Глава 4 ДУХОВНА КУЛЬТУРА

Духовна культура землеробів

За енеоліту з розвитком відтворюючих форм гос­подарства з’явилися нові здобутки в культурній сфері (архітектурі, образотворчому мистецтві) та виробився своєрідний світогляд, по­в’язаний з основними галузями господарства та способом життя.

Спираючись на етнографічні дані, дослідники відзначають, що у ранньо-землеробського населення найбільш оптимальною була ху­тірська система розселення. Але в такому разі воно ставало вразли­вим під час ворожих нападів. Тому виникла потреба в компактних поселеннях, і, очевидно, чим більшою була небезпека, тим більши­ми були селища, концентруючи населення значного регіону. Саме необхідність захисту зумовлювала вибір для таких поселень відпо­відних місць, їхнє своєрідне планування та застосування фортифі­каційних споруд. Місце поселення обиралося з урахуванням чи­сельності жителів, достатності природних ресурсів (вода, ліс, площі для вирощування культивованих культур, якісні грунти) та наяв­ності природних укріплень. Показовими щодо цього є трипільці, які вже на ранньому етапі вдаються до побудови поселень, сплано­ваних по колу, а пізніше, на великих поселеннях, розташовують житла так, щоб мати кілька ліній кругової оборони, обирають міс­цевості із значними природними перешкодами та створюють штуч­ні (рови, вали).

Осілий спосіб життя землеробів спричинився до побудови довго­часних жител. Поряд із заглибленими в трипільській та гумель- ницькій (Болград-Алдень) культурах з’являються наземні дерев’я­но-глинобитні будинки, спочатку одноповерхові, а відтак і двопо­верхові. Потреба в останніх, мабуть, виникла через необхідність ущільнення забудови за рахунок відмови від господарських споруд, розташованих окремо. Тепер перший поверх служив і для вико­нання робіт, пов’язаних із господарством, і для утримування худо­би. Глину для будівництва наземних споруд використовувало та­кож населення лендьєльської та культури лійчастого посуду, об­мащуючи нею плетений каркас стін.

При виготовленні гробниць населення культури кулястих ам­фор широко використовувало каміння, викладаючи із обтесаних брил стіни, перегородки та перекриття. Трипільці, особливо на найпізнішому етапі, зокрема усатівці, ховали померлих у курганах складної конструкції з кам’яними кромлехами, закладами та пере­криттям поховальних ям, а також майже завжди перекривали ка­мінням поховальні ями в грунтових могильниках.

У усатівців виникає монументальна скульптура. Зокрема, в кур­гані 1—13 Усатова було знайдено уламок антропоморфного зобра­ження, витесаного з каменю: голова, передана схематично у вигля­ді округлого виступу без моделювання обличчя, і частина шиї. Крім того, в усатівських курганах виявлено чимало уламків плит із вирізьбленими зображеннями людей та тварин (коня, собаки, лося) ^[186].

Рис. 130. Жіноча фігурка. Раннє Трипілля (Лука-Врублевецька).

Рис. 131. Жіноча фігурка у кріслечку. Раннє Трипілля (Олександрівна).

Землеробські племена займалися також виготовленням скульп­тури малих форм. Уважається, що вона була запозичена трипіль­цями і населенням культури Болград-Алдень від неолітичного зем­леробського населення культур Боян та Хаманджія. Але корні її значно глибші і ведуть на Близькій Схід. Виникнувши тут разом із землеробством, вона згодом набула поширення в Середній Азії, на Балканах, у Центральній і Східній Європі ¹°⁴.

Скульптурки ліпилися з глини і зображували людей, тварин, житла, транспортні засоби. Вони використовувалися головним чи­ном у різних обрядах, пов’язаних із віруваннями, які, власне, і зумовили їхню появу. Тобто перш за все вони мали ритуальне призначення, а вже потім — естетичне. Про це свідчить схематизм антропоморфної пластики, де підкреслювалася основна ідея — ро­дючості. На ранньому етапі трипільської культури втіленням цієї ідеї стають статуетки приземкуватих пишнотілих жінок із розви­неними стегнами і стеатопігічними сідницями. Голові не надавало­ся такого значення, як цим частинам тіла, і тому її робили у ви­гляді невеликого циліндра із схематичними рисами обличчя або й без них. На розвиненому і пізньому етапах відбувається трансфор­мація естетичних уявлень. Більше уваги приділяється моделюван­ню голови. Поряд із схематизованими з’являються портретні зоб­раження облич, фігури стають стрункими, витонченими. Ця транс­формація відбиває, мабуть, зміни, які сталися насамперед в ідео­логічних уявленнях трипільців. Цим же уявленням підпорядковані пози і жести фігурок. Так, на ранньому етапі у трипільці перева­жають сидячі у спеціальних крісельцях фігурки жінок. На розви-

¹⁰⁴ Погожева А. П. Антропоморфная пластика Триполья. — Новосибирск, 1983. ^z

Рис. 132. Сидячі жіночі фігурки. Кінець пізнього Трипілля (2 — Красногірка; 2 — Усатове).

личчя або одна рука піднята до

неному — стоячі, хоча є й си­дячі з ногами, зігнутими під прямим кутом відносно тулуба, а також напівсидячі. А в уса- тівців — сидячі навпочіпки з підтягнутими до черева колі­нами. Руки здебільшого скла­дені на грудях або мають ви­гляд виступаючих трикутни­ків, що на думку дослідників, відповідає жесту складених на грудях рук. Рідтттв руки скла­дені на череві, підняті до об- плеча, а друга опущена донизу.

Поодинокими є випадки, коли обидві руки підняті догори (оранта). Останній жест найбільш характерний для культури Болград-Ал- день.

105

з ритуалами

Не менш виразна зооморфна пластика. Це переважно фігурки великої рогатої худоби (биків, корів), а також дрібної рогатої худо­би (овець, кіз), свиней, собак, ведмедів, оленів. Є серед них дуже реалістичні, навіть підкреслено натуралістичні, коли виділяються статеві ознаки, шерсть, чітко моделюється голова, є й схематизо­вані, коли лише за окремими рисами можна їх ідентифікувати з якимось видом тварин.

Моделі жител трапляються двох типів — закриті та відкриті. Перші передають зовнішній вигляд, другі — інтер’єр. Найбільш виразні моделі закритого типу знайдені в Россоховатці на Черка­щині та Ворошилівці на Вінниччині. Це відповідно двоповерховий будинок, або будинок із підвальним приміщенням, на чотирьох ніжках та одноповерховий на чотирьох високих ніжках. Судячи із цих моделей, можна стверджувати, що житла були прямокутними у плані, з двосхилим дахом. Стіни мали дерев’яний каркас. Вхід розташовувався посередині однієї з коротких стін. Йому завжди пе­редувала відкрита веранда. У протилежній від входу стіні робилося кругле віконце. Моделі відкритого типу прямокутні чи округлі в плані (Сушківка, Попудня та ін.). Очевидно, через те, що основною

¹⁰⁸ Там же. — С. 130—135.

