Глава З СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ

Вивчення суспільного устрою неолітичного насе­лення України є досить складною проблемою, що пов’язано пере­дусім з обмеженістю джерел. Практично бракує повноцінних дан- них про неолітичні поселення, їхню величину, планіграфію, а та­кож чисельність, розміри та форму жител.

В цілому рівень розвитку продуктивних сил за доби неоліту не давав можливості невеликим групам людей існувати автономно від суспільства протягом тривалого часу. Періодично виникали госпо­дарські та демографічні кризи, що змушували людину шукати вихід з них в організації широкої соціальної сітки. Зросла осілість, і поряд із цим постала проблема успадкування власності, передусім права на володіння землею в суспільствах із розвинутим землероб­ством. Тому чоловіки починали підшукувати собі дружин не у відо­кремлених громадах, як це було раніше, а у найближчому сусідстві чи навіть у самій громаді, що посилювало ізоляцію громад та їхню внутрішню консолідацію. Так, на кордонах контактів населення різних культурно-історичних спільностей, основою господарства яких були мисливство та рибальство (або мисливство та скотар­ство), виявлено пам’ятки з синкретичною матеріальною культурою. Наприклад, є поселення, в керамічних комплексах яких поєднано риси азово-дніпровських та києво-черкаських традицій або сурсь- ких та нижньодонських. Здебільшого такі поселення фіксують, ймовірно, існування громад із представників двох культурних груп, у тому числі і такі, що складалися внаслідок змішаних шлю­бів. Зовсім інша картина простежується по матеріалах пам’яток контактних зон з носіями культур лінійно-стрічкової та мальованої кераміки, у господарстві яких значну роль відігравало землероб­ство.

Звуження соціальних зв’язків за періоду неоліту, особливо се­ред землеробського населення, ускладнювало нейтралізацію демо­графічних та господарських криз, що передбачало необхідність удосконалення суспільної організації. Нова соціально-економічна ситуація відобразилася, ймовірно, у паралельному існуванні двох діалектично взаємопов’язаних структур: родової та громадської, характерні риси яких відтворено переважно за матеріалами етно­логії. Родова організація базувалася на соціальній родинності. Са­ме вона визначала права, обов’язки та відповідні моделі поведінки людей. При цьому визначені відносини між людьми автоматично зумовлювала не стільки формальна родинність, скільки прийняті ними на себе обов’язки та права давали можливість включати лю­дей у коло тих або інших родичів. На думку дослідників, за доби неоліту люди чітко розрізняли родичів по крові та псевдородин- ність, у багатьох неолітичних суспільствах також визнавали рів­ний внесок батька та матері у формування фізичного вигляду лю­дини. Це надавало неабиякого значення зв’язкам як з батьківсько­го, так і з материнського боку, навіть за умов унілінійності ^[62].

Тому найважливішою соціальною одиницею був рід, який об’єднував людей, що походили від одного й того самого предка або вважали символом своєї єдності одну й ту саму тотемну тварину. Рід мав єдину назву і, звичайно, являв собою екзогамну групу*. Шлюб у такій ситуації зумовлював виникнення особливих від­носин не тільки усередині шлюбної пари, а й між родичами по­дружжя. Основною функцією роду було регулювання шлюбних та міжродових відносин.

Декілька родів могли створювати більш значну, здебільшого теж зкзогамну єдність, яку етнологи називають фратрією. Остання як єдине ціле виступає рідко.

Роди або фратрії, між якими діяли усталені шлюбні зв’язки, об’єднувалися в племена, універсальною рисою яких була тенден­ція до ендогамії.

