-Дніпров- ська, курган 12, поховання 2; курган 14, поховання 2).

представляє нижньомихайлівську

культуру.

Нижньомихайлівські племена освоїли південну смугу степів між Доном та Дунаєм. Основні риси культури цих племен поста­ють перед нами уже в сталому сформованому вигляді, з розвине­ною традицією будівництва курганів та інших надмогильних спо­руд — кромлехів, крепід, кам’яних скринь тощо. Найвідомішою пам’яткою, яку залишило це населення, вважається нижній шар Михайлівського городища на правому березі Нижнього Дніпра. На думку більшості дослідників, культура нижньомихайлівського суспільства склалася на базі кількох компонентів, тобто мала син­кретичний характер. Загальновизнано, що головна роль при цьому належала попередньому скотарському населенню та землеробським племенам, але сам процес становлення основних рис культури до цього часу вивчений недостатньо. При цьому найважливішою про­блемою є конкретизація тих людських спільностей, які можна бу­ло б вважати предками нижньомихайлівців. В. М. Даниленко та М. Я. Мерперт віддавали перевагу поряд із степовими традиціями скотарів трипільським впливам. Щоправда, пізніше В. М. Дани­ленко переглянув свої погляди і звернув увагу на зони контактів землеробів Переднього Сходу з характерною для них лискованою керамікою, з пастухами Прикаспію та Середньої Азії, які згодом розселилися по степовій зоні Причорномор’я^[144]. Остання точка зору поки не підтверджена, але паралельно з нею було висловлено плідну гіпотезу щодо існування в степовій Україні особливої лінії етнокультурного розвитку, що отримала назву азово-чорноморсь- кої. О. Г. Шапошникова підкреслює близькість культур населення нижньомихайлівської групи та майкопської культури Північного Кавказу, пояснюючи це наявністю спільної генетичної підоснови. Крім того, дослідниця вказує на участь у цьому процесі степових неолітичних племен, а також населення середньостогівської (в її традиційному розумінні) та трипільської культур^[145]. На нашу дум­ку, в основі генезису носіїв нижньомихайлівської культури лежать події, пов’язані із затуханням активності скелянських племен в ранньоенеолітичний час. Перебуваючи в оточенні гумельницьких та трипільських племен на заході та кавказьких на південному сході, певні групи скелянського населення, що безпосередньо кон­тактували з останніми, виробили самостійні риси культури, збе­рігаючи при цьому основні форми скотарського господарства. На Нижньому Дунаї на історичній арені з’являються врешті-решт пле­мена культури Чернавода І, а в азово-чорноморській смузі степів головною діючою особою стає населення, що представляє нижньо- михайлівську культуру з характерним для неї скороченим обрядом поховання на боці, складними курганними спорудами та плоско­донним неорнаментованим лискованим посудом. Саме нижньоми- хайлівські племена утворили своєрідний міст сполучення між пе- редкавказьким степом та Подунав’єм, підтримуючи контакти відпо­відно з майкопським та чернаводенським населенням.

На півночі Подніпров’я нижньомихайлівські групи досягали території Надпоріжжя, де, щоправда, відома незначна кількість пам’яток, основний же масив поховань та кераміку на поселеннях нижньомихайлівці залишили південніше сучасного Кишинева в Дністро-Дунайському межиріччі, Запоріжжя на Дніпрі, Гуляйполя та Волновахи в Надазов’ї. Цей північний кордон в Подніпров’ї та Дніпро-Донському межиріччі був зоною постійних контактів з носіями квітянської культури, що призвело до їхньої взаємної асиміляції. Особливо активно цей процес відбувався в Дніпровсь­кому Правобережжі, на що вказують досліджені між Дніпром та Інгульцем поховальні пам’ятки із змішаними рисами обряду. Можна також припустити, що саме під впливом нижньоми- хайлівців відбувався процес розселення квітянських груп з- основ­ної території їхнього проживання, у напрямку Дністра та Дунаю на захід та Нижнього Дону на схід. Завдяки впливу нижньомихай- лівців у квітянського населення з’являються складні надмогильні, конструкції типу крепід та кромлехів, заклади, кільцеві ровики тощо.

Досить активними були зв’язки нижньомихайлівського Hace-_ζ лення і з трипільцями. В його побуті використовувався розписний трипільський посуд, який дає змогу визначити час існування цих контактів періодами BII та CIL Спочатку тісні стосунки склалися з населенням томашівсько-сушківської локальної групи трипільців, яке займало лісостепові райони Буго-Дніпровського межиріччя. А за періоду CII значні впливи спостерігаються з трипільськими пле­менами городсько-касперівської локальної групи, яке було розпо­всюджене і в Південному Побужжі^[146]. Щоправда, на цей час ціліс­ність нижньомихайлівського населення була вже порушена об’єк­тивним поступом у їхньому розвитку в окремих регіонах. Так, між Дніпром та Південним Бугом складається специфічний конгломе­рат із груп населення, різних за походженням та культурою: ниж- ньомихайлівської, квітянської та пізньотрипільської. Вони не склали в кінцевому результаті нової єдності, на відміну від тери­торії Північно-Західного Причорномор’я, де в другій чверті III тис. до н. е. формується яскрава група племен усатівського локального варіанту трипільської культури, одним з компонентів якої без­умовно були нижньомихайлівські традиції. Досі залишається не­зрозумілою, за браком даних, доля східного крила нижньомихай- лівців, зокрема у Надазов’ї. Ці обставини залишають слабовивче- ним питання зв’язків східних груп нижньомихайлівського суспіль­ства з населенням Доно-Волзького регіону, Передкавказзя та Пів­нічного Кавказу.

Вище мова йшла про енеолітичне населення України, що про­живало на широких степових просторах. Лише квітянські племена заселяли південну лісостепову смугу. Основні простори лісостепу були обжиті громадами дереївської культури, вивчення якої грун­тується на матеріалах кількох поселень: Дереївка та Молюхів Бу­гор у Подйіпров’ї, Олександрія на Осколі та грунтових могиль­ників поблизу або на території останніх. Курганний обряд не був характерний для неї, і наявність споруд над похованнями не про- стежено. Поки що важко окреслити кордони території проживання носіїв дереївської культури. Можна лише в загальних рисах гово­рити про лісостепове Подніпров’я, та басейн Сіверського Донця з притоками. Походження дереївського населення встановити досить складно, оскільки енеолітичну добу лісостепу Дніпровського Ліво­бережжя вивчено надто слабко, і нам невідомо, чи проживали на цій території якісь групи населення між дніпро-донецькими та де- реївськими племенами. Д. Я. Телегін вважає, що дереївське насе-

Рис. 108. Антропо- та зооморфна глиняна пластика з Дереївки.

лення з’явилося у лісостеповій зоні внаслідок розселення серед- ньостогівців із степового Подніпров’я, де вони зазнали впливу з боку місцевих неолітичних дніпро-донецьких племен, і навіть но­сіїв культури ямково-гребінцевої кераміки ^[147]. Близької точки зору дотримувався В. М. Даниленко, який розглядав появу дереївських племен у лісостепу як результат міграційних процесів, відмічаючи наявність нижньодонського компоненту ^[148]. Але у розв’язанні цієї проблеми, на нашу думку, пильну увагу треба приділити мате­ріальному комплексу квітянського населення, кераміка якого має спільні елементи з дереївським, на що вже наголошували дослід­ники ^[149]. Саме квітянське населення мало в Подніпров’ї та на Ci- верському Донці спільну смугу проживання, де простежуються контакти між цими двома групами населення. Цим пояснюється поява в окремих похованнях квітянців дереївського посуду (кург. 44 біля с. Млинок Онуфріївського р-ну Кіровоградської обл., що поблизу Дереївського поселення), а на дереївських поселеннях, зо­крема в самій Дереївці, — посуду квітянців.