Рис. 133. Жіноча фігурка. Початок пізнього Трипілля (Кошилівці).

метою було відтворення інтер’є­ру, формі моделі великого зна­чення не надавалося.

Про одяг можна говорити лише стосовно населення трипільсь­кої культури, бо лише тут він відображений у пластиці та малюн­ках на посуді. Виготовлявся одяг із тканини, хутра та шкіри. Про чоловічий одяг судити важко, тому ще він представлений на плас­тиці лише перев’язями, що йдуть через одне плече або хрест-нав­хрест через обидва. Жіночим одягом очевидно, була сукня підпере­зана в талії, з короткими рукавами, трикутним чи округлим ший­ним вирізом, розкльошеною спідницею, яка сягала до колін й іноді закінчувалася торочками. Пояси використовувалися різної ширини та довжини (в один чи кілька обертів), нерідко з китицями на кінцях. Взуття мало вигляд напіввисоких чобітків, часто отороче­них хутром, або сандалій. Оскільки описаний одяг зображений на пластиці та посуді обрядового призначення, дослідники вважають його теж обрядовим ¹⁰. Хоча не виключено, що повсякденний одяг міг бути схожий на нього.

У трипільців та інших землеробів були поширені прикраси. На трипільських статуетках вони передаються техніками графіки, розпису, рельєфу. Це переважно один або декілька разків намиста чи підвісок. Про характер прикрас дають уявлення знайдені в мо­гильниках, скарбах, рідше — на поселеннях. Вони виготовлялися з

¹⁰⁶ Там же.

Найбільш яскраво естетичні уподобання землеробського насе­лення виявилися у виготовленні й оздобленні кераміки. Різно­манітність і витонченість її форм, складність візерунків, викона­них заглибленими лініями, різноманітними штампами, рельєфни­ми наліпами, фарбами, свідчать про неабиякий смак майстрів. Та, мабуть, не тільки для задоволення естетичних потреб слугував ор­намент, особливо притаманний посуду припільської культури. У ньому, очевидно, відбилися уявлення про навколишній світ та за­кодовані міфи про богів та героїв, що дає змогу на основі етно­графічних паралелей та івдоєщюпейської міфології спробувати зро­зуміти світогляд трипільців ^[187].

Ранні землероби повністю залежали від примх природи, що й зумовило обожнювання її сил, намагання всіляко привернути їх на свій бік. Сили природи асоціювалися з міфічними персонажами, котрі виступали у вигляді людей, тварин, птахів. Зображення їх, скульптурні чи мальовані, використовувалися в різних ритуалах або як обереги.

Спостереження за розміщенням орнаментації на посуді трипіль­ців дають можливість припустити, що в їхньому уявленні світ складався з трьох частин. Зверху було верхнє небо (твердь небес­на) — скарбниця, де зберігаються небесні води, що дощами проли­ваються на землю, даючи життя всьому живому. Далі йшли нижнє небо та повітряний простір, де розміщувалися сонце, місяць, зірки. Земля зображувалася тоненькою смужкою. Іноді на ній малювали­ся крапки, що є, треба гадати, зернами, з яких виростають росли­ни. Оскільки нижче поверхні землі ніяких зображень немає, уяв­лень про особливйй підземний світ у трипільців не існувало. Свід­ченням цього може бути і відсутність у них на ранньому, середньо­му та на початку пізнього етапів звичаю закопувати померлих чи їхні спалені рештки у землю. Останній з’являється лише напри­кінці пізнього етапу, коли трипільці почали змішуватися з насе­ленням інших етносів, у яких такі уявлення про підземний світ, мабуть, були.

У населення трипільської та інших землеробських культур був поширений культ родючості, тісно пов’язаний з основними галузя­ми господарства — землеробством і скотарством. У трипільців він

асоціювався з образом жінки-матері-прародительниці, що відбило­ся перш за все у пластиці. На жіночих статуетках підкреслюються насамперед ознаки, що стосуються материнства, родючості: груди, стегна, статеві ознаки. Часто жінку зображують вагітною. Ідея зв’язку жінки із землею втілюється у зображеннях рослин у ниж­ній частині живота. Про використання жіночих фігурок у ритуа­лах, пов’язаних із родючістю землі, які проводилися під час зимо­во-весняних свят, свідчать глиняні з домішками зерен злаків та борошна статуетки з Луки Врублевецької. Вважають, що до культу родючості були причетні і нечисленні человічі фігурки ^{[188] [189] [190] 109 110∙}

Велику роль у релігійних уявленнях трипільців відігравав об­раз змія-вужа. Він був посередником між небом і землею та пов’язувався з весняним пробудженням землі ¹°⁹. Крім того, існу­вав образ змія-дракона, що став уособленням чоловічого начала ¹¹°. В обох випадках змій виступає охоронцем. Його зображення на жіночих статуетках трактуються як символ охорони плода, а на великих посудинах-зерновиках він є охоронцем їхнього вмісту.

Особливе значення в обрядності й міфотворчості землеробів мав образ бика, найважливішої сільськогосподарської тварини. Про це свідчать численні скульптурні зображення биків, поховання їхніх черепів у житлах на поселеннях Бернашівка, Сабатинівка II, Лука Врублевецька, рельєфні зображення на посуді. Іноді образ бика по-

^[1] Рыбаков Б. А Указ. соч. — № 1. — С. 35—37.

в’язується з образом жінки- матері або виступає символом сонячного божества ^[191]. Серед інших шанованих трипільцями тварин слід назвати собаку, вед­медя, оленя. У населення куль­тури кулястих амфор такими були свині, ритуальні поховання яких трапляються поряд із культовими похованнями би­ків ^[192].

Відправлення культів відбу­валося здебільшого очевидно, в домашніх святилищах, де буду­валися спеціальні вівтарі, або жертовники. Вівтарі хрестовидної або округлої форми знайдені під час розкопок жител на багатьох поселеннях трипільськрї куль­тури. Відтворюються вони й на моделях жител. Були, мабуть, на поселеннях і будівлі-святилища, споруджені навмисне для відправ­лення культів великою сім’єю чи громадою. Зразком тут може правити реконструйоване М. Л. Макаревичем святилище за дани­ми розкопок у Сабатинівці II. Це був будинок площею 70 M² із входом у вигляді вузького коридору. Під протилежною до входу стіною розташовувався прямокутний глинобитний вівтар, на яко­му містилися 16 сидячих у крісельцях жіночих статуеток. По­ряд у кутку стояв масивний глиняний трон із рогатою спинкою, а перед ним — округла купольна піч, біля якої, поряд із посу­дом, лежали п’ять зернотерок і п’ять статуеток. Судячи з малюн­ків на посуді, де зображені жінки, котрі, очевидно, танцюють (Бринзени III, Гребені), різні ритуали могли супроводжуватися танцями. Із ритуалами були пов’язані й деякі категорії посуду, зокрема так звані біноклевидні посудини. К. К. Черниш розгля­дає їх як своєрідні антропоморфні скульптури, оскільки окремі їхні частини символізують людей з піднятими над головою чаша­ми ^[193]∙ Б. О. Рибаков уважає, що біноклевидні посуди викорис­товувалися в масових обрядах “напування землі”. Крім біно- клевидних були й інші ритуальні посудини, зокрема чаші на піддонах. У цих чаш піддон складається з двох — чотирьох досить реалістичних або дуже стилізованих жіночих фігур, які, утворю­ючи коло, піднімають до неба величезну чару. Іноді чару тримає на голові одинока жіноча фігура. Б. О. Рибаков убачає в цих фігурах перших чародійок, котрі звертаються до Великої матері з молін- ням про воду. Ці чари ви­користовувалися під час вес­няно-літніх обрядів і пов’я­зувалися з магією небесної води.

