Глава 2 ПОБУТ ТА ГОСПОДАРСТВО

Специфіка природно-кліматичних зон України разом з культурними традиціями зумовили існування в Україні декількох груп неолітичного населення з різними типами госпо­дарської діяльності.

Носії культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кера­міки, що займали лісостепові райони та передгір’я Карпат, мали комплексне виробниче господарство з землеробством із застосуван­ням мотики для обробки землі та м’ясо-молочним скотарством. Водночас вони приділяли велику увагу мисливству. Нижньодонсь- ке та азово-дніпровське населення маріупольської області також мало комплексне виробниче господарство, у якому, однак, перева­жало скотарство при збереженні важливої ролі мисливства. Така спеціалізація загалом пояснюється природно-кліматичними умова­ми південних районів степової зони — основної території їхнього існування. Господарство сурського, дніпро-донецького, кримського та буго-дністровського населення, що залишило південнобузький варіант цієї культури, загалом необхідно визначити як привлас­нююче з елементами раннього землеробства та скотарства, коли протягом довгого часу окремі запозичення культурних рослин та свійських тварин разом з новими навичками інтегрувалися в куль­турні традиції цього населення. Ці процеси розтяглися майже на 1000 років і закінчилися асиміляцією неолітичного населення носіями енеолітичних культур з розвинутою виробничою еконо­мікою. Побут населення з ямково-гребінцевою керамікою повністю визначався привласнюючими галузями господарства, що зберігали­ся у нього до доби бронзи.

На початку V тис. до н. е. елементи виробничого господарства фіксуються у ранньонеолітичного керешського та буго-дністровсь- кого населення. Носії керешської культури, з’явившись приблизно на рубежі VI—V тис. до н. е. у Закарпатті, займалися раннім зем­леробством, а також розводили свиней, велику та дрібну рогату ху­добу. Буго-дністровське населення, що мешкало у південній час­тині сучасної лісостепової зони, запозичило навики раннього зем­леробства, мабуть, разом з прийомами виготовлення кераміки у носіїв культури крім Подністров’я.

З середини V тис. до н. е. у Закарпатті з’явилися носії культу­ри мальованої кераміки з досить розвинутим виробничим господар­ством. Саме тоді у Верхньому Подністров’ї та на Західній Волині розповсюджувалися групи населення з лінійно-стрічковою кера­мікою. Т. С. Пассек та К. К. Черниш вважали їхнє господарство землеробсько-скотарським з важливою роллю мисливства ^[53]. Г. Ф. Ко­робкова, зробивши трасологічний аналіз знарядь праці цієї культу­ри, висловила припущення про провідну роль скотарства та мис­ливства при допоміжному значенні рибальства та збиральництва ^[54].

У середині V тис. до н. е. у степовому Приазов’ї у носіїв ниж- ньодонської культури поряд із мисливством важливу роль відігра­вало скотарство з розведенням великої та дрібної рогатої худоби, а також свиней. Матеріали з поселення Ракушечний Яр свідчать, що його мешканці, можливо, займалися землеробством ^[55]. Населення азово-дніпровської культури у степовому Подніпров’ї також приді­ляло увагу скотарству та мисливству. У пізньому неоліті (остання чверть V — початок IV тис. до н.

Існують окремі труднощі при вивченні господарства сурської культури, яка досліджувалась переважно у ЗО—50-ті роки. За ма­теріалами цих досліджень, у період раннього неоліту основу жит­тєдіяльності сурського населення складало привласнююче госпо­дарство. У першій — третій чвертях V тис. до н. е., у другому періоді розвитку культури, зафіксовано появу кісток свійського бика та собаки. їх знайдено у житлі на поселенні № 2 Сурського острова^[56]. Більш численні дані отримані для пам’яток третього пізньонеолітичного періоду сурської культури. Сурське населення Надпоріжжя розводило тоді велику дюгату худобу, у меншій мірі коней, свиней, відомі також собаки. Матеріали Семенівки свід­чать, що у Приазов’ї склад череди наближався до маріупольського і складався з великої рогатої худоби, коней, овець та свиней Судячи з матеріалів поселення № 3 на Сурському острові та Семе­нівки, продукція тваринництва забезпечувала близько 50 % м’яс­ної їжі. Знахідки мотик та зернотерток на поселеннях дають мож­ливість припустити існування раннього землеробства або ускладне­ного збиральництва.

Наприкінці третьої чверті V тис. до н. е. навики раннього зем­леробства було принесено буго-дністровським населенням у Київсь­ке Подніпров’я та басейн Прип’яті. Освоєнню згаданих навиків сприяла і нова міграція буго-дністровського населення у північні райони лісостепу, що відбулася наприкінці V тис.

Для дніпро-донецької області на сьогодні свійські тварини відомі лише на пам’ятках кінця V — першої половини IV тис. до н. e. — Бузьки, нижній шар Лизогубівки. Києво-черкаські меш­канці Бузьків розводили нечисленну велику та дрібну рогату худо­бу, свиней, а також утримували собак. Але основну частину м’яс­ної їжі їм давало мисливство, про що свідчать 74 % усіх особин, які належали диким видам тварин. На пам’ятках лизогубівської культури знайдено зернотерки, мотики та палки-копачки, які за В. І. Непріною, репрезентують існування раннього землеробства ^{[57] [58]. Займаючись здебільшого мисливством та рибальством, це населен­ня мало нечисленну свійську велику рогату худобу та собак.}

Привласнюючі форми господарства з переважанням мисливст­ва, що доповнюються рибальством та збиральництвом, були осно­вами існування гірсько-кримського населення та носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки.

Раннє землеробство у неолітичний час на території України до­стеменно зафіксоване на багатьох пам’ятках вищезгаданих куль­тур степової та лісостепової зон (керешській, буго-дністровській, культур мальованої та лінійно-стрічкової кераміки, а також куль­тур дніпро-донецької області). Існування землеробства можно при­пустити у нижньодонського та сурського населення. Однак, за на­явними даними, у жодної з груп неолітичних мешканців України воно не визначало способу життя.

Найбільшу роль землеробство відігравало у носіїв культури ке- реш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. У буто-дністровсь- кого та нижньодонського населення воно було лише другорядним укладом, поступаючись, у першому випадку, мисливству та ри­бальству, у другому — скотарству та мисливству.

Землю обробляли мотиками, тому заселяли легкі, насамперед лесові ґрунти. На думку В. М. Даниленка, однією з причин розта­шування поселень буго-дністровської культури в районі порогів та на островах було більш швидке, ніж в інших місцях, утворення там площин родючих ґрунтів ². Носії керешської та буго-дніст- ровської культур робили наконечники мотик із кістки та рогу (рис. 35), лінійно-стрічкової, дніпро-донецької та сурської — з рогу оленя. Населення з мальованою керамікою використовувало пря­мокутні наконечники мотик, виготовлені з пісковику або туфіту.

За доби неоліту вирощувалися різні культурні рослини. Носії культури мальованої кераміки сіяли пшеницю — одно- та двозер­нянку, ячмінь, просо, овес, горох. Населення з лінійно-стрічковою керамікою вирощувало крім цих культур ще еммер та спельту. Бу- го-дністровське населення культивувало ті самі рослини, що й

лінійно-стрічковики, за ви­нятком проса. Для меш­канців Київщини відомі поки що лише знахідки ячменю. Носії волинської культури дніпро-донецької області вирощували також пшеницю — одно- та дао- зернянку, просо та горох.