На заході дереївське населення підтримувало зв’язки з сусід­німи трипільськими громадами, які мали вплив не тільки на гос­подарство дереївців, а й на їхню духовну культуру, про що свідчить знайдена на поселеннях глиняна антропоморфна та зоо­морфна пластика, схожа на відповідні вироби трипільців. До того ж у побуті дереївців використовувався й трипільський столовий посуд, який іноді супроводжував померлих у потойбічний світ. Завдяки цим знахідкам дослідники датують період існування де­реївського населення часом, синхронним BII—CI та CI розвитку трипільської культури ^[150]. Але щодо такого датування ведеться дис­кусія, оскільки наявний трипільський посуд не досить діагностич­ний (миска з дереївського могильника не має розпису), а характер пластики свідчить про більш пізній час, бо має аналогії серед пла­стики так званого серезліївського типу та культур Подунав’я типу Чернаводи І, відповідного горизонту поселення Тирпешти в Ру­мунії. Це дає нам можливість приєднатися до думки Т. Г. Мовши щодо доживання дереївських племен до найпізнішого трипільсько­го часу, а саме до середини III тис. до н. е.^[151] Щодо тривалості про­живання дереївського населення, то слід чекати надійних даних про наявність імпортів останнього на більш давніх поселеннях трипільців.

Актуальність датування часу появи дереївського населення в лісостеповому Подніпров’ї пов’язана з тим, що дослідники вважа­ють дереївців найдавнішими у Європі племенами, які одомашнили коня і навіть пристосували його до верхової їзди. Судячи з остео­логічних матеріалів, справді, лісостепове населення цього часу мог­ло розвивати своє господарство на базі конярства, коні складали при цьому основне джерело м’ясної їжі, але поки що не доведено появи дереївських озброєних вершників, які знищували трипільсь­кі поселення. Більше того, є лише дуже обмежені дані про на­явність дереївського населення в степовій смузі, хоча відмічаються певні впливи їхніх керамічних традицій серед знахідок, виявлених на епонімному поселенні нижньомихайлівців та вказується близ- кість одного горщика з Усатівського поселення до дереївських.

Таким чином, вище ми намагалися окреслити загальну істо­ричну картину розміщення в просторі і часі окремих суспільств первісних скотарів у степовій та лісостеповій зонах України протя­гом майже тисячоліття з середини IV до середини III тис. до н. е. Протягом першої половини цього періоду спостерігається форму­вання досить значних первісних суспільств, таких, як скелянське, квітянське, нижньомихайлівське, але на кінцевій фазі розвитку з’являється тенденція до розпаду цих єдностей та формування значно менших угруповань синкретичного характеру (усатівське, дніпро-бузьке, костянтинівське на Нижньому Дону). Слід під­креслити, що процес сегментації йшов паралельно, а можливо, й у тісному зв’язку з розпадом трипільської єдності на заключному етапі її розвитку (CII) на окремі локальні групи чи культури, які поступово сходили з історичної арени.

Саме на цьому заключному етапі, який можна було б уже на­звати перехідним до ранньої бронзи, вже на стадії існування окре­мих степових та лісостепових локальних угруповань спостеріга­ються суттєві міграційні процеси. Перший з них відбиває розсе­лення племен репінської культури. Щоправда, не всі дослідники вважають останню самостійним явищем, розглядаючи репінців як представників раннього етапу розвитку давньоямної спільності. Але на нашу думку, для конкретизації історичного процесу та че­рез відсутйість безпосередніх предків репінців на теренах степової України ми й приєднуємося до А. Т. Синюка, котрий розглядає останніх як представників самостійного культурного явища, центр формування якого слід шукати на лісостепових просторах Серед­нього Дону. Дослідник вважає, що у формуванні культури рейнсь­ких племен провідну роль відігравали місцеве населення — носії попередньої нижньодонської культури та представники середньо- стогівської спільності. Близької думки дотримувався В. М. Дани­ленко, розглядаючи появу репінців на Лівобережжі Дніпра, на­слідок міграції населення доно-каспійського походження^[152]. Репінці розселилися по степовим просторам Доно-Дніпровського межиріч­чя, включаючи південний лісостеп та правий берег Дніпра, де ке­рамічні вироби цього населення серед інших матеріалів ряду посе­лень (середній шар Михайлівни, Дурна Скеля) представлені не­значною кількістю. Очевидно, репінське населення мігрувало не лише з Середнього Дону, а й з його пониззя, звідки на територію України почав надходити метал кавказького походження. Треба відзначити, що на відміну від Середнього Дону в степовій зоні України репінці дотримувалися курганного обряду поховань із скорченим на спині положенням померлого. Такі зміни відбулися, очевидно, під впливом степових традицій, можливо, не без участі нащадків скелянського населення на Нижньому Доні та в Под­ніпров’ї — стогівців, що певний час залишалися в затінку історич­них подій.

Заселення Подніпров’я репінськими племенами відбувалося протягом, досить обмеженого часу, найпізнішу межу якого вдаєть­ся встановити за даними Михайлівського поселення, де кераміка репінців була пізнішою за трипільську мальовану, що належала городсько-касперівським племенам. Це дає змогу датувати появу репінського населення в Подніпров’ї початком другої половини або навіть третьою чвертю III тис. до н. е.

. Другий міграційний процес відбувався дещо раніше і носив протилежний за напрямком характер, бо був значною мірою по­в’язаний саме з пізньотрипільськими племенами, враховуючи го- родсько-касперівські. Сліди цієї міграції вдалося визначити лише за матеріалами, добутими за останнє десятиріччя. Своєрідність по­ховальних пам’яток, що репрезентують дані події, не викликає сумнівів. На жаль, даний міграційний процес ще не отримав за­гальновизнаного терміну, але ми пропонуємо назвати його живо- тилівсько-вовчанською культурною групою. Її носії залишили по­ховальні пам’ятки, що на карті України розміщено вздовж течій річок. Воші відомі в Дністро-Дунайському межиріччі, в Подніп- ров’ї, зокрема в Присамар’ї, на р. Молочній. Є вони й за межами України — в Молдові та на Нижньому Доні. Крім того, поховання племен даної культурної групи відомі в Побужжі, в степовому пра­вобережжі Дніпра, на ріках Кальміус та Конка. Про досить швид­коплинний характер цієї міграції свідчить впускний ритуал, при якому поховання залишали в більш ранніх курганах, побудованих над могилами нижньомихайлівських та квітянських громад. Це яскраво свідчить і про пізніший час появи мігрантів. Нижньоми- хайлівці та квітянці не проявляють тих суттєвих рис, які б гово­рили про їхню участь у даному міграційному процесі, але контакти з мігрантами, безумовно, були. В похованнях археологи знаходять місцевий посуд, виконаний за традиціями нижньомихайлівських племен, тоді як у останніх, а також у квітянців трапляються окремі речі мігрантів — посуд, прикраси. Більше того, у місцевого населення виявляються речі, зокрема посуд, виготовлений за зраз­ками прийшлого населення.