Невеликі території, на яких були розповсюджені пам’ятки окремих неолітичних культур в Україні, ймовірно, належали насе­ленню одного племені. Культурно-історичні області, утворені кіль­кома спорідненими археологічними культурами, мабуть, демон­струють традиції союзу племен. Вони формувалися двома шляха­ми. У першому випадку, що репрезентований пам’ятками сурської та маріупольської культурно-історичних областей, група (союз) споріднених племен утворилась внаслідок сегментації одного пер­винного племенного об’єднання. Про це свідчить насамперед посту­пове розширення території носіїв сурських та маріупольських тра­дицій. Так, найархаїчніші сурські пам’ятки досліджено лише у степовому Подніпров’ї, де у другій половині VI тис. до н. е. сфор­мувалися традиції вказаної культури. На цій території сурське на­селення мешкало до останньої чверті V тис., коли внаслідок ариди- зації погіршились умови життя у південних районах степу, що призвело до вимушеного відтоку частини їхніх мешканців. Носії сурської культури частково вимушені були переселятися на північ степу у райони сучасного лісостепу. Наприкінці V тис. сурське на­селення мешкало на середньому Доні (поселення Черкаське та Уні­верситетське), у басейні річок Оскол (Олександрія), Айдар (Підго- рівка), Кальміус (Роздольне), Самара та Орель (Богданівна, Турова Гора). Різною потім була і подальша доля цих груп сурського насе­лення, що так далеко розселилися. Але певний час вони ще збе­рігали родинні традиції, які їх об’єднували у велике соціально- етнічне угруповання. Складніша картина простежується за мате­ріалами маріупольської культурно-історичної області. Найдавніші культурні традиції цієї історичної спільності представлено ниж- ньодонською археологічною культурою, котра сформувалася близь­ко середини V тис. до н.

Наступний етап сегментації племен останньої був викликаний, навпаки, аридизацією клімату наприкінці V тис. до н. е., коли частина степового населення переселяється на північ у нове куль­турне та природне середовище. Внаслідок цього процесу сформува­лися нові культурні спільності: самарська у Середньому Поволжі, воронезько-донська у Середньому Подонні та вірьовкінська група пам’яток у черкаському Подніпров’ї, в басейнах Орелі, Самари та Сіверського Дінця.

Доказом формування маріупольської культурно-історичної об­ласті внаслідок сегментації первинного племені є існування у кож­ної з трьох культур, для яких відомі могильники (азово-дніпровсь- ка, нижньодонська та самарська), двох, ймовірно, родових похо­вальних традицій, які здебільшого співпадають і різняться лише незначними деталями. Це змушує шукати традиції спільних пред­ків для всього маріупольського населення, відкидаючи думку про виникнення спільних культурних рис у поховальному обряді вна­слідок тісних контактів або стадіальності розвитку.

По-іншому сформувалася культурна єдність дніпро-донецького населення, що займало майже всю лісостепову Україну. Кожна з культур дніпро-донецької області склалася на місцевій основі. У розвинутому вигляді ці традиції були принесені лише у Надпо- ріжжя, куди проникли з лісостепу окремі нечисленні групи дніпро- донецького населення. Основи дніпро-донецької культурної єдності були закладені ще у мезолітичний час як наслідок визначеної культурної безперервності, коли підвищена щільність міжгромад- ських контактів сформувала єдність форм, у яких люди здійснюва­ли свою життєдіяльність.

Тісні зв’язки збереглися і пізніше. Так, наприклад, завдяки їм у процесі неолітизації майже по всій території лісостепової Ук­раїни розповсюдилася кераміка, що склалася в однієї з груп дніп- ро-донецького населення Середнього Подніпров’я. Тісні контакти пізніше сприяли й передачі нових елементів культури, що з’явля­лися у населення будь-якої з дніпро-донецьких груп.

Аналіз поховальних традицій дніпро-донецького та маріуполь­ського населення показав, що їхні племена складалися з двох родо­вих або фратріальних традицій. Рід за час свого розвитку поступо­во розпадався на сегменти різного рівня ієрархії. Головним був лінідж, куди входила група близьких родичів однієї громади, що чітко простежували між собою родинність та свою генеалогічну лінію на 3—4 покоління. Лінідж звичайно складав родове ядро громади і поряд з іншими лініджами відігравав основну роль в ор- галізації повсякденного життя близьких родичів на поселенні ^[63].