Рис. 35. Мотики для обробки землі. Неоліт.

Рис. 36. Жниварські серп (1) та ніж (2). Кістка, кремінь. Неоліт.

Урожай за доби неоліту збирали за допомогою сер­пів та жниварських ножів (рис. 36), що мали кістяну оправу та збірне лезо з крем’яних вкладенів. Отри­мане зерно носії культур мальованої та лінійно-стрічкової керамік зберігали у господарчих ямах, які були розташовані поруч із житлами. Муку отримували за допомогою зернотерок та розтирачів (рис. 37) із твердих порід каменю.

За розрахунками дослідників, ранні землероби могли отриму­вати високі врожаї, що не поступалися середньовічним. До того ча­су, поки щільність населення була невелика, а вільних земель було багато, землеробство мало екстенсивний характер і не спостерігало­ся спроб штучно підвищувати родючість ґрунтів.

Скотарство, нарівні з землеробством, особливо було розвинуте у носіїв культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. Вони розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней, що вико­ристовувалося для отримання як м’яса, так і молочних продуктів, про що свідчать знахідки ситечок та цідил-друшляків. Заняття цими видами господарства ставило проблему охорони насаджень від свійських тварин, тому населенню доводилося огороджувати поле або вигонити худобу на пасовиська під наглядом пастухів.

Скотарство особливо було розвинуте у степовому Приазов’ї та Подніпров’ї у другій половині V — на початку IV тис. до н. е. Носії нижньодонської та азово-дніпровської культур розводили велику рогату худобу, у Приазов’ї — овець, у Надпоріжжі — кіз, менше —

²² Пашкевич Г. О. До реконструкції асортименту культурних рослин епохи неоліту — бронзи на території України. — K., 1992. — С. 175—194.

Дані І. Г. Підоплічка.

Рис. 37. Зернотерки та розтирач. Неоліт.

з азово-дніпровських поселень

свиней. Саме на поселеннях ма­ріупольської області в Україні, що датуються останньою чвертю V — початком IV тис. до н. е., зафіксовано найраніші знахідки кісток свійського коня. На дум­ку І. Г. Підоплічка, кістки коня Собачки та нижнього шару Серед­робельське та Підгоровка, і навіть конями скіфського та античного часу не знайшов і О. П. Журавльов. Саме це дає можливість при­пустити доместикацію коня у степовій Україні вже у другій поло­вині V тис. до н. е. Можна погодитися з дослідниками, які вважа­ють, що коня приручили носії культур маріупольської області. Од­нак поки що неможливо впевнено визначати конярство як основну галузь господарства маріупольців, як це намагаються зробити деякі дослідники ^[59]. Сучасні визначення остеологічних матеріалів пам’яток Приазов’я та Подніпров’я нечисленні, що не дає змоги зробити висновки про спеціалізацію скотарства азово-дніпровського та нижньодонського населення.

нього Стогу належали свійським особинам. Ніякої різниці між за­

лишками коней з таких неолітичних поселень, як Семенівка, Ста-

Важливу роль скотарство відігравало також у господарстві сурського населення в останній чверті V — на початку IV тис. до н. е., склад череди якого наближався до маріупольського. Те саме можна сказати і про господарство пізньонеолітичного населення Східної України, синкретична матеріальна культура якого поєдну­вала риси донецьких, сурських та нижньодонських традицій. Згідно з визначеннями О. П. Журавльова, склад його череди вклю­чав велику й дрібну рогату худобу та, можливо, свійського коня.

Загалом степові райони України були сприятливі для раннього скотарства. Багата видами степова рослинність давала широкий асортимент кормів. Оскільки степ вегетує довго, з квітня по жов­тень, то весь теплий період року є свіжі корми. Особливі скелетні якості степового травостою дають можливість йому, навіть відми­раючи, зберігати, на відміну від лісових трав, усі свої цінні кор­мові якості. Це забезпечувало цілорічний випас свійських тварин, а слабке снігове покриття давало змогу їм досить легко діставати корми. Ці обставини вирішували і проблему запасів кормів на зи­му та не вимагали обов’язкового стійлового утримання худоби.

Нечисленні рештки свійських тварин виявлено на пам’ятках буго-дністровського населення у VI—V тис. до н. е. Для середини V тис. до н. е. В. І. Бібікова визначила лише наявність великої рога­тої худоби та собак. Для пізнішої пори цієї культури варті уваги матеріали, одержані М. Т. Товкайлом з поселень у Миколаївській облает ^[60]. Вивчення їх О. П. Журавльовим показало своєрідність розвитку скотарства найбільш південних груп неолітичних меш­канців Бугу. Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. населен­ня, котре проживало у річкових долинах в умовах посушливого клімату степової зони, мало череду, що складалася з великої рога­тої худоби, менше — з дрібної, однак воно зовсім не розводило свиней. Скотарство забезпечувало до 50 % м’ясної їжі. Таке ж зна­чення воно мало і у неолітичного населення Дністра, яке, однак, розводило лише велику рогату худобу і свиней. Такий склад череди протягом майже всього існування дністровського варіанта буго- дністровської культури, можливо, був зумовлений особливостями річкової долини Дністра, де клімат пом’якшувався і періодична його посушливість незначно погіршувала пасовиська. Для випасу свійської свині були придатні галявини у дубових лісах, які, на думку фахівців, були широко розповсюджені у неолітичний час на півдні дністровського лісостепу.

Нечисленних свійських тварин розводило дніпро-донецьке на­селення. Безсумнівно, важливу роль у їхньому житті відігравав со­бака, що допомагав людині під час мисливства — основного занят­тя цього населення. У південних районах лісостепу у безпосеред­ньому сусідстві з носіями азово-дніпровської культури відмічають­ся більші, ніж на останніх територіях, кількість та різновидність свійських тварин. Для раннього скотарства, що представлене у дніпро-донецьких матеріалах, фіксується саме утримання невели­кої кількості худоби з мінімальним доглядом за нею. Утримували її на вільному пасовиську, однак умови українського лісостепу ви­магали заготівлі кормів на зиму.

Мисливство займало чільне місце в житті основної частини неолітичного населення України. За доби неоліту люди удоскона­лювали методи мисливства та зберігання їжі. Освоєння плетіння дало можливість їм робити тенети та сильця, будувати пастки та капкани. У лісостепу мисливці могли використовувати насторо­жуючі луки, у степу — колективні форми мисливства з загоном тварин до урвищ, балок або до відгороджених плотом ділянок. От­римане під час полювання м’ясо могло бути засушеним або закоп­ченим для тривалого зберігання. Найбільшу роль мисливство віді­гравало у житті населення дніпро-донецької області та ямково- гребінцевої культури, що займали лісостепові райони України. Здобування диких тварин та птахів забезпечувало основний раціон цього населення. Носії культури ямково-гребінцевої кераміки по­лювали на кабанів, благородного оленя, менше — на ведмедя, ко­зулю, видру. Головними об’єктами полювання у дніпро-донецького населення були козуля, кабан, благородний олень. Мисливство за­безпечувало і основну частину їжі буго-дністровського населення,

яке спеціалізувалося на полюванні на благородного оленя, козулю, дещо рідтпе — на кабана. Благородний олень та кабан були пере­важними об’єктами полювання також у неолітичних племен За­карпаття. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки полювали і на тура.