Характерною особливістю культури мігрантів можна вважати наявність імпортованого посуду кількох протилежних за розмі­щенням культур — однієї з найпізніших локальних груп трипіль­ської (городсько-касперівської, чи, за іншим терміном, гординешт- ської), яка локалізувалася у Верхньому та Середньому Подністров’ї та Попрутті, а також у Верхньому Побужжі, і майкопської культу­ри Північного Кавказу. Саме з появою мігрантів контакти насе­лення степової України з майкопцями набули більш жвавого ха­рактеру, ніж це було на початковій стадії життя нижньомихай- лівців та квітянців. До того ж мігранти дотримувалися дуже стало­го поховального обряду, ховаючи померлих у сильно скорченому положенні на боці, із зігнутими перед обличчям руками. Крім майкопського та пізньотрипільського (гординештського) посуду з мігрантами в степи проникають й інші нові форми кераміки — плоскодонні кубки, чашки з петельчатими ручками, амфорки із залискованою неорнаментованою поверхнею. Ці керамічні традиції вказують на впливи культур енеолітичної та перехідної до ран- ньобронзової доби Карпатського та Центрально-Європейського ре­гіонів. Такий синкретизм пояснює складності при вирішенні пи­тання про походження описаного культурного явища. Ми вва­жаємо, що епіцентр міграції слід шукати в ареалі проживання пізньотрипільських племен і що вона була підготована зако­номірним розпадом окремих найпізніших трипільських угрупо­вань. Але якщо, наприклад, усатівці дійшли тільки до берегів Дніпра, а сліди їхньої присутності дуже незначні, оскільки більша увага приділялась зв’язкам з населенням балкано-дунайських об­ластей (культури Чернавода III, Фолтешть І, Болераз, можливо, Єзеро^[153], то населення гординештської групи, займаючи лісостепову

Рис. 109. Нові форми посуду, привнесені у степи населенням животилівсько-вовчансь- кої групи:

1 — Соколове П, курган 6, поховання 4; 2 — Бо- гуслав, курган 23, поховання 13; З — Вовчанськ, курган 1, поховання 21; 4 — Койсуг, курган Pa- дутка, поховання 24.

смугу, контактувало з пле­менами Карпатського ре­гіону та Малопольщі (куль­тури пізнього ленделю, лій- частого посуду, очевидно, кулястих амфор ^[154]. Тому немає сумніву, що горди- нештське населення в про­цесі міграції несло ще тра­диції своїх західних сусі­дів. Сліди безумовного до­сягнення Дніпровського Лі­вобережжя та' Надазов’я фіксуються по залишеним мігрантами похованням на берегах річок Молочної та Самари, йкі супроводжува­лися гординештським по­судом, лискованими кубка­ми тощо. Менш виразні елементи зберігаються в Подонні, де починають пе­реважати майкопські впли­ви, які сягають правобе­режжя Дніпра, а в окремих випадках відмічені на захо­ді, майже до півночі Мол­дови (Костешти), де було знайдено типові майкопські крем’яні вістря стріл. Зоною найсиль- ніших спільних проявів гординештського та майкопського впливів було Подніпров’я. Вони відмічені не тільки у животилівсько- вовчанського населення, а й у місцевого (нижньомихайлівців та квітянців), яке тоді, як було зазначено вище, вже втрачало свої первісні риси та брало участь у генезі локальних культур.

Таким чином, відзначений міграційний процес середини III тис. до н. е. збігся у часі не лише із завершенням розпаду найпізніших трипільських локальних груп, а й відбувався за пе­ріоду занепаду основних степових спільностей, наприкінці енеоліту роздріблених, частково інтегрованих до складу невеликих локаль­них груп, а частково відносно самостійних, але змінивших певні риси культури під сусідніми впливами.

Такою складною історичною картиною розвитку степових пле­мен завершується енеолітична доба в Україні. Подальший розвиток історії давнього населення пов’язаний з формуванням на значних степових просторах грандіозного утворення, відомого під назвою ямна культура, або_ямна культурно-історична спільність.

Населення цієї спільності розселилося на просторах степів та лісостепу від Приуралля на сході до Добруджі на заході. Першим провісником появи культури нового типу можна, ймовірно, вважа­ти репінські племена, про що йшлося вище. Саме у репінців най­чіткіше стали виявлятися основні риси обряду і матеріального комплексу, які у повному вигляді постали у ямного населення; За­галом же основні риси культури ямних племен не дають змоги твердити про послідовність та поступовість переходу від енеолітич- ної доби до раннього бронзового віку, розквіт якого і репрезенту- ють ямні племена • Цей перехід фіксується дослідниками як пев­ний історичний стрибок, який важко пояснити суто археологічни­ми даними. На місце пізньоенеолітичної роздробленості з’являєть­ся раптово могутня етнокультурна спільність з досить уніфікова­ними рисами культури на значних територіях. Цій спільності ми завдячуємо розквітом курганного будівництва, поширенням коліс­ного транспорту, будівництвом у Подніпров’ї укріплених поселень. Матеріальна ж культура порівняно з енеолітичним часом характе­ризується суттєвою деградацією.

Поява ямної спільності відповідала загальноісторичній тен­денції зміни високорозвинених енеолітичних культур у Балкано- Карпатському басейні більш примітивними культурами бронзової доби,, де цей процес почався дещо раніше, і на час появи ямної культури там уже проживали носії таких культур, як Чернавода II, Коцофень, Глина-Шнекенберг, Костолац, Баден та ін. Така ж істо­рична картина спостерігається на Північному Кавказі, де населен­ня майкопської культури зникає, а на їхнє місце приходять інші племена з менш яскравою культурою. Лише в зоні степів По- волжжя відбувається більш-менш еволюційний розвиток населен­ня, генетичні корені якого дослідники вбачають у традиціях пле­мен хвалинської ранньоенеолітичної культури. Тому головний ім­пульс, який призвів до розповсюдження ямної культури, багато дослідників намагається локалізувати саме там, а в більш широких межах — у Надкаспії. В цьому є певна закономірність, яка, щоправ­да, не заважає загальноприйнятій точці зору про те, що формуван­ня ямної спільності, етнічно неоднорідної, відбувалося внаслідок взає­модії різних груп населення каспійсько-чорноморських степів^[155]. Саме тому особлива складність процесу інтеграції спостерігається в українських степах, якщо врахувати загальну картину розвитку

296

Карта 10. Пам’ятки населення України другої половини Ш тис. до н. е.:

І — пам'ятки культури кулястих амфор: 1 — Літовеж; 2 — Вільхове; З — Буськ; 4 — Ми­колаїв; 5 — Межиріччя; 6 — Ярославичі; 7 — Хрінники; 8 — Добровода; 9 — Озліїв; 10 — Іваньє; 11 — Варковичі; 12 — Городок: 13 — Рівне; 14 — Черняхів; 15 — Острог; 16 — Me- жирічі; 17 — Кутянка; 18 — Славута; 19 — Михнів; 20 — Лепесівка; 21 — Колосівка; 22 — Колодяжне; 23 — Старий Миропіль; 24 — Суємці; 25 — Кикова; 26 — Анета; 27 — Ско- лобів; 28 — Минійки; 29 — Високе; ЗО — Кам’яний Брід; 31 — Горбасів; 32 — Нова Синява; 33 — Завовк; 34 — Тартак; 35 — Колубе&влх, 36 — Чорноводи; 37 — Велика Слобідка; 38 — Хоростків; 39 — Городниця; 40 — Увисла; 41 — Довге; 42 — Лошнів; 43 — Застілка; 44 — Застав’я; 45 — Підлипці; 46 — Звиняч; 47 — Коцюбинці; 48 — Чорнокінці; 49 — Улашківці; 50 — Хартонівці; 51 — Глибочок; 52 — Дуліби; 53 — Ягольниця; 54 — Бра- тишів. II — баденська культура: 1 — Осой (Чищаник-Федюківни); 2 — Мукачево (Мала Гора); 3 — Берегово (Буча); 4 — Малі Гаївці; 5 — Вовчинське (Бронтог); 6 — Великі Лази (Ставлинець); 7 — Заставне (Ководомб). III — пам'ятки населення ямної культури: 1 — Костешти; 2 — Старі Куконешти; 3 — Корпач; 4 — Бурсучени; 5 — Оргеев; 6 — Балабане- шти; 7 — Григоріопіль; 8 — Тирасполь; 9 — Красногірка; 10 — Тернівка; 11 — Гура- Галбеней; 12 — Катеринівка; 13 — Карабетівка; 14 — Тараклія; 15 — Етулія; 16 — Нагірне; 17 — Фрікапей; 18 — Болград; 19 — Озерне; 20 — Суворов©; 21 — Огородне; 22 — Десантне; 23 — Татарбунари; 24 — Сарата; 25 Березіно; 26 — Трапівка; 27 — Жовтий Яр; 28 — Семенівка; 29 — Пуркари; ЗО — Ясски; 31 — Мирне; 32 — Великодолинське; 33 — Овідіо- поль; 34 — Одеса; 35 — Григор’ївка; 36 — Костянтинівна; 37 — Бузький; 38 — Братське; 39 — Петропавлівка; 40 — Таборівка; 41 — Прибужани; 42 — Новогригор’ївка; 43—45 — Новоявленна, Сланець, Калинівка; 46 — Мостове; 47 — Подолье; 48—50 — Покровка, Hobo- гор’ївка, Ковалівна; 51 — Яблоня; 52 — Матросівка; 53 — Лимани; 54 — Миколаїв; 55 — Пересадівка; 56 — Виноградівка; 57 — Христофорівка; 58 — Майорівка; 59 — Привільне; 60 — Софіївка; 61 — Старорозанівка; 62 — Широка Балка; 63 — Новочорномор’я; 64 — Ho- воволодимирівка; 65 — Бехтери; 66 — Збур’ївка; 67 — Залізний Порт; 68 — Кругозірка; 69 — Долматівка; 70 — Новоолексіївка; 71 — 74 — Скадовськ, Червоне, Широке, Шевченко; 75 — Каланчак; 76 — Балтазарівка; 77 — Підкалинівка; 78 — Гола Пристань; 79 — Нова Маячка; 80 — Софіївка; 81 — Червоний Перекоп; 82 — Подове; 83 — Першокостянтинівка; 84 — Громівка; 85 — Новотроїцьке; 86 — Сивашівка; 87 — Любимівка; 88 — Kаїри; 89 — Велика Лепетиха; 90 — Первомаївка: 91 — Кам’янка-Дніпровська; 92 — Балки; 93 — Дніпрорудний; 94 — Василівна; 95 — Малокатеринівка; 96 — Львово; 97 — Берне лав; 98 — Червоний Маяк; 99 — Дудчани; IOO — Михайлівна; IOl — Золота Балка; 102 — Hobobo- ронцівка; 103 — Орджонікідзе; 104 — Нікополь; 105—108 — Map’ївка, Вищетарасівка, Ви- водове, Долинка; 109—112 — Вишневе, Кам’янка, Павлівна, Кут; 113 — Олександрівна; 114 — Баратівка; 115 — Велика Олександрівна; 116 — Старосілля; 117 — Широке; 118 — Рахманівка; 119 — Кривий Ріг; 120 — Валове; 121 — Чечелівка; 122 — Головківка; 123 — Протопопівка; 124 — Кіровоград; 125 — Павлиш; 126 — Ус пінка; 127 — Млинок; 128 — Пушкарівка; 129 — Чкалівка; 130 — Дніпропетровськ; 131 — Волоське; 132 — Оріхове; 133 — Новоолександрівка; 134 — Користівка; 135 — Листопадове; 136 — Показове; 137 — Вільшанка; 138 — Сухий Ташлик; 139 — Тимково; 140 — Писарівна; 141 — Колодисте; 142 — Майданецьке; 143 — Володарськ; 144 — Журавлиха; 145 — Лесовичи; 146 — Ми- ронівка; 147 — Іванівна; 148 — Ольшана; 149 — Бурти; 150 — Цветково; 151 — Смела; 152 — Червона Слобідка; 153 — Черкаси; 154 — Підлісся; 155 — Бориспіль; 156 — Олек­сандрівна; 157 — Золотоноша; 158 — Оржиця; 159 — Придніпровське; 160 — Мушта; 161 — Кагамлик; 162 — Градіжськ; 163 — Кириленки; 164 — Прилипни; 165 — Василівна; 166 — Мале Ладижино; 167 — Климівка; 168 — Малі Солонці; 169 — Під лужне; 170 — Орлик; 171 — Царичанка; 172 — Могилів; 173 — Новопідкряж; 174 — Преображении; 175 — Ло- бойківка; 176 — Верхня Маївка; 177 — Спаське; 178 — Під горо дне; 179 — Минівка; 180 — Бузівка; 181 — Личково; 182 — Хащеве; 183 — Шандрівка; 184 — Терни; 185 — Вербки; 186 — Булахівка; 187 — Павлоград; 188 — Богданівна; 189 — Соколово; 190 — Олек­сандрівна; 191 — Opec то піль; 192 — Петропавлівка; 193 — Вільшанськ; 194 — Запоріжжя; 195 — Пологи; 196—199 — Заможне, Жовтневе, Виноградне, Чапаївка; 200 — Велика Біло­зерна; 201 — Барвинівка; 202 — Долина; 203 — Новопилипівка; 204 — Терпіння; 205— 210 — Родіонівка, Волчанськ, Юр’ївна, Акимівка, Давидівка; 211 — Новогригорівка; 212 — Строганівка; 213 — Огородне; 214 — Приморське; 215 — Кременівка; 216 — Волонтьорівка; 217 — Заможне; 218 — Новоандріївка; 219 — Василівка; 220 — Високе; 221 — Птиче; 222 — Благівка; 223 — Астахове; 224 — Новолуганськ; 225 — Зимогір’є; 226 — Луганськ; 227 — Олександрія; 228 — Лисичанськ; 229 — Івано-Дар’ївка; 230 — Слов’янськ; 231 — Жовтневе; 232 — Преображенське; 233 — Шахтарськ; 234—237 — Кам’янка, Ковалівна, Камишеваха, Шпаківка; 238 — Князеве; 239 — Сватове; 240 — Новонікольське; 241 — До­нецьк; 242 — Філатівка; 243 — Істочне; 244 — Богачівка; 245 — Целінне; 246 — Болотне;

247 — Чкалове; 248 — Дальне; 249 — Червонопартизанське; 250 — Акимівка; 251, 252 — Сімферополь; 253 — Астаніне; 254 — Лугове; 255 — Євпаторія; 256 — Станіславка. IV — пам'ятки населення кемі-обинської культури: 1 — Велнкодолинське; 2 — Старі Беляри; 3 — Велико-Зиминово; 4 — Ковалівка; 5 — Покровка; 6 — Нова Одеса; 7 — Касперівка; 8 — Костянтинівна; 9 — Старогорожене; 10 — Старорозанівка; 11 — Ліманці; 12 — Баратівка; 13 — 14 — Андрусівка; 15 — Рахманівка; 16 — Березівка; 17 — Олександрія;

18 — Іванівна; 19 — Старосілля; 20 — Велика Олександрівна; 21 — Мала Олександрівна; 22 — Львове; 23 — Софіївка; 24 — Золота Балка; 25 — Орджонікідзе; 26 — Нікополь; 27 — Балки; 28 — Верхня Тарасівна; 29 — Скадовськ; ЗО — Євпаторія; 31 — Мамай; 32 — Уютне; 33 — Зольне; 34 — Віліно; 35 — Сімферополь; 36 — Марніло; 37 — Кемі-Оба; 38 — Бахчи­сарай; 39 — Казанки; 40 — Дружне; 41 — Чокурча; 42 — Костянтинівна; 43 — Леніне; 44 — Астаніне.