Крім естетичного, вели­ке смислове навантаження несуть форма та орнамента­ція посуду. У трипільській орнаментації виділяються сю­жети, пов’язані з культом родючості, до яких відно­сяться символи засіяного по­ля, проростаючого зерна, не­бесного дощу. Трапляються солярні та місячні знаки, спіраль як символ безперерв­ного руху сонця ^[194].

Очевидно, складними бу­ли у давніх землеробів уяв­лення про життя і смерть, зафіксовані у поховальних пам’ятках. Мабуть, існувала віра в життя після смерті, що зумовило появу звичаю класти похованому інвентар у вигляді посуду, знарядь праці, прикрас.

Рис. 137. Глиняний вівтарик (Окопи).

Рис. 138. Реконструкція трипільського святилища з поселення Сабатинівка П. Автор М. Л. Макаревич.

Досить складною є проб­лема визначення обряду по­ховання, притаманного пле­менам трипільської культу­ри. Для раннього, середнього та початку пізнього етапів розвитку культури могиль­ники невідомі. Виявлено лише декілька поховань — трупопокладення та трупо- спалення на території посе- лень, а також трупопокла­

дення з трипільським посудом під курганами. Ці поховання слуш­но вважаються жертовними і не можуть характеризувати обряд поховання трипільців загалом. Слід зауважити, що в цей час обряд був таким, що не фіксується в процесі археологічних досліджень. Відомі прецеденти існування нефіксованих обрядів поховання.

Рис. 139. Розгортка орнаменту пізньотри- пільської посудини з антропоморфними зображеннями.

Зокрема, в індуїзмі до на­ших днів зберігся звичай спалювання трупів по мож­ливості на березі священної ріки, коли попіл поховаль­ного вогнища кидається у воду ^llδ. Ймовірно, у три­пільців теж був поширений обряд трупоспалення, зафік­сований на пізньому етапі в могильниках софіївського типу B∙ Подніпров’ї.

На пізньому етапі в різ­них частинах ареалу розпо­всюдження трипільців виникають одразу кілька типів поховально­го обряду. У Подніпров’ї найбільш раннім (кінець першої половини пізнього етапу) є могильник біля с. Чапаївка, що на південній око­лиці Києва. Тут до поселення з північно-західного боку прилягав могильник із 31 похованням. Кістяки лежали у чотири ряди у ви­простаному положенні, головами на захід. Деякі супроводжувалися посудом, знаряддями праці з кременю і статуеткою. Наприкінці пізнього етапу у Подніпров’ї з’являються могильники софіївського типу (Софіївка, Червоний Хутір, Чернин, Завалівка), які включали від 16 до 200 поховань-трупоспалень. Перепалені кістки, а також поховальний інвентар (невеликі посудини, прикраси, знаряддя праці, зброя) складалися в горщиКи-урни або загорталися в ткани­ну і закопувалися у землю.

Зовсім інший обряд побутував у Подністров’ї та Північно-За­хідному Причорномор’ї. У с. Вихватинці Рибницького району Мол­дови протягом 1947—1959 рр. було досліджено могильник початку другої половини пізнього етапу, де знайдено 63 поховання-тру- попокладення. Небіжчика клали до овальної чи підпрямокутної ями у зібганому положенні, переважно на лівий бік, головою на північ або північний схід. Поховальний інвентар складався з посу­ду, знарядь праці з кременю, інших порід каменю, кістки, рогу, антропоморфної пластики. Грунтові могильники із скорченими на боці небіжчиками характерні і для пам’яток усатівського типу (Усатове, Маяки, Данку I, II, Данчени). Але тут існував ще й до­сить складний обряд поховання в курганних могильниках. Довко­ла могили будувалися грандіозні кромлехи, а ями перекривалися кам’яними закладами. Серед поховального інвентаря, крім посуду, багато прикрас і знарядь праці з міді.

Таким чином, обряд поховання трипільців фіксується лише на пізньому етапі, коли вони починають інтенсивно змішуватися з іноетнічним населенням, утрачаючи етнічну чистоту, а отже, і

¹¹⁵ Токарев С.А. Религия в истории народов мира. — M., 1976.

Рис. 140. Посудина з антропоморфними зо­браженнями та про­рисовка антропоморф­ного зображення. Кі­нець середнього Три­пілля (Гребені).

деякі традиції, набуваючи водночас нових, навіть у такій консерва­тивній сфері, як ідеологія.

Рис. 141. Ранньотрипільська “чара” (Гре- нівка).

Поява випростаних трупопокладень, розташованих рядами у могильнику біля Чапаївки, може свідчити про включення до скла­ду трипільського суспільства значної частини місцевого неолітич­ного населення дніпро-донецької культурної спільності, якому був притаманний саме такий обряд. Могильники софіївського типу є, очевидно, результатом поєднання трипільського обряду кремації та запозиченого, можливо у на­щадків середньостогівської спільності, звичаю закопу­вання останків у землю. Уса- тівські грунтові і курганні могильники виникли, оче­видно, внаслідок поєднання обряду, засвідченого в па­м’ятках вихватинського ти­пу, з обрядом нижньомихай- лівських та ямних племен. Щоправда, важко пояснити виникнення обряду трупопо- кладення у Вихватинському могильнику, але він також, очевидно, може свідчити про змішування трипільців із представниками іншого ет­носу. Щодо віри в життя після смерті може свідчити і

залишення в трипільських будинках цілого посуду, зер-

но терок, деяких знарядь праці перед ритуальним спаленням. Тобто недавно ще житлові приміщення ставали культовою пам’яткою, де продовжували жити душі померлих тут мешканців, яким залишені речі мали стати у пригоді у потойбічному світі ¹. Спалення ж бу­динків вказує на існування культу вогню, за допомогою якого здійснювався перехід з однієї якості в іншу. Так само поводилися і з гончарними печами. За спостереженнями дослідників перед тим як залишити випалювальні камери, їх заповнювали спеціально відібраними посудинами, що було своєрідним жертвоприношенням не тільки для умилостивления божества, котре опікувалося гончар­ством, а й з метою подальшого забезпечення виробництва. Цей ри­туал був, очевидно, складовою частиною великого ритуалу обли- шення поселень.