У азово-дніпровського та нижньодонського населення мисливст­во відійшло на другий план у забезпеченні м’ясною їжею, та все ж таки відігравало значну роль, у тому числі поставляючи хутро, шкіри та ріг. У південних районах степу у маріупольського та сурського населення основними об’єктами полювання були зубри, дикі коні, сайгаки, менше — кабан, тур, благородний олень, ку­лан. Як визначив О. П. Журавльов, у басейні р. Молочна сурське та азово-дніпровське населення добувало гідрунтинового осла, що з’являвся на цій території із степового Криму у V — першій поло­вині IV тис. до н. е. Неолітичні мешканці Надпоріжжя полювали насамперед на благородного оленя, дикого тура, диких коней, ка­бана, іноді на лисиць, куланів, зайців. У Криму місцеве населення та прибулі племена спеціалізувалися на добуванні оленя, кабана та козулі.

Основними знаряддями полювання неолітичних мешканців Ук­раїни були лук та стріли. Наконечники стріл у більшої частийи на­селення були крем’яні або обсидіанові, у формі трапецій (рис. 38, 1). Крем’яні сегменти як наконечники використовували сурські, дніпро-донецькі та гірськокримські мешканці. Своєрідні наконеч­ники у вигляді асиметричних ромбів розповсюдилися в останній чверті V тис. до н. е. у буго-дністровського населення та під його впливом з’явилися на Черкащині, у середовищі києво-черкаського населення. Останнє тоді саме почало використовувати і підтрикутйі вістря стріл, зроблені з підщепів, часто за допомогою двосторонньої обробки (рис. 38, 3).

Наконечниками на платівках оснащувалися стріли населення культур мальованої кераміки, сурської та культур Дніпро-донець­кої області (рис. 38, 2). Нижньо донське, сурське та населення культури ямково-гребінцевої кераміки виготовляло наконечники стріл із кістки (рис. 38, S). їхні притуплені екземпляри використо­вувалися передусім для полювання на невеликих хутрових звірів, без псування хутра.

Судячи з наявних матеріалів, у V тис. до н. е. досить рідко по­лювали за допомогою списів та дротиків. їхні наконечники у носіїв культур кереш та мальованої кераміки були з ретушованих платівок. Буго-дністровське та ямково-гребінцеве населення осна­щувало свою зброю наконечниками з кістки. Носії культур ямково- гребінцевої кераміки, сурської та дніпро-донецької областей вико­ристовували складні наконечники списів та дротиків, у кісткову основу яких закріплювалися крем’яні вкладені (рис. 38, 5, 6).

Наприкінці V тис. до н. е. у нижньодонського та азово-дніп- ровського населення з’явились двобічно оброблені крем’яні наконеч­ники, запозичені пізніше буго-дністровськими та, мабуть, дніпро- донецькими мешканцями (рис. 38, 4, 8). Подібні наконечники ши­роко використовувалися протягом IV тис. до н. е., у тому числі й носіями культури ямково-гребінцевої кераміки.

Білування тварин здійснювали за допомогою ножів та різаків із крем’яних або обсидіанових платівок та відщепів (рис. 39). Для цього останні використовувались як без вторинної обробки, так і підправлені пригострюючою ретушшю. Більшої довершеності у виго­товленні великих ножів на платівках досягло населення маріу­польської області. їхні вироби були близько 10 см завдовжки та мали симетричні виїмки у нижній частині для кріплення руків’я.

Рибальство. За доби неоліту удосконалювалися засоби лову ри­би. За допомогою вудок з кістяними гачками її ловили носії буго- дністровської, сурської та азово-дніпровської культур. Населення з ямково-гребінцевою керамікою використовувало гарпуни. Про ри­бальство з тенетами свідчать знахідки грузил на поселеннях ниж- ньодонської, сурської, керешської культур, а також культур Дніп­ро-донецької області, мальованої та ямково-гребінцевої керамік. Можна припустити за доби неоліту також лучення риби з човнів.

Значну роль рибальства у житті сурського та буго-дністровсь­кого населення підтверджує розміщення їхніх поселень у районах порогів, зручних для лову риби. Кістки риб знайдено на багатьох неолітичний пам’ятках, а зуби карпових, що слугували прикраса­ми поховального одягу, є майже на всіх могильниках Подніпров’я та Приазов’я. Неолітичні мешканці України добували переважно вирезубів, Карпів, щук та сомів. Довжина щук сягала 80 см, вире- зубів — 50 см, сомів — 180 см. Сурське, азово-дніпровське та Дніп­ро-донецьке населення вживало у їжу також черепах, панцирі яких використовувались потім іноді як поховальний інвентар.

Вагомий внесок у різноріддя їжі робило збиральництво. Прак­тично всі неолітичні мешканці України їли річкових молюсків, про що свідчить велика кількість черепашок, розбитих на поселен­нях. Вони заповнювали ями для покидьків або складались у купи. Жителі Криму збирали також молюсків Helix. їх можна було ва­рити у горщиках або засмажувати в особливих пекарських ямах для легкого відокремлення тіла молюска від стулок мушлі.

Об’єктами збиральництва в Криму були дика пшениця-одно- зернянка, ячмінь, овес, егілопс, фісташки, глід, яблука, жолуді. Без сумніву, дикоростучі злаки, ягоди, плоди і жолуді відігравали важливу роль у раціоні неолітичних мешканців України.

Рис..40. Знаряддя рибальства. Кістяні (1—6) та кам’яне грузила (7); 8 — зо­браження на пісковиковій брилі Кам’я­ної могили риби осетрового виду, що запливає у сіті. Інтерпретація В. М. Гла- диліна.

За доби неоліту широкого розвитку набувають ткацтво та плетіння. Про ткацтво свід­чать знахідки глиняних пря­сел, хоча, за етнографічними даними, використання верете­на можливе і без них. Прясла найчастіше робили із стінок розбитих горщиків. Матеріала­ми для виготовлення тканин слугували волокна дикоросту­чих рослин: крапиви, коноплі, льону, а також вовна дрібної рогатої худоби. Для виготов­лення одягу використовували­ся також шкіри тварин. їх обробляли за допомогою кре­м’яних скребачок. Основна частина дніпро-донецького на­селення, а також буго-дніст- ровське, степове кримське та раннє азово-дніпровське виго­товляли підокруглі та овальні скребачки з відщепів. Кінцеві скребла з пластин та пластин­частих відщепів використову­вали носії культур мальованої, лінійно-стрічкової та ямково- гребінцевої кераміки, а також керешське, нижньодонське, піз­нє азово-дніпровське населен-

Рис. 41. Знаряддя обробки шкіри:

1 —6 — крем’яні скребачки; 7 — крем’яна та 8 — кістяна проколки. Неоліт.

Рис. 42. Знаряддя для обробки деревини:

I_t 2 — сокири; 3 — свердло; 4, 5 — тесла; 6 — долото. Неоліт.