первісних племен наприкінці енеолітичної доби. Цим безпосеред­ньо пояснюється наявність значної кількості окремих племінних об’єднань, які визначаються в межах локальних груп ямної спіль­ності, кожна з яких зосереджена навколо басейнів рік та їхніх приток. У літературі виділено приазовсько-кримську, південно- бузьку, нижньодніпровську, середньодніпровську, донецьку, буд- жацьку або дністровську групи племен ^[156]> Але сьогодні вже можна дати більш дрібний поділ, включаючи молочанську та східно- приазовську, лівобережну, орельсько-самарську групи та ін. Окре­мі племінні групи різняться за археологічними даними особливос­тями поховального обряду, відмінностями матеріальної культури, зокрема кераміки — її форм, орнаментації. Безумовно, залежно від екологічних умов життя існували відмінності у формах госпо­дарської діяльності, зокрема різні види ведення скотарства. Окремі племінні об’єднання займали вигідніші для життя області, тим са­мим маючи певні переваги над сусідами. Це ж стосується і розвит­ку соціальних організмів — збагачення окремих племен, патрі­архальних громад, поява могутніх вождів тощо. Як результат — нерівномірність розвитку окремих ямних племінних об’єднань, воєнні сутички між ними? У найвигіднішому становищі, на нашу думку, були племена, що проживали на кордоні з населенням інших культурних традицій. Це дністровське, дунайське об’єднан­ня та групи, що контактували з племенами ямної культури Ниж­нього Дону і через них мали вихід до Північного Кавказу. Перші протягом тривалого часу сфокусували на собі впливи балкано- карпатських та центральноєвропейських культур ранньої доби бронзи і виробили специфічні форми посуду: амфори, кубки, чаші, аски тощо, які не виявлені у населення інших ямних груп. Більше того, ямне населення дністро-дунайської зони підтримувало по­стійні контакти з племенами Балкан та Карпатського басейну, зайнявши вільну екологічну нішу по сусідству з ними. В резуль­таті в похованнях за “ямним” обрядом трапляється посуд, який був у побуті населення таких культур, як Коцофені, Глина — Шнекен- берг, що існували на теренах сучасних Болгарії, Румунії, Угорщи­ни та Югославії. З півночі відчутні зв’язки з племенами культури кулястих амфор (пізніх періодів) та культур шнурової кераміки, зокрема передкарпатської. З іншої сторони, населення Подніст­ров’я та Подунав’я було посередником у передачі досягнень своїх західних та північних сусідів на схід, в області проживання півден- нобузького та подніпровських об’єднань. Туди ж доходили й ім­порти суто дністровського походження, такі, як банки на піддонах та горщики із специфічною багатою орнаментацією, ялинковими композиціями.

Очевидно, впливами та участю в історичному процесі в степо­вому Причорномор’ї племен культур шнурової кераміки можна по­яснити порівняно більшу кількість поховань ямників, що супро­воджувалися кам’яними сокирами в західній частині ямного ареа­лу України. Ця риса практично відсутня на просторах на схід від Дніпра. Племена східної частини, зокрема орельсько-самарської та молочанської групи, по основним характеристикам не так яскраві, мають більш консервативні риси. Водночас об’єднання, що контак­тували з нижньодонським регіоном (сіверсько-донецьке та східно- приазовське), завдяки посередництву ямного населення першого проявляють риси схожості з населенням Передкавказзя, зокрема Прикубання, де за участю пізньомайкопських племен, відомих ще під назвою “новосвободненська група”, виникла синкретична куль­тура скотарів, яка увібрала в себе певні досягнення майкопців і стримала назву новотитарівської. Для новотитарівців властиво не лише збереження певних керамічних та металообробних традицій у межах нової скотарської культури, а й наявність великої кількості возів із суцільними колесами, які в розібраному стані супроводжу­вали померлих. Ця обставина дала можливість ряду дослідників припустити досить рухливий спосіб життя новотитарівців, які в процесі міграції досягли не тільки Дніпра, а й Дністра та Дунаю^{[157] [158]. В усякому разі, появу новотитарівського населення можна конста­тувати на Нижньому Доні, Сіверському Дінці та в Надазов’ї, де во­но співіснувало поряд з місцевим ямним населенням, а його пред­ставники могли займати найвищі місця в соціальній ієрархії останнього, про що свідчить різниця в поховальних ритуалах та їхньому оформленні.}

Особливе місце в структурі ямних племен займали громади Подніпров’я, зберігаючи стабільність економічного розвитку і по­глинаючи впливи із заходу та сходу, півдня та півночі. Саме на Дніпрі було побудовано укріплені поселення, обведені кам’яними мурами та ровами. Найвідоміше з них — Михайлівське, яке роз­глядається як один з центрів великого племінного об’єднання.

Населення, що представляло ямну культуру, існувало в україн­ських степах протягом 400—500 років, охоплюючи практично дру­гу половину III тис. до н. е. та початок II тис. до н. е., але доля різних об’єднань склалася не однаково. Ті групи, що проживали на Нижньому Дніпрі, в Надазов’ї, частково на Сіверському Дінці та Південному Бузі десь на зламі III—II тис. до н. е., поступово пере­ходять до нового обряду і разом з ямним населенням Нижнього Дону та Прикубання складають генетичну основу племен так зва­ного ранньокатакомбного культурного шару катакомбної культур­но-історичної спільності, населення якої в наступному розділі трактується як індоарії/,Мешканці більш західних від Дніпра та Південного Бугу територій Подністров’я, Попруття та Подунав’я досить довго зберігали основні риси своєї культури, співіснуючи з уже пануючими в Подніпров’ї катакомбними племенами майже до XVIII ст. до н. е.

Не досить вивченим залишається питання щодо лісостепових ямних племен. Це насамперед пояснюється браком надійних да­них. Але існують усі підстави вважати, що ямники цього регіону також довго зберігали основні обрядові риси, але були з часом асимільовані прийшлими з півдня катакомбними племенами, а з заходу — носіями культур шнурової кераміки.

Одночасно з ямними племенами на історичній арені з’являється населення, що представляє кемі-обинську культуру. Воно обіймало терени Криму та степові простори від Нижнього Дніпра до Півден­ного Бугу. Останнім часом отримані докази щодо просування кемі- обинців до Дністра. Щодо походження та генезису населення да­ної культури існують кілька думок. Так, кримський дослідник А. О. Щепинський вважає, що витоки основних рис слід шукати в автохтонному розвитку місцевого кримського населення під впли­вом племен Кавказу, зокрема майкопської та дольменної культур. О. М. Лесков розглядає появу кемі-обинців як наслідок розселення племен дольменної культури Західного Кавказу, але також не без впливу майкопського населення. Відносно попереднього степового населення більшість дослідників розглядають кемі-обинців як на­щадків нижньомихайлівських племен або разом з ними в ме­жах однієї культурно-історичної спільності (О. Г. Шапошникова, А. О. Щепинський, Д. Я. Телегін). Але остання думка слушна ли­ше в тому випадку, якщо розглядати нижньомихайлівців та кемі- обинців генетично не спорідненими з ямним населенням, тобто в межах згадуваної вище особливої азово-чорноморської лінії ро­звитку степового населення. Водночас у становленні нижньоми­хайлівських та кемі-обинських племен основну роль відігравали різні чинники. В першому випадку це були землеробські племена Трипілля та Гумельниці, в другому — пізні майкопські, інакше новосвободненські племена, та населення дольменної культури. Яд­ром же формування кемі-обинського суспільства були, ймовірно, гірські та передгірні райони Криму. Зв’язки з північно-кавказьким населенням підтримувалися через Керченську затоку. В Надазов’ї та на Сіверському Дінці практично бракує пам’яток, зокрема похо­вань кемі-обинців. Ми не виключаємо можливості, що це пов’язано з тим, що шляхи через Дон у Причорномор’я контролювали племе­на новотитарівської культури, а єдиним шляхом сполучення кемі- обинців залишився Таманський півострів. Слід також зауважити при цьому на екологічну близькість зони формування кемі-обинців (гірський та передгірний Крим) та територій проживання спорідне­них із ними племен Передкавказзя та Західного Кавказу.