Духовна культура скотарів

Світогляд степового населення енеолітичної та ранньобронзової доби формувався під безпосереднім впливом тих змін, що відбувалися у господарстві та суспільному устрої, а саме в процесі становлення та розвитку рухливих форм скотарства та утвердження патріархальних відносин. Чільне місце в житті людей посідали проблеми утримання худоби (биків, овець, коней), яка стала основним засобом існування та добробуту степовиків. Це, в свою чергу, не могло не позначитися на релігійних уявленнях, як і взагалі на характері мислення, давнього степового населення. Ху­доба стає центром космогонічних уявлень про навколишній світ, посередником у спілкуванні з богами, яким надаються риси най­більш шанованих тварин, що спричинилося до значного поширення такого культу, як культ бика. Останні відігравали головну роль при жертвоприношеннях, у поховальних ритуалах тощо. Звичайно, на археологічному матеріалі важко розкрити всі сторони світо­сприйняття степових скотарських племен, проникнути в сутність їхнього мислення, реконструювати міфологію та систему уявлень про навколишній світ. Ця проблема ускладнюється ще й тим, що скотарські племена набагато бідніші щодо образного та наочного відтворення свого світосприйняття в предметах матеріальної та ду­ховної культури порівняно із землеробськими, зокрема трипільця­ми. Крім того, у діях степовиків досить складно відокремити міфо­логічне від практичного, ірраціональне від раціонального. Звичай­но, екстенсивність господарства, залежність від примх природи ве­ли до обожнення всього, що оточувало людей і не могло бути по­яснене. Але виходити лише з міфологічності світосприйняття сте­повиків буде помилкою. З відокремленням та розвитком спеціалі-

^llβ Зиньковский К. В. К процедуре исследований проблемы домостроительства трипольских племен // МАСП. — К., 1983. — Вып. 12. — С. 16—22.

2

Рис. 142. Реконструкція первісного вигляду кургану доби ранньої бронзи (2) біля с. Новий Світ (курган 2) (за А. В. Андросовим) та модель розрізу кургану (2) ям­ного населення з обрисами руйнації під впливом природних факторів.

зованого пастушого господарства раціональні знання набувають де­далі більш самостійного значення, що простежується навіть у по­ховальних обрядах, які на початкових етапах з появою курганів відзначалися суто релігійно-міфологічною зумовленістю з багатьма, з погляду сучасної людини, нелогічними та невиправданими діями, матеріальними і трудовими витратами. Але з часом у ритуалах з’являється раціональніший підхід і в оформленні курганів та мо­гил, і в характері та якості супроводжуючого інвентаря. Щоправда, в цілому кожна з груп степового населення дотримувалася протя­гом свого існування досить сталих ритуальних канонів. Саме тому поховання представників окремих культурних груп можна відно­сити до найбільш інформативних джерел у вивченні духовної куль­тури первісного населення степової смуги. До таких джерел нале­жать також культові речі — намиста з молоткоподібними амулета­ми, пластика з каменю та глини (3∞Mopφm та антропоморфні фігурки), кераміка, прикрашена нестандартними орнаментальними мотивами та сюжетами. Особливе місце у ритуальній практиці по­сідали монументальна кам’яна скульптура (антропоморфні стели), монументальне оформлення курганів у вигляді кромлехів, крепід, ровів тощо та сам процес будівництва курганів. Останні не лише засвідчили про значні соціальні зміни в суспільстві, а й закріпили їх в певній релігійно-міфологічній системі, символом якої і стали кургани. У наш час кургани розглядаються не просто як купи зем­лі, насипані над могилою шапками чи возами. Завдяки новітнім дослідженням археологів не викликає сумнівів не тільки суто технічна або архітектурна складність насипів, спорудження яких потребувало певного порядку та чіткої технологічної послідовності, й складна семантика цих споруд у системі релігійно-міфологічних уявлень їхніх будівників. Насамперед це стосується поховальних ритуалів та культів. Очевидно, що кургани — це лише деформовані з різних причин (внаслідок природних явищ, втручання людей) культові споруди, первісний вигляд яких відрізнявся від сучасно­го. Реконструкція такого вигляду надмогильних споруд, що стала нагальною потребою сучасного курганознавства, слугуватиме клю­чем до відтворення духовної культури степовиків, оскільки проллє світло на характер космогонічної системи поглядів скотарського населення степів. Зрозуміти цю систему вчені намагаються за до­помогою найдавніших писемних джерел, передусім збірки давньо­індійських гімнів “Рігведи”, створення якої відносять до другої по­ловини — кінця II тис. до н. е. Корені ж цієї усної традиції сяга­ють у глиб тисячоліть, до часів існування індоіранської або арійсь­кої спільності. Спираючись на основні міфологічні сюжети “Рігве­ди” та проводячи певні паралелі з обрядовою практикою давніх єгиптян та греків, деякі дослідники вбачають у курганах міфічний первісний пагорб — символічний початок організованого Всесвіту. У курганах втілена також символіка сонця. Ритуал поховання під курганом передбачав для небіжчика досягнення вічного блаженства або відродження та перевтілення в новому світі. Поховальна спору­да символізувала вічне житло, в якому забезпечувалися умови для відродження. Символами солярного культу вважаються кромлехи, крепіди та рови навколо курганів, які підкреслюють циклічність простору і часу, вічне оновлення життя, природи. Крім того, окре­мі дослідники вбачають у символіці курганних насипів відобра­ження головних міфів “Рігведи”, зокрема міфу про боротьбу бога грози та війни Індри із змієм Врітру або міфу про утворення Все­світу. Водночас космогонічність, покладена в основи курганного будівництва, вертикальна та горизонтальна будова KjrpraHHoro про­стору та могили не викликають сумнівів щодо кургану як засобу забезпечення умов для переходу та відродження померлого в іншо­му світі або забезпечення його безсмертя.

Перші KjrpraHH з’являються над похованнями населення ске- лянської культлэи. Це були ще невеликі насипи, іноді оточені кромлехом, що надавало їм вигляду кільця, заповненого чорнозе­мом із плоскою поверхнею. Для своїх могильників скелянці обира­ли здебільшого місцевості, де було достатньо природних пагорбів, або високі місця на вододілах, там, де пізніше будували кургани інші племена, зокрема ямної кулыури. На відміну від неолітичних традицій випростаних поховань скелянці репрезентують вже обряд у зібганому положенні на спині з випростаними або підігнутими pjrκaMH, кисті яких були складені на животі. Зігнуті ноги, як пра­вило, зберігали первісне положення колінами догори. Небіжчиків клали головою на схід, а тіло та дно могили щедро посипали чер- воною вохрою. Останній акт не тільки символізував кров або во­гонь очищення, а й сприяв головній меті ритуалу — відродженню померлого. Ці основні обрядові риси, що були привнесені ске- лянськими племенами, а саме зібганість положення небіжчика, східна його орієнтація та вохра, стали на багато віків визначаль­ними в поховальних ритуалах степового населення й були прита­манні населенню стогівської та дереївської культур, нижньоми- хайлівцям в енеоліті, ямному населенню та кемі-обинцям у ран- ньобронзовому віці. Щоправда, стогівцям та дереївцям не власти­вий курганний ритуал. Померлих вони ховали в грунтових мо­гильниках. А у нижньомихайлівців та ямників відбуваються ускладнення та певна трансформація ритуалів, спричинені особли­востями генези цих груп населення. У перших спостерігається по­ширення поряд із земляним насипом специфічних конструкцій у вигляді ровиків, кам’яних кромлехів та крепід, закладів, глиняних обмазок тощо. Небіжчиків ховали в овальних ямах, кам’яних скринях у зібганому положенні на боці з асиметричним положен­ням рук, коли одна випростана, а друга зігнута, кисть якої лежить на животі. Поховання супроводжувалися тризнами, які фіксуються у вигляді розкиданих на стародавній поверхні фрагментів битого посуду, кісток тварин. У ряді випадків поряд із тризною фіксують­ся святилища із стовповими конструкціями за межами кургану, залишки вогнищ, золи та вугілля.