ня та ранньонеолітичні дніпро-донецькі мешканці Київщини. От­вори робили за допомогою кам’яних та кістяних проколок, шил.

Велику роль у господарстві неолітичного населення України відігравало виготовлення знарядь праці та зброї. Сировиною пе­редусім слугували кремінь та кварцит, хоча останній дещо рідше. У Закарпатті та прилеглих районах широко використовували об­сидіан, менше — кремінь та димчастий опал. Знаряддя праці виго­товляли безпосередньо на поселеннях, часто у спеціально відведе­них для цього місцях. Заготовками для знарядь були здебільшого пластини. Лише дніпро-донецьке населення для виготовлення зна­рядь використовувало переважно відщепи.

Значного розвитку за період неоліту отримало виробництво зна­рядь деревообробки, що було викликано вимогами житлобудівниц­тва, виготовленням човнів, розчищенням ділянок, придатних до землеробства. Двобічно оббиті крем’яні сокири використовували дніпро-донецькі мешканці Житомирщини та Донеччини, а також носії культури ямково-гребінцевої кераміки. Важливе значення для удосконалення знарядь деревообробки за доби неоліту мало широке розповсюдження часткової або повної шліфовки виробів. За її допомогою знімалася шерехатість та вирівнювалася поверхня знарядь. Рівні, гладкі робочі поверхні знижували тертя об предмет, що оброблявся, і тим самим прискорювався процес обробки та збільшувалась ефективність самих знарядь. Крем’яні сокири з під- шліфованим лезом виготовляло населення маріупольської області та під його впливом — носії пізньої буго-дністровської культури. Сланцеві шліфовані сокири, тесла та долота були у вжитку у насе­лення культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік, азово-дніпровської та нижньодонської і сурської культур. Носії ли-^ 185

зогубівської культури виготовляли сокири та тесла з кварциту, тесла із кістки. Останні використовувались і дніпро-донецьким на­селенням Черкащини. З рогу оленя та ікол кабана виготовлялися долота і тесла буго-дністровського населення.

Сурські мешканці Надпоріжжя застосовували для створення човнів-довбень своєрідні диски з гнейсу та інших кристалічних по­рід каменю. Вони ж широко використовували маленькі стамески з крем’яних відщепів та нуклеподібних уламків. Як скобелі по дере­ву розглядаються вкладені кукрекського типу, відомі у буго-дніст- ровського та кримського населення, а також у сурських мешканців степового Подніпров’я.

Одним із найважливіших досягнень неолітичної доби є розпо­всюдження глиняного посуду. Кераміка уможливила удосконален­ня способів виготовлення та зберігання їжі. Важливу роль вона відігравала і в культовій сфері. Виробництво кераміки було склад­ним процесом. Починалось воно з підготовки глини, до якої доли­вали воду та й залишали для визрівання. Внаслідок тривалого ви­лежування глина поступово розщеплювалася під впливом води та температурних коливань, у ній відбувалися переорієнтація та укла­дання часток. Пізніше глину подрібнювали, очищали від природ­них органічних та неорганічних домішок. Після цієї обробки її розминали руками або ногами, додаючи наприкінці різні знежи­рювачі: пісок, товчену черепашку, шамот, полову. Домішки змен­шували повітряну усадку при сушінні та обпалюванні, змінювали вологопроникність виробу. Кожен із вказаних знежирювачів має свої властивості. Наприклад, додавання у глину піску, що широко використовувалося практично усіма неолітичними мешканцями України, підвищувало міцність виробу при просушуванні та обпа­люванні, а також його термостійкість у побутовому використанні.

Посуд ліпили різними способами, однак найбільше був розпо­всюджений стрічковий наліп, коли на сформованому дні по колу нарощували стрічками глини стінки. Надавши посудині необхідну форму, вирівнювали та загладжували її поверхню. Для цього вико­ристовувалися кістяні лощила, гребінцеві штампи, жмути трави. Потім на зовнішню, а інколи на внутрішню поверхню наносився орнамент. За доби неоліту переважала поглиблена орнаментація, рідше траплялися розпис фарбою та рельєфний орнамент. Кераміку тоді обпалювали здебільшого на вогнищах, і лише у населення культури розписної кераміки зафіксовано існування спеціальних печей для її обпалювання.

Глиняний посуд за доби неоліту ліпився на кожному стаціо­нарному поселенні та зрідка лише слугував засобом обміну. Його виготовляли у традиціях, характерних для конкретної етнічної групи, відбиваючи в орнаментації символіку, пов’язану з ідеологіч­ними уявленнями та родоплемінними знаками. Запозичення окре­мих елементів гончарних традицій за доби неоліту відбувалося тільки внаслідок тісних контактів давнього населення, що відобра­жалося насамперед у змішаному шлюбі. Ці обставини роблять ке­раміку найважливішим джерелом вивчення як етнокультурної ситуа­ції, так і ідеологічних уявлень неолітичних мешканців України.

Наприкінці VI — на початку V тис. до н. е. виготовлення кера­міки в Україні було найрозвинутіше у керешського населення За­карпаття. Ними використовувалася технологія виготовлення гли­няного посуду, деякою мірою близька тій, яку пізніше використо­вували й носії культур мальованої та лінійно-стрічкової керамік. Ці групи населення додавали як знежирювачі до глини пісок, ша­мот, полову, роблячи посуд двох видів: кухонний та столовий. Ку­хонна кераміка використовувалася здебільшого для приготування їжі і концентрувалася біля вогнищ. Це банки, миски, сковорідки, друшляки, що мали завше шерехату зовнішню поверхню та слаб­кий випал. Кухонний посуд іноді прикрашали валиками, наліпами або вдавленнями.

Мабуть, ширше у побуті використовувалася численна та при­скіпливо виготовлена столова кераміка. Її робили з добре відмуле- ної глини з незначними домішками, старанно згладжуючи тонкі стінки. Населення культури мальованої кераміки вкривало посуд шаром ангобу, який надавав зовнішній поверхні червонувато-ко­ричневого або рожевого кольору. При апробуванні ще не обпалену посудину обливають або занурюють у дуже розведений розчин доб­ре розмеленої глини, чужорідної стосовно глини самої посудини. Ангоб змінює колір кераміки, робить стінки посудини менш воло- гопроникними, додає гладенькій поверхні ще більшої гладкості та створює чудовий ґрунт для розпису.

Рис. 43. Кухонний посуд культур лінійно-стрічкової кераміки (/) та Криш (2). Неоліт.

Рис. 44. Столовий посуд культур лінійно-стрічкової (2) та мальованої керамік (2, 3). Неоліт.

Столовий посуд звичайно багато орнаментувався. Керешське населення прикрашало його насічками, пальцевими защипами, наліпами та рідше — розписувало чорною фарбою. Чорним, темно- червоним та білим розписом орнаментувалися посудини носіїв культури мальованої кераміки. Розпис створював незакінчені спі­ралі, риски, заштриховані зони. Майстри культури лінійно-стріч­кової кераміки прикрашали свій посуд прокресленими лініями та ямками, де неглибокі овальні ямки наносилися приблизно з рівним інтервалом на прокреслені лінії, створюючи так званий “нотний” орнамент.

