Розділ I Населення в епоху енеоліту
Кінець V — початок IV тис. до н. е. позначений переходом населення Південно-Східної Європи від неоліту до енеоліту (мідно-кам’яного віку), основною ознакою якого вважається освоєння людством нового матеріалу — міді — та усталенням відтворюючих форм господарства, що мало велике економічне та соціальне значення.
Вважається, що перші металургійні досліди пов’язані з використанням самородної міді населенням Близького Сходу в VIII—VII тис. до н. е. Спочатку самородок сприймався як різновид м’якого каменю і лише потім був виділений серед Itttttttx матеріалів. З VII тис. до н. е. людство освоїло техніку механічного формування самородного металу (кування, вигинання, обрізку, свердлення, обточування) і лише з V тис. до н. е. — високотемпературне плавлення міді в горнах і виготовлення предметів із застосуванням лиття [94]. Більшість дослідників уважає, що перші відомості про метал потрапили в Європу саме з Передньої Азії через Балкани.
Початок енеоліту визначається дослідниками по-різному. Одні з них відносять до енеоліту комплекси археологічних пам’яток, в яких вже зрідка трапляється метал. Інші пов’язують цю епоху з появою важких мідних знарядь із зміцненими холодним куванням лезами (проущні сокири, тесла, долота), які сприяли подальшому розвитку продуктивних СИЛ. Треті — з освоєн- ням плавлення і лиття міді. Деякі зарубіжні вчені взагалі не вживають термін “енеоліт”, включаючи пам’ятки, в яких з’являються перші мідні вироби, до пізнього неоліту, за яким відразу розпочинається бронзовий вік. Ці судження дослідників з відповідною аргументацією докладно розглянуті в працях В. М. Массона, В. Г. Збе- новича та інших, і навряд чи доцільно зупинятись на них докладніше. В усякому разі, можна погодитися з думкою В. Г. Збеновича, який вважає, що слід пов’язувати з енеолітом ті культури, носії яких освоїли мідь, усвідомивши певні її переваги перед давно знайомими матеріалами.
Археологічним свідченням цього є поява на ряді пам’яток певної культури мідних виробів сталих типів, нехай спочатку і нечисленних. Остання обставина може пояснюватися браком місцевої сировини, віддаленістю від металургійних центрів і шляхів доставки металу [95].Освоєння людиною міді і вплив цього явища на подальший розвиток господарства та культури надзвичайний. І хоча найдавніший метал не спричинився до революції у розвитку продуктивних сил, оскільки його було мало, а знаряддя праці з нього були не набагато ефективніші за відповідні категорії виробів з кременю, інших порід каменю, кістки та рогу. Експерименти, проведені Г. Ф. Коробковою, виявили, що серп із кількома крем’яними вкладними майже не поступається мідному, а пізньотрипільський (з однієї великої крем’яної пластини) навіть ефективніший, та все ж таки зрушення продуктивних сил сталися. Перехід до використання знарядь з металу сприяв розширенню технічних можливостей у багатьох галузях виробництва, зокрема у деревообробці. Відповідні зміни відбулися в соціальній структурі. Плавлення і обробка міді вимагали відповідних знань і досвіду, тому з’являються перші спеціалізовані ремісники, котрі живуть за рахунок громади. Розподіл праці піднімається на новий щабель. Активізується міжплемінний обмін. Вироби з міді високо цінувалися і були престижними речами, засобом обміну, знаком соціального статусу, об’єктом культу і служили іноді мірою вартості. Необхідність у них стимулювала виробництво.
Населення енеолітичної пори на теренах України не мало власних родовищ міді і користувалося готовими знаряддями і зливками металу, які надходили в процесі обміну з населенням Балкан, де містилися і розроблялися родовища цього металу. Звідти ж були запозичені зародки відтворюючих форм господарства, зокрема землеробства, водночас із основними зерновими культурами. Останні потрапили туди з Передньої Азії, де вони були окультурені значно раніше.