Складні ритуальні дії відзначені у населення квітянської куль­тури, яке не перейшло до зібганого положення похованих, зберіга­ючи традиції випростаних поховань неолітичної доби. Але зміни торкнулися ритуалів і цього, досить консервативного населення. Вони починають будувати кургани над індивідуальними похован­нями або групами поховань. Небіжчиків ховали у вузьких ямах, дерев’яних та кам’яних скринях, у випростаному положенні та з випростаними уздовж тіла руками. Перевага надавалася східній орієнтації. Значне місце в ритуалі було відведене вогню та вохрі, оскільки вогнища та зола, а також тризна часто спостерігалися під курганними насипами, на давній поверхні, а померлих супровод­жували специфічні формовані шматки рожевої вохри у вигляді серцеподібних плиток, циліндрів, “хлібців”. Останні, на думку І. Ф. Ковальової, уособлювали уявлення про серце як осередок душі, життєвої сили, забезпечуючи можливість відродження по­кійного. Квітянське населення перейняло у нижньомихайлівців, з якими межувало, звичай огороджування курганів кромлехами та ровиками, а ті в свою чергу, запозичили у них культ вогню, виго­товлення формованих виробів з вохри тощо.

Рєпінське населення продовжило поховальну традицію, харак­терну для скелянського та стогівського населення. Покійників, зорієнтованих головою на схід, ховали у прямокутних ямах, пере­критих колодами. їхні руки лежали уздовж тіла, долонями донизу, зігнуті в колінах ноги, як правило, нахилені в один бік. Кургани були невеликими за розмірами, не складних конструкцій, хоча на півдні в зонах можливих контактів із нижньомихайлівцями відомі й невеликі кромлехи.

Зовсім інші поховальні традиції були притаманні мігрантам животи лівсько-вовчанської культурної групи, які наприкінці енео- літичної доби принесли в степи обрядові елементи землеробів. По­мерлих ховали у ямах, кам’яних скринях, підбоях у зібганому по­ложенні на боці, із зігнутими руками, кисті яких були перед об­личчям. Незвичайною для степових суспільств була орієнтація на південь та південний захід. Досить рідко використовувалася вохра. Схожого обряду дотримувалися протягом тисячоліть землеробські суспільства Карпато-Балканського регіону, відомий він у пізньо- трипільського населення вихватинської та усатівської культурних груп. З іншого боку, аналогічні обрядові ритуали існували у пле­мен майкопської культури.

Як бачимо, кожна з груп енеолітичного населення дотримува­лася досить стійких канонів при похованні одноплемінників,.що і фіксують археологічні дослідження. Це, в свою чергу, свідчить не тільки про етнокультурні особливості скотарського населення, а й про суттєву різницю в царині духовної культури, світосприйняття окремих племен. Звичайно, нашому розумінню непідвладні всі ета­пи ритуалу, з поля нашого зору випадають підготовка померлого до похорону, поховальна процесія, цикли поминання, жертвоприно­шення тощо. Різницю ритуалів підкреслюють характер та якість інвентаря. Так, найбільш яскравий та багатий інвентар супровод­жував елітні поховання скелянського населення. Це були висо­коякісні вироби з кременю, які ще, можливо, не були у вжитку, багаті мідні та черепашкові намиста, мідні браслети, скроневі під- віски, знаряддя праці, скіпетри тощо. Характерно, що у таких мо­гилах не було посуду, що показово для стогівських та дереївських племен. Водночас населення, в генезі якого певну роль відігравали землеробські традиції, найчастіше супроводжувало померлих кера­мікою. Це видно у нижньомихайлівців та у мігрантів животилів- сько-вовчанської групи. Найменш виразними щодо супроводжую­чого інвентаря були рєпінські поховання, обмежуючись, як прави­ло, одним, зрідка двома горщиками.

За доби ранньої бронзи нівелюється етнокультурна строкатість населення, встановлюється певна ритуальна уніфікованість, що вказує на загальну духовну єдність населення в межах ямної куль­турної спільності. Щоправда, ямне населення, порівняно з попе­редниками та сусідами, з погляду обрядовості було значно раціо­нальнішим та прагматичнішим. Незважаючи на поширення кур­ганних споруд, у ямників відсутні святилища, складні конструкції типу кромлехів, крепід. По суті, ВОНИ продовжують традиції того енеолітичного степового населення, яке дотримувалося досить об­меженого і найменш виразного зовні та щодо інвентаря ритуалу, який фіксується у стогівців та дереївців, а особливо у рєпінських племен. Ямне населення ховало своїх небіжчиків у прямокутних ямах, перекритих колодами або кам’яними плитами. Якщо похо­вання впускалося в уже існуючий курган, для перекриття робили­ся спеціальні виступи, після чого верхня частина засипалася, а камера з померлим залишалася вільною від землі. Небіжчиків хо­вали у зібганому положенні на спині та на боці. Часто ямні похо­вання утворювали цілі могильники в курганах, впускні поховання в яких розміщувалися по колу на периферії насипу. Тіла помер­лих, здебільшого обличчя, кисті, стопи, фарбували в червоний колір. Дно ям укривали підстілками з очерету, кори, трави, гілок дерев, шкірами або плетеними циновками.

Для ямного населення не прикметне багатство та розмаїття по­ховальних дарів. Це поодинокі горщики, вироби з кременю, каме­ню, кістки та рогу, що мали побутовий вигляд, нерідко з ознаками тривалого використання, а іноді і зовсім спрацьовані, непридатні для подальшого вжитку або зіпсовані при виготовленні. Це один із проявів раціонального підходу ямників до поховального ритуалу, не властивий населенню доби енеоліту. Це ж стає характерним і для курганного будівництва. Насипи набувають більш соціального значення з поступовою відмовою від первісного релігійно-міфоло­гічного змісту. Тому у ямників з’являються значні відмінності в розмірах курганних споруд. Водночас зникають такі зумовлені су­то релігійним змістом споруди, як кромлехи, ровики, креп іди. Спрощується і структура земляної споруди, в якій фіксується по­слідовність укладання окремих шарів і шматків дерну, взятих біля підошви кургану, навколо поховального майданчика з могилою в центрі. Очевидно, найпоширенішими були споруди у вигляді зріза­ного конуса, які досить швидко втрачали свої вихідні форми, оп­ливали і перетворювалися на напівсферу ще до того, як їх пере­кривали нові споруди. На завершальному етапі ямної спільності поширеними стають невеликі досипки до курганів, а при переході до ранньокатакомбного обряду курганне будівництво взагалі на деякий час занепадає.