Столовий посуд, що складався з невеликих банок, горщиків та мисок, а у населення мальованої кераміки також із стаканів та чашок, використовувався під час їжі. Більші банки та горщики слугували для зберігання борошна і зерна.

Розподіл посуду на кухонний та столовий існував і у буго- дністровського населення, чиє гончарство виникло під впливом культури криш. Однак, на відміну від розглянутих вище культур, у неолітичних мешканців Південного Бугу столовий посуд був не­численним, та, мабуть, деяка його частина у першій половині V тис. до н. е. імпортувалася з кришсько-керешського ареалу. Він включав кубки, миски, келихи, фляги з ручками, котрі були виго­товлені з добре відмуленої глини, підлощені, частіше всього неор- наментовані. Лише зрідка трапляється, розпис червоною фарбою що до того ж погано зберігся. Найбільш ранніми формами були гостродонні банки, миски та нечисленні плоскодонні горщики. Ке­раміку прикрашали складними композиціями з прокреслених лі­ній, овальних наколів, пальцевих защипів. У третій чверті V тис. до н. е. у буго-дністровському середовищі під впливом нижньо- донського населення широко розповсюджується гребінцево-про- креслена орнаментація кераміки. Але вже в останній чверті V тис. відроджуються власні буго-дністровські орнаментальні традиції, хоча й у трохи модифікованому вигляді. Прокреслені лінії та овальні наколи, які знову широко розповсюдилися, створюють лі­нійно-кутові композиції, що відрізняються від більш ранніх округ­ло-криволінійних візерунків. Одночасно починає виготовлятися бі-, конічний плоскодонний посуд.

Носії сурської культури у VI тис. до н. е. широко використову­вали у побуті кам’яний посуд. Наприкінці VI тис. до н. е. під впливом буго-дністровського населення у них з’явилася перша ке­раміка, однак у степовому Подніпров’ї кам’яний посуд продовжу­вали використовувати протягом усього існування цього населення. Він слугував здебільшого для приготування їжі на вогнищі. Кам’я­ний посуд виготовляли із стеатиту, талькового сланцю, пісковику та інших порід каменю. З них виточували гостро- та плоскодонні банки, миски, сковорідки овальної форми з пласким дном. По­верхня таких посудин добре згладжувалася та зрідка орнаментува­лася прокресленими лініями або насічками. Коли посудини розби­валися, то в них свердлилися наскрізні отвори, через які зв’язува­лися розбиті частини.

Найраніший сурський глиняний посуд був нечисленний. До останньої чверті V тис. до н. е. сурське населення використовувало лише округлотілі гостродонні горщики з плавно відігнутими на­зовні вінцями, орнаментовані лініями, що перетинають одна одну, та горизонтальними лініями вдавлень. В останній чверті V тис. до н. е. форми посуду стають усе численнішими та різноманітнішими для всього сурського населення, що зайняло тоді степове межи­річчя Дніпра та Дону. Воно виготовляло гостродонні, рідше плос­кодонні банки та горщики, серед яких з’явилися нові форми з ко­роткими, різко відігнутими вінцями. Останні сурські майстри час­то гофрували, тобто робили хвилястими, запозичивши цей спосіб у дніпро-донецьких сусідів.

Виготовлення кераміки неолітичним населенням Криму на сьо­годні вивчено досить слабо, що пов’язано з нечисленністю знахі­док. Весь більш-менш виразний посуд доби раннього та розвинуто­го неоліту близький до сурського. Виняток складають мешканці Керченського півострова, які виготовляли плоскодонну кераміку

Рис. 4δ. Кам’яний посуд сурської культури. Неоліт.

Рис. 46. Кераміка буго-дністровської (2), киево-черкаської (2) та азово-дніпровсь- кої (3) культур. Неоліт.

без візерунків. Вона має схожість із посудом неолітичного населен­ня Чорноморського узбережжя Кавказу.

Носії нижньодонської культури, гончарні традиції яких від­чутно впливали на виробництво кераміки майже всіх неолітичних MftflHTpB України, виготовляли у третій чверті V тис. до н. е. пере­важно плоскодонні опуклотілі банки, а в четвертій чверті V тис. — горщики з широкими комірцями. Посуд прикрашали короткими гребінцевими відбитками, іноді розділеними прокресленим зигза­гом. Під буго-дністровським впливом посуд починають орнаменту­вати складними стрічковими композиціями.

На основі ранніх нижньодонських традицій сформувалося виго­товлення кераміки азово-дніпровським населенням. У другій поло­вині V тис. до н. е. вона прикрашалася гребінцевими відбитками (рис. 46, 3). На початку IV тис. до н. е., внаслідок тривалого про­живання поряд із києво-черкаським населенням та асиміляцією його окремих груп, носії азово-дніпровської культури починають виготовляти посуд біконічних форм, прикрашаючи його підтри- кутними наколами та прокресленими лініями.

Дніпро-донецьке населення запозичило навички виготовлення кераміки від буго-дністровців. Воно виліплювало гостро донні опук­лотілі банки та горщики із слабо профільованим верхом. їх при­крашали вузькими короткими гребінцевими відбитками та оваль­ними наколами (рис. 46, 2). В останній чверті V тис. до н. е. щільні контакти з пізнім буго-дністровським та середньодонським населенням зумовили появу плоскодонних біконічних посудин з оздобленням їх підтрикутними наколами, прокресленими лініями та ямками попід вінцем.

Населення з ямково-гребінцевою керамікою ліпило посуд із глини, знежиреної домішками піску, згладжуючи внутрішню по­верхню гребінцевими штампами. До набору посуду входили казо- ноподібні банки з округлими або злегка дригостреними днищами; гостродонні біконічні горщики із стягнутим верхом, горщики з ви­соким виділеним горлом; нечисленні напівсферичні та конічні мис­ки. Майстри звичайно вкривали орнаментом усю поверхню посу­дин, найчастіше використовуючи ямки та гребінцеві відбитки, рід­ше — наколи, опуклини та відбитки мотузочки, намотаної на па­личку. Ямки наносили белемнітами або глиняними пригостреними стрижнями, створювали також малюнки з ромбів, трикутників та прямокутників. Широкі зони ямок відокремлювалися неорнамен- тованими смугами або пасками з коротких гребінцевих відбитків.

Зміни у господарському житті давнього населення за доби нео­літу спричинюють останнє до більшої, ніж раніше, осілості. З роз­повсюдженням виробничого господарства та удосконаленням мето­дів привласнюючого люди починають освоювати невеликі за роз­мірами території, але інтенсивніше, ніж за доби мезоліту. Однак, не дивлячись на зростання осілості, мобільність населення все ж таки зберігається. Вона залежала від природних умов, наприклад від родючості ґрунтів, коливань температури та вологості. Основ­ною причиною переселення громад мисливців та збирачів було спустошення природних ресурсів; населення з комплексним вироб­ничим господарством — падіння врожайності культур внаслідок зниження продуктивності ґрунтів. Населення з переважаючим роз­витком скотарства було змушене переселятися через падіння про­дуктивності пасовищ. Іноді конкретним приводом міграції могли бути смерть голови поселення, епізоотія, внутрішні конфлікти, хвороби тощо.