Таким чином, кавказькі імпульси ми вважаємо найреальні- шими при формуванні основних рис культури кемі-обинського на­селення. Надалі їхні племена почали розселятися в степову зону Криму і далі, в Дніпро-Бузьке межиріччя, де почали контактувати з ямниками, що призвело до появи ряду спільних рис духовної та матеріальної культури. Окремі категорії речей, зокрема кераміка, прикраси, можна знайти як у похованнях кемі-обинців, так і ям- ників. Типовий кемі-обинський посуд трапляється на поселеннях ямників у Подніпров’ї (Михайлівна, Дурна Скеля). Племена — но­сії ямної культури в Дніпро-Бузькому межиріччі сприймають певні обрядові традиції кемі-обинського населення, що стосується пе­редусім використання каменю в курганному будівництві для спо­рудження кромлехів, кріпид. Але щодо духовної культури кемі- обинці дотримувалися досить виразного консерватизму, зберігаючи основні її риси протягом усього часу свого існування майже не­змінними.

Доля кемі-обинського населення залишається нез’ясованою. В Північному Причорномор’ї воно зникає з історичної арени разом з ямним населенням; у Криму, на думку А. О. Щепинського, продо­вжує існувати аж до появи населення багатопружкової кераміки, тобто до XVII ст. до н. е.^[159] В степовій зоні на зміну їм приходять катакомбні племена.

Таким чином, у степовій смузі України в ранньобронзову добу історичний розвиток був пов’язаний з двома основними трупами населення — носіями ямної та кемі-обинської культур. Несхожі за подобою, різні за походженням, вони певним чином повторили поділ населення енеоліту на дві групи, що мали дві лінії розвит­ку — суто степову, або умовно північну, та південну, пов’язану з традиціями Балкано-Карпатського регіону, з одного боку, та Північного Кавказу — з другого.

Енеоліт України та індоєвропейська проблема

Відомий український дослідник В. М. Данилен­ко підкреслював, що головне значення енеоліту як історичної епо­хи у тому, що з Гї закінченням людство перейшло до нового періоду розвитку, коли на арену історії вийшли конкретні народи, які до того складали нерозчленований масив індоєвропейців. Саме архео­логічні пам’ятки енеолітичної доби перебувають зараз в центрі ува­ги дослідників, що вивчають так звану індоєвропейську проблему, яка протягом тривалого часу лишалася суто лінгвістичною, але за останні десятиріччя перетворилася в складну, комплексну наукову дисципліну, в якій одне з найважливіших місць займає археологія. До нашого часу збереглися далеко не всі мови індоєвропейської сім’ї. їх можна назвати десять: албанська, балтійська, вірменська, германська, грецька, індійська, іранська, кельтська, романська та слов’янська, що також складаються з кількох мовних підгруп, а в давнину становили певні спільності, як, наприклад, індо-іранська (арійська), балто-слов’янська та ін. Загальну схему розвитку та розпаду на діалекти колись єдиної мовної спільності лінгвісти часто зображували у вигляді генеалогічного дерева, модель якого була запропонована німецьким вченим А. Шлейхером 1863 р. В основу цієї моделі покладено тезу щодо існування на обмежених теренах носіїв індоєвропейської прамови, які з часом розселилися на обширах Євразії, розповсюджуючи свою культуру й мову. Оскільки перші дослідники вбачали близкість між санскритом (давньоіндійською мовою) та європейськими мовами, зокрема гер­манською, то на початку XIX ст. ця спільність отримала назву індоєвропейської, або індогерманської, але перша стала в наш час найбільш вживаною, хоча німецькі дослідники віддають перевагу другій назві, зважаючи на те, що назва “індогерманська” була за­пропонована першою.

Звичайно, модель єдиного генеалогічного дерева мов є спроще­ним схематичним зображенням складного історичного процесу, по­в’язаного з виходом на світову арену конкретних народів, носіїв окремих мовних діалектів, які населяли значні простори, охопив­ши Європу, значну частину Азії, а в новий час — Америку та Ав­стралію. Ця модель не є єдиною, загальновизнаною. Набула своїх прибічників так звана модель “хвилі”, яка не виключає можли­вості конвергентного розвитку мов із запозиченням слів та окремих особливостей. Все більшої уваги заслуговують розробки, де поєд­нуються кілька напрямків, у тому числі традиція генеалогічного дерева та ареального розвитку носіїв індоєвропейських мов. Остан­нім часом археологи займаються пошуками прабатьківщини індо­європейців та поясненням розповсюдження окремих мов або діа­лектів, спираючись на власні джерела. Особливо привабливою з огляду на історію України видається гіпотеза англійського архео­лога Г. Чайлда щодо північнопричорноморської прабатьківщини індоєвропейців^[160]. Подальший виклад концепцій прабатьківщини засвідчує, що погляд Г. Чайлда має чимало прихильників. Підсу­мовуючи пошуки прабатьківщини різними дослідниками, археоло­ги з Росії М. Я. Мерперт та Є. М. Черних підкреслюють, що більшість з них тією чи іншою мірою безпосередньо стосуються те­риторії довкола Чорного моря, так званої циркумпонтійської зони, і водночас теренів степової та лісостепової України. Саме носіїв культур останньої дослідники намагаються розглядати у якості складових елементів формування індоєвропейців або їхніх окремих мовних та культурних груп. У центрі уваги при цьому частіше всього перебувають культури доби енеоліту.

В. М. Даниленко вважав, що ще в X—VII тис. до н. е. на межі Європи та Азії склалася індоєвропейська єдність, яка характеризу­валася скотарським типом господарства. До кінця V тис. до н. е. вона змістилася на захід і була представлена носіями сурсько- дніпровської та буго,-дністровської культур, а згодом — культури лінійно-стрічкової кераміки. Індоєвропейська ойкумена тоді, на думку дослідника, була розділена на дві діалектні зони: скотарську східну та землеробську західну; розвиток яких у енеоліті відбував­ся за підвищеної активності східних скотарських племен, що й по­рушило дану діалектну єдність. Саме з домінуванням східного імпульсу вчений пов’язував перший період індоєвропеїзації гли­бинних районів Європи, назвавши його поворотним моментом в історії останньої. В археологічному відношенні це скотарське насе­лення було репрезентоване особливою скотарською культурою се- редньостогівського кола. Давньоямна, чи ямна, культура ідентифі­кувалася з тохарами і була представлена на сході її філіацією — носіями афанасіївської культури. Особливу, азово-чорноморську, лінію розвитку степового енеоліту, до якої було включено пле­мена нижньомихайлівської, усатівської, кемі-обинської культур, В. М. Даниленко пов’язував із розвитком індоіранської гілки індо­європейців. Більш північні племена, що представляли культуру ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецьку та азово-дніпровську культури, розглядалися в межах функціонування різних груп па- леоєвропейського населення. Представники землеробського ареалу, зокрема трипільського, співставлялося вченим з індоєвропейськи­ми групами протофракційців та протодакомезійців. Окремі культу­ри з розписною та лискованою керамікою було віднесено до ар­хаїчних ланок семіто-хамітського масиву^[161]. Загалом, за розробками В. М. Даниленка встановлювалося існування вже в неоліті окремих мовних груп індоєвропейців, які розселилися на значних обширах Середньої та Східної Європи, у прилеглих районах Анатолії та сте­пової Азії.