Південні сусіди ямників — населення кемі-обинської культури, навпаки, зберегли складні культові традиції, які в енеоліті були притаманні насамперед нижньомихайлівським племенам, до того ж опосередковані впливами майкопської та дольменної культур Кав­казу. Це спричинилося навіть до ускладнення поховальних споруд. З’являються купольні конструкції, поширюються кромлехи, кре- піди. Особливостями обряду стають добре оброблені кам’яні та де­рев’яні скрині, внутрішні стіни яких іноді прикрашені різьбленим та мальованим поліхромним розписом.

Це складні композиції з хрестів,. трикутників, кіл, ялинок, комбінацій точок та клітин, які, безперечно, несли значне семан­тичне навантаження. На жаль, до цього часу ще не існує перекон­ливого тлумачення зображень на стінах кемі-обинських поховань.

Рис. 143. Поховання кемі-обинської культури біля ст. Мойсеївка (курган 5, посе­лення 4) у кам’яній скрині з розписом:

1 — виріб з дерева; 2 — глиняна чаша; 3 — бронзова обойма; I-VIII — плити з розписом (див. рис. 144, 2).

Деякі вчені вважали розпис звичайним декором та імітацією ки- лимівабоциновок, що прикрашали житла кемі-обинців. Але нині не викликає сумнівів складний семантичний зміст зображень, які відповідають певній системі поглядів, пов’язаних із поховальним ритуалом. Зокрема, існує думка, що розпис скринь відповідає ка_г лендарним системам, заснованим на спостереженнях за сонцем та місяцем, а конкретніше, певним, постійно повторюваним природ-

Рис. 144. Зразки розпису вохрою внутрішніх стін скринь кемі- обинських поховань:

1 — Рахманівка, курган 4, поховання 9; 2 — ст. Мойсеївка, курган 5, похо­вання 4; 3 — Великозиминово, курган 1, поховання 1 (за Л. П. Криловою, О. О. Мельником, А. В. Андросовим, В. Г. Петренко, Г. М. Тощевим).

Рис. 145. Антропоморфні стели доби ранньої бронзи:

1 — с. Підгорне, “Крестова могила”, поховання 8; 2 — Ковалівка І, курган 1, поховання 11; 3 — реконструкція жертовника поблизу с. Ближнє- Бойове (за А. О. Щецинським). ним циклам. Останні символізують в обряді уявлення людей про безсмертя, відродження померлих у найліпші для життя пори ро­ку. Дослідники вбачають в окремих сюжетах навіть відображення міфів, зокрема згаданого вище міфу про боротьбу Індри з Врітрою, посилаючись на досить стилізоване зображення людини, дерева життя та змія.

Особливе місце в культовій практиці давніх скотарів посідає кам’яна монументальна скульптура, яка є вагомим джерелом у вивченні світогляду окремих племен. Вона набула розповсюдження на степових просторах від Дону до Дунаю, де знайдено до 330 ста­туй, 220 з них сконцентровані в Буго-Дніпровському межиріччі. Як правило, ці скульптури перекривали поховання ямної культу- ри.,,3 енеолітичного часу відомі поодинокі поховання, що належали представникам нижньомихайлівської та квітянської культур, з якими можна було б пов’язати використання цих виробів. Застосо­вувалися кам’яні статуї і у кемі-обинському поховальному ритуалі. За своїми морфологічними ознаками кам’яні статуї поділяються на кілька класів, або груп. Так, російський дослідник О. О. Формозов склав еволюційний ряд із семи груп, починаючи від оброблених плит мигдалевидних обрисів без виступу і закінчуючи стелами з позначеними обличчям, руками, поясом та зображеннями на по­верхні. Д. Я. Телегін виділяє примітивні та складні стели. Перші мають вигляд схематизованих людиноподібних фігур із підтрикут- ним тілом та виділеною напівкруглим виступом головою; другі представлені статуями з добре проробленими деталями тіла та зоб­раженнями на ньому сокир, посохів, тварин та людей. Більш оп­тимальну класифікацію запропонувала Н. Д. Довженко, яка виріз­няє п’ять основних класів. Це стели-плити прямокутної форми без виступу-голови,у антропоморфні стели-плити прямокутних, підтри- кутних~та трапецієвидних обрисів з добре позначеним виступом- головою, фаллоїдні камені у вигляді прямокутних або овальних у перетині стовпів, менгіри та ідоли. Такий детальний поділ кам’я­ної скульптури має вирішальне значення для з’ясування законо­мірностей розміщення різних типів, чи класів, статуй щодо похо­вань різних груп населення доби енеоліту та ранньої бронзи, інтер­претації змісту пов’язаної з нею ритуальної практики та поход­ження монументального мистецтва.

Існують дві основні проблеми у вивченні стел. Перша стосуєть­ся належності їх до конкретних груп населення, друга — визна­чення їхнього місця в системі культів та ритуалів давніх скотарів. Досить довго панувала думка, що стели, знайдені в перекритті по­ховань ямного населення, були повторного використання, оскільки їхні нижні завужені частини не мали такої старанної обробки, як верхні, і були призначені явно для вертикального вкопування в землю. Це породило судження про існування більш давніх енеолі- тичних святилищ, що були зруйновані ямним населенням, а ка-

* За підрахунками Н. Д. Довженко. м’яні конструкції та стели використані повторно, але вже без свого первісного культового призначення, тобто як звичайний будівель­ний елемент. Ці зруйновані святилища Д. Я. Телегін вважає на­лежністю нижньомихайлівців, а О. М. Лесков — кемі-обинців, ві^ яких, на його думку, стели потрапили до ямників. А. О. Щепин- ський складні стели пов’язував з кемі-обинцями, a πp∞τi, при-’ мітивні —' з ямним населенням. Існують і інші гіпотези, але попри певні розбіжності їх об’єднує загальний скептицизм щодо виго­товлення стел ямним населенням і використання їх ямниками у культових цілях. До того ж складні культові споруди нижньоми­хайлівців типу кромлехів та крепід, а також виявлені за останні роки святилища із стовповими конструкціями біля курганів знач­ною мірою говорять на користь такого скепсису, тим більше, що ямним племенам справді доводилося використовувати для пере­криття могил частини кромлехів (плити, каміння) та крепід з більш давніх енеолітичних споруд. Відсутність зображень людини в камені спостерігається в східному ареалі проживання ямників між Доном та Волгою. Спроби ж пояснити це наявністю дерев’яних ідолів, що не збереглися, поки що не вдалося підтвердити фактич­ним матеріалом.і Тому не викликає сумнівів, що традиція виго­товлення антропоморфних стел була започатковаца не племенами ямної культури, а більш давнім енеолітичним населенням, а знач­ного поширення набула справді у нижньомихайлівців, від якйхі стели потрапили також до їхніх північних сусідів — квітянців. Причому у нижньомихайлівського населення традиція використан­ня каменю зберігається навіть у місцях, віддалених від його при­родних виходів, на відміну від ямних племен. Незрозумілою зали­шається також належність стел кемі-обинському населенню, оскільки вони не відрізнялися від тих, що зафіксовані у ямників, тобто на пе­рекритті. Зв’язки з Кавказом також не могли суттєво вплинути на монументальну скульптуру степовиків, оскільки для доби енеоліту та ранньої бронзи ні у майкопців, ні у населення дольменної культури не відзначене поширення антропоморфних скульптур.