Поселення неолітичних мешканців України розміщувалися на підвищених місцях по берегах річок, озер та боліт, займали миси перших надпоймених терас та дюни. Площа поселень та час їхньо­го існування визначалися господарською діяльністю населення. Провідна роль скотарства або мисливства викликала необхідність створення короткочасних сезонних стоянок нарівні зі стаціонарни­ми поселеннями, що функціювали цілорічно. На стаціонарних по­селеннях, звичайно з великою кількістю жител, постійно мешкала частина суспільства, що складалася зі старих людей, жінок та дітей. Дорослі чоловіки могли відлучатися на тривалий час на по­лювання або відгін стад.

Особливостями сезонних стійбищ, що використовувалися пере­важно за теплої пори року, є невелика площа і нечисленні куль­турні рештки. Передусім одиницями налічується глиняний посуд, який, мабуть, робився тільки на стаціонарних поселеннях. На від­міну від кераміки, знаряддя праці та зброю підновляли або виго­товляли нові безпосередньо на місці, використовуючи крем’яні за­готовки чи жовна, що брали з собою. На короткочасних стійбищах важко простежити залишки будівель, мабуть, через їхню легку конструкцію.

Стоянки пастухів, що пасли стадо подалі від стаціонарних по­селень, відомі у степовій зоні у сурського та маріупольського насе­лення: біля с. Роздольне на р. Кальміус, с. Семенівка на р. Молоч­ній та нижній шар на острові Середній Стіг на Дніпрі (нижній шар поселення). Серед кісток тварин, знайдених на цих стоянках, пере­важають залишки свійських тварин.

Мисливські табори існували у маріупольського, сурського, дніїтро-донецького та кримського населення, а також у населення з ямково-гребінцевою керамікою. Прикладом такого табору є стоян­ка біля с. Чапаївка на р. Молочній. Вона була використана лише протягом одного сезону, в її культурному шарі знайдено тільки кістки диких тварин, забитих у теплу пору року.

Найбільші стащонарні поселення характерні для носіїв культу­ри кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. їхній відносно осілий спосіб життя визначало комплексне землеробсько-скотарсь­ке господарство. Стащонарні поселення, що використовувалися ці­лорічно протягом досить тривалого проміжку часу, відзначаються товщиною культурного шару та значною кількістю культурних за­лишків, насамперед кераміки. їхня площа становила близько 2—3 га.

Рис. 47. Селище буго-дністровської культури на о-ві Базьків. Неоліт, IV тис. до н. е. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Керешські поселення, судячи з пам’ятки біля с. Заставне, складалися приблизно з десяти будівель, розміщених по колу. На­селення культури розписної кераміки, за даними поселення Дри- сино, групувало жилі та господарські будівлі по дві-три, досить безсистемно. Поряд розміщувалися господарчі ями, деякі з них, як на поселенні Рафаилове, мали конічні перекриття. Поза будівлями розташовувалися також окремі глинобитні печі. Інше планування мали поселення носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки, де житла були розміщені у рядочок, наприклад на поселенні Торське. Аналогічна забудова і на поселеннях буго-дністровського населен­ня: на Базьковому острові, біля с. Сокольці та ін. Житла в них розташовувалися на відстані 1—2 м одне від одного, були витягнуті у лінію вздовж берега ріки. Компактні групи створювали будівлі дніпро-донецького населення на Лизогубівці та його нащадків на поселенні Мневе.

Неолітичне населення України мало досить розвинуте житло­будівництво, використовуючи для спорудження будівель здебіль­шого дерево, меншою мірою — глину та камінь. Кожній етнічній групі були притаманні свої традиції, які багато в чому визначалися кліматичними умовами мешкання, господарчим укладом та со­ціальною структурою суспільства. Ці обставини примушують при­скіпливо зупинятися на варіантах житлобудівництва у носіїв різ­них неолітичних культур.

Керешське ранньонеолітичне населення будувало землянки та напівземлянки видовжено-овальної форми, площею від 70 до 280 м“. Найбільші з них були багатокамерними. Перекриття цих будівель складалося з двосхилої покрівлі, яку підтримували дерев’яні сто­впи. Нижні її краї спиралися на землю. Долівка усередині жител часто була рівною лише біля входу, а далі являла собою систему ям різних розмірів, глибини та призначення.

Знахідка на поселенні Рівне глиняної моделі будинку дає мож­ливість припустити, що керешське населення будувало й наземні житла, залипши яких до цього часу ще не знайдено. Модель зоб­ражує прямокутну будівлю з двосхилою покрівлею, що була закри­та шкірою або соломою. Стінами слугував тин, що спирався на ку­тові стовпи та був обмазаний глиною.

У населення мальованої кераміки житлами були овальні на­півземлянки площею від 12 до 60 м², що мали каркасно-стовпову конструкцію. Плетені стіни спиралися на стовпи, які також під­тримували покрівлю. Долівка жител рідко була рівною, частіше вона складалася з системи з’єднаних ям. Для опалення та приготу­вання їжі населення культури кереш та розписної кераміки вико­ристовувало глинобитні печі, рідше — відкриті вогнища.

Носії культури лінійно-стрічкової кераміки будували заглиб­лені житла двох типів. Однокамерні землянки з одним вогнищем мали площу від 5 до 18 м². Основу більш складних багатокамерних напівземлянок складала система з’єднаних між собою невеликих ям із декількома вогнищами. Відкриті заглиблені вогнища звичай­но були розміщені у центрі або біля однієї із стін житла. У ряді випадків їхнє місце було підмащене глиною.

На заключному етапі у носіїв культури лінійно-стрічкової кера­міки зберігаються однокамерні напівземлянки та з’являються на­земні будинки. Площа вивченої у Незвисько наземної будівлі скла­дала близько 80 м². Будівля мала стовпову конструкцію, що під­тримувала плетені стіни, обмазані глиною, та легку покрівлю. Доб­ра збереженість житла дає змогу уявити його інтер’єр. У централь­ній частині містилося вогнище, біля якого були споруджені пря­мокутні.глинобитні ділянки, що замінювали, мабуть, столи. Поруч із ними знайдено посуд. У північній частині житла розміщувалася глинобитна площадка розміром близько 5 м², зроблена з вальків глини, покладених на дерев’яні плахи, що, мабуть, використовува­лася для розтирання зерна. Її трохи підняті краї утримували зерно від розсипання. Поруч лежали зернотерки, а на землі стояла ши­рокогорла посудина, в якій дуже зручно було зберігати зерно.

Необхідно відмітити, що особливістю житлобудівництва носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки в Україні було переважання напівземлянок при поодиноких наземних житлах, які, проте, ши­роко розповсюджені у західному ареалі родинних культур.

У заглиблених житлах мешкало сурське населення Надпоріж- жя. Одна з таких будівель площею близько 100 м² вивчена на по­селенні № 2 бурського острова. Напівземлянки будували також неолітичні мешканці Криму. На стоянці Кафка-Богаз розкопано маленьку підчотирикутну землянку із заокругленими кутами, пло­щею близько 3 m^z. На дні її розташовувалося заглиблене вогнище. Для порятунку від негоди в Криму використовували також печери та гроти.