Вагому соціальну одиницю усередині роду являв собою суб- клан, який об’єднував декілька лініджів. На відміну від роду, чле­ни якого були широко розсіяні по спільній території, члени суб- клану жили у сусідніх поселеннях. Саме у його рамках відбувались ініціації, шлюбні та поховальні церемонії..

Існування подібної родової структури у неолітичного населення України підтверджується матеріалами могильників дніпро-донець- кої та маріупольської культурно-історичних областей, більшість яких дійшла до нас у незруйнованому стані й складалася з ЗО—170 поховань. Значні серії останніх мають статево-вікові характеристи­ки. Визначення культурної належності неолітичних могильників України та їхньої хронології надало унікальну можливість для со­ціальної реконструкції неолітичних суспільств.

Аналіз поховального обряду та статево-вікового складу показав, що у кожній культурі є дві великі групи поховань, що відмінні за орієнтацією небіжчиків та набором інвентарю.

У києво-черкаських могильниках дніпро-донецької культурно- історичної області дві групи поховань різняться орієнтацією, по­ложенням рук небіжчика та, меншою мірою, інвентарем. Для по­ховань, орієнтованих на північ, прикметними є витягнуте вздовж тіла положення рук, прикраси із зубів риби та оленя. У поховань південної орієнтації кисті покійників здебільшого були складені на тазових кістках, а серед інвентарю рідко трапляються зуби риби та оленя і значно частіше — кістяні вістря.

У азово-дніпровській та києво-черкаській культурах відомі мо­гильники, що складаються з поховань однієї з груп, та некрополі з одночасним похованням обох обрядових груп. Пояснити існування у рамках однієї культури двох типів поховань можливо, лише припустивши, що вони віддзеркалюють дві родові поховальні тра­диції. При цьому могильники з похованнями однієї групи можна вважати родовими; некрополі, де поховані померлі обох груп, — громадськими.

Родові могильники азово-дніпровської культури маріупольської культурно-історичної області у незруйнованому стані складали по­над 100 поховань. Про їхнє функціонування протягом тривалого часу (близько 500 років) свідчать ярусність поховань та зруйнуван­ня найраніших з них. На розташованих недалеко один від одного пам’ятках простежується цікава закономірність: некрополі одного роду, із західною орієнтацією померлих, містилися на правому бе­резі Дніпра; могильники другого роду, із східною орієнтацією, — майже навпроти, на лівому березі. Розташування некрополів двох родів, що підтримували тісні шлюбні зв’язки, на протилежних бе­регах ріки відмічає В. В. Євсюков ^[64]. Інший рід, указував він, часто ототожнюється з потойбічним світом, тому між потенціаль­ними нареченими має бути водна перешкода.

Незруйновані могильники першого періоду азово-дніпровської культури складалися звичайно з трьох рядів та належали, мабуть, членам субклану, що жили у близько розташованих поселеннях. Субклан включав, судячи з матеріалів, три лініджи, члени яких ховали своїх померлих в окремому ряді.

Азово-дніпровські могильники були місцем складних поховаль­них церемоній, що відбувалися, мабуть, у рамках субклану. Для V тис. до н. е. від них залишилися вогнища та звалища каменів на поверхні пам’яток. У першій половині IV тис. до н. е., з усклад­ненням обряду поховання, на поверхні могильників з’являються жертовні площадки із кістками тварин, розбитим посудом, прикра­сами та знаряддями праці. Померлих тоді ховали не в індивідуаль­них ямах у рамках ряду, а в ямах для численних поховань, конту­ри яких було видно на поверхні, або ж вони мали перекриття та вихід. Судячи з кількості похованих, яка рідко перевищувала 15 чоловік, та з статево-вікового складу, у цих ямах ховали най­ближчих родичів у рамках лініджа.