Наприкінці неоліту на території Подунав’я склалося кілька етнокультурних труп населення, які сприяли енеолітизації теренів України.
Це населення, відоме за археологічними культурами Боян, Хаманджия, Поляниця, Сава, Маріца, Градешниця, Ведает- ра, Вінча, Тордош, лінійно-стрічкової кераміки (KJICK), було розповсюджене на територіях сучасних Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Молдови та західних областей України. Саме носії вище згаданих культур досить рано перейшли до відтворюючих форм господарства і познайомилися з міддю. Зокрема, населенням культури Вінча експлуатувалося відоме родовище Рудна Глава в гірничорудному районі Бор-Майданпек за 140 км на схід від Белграда, а населенням культури Mapiqa- Каранове V — рудник Ай-Бунар на півдні Болгарії.Енеолітичне землеробське населення України утворювало північно-східну периферію високорозвинених культур Балкано-Дунай- ського регіону. До нього відноситься насамперед населення таких культур, як трипільська, Болград-Алдень, пізньолендельська, лій- частого посуду (КЛП), кулястих амфор (KKA).
Якщо за попередніх епох, за часів мисливців-збирачів господарчого розмежування між окремими етнічними групами населення практично не існувало, то в енеоліті у різних природних зонах створилися два світи — світ землеробів та світ скотарів. Перші мешкали переважно в лісостеповій зоні, другі — в степу. Кожен з них мав свій усталений спосіб життя. Заняття землеробством вимагало відносної осілості, будування довгочасових жител. Скотарі ж мали вести рухливе життя, мандруючи з гуртами худоби у пошуках пасовиськ. їхні поселення — це здебільшого тимчасові літні або зимові стоянки з легкими будівлями, сліди яких можна виявити лише за знахідками вогнищ та скупчень залишків матеріальної культури (кераміка, знаряддя праці, кістки тварин тощо). Різні способи життя та господарства позначилися на культурі, ідеології, соціальних відносинах, формах власності тощо. Стосунки між землеробами й скотарями складалися, треба гадати, за різних часів по-різному — були вони й мирними, й войовничими. В першому випадку це був обмін продуктами виробництва у вигляді дарів ланів і лісів з одного боку і продуктів скотарства з іншого.
Завдяки цим зв’язкам скотарі залучалщія до здобутків передових цивілізацій. У другому випадку це будо взаємне протистояння. Землеробсько-скотарське комплексне господарство могло повністю забезпечити населення за рахунок основних галузей (вироблялась і рослинна, і м’ясна їжа, а нестача останньої могла ще компенсуватися продуктами мисливства). Виходячи з цього, вище згадане господарство було більш сталим, не вимагало значних територій, бо переміщення населення здійснювалося на незначні відстані. Щодо скотарсько-землеробського господарства степової зони України, зокрема племен середньостогівської спільності, нижньомихайлівської та ямної культур, то їхнє населення було позбавлене сталих джерел рослинної їжі внаслідок обмеженного заняття землеробством за умов частої зміни місць проживання і змушене було добувати її шляхом обміну на продукти тваринництва та худобу у сусідніх землеробів або, що було, очевидно, простіше, захоплювати зерно під час військових походів. Скотарське господарство було більш ризикованим, ніж землеробське. Лихоліття, епізоотії призводили до масової загибелі худоби, зводячи нанівець поголів’я та позбав- ляючи засобів існування їхніх господарів, а таке, судячи з літописних джерел II тис. н. е. траплялося досить часто [96]. Це також спонукало до грабування землеробських поселень. Крім того, для випасу худоби, яка утримувалася переважно на підножному кормі, були потрібні значні території. Щоб зберегти степові пасовиська біля зимівок, скотарі мали влітку просуватися далеко в лісостеп, що могло призводити до сутичок з місцевими землеробами.