Буго-дністровське населення у першій половині V тис. до н. е. створювало легкі наземні будинки, аморфні контури яких просте-

жено по скупченнях кера­міки, знарядь праці та кіс-

ток тварин. їхня площа варіювала від 8 до 36 м.

Спочатку вогнища, зробле­ні з каменю, розміщували поруч із будівлями; з дру­гої чверті V тис. до н. е. усередині жител стали ро­бити купольні печі на ка­м’яній основі. У третій чверті V тис. до н. е. під впливом нижньодонського населення у буго-дністров- ського з’являються окремі забудови підпрямокутної фор­ми, наприклад на поселенні Сокольці 6. Судячи з ма­теріалів поселень Саврань та Пугач 2, наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. крім легких каркасних бу­дівель починають споруджу­вати будинки з кам’яним фундаментом. У ньому за­кріплювалися стовпи, що підтримували плетені стіни та покрівлю. Подібні будів­лі мали площу близько ЗО M^z та складалися з однієї або двох ка­мер. Для опалення та приготування їжі їхні мешканці використо­вували відкриті вогнища.

У першій половині IV тис. до н. е. легкі наземні будинки буду­вали і носії культур азово-дніпровського населення. На острові Се­редній Стог у таборі пастухів було чотири курені округлої та овальної форм, площею 5—6 м². Житло овальної форми площею близько 20 м² досліджено на поселенні Стрільча Скеля. Його до­лівку було зроблено з утрамбованої черепашки. У середній частині містилося вогнище, поруч з яким лежали залишки посуду.

Інші будівлі споруджувало споріднене з азово-дніпровським нижньодонське населення. На поселенні Ракушечний Яр просте- жено залишки наземних підпрямокутних жител каркасно-стовпо­вої конструкції. їхні стіни, зроблені з тину, обмащували глиною.

Досить добре вивчено традиції житлобудівництва культур дніп- ро-донецької області. Так, носії лизогубівської культури наприкін­ці V — на початку IV тис. до н. е., судячи з матеріалів поселення Лизогубівка, мешкали у підпрямокутних наземних будовах пло­щею від 20 до 70 м². Усередині будівель розташовувалося вогнище, а вихід у двох із них містився у кутку будови та мав вид із сін^й. Пізніше, у другій половині IV тис. до н. е., носії лизогубівської культури будували житла двох типів, загальна риса яких — під- прямокутна форма та три вогнища, витягнуті по довгій осі будови. Наземне житло поселення Погорілівка — Вирчище мало стовпову конструкцію з двосхилою покрівлею та площею близько 32 м. Мешканці нижнього шару поселення Гришівка залишили напів­землянку площею 24 м², у довгій стіні якої було зроблено вихід у вигляді сіней. Нижні краї її двосхилої покрівлі спиралися на зем­лю (рис. 49).

Населення, що залишило пам’ятки києво-черкаської культури, на Київщині споруджувало наземні підпрямокутні будівлі з ледь заглибленою долівкою, площею близько 7,5 м². Подібне житло досліджено на поселенні Віта-Литовська. Для опалення та приготу­вання їжі використовувалося відкрите вогнище. Заключний етап житлобудівництва цієї групи представлено на поселенні Мнево, де досліджено 10 будов. Дві з них мали господарське призначення, а вісім були житлом. Одне з останніх за формою аналогічне на­півземлянці з Гришівки і відрізняється лише наземним розташу­ванням. Усі будови мали підпрямокутну форму із заокругленими кутами та легку каркасну конструкцію з жердин, шкір та землі. У більшості жител вихід був у вигляді сіней. їхня площа становила від 10 до 63 м². У середині будинків розташовувалися відкриті вогнища. Найбільші з них з метою вентиляції розміщувалися по­руч із виходом. На поселенні Мнево знайдено поки що єдине у дніпро-донецькому ареалі двокамерне житло, що складалося з жит­лового відсіку площею близько 20 м², довгого коридору та допо­міжної прибудови з виходом площею близько 4,5 M².

Населення черкаського ва­ріанта києво-черкаської куль­тури у південних районах лісо­степового Подніпров’я напри­кінці V — на початку IV тис. до н. е. будувало підпрямокут­ні наземні житла з округлени­ми кутами, площею 75—85 M². Вони мали легку каркасну конструкцію та опалювалися відкритим вогнищем. У сере­дині — другій половині IV тис. до н. е., судячи з матеріалів Луком’я, використовувалися невеликі підпрямокутні житла із слабо заглибленою долівкою площею близько 14 м².

Рис. 49. План та вигляд житла лизо­губівської культури на селищі Гришів­ка. Неоліт, перша половина IV тис. до н. е. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Деякі закономірності розвитку житлобудівництва простежують­ся у носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки. Найранніші з відомих жител, залишені мешканцями поселень Погорілівка — Вирчище та другого шару Гришівки, мають підокруглу форму, на­земне розташування та площу близько 60 м². Трохи пізніше на по­селенні Луком’я, поряд із округлими будівлями типу куреня вико­ристовувалися овальні напівземлянки площею близько 11 м² та ба­гатокамерна будівля, що складалася з округлих відсіків з вогни­щами та прямокутною прибудовою.

Внаслідок асиміляції окремих груп дніпро-донецького населен­ня та під впливом їхніх традицій носії культури ямково-гребін­цевої кераміки починають будувати житла підчотирикутної форми. Найповніше уявлення про них дають наземні будівлі поселення Грипгівка. Площа двох знайдених там будівель складала 48 та 72 м². Для перекриття та стін, мабуть, використовувалися жердини, кора, шкіра та інші матеріали, що не збереглися. Усередині кожного житла розташоване велике вогнище.

Зростаючій осілості та виробничому господарству, на думку більшості дослідників, відповідають наземні будівлі підпрямокут- ної форми. Подібні спорудження при тривалому мешканні на од­ному місці зручно розширювати за рахунок прибудов. Визнаючи правомірність цього спостереження, необхідно відмітити, що наве­дені вище матеріали України демонструють залежність форми бу­дови насамперед від традицій, що склалися, мабуть, ще за доби ме­золіту, а також від інокультурних впливів.

Так, представники культури кереш, розписної та лінійно-стріч­кової кераміки, що мали досить розвинуте виробниче господарство, будували землянки та напівземлянки, від яких збереглися ями, аморфно окреслені. Наземні підпрямокутні житла зафіксовано у нижньодонського населення, що займалося скотарством та земле­робством. Однак для близьких йому по рівню господарського ро­звитку та родинних для нього носіїв азово-дніпровської культури відомі поки що лише легкі наземні підовальні та округлі будови.

Цікаво, що дніпро-донецьке населення, основу життєдіяльності якого складали привласнюючі галузі господарства, традиційно з раннього неоліту використовувало підчотирикутні, переважно на­земні будови. Близький тип господарства, але з більшою роллю землеробства, існував і у носіїв буго-дністровської культури, житла яких, за сучасними даними, до другої половини V тис. до н. е. ма­ли тільки овальні або аморфні обриси. Мабуть, лише під впливом нижньодонського населення у них з’являються окремі підпрямо­кутні будови.

Зміну форми будов внаслідок інокультурних впливів демон­струють також представники культури ямково-гребінцевої керамі­ки. Для найбільш ранніх пам’яток характерні житла підокруглих форм, але пізніше, після тісних контактів з дніпро-донецьким на­селенням та асиміляції його частини, з’являються підпрямокутні будови.