Києво-черкаське населення дніпро-донецької культурно-істо­ричної області мало близько ЗО поховань, здебільшого однорядних родових могильників. Більшість із них функціонувала протягом тривалого часу, про що свідчить їхня ярусність. Ці могильники розташовувалися на невеликій відстані один від одного, створюючи групи, наприклад біля Вовнізького та Вільного порогів. Загальні закономірності зміни поховального обряду дають змогу синхроні­зувати могильники усередині груп та припустити їхнє одночасне функціонування. Однак при всій близькості обряду та інвентарю, набір останнього у кожному некрополі групи мав свої невеликі особливості. Наприклад, у групі біля Вовнізького порога для похо­вань Вовнізького могильника № 1 найприкметніші прикраси із зу­бів риби, у Вовнізькому могильнику № 3 — їх немає, зате біль­шість поховань супроводжувалися зубами оленя, не типовими для Вовнізького могильника № 1. У Ясиноватському № 1 некрополі цієї самої групи знайдено черепашки Unio, не відомі у двох інших могильниках, і так далі.

Ці спостереження дають можливість припустити, що києво-чер- каські некрополі належали лініджам, а їхні групи фіксують місце поховання членів субклану.

Аналіз статево-вікового складу померлих, похованих у родових могильниках, показав, що кількість чоловічих поховань там у 2—5 разів перевищує кількість жіночих. У них поховані чоловіки пере­важно зрілого та похилого віку — від 60 до 90 % усіх чоловічих поховань. Там, де антропологи визначили вік точніше, виявилася найбільша кількість поховань чоловіків, яким було за 40 років. У родових києво-черкаських некрополях поховання жінок поодинокі, а в азово-дніпровських були поховані здебільшого жінки післятри- дцятип’ятирічного віку. Усі ці факти свідчать, мабуть, про існу­вання патрилінійного роду у києво-черкаського та азово-дніпровсь- кого населення, коли у родових могильниках ховали чоловіків, яким, як правило, було за 35—40 років, а також вдів, що поверну­лися у поселення свого роду. На користь існування патрилінійного роду промовляє й те, що всі достовірно зафіксовані незруйновані поховання дітей сумісно з дорослими були здійснені разом з чоло­віками, які за віком могли бути їм батьками.

Крім роду, у добу неоліту важливою ланкою соціальної орга­нізації була громада. Вона являла собою виробничий та соціально- побутовий колектив, з самоуправлінням, поєднаний сумісним меш­канням, який складався з представників декількох родів. Громада виступала безпосереднім виробником матеріальних благ, і її скла­довими частинами були сім’ї. Судячи з величини знайдених посе­лень та враховуючи етнографічні дані, можна припустити, що у більшої частини неолітичного населення України громада форму­валась на основі одного роду або його підрозділу, члени якого складали ядро общини. Остання її частина була представлена людь­ми іншого роду, що прийшли по шлюбу або були адаптовані іно- племінниками. Чисельність подібних однородових громад колива­лась від 25 до 400 чоловік.

Наприклад, буго-дністровські поселення складалися з невели­ких будівель, площею від 6 до 50 м², кількість яких не перевищу­вала 10, а число мешканців, мабуть, — 100 чоловік. Громади у на­селення з розвинутим землеробством (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) були більшими, про що свідчать величина будов (від 12 до 280 м²) та їхня кількість.

Однак матеріали громадських азово-дніпровських та києво-чер­каських могильників свідчать, що їхні общини складалися з чо­ловіків та жінок двох родових груп, тобто були гетерогенними. До останніх відносять общини, які включають представників декіль­кох родів, як чоловіків, так і жінок. Однак у цих могильниках пе­реважали померлі однієї з двох родових груп, що дає змогу при­пустити все-таки 'існування основного родового ядра та нечис­ленність представників другого. Подібна структура могла склада­тися за кризових ситуацій, які, на думку В. Р. Кабо, були звичним явищем у первісній історії. Саме пластичність, гнучкість, внутріш­ня мінливість первісної громади, її' вміння пристосовуватися до на­явних екологічних, демографічних та соціально-економічних умов були причиною, що зумовила стійкість цього інституту ^[65].