Американська дослідниця литовського походження М. Гімбутас протоіндоєвропейською вважає культуру носіїв так званої курган­ної традиції, до яких було залучено різні археологічні явища, що характеризувалися наявністю курганного обряду. Центром форму­вання індоєвропейців дослідниця вважає степи між Доном та Ура­лом. На її думку, найдавніше індоєвропейське населення відзнача­лося агресивністю і на території західніше Дону з’явилося як за­гарбники, які вже в V тис. до н. е. за каліброваним датуванням вдерлися на Балкани. До курганної культури було залучене насе­лення практично всіх енеолітичних культур, а також ямники. З появою воїнів курганної культури було зруйновано поселення ро­звинутих землеробських центрів. їхня руйнівна сила докотилася до Закавказзя, Анатолії, Центральної Європи, а згодом, на заключно­му етапі, — до Егейського та Адріатичного регіонів, Сирії, Палес­тини і навіть Єгипту (вже десь на середині III тис. до н. е.). З цими руйнівними хвилями експансії М. Гімбутас пов’язує появу індоєв­ропейців, які формують у Європі, на Балканах, в Малій Азії нові культури ^[162].

Найяскравіше гіпотезу степової причорноморсько-каспійської прабатьківщини індоєвропейців було викладено останніми роками Дж. Меллорі. Найдавнішою протоіндоєвропейською спільністю він вважає ямну культуру, носії якої мігрували у Сибір, Середню Азію, на Кавказ, у Південно-Східну Європу, Західну Анатолію, Центральну та Північну Європу ^{[163] [164].}

Іншою поширеною теорією локалізації індоєвропейської спіль­ності можна вважати гіпотезу існування прабатьківщини на Бал­канах, або в Балкано-Карпатському регіоні, послідовником якої ви­ступає І. М. Дьяконов, який, щоправда, не виключає можливості існування первісної прабатьківщини в Малій Азії, звідки прийшли одомашнені тварини та землеробські культури. Ці процеси дослід­ник датує V—IV тис. до н. е.

Свою думку на формування індоєвропейців висловив ан­глійський дослідник К. Ренфрю, який піддав сумнівам і критично поставився до традиційних підходів у вирішенні індоєвропейської проблеми, зокрема до розселення індоєвропейців з причорно­морських степів, заперечуючи взагалі пастуший характер їхнього господарства, як це зробив і І. М. Дьяконов. К. Ренфрю дійшов висновку, що колонізація степів індоєвропейцями відбувалася з за­ходу на схід, а не навпаки, а першою мовою повинна була бути мо­ва землеробів західних територій. Вихідною ж зоною розселення індоєвропейців К. Ренфрю вважає Центральну та Східну Анатолію, звідки не пізніше середини VII тис. до н. е. почалися поступові ди­фузії або трансформації спочатку до Егеїди, Греції, потім у Поду- нав’я, в Центральну Європу тощо. Всього дослідник відмічає десять таких дифузій, остання з яких пов’язана з теренами України і уособлюється в трипільській культурі та її носіях і з утвердженням курганних культур^[165].

За К. Ренфрю, поширення індоєвропейців не пов’язано з масо­вою міграцією, а репрезентується низкою послідовних змін та ево­люційної адаптації місцевого населення з декотрими чужорідними включеннями. На його думку, зміни у мові слід співвідносити не із змінами матеріальної культури, а з появою нових соціальних, еко­номічних або ж демографічних процесів. Тут такими явищами К. Ренфрю вважає перехід до землеробства та скотарства з немину­чим швидким зростанням населення згодом. Найсуттєвішим фак­тором даної моделі є зростання щільності населення у 50 разів. Згідно з моделлю К. Ренфрю, досягаючи певного віку, молодий землероб відселявся на 18—20 км, щоб вести там самостійне госпо­дарство. Виходячи з таких припущень, що стали основою для роз­рахунків, доводиться поширення по Європі нових форм господарст­ва (землеробства та скотарства) із швидкістю 1 км на рік. Мирне, поетапне поширення нових форм господарювання на північний захід та північний схід супроводжувалося укоріненням індоєвро­пейської мови. Приблизно за 1500 років землеробська економіка та індоєвропейська мова з Анатолії сягнули Північної Європи. Вище­сказане цілком узгоджується з археологічними даними, згідно з якими землеробство спочатку потрапило до Греції, звідти проникло на Балкани та до Південної Італії, а згодом — до Центральної Єв­ропи ^[166]. Першими землеробами на теренах України були трипільці. Концепція західноєвропейської прабатьківщини індоєвропейців та, зокрема, дунайської прабатьківщини слов’ян обстоюється також О. М. Трубачовим за даними етимології та ономастики ^[167].

Відомі лінгвісти В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Bc. Іванов територію індоєвропейської прабатьківщини розглядають як компактне авто­номне угруповання в межах теорії генеалогічного дерева і роз­міщують її на теренах Східної Анатолії, Південного Кавказу та Північної Месапотамії V—IV тис. до н. е., співставляючи їх з об­ластю розповсюдження халафської культури. Дослідники припус­кають проникнення у Північне Причорномор’я через Кавказ з Близького Сходу окремих арійських племен уже в IV тис. до н. е., а їхнім еквівалентом виступають носії майкопської культури на Північному Кавказі. З ранніми мігра ційними етапами пов’язано і відокремлення, разом з тохарськими, давньоєвропейських діа­лектів (кельто-італійських, ілірійських, германських, балтійських, слов’янських), носії яких в обхід Каспійського моря через Цент­ральну Азію перемістилися внаслідок повторних мі грацій у степову смугу, що виступала проміжним ареалом для переходу в західні області Європи. Завдяки цьому, на думку вчених, у степовій зоні сформувалася вторинна мовна спільність, вторинна прабатьківщина індоєвропейців, співставна з племенами ямної культурно-історич­ної спільності (III тис. до н. е.) ^[168].

На закінчення цього історіографічного огляду слід згадати та­кож точку зору російського вченого В. О. Сафронова про форму­вання та розклад індоєвропейської спільності. Ці процеси він роз­глядав, виходячи з поділу індоєвропейської прамови на чотири періоди, починаючи з так званого бореального, коли сама прамова ще не була виділена з інших сімей. Далі сформувалася ранньоін- доєвропейська мова (VIII — початок VI тис. до н. е.), згодом — се- редньоіндоєвропейська (VI—V тис. до н. е.) та пізньоіндоєвро- пейська (кінець V — початок III тис. до н. е.). Прабатьківщиною носіїв ранньоіндоєвропейської мови дослідник вважає західну та центральну частину Південної Анатолії з культурою Чатал-Хююку, носіями середньоіндоєвропейської мови були представники культу­ри Вінча в Подунав’ї, які й стимулювали розвиток пізньоіндоєвро- пейської мови та формування останньої остаточної території пра­батьківщини протягом семи етапів завдяки розповсюдженню носіїв таких культур, як лендельська та лійчастого посуду. Розпад пізньоіндоєвропейської мовної спільності почався на п’ятому етапі (на початку Ш тис. до н. е.) з південної зони ареалу, який охоплю­вав територію від Альп і Карпат до Скандинавії. Стосовно території України В. О. Сафронов, виходячи з точки зору формування дав- ньоямної культури в Подунав’ї та Прикарпатті, з ядром в Північ­ному Попрутті, на основі культур лендельської та лійчастого посу­ду, відніс носіїв давньоямних пам’яток до індоіранців, а пізньоям- не населення — навіть до іранської мовної групи. Відокремивши від носіїв ямної культури особливу групу племен, що представляли кубано-дніпровську (новотитарівську) культуру, дослідник спів- ставляє її з індоаріями, які відособилися від індоіранців-ямників на захід від Дніпра ще до середини III тис. до н. е. Носіїв уса- тівської та кемі-обинської культур, разом з новосвободненською на Північному Кавказі, вчений розглядає як протохетів, а майкопські племена виступають як семітомовні ^[169].