Сама ідея монументального антропоморфного образу, на думку багатьох дослідників, зокрема В. М. Даниленка, О. М. Лескова, Н. Д. Довженко, виникла під впливом близькосхідної або перед- ньоазіатської цивілізації за посередництвом населення Кавказу. Ми ж вважаємо прийнятною й іншу гіпотезу^Якщо ідея антропо-? морфного образу і була привнесена у релігійно-міфологічну систему поглядів скотарів у вигляді монументальної скульптури, то це мог­ло трапитися ще за ранньоенеолітичної доби у період тісних кон­тактів скелянського населення із землеробами Балкано-Карпатсь- когоГрегіону. Згодом вона була переосмислена нижньомихайлівсь- ким населенням, землеробський компонент у формуванні якого підкреслювався вище.

Становлення антропоморфного чоловічого образу в мистецтві скотарів збіглося із формуванням та пануванням патріархальних відносин з особливим статусом чоловіка-патріарха-вождя і встано­вленням таких ранніх форм релігії, як культ предків, культ вождя та культ племенного божества, які уособлювали уже в суто людсь­ких чоловічих образах, з переважанням певних зооморфних рис як залишків тотемізму.

Але було б помилкою заперечувати участь ямного населення України у розвитку антропоморфної скульптури. Документально зафіксоване використання стел в обрядах населення ямної спіль- ності.\Тим самим здобуває додаткову підтримку думка про участь -місцевих енеолітичних племен у генезі ямного населення на тере-, нах степової України. Безумовно, ямні племена сприйняли і розви­нули основні культи, трансформувавши їх згідно із зміною форм скотарського господарства та суспільного устрою. Ритуали з вико­ристанням подоби людини (чоловіка) від енеоліту до рднньобронзо- вої доби пройшли певну еволюцію.уУ нижньомихайлівців стела бу­ла елементом окремих святилищ або стояла біля підніжжя кур­ганів, тобто постійних, відносно довготривалих культових споруд цатріархально-родового устрою. В ямників антропоморф і образи набули тимчасового, більш персоніфікованого щодо померлого ха­рактеру, що відповідало патріархально-сімейним традиціям. Н. Д. Дов­женко має сенс, вказуючи на двохетапність ритуалу у ямників, ко­ли після проведення необхідних ритуалів перед стелою (жертво­приношень, оплакування) монумент ховали разом із небіжчиком, часто супроводжуючи таку дію обрядом псування стели, тобто ри­туального знешкодження іпостасі померлого. Такий обряд має па­ралелі в реконструйованому за давньоіндійськими та хетськими писемними джерелами індоєвропейському поховальному ритуалі, коли, на думку В. В. Іванова, приносилися жертвоприношення свійських тварин перед тимчасовим “образом” — зображенням по­мерлого.

Щодо інтерпретації змісту ритуальних дій довкола стел та виз­начення характеру персонажа, який вони репрезентували, дослід­ники пропонували різні гіпотези. Однією з провідних можна вва­жати ідею, згідно з якою стели зображували видатних осіб, вождів, шаманів, повелителів стад тощо. Останніми роками набуває попу­лярності більш вірогідна гіпотеза про відповідність кам’яних ста­туй не зображенню конкретної особи, а певним духовним субстан­ціям чи уособленню універсального божества, близького ведійсько­му Пуруші. Останній уособлював першооснову Всесвіту, першо- пращура людини. Ця гіпотеза може бути зіставлена з ідеєю про зв’язок стел із культом предка-покровителя, який об’єднав віру в душу небіжчика та в її потойбічне існування з уявленням про об­рази тотемних пращурів, які почали уособлюватися в чоловічій іпостасі, та духів — покровителів роду чи патріархальної сім’ї.

Треба відзначити, що не всі кам’яністатуїмали тотожне сим­волічне та ритуальне значення^ Це залежало не тільки від етнічної належності населення чи хронологічного місця окремих його груп, а й від того, як саме втілювалися в монументальній формі ті чи інші образи. З цього погляду поділ стел на схематизовані, спрощені та складні, з деталями тіла та одягу, символічними зображеннями тварин, зброї чи людей має вирішальне зна­чення. /Остання група монументів представляє вже справжніх ідолів, не пов’язаних безпосередньо з похован­ням. Проте вони знайдені поблизу курганів або на курганах, чим нага­дують положення скіфських та поло­вецьких статуй. Безумовно, такі ідоли розташовувалися в центрах святилищ, пов’язаних з культом племінного бо­га, який поєднував у собі функції культурного героя-деміурга, творця усього сущого та уособлював небесні та атмосферні явища, пов’язані з культами небесних сил: сонця, дощу, грому — гарантами добробуту скота­рів. На певному етапі розвитку ско­тарського суспільства культ племін­ного бога конкретизувався в'особі бо- га-воїтеля, тотожного ведійському бо­

127" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup253/uch_uch7179/image/image126.jpg">

Рис. 146. Кістяні та бронзові шпильки-підвіски у населення животилівсько-вовчанської гру­пи:

1 — Вовчанськ І, курган 1, похо­вання 21; 2 — Виноградне, кур­ган 14, поховання 1.

гові Індрі та його першим втіленням. I_z Головною проблемою ли­шається визначення часу появи згаданих ідолів, найбільш відомі з яких Керносівський, Федорівський, Наталівський з Полтавщини та Дніпропетровщини, Казанковський, Ак-Чокракський, Верхньорі- ченський з Криму та ін. За аналогією з ідолами скіфів та половців, зображення предметів на яких повністю відповідали матеріальній культурі їхніх творців, т^і ідоли — уособлення племенного бога, бога-воїтеля — могли з’явитися у населення доби ранньої та серед­ньої бронзи, зокрема на завершальній стадії розвитку ямного насе­лення та під час появи катакомбних племен, у яких фіксуються і бронзові окуття ременів, чисельні кам’яні сокири, дерев’яні посо- хи-герлиги, зображення стоп на дні могили тощо. Ширша інтер­претація таких ідолів подана в наступному розділі.