Для відтворення людських ресурсів однородова громада повин­на була спиратися на шлюбні зв’язки з іншими громадами. Зна­чення цих зв’язків у добу неоліту зросло. За умов низького рівня розвитку виробничих сил окремі громади були не застраховані від господарських криз та ворожих нападів, які тоді почастішали, оскільки загальне збільшення кількості населення призводило до порушення майнових прав та до використання чужих мисливських і риболовецьких угідь, крадіжок, потравів посівів. Траплялися та­кож навали з метою захвату дітей та жінок для збільшення роз­мірів своєї громади. Всі ці обставини вимагали зміцнення міжгро- мадських контактів, чому сприяли проживання членів одного роду у кількох громадах, шлюбні зв’язки, регулярні обміни матеріаль­ними цінностями, періодична взаємодопомога.

Склад громад міг бути нестабільним, але стабільною залиша­лась їхня територія, що мала визначені кордони або центр, як сим­волічний, так і реальний, — який-небудь елемент ландшафту. Зем­ля розподілялась так, аби створювати для групи сусідів громад найсприятливіші умови природокористування в усяку пору року. Це здійснювалося через обмін територіями та ресурсами. Коли, на­приклад, посуха загрожувала залишитися будь-якій з громад без засобів до існування, остання знаходила їх на землі сусідів, з яки­ми була пов’язана родинними та шлюбними узами ^{[66] [67].}

При загальній близькості неолітичні громади мисливців та ри­балок відрізнялись від громад, що вели виробниче господарство. За умов привласнюючої економіки громади мали гнучку організацію, чисельність членів якої періодично змінювалася, що було безпосе­редньо пов’язано з природно-кліматичними умовами, видобутими ресурсами та внутрішньою соціальною напруженістю ³.

У землеробсько-скотарських громадах розвиток виробничого господарства формує інститут власності та порядок її наслідування, особливо права на оброблену ділянку землі та володіння свійськи­ми тваринами. Це, своєю чергою, сприяє зміцненню сім’ї та ро­звитку генеалогій. Стає важливим факт успадкування статусу гла­ви сімейства та сімейного майна. Крім того, виробниче господар­ство обмежувало рухливість громади та звужувало її соціальні зв’язки, посилюючи ізоляцію та внутрішню консолідацію. Люди починали шукати дружину не у віддалених громадах, як раніше, а у близьких сусідів або в іншому лініджі своєї громади. Зростання її у населення з розвинутим землеробством (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) добре фіксується архео­логічно поодинокими елементами запозичених традицій у їхній матеріальній культурі.

Вищим органом влади у громаді, за даними етнологічних спо­стережень, було зібрання членів громади. Для ухвалення рішення потрібна була підтримка більшості, незгодні могли залишити гро­маду. Однак загальної думки та норм колективної моралі часто.бу­ло недостатньо для управління суспільством. Потрібні були люди, що підтримували б ці норми своїм авторитетом. У невеликих одно- родових громадах, що займалися привласнюючим господарством, лідером була людина з досвідом та знаннями, головним чином у господарському житті: наприклад, мисливець або рибалка, якому найбільше щастило, а враховуючи, що досвід накопичувався з ро­ками, — один із найстарших чоловіків. Великого значення надава­ли й магічним знанням, тому лідер міг бути одночасно і шаманом. Однак лідери ще не мали економічних привілеїв, що підтверджу­ється і однаковим статусом поховань усіх членів громади. Влада не підлягала успадкуванню.

Із зростанням громади та збільшенням обсягу виробництва від­сутність успадкування влади породила систему лідерства. У рамках громади зросла кількість чоловіків, що мали необхідний статус та знання. Це викликало суперництво, де враховувалися фізична си­ла, господарські та організаторські навички, знання звичаїв, куль­тів та інші переваги. Вибір лідера залежав також від розміру гру­пи, що його підтримувала. Число підтримуючих, куди входили пе­редусім родичі, збільшувалося за рахунок бенкетів, розширення шлюбних стосунків і подання допомоги родичам та іншим членам громади. Це вимагало від лідера великих майнових витрат, що скорочувало число претендентів на цю роль.