Ми окреслили досить стисло основні гіпотези походження та локалізації індоєвропейської прабатьківщини, погляди окремих до­слідників на співставлений давніх індоєвропейців або їхніх окре­мих груп з археологічними культурами та їхніми носіями на тере­нах України. Звичайно, вони лише узагальнено репрезентують основні напрямки сучасного вирішення даної глобальної проблеми і мають як прибічників, так і критиків. Не можна не помітити, що в центрі уваги — археологічні реалії енеолітичного часу, зокрема з теренів України, котрі стосуються двох блоків культур та їхніх носіїв. Це землероби трипільської культури та пастуші культури степовиків, причому останні значною мірою обмежуються зоною азово-чорноморських степів від Дону до Дунаю, що узгоджується з розробкою гіпотези формування індоєвропейських груп у межах циркумпонтійської зони чи провінції. В данному випадку ми по­винні відмовитися від пошуку вузької прабатьківщини індоєвро­пейців і розглядати вирішення даної проблеми в контексті дивер­гентного та конвергентного розвитку мов, які не обов’язково вихо­дять з однієї прамови. Саме до такої постановки питання підійшов ряд дослідників, як археологів, так і лінгвістів (М. Я. Мерперт, Є. М. Черних, О. М. Трубачов, X. Бірнбаум, Л. А. Гіндін та ін.). Нас передусім цікавить саме археологічна частина даної проблеми у проекції на Україну. На думку Є. М. Черних, система понять індоєвропейської реконструйованої прамови відповідає системі ар­хеологічних даних вже эпохи раннього бронзового віку в межах циркумпонтійської провінції, але при культурно-географічній ло­калізації її носіїв існують певні протиріччя, оскільки реконструк­ція прамови охопила лише ті групи, що опинилися в областях Східної Анатолії та Північної Месопотамії. Інші групи залишилися у затінку. Можна вважати, що вже у ранньому бронзовому віці індоєвропейські групи були розселені по багатьох областях довко­ла Чорного моря, включаючи причорноморські степи. Тому постає питання, чи справді реконструкція лексики у В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Bc. Іванова є реальною прамовою, а не лише проміжною си­стемою, яку зачепили процеси розпаду? Пошуки археологічного еквіваленту індоєвропейцям, на думку Є. М. Черних, для доби енеоліту не дають результатів, хоча для прив’язки “прамови” і за­лишається, по суті, лише регіон Північного Причорномор’я з його докурганними культурами скотарів ^[170]. Саме остання думка співпа­дає з локалізацією можливої прабатьківщини в степовій зоні між Доном та Дунаєм, де формувались і розповсюджувались культури з прогресуючими формами скотарського господарства, в оточенні та­ких культур, які можуть складати населення неіндоєвропейських мовних груп — фіно-угорської, пракартвельської та семітської. З огляду на запропоновану в відповідних розділах загальну картину розвитку культур доби енеоліту цього часу і до такої спільності могли належати тільки середньостогівські племена, а тим самим і їхні пращури. Саме вони, за існуючими даними, тісно контактува­ли з носіями культур Північного Кавказу, Поволжя, північної сму­га лісостепу та із світом племен Карпато-Балканського регіону. Цей час (кінець І половини — друга чверть II половини IV тис. до н. е.) можна вважати періодом стабілізації і, певне, єдності насе­лення, що сягнуло аж до Волги. Надалі ми бачимо розпад цієї єдності, відомої ще як середньостогівсько-хвалинська, і дані архео­логії засвідчують появу через певний проміжок часу нових реалій у вигляді таких явищ, як нижньомихайлівська культура з її явними традиціями землеробського світу, квітянська, що продовжила по­дніпровські неолітичні азово-дністровські традицїї. Кінець IV — першу чверть III тис. до н. е. можна було б розглядати як час розпаду попередньої спільності та становлення нових реалій, що відбивають появу окремих діалектних груп, можливо, пов’язаних з індоіранською єдністю. Надалі, в середині III тис. до н. е., наступає період повної децентралізації з формуванням окремих локальних археологічних культур чи культурних варіантів серед скотарських та землеробських племен. На основі сегментацїї трипілля форму­ються нові явища як у степовій, так і в лісостеповій зонах, долю яких ще не з’ясовано, але є думка щодо лісостепових груп, які взяли участь у формуванні культур шнурової кераміки (Мов- ша Т. Г.). Степові культури та їхні носи входять також у нові син­кретичні групи не тільки з Трипіллям, а й з Майкопом, і ми не виключаємо в цей час активних міграційних процесів і серед них появу репінського населення та племен животилівсько-вовчанської групи, перші з яких влилися наступного періоду в ямну структуру, а доля інших пов’язана, очевидно, з розвитком новосвободненських культур та їхнім можливим зв’язком із формуванням індоарійської гілки. Новий період інтеграцїї, найбільш тривалий і стабільний, пов’язаний з появою носіїв ямної культури на значно більших про­сторах', ніж її попередники. Пояснення цього явища слід шукати не тільки в масовій міграцїї, хоча певний рух населення справді відбувався. Основою формування ямної культури були внутрішні причини, що привели до певної уніфікації загальноісторичної кар­тини, де південні риси порівняно з енеолітом були найменш пока­зові. Історія ямного населення, що охоплює другу половину III тис. до н. е., можна вважати часом існування певної діалектичної Єдності степового населення, яке, на думку багатьох дослідників, може ідентифікуватися з індоіранцями. Але в даному випадку можна погодитися з думкою В. А. Сафронова, що ямне населення тяжіє вже до праірансьКої гілки індоєвропейців, яка пізніше добре уособлюється в зрубній культурі. Південні ж сусіди ямників — кемі-обинці, що тяжіють до Північного Кавказу, а в більш ранній час перегукуються з культурою нижньомихайлівців, — могли б бу­ти ототожнені з певного групою індоаріїв. Західні степові групи на­селення в синтезі з місцевими землеробськими групами протягом цього тривалого періоду могли брати участь у формуванні нових етнічних груп, які розмовляли на місцевих індоєвропейських діа­лектах, зокрема на прафракійському. На зміну ямному населенню постають катакомбні племена, котрі, на думку багатьох фахівців, уособлюють індоарійську гілку індоєвропейців.

241.

Накреслена нами вище картина звичайно гіпотетична і потре­бує серйозного обгрунтування. Але належність степових культур енеоліту та доби ранньої бронзи до індоіранської мовної спільності не викликає сумнівів. Північно-західними сусідами індоіранців на теренах України наприкінці доби енеоліту виступають вже прото­слов’янські племена, які постали на північних відламах трипіль­ського світу в ареалі поширення культури кулястих амфор. Стано­влення праслов’янських етнічних утворень пов’язане вже з добою бронзи.