Звернемося тепер до поховального інвентаря, який тим чи іншим чином сприяв переходу небіжчика в потойбічний світ і його відродженню. При цьому звичайні на вигляд речі набували сак­рального значення. Це були горщики з їжею або водою, певний набір або окремі знаряддя праці, прикраси. Безперечно, наявність і характер дарів у похованні залежали насамперед від притаманних небіжчикові за життя індивідуальних рис, а також від його со­ціального стану. Особливу увагу степовики приділяли похованням дітей, охочіше супроводжуючи їх речами. Найбільшою мірою це було властиве ямникам. Можливо, через їхні уявлення про повер-

кістяних

з

Рис. 147. Намисто шпильки та роговий амулет — сакральні речі в ритуалі ямного населення:

пронизок та підвісок-кликів, молоточковидні

1 — Василівка, курган 2, поховання 6; 2 — Баратівка, курган 1, поховання 19; 3 — Іванівна П, курган 1, поховання 8; 4 — Астаніне, курган 29, поховання 9.

Рис. 148. Ритуальні бронзові бляхи з пуансонним орнаментом:

1 — Відрадний, курган 22, поховання 16; 2—3 — Відрадний, курган 36, поховання 9.

нення душ померлих, перевтілення їх у дітей, що мають народи- тися в тому ж роду чи сім’ї.

Поховальний інвентар відігравав визначальну роль у подальшій долі небіжчика, відбиваючи характер “спілкування” з певним ко­лом божеств-посередників або поводирів у потойбічний світ, зокре­ма з богом підземного царства, тотожним ведійському Ямі. Залеж­но від цього небіжчиків супроводжували певні категорії інвентаря, що підкреслювали не тільки соціальний стан людини за життя, а й її особисті якості — хоробрість, доброту, майстерність тощо. Від них залежали подальші перевтілення небіжчика.

Найбільш виразними речами, що супроводжували в царство мертвих, були намиста з кістяних пронизок, ікол хижаків та со­бак, специфічних культових амулетів, так званих молоточковид- них шпильок, які зрідка доповнювалися круглими бронзовими бляхами, прикрашеними геометричними візерунками солярного типу. Традиційно дослідники відносили ці шпильки до культу би­ка, як і так звані рогатковидні амулети з двома виступами-ріж- ками. Голівки молоточковидних шпильок з двома дисками відпо­відають солярній символіці. Російський дослідник В. Я. Кияшко вважає шпильки частиною індивідуальних вівтарів і надає їм складного полісемантичного змісту, вбачаючи в них мініатюрні мо­делі світового дерева, яке об’єднує небо та землю. Тут є місце мо­тивам жінки, змія, сонця, тотемного пращура. Основну роль у по­ховальному обряді відігравали посередництво на шляху в потойбіч­ний світ та запорука відродження в майбутньому.

Важливе значення надавалося посуду та його орнаментиці, в якій, на думку дослідників, була закодована сонячно-космічна сим­воліка. Щоправда, ямне населення прикрашало горщики досить

Рис. 149. Ямний посуд із складними семантичними орнаментальними зображен­нями:

1 — Привільне, курган 3; 2 — Балки, “Довга могила”, поховання 25; 3 — Холмське, курган 1, поховання 7 (З — шкіра) (за С. М. Ляшко, А. В. Гудковою, Є. Ю. Новицьким).

Рис. 150. Культова скульптура з каменю (Златопіль, курган 17, поховання 6).

Рис. 151. Кремінна скульптура (Василівна, курган 1, поховання 6).

схематизованими, спрощеними композиціями з відбитків шнура, гребінців, защипів, наколів, що є особливістю саме культури ско­тарів як енеолітичного, так і значно пізнішого часу. У цій геомет­рично закодованій інформації дуже важко розкрити ритуальний зміст. Можливо, що сама орнаментика вже втратила своє первісне значення, набувши суто декоративного, традиційного характеру. Але трапляються посудини з аритмічною орнаментикою і певним сюжетом, які можна розглядати як певні космогонічні мотиви, поєднані в композиційну систему. Вони складають стилізовані зоб­раження дерев, зміїв, символів землі та неба у різних комбінаціях. Це дає змогу розглядати їх як відображення світового порядку, благополуччя тощо, вбачати тут основи творчості індоєвропейців.

У степового населення було поширене вшанування свійських тварин. Культ бика досить яскраво проявляється за енеоліту у вигляді кромлехів, викладених із черепів цих тварин довкола по­ховань, пов’язаних з космічним символом сонця. У ямного насе­лення, крім вищевказаних рогатковидних амулетів-підвісок, культ бика уособлювався в так званих букраніях — невеликих схемати­зованих зображеннях голови тварини. У деяких племен ямної культури з поховальним обрядом пов’язані покладені поряд череп та кінцівки бика. Але певних закономірностей у проявах даного культу в поховальних ритуалах як енеолітичного, так і ямного на­селення зафіксувати не вдалося. Можливо, більшу увагу скотарі приділяли культу бика поза курганами, зокрема при принесенні жертвоприношень на сімейних та родових святилищах. Бик завж­ди вважався священною твариною, символом чоловічої сили та ро­дючості. Він увійшов до міфів як першородна худоба, котра ство­рила все суще на землі.

Культ коня з’явився ще у скелянського населення, про що свідчать чудові кам’яні скіпетри у вигляді голови коня. На Де- реївському поселенні відкрито, на думку Д. Я. Телегіна, святилище із залишками ритуального поховання черепа та кінцівок ніг коня та двох собак, що дало підстави стверджувати розповсюдженність культу коня у дереївців.

Очевидно, поширеним був і культ вівці, уособлений пізніше в образі ведійського божества — козлоногого Пушана. Саме з прооб­разом цього божества деякі дослідники пов’язують знахідки в по­хованнях щелеп, кінцівок, астрагалів та ратиць вівці.

Бик та вівця (корова та коза) найчастіше виступали жертов­ними тваринами при проведенні поминок в енеолітичну добу. Саме кістки перелічених тварин знаходять археологи серед решток за­упокійних тризн.

Таким чином, разом із становленням і розвитком спеціалізова­ного скотарського господарства та перебудовою соціальних відно­син у суспільстві, відповідно до нових життєвих реалій формувався новий світогляд степовиків. Попри значну роль тотемізму та ані­мізму відбувається перетворення тварин-тотемів у антропоморфних чоловічих предків, відомі також перехідні зоо-антропоморфні обра­зи. Зрештою на арену виходять могутні племінні боги-покровителі. Виникає певний пантеон божеств — праобраз пантеонів “Рігведи” та “Авести”, складаючи основу індоіранської міфології. З часом формується уявлення про космос та закономірності руху небесних світил, з чим була пов’язана орієнтація померлих у курганах; ство­рюється, очевидно, навіть штучна модель космосу. Циклічні при­родні та кліматичні зміни, дні весняного та осіннього рівноденства, зимового та літнього сонцестояння, що відігравали важливу роль у житті первісної людини, веденні господарства тощо, не могли бути зафіксованими без спостережень за закономірностями руху та фаз небесних світил, ритмів зміни природи. Це зумовило появу певної системи понять, що закріпилася саме в релігійно-міфологічних об­разах і використовувалася не тільки на практиці, а й у культурній сфері, тим більше, що вони були тісно переплетені в житті давніх скотарів. Найяскравішим символом того часу став курган — ви­датна культова та архітектурна споруда наглих пращурів.