На матеріалах України простежується взаємозв’язок між роз­мірами жител та господарством їхніх мешканців. Для найбільш ранніх етапів розвитку дніпро-донецького, буго-дністровського та кримського населення прикметні будови від 3 до 12 м². Пізніше їхні розміри складали відповідно ЗО—60 та ЗО—50 м². Площа жи­тел носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки з привласнюючим господарством мала розміри від 12 до 60 м². У населення з перева­жанням виробничого господарства (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) розміри будівель коливалися від 5— 12 до 70—280 м².

Багатокамерні житла найчастіше будувало населення з розви­нутим землеробством. Подібна конструкція була викликана госпо­дарчою необхідністю. Відсіки слугували для зберігання запасів, інвентарю та виконання різних господарчих робіт.

Більшість будов неолітичного часу в Україні мала легку кар­касну конструкцію. Носії нижньодонської культури та культури лінійно-стрічкової кераміки будували житла, де плетені стіни, об­мазані глиною, та покрівля спиралися на стовпи. Плетені стіни, що кріпилися до стовпів, але без глиняної обмазки, споруджува­лись у напівземлянках представників культури мальованої кера­міки. Більш легку каркасну конструкцію із застосуванням жер­дин, шкір та землі реконструюють для жител населення дніпро- донецької області, носіїв азово-дніпровської культури та культури ямково-гребінцевої кераміки.

Поява виробничих галузей господарства у давнього населення змінювала характер його праці. Вона ставала регулярнішою та більш розміреною, що було зумовлено сезонними господарчими циклами, що ґрунтувалися на розведенні культурних рослин та свійських тварин.

Розподіл праці серед мешканців громади за доби неоліту мав статево-віковий характер у населення як із виробничим, так і з привласнюючим господарством. У землеробстві на чоловіків припа­дали найбільш працемісткі роботи: розчищення поля, підготування ґрунту до посіву. З цією метою створювалися робочі групи з членів общини, іноді з запрошенням сусідів-родичів. На ранніх етапах ро­звитку скотарства велику роль відігравала праця жінок, особливо при розведенні свиней. Але пізніше, із зростанням стада, догляд за тваринами ставав справою чоловіків та юнаків.

Мисливство та рибальство також були чоловічими заняттями, збиральництвом займалися жінки. Вони готували їжу, збирали хмиз, носили воду, доглядали маленьких дітей. Саме жінки, за ет­нографічними даними, у більшості випадків ліпили глиняний по­суд. У суспільствах із привласнюючою економікою жіноче збираль­ництво іноді давало більшість продуктів харчування. Однак мисли­вство було важливим фактором соціальних зв’язків і вимагало ор­ганізованих форм праці, що надавало великого значення діяльності чоловіків в об’єднаному трудовому колективі. Важливою була й солідарність чоловіків-родичів у захисті своєї громади. Вони також займалися виробництвом основних знарядь праці.

Спеціалізації у ремісників за доби неоліту не існувало, але, без сумніву, були майстри, що перевершували інших, насамперед у виробництві знарядь праці з каменю. Однак при цьому вони продо­вжували займатися і повсякденними справами, пов’язаними з за­безпеченням сім’ї та громади продуктами харчування.

Крім внутрігромадського розподілу праці етнологи фіксують міжгромадський, чия роль за доби неоліту зросла з осілістю насе­лення. Остання обмежувала доступ до різного роду ресурсів, пе­редусім до виходів кременю та обсидіану. Крім того, зростання ви­робничої пращ давало інколи надлишковий продукт, який вико­ристовувався для обміну. Останній був викликаний не стільки не­стачею чого-небудь у колективі, скільки нерівномірністю, браком синхронності у появі як нестачі, так і надлишку у всій сукупності громад. Обмін правив компенсуючим механізмом, що надавав більшої вірогідності виживанню сукупності громад що приймали у ньому участь, і тим самим для кожної з них окремо.

Загалом, міжобщинний обмін сприяв регулюванню та зміцнен­ню соціальних зв’язків у рамках родинних груп населення, а та­кож з інокультурними сусідами. Для обміну в основному призна­чалися реальні цінності: сіль, тканини, кремнева сировина та ви­роби, рідше — посуд. Існував обмін корисними знаннями, міфами та обрядами.

Розвитку обміну сприяло отримання надлишкового продукту, тобто тієї частини їжі та речей, яка не була життєво необхідною й могла вільно відчужуватися. Це ставало можливим при переході до виробничої економіки або у розвинених мисливців та рибалок. Надлишковий продукт здебільшого використовувався для обміну, даріння, шлюбного викупу, релігійних церемоній, їжі для свят і сприяв зміцненню соціальних зв’язків. Його можна було також за­пасати.

З розвитком скотарства для шлюбного викупу, дарів та жертво­приношень слугували свійські тварини, що було найбільш прита­манне азово-дніпровському населенню з розвинутим скотарським господарством: на жертовних площадках його могильників знахо­дять кістки свійських тварин.

Престижно соціальні відносини отримали назву престижної економіки, яка зросла з життєзабезпечуючої, коли зростання ви­робничих сил уможливило отримання надлишків продукції. Функ­ції престижної економіки були різними: від взаємодопомоги до підвищення довершеності шлюбних зв’язків та встановлення со­ціальних градацій як по горизонталі, так і по вертикалі. Звичайно, престижна економіка діяла усередині етнічних спільностей, про­тиставляючи їх іноетнічним сусідам та налагоджуючи особливі зв’язки між громадами. В. О. Шнірельман підкреслював, що худо-

²⁸ Гиренко H. М. Социология племен. — Л., 1991. — С. 152.

ба найбільш зручна з точки зору укріплення соціально-престижних зв’язків легкістю свого транспортування, відчуження та здатністю до розмноження ^[61].

Дослідники вважають, що перехід до виробничого господарства змінив відносини власності. Відбулася її диференціація на створену власного працею та колективну, до якої насамперед відносилася земля, що її отримували від предків та передавали нащадкам. Природні угіддя та оброблювана земля належали звичайно роду. Його дорослі члени у землеробському суспільстві мали право во­лодіти окремими ділянками, проте успадковувалося лише право володіння, яке належало членам сім’ї. Необроблювана земля пере­бувала у колективному користуванні.

Власність, створена особистою працею, включала її знаряддя, худобу, продукти землеробства. Її можна було відчужувати та ви­користовувати для обміну. Землеробська продукція, вирощена сі­м’єю, за етнографічними даними, споживалася усередині госпо­дарства. Для суспільних потреб існували окремі поля, що їх оброб­ляли колективно. Свійська худоба з самого початку доместикації була власністю окремих людей, і родова група в основному кон­тролювала лише наслідування останньої, намагаючись залишити тварин у рамках родинного кола. На ранній стадії родичі допома­гали один одному живністю та продуктами тваринництва, існувало обмежене споживання м’яса, здебільшого під час колективних це­ремоній. Накопичення худоби здійснювалося переважно для потреб престижної економіки.

Здобич мисливців та рибалок у населення як з привласнюю­чим, так і з виробничим господарством розподілялась між членами громад.