З розвитком права власності та принципів його наслідування функції влади ускладнювалися. Лідери насамперед повинні були володіти спеціальними знаннями та досвідом, передача яких допо­магала наступникам затвердити своє керівництво. Важливу роль відігравало і успадкування матеріальних цінностей. Все це зміцню­вало роль лідера у забезпеченні наступництва. Він міг вибирати собі заміну серед близьких родичів, однак його наступника повин­на була визнати вся громада. Мабуть, подібні лідери були поховані із знаками влади — булавами у Маріупольському могильнику. Цікаво, що вони належали до різних родів.

На основі природного розподілу праці склалася статево-вікова організація суспільства, тобто розподіл його членів за принципом статі і віку. Суспільство складається з індивідів, що засвоїли со­ціальні норми та навички поведінки, характерні для даної людсь­кої групи, та знайшли своє місце у системах соціальних зв’язків. Процес соціалізації, особливо у чоловіків, міг тривати багато років: дитинство (від 0 до 3—4 та від 3—4 до 8—10 років), отроцтво (від 8—10 до 13—15 років), юність (від 13—15 до 17—25 років). Дорос­лими, звичайно, вважалися чоловіки від 17—25 років, жінки мали переходити у цю категорію раніше, вступаючи у перший шлюб. Статево-вікові групи, як правило, характеризувалися різницею у нормах поведінки, престижу, привілеях.

Найважливіші щаблі розділяли хлопчиків, що не пройшли об­ряду ініціації; юнаків; чоловіків та жінок, які вступили у шлюб; людей похилого віку. Юнаки після ініціації потрапляли у віковий клас, який часто виконував роботи, що вимагали сили й організо­ваних зусиль: колективні полювання, корчування дерев, випас та охорона великих стад. Вони складали основу загонів, що боролися під час зіткнень.

Статево-віковий розподіл неолітичного суспільства досить добре простежується по матеріалах могильників Подніпров’я. Вивчення їхнього поховального обряду показало залежність набору інвентарю від належності померлого до якогось визначення вікового класу. Стандартний інвентарний набір азово-дніпровських та києво-черка- ських поховань складався з кременевих виробів, черепашок, кістя­них гостряків. У обох груп населення дитячий поховальний інвен­тар відрізнявся від дорослого. У азово-дніпровських могильниках поміж нього бракує знарядь праці з кременю, у києво-черкаських — черепашок Unio. Частина азово-дніпровських дитячих поховань ма­ла нестандартний поховальний одяг, який був збагачений рідкіс­ними для цієї культури прикрасами: перламутровими та кістяними намистинами, намистом із зубів риби. У носіїв києво-черкаської культури дитячий одяг, на відміну від одягу дорослих, так не при­крашався, він мав лише поодинокі підвіски. Підлітки, кістяки яких визначено лише у києво-черкаських пам’ятках, за прикраса­ми поховального одягу близькі дітям.

В обох культурах чоловіки та жінки мали різний поховальний одяг. Так, у києво-черкаського населення чоловічі вбрання були прикрашені зубами оленя, а жіночий одяг — зубами риби. У азово- дніпровській культурі підвіски-нашивки поки що знайдено лише на одежі чоловіків 20—35-річного віку. Загалом необхідно відміти­ти, що за поховальним обрядом 17—20-річні чоловіки та жінки не відрізняються від вікової групи 20—35 років. Це дає змогу припус­тити, що юнаки переходили у розряд дорослих близько 17 років.

Вивчення поховального обряду підтверджує специфіку соціаль­ного статусу чоловіків та жінок, поєднаних у шлюбі та забезпе­чуючих відтворення общини. В Україні відомі києво-черкаські та азово-маріупольські громадські могильники, де ховали членів двох родів, які складали общини цих груп населення. Порівняння ста­тево-вікового складу общинних та родових могильників показує, що при майже однаковому числі дітей вони відрізняються співвід­ношенням чоловічих та жіночих поховань. Якщо у родових некро­полях чоловічих поховань значно більше, ніж жіночих, то в об­щинних — їхня кількість приблизно однакова. Матеріали першої хронологічної групи Вільнянського могильника та Госпітального горба свідчать, що в общинних могильниках ховали чоловіків та жінок, що забезпечували відтворення общини. Так, у Вільнянсько- му могильнику поховані чоловіки від 20 до 35 років (близько 70 % усіх чоловічих поховань) та зрілі чоловіки, а також жінки цих вікових груп, при цьому лише одна жінка була старша за 35 років. Не виключено, що стать у частини жінок, померлих до 20 років, антропологові не було змоги виявити, й вони віднесені до числа людей юнацького віку. Мабуть, в общинних могильниках ховали подружжя та дітей, якщо їхню смерть розділяв невеликий про­міжок часу. Саме поховання у цих могильниках дорослих 17—35 років та дітей, для яких характерні найбільша кількість інвентар­них поховань та найбільший різновид інвентарю, пояснює числен­ність та багатство інвентарних наборів таких могильників маріу­польської області, як Маріупольський, Микільський (з розкопок О. В. Бодянського) та Госпітальний горб.

Установка на обов’язковість участі у біосоціальному відтворенні колективу діяла практично у кожному суспільстві, незалежно від рівня його соціально-економічного розвитку та культурної прина­лежності. Повноправною вважалася лише людина, що лишала за собою потомство ³. Крім того, шлюб давав чоловікові та жінці від­носну економічну самостійність, чого не могли досягти вдови та одинаки через обов’язковий статево-віковий розподіл праці. Існу­вання домашнього господарства як економічної одиниці забезпечу­валось поєднанням чоловічих та жіночих видів діяльності ^{[68] [69]. Мож­ливо, неповноправний статус вдів та бездітних жінок фіксують жіночі поховання без прикрас поховального одягу у родових мо­гильниках Подніпров’я.}

Однак азово-дніпровські та києво-черкаські могильники пока­зують, що сім’я у неолітичного населення України ще не відокре­милась як соціально-економічна одиниця. Так, подружжя не хова­ли разом, намагаючись, особливо у києво-черкаських могильниках, розміщувати поруч членів одного роду. Подібний поховальний об­ряд відповідав стану суспільства, коли чоловік створював жіночу клітину в общині, де цілісність общини була представлена колек­тивом чоловіків, а мінімальна соціальна клітина — жінка з діть­ми — була при колективі.

Функції жінки в общині були направлені на забезпечення внутрішньообщинного біосоціального відтворення. Вони пов’язані з відтворенням індивіда та підтриманням економічної основи власно­го осередка, що складався з жінки, її дітей та, частково, чоловіка. Зовнішнім середовищем для жінки були сама община та її осеред­ки з інших жінок та дітей. Взаємодія з ними здійснювалася через обмін їжею, сумісні роботи, взаємодопомогу при догляді дітей.

Основні функції чоловіка були пов’язані з общиною як ціліс­ністю. Остання являла собою об’єднання сімейних вогнищ. Чоло­віки, як компонент чоловічої групи общини, були зовнішньою спо­лучною ланкою між жіночим сімейним осередком та общиною. Во­ни також забезпечували взаємодію общини з іншими колективами: напад, обмін, пошук нових територій.

Загалом матеріали України підтверджують деяку визначену близькість соціальної організації неолітичного населення з ранніми формами виробничого та вищими формами привласнюючого госпо­дарства. У їхніх суспільствах здійснилося виділення різних ланок родової організації, що мали свої функції, та існував чіткий стате­во-віковий розподіл общини. Однак для населення з переважанням виробничого господарства характерна більш складна соціальна структура, де визначені ролі лідерів; людей, пов’язаних із культа­ми; йшло оформлення інституту власності та її наслідування, що викликало обособления сім’ї.